Нацiональна полiтика України в 20-х роках Українiзацiя

Мiнiстерство освiти України

Український державний унiверситет харчових технологiй

Контрольна робота

з історiї України.

Тема: Нацiональна полiтика України в 20-х роках. Українiзацiя.

Студента

Група

Шифр

Адреса

Рецензент

Київ 2001
Україна в складі СРСР. Бурхливі революційні події 1917-1920 рр., як відомо, закінчилися встановленням в Україні так званої "радянської державності". Конституцією Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) вважалася юридичне незалежною державою. Формально вища влада в рес­публіці належала радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте реальна роль рад поступово знижувалась і зреш­тою дійшла до декоративних функцій. Уся повнота влади зосе­редилася в руках ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України та вищого органу виконавчої влади - Ради Народних Комісарів УСРР. Суверенітет Української СРР був дуже вузьким і обме­женим, бо повністю підлягав і спрямовувався центральною вла­дою в особі РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У, Червоною армією, каральними органами (ЧК) і Вищою Радою Народного Господарства РСФРР. Контроль центру над новоствореними національними республіками спочатку пояснювався не­обхідністю спільної боротьби проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Улітку 1919р. державна партія під виглядом "воєнно-політично­го союзу" провела об'єднання найважливіших сфер життєдіяль­ності радянських республік під наглядом Москви. Фактично УСРР перетворювалася на автономний регіон унітарної держа­ви, який задовольняв потреби центру в людських та матеріаль­них ресурсах в умовах громадянської війни. Початок мирного етапу розвитку вимагав певних змін в на­ціонально-державній сфері, розширення прав радянських рес­публік. 28 грудня 1920 р. представники Російської Федерації В. Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, і представник УСРР X. Раковський - з другого підписали Союзний робітничо-селянський договір про воєнний та господарський союз, за яким об'єднува­ли комісаріати військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищі ради народно­го господарства. Об'єднані наркомати входили до складу Рад-наркому РСФРР, при українському уряді мали своїх уповноваже­них. На V Всеукраїнському з'їзді рад (лютий-березень 1921 р.), де проти договору виступили представники Української Комуністичної партії (УКП) та українські лівоесери, документ було ратифіковано. Аналогічні угоди були складені Радянською Росією і з іншими республіками. Так виникла договірна федерація радянських дер­жав, де роль загальнофедеративних інститутів влади виконували органи державної влади і державного управління Російської Фе­дерації. Ця обставина викликала невдоволення з боку населен­ня, керівників національних республік, що відстоювали ідеї суве­ренітету. Своєрідним виразником опозиції щодо планів поглинен­ня України Російською Федерацією став X. Раковський, який очолював український радянський уряд з 1919 по 1923 рр. Всіля-ко протистоячи політиці обмеження суверенних прав республіки, він розвинув активну зовнішньополітичну діяльність. На початку 1921 р. УСРР підписала мирні угоди з Литвою, Польщею, Лат­вією, Естонією, в 1922 р. - з Туреччиною. Глава уряду Раднаркому України став також ініціатором щодо конкретизації відносин між РСФРР і УСРР. ЗО грудня 1922 р. в Москві відбувся І Всесо­юзний з'їзд рад, який затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. До складу новоутвореної держави ввійшло 4 республіки: РСФРР, Закавказька Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР. Наз'їзді було обрано Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), чо­тирьох голів ЦВК, від України - Г. Петровського. Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу відбу­лося на II з'їзді рад СРСР в січні 1924 р. На ньому була прийнята перша союзна Конституція, що складалася з двох частин: Де­кларації і Договору про утворення СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) затвердив новий текст Конституції УСРР, в якій законодавче закріплював входження республіки до складу Союзу РСР. Юридичні акти, пов'язані із створенням союзної держави, фак­тично ще більше обмежили суверенні права України. Маючи за Конституцією 1924 р. декларативне право на вільний вихід з Со­юзу, республіка реально відчула на собі весь тягар центральних загальносоюзних установ, що маскували безмежну владу єдиної Комуністичної партії на просторах багатонаціональної країни. Так, провідні напрями життєдіяльності країни (військово-морські та закордонні справи, зовнішня торгівля, залізничний транспорт) по­вністю входили до компетенції тільки союзного уряду. Централь­ним структурам об'єктивно, шляхом створення так званих со­юзно-республіканських наркоматів підпорядковувалися фінансо­ва система, питання праці, продовольства, промисловості. Ста­тус самостійних управлінських ланок у республіках зберігали тільки шість інших наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, земле­робства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Але й вони ідеологічно та матеріально залежали від центрального апарату. Здійснення політики українізації у сфері державного будівництва, освіти, культури, духовного життя. ХII з`їзд РКП(б), що бідбувся в Москві 17-25 квітня 1923 р., проголосив політику “коренізації”. Рішуче висловившись “проти пережитків великоруського шовінізму”, з`їзд постановив: ширше залучати місцеві кадри до органів управління республік, видати закони про вживання рідної мови в усіх державних установах, створити національні військові формування, розширити видання літератури національними мовами, розвивати національне шкільництво тощо. