Повстанський рух в Одеській губернії у 1920-23 рр

ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ

В ОДЕСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ

У 1920-1923 рр.

1

Антибільшовицький повстанський рух в Україні у 1920-23 рр, був війною українських селянських мас проти комуністичного режиму. І це визнавали самі більшовики. П'ята конференція КП/б/У приписала селянству "економічну ворожість" до робітничого класу і совєтської влади. Збройна боротьба із селянством була оголошена В.Леніним боротьбою з "політичним бандитизмом". В одному з інтерв`ю начальник Надзвичайної Комісії (ЧК) на Україні Манцев у березні 1920 року казав: "З весною банди розходяться на польові роботи (!) по хатах, передчасно зариваючи зброю; в лісах ховаються лише отаман з одним-двома десятками прибічників. На заклик отамана вся банда при повному озброєнні знову починає свою чорну роботу..." Мабуть лише в совєтській державі бандити могли займатись весняними польовими роботами…

Характерними рисами військової тактики українських повстанців була їх здатність до швидких маневрів і висока мобільність. Кіннота і піхота на тачанках з кулеметами могли здійснювати багатокілометрові рейди, швидко проходячи за короткий час велику відстань.

При здійсненні бойових операцій повстанці намагалися діяти напевне. Відомості, необхідні для внзначення часу і об`єкту нападу, командири загонів добували за допомогою добре налагодненої аґентурної розвідки, про що відзначається в багатьох архівних та мемуарних джерелах. Роль аґентів охо­че брали на себе селяни і навіть священники (цьому не слід дивуватись, оскільки ворожість комуністів до релігії є загальновідомою – С.Б.). Особливо цінні відомості повстанці одержували від своїх аґентів, які були на служі в різних совєтських установах в тому числі у міліції та ЧК. Роль зв'язкових час­то виконували жінки і навіть діти, що більш надійно забезпечувало таємницю акцій.

Здійснюючи напади на населені пункти, промислові і військові об`єкти, повстанські загони спершу порушували лінії зв`язку, позбавляючи місцеву владу можливості викликати допомогу. В момент наскоку спеці­альні пікети блокували всі шляхи, що вели до місця операції, створюючи тим самим повне оточення ворога.

Іноді повстанці не без успіху застосовували різного роду маскування. Вони могли прямувати до місця нападу під виглядом селянського обозу або імітувати при цьому різні церемонії (похорон, весілля тощо). Особливо часто під час бойових операцій повстанці переодяга­лися в красноармійську форму, брали із собою червоні прапори, спі­вали революційних пісень.

Після здійснення операції повстанські загони, як правило, швидко зникали. Збройних сутичок з переважаючими військовими частинами ворога вони уникали. Зустрівшись з невеликими підрозділами червоних повстанці несподівано атакували їх з флангів кіннотою, вміло застосовуючи кулеметний вогонь з тачанок, зосереджуючи його щіль­ність на флангах або супроти цілого його фронту ворожих військ. У випадку невдачі повстанський загін, за поодинокими випадками, до оборони не переходив, а намагався якнайшвидше відірватися від переслідування, часто не припиняючи при цьому руху навіть уночі.

Інколи в операціях застосовувались зведені загони з різних волостей, що після завершення акції швидко розсіювались, чим затруднювали їх пошук. При цьому також, з метою введення переслідувачів у оману, часто роз­повсюджувалась дезинформація, ніби операція була проведена якимось рейдуючими загонами. Щоб заплутати переслідувачів, загони декілька разів різко змінювали напрямки руху, іноді в кардинально протилежні боки. У цьому випадку серед населення поширювались чутки щодо подальшого шляху загону, які не відповідали справжнім планам. Іноді, коли атака була невдалою, повстанці розсіювались прямо на полі бою, що зводило їх переслідування практично нанівець. У такому випадку кожен з них заздалегідь знав місце і час збору.

