Києво-Могилянська академія як центр політичної думки в України

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ :

„КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ ЦЕНТР ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ НА УКРАЇНИ”

Києво-Могилянська академія веде свою історію від 1615 року, коли за заповітом знатної київської шляхтянки Галшки Гулевичівни був заснований Братський Богоявленський учительний монастир і при ньому Братська школа - попередниця Академії. Це був перший національний навчальний заклад, який відповідав потребам духовного життя українців в період радикальних світоглядних та суспільно-політичних змін, народно-визвольних воєн, формування держави. Він розвивав освітні ідеї, започатковані в Острозькій Академії (1576 - 1636 р.р.).

Впродовж усієї своєї історії Україна не мала іншої інституції (окрім церкви), яка б справила більший вплив на розвиток освіти, науки, культури українського народу. Академічні професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства.

Національна наука веде свій початок з цих стін. В Академії сформувались власні філософська, політична, поетична, музична, архітектурна, історична, живописна школи, зародився і став професійним театр. Тут започатковуються природничі науки - астрономія, біологія, мінералогія, зоологія.

Академія протягом всього часу свого існування - до 1817 року - була всестановим навчальним закладом, який підтримувало, захищало і плекало все українське суспільство - козаки, духовенство, міщани, селяни. Національна політична, культурна, державна еліта вперше була вихована і сформована в стінах Академії. Привілеїв вищого навчального закладу Києво-Могилянській академії було надано в 1658 році. В Киіво-Могилянській Академії навчались, окрім українців, росіяни, білоруси, молдавани, волохи, серби, боснійці, чорногорці, болгари, греки, італійці. Випускники Киіво-Могилянської Академії засновували школи, семінарії, друкарні, бібліотеки, сприяли розвиткові мистецтва, літератури, музики, театру в Україні, майже в усіх великих містах Росії, а також у Білорусії, Сербії.

Хронологія заснування та становлення Київо-Могилянської Академії як центру наукової і політичної думки на Україні.

1615р./15жовтня/
знатна киянка Галшка Гулевичівна відписує свою садибу в Києві, на Подолі, місцевому Братству для заснування монастиря, шпиталю та школи для дітей всіх станів - день заснування Києво-Могилянської академії

1632р.
митрополит Київський і Галицький Петро Могила створює Києво-Братську
/Могилянську/ колеґію, об’єднавши Київську братську та Київську лаврську школи

1658р.
офіційне надання Києво-Могилянському колеґіуму юридичних прав вищої школи і титулу “Академія” (за Гадяцькою угодою, ратифікованою Сеймом Речі Посполитої у травні 1659 р.)

1694р.,1701р.
офіційне визнання за Києво-Могилянською академією статусу вищої школи й титулу “Академія” царськими грамотами

1817р.
рішення Священного синоду про закриття Києво-Могилянської академії; відкриття на її території Духовної семінарії

1819р.
відкриття на території та в приміщеннях Києво-Могилянської академії Київської духовної академії

1918р.
закриття Київської духовної академії

1920р.
передача приміщень Духовної академії штабу Дніпровської військової флотилії, а старого академічного корпусу - філії Центральної наукової бібліотеки Академії наук України

19вересня1991р.
розпорядження Голови Верховної Ради України “Про відродження Києво-Могилянської академії” на їісторичній території як незалежного вищого навчального закладу України - Університету “Києво-Могилянська Академія” /УКМА/

16жовтня1991р.
презентація відродження Києво-Могилянської академії

Так хто ж така ця Галшка Гулечівна - засновниця академії ?

Про дитинство й освітуГалшки Гулевичівни ми знаємо, здається чи не найменше. Очевидно, що дитинство Галшки пройшло серед мальовничої волинської природи. Виховувалась вона, напевно ж вдома, оскільки дівчатка до шкіл не ходили. Однак відомо, що дівчатка навчалися грамоті від вчителів, яких багаті шляхтичі наймали спеціально.
Красномовним є свідчення Павла Алепського про освіченість українських жінок того часу: "Усі вони вміють читати, знають філософію, логіку і пишуть на різні теми. Серед них є багато дівчат, більших і менших, що виховуються на те, щоб стати черницями, бо здебільшого це сироти". Дівчата ж, яких віддавали в монастирі, проходили курс наук близький до курсу Київської академії. Їм читалася також поетика. Відомо чимало жіночих віршів цього часу (Шевчук В. Дорога в тисячуроків.-К.,1990,с.163).

