Поняття і ознаки правопорушень їх види і причини

КУРСОВА РОБОТА

Поняття і ознаки правопорушень,

їх види і причини.

Розділ I

Поняття і ознаки правопорушень.

Люди в своїй діяльності здебільшого діють відповідно до норм закону. Поведінку, яка відповідає нормам закону, називають правомірною, тобто люди-

на виконує все, що зобов’язана робити, і не робить того, що заборонено зако-

ном. На жаль, є й інші випадки.

Різновидність соціальних відхилень, яка зв’язана з відступленням від ці- лей, принципів права, може бути об’єднана поняттям протиправної поведінки. Протиправна поведінка як вид правової поведінки є антиподом правомір-

ної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійсню-

ється у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не фор-

мою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка, оскіль-

ки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулюван- ня тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина. Під протиправною

поведінкою розуміють поведінку людини, направлену проти інтересів суспіль- ства в цілому, окремих його груп, конкретних людей, контролюючих його сві-

домістю і волею.

Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується по-

рушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення.

Кожне правопорушення – конкретне, оскільки його чинить конкретний індиві-

дуальний або колективний суб’єкт у певний час, у певному місці.

Правопорушення - посягання не на закон, а на ті умови, які породили цей закон, на ті класові інтереси, які знайшли в ньому своє вираження, на ті сус-

пільні відносини, які закріплюються і охороняються ним (правопорядок). Про-

типравність - юридичне вираження шкідливості правопорушень для інтересів пануючого класу чи всього народу.

Правопорушення - це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізична чи юридична особа), яке перед-

бачене чинним законодавством і за нього встановлена юридична відповідаль-

ність.

Соціальна сутність правопорушення – нанесення шкоди тим особистим, груповим чи загальносуспільним інтересам, які юридично захищені державою.

Сутність – це головна, внутрішньо належна правопорушенню характерис- тика, яка дозволяє виділити його серед інших актів поведінки, вказує на його родові властивості і ознаки.

Вихідними і визначальними для розуміння суттєвого в правопорушенні являються представлення про те, що воно характеризується суспільною шкідли-

вістю і протиправністю.

Суспільна шкідливість, небезпечність – основна об’єктивна ознака, виз-начальна риса правопорушення і його основоположна об’єктивна основа, відме-

жовуюча правомірне від протиправного. Суспільна шкідливість проявляється в

тому, що правопорушення завжди пов’язане з посяганнями на пріоритети і цін-

ності людського суспільства, зачіпає особисті і суспільні інтереси. Акт право-

порушення завжди є виклик суспільству, знехтування тим, що суттєве, цінне для нього. Суспільна шкідливість чи небезпечність правопорушення полягає в тому, що воно посягає на важливі цінності суспільства, на умови його існуван-

ня. Правопорушення суспільно шкідливі своєю типовістю, розповсюдженням, це не одиничний акт, а масове в своєму прояві діяння. Правопорушення сус-

пільно шкідливі і тим, що вони дезорганізують нормальний ритм життєдіяль-

ності суспільства, спрямовані проти пануючих суспільних відносин, вносять в них елементи соціальної напруженості і конфліктності.

Отже, з сказаного випливає, що діяння, які за своїми якостями не здатні спричинити шкоду суспільним відносинам, цінностям суспільства і окремій

особистості, її правам і інтересам, не створюють загрози правопорядку в цілому чи не підривають правовий режим в тій чи іншій сфері суспільного життя, не можуть і об’єктивно не повинні визнаватися правопорушеннями. Усі правопо- рушення є суспільно небезпечними або шкідливими, оскільки вони спрямовані проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи сус- пільства в цілому. Порушуючи чиїсь природні чи юридично закріплені права

правопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи організаціям. Шкода буває різною: матеріальною, моральною, а іноді і дуже небезпечною, ко- ли здійснюється посягання на життя чи здоров’я людини, на державну безпеку

тощо. У зв’язку з цим кримінальні злочини є найбільш небезпечними серед усіх правопорушень.

З точки зору теорії юридичних фактів протиправна поведінка відноситься до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обставин. Їх шкідливість вияв-

ляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні сус-

пільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умо-

вам існування людини і суспільства. На відміну від юридичних фактів-подій, юридичні факти-правопорушення характеризуються свідомо-вольовим харак-

тером і здійснюються тільки дієздатними суб’єктами.

