Вивчення творчості С. Жадана в школі

Міністерство освіти і науки України Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди Кафедра української та світової літератури Вивчення творчості С. Жадана в школі Курсова робота студента 44 у/а групи українського мовно- літературного факультету імені Г.Ф.Квітки-Основ’яненка Шкребець Вадима Вікторовича Харків 2007 Зміст Вступ 3 Розділ І. Джерела

інтеграції у контроверсійний хронології 6 Розділ ІІ. Сергій Жадан у прогнозованому дискурсі шкільної програми з української літератури 19 Висновки 26 Список літератури 29 Вступ Усе українське суспільство сьогодні переживає період реформ, які більше схожі на природні катаклізми і катастрофи, і зараз здається, що нічого путнього з цього не вийде.

Але не будемо забувати, що найкращим суддею є час, який і розставить все по своїх місцях. Ці зміни охопили майже всі сфери життя кожного без винятку українця, починаючи з постійних перетурбацій владних еліт і закінчуючи черговими новинками у освіті. Саме ці ”деформації” нам і хотілось би прокоментувати та запропонувати своє бачення на цю надзвичайно важливу та актуальну ”проблему” у кращому значенні цього слова.

У нашому дослідженні мова йтиме про оновлення складу письменників, яких вивчають у школах, аналіз шкільної програми (12 класу), широке представлення в творчості Сергія Жадана міркувань авторитетних літературознавців. Нам дуже важко втриматись від своїх пропозицій у таку епоху перемін, яка зараз квітне за вікнами українців. Безумовно, пепреважна більшість пропозицій, які зараз лунають у нашому суспільстві,

є дуже спокусливими, але хибними. Саме тому приймати певні контрастні рішення дуже ризиковано, адже помилившись у стратегічному напрямку розвитку, доведеться надолужувати згаяне. А це, як відомо, набагато важче. Щоб уникнути подібних помилок – слід вислухати всі пропозиції, зважити плюси та мінуси кожної,а вже потім приймати рішення. На нашу думку, освіта є однією з найважливіших складових світлого майбутнього кожної держави,

і Україна не є винятком з цього правила. Як відомо, стратегія дуже тісно пов’язана з майбутнім, ці слова з певною похибкою можна класифікувати як синоніми. Вибравши вірний вектор розвитку освітньої системи, ми забезпечуємо потужний кадровий та патріотичний фундамент добробуту України. А оскільки саме українська література виховує наших дітей як патріотів, ми не можемо залишити без своєї уваги ситуацію у ній.

Упродовж останніх років на літературній карті нашої держави з’явилось чимало яскравих літературних зірочок, до їхнього числа сміливо можна віднести і Сергія Жадана, якого вже не повертається язик так назвати, скоріше – повноцінна зірка, велика та самобутня Про це свідчать критичні розвідки М. Бриниха, І. Бондаря-Терещенка, Л. Березовчук, М. Сулими, О. Різниченко,

І. Римарука, Ю. Андруховича, М. Кіяновської, А. Бражкіної, А. Білої, Л. Ганжі, Є. Барана, І. Андрусяка, О. Ірванця, В. Моренця, І. Старовойт, А. Кокотюхи та інших про творчість С. Жадана, які друкувалися у вітчизняній і зарубіжній періодиці. Фрагменти з вищезазначених розвідок: «Очевидно, якщо намагатися уявити узагальнений образ поета, то

кращої кандидатури, ніж Жадан, годі шукати». Ми¬хайло Бриних (Київ). « Жадан з любов'ю творить каталог пам'яті, куди вхо¬дять знайомі з дитинства міські краєвиди з музеєм мотлоху ра¬дянського побуту». Лариса Березовчук (С Петербург). «Сергій Жадан — не перший з найкращих представників постпанківського періоду в різнобарвній культурі 90-х років. Першим, як знати, був призабутий нині поет

