Суть бюджетної системи

Зміст

Вступ.................................................................................................3

Розділ 2. Державні доходи. Податки.................................................10

Розділ 3. Державні витрати.................................................................18

Розділ 4. Дефіцит державного бюджету та державний борг України

4.1. Дефіцит державного бюджету......................................26

4.2. Державний борг та його реструктуризація..................27

Висновки...........................................................................................32

Література..........................................................................................36

Вступ.

Бюджет як явище в історії людського суспільства з'явився порівняно недавно – в епоху капіталізму (феодалізм не знав єдиного документа, який об'єднував би всі доходи і видатки держави). Його поява пов'язана з відділенням державних фінансів від фінансів монарха, обмеженням влади останнього, переходом до демократичних засад і суспільним життям. Бюджет в усіх країнах світу є основою державних фінансів і основним фондом грошових коштів держави.

Термін “бюджет” має декілька основних значень.

Як економічна категорія, бюджет є системою економічних за своїм змістом відносин з приводу утворення, розподілу і використання централізованого фонду грошових коштів дер­жави. Ці економічні відносини виникають в результаті роз­поділу валового внутрішнього продукту країни.

За матеріальним змістом бюджет — це сам централізова­ний фонд грошових коштів держави.

В юридичному аспекті державний бюджет виступає у формі закону, який приймається найвищим органом законодавчої влади країни. Бюджетне законодавство України визначає бюджет як план.

Необхідність в існуванні державного бюджету обумовлюєть­ся природою держави, яка за своїм призначенням поклика­на виконувати загальносуспільні завдання і функції, а також об'єктивно існуючим законом вартості, існуванням товар­но-грошових відносин та іншими факторами.

В Україні поняття, зміст і функції державного бюджету мають свої особливості, викликані суспільними і економі­чними перетвореннями в країні за останні роки.

Бюджету в системі державних фінансів належить центральне місце. Він, як система економічних розподільних відносин, охоплює фактично все суспільство, на відміну від інших ланок фінансової системи, які мають більш обмежене функціонування. Це пов’язано з тим, що бюджет повинен забезпечити виконання державою її основних функцій – управління, оборони, регулювання економіки, соціальної.

Держава використовує бюджет для здійснення територіального, внутрішнього і міжгалузевого розподілу і перерозподілу ВВП з метою вдосконалення структури суспільного виробництва і забезпечення соціальних гарантій населенню. В умовах формування ринкових відносин бюджетна система має надавати фінансову підтримку щодо роздержавлення і демонополізації галузей господарства, забезпечення соціального захисту населення.

Основні напрямки бюджетної політики визначаються Верховною Радою України в спеціальній постанові, яка має назву бюджетної резолюції.

Правові засади бюджетної системи становлять Конституція України, виданий на її основі Закон “Про бюджетну систему України”, “Про податкову систему України” і такі підзаконі акти, як Правила складання і виконання бюджету, бюджетними регламентами, які затверджують місцеві Ради народних депутатів. Згідно з цими документами планування показників бюджетів покладено на Міністерство фінансів України і місцеві фінансові органи, які виконують заключні розрахунки та їх обгрунтування.

Матеріали для складання бюджету подають до Міністерства фінансів і місцевих фінансових органів усі міністерства, відомства, підприємства, організації, установи, корпорації, асоціації всіх форм власності. На основі поданих даних встановлюються взаємовідносини цих господарських структур з бюджетом – платежі до бюджету і асигнування з нього.

Таким чином, в основу законодавства України занесене по­няття бюджету як плану. В той же час це фонд, з якого держа­ва черпає свої фінансові ресурси для забезпечення свого фун­кціонування. Вище вже йшла мова про те, що термін «бюджет» має кілька поняттєвих аспектів. Державний бюджет Ук­раїни є планом, що містить в собі перелік доказів і прибутків, які повинні отримати в наступному році, і майбутніх видатків; тому це розпис доходів і видатків держави на наступний бюд­жетний рік. Водночас бюджет є фондом грошових коштів, але в фінансово-правовій літературі відмічалось, що бюджет ніко­ли в цілісному вигляді не існує, оскільки відразу після надход­ження коштів на бюджетний рахунок вони використовуються на фінансування державних потреб.

Тому суть бюджету поля­гає не в тому, що це певна сума грошових коштів, які знахо­дяться на певному рахунку, а в тому, що він передбачає напря­ми спрямування доходів на певні видатки, а сама по собі сума може бути лише зафіксованою в певний період величиною коштів, які надійшли і які вже використані.

Державний бюджет України єосновним фінансовим пла­ном. В Україні існує багато фінансових планів утворення і використання певних фондів коштів. Але бюджет є основ­ним з них за величиною, за суспільно-політичним значен­ням, за ступенем впливу на інші фонди коштів. Крім того, Державний бюджет України з абсолютною більшістю з них об'єднаний організаційно, тобто надходженням або витра­чанням певних грошових коштів.

Державний бюджет України має велике суспільне, економічне, політичне та інші значення.

Суспільне значення бюджету полягає в тому, що за допо­могою бюджету досягається вирішення багатьох питань соціального характеру, хоча стан цієї сфери життя суспільства на сьогоднішній день складний. Кризові явища в еко­номіці зумовлюють напружений стан бюджету, недостатність фінансування соціальної сфери, але і в цих умовах держав­ний бюджет залишається головним джерелом підтримання життєвого рівня населення.

Політичне значення бюджету багатогранне і, зокрема, воно полягає в тому, що законодавчий орган затверджує обсяги доходів і видатків бюджету на плановий рік, а тим самим народні представники реалізують волю народу.

Державний бюджет України на­буває свого статусу тільки після затвердження його Вер­ховною Радою України в формі закону. Виключно законами України встанов­люються Державний бюджет України і бюджетна система України (п.1. ч.2 ст.92 Конституції України). Якщо утворення державного бюджету і ви­користання його коштів здійснюють органи виконавчої влади, то розподіл бюджетних ресурсів - прерогатива Верховної Ради України. Парламент України також роз­глядає і приймає рішення щодо звіту про Державний бюд­жет України.

Місцеві бюджети в Україні мають велике значення у фінан­суванні соціальних потреб населення. Вони в значній час­тині забезпечують фінансовими ресурсами освіту, охорону здоров'я, культуру, житлово-побутові витрати та ін. З рес­публіканського бюджету Автономної Республіки Крим фінан­суються видатки на потреби, загальні для жителів Автоном­ної Республіки Крим, а з обласних і районних бюджетів — відповідно для жителів цих адміністративно-територіальних одиниць.

Виходячи з вищевикладеного, можна дати таке визначен­ня: державний бюджет — це встановлений законом на певний період основний фінансовий план (розпис) доходів і видатків централізованого фонду коштів держави, необхідних для здійснення її завдань і функцій.

Розділ 1.

“Суть бюджетної системи”.

Увідповідності із статтею 2 Закону України «Про бюджетну систему України» бюджетна система України складається з Державного бюджету України, респуб­ліканського бюджету Автономної Республіки Крим та місце­вих бюджетів. Згідно ст.95 Конституції України бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадя­нами і територіальними громадами.

В фінансово-правовій літературі дається наукове визначен­ня бюджетної системи України.Це“заснована на економіч­них відносинах, врегульованих правовими нормами, сукупність видів бюджетів, які існують на території держави”.

Поняття «бюджетна система» відображає тільки загальну структуру бюджетів в Україні, яка визначається адміністра­тивно-територіальним устроєм і побудовою системи органів влади в Україні. Разом з тим Закон «Про бюджетну систе­му в Україні» ввів поняття «бюджетний устрій», яке відоб­ражає не лише систему бюджетів, а й взаємовідносини між ними.

Бюджетний устрій - це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв'язок між окремими ланками бюджетної системи. Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного ус­трою і адміністративно-територіального поділу України.

Таким чином, бюджетний устрій — більш широке поняття, яке включає в себе бюджетну систему, взаємозв'язок між бюджетами і принципи їх функціонування. При цьому слід враховувати, що Україна є унітарною державою, хоча до її складу входить Автономна Республіка Крим; в той же час в Україні визнається і гарантуєть­ся місцеве самоврядування, здійснення якого неможливе без власних місцевих бюджетів (значний вплив на це має Європейська Хартія місцевого самоврядування, до якої приєдналась Україна).

Сукупність всіх бюджетів, які входять до бюджетної сис­теми України, складає зведений (консолідований) бюджет, який використовується для аналізу і визначення засад дер­жавного регулювання економічного і соціального розвитку України. Слід зазначити, що зведені бюджети існують не тільки в мас­штабах України, але і в ланках нижчого рівня. До їх числа можна також віднести бюджет Автономної Республіки Крим, бюджети областей, бюджети районів, бюджети міст, які мають районний поділ.

Бюджет Автономної Республіки Крим об'єднує республі­канський бюджет та бюджети районів і міст республікан­ського підпорядкування Автономної Республіки Крим. При цьому слід мати на увазі, що така система бюджетів Авто­номної Республіки Крим не виходить за рамки бюджетної системи України. Згідно Конституції України Ав­тономна Республіка Крим є невід'ємною складовою части­ною України і нормативно-правовове регулювання бюджетних і в цілому фінансових питань вона не здійснює.

Бюджет області об'єднує обласний бюджет та бюджети районів і міст обласного підпорядкування.

Бюджет району об'єднує районний бюджет, бюджети міст районного значення, селищні та сільські бюджети.

Бюджет міста, яке має районний поділ, об'єднує міський бюджет та бюджети районів, що входять до його складу. У випадках, коли міській, районній у місті Раді адміністра­тивне підпорядковані інші міста, селища чи сільські насе­лені пункти, бюджети цих міст, селищні, сільські бюдже­ти об'єднуються відповідно у бюджеті міста або бюджеті району в місті, Радам яких підпорядковані населені пунк­ти.

