Густав І Адольф і перехід до армії Нового часу

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕСИТЕТ

“КИЄВО – МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ”

на тему

“Густав І Адольф і перехід до армії

Нового часу”

Лахновського Андрія

2001

І. Вступ. Початок XVII ст. – зміни у військовому мистецтві

ІІ. Вплив Густава І Адольфа на події початку XVII ст.

Інновації запроваджені шведським королем:

а) реформи артилерії;

б) реформи піхоти;

в) реформи кавалерії;

г) принцип тактичної взаємодії.

Ефективність запроваджених змін:

а) битва під Бреітенфельдом;

б) битва під Лютзеном.

Копіювання шведської системи на прикладі французької військової організації.

ІІІ. Реформи Густава Адольфа мали величезне значення для

подальшої долі всієї Європи

XVII сторіччя стало свідком народження сучасного військового мистецтва. Якщо на початку Тридцятирічної війни битви відбувалися за схемою: мушкетери і пікінери в широких колонах, прикриті з фронту неточною неповороткою артилерією і лицарською кавалерією на флангах (“Іспанський квадрат”), то після вступу у війну шведської армії у 1630 році по Європі хвилею прокотилися військові реформи, наслідком яких стали: поступове зникнення пікінерів, поява лінійних формацій піхоти, набуття артилерією характеру як оборонної так і наступальної бойової сили, що у кооперації з кавалерією вирішувала долю битви.

Метою цього реферата є: по-перше, детально дослідити інновації в артилерії, кавалерії і піхоті, запроваджені королем Швеції Густавом І Адольфом; по-друге, оцінити ефективність шведських нововведень на прикладі військових подій Тридцятирічної війни (битва під Бреітенфельдом); по-третє, виявити елементи шведської військової системи, запозичені Валенштейном, французами, прусаками і іншими європейськими силами; нарешті, на підставі вищенаведенного спробувати дати відповідь, чи можна вважати Густава Адольфа особисто відповідальним за перехід до війни Нового часу, як про це стверджують деякі дослідники (2, p. 12 ), чи все ж таки перехід відбувся через об’єктивні історичні причини, незалежно від участі шведського короля.

Густав І Адольф став королем у 1611 році, коли Швеція не представляла собою великої держави. Її армія була слабким, погано озброєнним і погано тренованим натовпом солдатні, набраної переважно з люмпен-пролетаріату (1, с. 527) – на той час ситуація типова. Протягом менше 20 років Густаву Адольфу вдалося претворити шведських військових на взірець для всієї Європи. Його першою і основною задачею стала реформа артилерієї. Європейські стратеги ще до Густава І розуміли високий потенціал важкої артилерії у підтримці кавалерії і піхоти, але низька точність пострілів і надзвичайна іммобільність тогочасної артилерії сводили її участь в бою до статичних батарей, непридатних до атакуючих дій. Для вирішення цієї проблеми шведський король: по-перше, скоротив гарматне жерло і зменшив його товщину, що зменшило вагу гармату; по-друге, ввів новий стандартизований вид пороху, що компенсувало скорочення жерла і погіршення балістичної рівноваги через втрату ваги; по-третє, стандартизував гарматні калібри, дозволяючи лише 24-фунтові, 12-фунтові і 3-фунтові гармати; нарешті, облишив стару систему пушкарів-найманців і встановив військову посаду канонірів, які підкорялися загальній дисципліні і загально-військовим тренуванням (3, р. 221) Вищеперелічені заходи призвели до появи нового вида військової техніки – мобільної польової артилерії, невідомої середньовічному військовому мистецтву. Артилерійський загон шведів складався с чотирьох підрозділів артилерії, одного підрозділу саперів і додаткового підрозділу майстрів-підривників. Крім того, до кожного піхотного чи кавалеристського відділу додавалася принаймні одна 3-фунтова гармата, які при потребі об’єднувалися і вражали ворога несподіванним гарматним вогнем.

Втім, Густав Адольф не обмежив реформи лише артилерією. До цього діяча мушкети і інша легка вогнепальна зброя природньо заряджалися окремо порохом, окремо кулею. Шведський король став першим, кому впало на думку об’єднати ці дві складові в єдиний мішочок – картридж, прототип сучасного патрона. Зменшивши також вагу мушкета з 15 до 11 фунтів Густав досяг подвоєння швидкості вогню до одного постріла на хвилину.

