РОЗКВІТ І ЗАНЕПАД ЄГИПЕТСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

РОЗКВІТ І ЗАНЕПАД ЄГИПЕТСЬКОЇ ДЕРЖАВИ План. 1. Генезис давньоєгипетської держави. 2. Занепад влади фараонських династій. 3. Культура Стародавнього Єгипту. 4. Використана література. Генезис давньоєгипетської держави. Одним із осередків давньої цивілізації була Єгипетська держава, територія якої простягалася з півдня на північ від першого порогу р. Ніл до Середземного моря, тобто майже на 1200км.

На заході та сході її кордони обмежували пустелі та гори. З точки зору природно-кліматичних умов це був велетенський оазис серед мертвих пустель Північно-Східної Африки. Державність в Єгипті виникла у другій половині IV тис. до н. є. Історію Єгипетської держави прийнято поділяти на Раннє Царство (3100—2160 до н. є.), Стародавнє Царство (бл.

2700—2160), Середнє Царство (2134—1786), Нове Царство (1576—1087) і Пізнє Царство (XI—IV ст.). За Раннього Царства державність існувала у формі так званих номів — адміністративно-територіальних одиниць, що були автономними господарськими та адміністративними організмами. Поступово відбувався процес централізації управління, який досяг апогею в епоху Давнього царства. Цьому сприяла староєгипетська релігія, яка проголошувала царя божеством.

Ім'я єгипетського царя було сповнене магічної сили і тому його навіть не вимовляли. Називали царя пер, тобто "великим домом". Культ царя-фараона в Єгипті був надзвичайно розвинутим, про що свідчать велетенські гробниці-піраміди, в яких ховали фараонів і які мали показати їхню велич і владу. Фараон управляв державою, спираючись на адміністративний апарат, що здійснював фіскальні, судові

та поліцейські функції, контролював економічне життя країни. Повновладними володарями на місцях були но-мархи, які керували численними чиновниками. Крім розвитку власної економіки фараони Стародавнього Царства особливої уваги надавали грабіжницьким воєнним походам на сусідні території. Проте сильна централізована влада лише певний час влаштовувала місцеву адміністрацію, яка збагачувалася

і почала поводитися так, ніби фараона взагалі не існувало. Номархи перетворилися на суверенних царків, а фараон — на звичайного номарха. Близько 2050 р. до н. є. Ментухотеп І проголосив себе царем об'єднаного Єгипту, а надалі фараон Аменемхет І остаточно підкорив своїй владі весь Єгипет. Проте політична централізація Єгипту доби Середнього царства не досягла попереднього рівня,

згодом Єгипетська держава стала знову занепадати. Вона не могла протистояти проникненню в Дельту кочівників-гіксосів, але розпалася не на окремі номи, а на дві незалежні держави зі столицями у Фівах та Ксоїсі. Остаточно від гіксосів країну звільнив Яхмос І, який започаткував XVIII династію. З неї розпочинається новий етап староєгипетської історії — Нове царство. Воєнні походи Яхмоса І і наступних фараонів значно розширили межі

Єгипту. Особливого успіху в територіальних завоюваннях добився Тутмос III, якого називають "Наполеоном Стародавнього Єгипту". Він майже втричі збільшив територію країни, підпорядкував- Єгипетське слово "перо" давні греки вимовляли як фараон. Саме цей термін увійшов у літературу.ши нубійські, лівійські та східносередземноморські території.

Йому надсилали подарунки сусідні царі, з ним рахувалися тодішні передньоазіатські держави. Його зусиллями Єгипет перетворився в могутню світову державу. Наступні фараони повинні були лише підтримувати міжнародний авторитет своєї держави, насамперед дипломатичними засобами. До того ж вони налагодили досконалу систему управління завойованими територіями, і на яких довірені люди фараона здійснювали суворий контроль над місцевими намісниками.

Одним із реформаторів релігійно-політичного життя Єгипту став Аменхотеп IV, який був одружений з Нефертіті, широко відомою за скульптурним зображенням. Він скасував дуже популярний в Єгипті культ Озіріса, єдиним божеством проголосив сонячний диск Атон, а себе — Атоновим сином і первосвящеником. Тільки він мав право молитися

Атону, а всі інші — йому. Його реформа не мала жаданих наслідків у зміцненні політичного режиму фараона і піднесенні міжнародного авторитету Єгипту, а бездіяльність на міжнародній арені мала катастрофічні наслідки, бо послабленням Єгипту скористалися сусіди. 2. Занепад влади фараонських династій. Невдовзі у Східному Середземномор'ї господарювали вже хети. Єгипетська

імперія знову занепала. І хоча за Рамзеса II міжнародний авторитет Єгипетської держави значно зріс, розширились її торговельно-економічні та культурні зв'язки з іншими країнами, повернути колишні могутність і авторитет було важко. Поступово реальна влада перейшла до жерців, у державі процвітали корупція та злочинність, грабували навіть гробниці. Центр політичного життя країни перемістився в

Дельту. Близько 1085 р. до н. є. розпочався останній період історії Єгипту. Сепаратизм номів, вторгнення сусідів (ассирійців, персів, кушитів, вавилонян) призвели до нового занепаду Єгипетської держави. Після завоювання у 332 р. до н. є. Єгипту Александром Маке¬донським Єгипет став частиною елліністичного світу. Стародавня Єгипетська держава пройшла складний ні них розвитку.