Гекльбері Фіни Жадан аж ніяк не романтик. Він ніколи не протиставляв себе цьому світові: водку пив з горла, м'яча бив з носака, одне слово, почувався на рівних з довколишнім антиукраїнським середовищем». Ігор Бондар-Терещенко (Харків). «Читати тексти Жадана — наче продивлятися уявні кіно¬кадри. У цій домінуючій візуальності, як на мене, вірність ав¬тора традиціям саме авангардової, а не модерної естетики. Його образний світ розгортається суміщенням оречевлених метафо¬ричних сюжетів, до кожного

з яких є код, хоча дійти до нього можна тільки через осмислення всієї системи». Ольга Різничен¬ко (Харків). «Цей, сьогоднішній, Жадан є цікавим об'єктом для анато¬мічно-літературознавчих, соціологічних та інших кримінальних вправлянь, бо розвинувся до генетично складного мультикультурного гібриду і тягне за собою глибоку колію в мистецькому дискурсі кінця

XX століття — для одних читачів своїми «стіхамі», для інших — плястиліновими машкарами, для когось—стра¬тегією іміджмейкерства і літературного маркетингу, ще для ко¬гось — людським спілкуванням». Анна Біла (Донецьк) [22;35]. Саме про творчість цього представника авангарду та постмодернізму і про його місце у шкільних програмах і піде мова у наступних розділах нашої роботи.

Розділ І .Джерела інтеграції Сергій Жадан народився 23 серпня 1974 р. у м. Старобельську Луганської області. У 1996 р. закінчив Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, факультет українсько-німецької філології. У 1996-1999 рр. навчався в аспірантурі Харківського державного педагогічного університету, захистив

дисертацію, присвячену українському футуризму. Викладач кафедри української і світової літератури Харківського Державного педагогічного університету ім. Г. С.Сковороди (з 2000 року). Перекладає з німецької, білоруської і російської. Власні тексти друкувалися на німецькою, англійською, польською, сербською, хорватською, литовською, білоруською, російською та вірменською мовах.

Організатор культурологічних і художніх акцій, виставок, концертів класичної, духовної і нетрадиційної музики, вуличних акцій, видавничих проектів, фестивалів і багато чого іншого. Лауреат премії літературного об'єднання Бу-Ба-Бу "За кращий вірш року" (1998). Віце-президент Асоціації українських письменників (з 2000 року). Сергій

Жадан визнаний критикою як лідер поетичного покоління України дев'яностих. Автор поетичних збірок: "Рожевий дегенерат" (1993), "НЕП" (1994), "Цитатник" (1995), "Генерал Юда" (1995), "Пепсі" (1998, двомовне українсько-німецьке видання; тексти в перекладі

Урсули Керстан), "The very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit (кращі вірші 1992-2000" (2000), "Балади про війну і відбудову" (2000), "Два міста" (2000), "Історія культури початку сторіччя" (2003). Проза: збірка розповідей "Біг Мак" (2003), автобіографічний роман "

Депеш Мод" (2004) - останній виданий також в Росії видавництвом "Амфора" в 2005 році, "Горілка оптом". У 2005 році Сергієм Жаданом завершена нова книжка під назвою "Аnarchy іn the Ukr", написана протягом чотирьох місяців у Варшаві, видана в Україні і Польщі (цікавляться рукописом, з чуток,

і в Німеччині). Не дивлячись на гучну назву, запозичену у британських панк-рокерів "Sex Pіstols", це - не зовсім агітка, не зовсім художня література, але і не наукове дослідження. Матеріал для книги Сергій Жадан збирав на території, де в двадцятих роках минулого століття знаходилася вільна республіка Нестора Махно, зі столицею в Гуляй-Полі. У результаті, як говорить автор, вийшли путні замітки, плюс

ліричні новели. Є навіть розділ, присвячений харківському палатковому містечку часів помаранчевої революції, комендантом якого був Сергій Жадан [2;38]. З 1997 року Сергій Жадан - предмет постійних скандалів в українських засобах масової інформації, причиною яких стало видання малотиражного (всього 200 екземплярів) літературного журналу "Гігієна". Непідцензурность і провокаційнність журналу були сусідували з