Однак, це стало лише прелюдією до кардинальних реформ у піхоті. Знизивши кількість пікінерів і відповідно збільшивши мушкетерів, Густав розташував їх у відносно тонкі лінії, не більше 6 людей у товщину, що дозволило йому значно розтягнути фронт. Ймовірно наслідуючи досвід римських легіонів, король як правило застосовував в бою дві таких лінії, залишаючи треттю у резерві. Основною тактичною одиницею став ескадрон, або батальйон, що складався з 408 солдат – 216 пікінерів і 192 мушкетерів. Центр тримали пікінери, а на флангах стояли по 96 мушкетерів. Мушкетери вели постійний вогонь (3 ряди стріляли – 3 перезаряджали), а пікінери мали боронити їх від наскоків ворожої кавалерії. З цією метою Густав, скоротивши списи пікінерів з 16 до 11 футів, оббив кінцівки списів металом, щоб спис не можна було відрубати мечем, а самих пікінерів озброїв легшим панцирем, щоб вони могли швидше пересуватися. Ще 96 мушкетерів додавалися до ескадрону, але постійно були зайняті у рекогнісцировці, варті і т.п., тому в ескадроні їх маже не бачили. 3 – 4 ескадрони об’єднували в бригаду – постійне військове утворення.

На початку XVII сторіччя вирішальною силою на полі бою, як і сотні років раніше, залишалася лицарська кавалерія. Однак, Густав Адольф, передбачуючи згубні для лобового кавалерійського удару наслідки своїх нововведень, визначив кавалерії нову роль, яку вона продовжила виконувати до свого остаточного зникнення у ХХ ст – роль шахматного коня, роль несподіванних флангових і тилових атак, рейдів по комунікаціях і магазинах супротивника, при чому основний акцент робився не на потужності, а на швидкості і несподіванності. З цією метою у кіннотника відібрали меч, натомість, надали йому шаблю і пістоль. Наближуючись до ворога, кавалеристи разом стріляли з пістолей, а потім рубили його у капусту. Крім того кіннота широко застосовувалася як засіб додаткового захисту артилерії і мушкетерів, вразливих під час перезарядження вогнепальних пристроїв.

Таким чином типовою побудовою війська Густава І Адольфа була така схема:

|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||

Артилерія

1-ша лінія піхоти

Кавалерія 2-га лінія піхоти Кавалерія

Резервна лінія піхоти

Втім, звичайно, кожна конкретна бойова ситуація вимагала своєї специфіки.

Ще одним досягенням шведського монарха стала нова концепція тактичної взаємодії. Він першим став тренувати артилерію, піхоту і кавалерію рівнозначно співпрацювати одне з одним і разом досягати перемоги. Дисципліна в його військах нагадувала давньоримську. З перших днів новобранець мав тренуватися без кінця і відпочинку. Щомісяця голови загонів читали солдатам “Положення про Війну”. Покарання були важкими, однак вперше регулярна зарплатня складала більшу частину грошових надходжень, отож між 1611 і 1630 роками у Швеції постала перша в Европі професійна армія.

Густав І Адольф безперервно брав участь у європейських війнах (1613 – 1617 – відвоював у Росії останній клаптик Прибалтики, 1617 – 1619 – відібрав у Польщі Лівонію північніше р.Двіна), але найбільшим випробуванням для реформованої шведської армії стала Тридцятирічна війна. Влітку 1630 року шведські війська висадилися у Померанії. Не вдаючись до подробиць перебігу маневрів та дрібних сутичок, проаналізуємо першу битву, в який зійшлися 26-тисячна армія Густава Адольфа посилена 16-тисячним загоном саксонців під проводом Яна Георга Саксонського і 36 тисячна імперська армія графа Тіллі. Сталося це 17 вересня 1631 року під Бреітенфелдом неподалік Лейпцига.

Досвідчений Тіллі розташував на лівому фланзі кінноту Годфрида Паппенхейма, а сам із добірними військами вирішив натиснути на саксонців. Важка артилерія розпочала згубний вогонь по шведських лавах. Під безупинним вогнем Густаву вдалося об’єднати на правому фланзі артилерію кінноти в імпровізовану батарею, а в центрі вишикувати шведську і союзну німецьку піхоту, прикриту важкою артилерією. На лівому фланзі розташувалися саксонці (переважно погано тренована піхота). Використовуючи перевагу у кавалерії Тіллі розпочав атаку одночасно двома флангами, особисто очоливши наступ на саксонців. Саксонці не витримали і побігли, оголивши шведський центр. В той же час відважний Паппенхейм спробував повторити успіх командуючого, але несподіванно попав під вогонь шведської легкої артилерії. У блискавичній контратаці Густав Адольф розгромив ліве крило імперців і захопив важку артилерію, яку наступаючий Тіллі залишив позаду. Сам Тіллі не зміг з ходу опрокинути центр шведів, які, швидко повернувши гармати на лівий бік, вперто відбивали численні атаки корпусу Тіллі. Нарешті, особисто Густавом Адольфом керований наступ шведської кавалерії разом із вогнем захоплених імперських гармат спричинив паніку у рядах супротивника і панічну втечу. Перемога короля була повною!