Шкідливість юридичних фактів-подій і правопорушень – вимірюється кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх відновлення. Причому можливі три варіанти: 1) один юридичний факт нега-

тивно впливає на велику кількість зв’язків між людьми; 2) юридичний факт вносить незначні зміни в стан спілкування людей, але загальна кількість подіб-

них фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства; 3) юридичний факт заподіює не відновлювані збитки суспільству чи людині.

Відомо, що право може впливати тільки на ті юридичні факти, що мають свідомо-вольовий характер, тобто протиправну поведінку суб’єктів. Крім цього, подібні юридичні факти повинні бути не випадковими, а зумовлюватись певни-

ми причинами і тому повторюватись у часі.

Важливою юридичною ознакою правопорушення є його протиправність. Це означає, що відповідна діяльність або бездіяльність суб’єкта не відповідає

вимогам, сформульованим у конкретній правовій нормі. З формально-юридич-

ного аспекту протиправність – це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у нормативно-правових документах. Сут-

ністю правопорушення є свавілля суб’єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свобо-

ду інших суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороня-

ючих норм у формі дій чи бездіяльності. Не вважається правопорушенням не-

використання суб’єктивного права, тому що можливість його реалізації зале-

жить від власного розсуду суб’єкта.

Протиправність діяння обумовлена суспільною шкідливістю (небезпеч-

ністю), породжена нею. Без зв’язку з цим діяння не може бути визнане проти-

правним. Достатньо розповсюджене і нині в юридичній теорії положення проте, що протиправність є юридичним вираженням суспільної небезпечності, потре-

бує уточнення. В спеціальній літературі саме ця формально-юридична сторона протиправності дуже часто абсолютизується. До недавнього часу майже загаль- новизнаним вважалось: що сам факт заборони діяння в правотворчому акті виз- начає протиправність діяння. Такий підхід, який сприймався в якості право- творчої і правоприміненої доктрини породжував правопорушні акти і призво- див до притягнення до юридичної відповідальності осіб, які приносили своєю діяльністю суспільну користь.

Поняття протиправності не може бути зведене лише до зовнішньої його сторони. По цій причині в протиправності слід розрізняти два аспекта.

По-перше, протиправність є об’єктивована форма вираження суспільно шкідливого, його зовнішня сторона. Це означає: що суспільно шкідливе (небез-

печне) діяння повинно бути офіційно підтверджене законом в якості протиправ-

ного.

По-друге, протиправність є об’єктивною властивістю правопорушення.

Об’єктивною в тому значенні, що всяке правопорушення посягає на сут- тєве в праві, тобто на ті соціальні блага, які надає право: охоронний ним загаль- ний інтерес, той порядок в суспільних відносинах, який підтримується при до- помозі правового інструментарію, прогресивну діяльність і конструктивні спо- соби його здійснення. Правопорушенню належить те, що береться ним під охо- рону. Саме в цьому значенні протиправне невідокремлене від суспільно небез- печного, шкідливого.

Для правопорушень важливою ознакою є наявність вини – внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до інтересів людей, суспільства. Провина відок- ремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, свідомо-вольові, порушують норми права, але не відображають нега-

тивного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад, необхідна оборона). Вина має об’єктивну і суб’єктивну сторону (як почуття вини). Всі сумніви стосовно доведення вини особи витлумачуються на його користь (ст.62 Конституції України).

Отже, правопорушення – це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діяння. Адже правопорушенням являється не будь-яке проти-

правне діяння, а лише скоєне умисно чи з необережності, тобто з вини особи. Ця ознака відрізняє правопорушення від об’єктивно протиправних діянь. Ос-

танні здійснюються свідомо і з волі особи, але вини (умислу чи необережнос-

ті) не містять. Саме тому вони не заключають в собі внутрішнього негативного відношення їх суб’єкта до інтересів суспільства, організацій чи громадян і юри-

дичної відповідальності в суспільстві не притягують. Винятки складають ви-

падки нанесення шкоди джерелом підвищеної небезпеки без вини його власни-

ка, невиконання грошових обов’язків і деякі інші цивільно-правові об’єктивно протиправні діяння, за які законом допускається юридична відповідальність. Однак відповідальність в цих випадках має відновний характер. Кримінальна відповідальність за діяння, яке не містить в собі вини, недопустима.