Згідно Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» бюджетом місцевого самовря­дування (місцевим бюджетом) є план утворення і викорис­тання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування. Районні і обласні бюджети входять до числа місцевих бюджетів і є планами утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територі­альних громад, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання. Разом з тим вони формуються з коштів державно­го бюджету для їх відповідного розподілу між територіаль­ними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів залучених на договірних засадах з місцевих бюд­жетів для реалізації спільних соціально-економічних та куль­турних програм. Тому районні і обласні бюджети займають проміжне становище між державними та сільськими, се­лищними, міськими бюджетами.

Бюджетний устрій України грунтується на принципах єдності, повноти, достовірності, гласності, наочності, само­стійності усіх бюджетів, що входять до бюджетної системи України.

В Законі України «Про бюджетну систему України» не знайшла свого відбиття, але в фінансово-правовій літературі виділяється як принцип, спеціалізація показників доходів і видатків бюджетів. Цей принцип полягає у конкретному визначенні розмірів доходів за джерелами утворення і видатків за їх призначенням.

Закон визначає бюджетну класифікацію як “єдине систематизоване, функціональне згрупування доходів і видатків бюджету за однорідними ознаками, що забезпечує загальнодержавну і міжнародну порівнянність бюджетних даних”. Саме че­рез бюджетну класифікацію здійснюється єдиний облік доходів і видатків, складається звітність про виконання бюд­жетів.

Структура бюджетної класифікації розробляється Кабіне­том Міністрів України, а нова її структура була затверджена постановою Верховної Ради України від 12 липня 1996 року.

Бюджетна класифікація України складається з чотирьох розділів:

Розділ І. Доходи бюджету.

Розділ II. Видатки бюджету.

Розділ III. Фінансування бюджету.

Розділ IV. Державний борг.

Розділ І “Доходи бюджету” поділяється на групи, підгру­пи, статті і підстатті. Групи доходів — це податкові надход­ження та неподаткові доходи, доходи від операцій з капіта­лом, офіційні трансферти і державні цільові фонди.

Розділ ІІ “Видатки”. Класифікація видатків бюджетів складається з функціональ­ної, відомчої та економічної структури видатків.

Функціональна структура видатків бюджетів України ви­значає основні напрями державної діяльності:

Державне управління;

Міжнародна діяльність;

Фундаментальні до­слідження і сприяння науково-технічному прогресу;

Націо­нальна оборона і т.д. (всього 24 розділи). Розділи поділя­ються на підрозділи, тобто більш детальні частини. Наприк­лад, розділ «Державне управління» включає в себе 6 підрозділів: функціонування законодавчої влади, функціо­нування виконавчої влади, утримання Президента України та його апарату, утримання фінансових та фіскальних органів, загальне планування і статистичні служби, інші видатки на загальнодержавне управління. Підрозділи можуть мати цільові статті і види витрат.

Економічна структура видатків групує видатки державно­го і місцевих бюджетів за їх економічним змістом. Вона по­діляється на поточні видатки і капітальні видатки, а також на предметні статті, підстатті та елементи витрат.

Розділ III «Фінансування бюджету» передбачає залучення коштів для фінансування видатків бюджету — внутрішнє і зовнішнє фінансування.

У розділі IV «Державний борг» наводиться структура дер­жавного внутрішнього і зовнішнього боргу.

Оцінка бюджетних орієнтирів, зафіксованих у проекті бюд­жету на 2001 рік, коректна лише з огляду на стратегію соціально-економічного розвитку України на найближчу перспективу. Такі стратегічні завдання визначені у Посланні Президента України до Верховної Ради України “Україна: поступ у XXI століття — стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 роки” та розробленій на цій основі програмі Уряду. Серед визначаль­них пріоритетів першими названо утвердження механізмів, які повинні забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й утворення необхідних умов її приско­реного зростання. Зокрема, на 2001 рік основним стратегічним завданням проголошено забезпечення зростання ВВП на 4% як першооснови підвищення суспільного добробуту. У ряду інструментів, здатних сприяти його виконанню, поряд з важелями про­мислової та аграрної політики особливе значення мають важелі фінансової політики, у тому числі бюджетно-податкової.

При визначенні бюджетної політики на 2001 рік, кількісних параметрів проекту бюджету логічним є висновок, що високопріоритетними повинні бути завдання, продекларовані вище­зазначеною стратегією соціально-економічного розвитку. Це максимальна концентрація ресурсів на вирішенні ключових за­вдань, які сприятимуть економічному зростанню, зниженню податкового навантаження шляхом скорочення кількості податків при одночасному підвищенні рівня їх стягнення, подальше ре­формування системи міжбюджетних відносин з метою форму­вання ефективної територіальної економічної політики.

Розділ 2.

Державні доходи. Податки.

Кожний бюджет поділяється на дохідну і видаткову части­ни, які мають бути збалансовані між собою.

В дохідній частині бюджету передбачаються всі доходи, передбачені законодавством України (податки і неподат­кові доходи). За соціально-економічними ознаками вони мо­жуть бути поділені на:

доходи від господарської діяльнос­ті;

доходи від використання природних ресурсів;

дохо­ди від зовнішньо-економічної діяльності;

доходи від бан­ківської діяльності;

доходи від реалізації дорогоцінних металів з Державного фонду дорогоцінних металів і дорого­цінного каміння;

державне мито;

митні платежі;

збо­ри та інші неподаткові доходи;

доходи від приватизації;

доходи від громадян тощо.

Такий загальний перелік до­ходів всіх ланок бюджетної системи України. Але основним бюджетним питанням є їх розподіл між окремими ланками всередині бюджетної системи.

Розподіл доходів належить до повноважень представниць­ких органів держави, оскільки це є одним з основних пи­тань функціонування бюджетної системи України. Головну роль в цьому відіграє Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади в Україні. Верховна Рада встанов­лює постійний розподіл закріплених доходів між ланками бюджетної системи і щорічний перерозподіл регулюючих.

Основним завданням при розподілі доходів бюджетів є наділення кожного з державних органів — суб'єкта бюджет­ного права — таким об'ємом коштів, який міг би забезпечи­ти виконання його завдань і функцій, передбачених Кон­ституцією та законами України. При цьому повинні бути забезпечені збалансованість всіх бюджетів, зацікавленість місцевих органів у збільшенні бюджетних надходжень, за­побігання касових розривів та інше, бездефіцитність бюд­жетів. Доходи кожного бюджету повинні бути найбільшою мірою пов'язані з підвідомчим господарством і соціальною сферою.

З врахуванням юридичного та економічного аспектів роз­поділу доходів між ланками бюджетної системи всі вони можуть бути поділені на закріплені і регулюючі.

Дозакріпленихналежать доходи, які постійно діючими нормативними актами віднесені до бюджетів певного рівня на невизначений у часі строк у розмірі територіального над­ходження повністю або у твердо фіксованому розмірі (нор­мативі). Прикладами доходів, закріплених за Державним бюджетом України, можуть бути:

надходження від зовнішньоекономічної діяльності, які повністю, на невизначений строк закріплені за загальнодер­жавним бюджетом;

плата за землю, яка дорівнює 30 відсоткам від ставки, передбаченої законодавством України, та інші.

Закріплені доходи створюють основу дохідної бази кожно­го бюджету. Але для повного покриття потреб кожного з бюд­жетів їх недостатньо і тому кожен з бюджетів (крім державно­го) необхідно врегулювати за допомогою інших дохідних дже­рел. Оскільки потреба в доходах кожного з бюджетів часто змінюється, то держава щорічно здійснює бюджетне регулю­вання — щорічний перерозподіл коштів всередині бюджетної системи з метою збалансування всіх бюджетів. Досягається це за допомогою регулюючих доходів та інших методів.

Регулюючі доходи — це передбачені в Законі про Держав­ний бюджет або в рішенні про бюджет представницьких органів доходи бюджетів, які щорічно перерозподіляються між різними ланками бюджетів. Розмір частини кожного з доходів, яка передається у бюджет нижчого рівня, визна­чається, виходячи з потреб цього бюджету, і може щорічно змінюватись. Так, в 1997р. як регулюючі доходи були вико­ристані акцизний збір (50 відсотків його передавались до бюджетів областей, міст Києва і Севастополя), прибутковий податок з громадян та ін. Але вже в Законі про Державний бюджет України на 1998 р. було дано перелік всіх доходів, які в повному обсязі або частково надійдуть до державного бюджету і перелік доходів, які надійдуть до бюд­жетів Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севасто­поля. Таким чином було здійснене бюджетне регулювання, тобто забезпечення вказаних бюджетів дохідною базою.

Але при нестачі коштів для збалансування бюджетів дер­жава може використати і такий метод бюджетного регулю­вання як дотації, субвенції, субсидії, які можна назвати єдиним терміном – трансферти. Цей метод застосовується у багатьох країнах світу. Щоправда, в законодавстві України ці терміни лише згадуються без розкриття їх суті, але, вико­ристовуючи світовий досвід, фінансово-правова наука ви­робила їх поняття.

Дотація являє собою певну суму грошо­вих коштів, яка виділяється з бюджету вищого рівня до бюд­жету нижчого рівня для покриття його дефіциту. Вона має загальний характер і не підлягає поверненню до бюджету вищого рівня (сам термін походить від латинського слова dotatio - дар). На відміну від дотації субвенції і субсидії мають цільовий характер і це передбачає, що у випадках їх невикористання або використання не за цільовим призна­ченням вони мають бути повернені до бюджету, з якого були надані. Різниця між субвенцією і субсидією полягає в тому, що субвенція передбачає як обов'язкову умову участь у ви­діленні коштів на певні цілі з бюджетів нижчого рівня поряд з сумою субвенції, а для субсидії це не обов'язково. Але у випадках невикористання або використання не за цільовим призначенням субвенції і субсидії мають бути повернені до бюджету, з якого вони були виділені. Законом про Держав­ний бюджет України на 1998 р. було передбачено виділення дотацій республіканському бюджету Автономної Республіки Крим, обласним та міському (міста Севастополя) бюджетам (всього їх 22) на загальну суму 2 502 213 тис. гривень на фінансування видатків, що не покриваються власними та закріпленими доходами.