2

На Півдні України, зокрема в Одеській губернії, повстансьий рух проти більшовиків набув великого поширення. Одеська губернія, разом з Київською, Подільською, Волинською і Херсонською, вважалися більшовицьким керівництвом губернією з найбільш розповсюдженим т.зв "політичним бандитизмом". І про те, що цей "бандитизм" не був кримінальним, свідчать копії повстанських листівок, які зберігаються в Державному архіві Одеської області (див. розділ “Отаман Одещини – Семен Заболотний”).

Повстанські листівки-звернення - це унікальні джерела, що говорять самі за себе, без комуністичного трактування і дають можливість подивитися в обличчя тих, кого упродовж довгих десятиліть звали "бандитами", побачити, за що і проти кого вони боролися. Ще донедавна ці листівки зберігалися у Одеському партійному архіві під грифом "совершенно секретно". І лише після розвалу совєтської імперії та народження незалежної України, за яку гинули ці герої, ми маємо можливість їх прочитати. Вони свідчать про те, що так звані "бандити" вели збройну боротьбу проти совєтської влади під самостійницькими і навіть соціалістичними гаслами, а тому не можуть розцінюватись як кримінальні злочинці. Їх треба вважати воюючою стороною. Самі себе вони вважали повстанцями і за цим означенням ідентифікували, тим самим відмежовуючись від банд кримінальників, яких в Одеській губернії теж не бракувало. Більше того, вони підпорядковувались уряду УНР і військовому командуванню Армії УНР, що засвідчує листівка з наказом, виданим отаманом Гуляй-Бідою, текст якої подаємо (правопис і мова оригіналу):

“НАКАЗ

НАСЕЛЕННЮ БАЛТІВЩИНИ, ОЛЬГОПІЛЬЩИНИ

На підставі наказу Головного Отамана військ Української Народної Республіки С.Петлюри, наказую:

1. Підвід із села червоноармійцям не давати, бо за життя людей і худоби не відповідаємо.

2. Ні продналогу, ні продрозверстки комуністам не давати, бо хліб цей вивезуть в Московщину і наш люд буде умирати з голоду.

3. Повстанців і дезертирів Червоної армії не видавати, бо за видачу буду карати розстрілом.

4. Всіма силами допомагати повстанцям, які борються за ваше щастя, за землю і волю, проти насильства і пограбунків комуністів.

5. Не переховувати, а негайно видавати повстанцям комуністів і чекістів. За переховування комуністів буду суворо карати.

Отаман Гуляй-Біда”[2].

Повстанці вели активну пропаганду серед місцевого населення. Судячи з мови, орфографії і стилю текстів листівок, писалися вони місцевими авторами.

Проти чого і за що боролись українські повстанці знаходимо відповідь у тих же листівках:

«СЕЛЯНИН!

Заклопотаний працею ти не маєш часу подивитися на те, що робиться навкруги тебе. Подивись! Налетіла з Московщини голодна й безробітна зграя, яка знов заводить комуну, розмножує дармоїдів і злодіїв. Захоплюючи владу в свої руки, забризкана кров'ю твоїх синів, братів та батьків, ця банда всесвітніх пройдисвітів знов накидає "диктатуру пролєтаріята" гіршу царського, або денікінського ярма.

Вспамятай той час, коли вже два рази були у нас на Вкраїні ці непрохані гості. З такими ж обіцянками, як і тоді, прибули вони і в цей раз. Ми дамо тобі землю, волю, знищим буржуїв, дамо тобі лад і спокій, навезем краму, машин і таке інше - кричать горлаті кацапи-комуністи.

Та й навезли. Подивись, чого навезли: китайців, латишів, мад'яр, голодних кацапів, а разом з цим комуну, черезвичайку, комбєди, цілі потяги совітських грошей, які зовсім нічого не варті.

А ти, селянин, давай хліб, скот, коней, сало, давай цукор, вугіль, сіль. Все це вивозиться комуністами в голодну й обідрану Москівщину в тих же потягах, в яких привезли тобі комуну, землю і волю.

Коли совітське військо вступало в Україну, як ти вигнав Деникіна, комуністичний бог Лейба Троцький-Бронштейн в своєму наказі обіцяв не посягати на права українського народу, встановити таку владу, якої він сам бажає.