Наявність вини передбачає іншу ознаку правопорушення – можливість

покарання, тобто застосування до правопорушника заходів юридичної відпові-

дальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального харак-

теру. Суб’єкти, що вчинили об’єктивні правопорушення (без вини зобов’язу-

ються, і то не завжди, лише до відновлення порушених прав). Застосування дер-

жавного примусу до правопорушника має ціль захистити правопорядок, права і свободи громадян. Всі правопорушення і відповідальність юридично закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридично не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування права за аналогією права і закону.

Для правопорушення характерна наявність причинного зв’язку між діян-

ням і суспільно небажаними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зу-

мовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.

Правопорушення – це зовнішній акт поведінки-діяння, яке може проявля-

тися у формі дії або бездіяльності (не визначаються правопорушенням думки, почуття, психічні процеси тощо).

Також правопорушення має свідомо-вольовий характер, тобто в момент здійснення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, знахо-

диться під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними свідомо і добро-

вільно. Відсутність вільної волі являється юридичною умовою, при якій діяння правопорушенням не визнається, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається тільки неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються).

Отже, з врахуванням розглянутих ознак, правопорушення можна визна-

чити як антисоціальний (суспільно шкідливий, небезпечний), протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність.

Розділ II

Види правопорушень.

Для наукових і практичних цілей створені різноманітні класифікації пра- вопорушень. Види правопорушень – класифікаційні групи правопорушень за різними підставами розмежовуються між собою за ступенем суспільної шкід-

ливості (небезпечності), за об’єктами посягань, за суб’єктами, за розповсюд-

женням, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за процедура-

ми їх розгляду.

Отже, правопорушення класифікуються за: а) ступенем суспільної небез-

пеки – на злочини і провини; б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопору-

шення у сфері трудового законодавства і інші); в) колом осіб – особові і колек-

тивні; г) за характером правових приписів –нормативно-правові і дисциплінар-

ні; д) в залежності від характеру цивільно-правового порушення – договірні і позадоговірні правопорушення; е) правопорушення у сфері суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля).

Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступе-

нем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і про-

ступки. Головними критеріями їх поділу являється, по-перше, характер і сту-

пінь суспільної шкідливості, яка , в свою чергу, визначається цінністю об’єкта протиправного посягання, змістом протиправного діяння, обстановкою, часом, способами (насильницькими чи ненасильницькими), розміром і характером зав-

даної шкоди, формою і ступенем вини правопорушника, інтенсивністю проти-

правних дій, їх мотивацією, особистими характеристиками правопорушника і інш.; по-друге, суб’єктивний фактор, який в значній мірі здійснює вплив на виз-

нання того чи іншого діяння в якості протиправного.

Злочинами визначаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним вира- зом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним зако- ном і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.

Правова система повинна володіти такими механізмами, при яких визнан-

ня того чи іншого діяння злочинним не знаходилось би виключно в залежності від законодавця. В зв’язку з цим поділом постає проблема розмежування кримі-

нальних злочинів і адміністративних проступків, оскільки провести межу між ними досить не просто.

Традиційно злочином визначається суспільно небезпечне винне діяння, що посягає на охоронювані кримінальним законом цінності і є забороненим під

загрозою покарання.

Офіційне поняття злочину дається у ст. 7 ККУ, згідно з якою “злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом сус-

пільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передба-

ченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної не-

безпеки.”

Для того, щоб правопорушення вважалося злочином, воно повинно місти- ти в собі такі ознаки: кримінальна протиправність; суспільна небезпечність; ви-

нність; караність.

Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними ді-

ями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шко-

ди об’єктам, що охороняються кримінальним законом.

Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак зло-

чину: цінністю того блага, на яке посягає злочин; шкідливістю наслідків, що настають через учинення злочину; способи діяння; мотивами діяння, формою та ступенем вини.

Друга ознака злочину – кримінальна протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином.

Третя ознака – винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо нема вини – це не злочин.

Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі іс-

нують певний вид і термін покарання.

Є різні позиції щодо відмежування злочинів від інших правопорушень. Одна з них базується на визначенні ступеня суспільної небезпеки. Злочином вважають найбільш суспільно небезпечні правопорушення. Якщо у правопору-

шенні наявні всі вище перелічені ознаки, кажуть, що в ньому є склад злочину, а отже, воно є злочином. Якщо ж у діянні відсутня якась із перелічених ознак, то воно не вважається злочином.