Економіка найвищого розквіту досяглії н епоху Нового Царства. Основою економічного життя птпродавніх єгиптян було сільськогосподарське виробництво. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, льон, часник, огірки тощо. Добре розвинута басейнова система Іригації забезпечувала високу ефективність землероб. Нільський мул, який піднімався разом з водою під чис повені через канали на поля, не тільки удобрював

іюмлю, а й тривалий час зберігав вологу. Іригаційне землеробство не тільки забезпечувало рівень економічного розвитку, а й великою мірою визначало соціальний устрій та політичну систему. Адже кожен басейн був частиною єдиної іригаційної системи, що потребувало централізованого керівництва, об'єднувало єгиптян у монолітний трудовий колектив. Високого рівня розвитку в Єгипті набуло ремесло, зокрема каменярство, суднобудування, гончарство, ткацтво,

ювелірна справа тощо. Цьому сприяла наявність багатих покладів корисних копалин. У період Середнього Царства єгиптяни почали освоювати брон-яу, виготовляти скло, обробляти золото. Проте економіка країни залишалася натуральною, на ринок вивозилися лише надлишки продукції. Наприкінці Нового Царства почав формуватися загальноєгипетський ринок. Становище змінилося, коли почали складатися товарно-грошові відносини.

Це сталося у зв'язку з тим, що Єгипет був змушений купувати мідь, олово, залізо, деревину, що раніше завозилися із завойованих територій. Активізувався і внутрішній ринок, до якого найбільший інтерес виявляли землевласники, храми, що також мали чимало земель, малоазійські та грецькі купці. Соціальна структура єгипетського суспільства була надзвичайно своєрідною.

В епоху Стародавнього Царства соціальну еліту становили фараон, царедворці, номар-хи, жрецька верхівка. У часи Середнього Царства посилилася воєнна політика фараонів, поглибилося майнове та соціальне роз- шарування суспільства. Адже воєнна здобич діставаласяі переважно знаті. Фараони пригонили до Єгипту багатої військовополонених, які в соціальній структурі займали місце між трудовим і нерабським залежним населенням. В епоху

Нового Царства дуже строкатим був реміс-1 ничий люд, який об'єднувався в окремі групи, працював під наглядом майстрів, колективно відповідав за виконану роботу. Окремим прошарком були воїни-професіонали, основна маса яких одержувала зброю з царського арсеналу, найзаможніші воїни були спроможні купувати собі бойові колісниці. У війську, де існувала жорстка палична дисципліна, перебувала значна частина

іноземних найманців. 3. Культура Стародавнього Єгипту. Історія державності та культури Стародавнього Єгипту поділяється, як зазначалося раніше, на кілька періо¬дів. Раннє Царство було часом виникнення ранньорабов-ласницького суспільства та деспотичної держави, впро¬довж якого сформувались характерні для давніх єгиптян релігійні вірування: культ природи і предків, астральний та загробний культи, фетишизм, тотемізм,

анімізм, магія. Образотворче мистецтво досягло високої зрілості художніх форм. У Стародавньому та Середньому Царствах зміцнилася централізація бюрократичного управління, посилилася могутність Єгипту, його прагнення поширити межі свого впливу на сусідні народи. У цей час були споруджені вражаючі за своїми розмірами велетенські гробниці фараонів: піраміди Хеопса, Хефрена та Мікерина, унікальні пам'ятки образотворчого мистецтва: сфінкси фараона

Хефрена у Гізі та фараона Аменемхета III, створені портретний дерев'яний рельєф "Будівничий Хесі-ра", численні художні скарби з гробниць Хенену та Хені, статуї Кемеса — останнього фараона Середнього Царства. Про грандіозність найбільшої з єгипетських пірамід — піраміди Хеопса, яка не має собі рівних серед кам'яних споруд світу, свідчать

її колосальні розміри: 146м у висоту, довжина основи кожної з чотирьох граней — 230м. Це справді незвичайна пам'ятка необмеженої влади фараона і каторжної праці його підданих. Нове царство було останнім періодом зовнішньої активності Єгипту, коли він вів тривалі завойовницькі ніши у Передній Азії та Північній Африці. У цей час особливо розквітла архітектура храмів, найвідоміши-ми з яких