Що ж ви бачите тепер? Хіба ця влада твоя, хіба вона в твоїх руках? З'явились ревкоми, ісполкоми, продкоми, наркоми, комбєди і інші "бєди", в яких сидять зовсім чужі тобі люди. Якого ж добра бажає тобі отой безбатченко комуніст, якому все одно, як би тільки добре пожити — чи то на Москівщині, чи на Вкраїні, чи в Німеччині.

Цей інтернаціоналіст, не маючи своєї хати, чи може подбати протвій спокій, про забезпечення твоїх потреб?

А що роблять комуністи з тими лицарями, які б'ються з ворогами за твою батьківщину, за кращу долю українського народу. Скільки їх сидить по в'язницях та порозстрілювано по черезвичайках?! Скільки кращих синів України гине під ярмом комуни?!

До якого часу ми будем терпіти таке знущання чужинців?!

Годі!

Терпець увірвався. Треба раз назавжди покінчить з такими катами.

Бери рушницю, вила, лопату і гони з рідної землі дармоїдів. Ти їх виженеш, як вигнав Деникіна, як виганяв їх уже два рази.

Геть чужинців з України! Хай живе Українська селянська Республіка!

Командуючий повстанцями

Херсонщини та Катеринославщини

Отаман Гулий-Гуленко» [5].

У чому не можна сумніватися, так це в тому, що повстанці були запеклими антисемітами – це яскраво відбито у листівках. І тут слід зазначити, що на те вони мали вагомі підстави. Антисемітизм українських повстанців в часи війни України з Совєтською Росією мав об`єктивні причини і суттєво відрізнявся, скажімо, від антисемітизму німецько-фашистських загарбників. Ці причини крилися в активнійучасті євреїв у встановленні совєтської влади і особливо - в їх участі у діяльності каральних органів і підрозділів більшовицького режиму проти українського народу. Ясна річ, євреї там були не самі. В цих загонах було чимало т.зв. "інтернаціоналістів", зокрема китайців, мадярів, латишів тощо. Але факти - уперта річ. Про це свідчать документи, зокрема списки учасників Красної гвардії, або накази по одеських частинах особливого призначення (ЧОН), в яких розписані покарання бійців, що виявились недисциплінованими.

Більшість вказаних у наказах прізвищ є єврейськими. То чому маємо дивуватися антисемітизмові селян, більшість яких складали основу повстанських загонів, коли вони воювали проти чекістів і комуністів, переважна більшість яких були євреями? Адже селяни бачили і знали, хто керує вилученням у них хліба, бере мирне населення в заручники і розстрілює їх.

Те, що загони особливого призначення "ЧОН" формувалися переважно з євреїв, теж можна пояснити. Частини особливого призначення підпорядковувалися ЧК і використовувалися у каральних акціях переважно проти мирного населення - селян. Використовувати в таких акціях вихідців із селянських родин - українців і росіян було ненадійним. Тому більшовики залучали до цієї роботи мешканців міст і містечок - євреїв, а також інородців-пролетарів. Щоправда у перших же боях з озброєним противником ці "єврейські" загони показували невисоку боєздатність, тому в пізніший період, коли було завершено розгром Врангеля, проти повстанців червоним командуванням було кинуто регулярні частини Красної армії, зокрема Першу Кінну армію, кінну бригаду Григорія Котовського тощо.

Окремо слід сказати щодо заручників. У зведеннях ЧК та документах вищого партійного керівництва більшовиків дуже часто фігурують накази брати заручників. Це була одна з форм боротьби червоних із повстанцями, при чому більшовики аргументували це потребою захисту мирного населення від бандитів. Але в подібних твердженнях була цілковито відсутня логіка, адже виходить, що взявши заручників, червоні розраховували на жалість до них повстанців, які мали припинити опір, аби не наражани на небезпеку невинних. То хто ж тоді справді захищав мирне населення? Запитання цілком риторичне і відповіді не вимагає. Ставлення повстанців до взяття червоними заручників і терору чітко простежується у листівці отамана Семена Заболотного до Балтського Ревкому і Парткому, яка показує, хто насправді захищав мирне селянство [4].

