Неп і відбудова промисловості Харкова

Ще до 1917 р. Харків сформувався як значний промисловий центр України і всієї Російської імперії. Однак дві війни (Перша світова і Громадянська), дві революції дуже хворобливо позначилися на промисловому розвитку Харкова. Особливо - період іноземної військової інтервенції і Громадянської війни. Можна сказати, що підприємства в цей період працювали спорадично: то припиняли свою роботу, то відновлювали

її частково або повністю. Значно ускладнювала становище розруха на транспорті. Навіть бідні ресурси, що ще залишалися, неможливо було доправити туди, де вони були дуже потрібні. У березні 1919 р. на південних залізницях України залишалося всього 676 паровозів. До того ж, як зазначав нарком шляхів сполучення О. М. Жарко, виступаючи 10 березня 1919 р. на засіданн

і Тимчасового робітничо-селянського уряду України, понад половину (52%) паровозів потребували капітального ремонту. Ще більше перешкод створювала відсутність палива. У районі станції Мерефа за розпорядженням військового коменданта було спалено в печах 130 тис. дерев’яних шпал, щоб забезпечити відправлення ешелонів. Той самий О. М. Жарко, проїхавши від Харкова до Полтави, писав про повну відсутність освітлювальних матеріалів

. На ділянці в 144 км не було жодного працюючого апарата, жодної освітлюваної стрілки або семафора. Неабияку негативну роль відігравали численні евакуації і реевакуації промислового обладнання, що їх провадила радянська влада. А що вже казати про той систематичний грабунок, який організувало німецьке окупаційне командування! Член малої Ради, тобто президії Центральної Ради, київський адвокат

К. А. Гольденвейзер зазначав, що німці вивозили все, що потрапляло до їхніх рук. Про це ж пишуть генерали А. І. Денікін і О. С. Лукомський, політичний діяч кадетської партії М. М. Могилянський. До причин економічного та політичного порядку слід додати соціальні причини. Це був період надзвичайно гострого протистояння між робітниками

і підприємцями, у якому з обох боків застосувалися жорсткі, надзвичайні заходи. Це було викликано як специфічними обставинами періоду, так і всією попередньою історією стосунків цих соціальних сил. З приходом до Харкова антирадянських урядів відмінялось укладення колективних угод, восьмигодинний робочий день, робітничий контроль над виробництвом і розподілом продукції тощо.

Так, призначений Генеральним Секретаріатом і німецькою адміністрацією комендантом Харкова полковник О. Шаповал своїм наказом № 2 розпустив робітничий контроль на підприємствах і заборонив проведення всіляких зборів, мітингів і демонстрацій. Німецький командувач генерал Менгелсбир додав до цього переліку й страйки («безпричинне припинення роботи»). У наказі німецького генерала містилося вельми істотне попередження: за участь у с

трайках, зборах, мітингах і демонстраціях - каторга або тюремні ув’язнення терміном не менше трьох років (при пом’якшувальних обставинах - не менше шести місяців), а організаторам страйків генерал взагалі пообіцяв смертну кару. І це не були пусті погрози. Під час страйку залізничників, як зазначав у своїх телеграмах гетьманському уряду Харківський губернський староста Турчанінов, широко застосовувалися арешти страйкарів,

їх доставка на робочі місця під конвоєм, розгони за допомогою військ, облави тощо. Знову було відновлено десятигодинний робочий день. Усі ці (як вищеназвані, так і не названі) причини призвели до повної деградації промислового комплексу Харкова. Усі без винятку підприємства міста працювали виключно на залишках сировини, палива, комплектуючих виробів доти, поки їх запаси не вичерпувалися. Проявом деградації промисловості було стрімке і багаторазове ск

орочення кількості працівників. Особливо значним воно було на великих підприємствах. Якщо в цілому вона скоротилася вдвічі, то на ХПЗ - майже вп’ятеро (з 5088 до 1088), на ВЕК (ХЕМЗ), Гельферіх-Саде та інших великих заводах робітничі колективи скоротилися до 300 - 400 чоловік. Характеризуючи стан промисловості в цей період, Харківська губернська робітничо-селянська інспекція визначала його, як «повну картину зруйнування і с

пустошення». Навіть у 1921 р першому році відбудови - кризові явища були ще дуже відчутні. На заводі ВЕК на одного робітника у 1921 р. припадало продукції на суму 109 крб. золотом, у той час як у 1914 р 4325 крб тобто майже в 40 разів більше. Якщо у 1915 р. ХПЗ разом із Луганським паровозобудівним заводом випустили 353 паровози, то у 1921 р усього 20. 1920 рік був для Харкова першим мирним роком. Громадянська в

ійна й іноземна військова інтервенція ще тривали, але Харків перестав бути безпосередньою ареною військових дій. Це відбилося на стані промислового комплексу Харкова. Хоча процеси його деградації не припинялися, вони трохи сповільнилися, тоді ж були здійснені перші спроби їх припинити. Але справжня відбудова розпочалась уже з 1921 року. Це було пов’язано як із завершенням Громадянської війни, так і з в

провадженням нової економічної політики (непу). Не вдаючись до загальної оцінки цієї політики, слід сказати, що її величезну ефективність для процесу відбудови промисловості і всього господарства. Уже на иершому етапі її впровадження відчулися позитивні зрушення у пожвавленні роботи промисловості. Передусім відроджувалися дрібні і середні підприємства, а серед великих і середніх - заклади легкої і харчової промисловості. Це пояснюється тим, що тут швидше оберталися кошти,

не було потреби у великих витратах на обладнання. Вони найщільніше були пов’язані із споживчим ринком і тим самим сприяли подоланню товарного дефіциту. До того ж тут найяскравіше виявився оздоровчий ефект нової економічної політики. У цих секторах промисловості було більше приватних і орендних підприємств. Якщо у 1923-1924 господарському році в Харкові було здано в оренду 75 підприємств з кількістю робітник

ів 1469 чоловік, з виробленою продукцією майже на 9 млн крб. і орендною платою 309 тис. крб то у 1924 -1925 р. кількість підприємств зросла до 83, працівників - майже до 2 тис. чоловік, випуск продукції збільшився до 9,5 млн. крб а орендна плата становила 366 тис. крб. Зростала кількість і приватних підприємств. На кінець відбудовного періоду в Харківській окрузі їх було близько 16 тис що складало майже

99% усієї дрібної промисловості. На них працювало 18 678 чол але всього 803, тобто 4,3%, були найманими робітниками. Переважну більшість становили самостійні працівники. Дрібна промисловість також давала можливість створення нових робочих місць. А це в умовах безробіття і аграрного перенаселення мало велике значення. Адже взимку 1925 р. на Харківщині було понад 40 тис. безробітних, а до жовтня того ж року їх кільк

ість скоротилася до 27 тис. чоловік. І хоча секретар Харківського губкому КП(б)У К. О. Кіркіж, який навів ці цифри, виступаючи на партійних зборах Журавлівського району міста, особливо наголосив на складі безробітних, серед яких переважали малокваліфіковані робітники і службовці, все ж не можна не визнати цю цифру дуже значною. Для підтримки безробітних провадилась низка заходів - організація громадських роб

іт, проведення місячників допомоги безробітним, збирання коштів тощо. Але головним і найбільш ефективним напрямком у цій діяльності було відновлення роботи підприємств. Воно почалося відразу ж після закінчення війни і навіть раніше, вже у 1920 році. Але перший етап відбудовного періоду (1921 - 1922 рр.) характеризувався збереженням спорадичності в роботі підприємств, успадкованої від періоду ві

йни. Давалася взнаки криза в постачанні палива, перебої у постачанні сировини, продовольча криза тощо. Підприємства відкривалися і знову припиняли роботу. Навіть у листопаді 1922 р. ХЕМЗ знову в котрий раз був закритий. На заводі залишилося всього 300 працівників. Хоча другий етап відбудовного процесу (1923-1925 рр.) відзначився невпинним зростанням виробництва, проте й на цьому етапі, особливо на початку йо

го, траплялися випадки тимчасового припинення виробництва. Так, у зв’язку з відсутністю коштів і сировини (незначний запас вовни, запас палива на один місяць), а також через погані умови збуту і відсутність замовлень у січні 1923 р. навіть постало питання про тимчасове закриття підприємств Губтекстильоб’єднання, що призвело б до втрати роботи 2 тис. роб

ітників. Щорічна профспілкова конференція текстильників вирішила піти на скорочення заробітної плати, аби не допустити закриття підприємств. Однак катастрофічність стану текстильної промисловості змусила піти на часткове скорочення виробництва і робітників (на 500 чоловік), що було погоджено з фракцією губернської ради профспілок. Були й інші негаразди. Та й було б дивно, якби після такої тривалої деградаці

ї промислового комплексу і економіки в цілому вдалося її відновити за якісь два роки. Але в цілому ці роки (1923-1925) характеризуються як період неухильного піднесення. У таблиці подані зведені дані про розвиток промисловості Харківщини. Таблиця 1. Розвиток промисловості Харківщини в 1923-1925 роках Підприємства

І півріччя 1923/24 р. % II півріччя 1923/24 р. % І півріччя 1924/25 р. % II півріччя 1924/25 р. % Державні 96 4,9 95 4,2 100 4,3 111 7,9 Кооперативні 17 0,9 47 1,9 109 4,6 155 8,0 Приватні 1 831 94,2 2 124 93,9 2 144 91,1 900 84,1 Усього 1 943 100,0 2 266 100,0 2 353 100,0 1 166 100,0 Таблиця ілюструє і процес відбудови,

