Концептуальні методи діяльності класного керівника в умовах відродження національної школи Украї

Реферат на тему:

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ
КЛАСНОГО КЕРІВНИКА В УМОВАХ ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ УКРАЇНИ

Сьогодні школа і суспільство переживають важкий період. Перспективи, які відкрилися перед нашою країною і пов’язані з побудовою суверенної держави, викликали серйозне переосмислення відношення до людини як до мети всієї соціальної політики. Реальна загроза існування людей на земній кулі призвела до розуміння необхідності нового мислення, складовою частиною якого є гуманістична мораль. Виникла необхідність переоцінки сутності процесу виховання підростаючого покоління, що і було зафіксовано у концепції середньої загальноосвітньої національної школи України. Щоб була зрозумілою подальша логіка розкриття цілей і завдань виховної діяльності класного керівника зобразимо ті ідеальні обриси школи, які виникають.

Сьогодні - це школа без бюрократичного формалізму, без одноманітності у викладанні і у формах організації навчання, без адміністративно-командних методів управління, без наказового однодумства учнів і вчителів. У центр усієї роботи школи поставлена дитина - підліток - юнак з його віковими потребами, пізнавальними інтересами, здібностями.

Нова школа пропонує вчителеві і учневі варіативність у виборі напрямів і способів навчальної роботи, різноманітні програми, диференційовану освіту. Вона створює умови для переходу від відношення субординації до відношення співробітництва дітей і дорослих, одних виховних систем з іншими, проголошує принцип відкритості школи для впливу на її розвиток всіх позашкільних громадських сил.

Гуманістична школа здійснює рішучий поворот до особистості школяра. Він дійсно стає суб’єктом свого розвитку, а не засобом, за допомогою якого педагоги реалізують відчужені від даного індивіда абстрактні плани і програми. Така школа поважає власну гідність кожного учня, його індивідуальні життєві цілі, запити і інтереси, створює сприятливі умови для його самовизначення, самореалізації і саморуху у розвиткові.

Передбачається, що у сфері позанавчальної виховної роботи школа перейде на принцип добровільності: на всі заходи учні йдуть лише за бажанням, кращою формою організації виховної роботи є клубна форма.

Цей привабливий образ школи дійсно відповідає потребам нашого суспільного розвитку і залишається як перспектива, до якої наша освітня система повинна йти, не дивлячись на всі труднощі.

Але ситуація в країні зараз складається таким чином, що надії на швидке просування країни в економічній і соціальній сферах не виправдовують себе. Складний шлях просування до ринку викликав масу проблем, пов’язаних із задоволенням елементарних потреб людей. Перехід до ринкових відносин супроводжується багатьма труднощами: грошова інфляція, порушення господарських зв’язків та інші негативні супутники ринку. Ці процеси викликають тривогу за фізичний і духовний стан підростаючого покоління. Пройде багато років, поки ми досягнемо того високого економічного і культурного рівня, який існує в більшості цивілізованих країни, і в освіті, і в вихованні.

Культура і багатство країни виміряється простим критерієм: якою мірою сім’я займається вихованням своїх дітей. Одначе, нам ще чекати і чекати, поки ситуація у сім’ї і школі зміниться кардинально.

Ось чому підхід до визначення цілей, змісту, організаційних форм роботи школи і класного керівника вимагає врахування тих реалій, у яких ми сьогодні живемо. І перш за все ми повинні враховувати стан справ у сім’ї. Чи готова сім’я взяти на себе все навантаження з виховання дітей шкільного віку? Звичайно, поки що неготова.

Економічна нестабільність сім’ї, труднощі у забезпеченні продуктами харчування, одягом, моральний і культурний рівень сучасної сім’ї - все це не дає можливості будувати нашу освіту і виховання так, як це робиться у розвинених країнах.

Біда ще у тому, що держава протягом десятиліть руйнувала сім’ю, відлучала дітей від батьків, займалася вихованням дітей через свої установи - дитячі садки, школи, училища. А виховання дітей у сім’ї - сама природня і благородна робота людини була зведена до примітивного рівня харчування, одягання і покарання. Питання про культуру спілкування між поколіннями, про престиж народних традицій у вихованні і не ставилося. Нам ще доведеться пізнати ті глибокі деформації у психології людей, які стали наслідками відсутності достатнього материнського тепла, атмосфери сімейного щастя на протязі багатьох десятиріч.