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою “українізація”. Як можна було сподіватися, резолюції з`їзду впроваджувалися у життя дуже повільно і з великими перешкодами, бо на місцях засіли, в більшості, централісти, які були ворогами не тільки державної самостійності, а й навіть культурної осібності. Так, секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив одним із засновників теорії “боротьби двох культур”, за якого “передова пролетарська російська культура” повинна була перемогти “відсталу, пов`язану із селянством українську”. Що тут казати, коли людиною, якій було доручено справу українізації, був Еммануїл Квірінг - відомий противник українства. Загострювалася боротьба всередині КП(б)У. Тому ЦК РКП(б) вирішив зняти Квірінга з посади генерального секретаря КП(б)У, а на його місце прислав Лазаря Кагановича, який заходився по-чиновницькому ретельно втілювати в життя офіційний курс партії. Результати українізації 20-х рр. Були по-справжньому вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. Зросла з 35 до 54%. Частка корінної національності серед членів КП(б)У в той же час зросла з 23 до 52%. З 24 р. Почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і, неспівставно меншою мірою, еліта почали швидко поповнюватися за рахунок місцевих національностей, передусім українців. Розширювалася мережа українськомовної преси й видавництв – понад половину книжок, газет і журналів стали видавати українською мовою. У 1929 р. В УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Процес українізації охопив навіть регіони інших республік, де проживали українці (північний Кавказ, Казахстан, Далекий Схід). Тут також відкривалися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. 20-ті роки, період утілення в життя політики українізації, стали часом небувалого піднесення української культури й науки. Держава турбувалася про розвиток підвищення рівня освіти. У 1920 р. Було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю. У травні 1921 РНК УСРР прийняв декрет, за яким усе письменне населення від 8 до 50 років зобов`язувалося навчатися грамоті. Уже в 1927 р. Могли читати й писати 2 млн. Чоловік. У 1928/29 навчальному році чисельність учнів зросла до 2,6 млн. чоловік. Кадри нової інтелігенції готувалися через систему середніх і вищих професійних шкіл. Якщо в 1921 р. Було відкрито 10 робітничих факультетів, то в 1928 р. діяло 34 робітфаки, на яких навчалося 7,5 тис. чоловік. 20-ті роки – це також процес творчого злету української науки. Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська Академія наук (ВУАН). В 20-х рр. у ВУАН існували три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працював перший відділ, де провідну роль відіграв Михайло Грушевський, який повернувся з еміграції 1924 р. Грушевський відновив діяльність історичної секції Українського наукового товариства, яке було прилучене до ВУАН, очолив кафедру історії українського народу, археографічну комісію, та науково-дослідницьку кафедру історії України. За редакцією вченого виходив цілий ряд видань УАН, які до сьогодні залишаються важливим джерелом з історії України. Його колегами були видатні історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Дмитро Яворницький. У фізики-математичному відділі ВУАН працювала найбільша кількість академічних кафедр – 30, де проводили свої дослідження математики Д. Граве, М. Крилов, хіміки В. Кістяківський, Л. Писаржевський. В соціально-економічному відділі працювали географ К. Ваблій, статистик і демограф М. Птуха. Щодо української літератури та літературознавства, то вони за відносно короткий час досягли небувалого доти розвитку. Про динамізм тодішнього літературного процесу свідчить поява різноманітних літературних об`єднань, кожне з яких мало своє творче обличчя. Це такі як “Гроно”, спілка селянських письменників “Плуг”, спілка пролетарських письменників “Гарт”, “Сім”, неокласиків “Марс”. У 1925 р. Була створена “Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ), яка об`єднувала 22-ох письменників і поетів. Ідейним керівником цього об`єднання був М. Хвильовий, а першим президентом – В. Яловий. Ця організація прагнула протистояти втручанню бюрократичного апарату в культурне життя. Помітне місце у процесі українізації займав театр, особливо експериментальна студія “Березіль” під керівництвом Леся Курбаса. За десять років від заснування театру (1922-1932) Курбас поставив низку п`єс вітчизняного й світового репертуару, що піднесли українське театральне мистецтво до вершин. У 1927 р. Почалося будівництво однієї з найбільших у світі Київської студії. Уже в 1928 р. З`являється перший значний фільм молодого О. Довженка “Звенигора”. З появою звукового кіно на початку 30-х років кіномистецтво України вступає в новий етап. Першими звуковими фільмами