і соціальний характер підприємств. Скорочення загальної кількості підприємств пояснюється як зменшенням кількості приватних промислових закладів, так і концентрацією виробництва в державній промисловості, яка відбувалася шляхом з’єднання споріднених заводів і фабрик. У таблиці 2 наведені відомості про випуск продукції і кількість робітників найбільших підприємств Харкова у 1924 - 1925 рр. (за станом

на 1 жовтня 1925 р.). Таблиця 2. Випуск продукції і кількість робітників найбільших підприємств Харківщини Підприємство Продукція, млн. крб. Кількість робітників ХПЗ 6,4 4 434 ВЕК (ХЕМЗ) 7,1 3 552 «Серп і молот» 4,8 1 875 Канатна фабрика 6,5 3 534 «Світло шахтаря» 0,8 488 Місцева трестована промисловість 29,1 7 629

Такі успіхи стали результатом великих капіталовкладень, які влада вишукувала в ці складні часи і які йшли як на капітальні ремонти зруйнованих промислових об’єктів, так і на створення нових. Хоча, звичайно, переважали перші. Так, у 1922 -1923 рр. на фабриці «Червона нитка» було побудовано нове складське приміщення, перебудована покрівля фабричного корпусу, перенесено до нового приміщення і доповнено обладнанням відділення сухої апретури, завершено будівництво нової кам’яної

будівлі для силової установки і встановлено дизель на 250 к. с. На панчішній фабриці ім. М. Кутузова було переобладнано чесально-прядильне відділення сукняного відділу, де було встановлено додатково 2 потужних капітально відремонтованих чесальних комплекси. Загальна кількість веретен зросла більш ніж удвічі - з 600 до 1400. Було збудовано нову фарбувальню. На 3-й сукняній фабриці ім.

Т. Г. Шевченка своїми силами обладнали бавовномийку, влаштували парові сушарки для фарбованої і митої вовни. На машинобудівному заводі «Червоний Жовтень» наново обладнали котельний цех, встановивши й відповідні верстати. На 1-й державній літографії встановили дві придбані літографські машини новітньої системи. На кондитерській фабриці «Жовтень» (колишня Жоржа Бормана) провели капітальний ремонт паросилових установок і перегрупування обладнання в деяких цехах з ме

тою скорочення довжини паропроводів і зменшення витрат палива. Ці заходи зумовили покращення виробничих показників. Так, в апретурному відділенні фабрики «Червона нитка» після його розширення стало можливим випускати по 45 шматків готового товару замість 25. До того ж якість підвищилась і досягла рівня сукняних фабрик Московського району. Випадки учадінь зменшились до 7 - 10% замість недавніх 15 - 16%. Вихід пряж

і піднявся з 65 - 70 до 80%. На кондитерській фабриці «Жовтень» витрати палива після ремонту паросилових установок зменшились на 15- 20% з розрахунку на 1 пуд виробів. На заводах шкіроб’єднання внаслідок цілої низки заходів з покращення паросилового господарства витрати палива скоротилися до 1-1,5 пуда на 1 шкіру замість 2 - 3 пудів. На фабриці антифрикційних набивок після капітального ремонту машини для просочуван

ня антифрикційною масою пропускна спроможність фабрики зросла майже втричі. Підбиваючи підсумки початкового етапу відбудови промисловості, Харківська РСІ констатувала 30 жовтня 1923 р що обладнання було приведено у справний стан на 85%. У наступні роки цей процес не просто тривав, він підсилювався і набував нових рис. Зокрема, новим явищем стало переважання в загальній сумі капітальних витрат коштів, відпущених на реконструкцію і збільшення основного капіталу. Так, у 1924-1925 р

р, на ХПЗ частина цих витрат становила 74,7%, на ХЕМЗі - 45,6%, на заводі «Серп і молот» - 83,8%, на канатній фабриці - 69,4%, на підприємствах місцевої трестованої промисловості - 77%. Іншим фактором, який впливав на оздоровлення промисловості, була зміна методів керівництва. Із впровадженням непу управління промисловістю було перебудовано на принципах господа

рського (або, як тоді це називали, комерційного) розрахунку. Створені трести - союзні, республіканські і місцеві - отримали господарську самостійність. Тобто в межах отриманих завдань вони мали право укладати угоди на постачання сировини, палива, деталей, обладнання тощо і на продаж своїх виробів. І це позитивно відбилося на роботі промисловості. Але не будемо надто захоплюватися позитивними ознаками. Цей госпрозрахунок був далеко не повний. В

ін стосувався тільки трестів. Підприємства, що входили до їх складу, таких прав не одержали. Але і ця обмежена позитивність протримав лась недовго. Разом із відмиранням, а точніше з вбиванням засад нової економічної політики відпав і цей метод керівництва. Його місце заступила безмежна централізація. На успіхи у справі відбудови впливала і загальна ситуація в кра

їні. З самого початку непу, вже наприкінці 1921 р. почався перехід від обміну товарами до торгівлі. Це поставило вимогу здійснення фінансової реформи і реформи оподаткування. Відроджувалась заробітна плата замість пайків і оплата транспортних, комунальних та інших послуг замість безкоштовного користування ними. Була відновлена система податків і промислових зборів. 192

3 рік увійшов в історію як рік відродження традиційних форм підприємництва. Зокрема, він став роком формування біржової торгівлі. Якщо у січні 1923 р. в Україні діяло 7 бірж, то в січні 1924 р 12. В основу їх територіального розміщення було покладено головним чином момент товарності того чи іншого регіону, а потім - його адміністративно-політична значущість. Але на відміну від дореволюційних бірж, що мали, як правило, монотоварний характер, нові біржі охоплювали у своєму торзі різноманітні товари

. Поряд із біржами були відновлені ярмарки. Уже в грудні 1922 р. Уряд УСРР прийняв постанову про порядок відкриття ярмарків. У 1923 р. були відродженні найбільші українські ярмарки - Хрещенська в Харкові і Контрактова - у Києві. Значення їх було таким великим, що Наркомвнутторг СРСР надав харківському та київському ярмаркам статус всесоюзних. Але вони дещо зм

інили свій характер - із центрів оптової торгівлі перетворилися на осередки оптово-роздрібної. Поряд з ними своє друге народження переживали і дрібні, виключно роздрібні ярмарки. У 1924 р. Колегія Наркомторгу України прийняла рішення про відновлення селянських ярмарків. І вже в тому ж році їх кількість перевищила дореволюційну. На Харківщині працювало більше 800 одноденних, дводенних

і триденних ярмарків. Нема потреби пояснювати, яке це мало значення для харчової промисловості, тютюнової, текстильної, а також покращення постачання населення (і в першу чергу робітників), яке набідувалось і наголодувалося за роки війни. Вирішення проблеми організації оптової і роздрібної торгівлі, а також постачання промисловості сировиною здійснювалося також шляхом створення синдикатів як органів збуту продукції державної промисловості. Уже в березні 1922 р. бу

ли створені текстильний і сірниковий синдикати, у квітні - солесиндикат і шкірний, потім - тютюновий, нафтовий, сільськогосподарського машинобудування. Усього на кінець цього року було утворено 12 синдикатів, діяльність яких поширювалась і на Україну. Ці факти переконливо свідчать про відродження і використання у межах непу дореволюційних форм господарського життя, що сприяло відбудові промисловості і всієї економіки. На жаль, ця гнучка і далекоглядна політика, котра широко ви

користовувала досвід минулого, тривала недовго. Але свою роль у відбудові господарства вона відіграла. Потужним фактором у процесі відродження промислового комплексу Харкова був трудовий ентузіазм робітників. Вони були кровно зацікавлені в його наслідках, бо це відповідало їх життєвим інтересам. Скорочувалось безробіття, підвищувалась заробітна плата, поліпшувалось харчування, житлові умови тощо. Наприклад, на заводі «Серп і молот» у 19

24/1925 році кількість робітників на 100 чоловік перевищила рівень 1913 р. (1900 чоловік проти 1800 у1913р.)іна 500 - рівень 1923/1924 р.). Випущена заводом продукція на 50% перевищила рівень 1913р. і на 5% - 1923/1924 року. У 1924 господарському році середньомісячне вироблення продукції на одного робітника зросло на 57,5% від попереднього року. Разом с тим середня заробітна плата зб

ільшилась на 22,5%. У цілому за 1924 р. заробітна плата робітників Харківщини зросла на 20%. Крім цих дуже важливих, але в основному кількісних змін, відбувалися і якісні зрушення. Передусім це стосується динаміки бюджету робітничої родини. У прибутковій частині у зв’язку із зменшенням безробіття підвищилась частка заробітної плати глави родини - з 70,8% у 1922 р. до 76,2% у 1926 році. Прибуток від соціального страхування зр

іс з 2,3% до 5,1%. Разом з тим зменшилась частка інших прибутків (випадкові заробітки, продаж речей тощо) - з 17,5% до 9,3%. Це переконливо свідчило про оздоровлення робітничого бюджету. Такий же позитивний характер мали зміни у структурі видаткової частини бюджету. Частка витрат на харчування змінилася не набагато: у 1923 р 44,9%, у 1924 - 47,7%, у 1925 - 47,5%, у 1926 р 46,1%.