Тож чи можемо ми у таких умовах відмовитися від людини, яка б взяла на себе духовне піклування про підростаюче покоління. Давайте уявимо, що ми раптом забрали інститут класного керівництва - діти протягом дня залишилися б без батьківської опіки і без опіки педагогічної. Звичайно, на уроці кожен вчитель може багато зробити для пробудження високих духовних прагнень дитини. Але вільний ринок приходить до нас з такими моральними рецидивами як користолюбство, хабарництво, крадіжки, організована злочинність, тощо. Виникає небезпека поваги не чесності і справедливості, а поклоніння перед багатством, владою грошей, “гарним життям”, незалежно від того, якою ціною воно досягнене. Під виглядом пропаганди загальнолюдських цінностей у нашу мораль входять нелюдські норми. В той час, коли стирається межа між добром і злом, між моральністю і аморальністю, доросле суспільство, яке усвідомлює свою відповідальність перед підростаючим поколінням, не може залишити його без підтримки і допомоги у важкий період самовизначення.

І вчителі, і батьки, і кожна зріла людина повинні брати на себе завдання духовного наставництва. Тим більше це завдання повинні вирішувати професіонали - вчитель, вихователь, класний керівник.

Ми почали з характеристики тієї ідеальної школи, яка необхідна новому гуманному суспільству. Без уяви про ідеал неможливо будувати виховну роботу, тим більше в умовах, далеких від ідеальних. Беручи до уваги нашу повсякденну реальність, ми повинні чітко усвідомлювати, куди веде вихователь вихованців, які цілі і завдання він реалізує.

Коли говорять про загальні цілі виховання школяра, то мають на увазі, що реалізувати їх не може тільки вчитель-предметник, тільки класний керівник, тільки батьки. Формування особистості відбувається під впливом усіх інститутів виховання разом.

Мета виховання - це ідеал, до якого прагне і суспільство, і окремі вихователі. Тому мова піде про такі орієнтири, які повинен мати і класний керівник, і сім’я, і кожен педагог. Цілі виховання не можуть бути виведені ні з чого іншого крім як із суспільних потреб. Іншими словами, основою для визначення цілей виховання школярів сьогодні стає їх практична досяжність, реалізм.

У цьому розумінні програмне завдання - формування гармонійно, всебічно розвиненої особистості - повинно розглядатися як ідеальна мета, до якої прагне і суспільство, і школа. Але цілі, як відомо, бувають близькі і далекі. Чи можемо ми говорити про всебічний розвиток як про близьку перспективу? Чи є такі можливості у суспільства уже сьогодні? Можливостей, що кожний без виключення міг максимально розвинути свої розумові і художні здібності, технічний талант, дійсно оволодів фізичною і духовною культурою (а не просто познайомився з нею), щоб працював у тій сфері, яка найбільше сприятлива для розвитку його особистості і де б він міг розкрити весь свій творчий потенціал, - поки що немає.

Заявляючи про всебічний розвиток особистості, як мету виховання, деякі теоретики мали на увазі створення матеріальних умов для занять дітей тією чи іншою діяльністю. Але не можна не враховувати і такий суб’єктивний фактор, як бажання і готовність самих учнів розвивати свої дарування і здібності. Цей фактор формується, звичайно, у результаті шкільного і сімейного виховання. Але у першу чергу є результатом впливу суспільної культури. Вона ж розвивається десятиліттями, якщо не віками.

У розумінні цілей освіти і виховання нам слід відмовитися від формалізму і стати на реальний грунт. Сьогодні актуальною є розмова про базову освіту як про найближчу перспективу, про той мінімум, який необхідний кожному і який держава, суспільство можуть і повинні реально забезпечити, а учні, у залежності від здібностей, засвоїти. Ці питання займають головне місце в новій концепції виховання.

Базова освіта включає у себе те обов’язкове, що дає можливість школяреві включитися у самостійне життя і вдосконалювати себе - свій розум, талант, свої індивідуальні обдарування - усе наступне життя.