Таким чином, як випливає з викладеного вище, Держав­ний бюджет України складається із закріплених доходів, а республіканський Автономної Республіки Крим та місцеві бюджети — з трьох:

власних джерел, які надходять від об'єктів, що є їх власністю;

закріплених доходів, тобто доходів, які постійно закріплені за ними;

доходів, що надійшли в порядку бюджетного регулювання (процентних відрахувань, дотацій, субвенцій, субсидій).

Крім цього, вони можуть на власний розсуд і запозичувати кошти. Органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, отримувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити в банківських установах. Ще одним джерелом фінансування видатків з цих бюджетів є позабюджетні цільові (у тому числі валютні) фонди коштів. Органи місцевого самоврядування мають право, за рішенням зборів гро­мадян за місцем їх проживання, запроваджувати місцеві збори на засадах добровільного самооподаткування.

Проект Бюджетного кодексу змінює розподіл доходів міх рівнями бюджетної системи. Проаналізуємо можливі зміни в податкових доходах місцевих бюджетів на прикладі даних про виконання бюджету України в 1998 і 1999 роках (табл.1).

Доходи місцевих бюджетів, передбачені проектом

Бюджетного кодексу України

У 1998 - 1999 роках доходи від місцевих податків і зборів, а також податку на промисел становили менш ніж 0,4% ВВП(табл.1). Власні надходження бюджетних установ — це новий вид бюджетних доходів, який з'явився в 2000 році і досягає в місцевих бюджетах 0,3% ВВП.

Отже, на виконання власних повноважень місцеві бюджети України можуть витрачати близько 0,7% ВВП, або менш як 8% витрат у 1999. Якщо виходити з доходів, які згідно з проектом Бюджетного кодексу України закріплюються за місцевими бюджетами, то понад 90% бюджетних компетенцій органів місцевого самоврядування припадатимуть на делеговані по­вноваження.

Для фінансування делегованих повноважень передба­чається використовувати спеціальні податки і збори, що утво­рюють так званий «кошик доходів». До його складу включено: прибутковий податок з громадян, податок на землю, плату за ліцензії та сертифікати, що видаються місцевими органами вла­ди (в тому числі - ліцензії на право роздрібної торгівлі горілча­ними і тютюновими виробами), плату за торговельний патент і державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, надходження від адміністративних штрафів, а також штрафів і санкцій за порушення податкового законодавства. Надходжен­ня від доходів, які формують «кошик доходів» і призначені для виконання делегованих повноважень, у 1998 і 1999 становили близько 5% ВВП, тоді як загальна сума доходів місцевих бюджетів, наприклад, у 1999 — 10,35% ВВП. Таким чином, доходи місцевих бюджетів від податків і зборів зменшуються приблиз­но наполовину. Внаслідок перерозподілу податків, що зарахо­вуються до державного і місцевих бюджетів, останні втрачають серйозні податкові гарантії: із загальної кількості податків місцеві бюджети одержують тільки прибутковий податок із громадян, податок на землю і місцеві податки. Фінансування делегованих повноважень значною мірою здійснюватиметься за рахунок трансфертів з державного бюджету.

Обласні бюджети взагалі не отримують твердих податко­вих гарантій (стаття 66 Проекту). Їх доходи визначено як 25% від «кошика доходів», які збираються на території області, та трансфертів з державного бюджету, а також із місцевих бюд­жетів міст, сіл і селищ на виконання «спільних програм». У проекті не обгрунтовано, чому саме 25% доходів і чому фінансування спільних програм має відбуватися за рахунок трансфертів з неясними умовами їх надання? Якщо реалізація спільних програм - добровільне рішення органів місцевого са­моврядування, то їх фінансування може здійснюватися шля­хом пайової участі на договірній основі. Якщо ж обласні Ради несуть відповідальність за надання жителям області якихось суспільних благ, то прийняття відповідних рішень має входити до їх компетенції, а за обласними бюджетами повинні закріплюватися податки, необхідні для цього.

В останні роки частка місцевих бюджетів у доходах Зведе­ного бюджету (без трансфертів) постійно знижується. У 1998 вона досягала 45,7%, у 1999 - близько 40%, а в 2000 — менш ніж 30%. Проект Бюджетного кодексу України є ще од­ним кроком у цьому напрямі. У 2001 році частка місцевих бюджетів у податкових доходах знижується майже до 29%.

Бюджетне регулювання — це щорічний перерозподіл коштів всередині бюджетної системи з метою збалансуван­ня всіх бюджетів на рівні, необхідному для виконання кож­ним місцевим органом своїх завдань і функцій. Бюджетне регулювання здійснюється кожним представницьким орга­ном щодо бюджетів безпосередньо нижчого рівня, тобто обласні ради регулюють районні і міські (міст обласного підпорядкування) бюджети, районні ради — селищні, сільські, міські (міст райнного підпорядкування) бюджети, міські Ради — бюджети районів в містах. Верховна Рада України, яка здійснює розподіл бюджетних коштів, при цьому регулює обласні, міські (міст Києва і Севастополя) бюдже­ти, республіканський бюджет Автономної Республіки Крим. Верховна Рада Автономної Республіки Крим регулює бюд­жети районів, які входять до її складу.

Розмежування доходів в процесі бюджетного регулювання здійснюється з урахуванням економічного, соціального, екологічного, природного стану відповідних областей, районів та населених пунктів.

У процесі бюджетного регулювання застосовуються мето­ди, зміст яких вже був викладений вище: процентні відраху­вання від регулюючих доходів, дотації, субвенції, субсидії. Їх перелік і розміри визначаються в кожному році окремо.

У випадках, коли доходи від закріпле­них за місцевими бюджетами загальнодержавних податків та зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюд­жету держава вилучає із місцевого бюджету до державного бюджету частину надлишку в порядку, встановленому законом про Державний Бюджет. Закон «Про бюджетну систему України» дає перелік доходів кожної з ланок бюджетної системи України, доходів, які в порядку, на умовах і в межах, встановле­них законами України, зараховуються у районні, міські (міст обласного підпорядкування) бюджети.

На 2001 рік заплановано зібрати «живими грошима» по­датків, що становитимуть 28,2% ВВП. З метою загальної оцінки цих параметрів досить звернутися до даних, які ілюстру­ють динамічний ряд доходів консолідованого бюджету протягом останніх років. За період 1995-1999 років цей ряд характеризу­вався такими даними: 30,3%, 28,2, 30,1, 27,8, 25,4% від ВВП1. На 2000 рік цей показник становив — 26,5 % ВВП. При цьому базисний індекс ВВП у відношенні до 1990 в періоді, що аналізується, становив відповідно 47,8%, 43,0%, 41,6%, 40,9%, 40,5% та у 2000 — 42,5%. Таким чином, проектом бюджету на 2001 рік передбачено зростання рівня до­ходів бюджету до ВВП на 1,7% при зростанні номінального ВВП згідно зі стратегічними завданнями — на 4%. Для визначення ре­альності подібних бюджетних орієнтирів проаналізуємо рівень виконання планових показників Зведеного бюджету України.

Наведені в таблиці 2 дані свідчать, що в середньому за даний період рівень виконання планових показників доходної частини бюджету становив близько 92%. Водночас при хронічному не­виконанні бюджету планові надходження на наступний рік не­обгрунтовано підвищувалися. Зокрема, план 1999 становив від виконання плану 1998 120%, а план 2000 від виконання плано­вих показників 1999 - майже 129%. Відрив від реальних мож­ливостей призводить і до невиконання витратної частини бюд­жету. Тобто задеклароване зниження податкового навантажен­ня в дійсності не підтверджене бюджетними параметрами.

Дані таблиці доводять, що напруженість планових показників в ос­танні роки зменшується. Якщо в 2000 році плановий показник виконання дохідної частині бюджету зріс на 6%, то у 2001 — лише на 4%. Однак з огляду на рівень виконання планових показ­ників навіть такий сценарій розвитку виглядає нереальним. Так, за 2000 рік надходження доходів бюджету України, які контролюються ДПА, становили всього 53%.

Динаміка виконання доходної частини Зведеного бюджету України у 1995-2000 роках

Джерело: Відкритий бюджет, Київ, 1999, Інститут реформ

Небезпідставні сумніви також щодо реальності надходжень до бюджету, що очікуються від приватизації державного майна. Згідно з початковим прогнозом останні передбачалися в розмірі, що перевищував 9 млрд.грн. або 17% від запланованих доходів бюджету. При зіставленні цієї величини з існуючою грошовою масою є підстави говорити про відсутність у державі такої кількості вільних грошей. Надія на іноземного інвестора в умовах великої кількості стримуючих факторів також виглядає нереаль­ною. Щодо уточнених обсягів надходжень від приватизації дер­жавного майна (7-5 млрд.грн.), то варто лише нагадати, що в січні-липні 2000 року до Зведеного бюджету з цього джерела надійшло 1,2 млрд.грн., що становить 5,2% доходів бюджету. Звідси досить проблематичним є виконання витратних зо­бов'язань бюджету, зокрема статті капітальних вкладень. Адже 1/4 надходжень від приватизації має спрямовуватися на пріори­тетне фінансування капітальних вкладень. Разом з тим, як відзна­чається в Посланні Президента до Верховної Ради України, до­сягнення стратегічної мети — стабільного соціально-економічно­го розвитку — потребує нарощування інвестиційних ресурсів, послідовного збільшення частки капітальних вкладень у ВВП.