Разом з тим зросла вага витрат на одяг, туалетні речі і ремонт: у 1923 р 20,2%, у 1924 - 25,9%, у 1925 - 22,4%, у 1926 р 23,7%. Культурно - освітні витрати у відбудовний період і перші роки реконструкції теж зросли з 1,3% бюджету робітничої родини в 1923 р. до 2,9% у першій половині 1927 року. Про поліпшення життя робітників Харківської округи переконливо свідча

ть і зміни в нормах споживання основних продуктів харчування робітничою родиною. У 1922 - 1926 рр. споживання хліба на одного їдця зменшилось майже на третину, у цей же час споживання молока збільшилось з 6,7 л на місяць до 7,7 літра. Це ж стосується м’яса і сала - з 7 фунтів до 14,6 фунта. Таким чином, якість харчування робітничої родини значно покращилась, і це переконливо свідчило про реальні позитивні зміни матеріального становища роб

ітників. Були й інші, принципово нові показники, у яких відбивалась нова якість життя робітників Харкова, як і всієї країни. Кількість робітників, охоплених соціальним страхуванням у Харківській окрузі на кінець відбудовного періоду, досягла 143 тис. чол з них у Харкові - 120 тис а разом з членами родин - 350 тис. чоловік. За 7 місяців (з липня 1925 по січень 1926 р.) на полікл

ініки Харкова припало 1 070 168 відвідувань, на медпункти - 230 167, удома - 121 137, а всього амбулаторних відвідувань - 1 424 472. У цей період виникла так звана «робітнича медицина» (її так і називали - «робмед»). Її мережа весь час зростала. Якщо у 1922 р. (на момент організації робмеда) нараховувалось 6 робітничих поліклінік, то на 1 жовтня

1925 р 10. Амбулаторій у 1922 р. не було зовсім, у 1925 р 3; лабораторія була 1, стало 4. Також зросла з 1 до 4 кількість рентгеноустановок. Консультацій на 1 жовтня 1922 р. не було жодної, а через три роки їх було 10. Кількість медпунктів зросла з 18 до 37, аптек - з 6 до 13, лікарень - з 2 на 200 ліжок до 5 на 215 ліжок. На 1 жовтня 1922 р. в місті не було туберкульозного диспансеру, у 192

4 р. їх було створено 3, а на 1 жовтня 1925 р 4. У 1924 р. виникла така цікава форма, як їдальні-тубдиспансери. їх було 3 з кількістю відпущених обідів 100, а через рік стало 4 з кількістю обідів 250. На 1 жовтня 1924 р. в Харкові був один нічний санаторій на 75 ліжок, а через рік їх стало 3 з 280 ліжками. Була створена дієтична їдальня. Ці роки були періодом створення в нашому міст

і дошкільних дитячих установ. Уперше в 1924 р. було організовано дитячі ясла. їх було 3 на 185 місць, а через рік кількість ясел зросла до 280. Був відкритий дитячий денний санаторій і 2 молочні кухні. Новим моментом у становищі робітництва харківських підприємств стало санітарно- курортне обслуговування робітників. Улітку 1923 р. на підприємствах Петинського району були розподілені путівки для робітників до будинку відпочинку у Помірках на період з 1

5 серпня по 15 вересня: ХПЗ - 5, ХЕМЗ - 5, «Серп і молот» - 6, фабрика ім. М. Кутузова - 2, фабрика «Червона нитка» - 2, фабрика «Лена» - 1, фабрика «Здоров’я трудящим» - 1, інші організації - 4. З кожним роком ця робота поширювалася і вдосконалювалася. У 1925 р. Харківським райкомом металістів було видано робітникам 138 путівок на курорти Криму і Кавказу, а також Одеси і Слов’янська. Спілка металістів при цьому дбала про збереження кваліфікованої

робочої сили і надання допомоги тяжкохворим. Крім курортів Півдня, путівки надавалися в місцеві санаторії (перш за все протитуберкульозний у Шарівці) і будинки відпочинку. При цьому профспілки відігравали вирішальну роль у розподілі путівок. При активній участі профспілок створювалися школи фабрично-заводського учнівства. Якщо на 1 березня 1923 р. в школах ФЗУ, які готували робітників для металообробної промисловост

і, навчалося 722 учні, то на 1 Жовтня 1925 р 1540, для хімічної промисловості відповідно 40 і 88, поліграфічної 191 і 259, текстильної - 125 і 305, швейної - 170 і 391. Таким чином, водночас з відбудовою промисловості відбувалось і відтворення кадрів робітників. Усі ці та інші прояви покращення становища населення серйозно впливали на підвищення його активності в справі відбудови промисловості і всієї економіки.

Проте слід зазначити, що покращення умов життя робітників було не тільки проявом розуміння цієї проблеми з боку влади. Не меншу роль відігравали прояви незадоволення робітничого класу своїм становищем. Воно виявилось у страйках з приводу невиплати заробітної плати, її низького рівня. Це було характерно для першого етапу відбудови (1921 - 1922 рр.). На завершальному етапі це явище вже не мало місця. Неабияку роль у його подоланні відігравала та обставина, що в той

час керівний склад радянських, партійних, господарських і профспілкових органів рекрутувався переважно з робітників. Харківські робітники підхопили починання московських залізничників. Вони проводили суботники і недільники в 1920 р. по організації допомоги фронту і з 1921 р по відбудові підприємств. Усього за три місяці після вигнання з Харкова деніківців було проведено 1

1 суботників і недільників. Особливо масовим був загальноміський недільник 14 березня 1920 р присвячений пам’яті Т. Г. Шевченка. У ньому взяли участь 11 000 робітників промислових підприємств і 3000 залізничників. Велике значення мало створення у складі профспілкових комітетів економічних відділів. Вони розгорнули роботу по залученню робітників до вирішення господарських завдань. Ще в грудні 19

20 - січні 1921 р. почало працювати Всеукраїнське бюро виробничої пропаганди й аналогічні бюро губрадпрофів і губернських відділів галузевих спілок. Тоді почали свою діяльність осередки виробничої пропаганди на підприємствах. Уже влітку 1921 р. в Харківській губернії вони діяли на 102 заводах і фабриках. Осередки організовували вивчення робітниками техніки свого виробництва, звертали увагу на проблеми його відбудови і розвитку. Це не тільки залучало робітників до вирішення господарських за

вдань, але й сприяло підвищенню їх культурно-технічного рівня, їх трудової і політичної активності. Ці осередки набули великого поширення на підприємствах Харківщини і всієї України. Гадаємо, що їх можна розглядати як своєрідні аналогії починань ленінградських робітників, котрі створили виробничі наради і розповіли через пресу про їх роботу, що мало всесоюзний розголос, а ініціатива профспілок України стала відомою тільки в республіц

і. Після повідомлення у пресі про починання ленінградців виробничі наради стали надзвичайно поширеним явищем. На думку А. 3. Міщенко і К. К. Шияна, перша виробнича нарада виникла в Харкові в березні 1924 р. в казановому цеху ХПЗ, а в травні на заводі діяло вже 6 виробничих нарад, у кожній з яких брало участь до 200 робітників. У цей же час на «Серпі і молоті» була така ж кількість цехових виробничих нарад. Були вони і на інших підприємствах. До середини 1924 р. виробничі наради діяли вже на всіх заводах і фабриках

. Одночасно були створені виробничі комісії як виконавчі органи нарад. Вони організовували роботу нарад, дбали про виконання внесених пропозицій. Поряд із загаль-нозаводськими виникли виробничі наради в окремих цехах, що наблизило їх до безпосереднього розгляду питань життя підприємств і їх підрозділів. Зростала кількість нарад, збільшувалася кількість їхніх пропозицій, їх ефективність. У доповідній записці Червонозаводського райкому КП(б)У (цей район

охоплював тоді нинішні Червонозаводський, Комінтернівський і частково Московський райони) на початку 1926 р. зазначалось, що виробничі наради та їх виконавчі органи (виробничі комісії) працювали на всіх підприємствах, а на великих вони були створені і в цехах. їх діяльність викликала інтерес робітників. Відвідування цехових нарад на ХЕМЗі коливалось від 30 до 90%, на фабриці ім. М. Кутузова - від 40% до 50% прац

івників. Утім, на велозаводі воно становило 13%, на держлісозаводі - було менше 10%, а на деяких підприємствах, як, скажімо, на спиртово-дріжджовому заводі, за весь IV квартал 1925 і січень 1926 рр. взагалі наради не проводились. Характерним був склад виробничих комісій. Загальна кількість учасників виробничих нарад по 8 підприємствах була 257 чоловік. Серед них переважали робітники і службовці - 83,3%. Фахівці становили 16,7

%. Члени партії - 26%, кандидати в члени КП(б)У - близько 2, комсомольці - 9,3, а позапартійні - 64,7%, тобто майже дві третини. Ці факти свідчать про інтерес мас до роботи виробничих нарад (ВН) і виробничих комісій (ВК). Особливо це стасовувалось цехових ВН і ВК, діяльність яких близько стикалась із безпосередньою діяльністю самих робітників.