Кримінальним законодавством передбачено кілька видів злочинів:

1) Особливо тяжкі злочини (умисне вбивство, бандитизм, державна зрада та ін.);

2) Тяжкі злочини (умисне тяжке тілесне пошкодження, контрабанда, розголо-

шення державної таємниці та ін.);

3) Менш тяжкі злочини (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, злов-

живання владою або посадовим становищем тощо);

4) Злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки (глум над держав- ною символікою, незаконне полювання тощо).

Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідаль-ність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до прос-

тупків. Якщо діяння охоплює всі ознаки, визначені в кримінальному законі, але позбавлене суспільно небезпечного характеру, воно не являється злочином, а може бути або протиправним проступком співвідносного виду (цивільного, ад- міністративного, дисциплінарного) або правомірним діянням.

Види проступків за характером своєї суспільної значимості один від од-

ного не відрізняються: всі вони суспільно шкідливі, але не небезпечні для сус-

пільства. Однак проступки різних видів посягають на різні, більш чи менш са-

мостійні сторони правопорядку.

Якщо одне не суспільно шкідливе діяння одночасно торкається різних сторін правопорядку, воно являється проступком декількох видів (цивільним і адміністративним, адміністративним і дисциплінарним і т. д.). Наприклад, якщо власник автомобіля порушує правила дорожнього руху (не здійснюючи при цьому злочину) і спричинює майнову шкоду перехожому, діяння одночасно яв-

ляється і адміністративним, і цивільним проступком. В цих випадках особа мо-

же нести одночасно відповідальність різних видів: цивільно-правову і адмініст-

ративну, адміністративну і дисциплінарну, крім випадків, коли закон прямо це забороняє.

Злочин і аналогічний проступок в одному діянні не можуть поєднуватися.

Проступки – менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають на цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально-правових) норма-

ми права – цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, фінансово-

го тощо. Тому серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові, конституційні, матеріальні та ін.

Проступки-делікти (лат. delictum – проступок) – правопорушення, які

завдають шкоду особі, суспільству, державі, і являються основою для притягне-

ння правопорушника до передбаченої законом відповідальності.2

Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається

протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свобо- ди громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством пе- редбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність

(адміністративне стягнення).

Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адмініст-

ративним законодавством. По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи; по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію. Дія – активне невико-

нання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права заборо-

ни (наприклад, порушення правил полювання). Бездія – пасивне невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов’язків.

Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність сус-

пільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави.

Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного зако-

нодавства, оскільки може завдати шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також загрожує небезпекою.

Правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідаль-

ність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими га-

лузями права, а саме: цивільного, трудового, земельного тощо (порушення пра-

вил охорони праці – трудове право; агрохімічних норм – земельне право).

Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до її пове-

дінки та наслідків. Вина виступає у двох формах: у вигляді умисної та необе-

режної.

Адміністративне правопорушення багато в чому нагадує злочин – так са-

мо воно може бути спрямоване проти громадського порядку, власності, прав і свобод громадян тощо. Головною ознакою, за якою адміністративні правопору-

шення відрізняються від кримінальних злочинів, є менший ступінь суспільної небезпеки. Адміністративне правопорушення переростає у злочин: якщо адмі- ністративний проступок набув ознак складу злочину; якщо адміністративне правопорушення вчинене вдруге.

Із співвідношення відповідних статей кримінального законодавства і за-

конодавства про адміністративні правопорушення видно, що і злочини і адмі-

ністративні правопорушення посягають на однакові за своїм характером об’єк-

ти, саме це складає суспільну небезпеку. Завдання адміністративного і кримі-

нального законодавств складається в охороні від посягань одних і тих же об’єк-

тів.

Дисциплінарні проступки – це суспільно небезпечні вчинки, які заподі-

юють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організа-

цій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. У Кодексі законів про працю визначено два види стягнень, що можуть бути накладені на працівни-

ків – догана і звільнення. Робота деяких категорій працівників пов’язана з під-

вищеним ризиком і небезпекою, що зумовлює потребу в додержанні чіткої дис-

ципліни і порядку (залізничники, авіатори, митники та інш.)

Цивільно-правові проступки – це суспільно небезпечні порушення май- нових і пов’язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами ци- вільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні проступки не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою правовідновлюючі заходи (невиконання обов’язків за цивільно-правовим договором). Цивільно- правова відповідаль-

ність носить в значній мірі компенсаційний характер.