їдкою іронією, яка переходила в сарказм: наприклад, на обкладинці третього номера український поет Юрій Андрухович в готелі, похмільний і напіводягнений, намагається чистити зуби під плакатним гаслом "Культуру не відчистиш!". Після публікації в першому ж номері журналу матеріалу про маловідомі факти життя Тараса Григоровича Шевченка на автора заміток був здійснений невдалий замах, а дискусія навколо публікації переросла в полеміку з президентом

України Леонідом Кучмою. Президент грубо висловився про журнал на сторінках "Літературної України", на що редактори холоднокровно заявили, що не здивовані некоректністю випаду президента і відносять її на рахунок його (президента) некомпетентності і загального низького рівня комуністичної системи виховання. Так сформувалася головна особливість тодішньої української видавничої стратегії - випускати бестселери

рідко і мікроскопічними тиражами, влаштовувати скандал і перевидавати книги вже в Польщі або Німеччині. "Аnarchy іn the Ukr", наприклад, до помаранчевої революції взагалі була неофіційно заборонена до видання - ще до того, як була дописана до кінця [2;41]. В той же час, Жадан, не дивлячись на активну участь в помаранчевій революції на стороні "помаранчевих"

, досить прохолодно прийняв її підсумки: "ігри в опозицію виглядають не менш пафосно, ніж ігри в партію влади". Ймовірно, особа Сергія Жадана опинилася під враженням потрясінь, що попросту ширше відбуваються на Україні. Політичні ідеали Сергія - космополітичні: "Моя б воля, я побудував би яку-небудь ідеальну Китайську Народну Республіку, так, щоб Китай, але без під са

Мао, щоб там не було ніяких бойз-бендів, селф-мейд-менів, мідлкласа, інтелектуалів і андерграунда, разом з тим - прості емоції, просте спілкування, секс без презервативів, економіка без глобалізму, парламент без зелених, церква без московського патріархату, а головне - ніякого кабельного телебачення ". Проте періодично він проповідує і серйозні ідеї, як, наприклад, в статті (природно, скандальної) "

Патріотизм як симуляція":"Патріотизм, що приписується тобі вже через твою україномовність, патріотизм, якого від тебе чекають, враховуючи коло твоїх знайомих, патріотизм, який багатьма сприймається як найймовірніше пояснення їх особистого аутсайдерства – пропагандистська на бка", що залишилася від 90-х, коли бути патріотом вважалося небезпечно, але почесно, цей патріотизм поступово перетворився на дитяче розмазання сопель по рукавах піджака, в старанні відстояти свій ексклюзив на українську державність

як бренд і джерело для подальшого виживання. Незалежність, дойна корова професійних українців, які насправді вважають, що саме п’ятнадцять років їх соціально-економічній непрухи зробили можливою цю саму незалежність, наповнили її енергетикою їх маргінальності. Я не люблю патріотів, патріоти відштовхують своєю корпоративністю і снобізмом, вони вимагають від тебе негайного співчуття, а від системи - регулярної доплати молоком за шкідливість. Патріоти - це такі ліквідатори від

ідеології, які вимагають за власний патріотизм безкоштовного проїзду в транспорті; можна сказати, що гірше, ніж українофіли можуть бути хіба що українофоби, хоча особливої відмінності між ними я і не бачу" [6;40]. Книга "Історія культури початку сторіччя" була вже видана у 2003 році в Росії видавництвами KOLONNA Publications і АРГО-РИЗИК тиражем 500 екземплярів у серії "Молоді поети світу" (за редакцією Дмитра Кузьміна).