3

Після поразки Добровольчої армії генерала Антона Денікіна більшовики наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. встановили свою владу над більшою частиною території України. У лютому 1919 року Червона армія встановила контроль над Одеською губернією. Повстанці Одещини після боротьби з білими почали боротися з червоними. Їх підтримали рейдуючі відділи Армії УНР під командуванням генерал-хорунжого

Михайла Омеляновича-Павленка та генерал-хорунжого Юрка Тютюнника, які в цей час здійснювали славнозвісний Перший Зимовий похід по тилах білих і червоних окупантів. У своїх зверненнях і листівках вони також закликали селянство до боротьби.

У квітні 1919 року повстанським загонам і рейдовим частинам Армії УНР вдалося з боями оволодіти повітовими центрами Одеської губернії - Балтою і Вознесенськом. Особливо великих втрат більшовики зазнали у боях за Вознесенськ, оскільки у той момент там відбувався повітовий з`їзд партії.

17 квітня 1920 року повстанський загін Семена Заболотного, який був найбільш чисельним і боєздатним, при підтримці повсталих проти більшовиків місцевих селян, взяв штурмом місто Ананьїв. Частина червоних військ відступила до залізничної станції Жеребкове, де зайняла оборону. Генерал-хорунжий Ю. Тютюнник надіслав С. Заболотному підкріплення силою 400 багнетів при двох гарматах. Українці заатакували Жеребкове і розгромили червоний загін. У бою загинуло 220 червоноармійців, в тому числі 31 комуніст. Повстанці утримували Ананьїв протягом восьми діб, відбиваючи атаки на місто 41-ї червоної дивізії. 25 квітня повстанці були змушені відступити. Але бої не припинялись. На підтримку повстанських загонів почали спалахувати антибільшовицькі селянські повстання в інших волостях. Так, в селі Липепьке неподалік Бірзули, озброєні селяни на чолі зі священником організували оборону церкви від більшовиків, які намагалися осквернити храм і вивезти з нього цінності. У сутичці було вбито 21 червоноармійця.

23 травня 1920 року Одеською губернською надзвичайною комісією була виявлена українська підпільна організація. На чолі неї стояв колишній командир добровольчого дроздовоького загону полковник Гусак-Гусаченко. В Одесі він організував загін, який мав виступити на фронт начебто проти отамана

Ю. Тютюнника, але насправді мав підняти в Одеському повіті повстання і в рішучу хвилину перейти на бік української армії. Помічниками Гусака-Гусаченка були брат Ю. Тютюнника - Георгій Тютюнник і колишній пристав Сквирського повіту капітан Москвин. Слід зазначити, що члени організації займали відповідальні посади в радянських установах. Перехід колишніх білогвардійців (особливо українського походження) став дуже частим явищем у 1920 році.

Відомо, що загони, керовані отаманом

С. Заболотним, який був найбільшою фігурою у повстанському русі на Одещині, поповнювались також і врангелівським офіцерами. А один з керівників врангелівського підпілля, полковник Євстаф`ев, очолював повстанський загін під іменем отамана Кропиви. В Одесі також діяла терористична офіцерська організація під керівництвом штабс-капітана Єрмощенка.

Улітку 1920 року активність повстанців України посилилась у зв`язку з насильною мобілізацією до Червоної армії і конфіскаціями зібра-ного селянами врожаю. В одному Ананьївському районі на 30 серпня вже було конфісковано 1,5 мільйонів пудів зерна і 2 тисяч голів великої рогатої худоби. Селяни відловідали на це повстаннями. У селі Павлівка цього ж району після конфіскації продзагонами 3237 пудів зерна і 630 пудів м`яса спалахнуло повстання, яке червоні жорстоко придушили.