є прикрашені великою кількістю різноманітних колон храми Амона-Ра у Луксорі та Карнаці. Серед вершин художньої творчості цього періоду — непе-ревершений своєю натхненною красою образ цариці Нефертіті, чудова золота маска фараона Тутанхамона, розписи гробниць у Долині царів поблизу Фів. Вони продовжували характерну для Стародавнього

Сходу традицію зображення голови і ніг фігури у профіль, а торса — у фас. Ця традиція зникла лише в завершальний період занепаду Єгипту, коли його, як і Вавилон, завоювала Персія. З цього часу нащадкам залишились такі шедеври, створені за іншими естетичними принципами, як рельєф з Мемфіса "

Плакальники" та фаюмські портрети. Художні досягнення Стародавнього Єгипту є матеріальним втіленням особливого світогляду єгиптян, для мислення яких був характерний дуалізм у розумінні світу як цілого, створеного з єдності та боротьби двох начал. Він відбився і у поділі всього сущого на чоловіче й жіноче начала життя, протиставленні чорної землі долини Нілу та білого піску оточуючих

її пустель, Верхнього і Нижнього Єгипту, у двоїстому характері влади фараонів. У межах світогляду єгиптян формувалася релігійно-міфологічна система уявлень про світобудову та свою країну. Згідно з вченням жерців Геліополя Землю оточує нескінченна водяна безодня, яка щороку омиває Єгипет повінню Нілу. Цей водяний океан темряви спочатку заповнював собою весь простір Всесвіту, доки Сонце не піднеслося над ним, витіснивши густий морок.

Саме бог Сонця Ра став творцем світу, дав йому форму, вдихнув у нього повітря, світло і життя, вступив у двобій з силами водяної безодні. Він створив інших богів, людей, тварин і зберігає встановлений світовий порядок, зазначивши у правилах істини та справедливості "Маат" місце кожної істоти у світобудові. Коли ж Атон-Ра повернеться до свого правічного спокою, час

і простір перестануть існувати. Однак згодом жерці Мемфіса почали вважати, що першим з'явилося не Сонце, а Птах (Земля), який і створив Небо, Сонце та дав початок світу своїм животворним словом. Давньоєгипетське суспільство оспівувало у своїх релігійних гімнах єдність творення, однак було вкрай політеїстичним.

Лише поступово у розгалуженому пантеоні богів було встановлено певну божественну ієрархію, в якій культ бога Сонця Ра злився з іншими куль¬тами, як у випадку зі старовинним державним богом Гором, що зображався у вигляді сонячного сокола чи сонячного диску з пташиними крилами. З допомогою цих нижчих за Ра місцевих богів єгиптяни й сподівалися наблизитися до вищого Божества. Реформа фараона Ехнатона, який спробував запровадити культ

єдиного верховного бога Сонця Атона, не мала успіху через політеїзм давньоєгипетського суспільства. В єгипетській міфології образи нижчих за Ра богів у багатьох проявах (боротьба за владу та зі смертю) нагадували те, до чого люди прагнули в суспільстві. Так, бог вмираючої і воскресаючої природи, животворних сил Осіріс (Озіріс), якого вбив його брат, бог смерті Сет, за допомогою богинь

Ісіди та Нефріди воскрес і, торжествуючи над смертю, став володарем царства мертвих. А його син Гор згодом переміг Сета і став володарем Землі. Воскресіння Осіріса давні єгиптяни вважали запорукою свого особистого воскресіння й безсмертного життя у загробному світі. Але насамперед ці уявлення були основою культу фараона, обожнення його влади та особи. Ім'я "Гор" стало одним із священних титулів фараона.

Єгиптяни вважали, що як нащадок творця і володаря світу фараон має владу не лише над своєю країною, а й над усім Всесвітом. Саме цей аспект двоїстої влади фараонів монументально втілений ще в період Давнього царства у піраміді Хефрена з її фараоном в образі сфінкса, що незворушно спостерігає за далеким горизонтом, де править його небесний батько Ра, і власною особою зберігає рівновагу та спокій у світі. Тільки завдяки йому у природі та суспільстві панує порядок, лише йому завдячує

Єгипет своїм добробутом. Таким було обґрунтування влади фараона і пояснення споконвічного суспільного порядку. Зміцненню традиційно існуючих суспільних відносин, безумовно, сприяв і верховний принцип давньоєгипетської етики, що втілювався у правилах "Маат". їх основна функція гаранта й охоронця незмінного світу та суспільства, раз і назавжди встановленого космічного порядку саме

і полягала у попередженні спроби поставити під сумнів існуючий порядок у суспільстві. "Маат" містив такі етичні ідеї, як істина, порядок, справедливість, доброчесність. Стародавні єгиптяни прагнули діяти відповідно до божественної волі, тому для селянина дотримання правил "Маат" означало сумлінну працю, а для посадової особи — справедливе рішення.