Головна мета цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримі-

нальної і адміністративної – не покарання чи перевиховання, а відшкодування завданих збитків, оскільки цивільне порушення завдає шкоди насамперед конк-

ретній фізичній чи юридичній особі.

Конституційні проступки – завдають шкоди державному ладу; його об’єктом є закріплені Основним Законом порядок організації та діяльності ор-

ганів державної влади і глави держави, порядок утворення інших органів дер-

жави, форма правління та устрій держави, отже, об’єктом такого проступку мо-

жуть ставати форма або апарат держави; ним можуть бути також конституційні права людини.

Новим видом правопорушення являються податкові проступки – сус-

пільно небезпечні протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб’єктів податкових правовідносин. За їх здійснення встановлена юридична відповідальність.

Матеріальні проступки – суспільно небезпечні протиправні вчинки, які складаються в винному нанесенні збитків майну підприємства його робітником. Матеріальну відповідальність покладено за шкоду, заподіяну підприємству чи організації внаслідок порушення трудових обов’язків.

Трудове правопорушення (порушення трудового законодавства) – це вин-

не протиправне діяння суб’єкта трудового права, яке складається з невиконан-

ня, порушення трудових обов’язків і заборонене санкціями, які містяться в нор-

мах законодавства про працю. 

Процесуальне правопорушення зв’язане з порушенням громадянами чи державними органами інтересів правосуддя чи процесуальних прав сторони, з якою правопорушник перебуває в правовідносинах. Не являються процесуаль-

ними правопорушеннями незначні витрати процедурного характеру, які допус-

каються громадянами.

Отже, проступки – звичайні, ординарні правопорушення. Вони відрізня-

ються один від одного не ступенем своєї шкідливості для суспільства, а іншими

матеріальними рисами і ознаками, обумовленими особливостями тієї сторони правопорядку, на яку вони посягають.

В залежності від характеру цивільно-правового порушення розрізняють:

договірні правопорушення і позадоговірні правопорушення. Перші зв’язані з порушенням зобов’язань сторін цивільно-правового договору, другі – з невико-

нанням чи з недотриманням умов цивільно-правових норм.

Від цивільного правопорушення слід розрізняти невинне нанесення шко- ди (ст.454 ЦК Укр.), порушення майнових прав внаслідок правомірних дій –

рятування майна (ст.472 ЦК).

Крім приведеного вище поділу існують і інші основи класифікації право-

порушень. Базуючись на наявності економічних, соціальних, політичних відно-

син суспільства, розрізняють три види правопорушень: а) в сфері соціально-

економічних відносин (власність, праця, розподіл і інш.); б) в сфері побуту і дозвілля (сім’я, суспільний порядок); в) в суспільно-політичній сфері (діяль-

ність державного апарату). Можлива класифікація правопорушень і за іншими

критеріями (наприклад, в наукових цілях). Так, можна розрізняти правопору-

шення, які посягають на духовні чи матеріальні блага, суспільні чи особисті ін-

тереси, правопорушення в сфері нормотворчої діяльності.

Правопорушення по колу осіб: особисті і групові (колективні).

Груповими називаються правопорушення, скоєні об’єднанням дій членів групи, які характеризуються визначеним ступенем загальності інтересів, цілей і єдніс-

тю дій.

Поряд із національним правом держав існує і міжнародне право. Поруше-

ння міжнародно-правової норми є міжнародним правопорушенням, яке по- роджує міжнародно-правову відповідальність.

Міжнародні правопорушення – дії чи бездіяння суб’єктів міжнародного права , які суперечать нормам і принципам міжнародного права чи особистим

зобов’язанням і завдають шкоду іншому суб’єкту, групі суб’єктів міжнародного права чи всій міжнародній спільноті.

Розрізняють міжнародні злочини і міжнародні делікти (проступки). До злочинів відносять работоргівлю, піратство, міжнародний тероризм), а до між-

народних деліктів – порушення торгових зобов’язань).

Отже, ми визначили різні види правопорушень і можемо зробити висно- вок, що всі вони знаходяться в тісному зв’язку та взаємозалежності між собою.

Розділ III

Причини правопорушень.