Мелетій Смотрицький, який в 1616 році викладав латину в Братській школі, також залишив записи про освіченість українських жінок: "К тому не тільки мужчини, але із білих голов (жінок) деякі хочуть відати глубокості письма, таємниці догмат церковних, которим личила би куделя з веретеном, аніж теє, що писано пером".

Митрополит Іпатій Потій, який був ініціатором унії в Україні та вважав, що католицький порядок кращий від ортодоксального, докоряв православним, що їхні жінки вмішуються в справи церкви: "не тільки ви, але і жонки ваші церковними справують! Дивіться ж, що за порядок в церквах ваших: вже не раз і кров’ю людською обливалися, за рядом і справою тих кролевен ангельських і патріаршиць нових (Памятники полемической литературы.- Т. 1, ст. XVIII).

Хоча про освіту Галшки Гулевичівни не маємо жодних документальних свідчень, але можемо ствердити, що її турбота про школу не постала на голому місці. Вірогідно, Галшка отримала досить високу, як на той час, освіту. Про це можемо побіжно судити й з того, що зберігся її автограф, який вона зробила польською і українською мовами: "Галшка Гулевичовна Стефанова Лозчина Маршалкова Мозирська рукою власною". Твердість руки й каліграфічний почерк свідчить про те, що писати їй доводилось досить часто і робила вона це вправно. Очевидно також, що вона добре знала історію Батьківщини, за долю якої вболівала, і робила все можливе для освіти молодого покоління, виховання його на патріотичних засадах. До того ж її знайомство і співпраця з видатними вченими того часу, такими, як Мелетій Смотрицький, Ісая Копинський, Петро Сагайдачний, також свідчить про високий рівень її освіти. Вийшовши заміж за Степана Лозка, Галшка переїхала до Києва. Вірогідно Степан мав кілька будинків у самому Києві та кілька маєтків поза ним. Своїй молодій дружині Степан подарував будинок і землю на Подолі (зберігся донині, на вулиці Григорія Сковороди і входить до комплексу Києво-Могилянської академії). Саме цей будинок Галшка вирішила подарувати Київському братству для влаштування в ньому школи для дітей як шляхетських, так і міщанських.

Останнім часом наші знання про братства як самоврядні організації поповнилися новими науковими думками й узагальненнями (Пам'ятки братських шкіл на Україні, кінець ХVІ - початок ХVІІ ст. тексти і дослідження. К., Наукова думка, 1988). Якщо дослідники ХІХ - початку ХХ століть вважали братства виключно церковними організаціями, то сьогодні починають розуміти, що братства прагнули звільнитися від тенет іноземного церковного і політичного диктату й зверхності і стати органами громадського самоврядування в умовах конфесійного і політичного іноземного гноблення України. Вони вносили в науку й культуру потужний світський струмінь і були певною мірою ударом по монополії церковщини й духовенства на заняття наукою і взагалі інтелектуальною працею. Братства прагнули самостійно спрямовувати і контролювати економічне, політичне і культурне життя українців. Основну увагу вони звертали на освіту і національне виховання. Тому й найпершою турботою братств були друкарні, школи, шпиталі для бідних.