Діюча сьогодні в Україні система місцевих податків і зборів не відповідає згаданим вимогам. Так, дані таблиці 3 свідчать про те, що за період 1998-2000 років на 18% зменши­лися надходження місцевих податків і зборів. Майже вдвічі скоротилися обсяги вилучень у місцеві бюджети в Сумській, Київській, Черкаській, Луганській та інших областях.

Структура надходження місцевих податків і зборів до місцевих бюджетів протягом 1998-2000 років за областями

Джерело: журнал “Економіст”, №3, 20001. - Розрахунки Тарангул Л. за матеріалами Державної податкової адміністрації України.

Таким чином, нині місцеві податки і збори в Україні практично не виконують ні фіскальної, ні регулюючої функції, оскільки місцеві ради, насамперед наймасовіші – сільські і селищні, - що становлять 91% від загальної кількості місцевих рад, не мають жодного більш-менш серйозного об’єкта оподаткування.

Розділ 3.

Державні витрати.

Виконання будь-яких функцій держави потребує прямих витрат фінансових ресурсів. Тому витрати держави — це одна з важливих сторін фінансової діяльності держави, яка без­посередньо пов'язана з її діяльністю по мобілізації коштів у державний та місцеві бюджети і державні цільові фонди.

Державні витрати — це складова частина фінансових відно­син, яка полягає у безперервному цільовому використанні державних грошових ресурсів, що накопичуються у:

— державному бюджеті та місцевих бюджетах;

— державних і місцевих бюджетних та позабюджетних фондах;

— власних фондах державних і комунальних підприємств, установ та організацій з метою виконання загальнодержав­них функцій, фінансування державної та комунальної соці­альної і культурної сфер, державних цільових програм, а також фінансування розширення виробництва окремих дер­жавних та комунальних підприємств, установ, організацій у відповідності з чинним законодавством держави.

Сукупність всіх видів видатків держави складає систему державних видатків. В цю систему входять:

— видатки держави, що здійснюються з державного бюд­жету;

— видатки держави, що здійснюються з місцевих бюджетів усіх рівнів;

— видатки держави, що здійснюються з бюджетних та по­забюджетних централізованих державних тамісцевих фондів;

— видатки державних та комунальних підприємств, органі­зацій та установ.

У фінансовому праві державні видатки виділені в окре­мий інститут державних видатків, який утворюється фінансово-правовими нормами, що регулюють суспільні відносини щодо витрачання державних та комунальних грошових ресурсів.

Державні видатки визначаються функціями та економіч­ним станом держави. В період переходу до ринкової еконо­міки суттєво змінюється структура державних видатків — їх склад та обсяги. Це пов'язано, в першу чергу, з появою ко­мунальної форми власності, подальшим збільшенням сектора економіки, що базується на недержавній формі влас­ності, проведенням реформи цінової політики держави, а також з поступовим скороченням дотаційного фінансуван­ня цілих галузей народного господарства та збільшенням використання методів цільового фінансування державних програм.

Державні видатки здійснюються шляхом фінансування.

Фінансування державних видатків — це плановий, цільовий, безповоротний й безвідплатний відпуск грошових коштів, який виконується з урахуванням оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел фінан­сування, проводиться в міру здійснення планового використання коштів для забезпечення виконання загальнодержавних функцій (оборона країни, управління діяльністю держави тощо), а також для утримання соціально-культур­ної сфери, забезпечення соціальних гарантій та зобов'я­зань держави з додержанням режиму економії при пос­тійному здійсненні контролю.

Фінансування здійснюється із різних джерел: бюджетів різних рівнів, позабюджетних цільових фондів, власних коштів державних та комунальних підприємств. В залеж­ності від джерел фінансування можна виділити такі його види: бюджетне фінансування, самофінансування та державне кредитування.

Бюджетне фінансування — це фінансування, що прово­диться за рахунок бюджетних коштів, тобто це безповоротний, безвідплатний відпуск коштів з державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій, функцій місцевого самоврядування та забезпечення функціонування бюджетних підприємств, установ, організацій.

Самофінансування використовується для покриття видатків державних та комунальних підприємств за рахунок їх влас­них фінансових ресурсів.

Основними суб'єктами фінансування є державні органи, підприємства, установи та організації державної та комунальної форми власності. Останні поділяються на такі, що фінансу­ються з бюджету частково або повністю. В залежності від суб'єктів можна виділити дві форми проведення фінансуван­ня. При першій формі з бюджетних або відомчих джерел по­кривається лише частина видатків суб'єкта фінансування. Решта — більша частина видатків — покривається за рахунок його власних або кредитних коштів, тому основним принци­пом першої форми фінансування є оптимальне поєднання ви­користання власних, кредитних та бюджетних коштів при фінансуванні видатків. Ця форма застосовується при фінан­суванні державних програм та державних і комунальних підприємств, які мають економічну і фінансову самостійність, отримуючи власні прибутки (прикладом є госпрозрахункові державні та комунальні підприємства). Для таких підприємств бюджет не є основним джерелом покриття видатків.

При другій формі фінансування з бюджетних джерел про­водиться повне покриття всіх видатків суб'єкта фінансуван­ня. Ця форма використовується при фінансуванні діяльності державних органів, обороноздатності країни, утриманні соці­альної сфери, а також діяльності державних та комунальних підприємств, установ та організацій, які не мають своїх до­ходів (на відміну, наприклад, від госпрозрахункових підприємств).

Державні або комунальні підприємства, установи та органі­зації, видатки яких повністю фінансуються з бюджету, на­зиваються бюджетними.

Виділення коштів з бюджету на забезпечення діяльності апарату законодавчої та виконавчої влади, управління, суду й прокуратури, обороноздатності країни, на утримання соці­ально-культурної сфери, а також державних та комунальних підприємств, установ та організацій, які не мають своїх до­ходів (бюджетних установ), здійснюється шляхом кошторис­но-бюджетного фінансування.

Кошторисно-бюджетне фінансування — це метод безпово­ротного, безвідплатного відпуску грошових коштів на утриман­ня установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюдже­ту, на основі фінансових планів — кошторисів витрат.

За цим методом фінансується майже вся невиробнича сфе­ра суспільства, що базується на державній або комунальній формі власності (бюджетна сфера). Обсяг передбачуваних витрат згідно з кошторисами закріплюється в бюджетах, які приймаються на відповідних рівнях — у державному бюд­жеті, бюджеті Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетах.

Незалежно від джерел покриття видатків, фінансування здійснюється на основі таких принципів: плановості, безпово­ротності та безвідплатності, цільового спрямування коштів та їх ефективного використання та здійснення постійного контролю за їх використанням, фінансування в міру виконання планів, оптимального поєднання власних, кредитних та бюд­жетних джерел, додержання режиму економії.

Принцип безповоротності та безвідплатності фінансуван­ня державних видатків означає виділення суб'єкту фінансу­вання коштів без прямого їх повернення державі та без вне­сення будь-якої платні за отримання цих коштів.

Принцип цільового спрямування фінансування державних витрат полягає у тому, що кошти плануються, відпускають­ся та використовуються на чітко визначені нормативними та індивідуально-плановими фінансовими актами цілі та за­ходи: виплата заробітної плати, поточні видатки, видатки розвитку тощо.

Принцип фінансування в міру виконання планів означає, що кошти виділяються не автоматично, а у відповідності з фак­тичним виконанням робіт, кількісними та якісними показ­никами, що зумовлюють обсяги витрат на конкретні цілі в момент виникнення реальної потреби у наданні коштів. Зав­дяки цьому принципу грошові ресурси можуть перебувати у постійному обігу. Виконання цього принципу чітко прослідковується при фінансуванні капіталовкладень та капі­тальних ремонтів, де, в разі невиконання планів викорис­тання коштів, невикористані грошові ресурси враховуються при наданні бюджетних коштів на наступний період.

Принцип оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних коштів полягає в тому, що під час визначення обсягу фінансування спочатку враховується наявність та можливість використання суб'єктом фінансування власних коштів або скорочення власних видатків, потім — можливість отримання ним банківських кредитів і лише при об'єктивній неможливості покриття видатків з вищезазначених джерел вирішується питання про виділення бюджетного або відом­чого фінансування. Цей принцип застосовується на стадії планування, розподілу та використання державних ресурсів при покритті поточних видатків та капіталовкладень.

Принцип додержання режиму економії застосовується на стадії фактичного використання коштів і проявляється у раціональ­ному використанні трудових та матеріальних ресурсів, вико­ристанні новітніх ресурсозберігаючих технологій, підвищенні норм виробітку сировини та природних ресурсів тощо.

При дефіциті бюджету та інфляції додержання переліче­них принципів фінансування є особливо необхідним, а відступ від них веде до таких тяжких наслідків, як виник­нення проблеми неплатежів та зростання заборгованості дер­жави по фінансуванню тих чи інших витрат (зарплат, пенсій, капіталовкладень тощо). Тому особливої ваги набирає прин­цип здійснення постійного контролю за використанням всіх видів державних ресурсів. Контроль дає можливість з'ясува­ти помилки та недоліки у фінансовій діяльності держави та вжити заходів для їх усунення. Він також дає інформацію для перспективного та поточного планування державних видатків під час визначення оптимальних обсягів коштів і їх цільового спрямування.