Говорячи про причини правопорушень доцільно вказати на деяку несхо-

жість понять причини в філософії і кримінології. В філософії причиною назива-

ють явище, яке при визначених умовах з необхідністю викликає (обумовлює) інше явище (наслідок). Зв’язок між причиною і наслідком носить закономірний характер, який означає, що дана причина в відповідних умовах кожен раз вик-

ликає визначений наслідок. Таким чином, зв’язок між причиною і наслідком ха-

рактеризується поняттями необхідності, неминучості. Під причиною в криміно-

логії розуміють явище чи їх сукупність, яке породжує інше явище, що розгляда-

ється як наслідок. Причини створюють можливість визначеного наслідку, для появи якого необхідні допоміжні умови, що не породжують даний наслідок, але

створюють відповідні обставини для реалізації дії причини. В кримінології зв’язок між причиною і наслідком не розглядається як необхідний і зобов’я-

зальний.

Отже, розрізняють такі види причин правопорушень:

1) за значущістю в обумовлюванні, детермінації правопорушень:

основні – соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у цьо-

му процесі (наприклад, суперечність чинного законодавства основним правам

людини, загальнолюдським моральним приписам; протиріччя між ним і потре- бами, інтересами тих чи інших соціальних груп і окремих осіб, якщо правова

культура останніх відзначається неналежним рівнем; суттєві вади, недоліки законодавства); неосновні – явища, які лише полегшують вчинення правопору-

шень, здійснюють такий вплив на фоні головних факторів, саме завдяки ним, тобто так звані фонові явища (наприклад, недосконалість обліку і охорони ма-

теріальних цінностей, недостатній контроль за дотриманням правил техніки безпеки, правил дорожнього руху тощо). Останню групу явищ нерідко відобра-

жають іншим, окремим поняттям: обставини (або умови), що сприяють вчинен-

ню правопорушень;

2) за онтологічним статусом стосовно свідомості конкретної особи:

об’єктивні – явища, що не залежать від неї (наприклад, недоліки в роботі дер-

жавних органів); вони створені іншими поколіннями або природними силами. Типовими умовами, що сприяють зростанню злочинності у сучасному світі, визнаються урбанізація, екологічні проблеми, інші тіньові сторони цивілізації та технічного прогресу;

суб’єктивні – явища, які входять до складу індивідуальної свідомості конкрет-

ного суб’єкта, безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання особою вимог закону, її від’ємне, негативне ставлення до його приписів, психологічна установка особи на протиправну поведінку, алкоголізм, наркоманія, пропаганда в засобах масової інформації і мистецтві насильства, розпусти).

Розглянемо ж сукупність найбільш поширених об’єктивних і суб’єктив-

них факторів, які обумовлюють подальше зростання злочинності в Україні.

Об’єктивні умови. Найважливішою треба, мабуть, визнати зниження життєвого рівня більшості населення. Звичайно далеко не всі знедолені вижива-

ють за допомогою злочинних дій, але не викликає сумніву і те, що деяка части- на, особливо молодь, вирішує свої проблеми не завжди в злагоді з криміналь-

ним кодексом.

Спад економічної активності обумовив появу офіційно визнаного безро-

біття. В важкому становищі опинилися працівники, які фактично втратили ро-боту, але не зареєструвались як безробітні. Не можуть знайти роботи і молоді люди. Велика кількість з них стали безробітними відразу після закінчення нав- чальних закладів. Навряд чи викликає сумніви припущення, що багато безро- бітних ідуть у тіньову економіку або кримінальне середовище. Також усі ці труднощі, невпевненість в завтрашньому дні породжують конфлікти, ведуть до наркоманії, самогубств.

Також процвітає корупція та розкрадання коштів у банках та інших уста-

новах. Дрібні підприємства захоплюють рекрути та грабіжники. Тіньова еко-

номіка використовується злочинцями для вкладення та примноження коштів, здобутих злочинним шляхом; всіляко уникає оподаткування.

Отже, складні економічні умови життя більшості громадян України об’єктивно сприяють зростанню кількості правопорушень.

Суб’єктивні умови злочинності. На жаль, протягом багатьох років у на-

шій країні недостатню увагу приділяли правовій освіті та вихованню. Люди по-

гано знають закони, через це важко вимагати виконувати їх норми. Це сприяє збільшенню кількості правопорушень. Правопорушення може зумовити темпе-

рамент, наявність певних психічних відхилень.