На більшості підприємств члени ВК головували на засіданнях виробничих нарад. Комісії готували матеріали до засідань ВН, їх члени виступали з доповідями на нарадах або зі співдоповідями після доповідей начальників цехів. Така практика, зокрема, мала місце на фабриці ім. М. Кутузова. Комісії готували порядок денний нарад, узгоджували його з виробничими комісіями підприємств. Важливою ланкою роботи комісій була перевірка виконання адм

іністрацією рішень нарад і тих пропозицій по покращенню виробничої діяльності цеху, які надходили від робітників. Ці пропозиції можна розподілити за їх характером на технічні й організаційні. Обидві групи були спрямовані на поліпшення виробництва. Але в першій, разом з тим, відбивалося підвищення культурно-технічного рівня робітників. Завдяки ретельному контролю за виконанням адміністрацією пропозицій їх питома вага була достатньо висо

кою - 64% по 8 підприємствах, від 85% на велозаводі до 31% на ХПЗ. Для сприяння виконанню пропозицій застосовувалися різноманітні заходи. На велозаводі для цього велися спеціальні контрольні відомості, на ХПЗ заводоуправління виділило для цього окремого працівника. Створювалися спеціальні структурні підрозділи: на ХЕМЗі - гурток винахідник

ів, на ХПЗ - бюро пропозицій. Усією цією діяльністю безпосередньо керували виробничі комісії. Виробничі наради і виробничі комісії відіграли величезну роль у мобілізації трудових зусиль широких мас на відбудову промисловості Харкова і всієї України. Вони і в подальшому робили значний внесок у розвиток промислового комплексу. Ці форми, як тоді їх назвали, виробничої демократії були попередниками згодом широко розповсюджених в усь

ому світі рад трудових колективів. На самому початку 30-х років у зв’язку з утвердженням тоталітарної системи в роботі ВН і ВК відбулись зміни. Було введено посаду помічника директора з виробничих нарад. З одного боку, це свідчило про увагу, яку держава і правляча партія приділяли цій формі творчої енергії мас, народженим нею організаціям. Але, з іншого боку, в ньому відбилася тенденція до адміністрування, до безмежного одержа

влення, котра притаманна тоталітаризму і яка не терпіла ніякої самодіяльності. Врешті-решт, це й призвело до повної формалізації роботи ВН і ВК і втрати ними самостійності, повного підкорення адміністрації. Це ж стосується і органів по допомозі винахідникам і раціоналізаторам. Вони перетворились на структурн

і підрозділи заводоуправлінь і трестів. Однак повернімося у 1925 рік. У вищезгаданій доповідній записці Червонозаводсько- го райкому КП(б)У йшлося про «вірний підхід до виробничих комісій з боку заводоуправлінь, які вже не прагнуть використовувати виробничу комісію як підсобний адміністративний або господарський апарат». Треба звернути увагу на вираз «уже». Він свідчить, що спроби адміністрування мали місце і на початковому етап

і роботи ВН і ВК. На особливу увагу заслуговує директорський корпус харківських підприємств цього періоду. Усе це були вчорашні робітники. Перехід від колегіального управління (заводоуправління) до одноособового (управитель, директор) проходив не одночасно і не однаково. Наприклад, на ХПЗ зміна колегіального на одноособове керівництво тривала аж до травня 1922 року. У цьому відбилися такі явища, як складність проблем управління, відсутність досвіду організації

і слабкість кадрів. Слід сказати і про співробітництво нового керівництва підприємств з інженерно- технічними працівниками. В усіх складах заводоуправлінь ХПЗ брали участь представники ІТП. Незважаючи на те що дореволюційний директор ХПЗ Я. А. Кац, будучи членом колегії заводоуправління, разом із значною групою інженерів відступив разом з денікінцями, інших представників ІТ

П робітничий колектив поважав. Вони, як і раніше, входили до складу заводоуправління, а В. М. Матросов до того ж був головним інженером ХПЗ. Характерною ознакою того періоду було формування державного партійного і господарського керівництва республіки з представників робітничого класу, які пройшли значну школу профспілкової роботи, зокрема у комісіях робітничого контролю. Так, голова такої комісії на ХПЗ П. А. Заривайко пот

ім очолював колегію заводоуправління цього ж заводу, а згодом багато років керував Українським трестом сільгоспмашинобудування. З перших двох складів республіканського профцентру вийшли нарком праці України К. М. Гулий (раніше працював головою Харківського губрадпрофу), голова ВРНГ і заступник голови РНК К. В. Сухомлин, секретар ВУЦВК В. 1. Єрмощенко, голова Раднаркому України В. Я. Чубар, секретар ЦК

КП(б)У, нарком РСІ УРСР О. В. Медведєв та інші. З кінця 20-х років про ці методи роботи почали забувати. Але в роки відбудовного періоду вони були дуже популярними, і це, слід зазначити, полегшувало процес відродження промисловості. Трудові колективи підприємств, їх керівники - вчорашні робітники і працівники державного, партійного і господарського апарату республіки - легко знаходил

и спільну мову, бо виходили із спільних інтересів. Так забезпечувалось співробітництво, тобто те, що потім назвали соціальним партнерством. Наприклад, у 1922 р. дуже гостро постало питання про ринок збуту продукції відродженого ХПЗ. Виступаючи з доповіддю про виробничу діяльність заводу на делегатських зборах робітників б грудня 1922 p директор заводу О. І. Руденко говорив, що на прохання заводського колективу замовлення на паровози закордонним фірмам анульовані. їх було передано радянським заводам, у тому числ

і ХПЗ. Таке співробітництво забезпечувало успіхи у відбудові. Відновлення виробництва на тому чи іншому підприємстві або його частині набувало характеру великого народного свята. Так, на ХПЗ два мартени не діяли з 1917 року. 7 листопада 1925 р. був пущений один із них. На урочистий пуск зібралося понад 2 тис. робітників. Багато хто прийшов з дружинами і дітьми. Пуск мартена означав, що 200 чол. отримали роботу. А пуск другого мартена, який планувався на кінець року, повинен був збільш

ити цю кількість удвічі. Такі ж зрушення мали місце і на інших підприємствах. Так, на заводі «Серп і молот» випуск продукції у 1924/1925 господарському році на 5% перевищив рівень 1923/1924 р. і був на 50% вище від рівня 1913 року. Разом із зростанням виробництва зростала і кількість робітників - 1800 чол. у 1913 p 1400 - у 1923/1924, 1

900 - у 1924/1925 р. Це було безпосередньо пов’язано із зростанням продуктивності праці. У 1924/1925 р. вона збільшилась на 57,5% порівняно з 1923/1924 роком. У той же час заробітна плата за цей період збільшилася на 22,5% при одноразовому зниженні собівартості продукції. Перелік подібних прикладів можна було б продовжувати й охопити всі підприємства

Харкова. Виступаючи з доповіддю на партійних зборах Журавлівського району 19 жовтня 1925 p секретар Харківського губпарткому К. О. Кіркіж навів дані по роботі промисловості міста у 1924/1925 році. Випуск продукції зріс на 41,9%. Основні й обігові кошти підприємств зросли за останні два роки відбудовного періоду на 250%, збут продукції на 300%. Виробництво продукції на одного робітник

а у IV кварталі 1924/1925 р. зросло порівняно з І кварталом на 40%. Відбудовчий процес мав яскраво виражений соціальний характер. Разом з відновленням виробництва зростав робітничий клас. Так, якщо на ХПЗ і ХЕМЗі у 1924 р. було по 2 тис. робітників, то в жовтні 1925 р. стало 4420 на першому і 4000 на другому заводі. Одночасно з цим скорочувалась кількість безробітних: з 40 000 до

27 000 протягом 1924/1925 року. Це були, в основному, некваліфіковані працівники. Кваліфікованих робітників на біржі праці не було. Взаємодія всіх цих факторів, серед яких соціальна спрямованість відбудовчого процесу і породжена нею зацікавленість широких мас робітників у його успіху, викликана цим його активність, посідала чільне місце, забезпечила в

ідродження промислового комплексу Харкова і всієї України в нечувано короткий час. Кінцем відбудовного періоду вважається 1924/1925 господарський рік. Межа ця досить умовна - адже промислова продукція, за одними даними, досягла 75% довоєнного рівня, за іншими - 85%. Але головний зміст відбудови полягав у відродженні основного капіталу, і цього було досягнуто. У цьому полягало головне досягнення відбудовного пер

іоду. Але в цьому був і його головний недолік. Адже промисловість відроджувалась на старій технічній базі, на тій, що була успадкована від минулого. А вона була надто вузькою. До 1917 р. Україна разом з усією Російською імперією пройшла етап тільки ранньої індустріалізації. Незавершеність її відбивалася у відсутності низки галузей промисловості, конче необхідних для розвитку країни (кольорова металургія, сучасна хімічна промисловість, авіаційна промисловість, автомобілебудуванн

я, приладобудування, тракторобудування тощо). Успіхи відбудови ставали передумовою завершення індустріалізації країни. Разом з тим уже тоді мали місце і деякі реконструктивні моменти. Вище зазначалось, що в процесі відбудови підприємств створювалися нові об’єкти (цехи, майстерні), перебудовувалися і переоснащувалися новим обладнанням інші. Ще одним новим моментом, який теж був пов’язаний з реконструктивними процесами, було налагодження випуску нових видів продукції: на ХП

З ще у другій половині 1922 р. виникла думка про використання приміщення вагонного цеху, який не діяв з 1917 р для організації виробництва тракторів, що було цілком новою справою. Правління Південного машинобудівного тресту (ПМТ) 7 квітня 1923 р. підтримало заводський колектив і відрядило йому на допомогу і для координації роботи інженера

Мар’їна. У грудні 1923 р. рішення про виробництво тракторів на ХПЗ прийняла секція енергетики Держплану УСРР. Одночасно вирішувалися дві проблеми: переобладнання колишнього вагонного цеху на випуск тракторів і вибір конструкції трактора. Першу проблему було розв’язано шляхом отримання обладнання з Балтійського заводу в Ленінграді, заводу «Наваль» у Миколаєві і колишнього заводу «Герлях і Пульст» у Харкові, який у цей час був злитий з ХПЗ і став одним з його цехів. Друга проблема була складнішою.

Для її розв’язання у травні 1923 р. в Німеччині був закуплений трактор типу «УТ>». Після випробувань його максимальна потужність була встановлена в 38 к.с були виявлені також його недоліки у наших природних умовах та умовах праці. Трактор було розібрано до останнього шплінта, до останньої гайки. З усіх деталей було знято розміри. Після цього приступили до проектування нового трактора.