У липні 1920 року проти насильницької мобілізації юнаків на по-гибель за “диктатуру пролетаріату” повстали села Миколаївка і Казанка Вознесенського повіту. У Миколаївці повстання було придушене швидко, але в Казанці влада в селі на деякий час опинилася в руках повсталих селян. Прибулий зі Знам`янки бронепотяг піддав село обстрілові з гармат і кулеметів, після чого повстання було придушене багнетами червоногвардійських загонів. Прибула "надзвичайна трійка" на чолі з членом більшовицької партії з 1917 року П. Аненком, провела масові арешти селян. Мешканці села звернулись по допомогу до повстанського загону під проводом полковника Іванова на псевдо Чорна борода, який оперував з весни 1920 року в цій місцевості. Селяни вказали на хати, де перебували чекісти. Уночі останні були оточені і знищені. Аненка селяни прив`язади до коня, протягнули по селу і порубали шаблями.

24 червня 1920 року спалахнуло повстання в селі Маяки Овідіопольського району Одещини. До повсталих приєдналась молодь села Петрівки (Петросталя), яка виїхала до Маяків на підводах з кулеметами. За архівними документами, в Маяках повстанцями було захоплено і розстріляно 50 красноармійців і політпрацівників. За повідомленням Слободзейського ревкому від 1 липня повстанці, серед яких більшу частину складали німці-колоністи, у кількості 600 осіб з кулеметами, половина на конях, зайняли Біляївку, Ліски, Троїцьке і Грацениці. Зведення губернської ЧК від 13 липня свідчать про те, що на цей час повстання було придушене. Про втрати з обох боків не повідомлялося, за винятком того, що було розстріляно в Маяках 10 повсталих селян.

Ні література, ані архівні джерела не дають змоги ретельно і послідовно простежити історію створення і діяльності окремих повстан-ських загонів під керівництвом кокретних отаманів. Більшість загонів лишилася "безіменними" і визначалися чи то чисельністю, чи за місце-вістю, в якій оперували. Наприклад: “на запад от Голованевска оперирует банда до 200 человек при 25 пулеметах, большенство - украинцы петлюровской окраски”. Дуже рідко в архівних документах більшовиків "засвічуються" прізвища керівників загонів, як це має місце в одному зі зведень від 1-2 грудня 1920 року: "На південь від Голованівська Балтського повіту банда близько 200 чоловік при 2 кулеметах "петлюровской окраски", очолювана колишнім начальником міліції УНР в Данилівській волості Балтського повіту Червоним і колишнім агрономом Антоновичем".

Достеменно відомо, що більшість повстанських загонів на Одещині були об`єднані у велике з'єднання, яке мало назву "Чорноморського війська" або "Наддністрянської дивізії". Цим з`єднанням командував отаман С. Заболотний, який, як зазначалося раніше, був найпомітнішою постаттю повстанського руху Причорномор`я. Найбільш боєздатними і небез- печними для ворога були повстанські загони отаманів Якова Кощового, Гуляй-Біди, Волинця, К.Солтиса, Нечипоренка, Малого, Левченка, Солоненка у Балтському повіті і Залізняка, Підкови, Головатого, Гулька, Марченка, Гризла і Чумака (Кравченка) у Первомайському повіті. У Вознесенському повіті Одеської губернії та у Миколаївській губернії най-більш небезпечним для радянської влади був загін полковника Іванова на псевдо Чорна борода.

Повстанці відбивали конфісковане в селян збіжжя і худобу, знищували продподаткову документацію, нападали на продзагони і військові об'єкти, ліквідовували радянський партійний апарат, здійснювали терор стосовно чекістів і більшовиків. За більшовицьким зведенням від ЗО жовтня 1920 року "розверстку у Балтському і Кривоозерському районах зірвано". Найбільш вдалою операцією загону С. Заболотного був напад на повітовий центр Балту 22 вересня 1920 року. О 5-й годині ранку загін напав на місто. Повстанці звільнили всіх ув'язнених чекістами громадян, більшість з яких були приреченими на розстріл заручниками. І, обстрілюючи червоних, вирвалися з міста. Після цього нападу загін С. Заболотного здійснив рейд по всій території повіту.