І українська, і російська критика сходяться на тому, що це - чи не краща книга поета (проза Сергія Жадана оцінюється значно нижче) [2;35]. Примітна рецензія на збірку і в українському "Малому Буковинці": "Коли в минулому році Сергій Жадан видав на-гора збірку віршів "Історія культури початки сторіччя" і збірку прози "

Біг Мак", всім (окрім міністра внутрішніх справ і нас, експертів "Книжки року") стало зрозуміле: зараз саме він є в Україні найадекватнішим відображенням "духу часу". Жадан, що гріха таїти, і до вбивства силабо-тоніки був дуже сильним поетом, але тепер, остаточно освоївши вірші, які своєю структурою нагадують хмари (або відбиті в очах випадкових метеликів лабіринти наших

міст, або покреслену свавільними венами шкіру наших рук, або наші закономірно розірвані прокурені легені), він став тим, ким його хотіла бачити історія культури початку сторіччя: її безнадійно застудженим горлом". Жадан став законодавцем моди в молодій українській поезії, що відмовилася як від загальновживаних національних штампів (Тарас Шевченко, запорізькі козаки, сало і горілка), так і від ностальгії за радянською словесністю, що пішла

(братерство народів СРСР). Україна в образі Жадана - щось самостійне і живе, щось реальне і, якщо завгодно, не пострадянське, а східноєвропейське. Але чи в повній мірі відображає Жадан українську літературу? Нам щось заважає повністю погодитися з перекладачкою Оленою Марінічевою, яка вважає, що "вся нова література

України нереальна без забутої в нашій літературі громадянськості - причому тут вона не патетична, а дуже людяна. Література зайнялася одвічним, для неї лише однієї посильною справою - розбиратися в "пострадянській" душі української людини, душі, що мучиться мовчанням, насильством, брехнею. Іноді, читаючи українських літераторів, здається: аж надто відверто вони пишуть. Прикрилися б рятівною іронією та самоіронією, такою усмішечкою крізь зуби, відступивши на крок-другй

від того, що відбувається. Але смію думати: не існуй цієї відвертості в літературі, не трапився б і Майдан. Тому що нова українська література - це література в першу чергу про свободу - від насильства, від "промивання мізків", від соціальної безпорадності і від готовності в черговий раз бути обдуреними" [5;150]. Ми вважаємо,що книга віршів Сергія Жадана не підтверджує ці слова, адже для справжнього філософа громадянство

- категорія тлінна. Але що вірно помічено - так це те, що зараз в світі мало яка література така ж актуальна, як українська. І особливо складно визнати це в Росії - країні, чия національна самосвідомість базується на ідеї хворобливого месіанства, а культура - на свідомому уникненні всіх іноземних віянь, що не узгоджуються із звичними етностереотипами. Упереджене ставлення до української культури у російського читача - це величезна

і запущена проблема, яку неймовірно важко вирішити (спасибі російській владі, яка вважає культурний ренесанс в сусідній державі національною загрозою). Завдяки інформаційній війні проти України, масовій інформації, що проводиться російськими засобами, наша свідомість сприймає українську дійсність лише як різновид російської, що відхиляється. Але насправді неповні шістнадцять років взаємної незалежності

Росія і Україна йшли надзвичайно різною дорогою і встигли розійтися настільки далеко, що тепер необхідно знайти можливості не для того, щоб здійснити вже навряд чи можливе зближення двох культур, а хоч би просто наново познайомитися. Ми сподіваэмося, залучення російського читача до живої української поезії зруйнує стереотипи про культуру цієї країни і дасть безцінний матеріал для духовного пошуку тим, хто до нього прагне [20;5]. Російська і українська критика справедливо відокремлює поезію

Сергія Жадана від його бурхливої суспільної діяльності і властивої йому гри на публіку. Критики порівнюють Жадана з Тимуром Кибіровим за схильність до вуличної цитати, надривний безнадійний патріотизм, цигана, ковзаючий безпритульний погляд на речі. Класика, попса, авангард в поезії Жадана освоюються не як літературний, а як життєвий досвід.