Перед заводськими інженерами було поставлено завдання реконструювати двигун, щоб довести його потужність до 50 к.с а відповідно до цього реконструювати і весь трактор. І це було зроблено. 1 травня 1924 р. біля тракторного цеху зібрався весь колектив ХПЗ. Усіх хвилювало одне питання - заведеться чи не заведеться? Зрушить з місця чи ні? Адже одна справа - креслення, інша - машина в дії.

Першотравневу колону харківських паровозобудівників очолював перший трактор. Потім була ціла серія випробувань. Вони показали високі якості харківського трактора: зменшення на 50% витрат пального, полегшений запуск, простота управління тощо. При збиранні трактора вперше в СРСР були застосовані кабестани, тобто транспортні візки з примусовим рухом, які до того мали недостатнє застосування і за кордоном. У тракторному пробігу 19

25 р. трактор ХПЗ одержав диплом за кращу економічність, гарну працездатність і вельми задовільну міцність. Були на ХПЗ й інші досягнення в налагодженні виробництва нових видів промислової продукції. Таку велику увагу було приділено тракторобудуванню саме тому, що воно мало принципове значення і для.заводу, і для всього промислового комплексу Харкова. На цій основі розвинулися потім тягачобу- дування і танкобудування. Були досягнення і в колективу ХЕМ

Зу. На заводі у 1923 р. було вперше в СРСР випущено високовольтні потужні трансформатори (33 тис. вольт потужністю 4000 кВа) для Рубльовської водогінної станції у Москві. Як і на ХПЗ, хемзівці застосували багато технічних новинок, які дозволяють зробити висновок про блискучу перемогу вітчизняної технічної думки, котра йшла поряд із закордонними досягненнями, а в деяких випадках випереджала їх. Так у межах відбудовного періоду скл

адалися передумови для переходу до нового етапу розвитку промислового комплексу Харкова і всієї України. Ці перші реконструктивні моменти, хоч би якими незначними вони були, закладали базу для подальшого розвитку. Але для подальшого розвитку промислового комплексу Харкова і всієї України потрібно було мати чітке уявлення, куди і як вести дальший розвиток. Треба було сформулювати програму, популяризувати її серед широких верств населення, передусім робітництва, залучити

їх до здійснення цих завдань. Правляча партія зробила це якраз на межі відбудовного періоду. У грудні 1925 р. XIV з’їзд ВКП(б) проголосив як ключове завдання індустріалізацію країни і розкрив його зміст - перетворення СРСР з країни, що ввозить машини й обладнання, на країну, яка виробляє їх. Таким чином, створення і розвиток маши нобудування як провідної галузі у виробництві засобів виробництва висувалось на перший план.

Було звернено увагу на створення резервів для економічного маневрування, підкреслено необхідність забезпечення економічної самостійності країни. У наступні роки, які були названі першими роками індустріалізації, велика увага приділялася деталізації програми індустріалізації. У документах вищих органів (пленуми ЦК, звернення ЦК В

КП(б)) підкреслювалася необхідність створення внутрішніх накопичень для переобладнання підприємств і нового фабрично-заводського будівництва. У цих документах не тільки перераховувалися внутрішні ресурси, а й перераховувалися умови їх реалізації. Особливий наголос було зроблено на дотриманні суворого режиму ощадливості, економії, необхідності боротьби з усілякими зайвими, невиробничими витратами. З усією відвертістю було зроблено висновок про невміння господарювати як слід. Разом з визначенням довготривалих факт

орів, що мало принципове значення для розроблення теорії індустріалізації нового типу, велика увага приділялася розгляду поточних питань. Суворому осуду були піддані великі витрати на рекламу, витрати палива на одиницю продукції тощо. Для виконання накреслених завдань передбачалося залучити най- ширші верстви робітників і селян. Такого роду постанови лягли в основу п’ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/1929-19

32/1933 роки. Як відомо, першим перспективним планом, розробленим за часів радянської влади, був план ГОЕЛРО. П’ятирічка мала з ним спільні риси (перспективність). Разом з тим були дуже значні відмінності: план ГОЕЛРО був індикативним планом, у ньому не було адресних завдань. П’ятирічний план включав конкретні показники галузі, тресту, підприємства. План першої п’ятирічки став конкретним втіленням ідей індустріалізації країни. Господарський р

ік тоді починався 1 жовтня і закінчувався 30 вересня. Це було викликано тим, що в народногосподарському балансі переважала сільськогосподарська продукція, а вона підраховувалася саме восени. Об’єднуючи плани округів, республік і всієї країни, п’ятирічний план мав суто директивний характер. Інакше і не могло бути в умовах економіки мобілізаційного типу, яка вимагала жорстокої централізації для досягнення загальнонародних цілей. І вони були досягнуті. У рамках цієї економіки за якийсь десяток років

Україна завершила індустріалізацію, перетворившись на одну з розвинених промислових країн світу. У процесі розроблення і прийняття першого п’ятирічного плану виникла низка гострих проблем, виявилися розбіжності між позиціями керівних органів Харкова й України та планових органів Союзу. Першу розбіжність - питання про збереження і розвиток паровозобудування на ХПЗ - було ліквідовано ще під час розроблення п’ятирічки і при тому на користь думки українських

і харківських органів управління. План передбачав реконструкцію ХПЗ і зростання випуску паровозів. Значно складнішим було питання про спорудження тракторного заводу. П’ятирічка України передбачала таке будівництво, план СРСР - ні. Коли В. В. Куйбишев у травні 1929 р. виступав з доповіддю про роботу уряду Союзу на XI Всеукраїнському з’їзді Рад, в обговоренні цієї доповіді взяли участь

23 делегати. Майже всі вони (Кучеренко від Дніпропетровської округи, М. Н. Демченко - від Одеської, B.C. Буценко - Харківської, нар- комфін України М. Н. Полоз, нарком земельних справ О. Г. Шліхтер та інші) обстоювали будівництво в Україні тракторного заводу. Тональність виступів була дуже гострою. їх лейтмотив був такий: чому ви вирішили не будувати в Україні тракторний завод? І голові ВРНГ СРСР, заступнику голови РНК Союзу, члену

Політбюро ЦК ВКП(б) доводилось виправдовуватися: це, мовляв, не я так вирішив, а Всесоюзна конференція, і делегати з’їзду знають чому - брак коштів, будівельних матеріалів, відсутність кадрів. Разом з тим було наголошено: якщо українські організації допоможуть вирішити цю проблему, уряд Союзу перегляне це рішення. Це ж було повторено В. В. Куйбишевим у виступі 14 травня на зборах партійного, господарського та профспілкового активу м.

Харкова, де він, відповідаючи на численні запитання, сказав: «Дуже можливо, що уряд передбачить третій тракторний завод, і тоді його буде збудовано». І дійсно, наприкінці вересня 1929 р. ВРНГ СРСР прийняв рішення про негайний початок будівництва Харківського і Челябінського тракторних заводів. Ми так детально розглянули питання про народження ХТЗ не тільки тому, що цей завод став індустріальною гордістю Харкова і всієї України, але й тому, що пита

ння нового промислового будівництва стали ключовою проблемою першого п’ятирічного плану, його стрижневим завданням. Можна без перебільшення назвати першу п’ятирічку періодом нового індустріального будівництва. На 1933 рік у Харкові було споруджено 26 нових підприємств. Серед них такі всесвітньо відомі промислові велетні, як ХТЗ і Турбінний завод, такі важливі для України і всього

Союзу, як завод підйомно-транспортного устаткування, радіозавод, завод «Укреле- мент», коксохімічний комбінат. Були збудовані цегельні заводи, киснево-ацетиленовий завод, цементомельний та інші. Разом з тим були споруджені підприємства легкої і харчової промисловості - хутрова фабрика, молочний і маргариновий заводи, хлібозавод та інші. Продовжувалось будівництво верстатозаводу, бісквітної фабрики, друкарні «Комуніст», яке ро

зпочалось у першій п’ятирічці, а завершилося в другій половині 30-х років. До того ж реконструкція діючих підприємств Харкова набула таких масштабів, що нічим не поступалася новому будівництву. На всіх старих заводах і фабриках будувалися нові цехи, відбувалось переобладнання новим устаткуванням. Величезний розмах нового будівництва поставив перед промисловим комплексом Харкова низку проблем, як

і вимагали негайного вирішення. По-перше, це було питання проектування нових підприємств. До першої п’ятирічки в Україні не було проектних установ. їхні завдання якоюсь мірою здійснювали проектні відділи промислових об’єднань. Вони створювались починаючи з середини 20-х років і напередодні, а на початку п’ятирічки перетворювалися у проектні інститути. Так, у 1925 р. для проектування нових шахт було організовано «Проектне бюро Донвугілля». А в 1928 р. у зв’язку

з розширенням шахтного будівництва його реорганізували у Державний проектний інститут «Діпрошахт». У січні 1928 р. за узгодженням із союзними та республіканськими органами було організовано Укрдіпромез - Український державний інститут по проектуванню і будівництву нових металозаводів і реконструкції діючих підприємств. У 1930 р. з його складу було вилучено Укрдіпромаш із завданнями розробки проектів машинобуд

івних заводів. Хоча треба зазначити, що в той час функції між Укрдіпромашем і Укрдіпромезом не були ще чітко розмежовані. Того ж 1930 р. було створено Діпроград (проектний інститут з проектування міст), Стромпроект (контора з проектування цегельних, цементних і динасових та інших заводів будівельних матеріалів), Хімбуд (контора з проектування хімічних заводів) та інші проектні орган