Навколо цих осередків гуртувалися творчі інтелігентні люди: вчителі, митці, вчені письменники - ті, які формували громадську та наукову думку своїх сучасників. Таким чином братства, здійснюючи свою реформаторську діяльність, намагалися зберегти й захистити наші національні традиції духовної культури, яку в той час пов’язували саме з ортодоксальним християнством через те, що воно увібрало в себе народні українські звичаї. Можливо саме завдяки цій діяльності й відбулася синкретизація церковних обрядів з народними язичницьким звичаями (колядування на Різдво, Великодні писанки й короваї на Пасху та ін.). Адже можемо згадати послання Івана Вишенського з гори Афон (з Греції) до українців: "пироги і яйця надгробні всюди ліквідуйте", написане в 1599 році. Отже, ці звичаї в часи Галшки і Степана Лозок вважалися язичницькими, або просто народними і засуджувалися церквою. Як бачимо, зараз церква вже не цурається наших Предківських звичаїв, надавши їм християнської символіки. Як би там не було, але цю тему в нашій науці вважаю вивченою досить упереджено і недостатньо. Адже навіть сама ідея Братства бере свій початок із стародавнього Звичаю священної давньоруської Братчини - святкового бенкету з обрядом славлення Богів (див. Соловйов. Братчины // Русская беседа. - 1854. - № 4).
Мабуть саме ця Київська школа не була першою. Побіжні згадки про Київські школи маємо ще з середини XVI ст. Так, у 1563 р. згадується "руська" школа в Києві при монастирі Михайла Золотоверхого, а в Петиції сейма київської шляхти 1571 року записано: "кгди ж з молодості іншого письма отцове наші учити нас не давали, одно своєго - руского. І школи теж полскоє немаш" (Мицько І. Острозька Слов'яно-Греко-Латинська академія (1576-1636). - К., 1990. - С. 12).

Перші документальні звістки про Київське Богоявленське Братство маємо за 1615 рік. Однак, за старшою традицією, яку М. Максимович піддає сумніву (О первых временах Киевского Богоявленского Братства.-К.,1893), є припущення, що існувала попередниця Київської братської школи ще з другої половини ХVІ ст., причому її розквіт припав на 1589 рік. Цю школу благословив патріарх Єремія і вона проіснувала до пожежі 1614 року. Існує документ, в якому згадується "Братський монастир" в 1594 році. Це "купча запись 1594 року, дана київським земянином Андрієм Обуховим і його жоною Настасією Сверщовською - на їхній Сверщовський двір на Подолі і сіножать на Оболоні", де сказано, що "продані двір і сіножать в братський монастир". Єдине, що викликало сумнів наших істориків, це те, що купча збереглася в пізнішій копїї, зробленій через 100 років після купівлі. Мусимо зазначити, що такі документи могли переписуватися для кращого збереження.

Перше повідомлення про заснування Київського братства у 1588 році знаходимо в історичній записці Київської Академії, поданій Духовній митрополії Київської консисторії в 1765 році. В цій же записці й зазначається, що задокументоване братство лише в 1615 році. Автори записки стверджують, що монастир і школа при ньому кілька разів була розорена й спустошена, тільки в 1622 році повне відновлення її зробив гетьман Петро Сагайдачний. Цю думку підтвердили в 1773 році інші історики Г. Міллер та В. Рубан. Однак пізніше деякі вчені починають ставитися до цих джерел з недовірою. Так, критично подає їх і С. Голубєв, автор фундаментальної праці про Києво-Могилянську академію.
Як би там не було, але в Києві отримали освіту такі відомі на той час люди, як Захарія Копистенський, Богдан Хмельницький, Єлисей Плетинецький, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Касіян Сакович, Павло Тетеря, Яким Сомко та ін. Наставниками в цій школі були Іов Борецький та ректор Мелетій Смотрицький (о. Макарій Булгаков. Исторія Києвской академіи.- 1843).

14 жовтня 1615 року Галшка Гулевичівна з дозволу чоловіка подарувала подільський дім і подвір’я (плац), а також пожертвувала 10 тисяч злотих на створення в ньому школи, готелю, шпиталю та православного монастиря. Зберігся її дарчий документ, вписаний в книги Земські Воєводства Київського. Якщо хочемо святкувати цю дату як початок Київської академії, то мусимо додати 10 днів (до юліанського календаря), тобто маємо 24 жовтня за сучасним стилем.
Враховуючи важкі політичні умови, коли більшість української шляхти переходила до унії, тим самим зраджуючи інтереси Української державності, Галшка записує у своїй дарчій імена тих людей, на яких покладає надії і впевненість, що вони не зрадять. Вона вводить у свій двір учителів на чолі з Ісаєю Копинським і довіряє їм влаштувати школу з її фундації. Щоб ця угода не порушувалась, Галшка уточнює: "До того ж особливо застерігаю, що якби (від чого, Боже Борони!) якими-небудь утисками чи несправедливим судом вище іменовані ченці і християни витіснені були із тої фундації, мною пожертвуваної, а також якби хтось, якимось чином захотів заволодіти тою фундацією і всім, що б не було там побудоване, то той двір і земля цілком повинні бути повернені моєму Дому і перейти до моїх нащадків, по якій би лінії вони не походили".