Сам Жадан говорить про це так: "Досвід, як мені здається, це те головне, ради чого ми тут знаходимося. Тобто його накопичення, його правильне формування і осмислення цього досвіду. Подорож - це найпряміший, найпростіший і найнадійніший спосіб цей досвід одержати". Загалом, спадкоємність ідеалів біт-покоління у Сергія Жадана має місце бути, але ці риси відображають лише асоціативний зміст

його символіки. Сокровенна суть же, як нам здається - це духовний пошук, що відводить від спогадів і розбитих надій до прояснення, буддиста, і здатності піднятися над непривабливою реальністю. Не випадково більшість віршів Сергія Жадана написана про смерть, але з тієї точки зору, що смерть є необхідною частиною життя - без цинізму, характерного для панк-традиції, що також увійшла до культурного досвіду поета, але із спокоєм дійсного чань-буддиста, що краще за всіх знає, що все в світі скороминуще.

Образи птахів (звичайно - у польоті), бродяг, мандрівників, що звідти ж і часто з'являються. Все це - констатація вічного руху, без якого неможливе життя. От як про це говорить сам Жадан: "Це не відмова від спілкування з світом, швидше, відмова від комунікації з тим, що нам здається миром і реальністю, якщо я зрозуміло виражаюся. Самі поняття оптимізму або фаталізму навантажені такою кількістю соціокультурних ремінісценцій, що

просто втрачають який-небудь сенс. Тому я, звичайно, не можу відверто і свідомо заявляти - оптиміст я або не оптиміст. Це навіть не такий стан, коли все одно. Точніше, стан, коли розумієш, що все однаково нереально і недійсно, тому і говорити про нього не має сенсу. А що стосується літератури, то любов до неї, мені здається,

і слід пов'язувати із згаданою некрофільською позицією. Література - це велике кладовище домашніх тварин. Ти дуже швидко можеш втратити відчуття дистанції до неї, і тоді тебе просто затягне в одну з воронок літературоцентризма. І сидітимеш між гіпербол і метафор, як останній мудак.

Літературу треба не любити, а читати" [20;6]. Ось що говорить про книгу Богдана Бойчук: "Жадан має розмах і різко індивідуальний стиль. Я вважаю, що, складаючи в традиційній формі з римами, він дійсно стискає, обмежує себе. І він сам зрозумів це. Коли він написав книжку верлібрів, всі побачили, що таким чином цей поет може повніше висловити себе, і цікавіше, і може, навіть виняткове".

Передаючи своє враження про нові вірші Жадана, перекладач Ігор Сид пише: "Жадан кінця 90-х, мені здається, не був в повному розумінні слова людиною сучасного. Зомбований своїм улюбленим авангардом 20-х років, він як би наспівував нескінченну революційну пісню Молодим чистим голосом - але інтонації здавалися мені чомусь дуже знайомими. Класична строфіка і елегійна, навіть гімнічна просодія виглядали у нього анахронізмом.

Що нинішній дорослішає Жадан, навпаки - це саме втілення контемпоральності. Справа не в зовнішніх как-бы-модних, "стильних" атрибутах - про приятелів юності він може писати рефреном "я з ними спав", і про "твій щоденний гашиш" - вже неодмінно, але головне інше: у нього зник прихований пафос заперечення. Жадан приймає все, але не по-постмодерністськи байдуже, а близько до серця: ностальгує по якихось детальках

радянського ідіотизму, зворушливо пише про Бен Ладена (до 11 вересня), про східноєвропейських емігрантів " [19;26]. "Ця поетична книжечка" пише в післямові оригінального українського видання, випущеного в 2001 році в Києві видавництвом "Критика", поет Андрій Бондарь "примітна тим, що з неї зник Жадан що був - Жадан "Балад", "Цитатника", "

Пепси" і "Вері-беста", Жадан силабо-тонічної філософічності і ”нарцисичної” вимогливості". Разом з тим з'явився "медитативний Жадан, мало схильний до суїциїдальної меланхолійності". Він став серйозним, і, заговоривши про серйозні речі, "робить це вельми переконливо". Але і вельми похмуро: "Чому, приїхавши до Європи, він не тільки не причесався, не став покірливим,