Суть держави і державного бюджету полягає в тому, щоб задовольняти загальносуспільні інтереси і потреби. Тому ст.95 Конституції України вста­новлює, що «виключно законом про Державний бюджет Ук­раїни визначаються будь-які видатки держави на загально­суспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків». Сам характер загальносуспільних потреб теж визначається в ряді статей Конституції. Такий гуманістичний зміст конституційних положень визначає і склад видатків держав­ного і місцевих бюджетів. Структура їх відображається в бюд­жетній класифікації України (розділ II) і в щорічному Законі про Державний бюджет України. При всій різноманітності в розмірах щорічних асигнувань слід все ж відзначити, що значну їх частину складають видатки на соціальний захист, соціаль­но-культурні заходи та ін.

Загальні начала правового регулювання видатків бюджетів встановлені в розділі 3 Закону «Про бюджетну систему Ук­раїни». Кошти Державного бюджету України витрачаються лише на цілі і в межах, зат­верджених Законом про Державний бюджет України. Відпо­відно кошти республіканського бюджету Автономної Рес­публіки Крим, місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Верховною Радою Автономної Рес­публіки Крим, місцевими радами. До Державного бюджету України не включаються видатки, які не передбачені зако­нами України. Зміст цієї статті вказує на юридичне значен­ня законів і рішень про бюджет, а також про значення прин­ципу законності в сфері видатків бюджетів. Розподіл видатків між бюджетами здійснюється відповідно до Закону України «Про бюджетну систему України». Закон категорично забо­роняє використання бюджетних коштів для фінансування позабюджетних фондів, які можуть бути утворені за рахунок надходжень від необов'язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, інших небюджетних джерел.

Видатки бюджетів усіх ланок групуються за предметною ознакою відповідно до бюджетної класифікації України. Але визначається функціональний поділ видатків всіх бюджетів на поточні видатки і видатки розвитку.

Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, які діють на початок бюджетного року, а також на фінансування за­ходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку. В складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі вказаних вище об'єктів з зазначенням всіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.

До складу видатків розвитку належать витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної пе­ребудови господарства України, субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням.

Склад і структура видатків державного і місцевих бюджетів визначаються багатьма факторами, зокрема їх предметною спрямованістю (в загальному вигляді вона відображена в бюд­жетній класифікації), економічним змістом та ін. Але в будь-якому випадку державі при розподілі видатків доводиться вирішувати питання про пріоритетність об'єктів фінансу­вання. Оскільки Україні, як і будь-якій іншій державі світу, недостатньо грошових коштів для фінансування всіх потреб, то процес планування видатків зводиться до проблеми ви­бору між конкуруючими потребами. В цьому, крім суто юри­дичних факторів, велике значення мають економічні, які ви­пливають з конкретних умов певного періоду.

При розподілі видатків між окремими ланками бюджетної системи України загальними, принциповими положеннями є значимість, підвідомчість, підпорядкованість тих чи інших об'єктів фінансування, їх територіальне розміщення та інші. Закон України «Про бюджетну систему України» встановлен перелік видатків основних ланок бюджетної системи України. Цей перелік разом з бюджетною класифікацією є основою структури видатків щорічного Державного бюджету України.

У складі Державного бюджету України передбачається ре­зервний фонд Кабінету Міністрів України у розмірі до двох відсотків від обсягу видатків Державного бюджету. Він може використовуватись для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших за­ходів, що не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету.

У Державному бюджеті України понад передбачені видат­ки утворюється оборотна касова готівка в розмірі до двох відсотків загального обсягу видатків бюджету. Вона може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена в тому ж році до розмірів, установлених під час затвердження державного бюджету України.

Перелік конкретних видатків кожного з місцевих бюджетів встановлюється відповідною Радою. Сільські, селищні, міські, районні в містах (якщо вони будуть ство­рені) Ради і їх виконавчі органи самостійно розпоряджають­ся коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають на­прями їх використання.

Як у всіх бюджетах, у видатковій частині місцевих бюд­жетів окремо передбачаються видатки поточного бюджету і видатки бюджету розвитку. Особливістю є те, що кошти бюджету розвитку можуть спрямовуватися на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної тери­торії, пов'язаних із здійсненням інвестиційної та інновацій­ної діяльності.

Крім цього, законодавством передбачено поділ видатків місцевих бюджетів на дві частини:

а) видатки, пов'язані з виконанням власних повноважень місцевого самоврядуван­ня;

б) видатки, пов'язані з виконанням делегованих зако­ном повноважень органів виконавчої влади.

В республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і районних бюджетах утворю­ються резервні фонди у розмірі до одного відсотка від обся­гу видатків кожного з відповідних бюджетів для фінансуван­ня невідкладних заходів, які не могли бути передбачені під час затвердження цих бюджетів.

У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим і всіх місцевих бюджетах утворюється оборотна касова готів­ка, яка може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена у тому ж році до розмірів, встановлених під час затвердження відповідного бюджету.

Структурна перебудова як найважливіша складова ринкової трансформації економіки України, що визначає поступ України у світове ринкове середовище, потребує колосальних фінансових ресурсів. З огляду на інноваційне спрямування такої перебудови ці потреби в середньому зростають не менш ніж у 1,5 раза. За роз­рахунками академіка В.М.Геєця, якщо ставити за мету не лише зберегти, а й оновити виробничий апарат, сума капіталовкладень в економіку України повинна досягти 45-50 млрд.грн. на рік. Відштовхуючись від параметрів, закладених у проекті нового бю­джету, та зважаючи на недостатню обгрунтованість джерел бюд­жетних надходжень, можна зробити висновок, що відсутні на­лежні підстави характеризувати новий бюджетний документ як бюджет росту, який відповідає окресленим стратегічним завдан­ням. Поділ Державного бюджету України на два фонди — загаль­ний та спеціальний, де, враховуючи досвід багатьох зарубіжних країн, спеціальний фонд має бути аналогом «бюджету розвитку», також не наближує нас до вирішення поставлених завдань. Аналізуючи витрати спеціального фонду, запроваджені проектом Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік», варто зазначити, що в більшості випадків ці витрати не мають чіткої інвестиційно-інноваційної спрямованості.

Згідно Закону України “Про Державний бюджет на 1998 рік” видатки бюджету в 1998 році складають 24482 млн.грн. Витрати соціального характеру становлять 35%; в їхньому складі на соціальний захист населення – 23,6%, утримання соціально-культурної сфери – 25%, витрати Фонду Чорнобиля – 31%. Таке співвідношення приховує в собі потенційні негативні наслідки, оскільки 2/3 фонду споживання у державі не залежать від кількості та якості праці.

Бюджет 2001 року недостатньо спрямований на досягнення стійкого випереджаючого розвитку, головним чинником якого, як зазначено у Стратегії економічної та соціальної політики, мо­же бути лише зростання інтелектуального потенціалу нації. По­чинаючи з 1993 року, жоден уряд не зміг закласти у бюджеті фінансування науки більше 1,5% ВВП, а у випадку виключення повторного рахунку, характерного національній системі статистичного обліку, більше 1% ВВП або понад 2% від загальних вит­рат централізованого державного бюджету. Для порівняння нага­даємо, що в СРСР у 70-80-х роках частка наукових статей фак­тично становила 3,3-3,5% витратної частини бюджету. За період незалежності України відбулося майже трикратне відносне зни­ження пріоритетності науки порівняно з іншими державними інтересами. Динаміка наукоємності витрат державного бюджету, тобто частка витрат на науку в централізованому державному бю­джеті протягом 1992-2000 виглядала так: 1,93%, 1,68%, 1,43%, 1,08%, 1,41%, 1,40%, 1,16%, 1,13%, 1,82%2. У другій половині 1990-х років у розрахунку на одного дослідника у паритеті купівельної спроможності національних валют 1993 року рівень витрат ста­новив у Бразилії — 48, Південній Кореї — 92, Японії — 142, Франції - 174, США — 195, тоді як в Україні - лише $1,9 тис..

У новому бюджеті Міністерство освіти та науки пропонує за­класти у витрати на інформаційні технології, які становлять вирішальну основу довготривалого забезпечення економічного зростання, 700 млн.грн. (менше 0,33% ВВП). До цього варто дода­ти, що у проекті бюджету також не передбачено фінансування дер­жавних науково-технічних програм, які провадилися у минулих роках за сімома пріоритетними напрямками. Неоднозначним за своїми наслідками слід визнати і скасування відрахувань до Дер­жавного інноваційного фонду. При зменшенні податкового наван­таження на суб'єктів господарювання, як свідчать статистичні дані, ефективність інноваційного фінансування досить висока.

З початку діяльності Державного інноваційного фонду (1993) профінансовано 1852 проекти на загальну суму 698 млн.грн. і завершено 610 проектів, в результаті чого вироблено інноваційної продукції на загальну суму 476 млн.грн., створено і збережено 22,5 тис. робочих місць. Крім то­го, тільки різних податків (без урахування суми повернення на­даних позик) від підприємств, що здійснюють реалізацію інно­ваційних проектів, вже надійшло до Державного бюджету близько 362 млн. гривень. Не можна також погодитися і з пе­редбаченою проектом бюджету нормою, згідно з якою кошти, що надійдуть у рахунок сплати збору до Державного інно­ваційного фонду за грудень 2000 року та заборгованості з цього збору за минулі роки на 01.10.2001, будуть віднесені до складу доходів загального фонду Державного бюджету. Зважаючи на першочерговість вирішення проблем економічного зростання та цільове призначення збору до Державного інноваційного фон­ду, доцільно віднести перераховані кошти до складу доходів не загального, а спеціального фонду.

Стійке економічне зростання, як переконує досвід високорозвинутих країн, можливе в умовах, коли частка витрат на на­уку та освіту у ВВП наближається до 3% його обсягу, при цьому участь держави у таких витратах - в середньому 35-45%. Зістав­лення наведених даних з показниками, які характеризують фінансове забезпечення розвитку вітчизняного науково-технічного потенціалу, та постійне фактичне недофінансування наукової сфери переконують у відриві нових бюджетних орієнтирів від стратегічно визначених пріоритетів.