Аналогічний рейд здійснив загін отамана Якова Кощового в районі Саврані. У Вознесенському повіті й на Миколаївщині рейдував "Чорна борода". Проти нього з Миколаєва були кинуті численні підрозділи кінної та пішої міліції. В Єлисаветградському повіті переслідуваний загін Іванова дав червоним бій, у якому загинуло понад 50 міліціонерів. Після цього загін пройшов з боями багато кілометрів і розсіявся на території Херсонського повіту, щоб згодом зорганізуватись знову і продовжити боротьбу.

На знищення загонів С. Заболотного і Я. Кощового червоне командування кинуло значні воєнні сили. Це змусило загін Я. Кощового передислокуватись у район Ольгополя, а угруповання С. Заболотного у Брацлавський повіт Подільської губернії. Але не зважаючи на передислокацію цих найбільш значних повстанських угруповань активність повстанської боротьби не знижувалась. Оперативні зведення більшовицьких органів влади свідчать, що взимку 1920-21 років вона велась досить активно іншими загонами. Зведення від 17 січня 1921 року визнає, що "банды в Савранском, Крутянском й Голованевском районах с прекрасно й организацией и хорошим комсоставом" .

З початком весни 1921 року ситуація не змінюється. Більшовицькі зведення з Балтського і Первомайського повітів повідомляють про повне припинення продовольчої роботи. Припинення більшовицької продовольчої роботи було закономірним, оскільки на початку весни 1921 року угруповання

С. Заболотного покинуло Подільську губернію і по-вернулося до Одеської. Тоді загін Заболотного складався з 800 вершників і 150 піхотинців на тачанках і підводах при 16 кулеметах. Це була грізна сила і червоне командування зробило спробу перешкодити передислокації, кинувши на перехоплення 12-ту стрілецьку дивізію. Але загони отаманів Я. Кощового і Лихо-Дорошенка, які оперували в районі Ольгополя, самі нанесли червоним ряд відчутних ударів і зірвали їх оперативний план. На початку квітня 1921 року загін отамана Я. Кощового прорвався в Ольгопіль і завдав удару по штабові 12-ї стрілецької дивізії червоних, порушивши перед тим його зв'язок з іншими військовими частинами. В бою загинули і були розстріляні понад 50 червоних бійців і командирів, у тому числі й командир дивізії А. Рева.

Повернувшись у рідну місцевість повстанці отамана С. Заболотного одразу ж зайнялись більшовицькою продовольчою роботою. Наприклад, 4 квітня 1921 року загін С. Заболотного вдарив на село Полянецьке, де були зосереджені продзагони. Після жорстокого бою продзагони були розгромлені, а зерно вивезене і повернуте селянам. Повернення повстанцями зерна та інших продуктів селянам зміцнювало авторитет і підтримку повстанського руху серед місцевого населення. Беззахисне перед хижаками з продзагонів і перед голодом, що насувався на Україну з весни 1921 року, воно потребувало захисту і допомагало повстанцям, які лишалися єдиною силою і владою, на яку міг розраховувати і сподіватись український селянин. І це визнавали більшовики. У звіті губернського революційного комітету про свою діяльність, політичне й економічне становище в губернії за квітень 1921 року можемо прочитати: "Не дивлячись на перегрупування військових частин і надсилання нових боротьба з бандитизмом не дає потрібних результатів. Частини малочисельні і часто відступають перед добре озброєними й організованими зграями бандитів, боєздатність яких дуже велика, оскільки серед них багато кадрових офіцерів. Допомога, яка надається населенням волостей, значною мірою ускладнює боротьбу червоних частин з бандитами... У місцях, особливо сильно охоплених бан-дитизмом, населення користується покровительством банд". Варто звернути увагу - не куркулі, не якісь там "ворожі елементи", а саме населення користується покровительством "банд" на думку більшовицького губернського начальства.

Саме це "бандитське" покровительство врятувало сотні тисяч селян на Україні від голодної смерті, на яку їх прирікали червоні продзагони.