а ще більше ”злівішав”? Чому його сприйняття стало нестерпне вразливим, а бачення - болісними і жорстокими? Невже нашої "юдолі печалі", наших життєвих липких клоак йому мало, лише б впасти в його теперішній стан? У мене немає на це відповіді". І далі: "У цій книжці є тексти, про які не хочеться говорити. Просто мова віднімається. Це мої улюблені вірші - "

Молодший шкільний вік" і "Жити означає померти". Про інші тексти мені завжди є що сказати, а про них хочеться помовчати. Мій понятійний апарат стикається з щонайповнішою внутрішньою німотою. Читаючи їх, я просто уявляю, що живу в тих віршах, мені там добре, як вдома Ці речі не шокують відвертістю, а здаються наче провалами в пам'яті.

Жадан - поет щогодинних дежавю. І якщо ти ототожнюєш себе з цією поезією, означає, вірші продерлися крізь твою шкіру, вгризалися в твоє єство. Ось з ким його ще ніхто не порівнював, так це з Прустом. Аналогія напрошується сама собою. Жадан завжди покладається на власну пам'ять. Він поет постійних пригадувань, збирач цінних вражень з минулого або майбутнього. Прустовськоє печення - Жаданови "м'ятні цукерочки".

Мене понад усе зігрівають саме його "ретроспективні" тексти, оскільки вони про мене". Не залишив без уваги вихід збірки віршів і популярний поет-сатирик Олександр Ірванець: "Поет Жадан також інший, чим був дотепер - книгу "Історія культури початку сторіччя" складають виключно верлібри, тоді як дотепер шанувальники витонченої словесності знали Сергія, як неперевершеного майстра рим.

Втім, його неримовані рядки не втратили тієї пружності і насиченості, яка була властива раннім віршам". І далі: " стихи мають назви не менш незвичайні, аж до епатажності: "Продажні поети 60-х", "Сербо-хорватська", "Польська доля", "Елегія для Урсули", "

Гумова душа" і т.п. Титул останнього з названих віршів апелює до відомого альбому групи "Бітлз", і вся невелика Жаданова книга наскрізь пройнята Європою: Віднем і Берліном, Варшавою і Будапештом, а також всякими нестоличними Лінцамі, Фрайбургамі, Катовіцамі і т.п. Збірку цей автор писав минулого року, коли знаходився на річній стипендії фонду Тепфера в австрійській столиці. Це підкреслюють також

і ілюстрації - фотознімки Владислава Гетмана, українського лікаря-хірурга, який вже декілька років стажується в одній з престижних віденських клінік. На знімках - великі і менші фрагменти того, що прийнятий називати "західним життям" - автомобілі, двори, ворота, переходи, мусорки, незвичайні і незвичні ракурси і так не дуже знайомого українському читачу миру" [1;255]. Часом здається, що Жаданові пасувало би звання поета-вундеркінда, адже у двадцять років він

володів уже майже сформованим поетичним світом. Однак, згадавши Рембо та багатьох інших поетів, чия літературна зрілість випередила вікову, розумієш, що нічого дивовижного ("вундер") немає, і що Сергій Жадан - просто поет. Його тексти урбаністичні, народжені містом і присвячені містові. Але було би помилкою бачити в них лише урбанізм. У своїй творчості

Жадан часто повторює мотив співіснування техногенного і природного в їхній синкретичній взаємодії. Уривок із поезії "Богдан-Ігор", на мою думку, акумулює в собі основні риси Жаданового поетичного мислення: Сльота перекладає прес турбот на голови містечок, на вигини дбайливі течій. Без попереджень і адрес стікас приміських небес солодкий кетчуп.

