Літосфера її елементи процеси формування земної кори

Реферат на тему:

“Літосфера, її елементи, процеси формування земної кори”

1. Будовалітосферитаїїрухи. ВнутрішнісилиЗемлі

Земна кора і самий верхній шар мантії перебувають у твердому агре­гатному стані й називаються літосферою — кам'яною оболонкою. Під літосферою залягає астеносфера — шар речовини мантії, який відзна­чається підвищеною пластичністю і температурою, близькою до точки плавлення.

Потужність і будова літосфери визначаються типом земної кори.

Материкова кора складається з трьох шарів — осадового, гранітного і базальтового, її потужність на рівнинах сягає 30-40, в горах — 60-80 км. Потужність літосфери в районі материків становить 150-250 км.

Океанічна кора складається з осадового і базальтового шарів (граніт­ний шар між ними відсутній). Потужність океанічної кори 5-10 км, потужність літосфери під океанами — 50—100 км.

Літосфера глибинними розломами розбита на великі блоки — літо­сферні плити. Під впливом внутрішніх сил Землі ці плити повільно, зі швидкістю до 5-6 см за рік, пересуваються по в'язкій астеносфері в той чи інший бік. Ці рухи називаються горизонтальними. Вони призводять до утворення великих і лінійно витягнутих форм рельєфу: гір, океаніч­них жолобів, рифтових хребтів, глибинних розломів-грабенів.

Для літосфери характерні й повільні вертикальні коливання — повільні підняття чи опускання, швидкість яких від 0-2 до 10—12 мм за рік. При цьому нерідко колишні ділянки морського дна стають суходолом або, навпаки, суходол занурюється на дно моря.

До проявів внутрішніх сил Землі належать також магматизм і земле­труси.

Магматнзм — це сукупність явищ, пов'язаних з утворенням і рухом магми з астеносфери до поверхні Землі. Розрізняють два типи магматизму — внутрішній (інтрузивний), коли магма не досягає поверхні Землі і застигає на глибині, і зовнішній (ефузивний), коли магма прориває зем­ну кору і виливається на поверхню. Ефузивний магматизм називають ще вулканізмом. Вулкани поділяють на діючі і згаслі. Більшість діючих приурочена до узбережжя Тихого океану (Тихоокеанське вогненне кільце), серединно-океанічних хребтів та зон розломів на материках.

У районах вулканізму зустрічаються гейзери — джерела, що періо­дично викидають фонтани гарячої води (Йеллоустонський національний парк США, Ісландія, Камчатка, Нова Зеландія).

Землетруси — раптові підземні удари, супроводжувані швидкими коливаннями земної поверхні. Причина землетрусів — розривні пору­шення в надрах Землі або зсування блоків земної кори за лінією розло­му. Осередки землетрусів здебільшого приурочені до молодих гір, а та­кож до зон розломів.

Сила землетрусів оцінюється за 12-бальною шкалою. Слабкі земле­труси (1-3 бали) майже не відчуваються людиною і фіксуються за допомогою сейсмографів. При катастрофічних землетрусах (11-12 балів) рельєф Землі змінюється до невпізнанності, цілком руйнуються всі будівлі.

Основні форми рельєфу суходолу — рівнини та гори. Рівнини — великі ділянки земної поверхні з малими (до 200 м) переви­щуваннями між сусідніми точками і незначними ухилами. За висотою над рівнем моря рівнини поділяються на:

— низовини — з абсолютними відмітками до 200 м (Амазонська, За­хід но-Сибірська, Причорноморська та ін.);

— височини — з відмітками від 200 до 500 м (Середньоросійська, Подільська, Придніпровська тощо);

— плоскогір'я — з відмітками вище 500 м (Середньосибірське, Східно-Африканське та ін.).

За походженням рівнини поділяють на первинні і вторинні. До пер­винних належать морські рівнини — колишні ділянки морського дна, що стали суходолом внаслідок повільних зведень земної кори (Причор­номорська, Західносибірська низовини та ін.). До вторинних рівнин відносять: водно-льодовикові рівнини (Поліська низовина); алювіальні рівнини, складені річковими наносами (Амазонська, Придніпровська ни­зовини); денудаційні рівнини, що виникли на місці зруйнованих гір (Ка­захський дрібносопковик).

Вік рівнин різний. Деяким денудаційним рівнинам понад 3 млрд. років (Захід Австралії), тоді як морські рівнини мають вік в декілька мільйонів років, а льодовикові — кілька десятків тисяч років.