Огляд матеріалів про голод 1921-1922 років на Україні дає можливість дійти чіткого висновку - найменше постраждали від голоду ті місцевості, де був міцний і нищівний до радянської влади український повстанський рух. Вплив рівня повстанського руху на голод можна простежити на прикладі півдня України, який найбільше постраждав від голоду. Найбільше постраждали Херсонщина, Миколаївщина, Донеччина, де повстанського руху на той час вже майже не було. Найменше постраждала Одеська губернія, яка постановою ЦВКРад України від 8 листопада 1921 року разом з Волинською, Київською і Подільською губерніями була названа районом "із загрозливим рівнем бандитизму". Тепер візьмемо окремо Одеську губернію. Вражені голодом були Одеський і Тираспольський повіти. У цих повітах майже не було повстанців, натомість було море справжніх банд кримінальних злочинців. Ані Балтський, ні Первомайський повіти від голоду серйозно не постраждали.

Справжнім проявом козацької відваги був відчайдушний наступ на Тираспіль штурмового загону козаків і старшин армії УНР з території Румунії в листопаді 1921 року. Він відбувся одночасно з наступом військ генерал-хорунжого Ю. Тютюнника на правобережній Україні (Другий Зимовий похід, в історичній літературі також згадується під назвою Льодовий похід або Листопадовий рейд).

Генерал-хорунжий А. Гулий-Гуленко зформував у Румунії так звану "Бесарабську групу", яка мала вдарити на Тираспольський повіт Одеської губернії і з'єднатись з частинами отамана С.Заболотного. Командування нею було доручено колишньому повстанському отаману Балтського і Ананьївського району полковникові Пшоннику. Його заступником був капітан Дидиченко.

18 листопада 1921 року 150 українських бійців форсували Дністер за 8 кілометрів на захід від Тирасполя і захопили село Бичок, знищивши прикордонну заставу. Після цього вони рушили на село Паркани. Червона військова частина, яка там розміщувалася, не звернула уваги на стрілянину в Бичку, оскільки була дезорієнтована наказом про проведення на березі Дністра учбових стрільб. Цей наказ було видано командуванням цієї частини і червоноармійці в Парканах продовжували знаходитись в хатах. Більшовицька комісія, що розслідувала справу про напад "банд" на Тираспольський повіт звернула на цей факт особливу увагу, підозрюючи в цьому зраду. Повстанці, за допомогою місцевих селян, що, як свідчить ця ж комісія, просто озброїлись вилами, косами й сокирами, швидко впорались з червоноармійцями. Були захоп­лені кулемети і ґвинтівки, якими й озброїлись селяни. Після проведення короткого мітингу загін рушив на Тирасполь у кількості вже близько 250 бійців. Повстанці увірвались у Тирасполь і оволоділи західною частиною міста. Слід зазначити, що чекістам через свою аґентуру було відомо про напад за два дні, але превентивні заходи чомусь прийняті не були і червоні довго організовували опір повстанцям. Але червона залога удвічі перевищувала повстанський загін і тому, хоч і з великими втратами, витіснили повстанців з міста. Частина повстанців потрапила в полон, інші відступили і переправились назад у Румунію. Полонених вояків армії УНР відправили в Одесу. З місцевими жителями розправлялись на місці. В Тирасполі було розстріляно 36 осіб, в Парканах - 10 вояків без суду.

Після поразки військ отамана Ю. Тютюнника повстанський рух як в Одеській губернії, так і по всій Україні пішов на спад. На початку 1922 року повстанці активно себе проявляли в Голованевському районі Первомайського повіту. Лише на початку квітня 1922 року повстанська боротьба поновилася на всіх теренах Балтського і Первомайського повітів. Форми боротьби особливо не змінилися. Це, як і раніше, були вбивства радянських партійних працівників, більшовиків, червоноар-мійців, чекістів і членів їх родин, відбиття у продзагонів продовольства і повернення його селянам, ведення антибільшовицької пропаганди тощо.