У зв'язку з цим необхідно звернути увагу і на перелік поло­жень ряду законів України, дія яких зупиняється згідно зі стат­тею 55 проекту бюджету. Серед них положення Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», відповідно до якого «Держава забезпечує бюджетне фінансу­вання наукової та науково-технічної діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не менше 1,7% валового внутрішнього продукту України». Іншими словами, держава не гарантує навіть того вкрай обмеженого обсягу фінансування наукової сфери, який вона має сьогодні.

Економічний розвиток може забезпечуватися при комплекс­ному підході до його управління. Проблеми економіки, соціальної сфери повинні вирішуватися взаємопов'язане та цілеспрямовано. Сьогодні економічна політика втратила соціальні орієнтири. Заробітна плата перестала відігравати роль основного джерела доходу. За період 1991-1999 років при зменшенні ВВП у 2,5 раза, продуктивності праці — в 1,4 раза підвищення споживчих цін перевищило зростання номінальної заробітної плати майже в 4 рази. При цьому реальна заробітна плата за цей період знизилася в 3,6 раза.

Розділ 4.

Дефіцит державного бюджету та державного боргу України.

4.1. Дефіцит державного бюджету.

Зважаючи на те, що дефіцит бюджету відноситься до вирішальних чинників зростання інфляції, виникають неабиякі сумніви щодо забезпечення позитивного сальдо бюджету. Так, у 1997 при рівні інфляції 10,7% дефіцит бюджету становив 6,7% ВВП; за 1998 року дефіціт Зведеного бюджету становив 1554,2 млн.грн. (2,2% ВВП), Державний бюджет України зведено з дефіцитом 1545,2 млн.грн. (2,2% ВВП); у 1999 в умовах інфляції споживчих цін 22,7% дефіцит бю­джету дорівнював 1,5% ВВП. Тобто замість запланованого профіциту бюджету логічно очікувати прихованого бюджетного дефіциту, боротьба з яким підвищує ймовірність того, що визначені бюджетні пріоритети можуть залишитися нереалізованими.

До кола проблем, які викликають сумніви щодо втілення за­декларованих стратегічних завдань, потрібно віднести загальний зовнішній борг, що перевищує $10 млрд. Це пов'язано, з одного боку, зі структурою зовнішнього боргу, де зберігається тенденція його орієнтації на зовнішні запозичення, а, з другого - зі структу­рою витрат з його обслуговування, які включають первинний профіцит та фінансування джерелами покриття дефіциту. Щодо структури витрат з обслуговування зовнішнього боргу, то прин­ципова відмінність між означеними джерелами такого обслугову­вання полягає в тому, що у випадку первинного профіциту такі витрати включаються в поточні витрати бюджету, які здійсню­ються насамперед за рахунок податкових надходжень, і відповідно зменшують обсяги бюджетних послуг. У випадку фінансування джерелами покриття дефіциту витрати забезпечуються в основному додатковими державними позиками. Зважаю­чи на зростання первинного бюджетного профіциту, передбаче­ного в 2001 році порівняно з попереднім роком (за прогнозними даними, профіцит бюджету становив в 2000 році 0,4%, а в 2001 — 0,7% ВВП), більш реальним є сценарій переорієнтації саме на первинний профіцит. Це в кінцевому підсумку означає трансформацію зовнішніх боргів у внутрішні. Зростанням потреб уряду у внутрішніх фінансових ресурсах для покриття зовнішніх боргів будуть поставлені під сумнів можливості як скорочення податкового навантаження, так і зростання бюджетних вкладень у соціально-економічний розвиток. Також винятково важливим для наступного року має бути врахування девальваційного ефек­ту на державні фінанси, оскільки зовнішні виплати (хоч і здійснювані в іноземній валюті) повинні фінансуватися з джерел держави, тобто фактично означають вилучення з бюджету зрос­таючих (разом з девальвацією) коштів, залишаючи все менше ре­сурсів на видатки за іншими статтями державних фінансів.

Маневрування розмірами бюджетного дефіциту та профіци­ту, яке широко використовується у світовій практиці, в Україні, на жаль, зумовлюється головним чином не потребами фінансу­вання економіки, а необхідністю сплати державних боргів. Фак­тичне вилучення фінансових ресурсів із реального сектору, яке відбувається у процесі такого маневрування, аргументується не­обхідністю пріоритетного виконання зовнішніх державних бор­гових зобов'язань. Не відкидаючи об'єктивності такої потреби, разом з тим постає невідкладне завдання підвищення ефектив­ності управління такими зобов'язаннями з метою зіставлення обсягів коштів, які спрямовуються на виконання боргових зо­бов'язань, з розмірами щорічного приросту ВВП.

Відкачування бюджетно-податкового потенціалу (у 2000 р. 14,5% податкових доходів спрямовується тільки на обслуговування державного боргу) свідчить про відсутність як гнучкої боргової стратегії, так і використання широкого кола економічних заходів, які пропо­нує наука та практика. У кінцевому підсумку це означає подаль­ше звуження регулюючої ролі держави на противагу продекларованій стратегічній тезі, що політика економічного зростання може стати результативною лише за умов посилення дієздат­ності держави, ефективного виконання нею своїх функцій. На жаль, така позиція системного підходу не знайшла належного втілення при визначенні бюджетної політики на 2001 рік.

4.2. Державний борг та його реструктуризація.

Держава для фінансування своїх потреб може мобілізувати фінансові ресурси у формі державного кредиту. Державний кредит буває внутрішнім і зовнішнім. Існування державного кредиту призводить до появи державного боргу. Сума його складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), включаючи видані гарантії за кредитами, що надаються іноземними позичальниками, місцевим органам влади, державним підприємствам.

Державний борг має економічно обгрунтовані межі. Величина боргу характеризує стан економіки і фінансів держави, ефективність функціонування її урядових структур. Оскільки джерелом покриття державного боргу є доходи бюджету, тобто податки, можна стверджувати, що величина боргу - це взяті авансом у населення податки.

В Україні в 1992 році прийнято Закон “Про державний внутрішній борг України”, яким визначено, що державним внутрішнім боргом України є строкові боргові зобов’язання уряду України в грошовій формі.

Державний внутрішній борг гарантується всім майном , що перебуває у загальнодержавній власності.

Обслуговування боргу – це комплекс заходів держави з погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. Погашення позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів. В окремих випадках держава вдається до рефінансування державного боргу, тобто погашення заборгованності шляхом випуску нових позик.

Обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснює Міністерство фінансів України через банківську систему України шляхом проведення операцій з розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їхнього погашення і виплати доходу за ними у вигляді процентів в іншій формі.

Видатки по обслуговуванню державного боргу, наприклад, за 1998 рік становили 1981,6 млн.грн. (2,8 відсотка до ВВП) або 9,6 відсотка від загальної суми видатків, у тому числі на обслуговування зовнішнього державного боргу витрачено 515,5 млн.грн. (0,7відсотка до ВВП) або 2,5 відсотка – відповідно.

Станом на жовтень 1998 р. до складу зовнішнього боргу України входили:

позики МВФ:

2,431 млрд.доларів США фактично отримано коштів Системної трансформаційної позики (STF), “Стенд-бай-97”;

2,226 млрд.доларів США позика EFF (Механізм розширенного фінансування) із якої фактично отримано 257 млрд.доларів США.

2. позики МБРР.

Загальний обсяг коштів за підписаними угодами складає 2,588 млрд. доларів США, з них 1,491 млрд. доларів США фактично отримано.

Граничні розміри державного внутрішнього боргу України, його структура, джерела і строки погашення встановлює Верховна Рада України одночасно із затвердженням державного бюджету України на наступний рік.

Основними джерелами ресурсів бюджету є податки, збори та інші надходження. У 1998 році держава через податки мобілізувала в своє розпорядження 54,5% загальних доходів бюджету. По відношенню до фонду оплати праці сума сплачених податків перевищує 45%.

Підприємницькі структури різних форм власності мають внести до бюджету 23% доходів бюджету і 28% одержаного прибутку. Наведені дані свідчать, що основну масу доходів бюджету забезпечують фізичні особи, тобто населення.

У країні, де не тільки платники податків є борж­никами, але й на державному бюджеті важким тягарем висять внутрішній і зовнішній борг, пи­тання реструктуризації є головними. Верховна Рада України прийняла вже багато законів про ре­структуризацію боргів щодо підприємств, які ма­ють стратегічне значення, а також Закон України «Про реструктуризацію державного боргу». Але у зв'язку з поширеною практикою списання та ре­структуризації заборгованості підприємств, вра­ховуючи низьку ефективність таких дій для струк­турної перебудови підприємств, а також часті зловживання при їх проведенні, з'явилася не­обхідність у прийнятті законопроекту, який би врегулював порядок та умови списання реструк­туризації заборгованості підприємств перед бюд­жетами та державними цільовими фондами.

У Верховну Раду України поступив проект За­кону України «Про порядок та умови списання і реструктуризації заборгованості підприємств пе­ред бюджетами і державними цільовими фонда­ми», який буде регулювати ці питання. Дія Закону спрямовуватиметься на списання та реструктури­зацію податків і зборів, до яких належать:

— ПДВ (крім податку на додану вартість із то­варів, що імпортуються);

— податок на прибуток підприємств;

— плата за землю;

— збір до Державного інноваційного фонду;

— збір за спеціальне використання природних ресурсів;

— збір на соціальний захист населення;

— суми, пені, штрафних та фінансових санкцій, нарахованих відповідно до законодавства України на заборгованість зі сплати обов'язкових платежів до Пенсійного фонду України і Фонду соціально­го страхування України.