в республіці були документальна і художня стрічки “Симфонія Донбасу”, Д. Вєтрова і “Фронт” В. Соловйова. Усього за 1929-1934 рр. в Україні було знято приблизно 180 фільмів різних жанрів. З тактичних міркувань офіційна влада дозволила здійснити українізацію навіть церковного життя, що було зумовлено діяльністю Української автокефальної (незалежної) православної церкви (УАПЦ). Вона офіційно виникли в жовтні 1921 р. на Всеукраїнському православному соборі у Києві й очолювалася митрополитом Василем Липківським. Релігійна служба в ній відправлялась українською мовою, церковна організація визначалася демократичними змінами, активною участю мирян в управлінні. УАПЦ критично ставилася до радянської влади і в умовах розгортання шаленої “атеїстичної пропаганди” була офіційно ліквідована в 1930 р. Згортання українiзацiї. Поступове знищення її здобуткiв. Українська стихія, яка бурхливо проявлялася на всіх щаблях суспільства почала турбувати Москву. Свій наступ на українське відродження Сталін розпочав у квітні 1926 р. з листа Кагановичу і всім членам КП(б)У, в якому він засуджував Миколу Хвильового, тодішнього наркома освіти. Сталін добре розумів, що світогляд письменника веде до націонал-комунізму, кінцевою метою якого є самостійна Україна. Приво­дом для ідеологічного звинувачення митця слова стали сформу­льовані ним гасла "Геть від Москви" і "Дайош Європу", що були закликом до українського письменства не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського, а виявляти свою національну свідомість, самобутність, звертатися до європейсь­кої спадщини. Це викликало обурення московської партійної но­менклатури, що розпочала кампанію таврування "націоналістич­ного ухилу" М. Хвильового, так званого "хвильовизму". Обме­ження творчої свободи української інтелігенції, навішування ідео­логічних ярликів "буржуазного націоналізму" стали першим кроком сталінського режиму на шляху скасування політики українізації, ут­вердження командно-адміністративної системи в духовній сфері. Наступним об'єктом критики став О. Шумський, який у 1924-1926 рр. був наркомом освіти і відповідав за проведення україні­зації. Як один із організаторів та провідників цієї політики, він вва­жав, що вона здійснюється занадто повільними темпами вна­слідок протидії зрусифікованої номенклатури. О. Шумський на­полягав на необхідності відкликання з України Л. Кагановича, що проявляв схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальмував процес українізації. У відповідь генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович організував кампанію кри­тики наркома освіти. Лютнево-березневий об'єднаний пленум ЦК й ЦКК КП(б)У в 1927 р. розцінив погляди О. Шумського як "націоналістичний ухил", його було знято з посади наркома і ви­слано за межі України. Лише один учасник пленуму - представ­ник Компартії Західної України (КПЗУ) Карл Саврич (Максимо­вич) - не підтримав цього рішення. Це дало привід Кагановичу звинуватити в "шумськизмі" весь ЦК КПЗУ, а партія пізніше була ліквідована виконкомом Комінтерну. Після зняття Шумського, на посаду наркома освіти було призначено Миколу Скрипника. У цьому виборі Москва дуже помилилась – Скрипник ще більше посилив процес українізації. Отже становище було певною мірою курйозним: з одного боку почався наступ Москви на провідних українізаторів, а з іншого – процес відродження набув відчутного поштовху завдяки сильній позиції в партії Миколи Скрипника – старого більшовика і соратника Леніна, який був поза всякою підозрою. На початку 1928 р. Москва відкрила новий “національний ухил” в Україні. Його носієм було проголошено доти невідомого Михайла Волобуєва, який в своїй праці “До проблеми української економіки” заявив, що Україна економічно експлуатується Росією і має всі ознаки російської колонії. Він грунтовно переко­нував, що українська економіка повинна становити єдиний на­родногосподарський комплекс, який може інтегруватися в світову економічну систему без посередництва російської. "Волобуєвщина" поряд з "шумськизмом" та "хвильовизмом" були оголо­шені проявом небезпечного "націонал-ухильництва" і стали при­водом для згортання політики українізації. Діяльність Л. Кагановича на посаді лідера українських більшо­виків була досить високо оцінена кремлівським керівництвом. У 1928 р. його з підвищенням було відкликано до Москви. Гене­ральним секретарем ЦК КП(б)У став Станіслав Косіор — відо­мий партійний і державний діяч, один із активних провідників ста­лінської політики на Україні. Саме за його безпосередньою участю було розгорнуто остаточний етап ліквідації політики ук­раїнізації в умовах становлення тоталітарної диктатури. Трагіч­ним фіналом українського національно-культурного відродження 20-х років стало самогубство М. Скрипника - одного з останніх поводирів і захисників політики українізації - в липні 1933 р.
Використана література: 1. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей. – Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998. 2. Король В. Ю. Історія України. – Київ: “Феміна”, 1995. 3. Гунчак Тарас. Україна: Перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – Київ.: Либідь, 1993. 4. Минуле України: відновлені сторінки / Ред-кол.: І. М. Хворостянський та ін. – Київ.: Наукова думка, 1991.