Гори — ділянки земної кори, які високо підняті над навколишньою місцевістю і мають сильно розчленований рельєф.

За висотою над рівнем моря розрізняють гори низькі (абсолютною висотою до 1000 м), середні (від 1000 до 2000 м) і високі (вище 2000 м).

За віком розрізняють молоді гори, що виникли в епоху альпійської склад­частості кайнозойської ери і продовжують формуватися (Гімалаї, Альпи та ін.), і старі гори — раніших епох складчастості (байкальської, каледонської, герцинської), що припадають на палеозойську еру. Старі гори — Скандинавські, Урал, Тянь-Шань та ін. Старі гори є відродженими.

.За походженням гори поділяються на тектонічні й вулканічні. Тек­тонічні за своєю структурою підрозділяються на складчасті і складча-стобрилові. Складчаста структура характерна для молодих гір, складча-стобрилова — для старих (відроджених) гір. Вулканічні гори (Кіліман­джаро, Ельбрус та ін.) виникають у зв'язку з процесами магматизму при багаторазових виливах лави.

Рельєф Світового океану багато в чому нагадує рельєф суходолу. Тут також є рівнини — шельф (на глибині до 200 м), улоговини (на глибинах 4000-6000 м); гори у вигляді підводних хребтів (Менделєєва, Ломоносо-ва), гайотів — піднять з плоскими вершинами, підводних вулканів.

В океанах є форми рельєфу, відсутні на суходолі,— рифтові хребти жолоби. Найдовший рифтовий хребет — Серединно-Атлантичний (понад 20 тис. км). Найглибший жолоб — Маріанський (11 022 м), найдов­ший — Алеутський (3570 км).

Рельєф постійно змінюється під дією внутрішніх і зовнішніх сил Землі. Внутрішні сили спричиняють горизонтальні рухи літосферних плит, повільні вертикальні коливання земної кори, магматизм, землетруси. Ці сили фактично створюють основні форми рельєфу. Зовнішні сили (дія текучих вод, льодовиків, вітру, підземних вод, морських хвиль) призво­дять до руйнації гір, зміни рівнин.

2. Неоднорідність земної кори. Стійкі і рухомі ділянки земної кори та пов'язані з ними особливості рельєфу

Земна кора нашої планети неоднорідна. Виділяють материковий і океанічний типи земної кори. Материкова кора складається з З шарів — осадового, гранітного і базальтового; потужність коливається від 30-40 км (на рівнинах) до 60-80 км (у горах). Океанічна кора скла­дається з 2 шарів — осадового і базальтового; потужність — 5-10 км.

Літосфера розбита на окремі блоки — літосферні плити, які руха­ються по розплавленій астеносфері — прошарку верхньої мантії під літо­сферою. При сходженні плит земна кора зминається в складки або ви­гинається (разом з океанічною плитою), занурюючись під материкову плиту і розплавляючись в астеносфері.

При розходженні плит виникають розломи (рифти), через які вили­вається мантійна речовина, створюючи1 базальтовий шар земної кори океанічного типу.

Земна кора материкового типу більш давня, ніж теперішня океанічна кора. На материках є ділянки, де вік гірських порід, що складають зем­ну кору, перевищує 3 млрд років. Вік океанічної кори — від 160-180 млн років і менше.

На суходолі і на дні океанів виділяють стійкі і рухливі ділянки зем­ної кори. Стійкими ділянками є платформи (материкові й океанічні). В основному вони займають внутрішні області літосферних плит. Для платформ характерні повільні вертикальні коливання, тут не відбуваєть­ся сильних землетрусів, немає діючих вулканів. У рельєфі платформам відповідають рівнини (суходолу і дна океану).

Рухливими ділянками земної кори є складчасті області. В основному вони розташовані по краях літосферних плит і є результатом зіткнення їх між собою. Для рухливих ділянок земної кори характерні інтенсивні тектонічні процеси, швидкі вертикальні коливання (землетруси), у ряді випадків — сучасний вулканізм. У рельєфі складчастим областям відпо­відають гори.

Рухливими ділянками слід вважати рифтові зони на дні океану, яким у рельєфі відповідають рифтові хребти з численними підводними вулка­нами, а також жолоби й острівні дуги, що утворюються при складній взаємодії материкової й океанічної плит.