ізації. У травні 1932 р. за рішенням Раднаркому УРСР провели реорганізацію проектних контор республіки. Щоб уникнути дублювання, було проведено чітку спеціалізацію проектних організацій. Вони були підпорядковані відповідним господарським органам. Так, при Наркоматі легкої промисловості було створено Проектлегпром і Будпроект. Проектлегпром виконував технологічні проекти в різних галузях легкої промисловост

і (скляно-порцеля- ново-фаянсова, конопляна, джгутова, бавовняна, вовняна, швейна, трикотажна, шкіряно-взуттєва, поліграфічна, виробництво кіно- та фотоапаратів, музичних інструментів тощо). Будпроект розробляв будівельні проекти в тих же галузях. Проекти допоміжних цехів Харківського тракторного заводу виконали Індобуд, Всесоюзне електричне об’єднання та інші організації. Проектний відділ Укрцивільбуду (тоді це об’єднання мало назву Укрпай- буд) спроектував ливарні та ко

вальські цехи Харківського авіаційного заводу. Так було створено систему проектних організацій в Україні. Розробка проектів спорудження нових підприємств і реконструкції діючих була дуже складною справою. Доводилось долати безліч перешкод як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. По-перше, досвіду такого великомасштабного будівництва не було не тільки в нашій країні, але й в усьому св

іті. В. С. Смельянов згадував, що обсяг роботи захопив багатьох фахівців, яких було залучено до участі в роботі Діпромезу з Німеччини, Франції, США. «На технічних нарадах порушувалися питання, на які ніхто не міг дати відповіді: ніхто не мав ще такого досвіду. Ми йшли неходженими шляхами». Професор Харківського авіаційного інституту Я. І. Невяжський, який брав участь у спорудженні ХТЗ і потім працював на заводі,

розповідав, що проектанти розробили 13 варіантів будівництва ХТЗ. Для переробки проектів були об’єктивні причини, пов’язані із зміною господарської ситуації. Яскравий приклад цього - перепроектування ХТЗ. Проект був розрахований на випуск гусеничних тракторів. Вони кращі, потужніші, ніж колісні, але їх довше і дорожче будувати. У зв’язку з останньою обставиною у березні 1930 р. РПО СРСР прийняла рішення переробити проект з випуску гусеничних трактор

ів на виробництво колісних. Політбюро ЦК ВКП(б) постановило законсервувати на рік будівництво, щоб переробити всі креслення, взявши за основу генеральний проект СТЗ. 18 березня 1930 р. це питання обговорювалося на Політбюро ЦК КП(б)У. Однак, зваживши всі можливості, дійшли висновку, що проект можна переробляти, не припиняючи будівництва. Для захисту цієї точки зору в Москву був відправлений В. Я.

Чубар. Аналогічне рішення 19 березня' прийняло і бюро Харківського окружкому. Взявши до уваги низку факторів (виконані підготовчі роботи, набрані робітники, мобілізація уваги широких робітничих мас), бюро записало у своєму рішенні: « Поставити перед Політбюро ЦК ВКП(б) питання про необхідність продовження будівництва заводу взятими темпами». Політбюро ЦК ВКП(б) погодилося з точкою зору українського

і харківського керівництва. Спорудження заводу не лише не було припинено, а й, за їхньою пропозицією, строк його було скорочено на два місяці. Може, це був останній чи один з останніх проявів принципу демократичного централізму в управлінні народним господарством, при якому поважаються права регіонів, прислухаються до думки місцевих органів. Але ж він був, і був пов’язаний з Харковом, з його промисловим комплексом. Ми сказали «останній» чи «один з останніх».

Якщо директиви по розробці першого п’ятирічного плану і сам план спочатку обговорювалися на місцях (у республіках, краях і округах), а потім у центрі, то все, що було пов’язано з другою п’ятирічкою уже тільки в центрі. Тоталітарний режим не сприймав ніякого поділу владних повноважень, зосереджуючи всю владу в своїх руках. Не менш складними були й інші проблеми нового промислового будівництва - створення системи будівельних організацій, промисловості будівельних матеріалів, формування колектив

ів будівельників тощо. Адже будівництво як промислова галузь народилося саме в роки першої п’ятирічки. У вирішенні цих гострих проблем велику роль відігравав Харків - його люди, його промисловий комплекс. Серед новобудов Харкова були цегельні заводи і цементомельний, завод підйомно-транспортного устаткування, підприємства по виробництву штучної оліфи, гіпсолітовий і каналітовий заводи. У Харкові з самого початку п’ятирічки працював створений ВРНГ УРСР Комітет промисловості будівельних матеріалів.

Тут було проведено Всеукраїнську конференцію з проблем цієї важливої галузі. Велику допомогу в поширенні виробництва як старих, так і нових будівельних матеріалів надали харківські вчені. Завод «Грануліт» за два тижні роботи за методом професора П. П. Буднікова відвантажив споживачам 10 тис. діжок цементу, Дніпропетровський завод, запровадивши метод академіка Є.

І. Орлова 200 діжок. За проханням Укрцивільбуду на товарно-випробувальній базі Харківського технологічного інституту професор О. В. Терещенко організував випробування нових марок цементу. Промисловий комплекс Харкова відігравав важливу роль у механізації виробництва будматеріалів. Ці завдання були доручені заводам ім. Т. Шевченка та «Червоний Жовтень». Особливо великі досягнення в цьому мав завод «Червоний Жовтень». Його колектив налагодив виробництво облад

нання для заводів вогнетривкої цегли (пресів, вальців та ін.). Раніше їх завозили із США. Багато років Росія, а потім і СРСР ввозили з-за кордону вогнетривку цеглу. Обладнання для її виробництва теж купували. Один прес «Бойл» обходився у 250 тис. карбованців золотом. У 1931 р. завод отримав завдання вперше в СРСР виготовити таку машину.

Це відповідальне завдання доручили бригаді кращих робітників і інженерів (В. І. Галицький, Я. Т. Ільченко, Є. О. Слободчиков та інші) на чолі з ветераном заводу О. Ф. Султановим. Долаючи численні труднощі технічного та організаційного характеру, бригада на 1 травня 1932 р. випустила прес. Того ж 1932 р. ця бригада виготовила вальцівку типу «Тонвольф», яку раніше теж купували за кордоном. На завод

і налагодили виробництво бешікеру - механізму для рівномірної подачі глини у глиномішалку. Він швидко став обов’язковою частиною обладнання цегельних заводів країни. Було освоєно також випуск різальних столів-автоматів, за допомогою яких стрічки сирцю розрізалися на окремі цеглини. На заводі налагодили виробництво ще багатьох механізмів. Таким чином, промисловий комплекс Харкова зробив значний внесок у вирішення загальнодержавних проблем. Вн

аслідок механізації виробництва будівельних матеріалів їх випуск невпинно зростав. Так, випуск цементу зріс більш ніж у два рази - з 297 тис. т у 1922 р. до 660 тис. т у 1932 р цегли - майже у 3 рази: з 1056 до 3660 млн штук. При цьому треба відзначити поліпшення якості будівельних матеріалів. За даними Всесоюзного науково- дослідного інституту цементу, як

ість цього важливого будівельного матеріалу у 1932 р. зросла на 20% порівняно з 1931 роком. Але будівельних матеріалів усе ж не вистачало. Величезний розмах нового промислового будівництва вимагав усе більшої і постійно зростаючої кількості матеріалів, а щойно створена галузь, незважаючи на всі її успіхи, не могла цього забезпечити. У зв’язку з цим усі будівельні об’єкти були поділені на удар

ні, які треба було забезпечувати матеріалами в першу чергу, і решту. Потім з ударних було виділено ще категорію - понадударних. Якщо ця група постачалась у першу чергу, ударні - у другу, то решта забезпечувалася за так званим залишковим принципом. До цієї групи належали переважно будівництво підприємств легкої і харчової промисловості. Так створювалися деформац

ії, які стали такими характерними для всієї економічної політики радянського періоду. Влада шукала виходу з цієї ситуації, поєднуючи як притаманні непу принципи матеріального заохочення, так і характерні для воєнного комунізму методи примусу. Але на заходи першого типу командна система йшла вимушено і непослідовно, другого - охоче. До першої групи слід віднести тарифну реформу початку 30-х років. Уліт

ку 1931 р. розгорнулася кампанія проти зрівнялівки у заробітній платі. Нова тарифна система втілювала і нові атрибути - тарифну сітку, тарифні ставки, норми виробітку для робітників, окладів для ІТП. Помітно зросла різниця в оплаті праці: кваліфіковані робітники стали отримувати в 4 -8 разів більше від некваліфікованих, а працівники адміністрації підприємства - у 8-13 разів більше від робітників. Але при цьому треба зазначити, що постій

не зростання цін і підвищення норм виробітку робили це збільшення заробітної плати суто номінальним. Особливо це стосувалося робітників. Матеріальне заохочення підкріплялося цілою системою заходів морального стимулювання (присудження почесних звань: «Заслужений будівельник», «Кращий робітник», «Ударник за фахом», «за віком» тощо), нагородження орденами і медалями, почесними грамотами. До того ж обидві форми тісно перепліталися.