Крім загону отамана С. Заболотного у 1922 році найбільшу небезпеку для радянської влади становили повстанські загони Левченка, Десятника і Солоненка у Балтському повіті і загони Чорного Ворона та Орлика у Первомайському. Отаман Я. Кощовий загинув у бою з червоними в червні 1921 року. Його бійці приєдналися до інших загонів. Повстанська боротьба активно тривала до серпня 1922 року. Після серпня вона почала спадати. Це було пов'язане зі зміною політики більшовиків стосовно селянства, а саме введення НЕПу та єдиного продовольчого натурподатку, дозвіл вільної реалізації урожаю, скасування загальногромадянського податку і так званих "голодних пайків" - особливих реквізицій на прогодування голодних у Росії. Це послаблення натиску на селянство в економічній сфері більшовики комбінували з жорстоким придушенням будь-якого опору і вільного волевиявлення селянства. Так, наприклад, в селі Познанка Бакшанської волості Балтського повіту селяни вирішили змінити список сільської ради після того, як двоє більшовиків - брати Шевельови, були побиті за крадіжку. Список нових членів представницького органу було подано радянським властям. У відповідь на волевияв громадян за постановою Повітвоєнради при повному зібранні мешканців села були розстріляні чотири "злостных кулака".

Іншого причиною спаду повстанської боротьби була елементарна зневіра в успіх подальших змагань. Особливо на це вплинула поразка штурмових бригад

Ю. Тютюнника восени 1921 року. Досить красномовно про це свідчить сповнена трагізму і відчаю повстанська листівка "Козак-повстанець - селянам" [6].

Врешті-решт у серпні 1922 року чекістам вдалося схопити лідера українського повстанського руху на Одещині С. Заболотного і його найближчих помічників. За допомогою своєї аґентури вони дізналися про місце перебування отамана С. Заболотного. Чекістський загін оточив хату і під загрозою розстрілу заручників з місцевого населення С. Заболотний і його товариші здалися. Це сталося 7 серпня 1922 року. За вироком революційного трибуналу отамана

С. Заболотного було розстріляно. Ще одна славна козацька голова покотилася з кривавої комуністичної плахи.

Захоплення отамана С. Заболотного майже співпало з арештом іншого керівника повстанського руху на півдні України - генерал-хорунжого А. Гулого-Гуленка. Він із-за кордону координував боротьбу повстанських загонів. Через нього отаман С. Заболотний тримав зв'язок з Центральним Українським Повстанським Комітетом /ЦУПК/ генерал-хорунжого Ю. Тютюнника, який знаходився у Польші. Влітку 1922 року А. Гулий-Гуленко нелегально приїхав до Одеси. Коли генерал вийшов на контакт зі старим знайомим, Одеське ГПУ, яке слідкувало за останнім, одразу встановило присутність генерала і заарештувало його. А. Гулого-Гуленка було засуджено до 10 років ув`язнення, і не дивлячись на подання ним самим і родичами касаційних листів, помилувано генерала не було. Подальша його доля не відома. Швидше за все його було розстріляно, або замучено в тюрмі. Але деталіні відомості відсутні…

Після загибелі отамана С. Заболотного його угруповання розпалося на три частини, які стали діяти як окремі загони. Ними командували отамани Роман Бабій, Свищ і Кольсун. Але діяли вони не довго…

Поступово повстанські загони розпадалися або ліквідовувалися червоними. У більшості більшовицьких оперативних зведень відзначалося, що проявів "політичного бандитизму" не помічено.

У річному звіті про діяльність Одеської губернської міліції за 1923 рік було повідомлено про ліквідацію останньої "політичної банди". 27 лютого 1923 року міліція заарештувала отамана Гулька і дев'ятьох його товаришів по зброї…

ЛІТЕРАТУРА:

2. ДАОО.- Ф.3.- Оп.1.- Спр.210.- Л.15.

4. ДАОО.- Ф.3.- Оп.1.- Спр.210.- Л.8.

5. Коваль Р. Отамани гайдамацького краю.- Київ, 1999.

6. ДАОО.- Ф.3.- Оп.1.- Спр.210.- Л.15.