Далі Галшка заповідає своїм нащадкам опікуватися її фундацією, дотримуючись справедливості і, за необхідністю, самим фундувати і надавати свою землю для українських навчальних закладів, - а запис її має бути дотриманим і збереженим "на вічні часи".

Перше зібрання цього оновленого братства відбулося 9 грудня (за юліанським календарем) в іменинний день Галшки. Цей день став святом Братства. Якщо перевести цю дату на новий стиль, то мусимо святкувати день заснування Київського Братства 19 грудня (бо в 1615 році різниця в календарях після реформи 1582 року була 10 днів).

Ректором школи, як уже згадано, Галшка запросила митрополита Ісаю Копинського. Та не так воно сталося, як планувалось. Ісая Копинський дуже скоро мусив виїздити на влаштування Густинського і Ладинського монастирів під Прилуками, що належали Михайлу Вишневецькому. Тут він перебував майже 15 років. Після нього був настоятелем школи і Воскресенської церкви Іов Борецький. А після нього ще кілька ректорів. Пізніше посада ректора обов’язково поєднувалася зі званням митрополита або ігумена. Але вчителі школи могли бути цивільними, не обов'язково ченці.

В 1632 році в Галшчин двір прийшли нові господарі.
Воєводич молдавський Петро Могила був вибраний на звання "старшого брата, опікуна і фундатора" 11 березня 1631 року. У грудні 1631 року в день Зачаття св. Анни Богоявленські братчики "просили" свого "старшого брата, щоб він заведену ним школу (?) і вчителів, що при ній знаходились, перевів до Братського монастиря і заснував (?) її тут, як при ставропігії патріарха костянтинопольського і місці, зручнішому для виховання учнів. І в наступний день Петро Могила оголосив свою згоду заснувати тут своїм коштом школи, з тим, щоб йому бути довічним опікуном". Вся ця історія, як і новий упис братства, в якому першим стоїть ім'я Петра Могили, виглядають досить дивно з огляду на те, що першим він аж ніяк не міг вписатися в упис. Деякі історики навіть намагаються виправдати це тим, що нібито братчики залишали цілі сторінки попереду, щоб хтось із видатних осіб міг вписатися вище.

30 квітня (а по ст. ст. 20) помер король Жигимонт ІІІ у Варшаві. Тоді до Варшави з'їхалися цілі делегації на виборчий сейм, щоб обрати нового короля. Поїхав і Петро Могила разом з Ісаєю Трофимовичем та іншими прибічниками. Тут він з братією пробув цілий рік. Тут же і був обраний цією ж братією на митрополита при живому митрополиті Київському Ісаї Копинському.

По приїзді ж до Києва новоявлений митрополит насильно забрав Ісаю Копинського з Михайлівського монастиря до Печерської лаври, а потім до Мгарського Лубенського монастиря, заснованого ним у 1622 році. Та скоро князь Єремій Вишневецький не схотів тримати близько себе літнього священника Ісаю Копинського, який постійно дорікав йому за зраду православної віри. Тоді князь передав свої монастирі Петру Могилі, з яким був у родинних стосунках по лінії своєї матері Раїни Могилянки. Ісая Копинський лишився тільки зі званням архиєпископа Сіверського та ігумена Михайлівського. Він поїхав на Полісся, намагаючись повернути собі Михайлівський монастир, та марно. Подавав грамоту королю Владиславу, подавав до суду, та все марно. В 1640 р. він помер.

Запорозьке козацтво, яке гуртувалося навколо Межигірського монастиря, було політичним противником Могилянців, які мали свій осередок в Печерській лаврі (О. Кучерук. Дар Галшки Гулевичівни // Київ, 1991, № 12).