Нагородження, як правило, супроводжувалося цінними подарунками, пільгами в одержанні продуктових пайків і товарів, отриманням упорядкованих квартир, просуванням по службі, відрядженням на навчання тощо. До другої групи належить ціла система заходів репресивного характеру. Це і різноманітні вигадані владою «справи» про шкідницькі організації. Деякі з них безпосередньо стосувалися України («

Шахтинська справа», СВУ, група М. М. Рютіна - вона включала кількох харків’ян тощо), пропагандистський галас про шкідництво, куркулів і старих фахівців, позбавлення ударних карток на пайки тощо. Отже, основний акцент робився на ентузіазм трудящих. Він, безумовно, мав місце. Але, крім маніпулятивних прийомів правлячої партії, яка обіцяла завтрашній рай, цей ентузіазм підкріплювався і цілком реальними справами. Подолання безробіття (а в

Харкові у 1930 р. було закрито біржу праці, по всій країні - 1931 р.) сприяло покращенню життя робітничого класу. Індустріалізацію країни не можна розглядати інакше як великшї подвиг народу і, перш за все, робітництва. Це яскраво виявилося у процесі нового промислового будівництва. Механізація будівельних процесів ще тільки починалась. На 1 січня 1931 р. на Тракторобуді було 5 мотовозів, 1

3 бетономішалок, 20 підйомників, 4 каменедробарки, 24 розчиномішалки, 17 транспортерів, 3 гравійоміки, 5 підйомних кранів потужністю 5 і 15 тонн і 1 коток. Таким був механічний парк будівництва, на якому працювало 16 тис. робітників. Природно, що в цих умовах фізична праця робітника виступала на передній план. Але і тут були значні труднощі. По-перше, перетворення будівництва на індустріальну галузь вимагало створення сталих колективів будівельник

ів, формування робітника нового типу. Замість селянина-відхідника, який приходив улітку на будівництво у складі артілі, щоб щось заробити і восени повернутися до села, потрібен був кадровий будівельник, котрий круглий рік працює на будівництві, вважає це своєю основною справою і пов’язує з нею всі свої сподівання. До цього треба додати труднощі техн

ічного характеру: будови, хоча в недостатній кількості, отримували механізми, які ані старі, ані тим більше нові робітники не знали. Доводилося вчитися на ходу. Так, на Тракторобуді починали з того, що лопатами розмішували в діжці цемент. Потім з’явилися бетономішалки німецької фірми «Кайзер». їх потужність була 240 бетонозамісів за зм

іну, а давали будівельники 30. Був створений комсомольський батальйон ударників п’ятирічки на чолі з Г. Голубєвим, який кинув гасло - за 100 замісів! Потім були й 120, 250, 252 заміси. Батальйон на чолі з І. Сидоренком і В. Рад- кевичем довів виробіток до 937 замісів за зміну. На той час це було найвищим досягненням у бетонних роботах у світі. Але і це не було межею. Бригади тракторобудівник

ів Дзюбанова, Марусіна, Шевченка довели виробіток до 1200 замісів. Уславлений бетонник Тракторобуду П. С. Мовлєв очолив буксирну бригаду, надіслану на Краммашбуд, де він показав ще вищий результат – 1 320 замісів. А на будівництві Харківського паровозоремонтного заводу 20 червня 1932 р. видали 1 915 замісів . Ці рекордні досягнення не були наслідком якогось м’язового напруження - ентузіазм будівельн

иків знаходив свій вияв у різноманітних формах. Трудовий героїзм, сумлінне ставлення до праці породжували творчий підхід до неї. Бетонники внесли низку змін у конструкцію бетономішалки. Раніше її обслуговував один моторист. За пропозицією молодих будівельників, було виділено ще одного, і тепер завантаження ковша і розмішування цементу в барабані здійснювалося паралельно, що давало велику економію часу. Було встановлено підвісну дорогу, і відпала необхідні

сть подачі бетону візками. Такі досягнення були притаманні не тільки бетонникам. Від них не відставали робітники всіх фахів. Рекорди були поставлені в усіх видах будівельних робіт - бетонуванні, кам’яній і цегельній кладці, арматурних роботах тощо. Вони стали проявом трудового героїзму не одиниць, а сотень і тисяч ударників. У квітні 1931 р. продуктивність праці на Тракторобуді зросла порівняно з січнем на 22%: у бетонників - на 4

0%, арматурників - на 24%, малярів - на 63%, теслярів - на 64%. Норми ВРНГ були перекриті плиточниками на 121%, малярами - на 70, арматурниками - на 6, бетонниками і каменярами - на 4%. У січні 1932 р. на Турбобуді норми ВРНГ були перевищені на 19,7%. Ударники давали перевищення на 23,5, не ударники - 13,8%. У квітні 1932 р. середнє по будівництву перевищення норм становило

21,2%, у тому числі ударниками - 28,3%. В госпрозрахункових бригадах воно дорівнювало 42,7%. Бригада Цемгала, Датюка, Перцова та інші комсомольські ударні бригади виконували виробничі завдання на 150 - 200%. Часто-густо на будовах виникали екстремальні ситуації. У їх подоланні яскраво виявлявся трудовий героїзм робітників. У грудні 1930 р. загрозливе становище склалося на бетонуванні ливарного цеху ХТЗ.

Хуртовина, тридцятиградусний мороз змусили припинити роботу, як того вимагали КЗОП і наказ начальника будівництва. Це загрожувало зривом плану. Молоді ентузіасти відмовилися покинути роботу, хоч на цьому наполягали всі - і керівництво будови, і профорганізація. Незважаючи на погодні умови, вони перевиконали завдання у два з половиною рази. Наведемо ще один приклад, також пов’язаний з Тракторобудом. При монтажі обладнання бригада Ф.

Я. Керекеша 18 годин не залишала цех. Свердлувальний верстат «Натка» було встановлено у два з половиною рази швидше, ніж намічалося за планом. Другий верстат установили вже за 6 годин, третій - за 4 години. Вночі прибув ешелон з обладнанням. Його треба було до ранку вивантажити і доставити у цех, щоб ранкова зміна монтажників могла стати до роботи. Звернулися до тих, хто працював у першій зміні, із закликом працювати і вночі. Першою відгукнулася бригада Ф. Керекеш

і, робітникиі перенесли 60 ящиків з верстатами, і вранці без перерви продовжувався монтаж. Подібних прикладів можна навести безліч. Вище йшлося про їхні джерела. Окрім того, велику роль відігравала соціальна мобільність, характерна для того періоду. Адже в Росії, згідно з даними підготовленої у Харкові в 1911 р. «Народной энциклопедии научных и прикладных знаний», тільки жебракуючих повинно бути,

за приблизними підрахунками, близько 10 млн. Автори зазначеного видання зробили висновки про те, що «кількість осіб, які живуть у постійній безвихідній нужді, значно більша». Аграрне перенаселення щорік збільшувало ці цифри. Величезний обсяг будівництва і пов’язане з ним зростання промисловості дали небачений досі попит на робочу силу. Цей попит відкривав перспективу. Вище перелічувалися заходи морального заохочення високопродуктивної праці. Серед нагороджених у травні

1932 р. орденами Леніна за будівництво і налагодження виробництва на ХТЗ більше третини становили робітники- ударники. Троє з 14 були відряджені на навчання. Каменяр А. Л. Мікуніс потім працював керівником Иівденуралбуду - організації, яка вела будівництво по всьому Південному Уралу. Ф. Я. Керекеша - бригадир монтажників - був начальником відділу в

Держплані СРСР. Коваль Л. С. Осмоловський багато років керував Палацом культури профтехосвіти. Серед тих, хто не був нагороджений, чимало було таких, що просунулися в соціальному, політичному й фаховому відношенні. П. С. Мовлєв після закінчення навчання працював начальником бетонного цеху на Краммашбуді. І. Сидоренко після закінчення основних будівельних робіт на Тракторобуді працював на Дніпробуді, будував Магнітогорський металургійний комбінат, Комсомольськ-на-

Амурі, а потім багато років працював у цьому місті секретарем міськкому комсомолу. Чимало сприяв цьому і тодішній соціальний склад керівництва будов і підприємств. Майже всі вони були вихідцями з робітничого класу і починали своє трудове життя робітниками. Тому вони були прикладом для робітників. «Ось мій начальник - колишній робітник. Я буду добре працювати, мене пошлють учитися,

і я теж стану начальником». Ми присвятили багато місця зображенню трудового ентузіазму як фактора подальшого розвитку промислового комплексу Харкова на прикладі нового будівництва. Але і на діючих підприємствах усе було так само. Тут також виявилась гаряча зацікавленість робітників у подальшому розвитку промисловості. Вона знайшла свій вияв у масовому змаганні за кращі виробничі показники, яке розгорнулося з початку п’ятир

ічки. Робітники Харкова підхоплювали всі нові починання, впроваджували їх у свою роботу. У Харкові знайшли широке використання буксирні бригади, ізотовський рух, бригади якості та інші форми змагання. Разом з тим у Харкові народжувались такі форми творчої енергії робітничого класу, які одержали загальносоюзне визнання. Коли на першій Всесоюзній конференції працівників промисловост

і 4 лютого 1931 р. було проголошено гасло «Техніка в період реконструкції вирішує все!» , повсюди стали створюватися технічні гуртки, школи, курси. Але цій роботі бракувало системності. На початку квітня 1931 р. республіканська молодіжна газета «Комсомолець України» опублікувала звернення ударників механічного цеху заводу «Світло шахтаря» до колективів найбільших харківських підприємств: «Справа опанування техніки тепер - це не особиста справа кожного з нас. Бо

ротьба за техніку - це класовий обов’язок кожного робітника та всього робітничого класу. Тому ми пропонуємо встановити для кожного трудящого певний рівень технічних знань, зробити справу ліквідації технічної неписьменності загальнодержавним та громадським обов’язком». Відгукнулися не тільки робітники підприємств Харкова (ХПЗ, ХЕМЗу, «Серпа і молота»), а й Миколаївського суднобудівного, Ки

