Український культурний процес у другій пол. ХІХ ст., вплив народницької естетики

«Український культурний процес у другій пол. ХІХ ст вплив народницької естетики» План 1.ВСТУП. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ В 2 ПОЛ. XIX СТ 1 1.1ОСВІТА 2. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ 3. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА У 2ПОЛ. ХІХ СТ. 3.1ТЕАТР. 3.2МУЗИКА. 7 3.3АРХІТЕКТУРА

І ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО 8 4. НАЦІОНАЛЬНІ КУЛЬТУРНІ ОРГАНІЗАЦІЇ І РУХИ УКРАЇНЦІВ В УМОВАХ РЕАКЦІЙНОЇ УРЯДОВОЇ ПОЛІТИКИ 10 BИСНОВКИ 12 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Вступ. Історичні передумови культурного розвитку в 2 пол. XIXст. У кінці XVIII ст. територія України була розділена між

Австрійською (увійшло 20% площі) і Російською (80%) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX ст. особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія.

Відсутність в українців власної національної держави призвела до трагічних наслідків — еміграції значної частини інтелігенції за кордон; залучення елітної частини українських інтелектуалів (М. Гоголь, В. Короленко, К. Ушинський, I. Грабар та ін.) у розбудову російської культури; деформацій у духовному розвитку нації тощо. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі.

Безумовно, не сприяв поступальному розвитку української культури і низький відсоток українців у містах, які дедалі більше перетворювалися на інтелектуальні центри й осередки активного політичного та культурного життя. Тобто у розвитку тогочасної української культури склалася кризова, критична ситуація. У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна

інтеліґенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для позитивних зрушень у культурі. Поява альтернативних центрів влади (земств), гласність, правовий захист прав людини, перетворення університетів на осередки вільнодумства тощо суттєво змінили атмосферу

в суспільстві, створили передумови для переходу до цивілізованіших форм співжиття. Традиційний монолог офіційної влади дедалі більше поступався місцем діалогу влади з суспільством. Позитивним зрушенням у культурній сфері сприяли і модернізація економіки та завершення промислового перевороту, які зміцнили матеріальну базу культури, стимулювали розвиток освіти та науки. Нова орієнтація зумовила вивчення проблем етнографії, фольклору, мови, а також стимулювала бажання

в значної частини української різночинної інтелігенції активно сприяти народній освіті, підвищувати культурний рівень селянства.[1,2] Освіта Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтеліґенції став розвиток освіти. У XIX ст. нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. У XIX ст. система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.

ХІХ століття – це період створення університетської освіти та інших навчальних закладів на східних українських землях. Значну роль у відродженні української культури, зокрема, на Слобожанщині, відіграв Харківський університет, відкритий у 1805 р. У 1820 р. в Ніжині була відкрита Гімназія Вищих Наук, яка прирівнювалася до університетів (з 1832 р.

була реорганізована у фізико- математичний ліцей; з 1840 р. – юридичний ліцей; з 1875 р. – Історико-філологічний інститут; з 1920 р. – Педагогічний інститут). У Києві традиції Києво-Могилянської академії продовжив Київський університет, заснований у 1834 році. У результаті розвитку промисловості й загального підвищення рівня економічного розвитку України були відкриті Харківський економічний

інститут (1884 р.), Київський політехнічний інститут (1898 р.), Катеринославське вище гірниче училище (1899 р.), Київський (1906 р.) та Харківський (1917 р.) комерційні інститути. У 1915 р. у Харкові почав функціонувати евакуйований з Нової Олександрії (Пулава) сільськогосподарський інститут. Таким чином, зі 105 вищих закладів освіти, які

існували в Російській імперії, більш 20 знаходилися в Україні. Дві третини з них приходилися на Київ та Харків.[2] 2. Розвиток української літератури У другій пол. XIX ст. українська література розвивалася за несприятливих соціально-політичних умов, що передусім було пов'язано з гоніннями російського царату на українську мову (Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази).

У цей час творила плеяда видатних письменників-патріотів, послідовників Т.Шевченка. Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (М.Віленська). Її збірка “Народнi оповiдання”, повісті “Iнститутка”, “Кармелюк” приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей. Твори знаменитого українського байкаря Л.І.Глібова в руслі демократичних настроїв того часу в алегоричній

формі зображали безправ'я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво. І.Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціально- побутової повісті. На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса Мирного (П.Я.Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне життя, він підняв українську прозу до високого рівня художньої досконалості.

Новим для української літератури в творчості П.Мирного було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів. У 70-і роки приходить до літератури І.Франко. Людина різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії

і політиці. 70 —90-і роки XIX ст. ознаменувалися приходом в українську літературу нових високоталановитих письменників. Чільне місце серед них зайняв І.Нечуй-Левицький (1838 — 1918), який створив понад 50 художніх творів. Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л.Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську

поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. Плідно працював на ниві української літератури і культури взагалі Б.Грінченко (1863 — 1910). Прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч, великою заслугою якого стали підготовка та видання 4-томного «Словаря української мови».

У 90-х роках починається творчість М.М.Коцюбинського. Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показує благородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свободи. 3. Розвиток українського мистецтва у 2пол. ХІХ ст. Театр. Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво,

архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. На початку 80-х років булла створена професіональна українська трупа.

Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою - Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський, Панаса - Саксаганський), М.Заньковецька, А.Затиркевич, інші.