Реальна мета сьогодні - дати кожному школяреві базову освіту і культуру, і на їх основі надати умови для розвитку тих сторін особистості, для яких є найбільш сприятливі суб’єктивні умови (бажання індивіда) і об’єктивні можливості сім’ї, школи, громадськості. Реалістичний підхід до мети виховання відводить нас ще до одного важливого поняття - базова культура особистості.

Базова структура особистості - це центральна мета в роботі класного керівника. В епоху побудови нашого суспільства повинні бути висунені такі цілі, які забезпечують не обов’язково універсальні, але обов’язково об’єктивно необхідні (базисні) якості для розвитку і людини, і суспільства на конкретному етапі. Центральним поняттям для групування цих базисних рис особистості повинно стати поняття базової культури.

Чому ж необхідно зупинитися на цьому понятті? По-перше, саме у культурі (вірніше, у її відсутності) концентруються наші недоліки у вихованні і першочергові проблеми, вирішення яких повинно стати фундаментом всебічного розвитку майбутніх поколінь. По-друге, базова культура - це певна цілісність, що включає у себе мінімальну, а точніше оптимальну наявність властивостей, якостей, орієнтацій особистості, які дозволяють індивіду розвиватися у гармонії із суспільною культурою.

Гармонія - це не просто поєднання емоційного, раціонального і поведінки в людині. Для різноманітного життя потрібні творчість, гнучкість, появилися необхідність звернутися до досвіду всього людства, тобто необхідна культура. Поняття “культура” - це гармонія культури знань, культури творчих дій, культури почуттів і спілкування. Культура - це досягнення особистістю певної гармонії, яка дає їй соціальне життя і працю, а також особистий комфорт.

В базову культуру входять нехай і небагаточисельні, але кращі зразки світової, загальнолюдської, національної, загальнонародної культури, традиційні і сучасні їх зразки. Тим самим підкреслюється загально-культурне значення гуманістичного виховання. Такий підхід встановлює відношення з світовою культурою, забезпечує включення вітчизняної культури в світову культуру як її частину.

Виходячи із сучасної соціально-педагогічної ситуації, доцільно виділити пріоритетні напрями базової культури, які можуть скласти основу змісту виховання. Це культура життєвого самовизначення і культура сімейних відносин; економічна культура і культура праці; політична, правова культура; інтелектуальна, моральна і культура спілкування; екологічна, художня і фізична культура.

Базова основа культури містить в якості ядра загальнолюдські цінності і передбачає слідування актуальним вимогам з усунення недоліків виховання. Так, у плані культури праці сьогодні важливо формувати такі якості як діловитість, планомірність, робітнича гідність, вірність обов’язкам перед колегами і споживачами. Демократична культура вимагає розуміння нових відносин у системі “людина - суспільство - держава”, вміння вести дискусію, відстоювати свою точку зору, знання демократичних процедур, прав і обов’язків.

Нові підходи до виховання, які можуть дати розробку базових основ культури, найбільш чітко проявляються у культурі життєвого самовизначення особистості, що є центральним поняттям базової культури. А тому культура життєвого самовизначення виступає теж як мета діяльності класного керівника.

У системі цілей виховання, на жаль, ставились лише ті завдання, які виходять безпосередньо на суспільні потреби. У соціальному замовленні на виховання не вказувалося, чітко і наполегливо, на необхідність формування індивідуального стилю життя, забезпечуючи умови для повноцінного проживання не настільки вже й довгого людського життя і кожного його етапу: дитинства, отроцтва, юності, зрілості. Тобто мова йде про формування культури відношення людини не лише до суспільства, але й до себе, до свого здоров’я, способу життя, до свого таланту, прагнення і прихильності, режиму фізичної і інтелектуальної віддачі, вільного часу. Як бачимо, життєве самовизначення більш широке поняття, ніж тільки професіональне і навіть громадянське. Воно характеризує людину як суб’єкта власного життя і власного щастя, тому повинно стояти на першому місці у структурі цілей виховання як самореалізація людиною своїх сил і здібностей.