Невідомо, як поставилися нащадки Галшки і Стефана Лозок до захоплення школи їхніми політичними противниками. Знаємо тільки, що Петро Могила все життя був у конфлікті з Михайлом Лозком. Причини цієї неприязні сьогодні невідомі. Про них можемо тільки здогадуватися, пам'ятаючи заповіт Галшки "до того ж особливо застерігаю..." Однак, Могилянці при підтримці королівської влади, взяли гору і навіть залишили ім'я свого натхненника в назві школи, що пізніше стала академією. Саме Петро Могила вніс у викладання колегії латинізацію й схоластику, хотів спрямувати навчання за єзуїтськими зразками.
Церковні пастирі, як і шляхтичі, створювали собі герби, але в них замість рицарських атрибутів зображалися митри, хрести та інші церковні символи. Принагідно слід зазначити, що й у Петра Могили був свій герб, навіть кілька його варіантів. Цікаво, що в гербі Петра Могили була зображена не православна митра, як в інших православних ієреїв, а католицька кардинальська шапочка.

Ніхто за життя Петра Могили не називав колегію (академію) "Могилянською", ні польські королі, ні московські царі. Це сталося вже понад двадцять років після його смерті. Вперше цю назву знаходимо в грамоті короля Михаїла Корибута Вишневецького (внучатого племінника Могили, онука Раїни Могилянки) в 1670 році: "Ми нашою королівською владою дозволили, після такого тяжкого руйнування і спустошення, відновити помянуту Києво-Могилянську колегію і в ній школи". Звертаємо також увагу на те, що колегія була черговий раз зруйнована і спустошена, через що потребувала відновлення.

Про Галшку в цей час знаємо дуже мало. Чи були якісь дії з її боку, коли школа перейшла в чужі руки, чи ні, невідомо. Після смерті Степана (в 1618 році) у Києві їй допомагав і підтримував Лаврін Лозко, як найближчий родич Степана. Згодом вона переїхала у свій замок в Рожеві, але скоро (близько 1620) повернулася на Волинь, де вона мала багато родичів.

Що ж нам відомо про самого Петра Могилу ?

Петро Могила - потомок Молдавського господаря Симеона, котрого прогнали зМолдавії турки; брат того Симеона Єремія у початку XVII в. здобув город Могилев і віддав його посагом за своєю дочкою Марією, що пішла за Стефана Потоцького. Старша дочка його Раїна, жінка князя Михайла Вишневецького, була дуже побожна, міцно держалася православної віри; за свій вік вона збудувала три монастирі: Густинсько - Прилуцький, Ладинсько-Підгорський і Мгарсько-Лубенський. Страший її син Ярема перейшов на католицтво і був лютий ворог України, а внук її Михаїл був королем Польским. Петра Могилу ще малого привезено у Польщу; вчився він у Франції, скінчивши там науку, став служити у польському війську, але скоро покинув службу і, як православний, приїхав у Київ, і тут у 1625 році постригся у Лаврі у ченці. Через три роки його вибрали архимандритом Київо-Печерської Лаври. У 1632 році Петра Могилу висвячено у Львові на митрополита Київського.

Дуже зраділи Кияні, знов маючи свого митрополита; зібралися вони і, під проводом Баляска, Веремієнка слюсаря Биховця, кинулися до Софійського собору, що був тоді у руках уніятів, вигнали їх відтіль і з других церков, котрі були в уніятських руках, і з того часу Собор св. Софії став знов православною митрополичною церквою. Повернувшись до Києва митрополитом Петро Могила зараз найбільшу увагу звернув на свяшенників і, щоб зробити з них міцних борців за православну віру проти уніятів католиків, він не висвячував нікого на свяшенника доти, поки той не пробуде у Києві год, або й більше, і не навчиться як слід розуміти свою віру. А за-для того Петро Могила з братської школи зробив вищу Українську Академію (так вона й звалася "Могилянська Академія"), де вже вчилися не тільки діти, а й свяшенникі. Могила написав кілька духовних книжок: катехизис, де подано основи віри православної; требник - як правити службу.

Коло Академії для бідних дітей він завів, своїм коштом, бурсу, де діти й жили і харчувались. Київська Академія за його стала міцною обороною православної віри проти таких католицьких шкіл, що були заведені ще й до того єзуітами; вона дала великих людей України, а пізніше - її освітою та її учениками користувалось і Московське царство; була вона на ті часи як університет, і студентів в ній бувало більше тисячі; з них виходили потім і духовні і світські, навіть воєнні люди.

Петро Могила помер 1 січня 1647 року; йому було тоді тільки 50 років. Перед смертю він одписав на Братську школу у Києві усі свої гроші.