Принцип громадянства та універсальний принцип дії кримінального закону Поняття злочину та його

Принцип громадянства та універсальний принцип дії кримінального закону.

Чинність КК України щодо діянь, вчинених за межами України, визначена в ст.5. Відповідальність за злочини, вчинені за межами України, ґрунтується на національному принципі просторової чинності кримінального закону. Підстави такої відповідальності відображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв‘язок особи з державою у формі їх взаємних прав та обов‘язків. Зокрема., громадяни України згідно КУ зобов‘язані неухильно дотримуватись КУ та законів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68 КУ), а держава зобов‘язана відповідати перед людиною за свою діяльність (ст.3). Держава також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст.8 ЗУ “Про громадянство” від 08.10.1991р. у редакції від 16.04.1997р.). Громадянин України несе відповідальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння (ч.1 ст.5 КК) лише за умови, що воно визначається злочинним даним КК та законом іноземної держави або лише даним КК, якщо воно посягало на інтереси правопорядку України. Якщо діяння на посягало на інтереси іноземного правопорядку і реально не завдало і не могло завдати школи інтересам українського правопорядку, то воно є малозначним діянням (ч.2 ст.7 КК). На таких само підставах (ч.2 ст.5) за дані діяння несуть відповідальність і “перебуваючі в Україні особи без громадянства”, тобто особи, які не мають доказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають в Україні. Питання про належність до громадянства України вирішується згідно ст.1-27 ЗУ “Про громадянство”.

Ч.3 ст.5 КК, яка передбачає відповідальність в Україні за злочин, за який особу було притягнуто за кордоном, суперечить КУ, бо ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне ї те ж саме правопорушення.

Згідно з Мінською конвенцією кожна з договірних сторін при розслідуванні злочинів і розгляді кримінальних справ судами враховує передбачені законодавством пом‘якшуючі та обтяжуючі обставини не залежно від того, на території якої договірної сторони вони виникли.

Видача громадянина України іноземній державі є неприпустимою (ч.2 ст.25 КУ). Це не стосується випадків видачі громадянина України повноважному міжнародному судовому органу у зв‘язку з можливим вчиненням ним передбачених міжнародними конвенціями злочинів (злочини проти миру і людяності та воєнних злочинів). Видача інших осіб – іноземних громадян і осіб без громадянства – може здійснюватись на основі міжнародних конвенцій, міжнародних договорів та угод, чинних для України. Україна 25.09.1995р. приєдналася до Європейської Конвенції від 13.12.1957р. про видачу правопорушників, згідно якої Україна повинна видавати іншим договірним державам осіб які переслідуються компетентними органами сторони, яка робить запит, за вчинення правопорушення або які розшукуються цими органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою (ст.1 Конвенції). Це положення про видачу не стосується громадян України, оскільки видача громадян України заборонена КУ (ч.2 ст.25 КУ). Крім того, дана Конвенція, як й інші конвенції, передбачає право держави відмовити у видачі свого громадянина (п.”а” ч.1 ст.6).

Чинність кримінального закону в часі (принципи, поняття часу вчинення злочину, зворотня сила).

Злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння (ст.6 КК). Закон, що усуває караність діяння або пом‘якшує покарання, має зворотню силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання. Закон, що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотньої сили не має (ст.58 КУ). Чинним визнається закон, що набув законної сили до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк – до закінчення такого строку. Питання набрання законної сили законом врегульовані ч.5 ст.94 КУ: “Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування”. Офіційними джерелами, в яких публікуються закони, є Відомості ВР України та газета “Голос України”.

Усунення або встановлення караності діяння, а також пом‘якшення або посилення покарання здійснюється шляхом законодавчого виключення чи введення нового складу злочину, шляхом зміни диспозиції або санкції, а також шляхом введення або виключення обставин, що зменшують або збільшують ступінь суспільної небезпеки певного злочину.