На жаль, питання про самоцінність людини, її розвиток як вищу ціль суспільства фактично було зняте. У вихованні молоді домінувала мета - готувати людину для повної самовіддачі суспільству. Тим самим знімалось питання про індивідуальний, самобутній шлях людини. Індивідуальне прирівнювалось до соціального. З такого вульгарного розуміння змісту життя випливає декілька негативних наслідків. Перший - одностороннє розуміння категорії обов’язку. Другий наслідок - ігнорування дитячих інтересів. Наперекір гуманістичній лінії, яка проходить через всю історію педагогіки, педагогів і учнів вчили бачити зміст у результатах, які виходять за межі сьогоднішнього життя індивіда. Звідси дитинство, шкільні роки розглядалися не як саме життя, а лише як підготовка до нього. Таким чином, багато з того, що породжує живі почуття, що відповідає безпосереднім потребам дитинства, отроцтва, юності було поставлено поза цілями виховання.

У формуванні цілей виховання теорія педагогіки повинна виходити з необхідності розвитку у дітей якостей, які б допомагали людині реалізувати себе і як особу суспільну, і як неповторну індивідуальність із своїми специфічними запитами та індивідуальними методами соціальної самореалізації. Мета життя - життя, тобто сам процес життя. Навчити цьому процесові повсякденного здорового проживання індивідуального життя в нормальних умовах - важливе завдання в системі цілей виховання.

Центральним системоутворюючим поняттям, яке характеризує процес самореалізації людиною своїх сил і здібностей, є поняття культури самовизначення людини. Навчитися жити - значить виробити свою позицію у житті, своє світосприйняття, відношення до себе, до навколишнього середовища, зрозуміти себе, інших, суспільний процес, поставити собі завдання, щоб діяти у відповідності з ними. Без цього неможливий розвиток. Слід підкреслити, що у самовизначенні центральним компонентом є вироблення позиції. Саме у формуванні діяльної позиції творця - змінювача себе полягає специфіка виховної роботи класного керівника.

Самовизначення передбачає як самостійність і позиційну визначеність, так і програму дій для її втілення. Основною умовою для дії цього механізму, його базою є наявність сфер самовизначення. Таких сфер чотири: людина, суспільство, природа, інтегративні продукти людської діяльності (неосфера).

Сфера “Людина” передбачає самовизначення у розумінні самоцінності людського життя, індивідуальності, самобутності цього процесу, сенсу діяльності. Самовизначення у цьому забезпечує гуманістичний початок життєдіяльності і самого виховання.

Самовизначення у сфері “Суспільство” відбувається через засвоєння цінностей такого порядку, як Батьківщина, правова держава, сім’я, праця.

Самовизначення у сфері “Людина-природа” може будуватися через пізнання себе як частини природи, через вдосконалення себе, через розуміння власної відповідальності перед майбутніми поколіннями у процесі освоєння і перетворення природи.

“Продукти людської діяльності” як сфера самовизначення передбачає усвідомлення моральної відповідальності у використанні продуктів науково-технічного прогресу, у засвоєнні людської духовної культури, у відтворенні національних традицій та їх розвитку як частини світової культури. Особливої уваги заслуговують виявлення і формування народних та національних основ культури особистості.

Таким чином, ми та детально зупинилися на культурі відношення людини до самої себе, а через це - до інших людей, природи і суспільства тому, що це і є новий гуманістичний погляд на виховання. Допомогти людині, що росте, шукати свій сенс життя, створювати сприятливі умови, щоб з дитячих літ її буття і спілкування з іншими людьми, з навколишнім світом було гідним людини - це і значить виконувати головне призначення вихователя.

Кожний педагог розуміє: без допомоги дорослого, діти досить довго не можуть зорієнтуватися у світі, їм важко вирішувати різні життєві завдання, набувати духовної культури.

Що значить викликати у підлітка прагнення до духовного життя? Це значить виховувати прагнення до Правди, Добра і Краси. У процесі прагнення людини до Добра, Правди і Краси і відбувається її життєве самовизначення.

Але у психолого-педагогічному плані недостатньо лише знати, що слід формувати у людини, важливо розуміти, яким чином відбувається засвоєння культури і саморозвиток особистості. Тобто, необхідно визначити завдання, які забезпечують “механізм” виховання. При цьому слід мати на увазі, що виховання без бажання самої дитини удосконалювати себе неможливе. Тому управління процесом розвитку особистості є ні що інше, як допомога школяреві у його саморозвитку. Це “само” і є основним орієнтиром педагога, бо здатність до самовизначення є головним механізмом розвитку вільної, гуманної, свідомої людини, яким повинен бути громадянин України.

ЛІТЕРАТУРА