Густав Адольф Саксонці

| | | | | | | | | | | | ||||||||||||||||||

|||||||||||||||||||||||||||||

Важливим у цій битві окрім політичних наслідків було революційне нове

застосування артилерії. Протягом бою шведам вдалося розвернути свої гармати на 90 і таким чином звести нанівець тактичну перевагу Тіллі, коли він опрокинув сасонців і зайшов з лівого флангу. Крім того до поразки відділів Паппенхейму слід додати психологічний фактор, коли атакуючі імперські кавалеристи зіткунулися із легким проте щільним гарматним вогнем там, де гармат не мало бути, а згодом їх супротивники – шведські вершиники застосували вогнепальну зброю – пістолі, які нанесли чималих втрат у ворожих лавах. Те, що під кінець бою Тіллі через іммобільність артилерії втратив всі свої гармати, а шведи вільно пересували артилерію по всьому полю, також свідчило про безумовну перевагу нового типу армії.

15 – 16 квітня 1632 року Густав Адольф знов розбив імперців у битві під Леч. Цього разу Тіллі було смертельно поранено. Лише ненадійність німецьких союзників завадила шведському королю вже навесні 1632 закінчити цю війну. Однак зволікання і непорозуміння у стані протестантів дозволили Валленштейну зібрати нову 60-тисячну армію. Блискучий німецький стратег зменшив кількість пікінерів і відповідно збільшив кількість мушкетерів, тренував піхоту шикуватися у тонкі лінії (до 10 людей в глибину), додав артилерію кожному піхотному полку і мушкетерів кавалерійським відділам (4, р. 478). У цих нововведеннях неважко побачити копіювання шведської системи. Валленштейн став першим, хто зрозумів її переваги, але учень не є більшим за вчителя (до того ж у шведів залишалася значна перевага в артилерії): 16 листопада 1632 року під Лютзеном Валленштейна було побито, шведи знову перемогли, але в бою загинув великий король, особа, яка, на мою думку, особисто відповідає за перехід від Середньовічної армії до армії Нового часу, адже до цього часу попри численні війни не відбувалося значних тактичних змін у способі ведення бою, які б виходили за рамки повільного технічного прогресу. Густава Адольфа поранили в плече, у стегно, а потім зарубали і затоптали копитами імперські кавалеристи (1, с. 534).

Та протягом майже 100 років після його смерті, до 1708 року, Швеція залишалася найвпливовішою державою у Північній і Центральній Європі, поступаючись лише Франції, військова система якої завдяки реформам Ришельє повністю копіювала систему Густава Адольфа. Пізніше маркіз Лувуа, Франциск Мішель ле Теллієр логічно продовжив перетворення шведського короля у галузі мілітаризації допоміжних служб, утворивши крім канонірів військові загони з обслуговуючого персоналу.

Французький батальйон довжиною приблизно 100 ярдів складався з 600 – 800 чоловік, дві третини з яких були мушкетерми, решта – пікінери. Пікінери займали центр, мушкетери – фланги. Глибина батальйона – 6 чоловік. Єдиною відмінністю від шведської системи було дотримання інтервалів між батальйонами першої лінії, що мали дорівнювати 100 ярдами, з метою, щоб батальйони другої линії мали змогу пройти вперед, або утворити спільний нерозривний фронт із першими. Резервна лінія відставала від перших двох на 600 – 800 кроків.

Інші європейські системи майже не відрізнялися від шведського зразка. Таким чином не можна переоцінити вклад Густава Адольфа у розвиток військового мистецтва. Прямими наслідками його діяльності став кінець панування у Європі Габсбургів і перехід пальми першості до Франції Ришельє, Мазаріні і Людовика ХІV, а також перетворення у середині XVII ст. Балтійського моря на шведське озеро. Але найголовнішим стало те, що завдяки його реформам артилерія отримала друге народження, піхота нарешті визначилася із основною зброєю – вогнепальною, а в кавалерії нобілітет перестав відігравати виключну роль, що стало однією з причин появи думок про невідповідність місця у суспільстві, яке посідали благородні та суспільною користю, яку вони, припинивши бути головним джерелом перемоги, приносили.

До Першої Світової війни відбулося чимало змін у способах ведення бою, але принцип співпраці трьох військових гілок: кавалерії, піхоти і артилерії та поняття «батальйону» як базової тактичної одиниці залишилися незмінними протягом наступних 300 років.

Література

Бадак А.Н. и др. «Всемирная История: в 24 т. Т. 12».- Мн.: Литература, 1996.

Oman, Charles. A History of the Art of War in the Sixteenth Century. New York: HarperCollins Publishers.1937.

Dodge, Theodore Ayrault. Gustavus Adolphus. Boston: Bethany Hous Publishers. 1991.

MacMunn, George. Gustavus Adolphus. New York: HarperCollins Publishers. 1961.

Parker, Geoffrey. The Military Revolution. Chapter VI: Military Innovation and the Rise of the West, 1500 – 1800. New York: HarperCollins Publishers. 1986.

Roberts, Michael. Gustavus Adolphus: A History of Sweden. 1611 – 1632. 2 vols. London: Penguin Books. 1958.

Wedgewood, Christopher V. The Thirty Years’ War. New York: HarperCollins Publishers. 1961.