На жаль, великого поширення сьогодні набули такі соціальні лиха, як ал-

коголізм, наркоманія, токсикоманія, перелюбство, аморальність та інші. Ці умо-

ви діють завжди і всюди. У багатьох випадках вони сприяють скоєнню право-

порушень, а то й виступають їх головними причинами.

Серед суб’єктивних умов зростання злочинності в незалежній Україні слід назвати також байдужість значної частини населення до державних справ взагалі і, зокрема, до правопорядку. Люди стурбовані своїм становищем (нере-

гулярна оплата праці, підвищення плати за комунальні послуги, низький рівень соціального забезпечення; цим держава вільно чи невільно провокує нестабіль-

ність правомірної поведінки).

Отже, щоб правомірна поведінка стала нормою життя для більшості насе-

лення, необхідна розвинута економіка, стабільний демократичний політичний режим, дотримання законності всіма посадовими особами та громадянами, ви-

сокий рівень правової культури.

Висновки

В даній роботі було розглянуто основні положення категорії правопору-

шення, з’ясовано причини їх виникнення.

1. Злочини і інші правопорушення негативно впливають на розвиток сус-

пільства. Злочинність і інші правопорушення об’єктивно гальмують поступо-

вий розвиток нашого суспільства, подальше вдосконалення суспільних відно-

син. Злочинність та її прояви як діяльності, спрямована на протизаконне задо-

волення потреб певної частини суспільства за рахунок інтересів більшості його членів.

Правопорушення, взяті в сукупності на відповідному відрізку часу і конк-

ретному суспільстві, завжди відрізняються значною різноманітністю як за сту-

пенем суспільної шкідливості, так і за психологічними, соціальними і юридич-

ними ознаками. Але разом з тим в походженні, причинах і подальшій історич-

ній долі вони мають загальні риси, що дало можливість вивчити не тільки окре-

мі види правопорушень, але і всю їх сукупність, проаналізувати причини і умо-

ви, які сприяють їх здійсненню, розробити системи заходів боротьби з ними. Викорінення злочинності – це більш складне завдання, ніж викорінення всіх ін-

ших правопорушень;

2. Злочини, як найбільш суспільно небезпечні діяння мають порівняно меншу латентність, здійснюються незначною кількістю осіб, викликають актив-

ну протидію правоохоронних органів і негативну оцінку всіх членів суспільства

Що стосується інших видів правопорушень, то вони складають великий масив і латентність, не завжди отримують негативну оцінку і часто не передба-

чають відповідальності;

3. В роботі звернуто увагу на необхідність активізації дослідження про правопорушення і відповідальність в галузевих науках; поки найбільшу розроб-

ку ці питання отримали в кримінології;

4. Багаточисельність причин, умов правопорушень роблять їх важко ана-лізуючими. Докладний аналіз можливий в ряді робіт, спеціально присвячених окремим видам правопорушень в різних областях народного господарства і в галузях законодавства. Економіка повинна бути моральною, розвиток економі-

ки – не самоціллю, а засобом прогресу особистості і суспільства;

5. В роботі визначено причини, які призвели до погіршення кримінальної ситуації в Україні, а саме: безробіття, складні економічні умови життя, низький рівень правової культури, падіння авторитету влади та інші.

6. Кількість шкідливих і небезпечних для суспільства діянь зросла б, як-

що б вони не були заборонені, чи за них були б встановлені неефективні санк-

ції, або, якою б правові заборони можна було порушувати безкаранно.

Однак це зовсім не означає, що боротьба з правопорушеннями в сучасних умовах нереальна. Адже глобальне завдання включає в себе зміну всіх сторін суспільного життя, в тому числі і тих, які породжують правопорушення. І в цьо-

му процесі повинен брати участь весь народ, всі державні і суспільні організа-

ції і навчальні заклади.

Для зменшення кількості правопорушень необхідно усунути причини і умови, які породжують шкідливі і небезпечні для суспільства діяння.

Держава має право і повинна вести боротьбу з викоріненням правопору-

шень, причин і умов, які породжують їх, в ім’я забезпечення нормального роз-

витку, зберігання правопорядку, захисту справедливості.

На нашу думку, важливим напрямком боротьби із загальною криміналь-

ною злочинністю є залучення громадян до охорони майна та захисту від агре-

сивних посягань.