Тендітні злами забуття, невидимі для ока межі. Примхлива змога стати межи усіх світич, чия кутя ляга на радіомережі без вороття. Втинаючись в глибоке тло дитячих видив, переміщень, з усього плетива приміщень, з усього світла, що текло Мові очі постає стебло, пробивши днище. Метафори С. Жадана часто сполучають природне з індустріальним – так, як у першій строфі: прес (механізм) сльоти (природного явища) Епітет "приміські" засвідчує

інтерес поета до маргіналій світу цього. Безмежні небеса теж бувають міські й приміські. Самим відшукуванням межі і усвідомленням її значущості захоплюється поет: "невидимі для ока межі", "стати межі усіх світил". Кутя світил на радіомережах - ще одне поєднання, на перший погляд, ворожих сфер: сакрально-космічної з технічною. Жадан "ловить" ці сфери в один образ. І врешті-решт "постає стебло, пробивши днище".

Дієприкметник "втинаючись" створює враження утрудненого руху, проривання крізь товщу чогось. Це Антоничеве стебло проростає у текстах Жадана, але приходить воно вже в складніші умови іржавого днища кінця століття [1;256]. До натуральної сфери у Жадана належить незатишна хистка погода, як-от хвороба, яку природа переборює: "Набряклі залози весни над стінами районних центрів"; або: "теплі циклони, мов слід поцілунку,

гоять природи розхитаний нерв". Людина є часткою цих процесів: "З травневих верлібрів, дощів і полюцій ми завжди виходимо якось миршаво". Весна -це теж межовий стан, це важкий початок росту: "Якось таки виріс в цій шпарці поміж держав, притулків, монархів, анархів, жидівських громад, республік, стримуючи зубами язик, щоби не так дрижав " Саме крізь такі маргінальні шпарки в урбаністичних

нагромадженнях пробивається на поверхню органіка: "Ми відкривались, творили шпарки". Периферія самого міста для Жадана важливіша, ніж його центр, точніше вона і є центром. Індустріальні комплекси тут живуть своїм повноцінним життям: "Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тиску своєї

Любові " В основі цієї дещо брутальної метафори лежить майстерна аналогія між людським фалосом і заводською трубою, котра, оргазмуючи, вивергає дим. Заводи і фабрики мають право на оргазм, але й ризикують стати носіями зарази: " із небес висівається мерхлий озон/ на угіддя фабричних триперних зон." Сергій Жадан небанально змальовує плоть індустрії.

Клітини міста - будинки - ростуть, як рослини, формуючи "плантації шиферних білих дахів". Його поетичний індастріел (напрям у сучасній некомерційпій музиці) — це, можливо, ще й новий паросток українського футуризму, але паросток, забарвлений великою іронією щодо власного грунту (як і належить дереву, що виросло на іржавій покрівлі) [1;256]. Одним із мотивів, які по-новому звучать у поезії харків'янина,

є мотив урбаністичної смерті. Аура сучасного великого міста посякнута її духом. "І тихий Господь вимикає, виходячи, світло і точеним шприцом із тебе витягує душу." Бачимо в цій картині суто жаданівське поєднання сфер: Бог забирає душу з допомогою шприца, Бог користується медичними інструментами. Текст автора у такі моменти балансує на межі святотатства.

На межі святотатства збудована вся нинішня міська цивілізація: Смерть обманить тебе шамотінням води, дозуваннями брому, тяжінням біди, /телефонами, бритвою по щоці, комунарською пайкою у руці. Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж — риштування домів, жарівки параш Так виглядає смерть із мілітарним присмаком. Перелік побутових об'єктів, які її оточують, а може, і складають її , робить саму смерть банально-нестерпною.

Зрештою, вона, здається, облишила ліричного героя. Чи то просто прийшла і пішла Окремої уваги заслуговує релігійне і техногенне начало, часто сполучуване на рівні тропів. "Волога і різка, мов контури дерев, в повітрі застряє Господня арматура " Якась залізобетонна структура як вияв

Божого. Вживання епітета "Господня" до "арматури" може здатися надто цинічним, але слід пам'ятати, що це "індастріел", погляд на світ крізь призму техніки. "Де лежить розіп'ята на хрестах стовпів Месія Ранку, Пані Електрика" — це вже індустріальна релігія, запозичена з прогресистського технодискурсу. Замість вірити в Бога, правильний "технар" вірив у науково-технічний прогрес, що в його свідомості