Якщо закон виключає караність діяння, він має зворотню силу – діяння, вчинене особою до набрання цим законом сили, більше не вважається злочинним. Кримінальна справа щодо неї не може бути порушена, а наявна підлягає закриттю за відсутністю складу злочину. Якщо особа вже засуджена і відбуває покарання за певне діяння, то на підставі ч.2 ст.54 КК вона підлягає звільненню від покарання у порядку ст.405-1 КПК. Така особа, а також особа, яка повністю відбула покарання за це діяння, на підставі п.1 ч.1 ст.55 КК визнаються такими, що не мають судимості. Зворотню силу має і закон, який пом‘якшує покарання. Пом‘якшення покарання визначається шляхом порівняння санкцій попереднього та нового закону, який набув чинності, як щодо основних, так і до додаткових покарань, а також і до поєднання цих покарань. Якщо новий закон пом‘якшує покарання, то застосовується саме він щодо діянь, вчинених до набрання ним чинності. Особам, засудженим за даний злочин на підставі раніше чинного закону, міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого новим законом, на підставі ч.3 ст.54 КК у порядку ст.405-1 КПК. При цьому ч.3 ст.54 передбачає два варіанти співвідношення покарання, яке було призначене засудженому за “старим” законом, із санкцією нововиданого закону: а) покарання за “старим” законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями одного і того самого виду; при цьому максимальна межа санкції нововиданого закону менша від покарання, призначеного за “старим” законом; б) покарання за “старим” законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями різних видів; при цьому максимальна межа санкції нововиданого закону передбачає більш м‘який вид покарання.

Особа, яка вчинила злочин до набрання чинності законом, що встановлює караність діяння або посилює покарання, відповідає за законом, який діяв під час вчинення даного злочину.

Поняття злочину та його ознаки.

Злочин як протигромадське діяння характеризується цілою низкою властивих йому ознак. Окремі з них є основними (обов'язковими), при відсутності яких діяння не може бути визнано злочином, інші - факультативними (необов'язковими). Основні ознаки, у свою чергу, поділяються на двох груп: а) ті, котрі відрізняють злочин від інших соціальних діянь, і б) ті, котрі відрізняють один злочин від іншого.

Загальними ознаками кожного злочину є суспільна небезпека, протиправність, винність і караність діяння. Сукупністю цих ознак злочин відрізняється від всіх інших правопорушень, у тому числі адміністративних і дисциплінарних проступків.

Найбільш важливим із усіх названих ознак є суспільна небезпека діяння, що виявляється в зазіханні на суспільний чи державний лад, систему господарства, власність, особу, політичні, трудові, майнові й інші права громадян і правопорядок. Діяння, що не являють собою суспільної небезпеки, вже в силу цього не є злочином (ст.7 КК). Ознака суспільної небезпеки притаманна не тільки злочинам, але і деяким іншим правопорушенням. Однак ступінь суспільної небезпеки останніх набагато менш значна. Злочини відрізняються від інших правопорушень, насамперед, підвищеною суспільною небезпекою зробленого діяння.

Другою загальною ознакою кожного злочину є протиправність діяння. Протиправність найтіснішим образом зв'язана із суспільною небезпекою, будучи, власне кажучи, її юридичним вираженням. Злочином визнається тільки таке суспільне діяння, що передбачене в кримінальному праві.

Третьою ознакою злочину є винність, що виражається в чи намірі необережності особи, що скоїла суспільно небезпечне і протиправне діяння. Особа, що скоїла таке діяння при відсутності провини, кримінальній відповідальності і покаранню не підлягає, а саме діяння не може розглядатися в цьому випадку як злочин. Так називане об'єктивне зобов'язання, тобто визнання злочинним і кримінально карним діяння особи, що не бажала, не передбачала і по обставинах справи не могла передбачати настання небезпечних наслідків, чужо принципам кримінального права і правосуддя.

Четвертим із загальних ознак злочину є його караність. Оскільки особа зробила суспільно небезпечне, протиправне і винне діяння, воно підлягає кримінальному покаранню (ст.2 УПК). У силу конкретних обставин (ст.50, 51 КК) особа, що скоїла злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальності і покарання. Але це не правило, а виключення, що допускається кримінальним законом лише тоді, коли діяння винного чи він сам особисто, чи розслідування судового розгляду утратили свою суспільну небезпеку, а також стосовно зробленого вперше малозначним злочинам.

Крім цих загальних ознак злочину, що відрізняють його від інших правопорушень, слідчий (особа, що проводить дізнання) зобов'язаний установити й інші передбачені законом ознаки, що характеризують дане діяння як злочин і відрізняють його від суміжних чи близьких по характері злочинів. Сукупність таких ознак іменується в науці кримінального права, у кримінально-процесуальному законодавстві, у слідчій і судовій практиці складом злочину.