З метою обмеження лобіювання законів, що стосуються реструктуризації та списання заборгованості, законопроектом передбачено, що єдиною підставою для прийняття таких законів України є подання за­конопроекту, що, в свою чергу, розробляється і по­дається КМУ на розгляд Верховної Ради за два місяці до початку нового бюджетного року і розглядається разом із проектом державного бюджету України. Та­кий Закон може прийматися щодо всіх підприємств однієї галузі, незалежно від форм власності, або щодо одного окремого підприємства, продукція якого виз­начена стратегічно важливою для держави.

Законопроект визначає обов'язкові умови прове­дення реструктуризації та списання заборгованості підприємств. Ці умови спрямовані на посилення фінан­сової дисципліни підприємств, до них відносяться:

— своєчасна сплата поточних платежів до бюд­жетів та державних цільових фондів протягом ос­таннього фінансового року;

— збитковість підприємств викликана втручан­ням держави у його господарську діяльність;

— реструктуризація чи списання заборгованості щодо певних підприємств проводиться вперше;

— строк нагромадження у підприємства забор­гованості перед бюджетами та державними фон­дами не перевищує три роки.

Реструктуризація проводиться шляхом роз­строчення сплати заборгованості строком на 24, 48, 60 місяців зі сплатою рівними частками до 15 числа кожного місяця. Сплата починається з пер­шого числа року, визначеного відповідним зако­ном про реструктуризацію заборгованості підприєм­ства. При цьому реструктурована податкова заборгованість не підлягає індексації, на неї не мо­жуть нараховуватися проценти за податковим кре­дитом та пеня, застосовуватися штрафні та фінан­сові санкції, передбачені законодавством України. Також строки позовної давності, які визначають­ся цивільним законодавством України, не поши­рюються на вимоги, що випливають зі сплати рес­труктурованої податкової заборгованості.

Законопроект також передбачає проведення взаємозаліку між підприємствами та відповідни­ми бюджетами і державними цільовими фондами у порядку, встановленому КМУ. Взаємозалік цієї заборгованості провадиться у двомісячний строк з дня набрання чинності відповідним законом про реструктуризацію заборгованості підприємства. При цьому реструктуризації підлягає податкова забор­гованість платників податку, яка залишилася після проведення такого взаємозаліку.

Законопроект визначає механізм реструктури­зації та списання заборгованості, який реалізуєть­ся таким чином. Після набрання чинності відпові­дним законом про реструктуризацію заборгованості підприємства в тримісячний термін приймають рішення щодо реструктуризації заборгованості та в тижневий термін з дня прийняття цього рішення письмово повідомляють про це в податковий орган, де обмінюються. Податковий орган зобов'язаний зареєструвати у двотижневий строк з дня отриман­ня повідомлення щодо прийняття рішення про ре­структуризацію податкової заборгованості та відкри­ти облікову картку реструктурованої податкової заборгованості. Якщо зазначене повідомлення має помилки в розрахунках або описки, відповідний податковий орган зобов'язаний самостійно їх вип­равити та в двотижневий строк з дня його отри­мання повідомити про такі виправлення та про реє­страцію повідомлення платника податку.

У той же час законопроект передбачає санкції не тільки до підприємств, які порушують умови договору про реструктуризацію боргів, але й до їх керівників. Зокрема, несплата реструктурованої податкової заборгованості протягом трьох місяців підприємством є підставою для розірвання кон­тракту з керівником такого підприємства в разі наявності його вини.

Що стосується списання заборгованості, то спи­санню підлягає лише та безнадійна заборгованість підприємств, яка попередньо була реструктуризо-вана у порядку, визначеному цим Законом.

Дія цього Закону не поширюється на нерези­дентів, які є платниками податків і зборів згідно із законодавством України. Підприємства, уста­нови, організації незалежно зід форм власності, які мають заборгованість перед бюджетами, не мають права проводити уступки вимог іншим особам у частині згідно з цим Законом.

Це вже другий законопроект з цього питання, який знаходиться на розгляді у ВР України. Мож­на сподіватися, що найближчого часу проблема реструктуризації та списання боргів буде виріше­на, що надасть можливість багатьом підприємствам нормально функціонувати.

Необхідно звернути увагу на те, що питання управління внутрішнім державним боргом відносяться до ком­петенції Міністерства фінансів України. Національний банк України, виконує лише операції, по­в'язані з розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними.

Слід також звернути увагу на те, що до складу державного внутрішнього боргу України входять позичання Уряду України і позичання, здійснені при безумовній гарантії Уряду, для забезпечення фінансу­вання загальнодержавних програм. У зв'язку з цим, склад Державного боргу

потребує значних уточнень. Так, до нього не можуть бути віднесені боргові зобов'язання за депозитними сертифікатами Національного бан­ку України, заборгованість за державними плате­жами та інші види заборгованості, які відповідно до чинного законодавства не віднесені до складу державного внутрішнього боргу.

Щодо об'єктивності оцінки рівня боргової без­пеки України лише на підставі одного показника (відношення зовнішнього боргу до ВВП), то вва­жаємо за необхідне зауважити таке. Керуючись міжнародними методами, регулювання зовнішньої заборгованості країни здійснюється з точки зору економічного розвитку держави в співставленні із основними макроекономічними показниками. За методикою Світового банку для визначення об­тяжливості зовнішнього боргу та віднесення краї­ни до категорії з високим рівнем зовнішньої за­боргованості (країни з надмірною та помірною заборгованістю) або категорії з незначною забор­гованістю використовується, як мінімум, чотири ключових показники (одним з яких є валовий борг у відсотках до ВВП), при цьому критерієм відне­сення країни до відповідної категорії є переви­щення трьома з них критичних рівнів, визначених для відповідної категорії.

Вислів про те, що «час від часу анулюється заборгованість перед Національним банком Ук­раїни» у контексті заборгованості за облігаціями внутрішньої державної позик не відповідає дійсності. Так була проведена заміна облігацій попередніх випусків, утримувачем яких був Національний банк України. Подальші «анулювання» не проводились.

Не відповідає також дійсності висновок про те, що Державний бюджет жодного разу не зво­дився без дефіциту. Державний бюджет України 2000 року був бездефіцитним.

Висновки.

Уряд декларує, що проект бюджету на 2001 рік має соціальне спрямування, але необхідно зазначити, що в ньому немає чіткого вирішення питань щодо прожиткового мінімуму, він не відповідає потребам фінансування соціальної сфери, пенсійних виплат, до­помоги малозабезпеченим. Становище погіршується невід­повідністю співвідношення курсу долару до гривні, заниженням рівня інфляції. Передбачене підвищення заробітної плати вчите­лям на 25% за рахунок інфляції реально становитиме 10-15%. Ви­трати на охорону здоров'я також розглядаються як звичайна вит­ратна стаття, а не як інвестиції в людину. Разом з тим від низьких заробітної плати та пенсій страждають не лише конкретні люди. Незрівнянно більший збиток несе економіка в цілому, оскільки результатом такої політики стає падіння внутрішнього платоспро­можного попиту як фактору нарощення обсягів виробництва.

Повертаючись до переліку законів України, дія окремих поло­жень яких зупиняється згідно зі статтею 55 проекту бюджету, не­обхідно відзначити, що в ньому налічується понад десять законів, які мають безпосереднє відношення до рівня соціального забезпе­чення багатьох категорій населення. Серед них Закон України «Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР «Про освіту», стаття 57 «Гарантії держави педагогічним, науково-педа­гогічним працівникам та іншим категоріям працівників закладів освіти», Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», стаття 30 «Соціальні га­рантії працівників бібліотек» тощо. З огляду на це занадто мало надій на реалістичність твердження уряду про соціальні аспекти як ключовий пріоритет державного бюджету на 2001 рік.

На 2001 рік заплановано показник інфляції на рівні 19%, за прогнозами Міністерства економіки України, у 2000 році він становив 28%. При цьому передбачено бездефіцитний бюджет. Це непросте завдання. Цікавим у зв'язку з цим вигля­дають закономірності, виявлені академіком В.Геєцем. В Ук­раїні інфляція була контрольованою протягом 1996, 1997 і 1998 років, однак економічного зростання не спостерігалося. Бороть­ба з інфляцією стала по суті самоціллю економічної політики, а всі інші складові, які могли б стимулювати зростання, значною мірою залишалися поза увагою. Світовий досвід переконує, що є механізми, використання яких робить можливим економічне зростання в умовах як низької, так і порівняно високої і навіть досить високої інфляції. Цілком очевидно, щоб розпочати еко­номічне зростання, не обов'язково зменшувати інфляцію до рівня, який існує у високорозвинутих країнах.

У ситуації накопичених суперечностей проблема мобілізації додаткових бюджетних надходжень відноситься до найакту­альніших. Зупинимося на деяких аспектах її вирішення.

Першочерговими залишаються проблеми, пов'язані з функціонуванням податкових пільг. Їх загальна сума в 2000 у 1,2 раза перевищила фактичні надходження до зведеного бюджету. Проте вирішуватися ці проблеми не повинні огульно. Критично сприймаючи помилки, яких припустилися протягом становлен­ня вітчизняної податкової системи, а також аналізуючи пробле­ми, характерні для сучасного стану економіки України, не можна не визнати актуальності використання потенціалу, закладеного в економічному інструментарії, яким є податкові пільги. Досвід розвитку різних країн підтверджує корисність використання ме­ханізму податкових пільг. Україні, що перебуває у смузі глибокої трансформаційної кризи, необачно не скористатися цими пере­вагами. Стратегія реформувань у цій галузі повинна грунтувати­ся на реалістичному підході, коли виникає потреба пошуку ком­промісу в межах системи узгодження економічних інтересів дер­жави, галузей, підприємств, організацій. Важливим з цього приводу є реалізація відповідних кроків.