Для ліквідації деяких правопорушень необхідно:

- провести медико-біологічні заходи проти алкоголізму, наркоманії;

- організувати статистичний облік злочинності; боротися з наркобізнесом;

- громадяни повинні бути інформовані про правові вимоги, які пред’являються до них державою;

- підвищити результативність діяльності правоохоронних органів.

1.Закон и та інші нормативно - правові акти

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України. – 1996. – 13 лип.

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.: Парламентське видавництво, 1997. – С.8-9

3. Кримінальний кодекс України: Нормативні акти кримінально - правового значення. – К.: А.С.К., 1997. – 320с.

4. Кодекс законів про працю України. Офіційне видання. – К.: Парламентське видавництво, 1997. – 144с.

5. Цивільний кодекс України. Офіційне видання . – К.: Парламентське видавництво,1997. – С.77-83

2. Література

1. Бабій Б.М., Бурчак Ф.Г. Юридичний словник. - 2-ге вид., перер. і доповнене.-К., 1983. - 871с.

2. Бармак М.В., Бармак О.Я. Основи правознавства: Посібник для абітурієнтів, учнів, вчителів. - Тернопіль: Підручники і посібники, 1999. - 192с.

3. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навч. закладів. – К.: Атіка, 1999. – С.277-292

4. Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. – Львів, 1983. – С.368-376

5. Дубинин Н.П. и др. Генетика, поведение, ответственность. – М.: Политиздат, 1989. – 350с.

6. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / А.М.Колодій, С.Л.Лисенков та інші. –К.: Юрінком Інтер, 2000. – 320с.

7. Копєйчиков В.В. Правознавство: Навчальний посібник / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та інші. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 704с.

8. Коржанський М.Й. Популярний коментар кримінального кодексу. – К.: Наукова думка, 1997. – 695с.

9. Костенко О. Політика і злочинність (Проблеми політичної кримінології) // Товариш. – 1999. – січень (№2). – С.4

10. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій. – К.: Вен турі, 1996. – 208с.

11. Котюк І.І. Основи публічного права України. – К.: Логос, 1998. – С.106-138

12. Кудрявцев В.Н. Правонарушение: их причины и предупреждение. – М.: Московский рабочий, 1977. – 78с.

13. Куян І. Проблеми кваліфікації екологічних правопорушень // Право України. – 1999. - №8. – С.71-73

14. Лазарева В.В.Теория права и государства: Учебник для юридических вузов.- М.: Право и Закон, 1996. - 424с.

15. Литвак О. Злочинність: її причини та профілактика. – К.: Україна, 1997. – 167с.

16. Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М.: Юридическая литература, 1985. – 192с.

17. Марченко М.Н. Общая теория государства и права: Теория права. Т. 2. – М., 1998. – 656с.

18. Матузов Н.И. и Малько А.В. Теория государства и права: Курс лекций. – М., 2000. – 776с.

19. Молдован В.В. Основи держави і права. – К.: Юмана,1997. – 176с.

20. Настюк М. Правознавство: Підручник. – Львів: Світ, 1995. – 272с.

21. Піщенко Г. Відмежування хуліганства від суміжних злочинів і його адміністративного делікту // Право України. – 1999. - №3. – С.50-54

22. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.,1994. - 238с.

23. Свиридов Б. Злочин і кара. Сучасний аспект // Віче. - 1999. - №12.-С.118-123

24. Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Х.: Консум, 2000. – 702с.

25. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судовой практике. – К.: Юринком, 1995. – 208с.

26. Теплова Н.А., Малинкович М.В. Право: Учебник для вузов. – М.: Закон и право, 1998. – С.204-211

 Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави.-К.,1994.-С.133

 Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права: Навч. Посібник/ А.М. Колодій, С.Л. Лисенков та інші. –К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.201

 Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. – Х.:Консум, 2000. – С.455

 Котюк І.І. Основи публічного права України. – К.:Логос, 1998. – С.138

 Кримінальний Кодекс України: Нормативні акти крим.- прав. значення. – К.: А.С.К.,97

Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. – Львів, 1983. – С.374

2 Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судовой практике. – К.: Юринком, 1995. – С.132

1 Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.:Парламентське видавництво,1997

Лазарева В.В. Теория права и государства: Учебник для юридических вузов. – М.: Право и Закон, 1996. – С.240

 Цивільний кодекс України. Офіційне видання. – К.:Парламентське видавництво,1997

 Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М.: Юрид. лит.,1985. – С.82-83