Правила "Маат" закликали до милосердя, зобов'язували багатих допомагати бідним, привчали до культури поведінки, дисципліни, скромності та стриманості. У Стародавньому Єгипті, де лише фараон стояв над суспільством, усі інші вільні громадяни вважалися рів¬ними перед творцем і законом, жінки були рівноправними з чоловіками. Єгиптяни цінували радощі сімейного життя, що відобразилося

в літературі, малюнках та написах на стінах гробниць. Характерним для життя єгиптян був гедонізм (етика насолоди). Земні радощі настільки цінувалися у Стародавньому Єгипті, що "переносились" навіть у потойбічне безсмертне життя, яке, як уявлялося, дарує вічну насолоду. Тому "Книга мертвих" — найбільша збірка релігійно-магічних текстів, записаних на

згортках папірусів, де зібрані міфи про життя у загробномусвіті ("царстві мертвих"), — містить чимало гедоністичних мотивів. 4. Висновки. Віра в індивідуальне безсмертя породила і такий феномен у культурі давніх єгиптян, як прагнення залишити по собі пам'ять у віках, будуючи поховальні пам'ятки — гробниці та піраміди. Якщо в епоху Стародавнього Царства лише фараони могли "увійти до царства мертвих", побудувавши собі піраміду, то з часу

Середнього Царства кожний дістав право досягти цього "блаженства", спорудивши гробницю для себе. Саме завдяки вірі в індивідуальне безсмертя єгиптяни, яких суспільство позбавляло можливості самовираження в зем¬ному житті, намагалися увічнити свої душу і тіло у потойбічному світі, де кожний отримає втіху, ставши рівним богам і фараонам. З цим пов'язана поширена у давньоєгипетській цивілізації традиція бальзамування та муміфікації тіл померлих. У духовному житті Стародавнього

Єгипту визрівало і прагнення до раціонального пізнання, позбавленого містики. Саме тут уперше у світі виникла практична медицина, певного розвитку досягла десяткова си¬стема лічби в арифметиці. Про високий рівень геометрії , свідчать досконалість форм єгипетських монументаль¬них споруд — пірамід, палаців, храмів. Давні єгиптяни володіли також деякими елементарними знаннями з алгебри, розв'язували рівняння з одним

та двома невідомими. В Єгипті існував своєрідний інтелектуальний центр — "Будинок життя", в якому створювали священні гімни та пісні, редагували богословсько-філософські тракта¬ти, видавали так звані магічні книги — збірки з різноманітних галузей знань — магічних ритуалів, експериментально перевірених рецептів лікування хвороб. Винайдення ієрогліфічного єгипетського письма сприяло розвитку таких жанрів словесності, як міфи, казки,

байки, молитви, гімни, плачі, епітафії, дидактичні твори, повісті, любовна лірика і навіть філософські діалоги та політичні трактати з теорії державної влади. Згодом виникли релігійна драма, світський театр. Фараони та вищі чиновники оточували себе не лише мислителями, мудрецями-порадниками, а й митцями-архітекторами, скульпторами, співаками, танцюристами, музикантами. Завдяки розвитку мистецтва у давньоєгипетському суспільстві вперше в

історії світової культури зародилася така риса, як гуманізм. Хоча давні єгиптяни і вірили у безсмертя, в їхньому духовному житті існувала й антитеза цій ідеї, відображена, зокрема, у збірці текстів епохи Середнього та Нового царств, відомій під назвою "Пісня арфіста". її пронизує думка, що все на Землі минуче, приречене на зникнення.

Адже ніхто з померлих не з'явився з потойбічного світу, щоб розповісти людям про долю, яка чекає їх у загробному житті. Тому слід насолоджуватися земними благами. Використана література. 1. Ісіченко Ігор . Монашество давнього Єгипту. — 2. вид. — Х. : Акта, 2004. — 246с. — (Аскетична культура християнства). 2. Лісіченко Лариса Іванівна. Мій Єгипет: (Додаток до зб. "

Встань, Тарасе любий"):Вірші. — К. : Факт, 2001. 3. Міфологія: Межиріччя, Стародавній Єгипет, Стародавня Греція, Стародавній Рим: Дит. енцикл. / Оксана Олексіївна Могила (авт упоряд.), Святослав Володимирович Чумаков (авт упоряд. ) — К. : Школа, 2002. — 448с. 4. Романова Олена Олексіївна.

Жрецтво в соціальній структурі Єгипту доби Давнього Царства: Автореф. дис канд. іст. наук: 07.00.02 / НАН України; Інститут сходознавства ім. А.Кримського — К 2000. — 20с.