Надання пільг слід жорстко узгодити з досягненням певного, важливого для суспільства результату. Доцільно провести інвен­таризацію податкових пільг та погодити їх із системою державних пріоритетів і політикою стимулювання легальної економічної діяльності. Ліквідація пільг не повинна вести до ослаблення стра­тегічно важливих ланцюгів народного господарства та соціальної сфери. Варто погодитися з потребою розробки концепції «гнучко­го оподаткування» організацій, які виконують військово-промис­лове замовлення, підприємств стратегічного значення.

Надання пільг зі сплати податків до державного бюджету доцільне підприємствам державної власності, іншим — лише у вигляді кредитів. Однак сьогодні склався інший підхід. Так, за 9 місяців 1999 року 5060 державних підприємств, або 4,5% від за­гальної кількості, одержали пільги на суму 5084 млн. грн. (19,5% від загальної суми пільг). Водночас відкриті акціонерні товари­ства отримали 27,4% від загальної суми пільг, товариства з об­меженою відповідальністю — 16,3%.

Завдання щодо підтримки виробництва та пріоритетних га­лузей національної економіки зумовлює необхідність перетво­рення державної власності у високоприбуткову, що потребує ефективного управління державним майном, враховуючи пакет акцій державних акціонерних товариств. Слід також зазначити, що до цього часу ще законодавчо не визначена обов'язковість нарахування та сплати до бюджету дивідендів від суб'єктів підприємницької діяльності, які створені за участю державних підприємств та організацій.

Залишаються не повністю реалізованими можливості поповнення доходної частини бюджету за рахунок збільшення надходжень від рентної плати за використання при­родних ресурсів. Так, її частка в доходах Зведеного бюджету Ук­раїни у 1998-1999 не перевищувала 0,3% і на реальний добробут суспільства поки ще відчутно не впливає. Зараз при наданні ліцензії на право видобутку природних ресурсів не враховується їх вартісна оцінка, а це ніяк не впливає на ефективність користу­вання надрами. Хоча світовий досвід вказує на необхідність обов'зкового врахування вартості мінеральної сировини, яка зна­ходиться у надрах, і відповідного відображення її в системі ліцен­зування, що дозволяє розширити можливості держави щодо удо­сконалення економічного механізму користування надрами.

Величина надходжень до бюджету безпосередньо залежить від обсягів товарно-грошового обігу, однак звуження товарно-грошових відносин, криза неплатежів, динамічність бартеру не сприяють його розширенню. Водночас є оцінки, за якими нор­малізація товарно-грошового обігу здатна забезпечити для бюд­жету до 20-25% додаткових грошових надходжень.

Президент України Леонід Кучма у виступі на розширеному засіданні Координаційного Комітету боротьби з корупцією та ор­ганізованою злочинністю заявив, що легалізація тіньових капіталів здатна забезпечити понад 17 млрд.грн. додаткових бюд­жетних надходжень. У зв'язку з цим зростає актуальність кроків, спрямованих на легалізацію тіньових капіталів. Водночас і сьо­годні залишаються нереалізованими вкрай необхідні для цього за­ходи. Комітетом Верховної Ради з питань фінансів та банківської діяльності не підтримано законопроект, внесений Президентом України, «Про легалізацію доходів фізичних осіб, з яких не спла­чено податки, збори (обов'язкові платежі) до бюджетів і держав­них цільових фондів», у якому пропонувалося запровадити 10% ставку оподаткування до сум, які легалізуються. Тому потребує прискореного розгляду законопроект «Про податкову амністію», дія якого поширюється також на юридичних осіб, та пропонується запровадження нульової ставки оподаткування на суми доходу,

який легалізується. Виходу доходів з «тіні» певною мірою сприятиме прискорення впровадження персоніфікованого обліку в системі загальнообов'язкового пенсійного страхування.

Суттєвим важелем вирішення бюджетних проблем слід роз­глядати розумні обсяги та структуру державних витрат. Водно­час практика переконує, що ряд витрат бюджету, насамперед оборонні, адміністративно-управлінські, малоеластичні по відношенню до падіння виробничого та податкового по­тенціалів. Особливо чітко простежується тенденція їх зростан­ня в умовах інфляції. Для забезпечення цілеспрямованого впли­ву державних витрат на економіку раціональна бюджетна політика повинна відображати, з одного боку, специфіку сучас­ного перехідного етапу, а, з другого — реалізуватися шляхом по­ступового нарощування арсеналу заходів з регулювання внутрішнього державного попиту, притаманного ринковій еко­номіці. У такому випадку у бюджетній політиці досягається уз­годженість з необхідністю стимулювання економічного розвит­ку і з інтересами економічної безпеки держави.

Таким чином, можна стверджувати, що нова бюджетна політика не змогла наростити свою ефективність через мобілізацію всіх її можливостей та ресурсів і стати джерелом підтримки стратегічних завдань, накреслених у Посланні Прези­дента України до Верховної Ради України. Багато з проблем, ха­рактерних для попередніх бюджетів, значною мірою не вирішені і в бюджеті - 2001. У зв'язку з цим бюджетна політика активніше набуває рис знаряддя, що провокує руйнацію економічного по­тенціалу країни. І чим довше вона використовуватиметься як пе­реважний інструмент реалізації фіскальних інтересів, тим оче­видніше проявлятимуться невідповідність між проголошеними стратегічними цілями і неможливістю їх досягнення шляхом тих заходів, що здійснюються на практиці. Консолідований бюджет як головний закон економічного життя країни повинен фіксувати не тільки доходи та витрати, а й усі основні параметри еко­номічного розвитку. За умови підпорядкування бюджетної політики вирішенню проблем бюджетного дефіциту та державно­го боргу вона неминуче перетворюється в джерело економічних протиріч. Необхідна активізація процесів переорієнтації бюджет­ної політики на зростання ефективності вітчизняної економіки і створення умов для розширення внутрішнього платоспроможно­го попиту. Перспективи бюджетної політики як складової фінан­сової політики невіддільні від розвитку єдиної цілісної системи фінансових відносин у напрямку досягнення збалансованості економічних інтересів усіх суб'єктів розширеного відтворення.

Для ефективного розв'язання всіх взаємозалежних економічних та соціальних проблем Україна повинна переорієнтуватися на модель, яка передбачає розширення повноважень та відповідальності Уряду. Основним недоліком такої діяльності є те, що бюджетні витрати, пов'язані з вибо­ром стратегії конкурентоспроможності, будуть відчутними відразу післяїївпровадження, тоді як переваги виявляться лише з часом. Але у кінцевому підсумку така політика зменшить вартість товарів і послуг для споживачів, підвищить шанси України на успіх на світових ринках, забезпечить економічне зростання, зайнятість та добробут, дозволить підвищити життєвий рівень населення.

Література.

“Фінансове право”: навч. посібник. – Київ: “Вентурі”, 1998. – с.68-112, 132-200, 238-260;

“Фінансове право”: навч. посібник. – Харків: “Консум”, 1998. – с.118;

“Держава повинна підтримувати інноваційну діяльність”. Урядо­вий кур'єр. - 2 грудня. - 1999. - № 226. - с. 4;

Алієва В., “Аналіз казначейської системи виконання державного бюджету України: переваги та недоліки”. Економіст. - №12, 2000. – с.51-53;

Відкритий бюджет, Київ, 1999, Інститут реформ;

Геєць В., “Довгострокові умови та фактори розвитку економіки Ук­раїни”. Економіст. - №3. - 1999. - с.21-23;

Геєць В., “Інфляція та економічне зростання”. Финансовые риски. - №1. -1999. - с. 55-59;

Герасимчук Ю., журнал “Економіка. Фінанси. Право”. - №3, 2000.

Голос України. 4 жовтня. - 2000. - с.2;

День. 28 вересня - 2000. - с. 4;

Симоненко В., “Удосконалення фінансово-економічної бази бюджетів Укрвїни”. Економіка України. - №3, 2000. – 28-34;

Каламбет С., “Розвиток податкового регулювання через систему пільг”. Економіка. Фінанси. Право. - №3, 2001. – с.31-33;

Квартальні передбачення. Січень 2000, с. 5;

Лондар С., Чугунов І., “Динаміка податково-бюджетного навантаження на економіку України”. Економіст. - №7-8, 2000. – с.15-17;

Луніна І.О., “Бюджетний кодекс України і реалії міжбюджетних відносин”. Економіст. - №10, 2000. – с.32-36;

Луніна І.О., “Державні видатки: тенденції і фактори зростання”. Фінанси України. - №4, 2001. – с.104-110;

Мельник П., “Бюджетні орієнтири на 2001 рік”. “Економіст”. - №11, 2000. – с.94;

Науково-аналітичні матеріали до засідання Круглого столу “Про­блеми державного регулювання науково-технічного потенціалу України та підвищення ефективності його використання”, 30 травня 2000;

Осипчук Л., “Виконання державного бюджету”. Економіка. Фінанси. Право”. - №11, 2000. – с.17-19;

Тарангул Л., “Основні напрямки удосконалення законодавчої бази оподаткування місцевими податками і зборами”. Економіст. - №3, 2001. – с.18-21;

Ткаченко В.А., Каламбет С.В., “Розвиток філософії оподаткування на основі визначення податкового потенціалу”. Фінанси України. - №1, 2001. – с.30-33;

Ткачук О.М., “”Податкове середовище як фактор інвестиційного розвитку малих підприємств”. Фінанси України. - №2, 2001. – с.24-28;

Яценко А., “Реструктуризація державного боргу”. Економіка. Фінанси. Право. - №7, 2000. – с.22-24.

1 У 1995 та 1996 роках, коли надходження до Пенсійного фонду зара­ховувалися до бюджету, з метою репрезентативності даних частка до­ходів бюджету у ВВП розрахована без надходжень до Пенсійного фонду.