Великий знавець української мови, М.Старицький писав комедії (не гасне популярність “За двома зайцями”), драми (“Не судилося”, “Богдан Хмельницький”). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої “етнографічної драматургії”. Творцем української соціальної драми став І.Карпенко-

Карий (Іван Тобілевич). У основі його п'єс (драми “Бурлака”, “Безталанна”, комедії “Сто тисяч”, “Хазяїн”) лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.[2] Музика. Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні- романси “Їхав козак за

Дунай”, “Вiють вiтри”, “Сонце низенько”, а також створені на вірші Шевченка “Думи мої, думи”, “Заповiт”. З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко- Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.). Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів.

Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах. Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано.

Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними. Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX ст. складається світська професійна музична культура. С.С.Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”. Цілу епоху в музичному житті України складає творчість

М.В.Лисенка - великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики. Архітектура і образотворче мистецтво Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних

форм було більш проблематичним. У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву “еклектика” (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику,

і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в “цегельному стилі” (головна прикраса - нештукатурена цегельна кладка). Серед архітектурних пам’ятників XIX – початку XX ст. значнуnцінність має оперний театр в Києві, побудований у 1897–1901 рр. За проектом архітектора Віктора Шретера. У 1862–1882 рр. за участю архітектора Олександра Беретті (1816–1895) споруджено Володи_ мирський собор у

Києві. Значну художню цінність мають настінні розписи інтер’єру, виконані в 1885–1896 рр. українськими, російсь кими і польськими художниками. До кращих споруд Києва початку XX ст. відноситься будинок пе_ дагогічного музею (1909–1912) архітектора Павла Альошина (1881–1961). Музей діяв до березня 1917 р.

Тепер там знаходиться Буди_ нок вчителя. У 1884–1887 рр. за проектом австрійських архітекторів Германа Гельмера (1849–1919) і Фердінанда Фельнера (1847 р. – ?) у формах ренесансу з елементами бароко збудовано в Одесі міський театр (нині – театр опери та балету). Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово- паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества:

палац Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк “Олександрія” на березі Росі в Білій Церкві, знаменита “Софіївка” в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки. Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини

XIX – рух до реалізму – з найбільшою силою прозвучала у творчості членів “Товариства пересувних художніх виставок”. Найзнаменитіший живописний портрет Т.Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І.Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з

України: М.Ге, О.Литовченко, М.Ярошенко. Родом з-під слобідського Чугуєва був великий російський художник-реаліст І.Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини “Запорожці пишуть листа турецькому султану”.

Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С.І.Васильківського.[2,3] 4.

Національні культурні організації і рухи українців в умовах реакційної урядової політики Паралельно з розвитком літературного процесу і мистецтва, по мірі становлення української інтелігенції в її середовищі виникають різні національно- культурні організації і рухи. Їх створення відбувалося за несприятливих політичних обставин, вимагало особистої мужності, твердості. Всю другу половину XIX ст. активність національної

інтеліґенції розгортається майже виключно в сфері “культурництва”. У кінці 50-х років на Правобережжі серед дворянства та інтеліґенції, в тому числі польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському народу, поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів руху став В.Антонович, у майбутньому визначний

історик. Прихильників таких поглядів стали називати “хлопоманами”, тобто “любителями народу”. Як розвиток тих же настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського університету створюється напівлегальна культурно-просвітницька організація “Громада”. Свою мету вона бачила в просвіті народної маси, для чого організовувалися безкоштовні недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна школа, де готували вчителів для сільських

шкіл. Всі викладачі працювали в ній безкоштовно. У київській “Громаді” брав участь М.Драгоманов - історик, політичний діяч, П.Чубинський - етнограф, поет, автор слів гімну “Ще не вмерла Україна”. Подібні громади виникли в багатьох містах. В.Білозерський домагається дозволу і на гроші меценатів в 1861 р. починає видавати перший регулярний український літературний і суспільний журнал “Основа”.

У ньому співробітничають Костомаров, Куліш, Драгоманов, публікується спадщина Шевченка. Ситуація кардинально змінюється в 1863 р. після антиросійського повстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорстоко придушується. Полтавська і Чернігівська громади були повністю розгромлені, журнал “Основа” закрився. “Москвофілам” у національному культурному русі протистояли “народовці” - однодумці

і продовжувачі справи громад. Їх журнал “Правда” з 1867 р. Починає відігравати роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою історію веде товариство “Просвiта”, що займалося виданням книг, журналів українською мовою. Багато відомих діячів української культури переїжджають зі Східної України в Західну. Bисновки У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства

- національна інтеліґенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження. Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтеліґенції став розвиток освіти. У другій пол. XIX ст. українська література розвивалася за несприятливих соціально-політичних умов. Друга половина XIX ст. ознаменувалась широкою палітрою літературних жанрів,

поглибленням соціального, появою психологічного аналізу, збагаченням проблематики, ускладненням образного ряду, особливо у творчості І.Франка,Л.Українки, об'єднання літературного процесу в Західній та Східній Україні. Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується.

Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: Другий, або культурницький етап XIX ст. став етапом відродження української мови, виникнення національної літератури і мистецтва. Це готувало етап створення політичних організацій, що висувають національні вимоги, аж до утворення незалежної держави. Список використаної літератури 1. Бойко О.Д. Історія України - Навчальний посібник /

К.: Академвидав, 2010 686 c. 2. Висоцький О.Ю. Історія української культури: Навчальний посібник Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – 130 c. 3. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 579 с. 4. Історія української культури /За загал. ред. I. Крип'якевича. —

К.:Либідь, 1994.— 656 с. 5. Історія світової культури. — Либідь, 1994.—320 с.