ївського заводу «Ленінська кузня». Об’єднана делегація 6 заводів, яка представляла 65 тис. робітників, виробила пропозиції і звернулася з ними до уряду УСРР і пленуму Держплану СРСР. Ударники пропонували видати закон про єдиний державний план технічного навчання, який об’єднав би діяльність профспілок, ВНЗ, господарських органів і передбачав охоплення всіх ударників навчанням, тобто роб

ітники-ударники ставили питання значно ширше, ніж Сталін, котрий звертав свій заклик до господарників. 10 квітня 1931 р. делегацію прийняв голова Раднаркому УСРР В. Я. Чубар, який підтримав пропозиції ударників. Ідею державного плану загального технічного навчання схвалив В. В. Куйбишев, а пленум Держплану постановив розробити і- затвердити на другу п’ятирічку такий план. 30 червня 1932 р. РПО СРСР прийняла закон про техн

ічне навчання, який передбачав обов’язковий мінімум технічних знань для робітників машинобудівної, металургійної, вугільної і хімічної промисловості. Після прийняття цього закону мережа технічної освіти значно розширилася, набула більшої стабільності, породжувала нові форми. На ХПЗ охоплення технічним навчанням з березня по грудень 1931 р. зросло у 5 разів. При цьому, як зазначила комісія міськпрофради, «тяжіння до техн

ічного навчання та оволодіння технікою серед робітників дуже велике». Тільки в грудні від робітників надійшло майже 2 тис. заяв про зарахування їх до гуртків і шкіл. Основною формою технічного навчання були виробничо-технічні комбінати, що складалися з 4 ступенів: 1 - курси по підготовці робітників з необхідних для підприємства спеціальностей; 2 - гуртки для підвищення кваліф

ікації робітників усіх спеціальностей; З - гуртки і курси по підготовці з кваліфікованих робітників-ударників бригадирів і майстрів; 4 - гуртки і курси з підготовки з тих же ударників і осіб адміністративно- технічного персоналу, які не мали освіти, інженерів і техніків, а також гуртки підвищення кваліфікації господарників і інженерно-технічних прац

івників. Такі ж або схожі навчальні комбінати було створено на ХЕМЗі, ХТЗ (останній відіграв дуже важливу роль у підготовці колективу новобудови), фабриці «Зміна» (для всієї текстильної промисловості) тощо Вищий ступінь хемзівського комбінату - вечірній інститут - мав таке важливе значення, що викликав зміну в назві заводу, який тоді називався ХЕМЗІП - завод - школа. Коли почав діяти закон про мін

імум технічних знань, Наркомтяжпром провів низку галузевих конференцій, які виробили програми техмінімуму і перелік спеціальностей, з яких його треба здавати. Але робітники-ударники, на яких не поширювався державний іспит, складали його добровільно, як громадський захід. У доповіді на IX з’їзді профспілок М. М. Шверник серед кращих щодо налагодження технічного навчання підприємств назвав 3 українські, а з них 2 - харківські: ХТЗ (72% охоплення навчанням) і ХЕМЗ

(70%). Крім традиційних заходів по налагодженню навчання робітників широко використовували технічні вікторини і «технічні бої», «мітинги машин», «суди над машинами» тощо. У заводських багатотиражках і цехових стіннівках відкривалися технічні сторінки. На ХТЗ народилися гуртки швидкої технічної допомоги. Як тільки на якійсь ділянці виникало відставання, одразу ж створювався такий гурток. Кращі ударники і раціоналізатори вивчали причини, знаходили шляхи їх подолання.

Робітники, які не виконували норму, отримували інструктаж у інженерно-технічних працівників і ударників. Уже на 1 травня 1932 р. на заводі було понад 50 таких гуртків. їх робота давала чудові наслідки. Швидко скорочувався брак, зростала продуктивність праці, полегшувалось оволодіння новим обладнанням. У ливарному цеху внаслідок роботи такого гуртка брак по деталях 1 і 170 у березні 1932 р. зменшився на 50 - 60%. Так само діяли й інші гуртки.

У механоскладальному цеху внаслідок роботи гуртків по низці деталей брак ліквідували зовсім, а по інших з 53% звели до мінімуму. Технічне навчання робітників, підвищення їхнього культурно-технічного рівня було одразу ж поставлено на служіння докорінним завданням реконструкції - налагодженню виробництва нових видів продукції. Гасло «Своїми руками, зі своєї сировини, свою продукцію!» визначало цей процес. Робітники України і Харкова зробили в нього гідний внесок. У 1932 р. нові види продукції складали майже п

оловину випуску машинобудівної промисловості УРСР. На заводі ім. Т. Шевченка у 1932 р. механізми, що їх раніше імпортували, становили 75% усієї продукції. Завод, зокрема, налагодив виробництво нових типів транспортерів. Для Сталінградського тракторного їх купували за кордоном, для Харківського виготовив завод ім. Т. Шевченка. Магнітобуд і Кузнецькбуд зняли з імпорту низку замовл

ень і передали їх харківському заводу. Завод «Світло шахтаря» опанував виробництво нової навантажувальної машини і ряду інших механізмів для шахт. Завод «Механоліт» почав випускати обладнання для фабрик-кухонь. Електрозавод «Основа» виготовляв продукцію, котру раніше в Україні не виробляли: селектори і транслятори. Завод підйомно-транспортного устаткування, який тільки у 1931 р. став до ладу, налагодив виробництво механізмів, що

їх досі в країні не випускали. Завод «Електродеталь» організував випуск електродеталей, автоскладальний завод налагодив випуск агрегатних верстатів, мотоциклів і вантажних автомашин. Усього 18 харківських підприємств, за неповними даними, у 1931 - 1932 рр. дали економію від заміни імпорту своїм виробництвом близько 82 млн крб. золотом. Характерним явищем для цього пер

іоду було те, що ряд нових виробів (машин, механізмів тощо) було створено не машинобудівниками, а споживачами їхньої продукції. Звичайно, це не було найкращим виходом. Але спеціалізація підприємств ще не була повністю здійснена. У механічній майстерні кондитерської фабрики «Кофок» почали випускати машинки «Могулєц- Маснер», які раніше імпортувалися з Франції, бісквітні машини «Штамп», котрі ввозилися з Англії. У 1932

р. більша частина імпортних деталей до швейних машин за пропозицією працівників Укршвейтресту виготовлялася у фабричних майстернях. Так, у 1932 р. на фабриці ім. М. Кутузова було організовано майстерню з випуску панчішно-в’язальних голок. Допоміг колектив Кунцевської фабрики в Москві, куди з Харкова відрядили механіків для ознайомлення з виробництвом голок. Недостатній рівень спеціалізації виявився й у виробництві напівфабрикатів.

На ХЕМЗі налагодили випуск вогнестійких лаків для ізоляції, емалей, стійкого компаунду, промасленого полотна, інших матеріалів, що ввозились з-за кордону. Зняття їх з імпорту у 1931 р. дало економію в 370 тис. крб. золотом. Колектив заводу на міській конференції по створенню фонду економічної незалежності СРСР зобов’язався поставити іншим заводам різні лаки, що повинно було дати економ

ію в 20 млн крб. золотом. Цей далеко не повний перелік фактів, які стосуються найрізноманітніших галузей промисловості, переконливо свідчить про повсюдний характер цього процесу. Серед досягнень харківських підприємств були такі, які мали велике загальнодержавне значення і виводили промисловий комплекс Харкова на чільне місце в країні. На Іжорському заводі зробили перший в Сою

зі блюмінг. Апаратуру автоматичного керування (200 апаратів, з яких 22 не випускалися ніде, крім американської фірми «Дженерал електрик») доручили виготовити ХЕМЗу. Завод виконав замовлення за п’ять місяців. Якість апаратури була такою високою, що інженер американської технічної консультації Уманський заявив: «Якби на апаратурі не було написано, що вона зроблена на ХЕМЗі, то я подумав би, що її привезли з Америки». У 19

27 р. уряд СРСР купив у швейцарської фірми «Зульцер» креслення судових двигунів (головного і допоміжного). За своїми конструктивними якостями вони були на рівні кращих світових зразків. У 1929 р. колектив ХПЗ без будь-якої технічної допомоги із власної сировини і матеріалів налагодив випуск цих двигунів, але ж креслення належали іноземній фірмі, і за це доводилося платити. Тому на заводі народилася думка про розробку власної конст

рукції дизеля. Він був сконструйований і виготовлений у 1931 році. Промисловий комплекс Харкова все більше набував характеру машинобудівного центру. Разом з тим у ньому все більше виявлялися ознаки військово-промислового напрямку. У 1919-1929 рр. на заводах СРСР випускалися легкі танки «Російський Рено». Постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР колективам Москви, Ленінграда, Горького і

Харкова було доручено організувати виробництво танків. На ХПЗ було засновано танкове КБ і почалось спорудження корпусів і цехів танкового відділу (Т-2). У 1929 - 1932 рр. харківські танкобудівники розробили декілька моделей легких танків СТ-12, Т-2, Т-24, що було цілком на рівні тодішньої військової науки. А разом з тим накопичувався досвід, який дозволив у передвоєнний час перейти до створення середнього танка і двигуна до нього. Подібно, хоча й

зі своїми особливостями, відбувалося становлення авіаційної промисловості. Вона зароджувалася в 1926 р коли ремонтні майстерні Укрповітряшляху були перетворені на авіаційний завод. Його очолив видатний авіаконструктор К. О. Калінін. Літаки його конструкції мали подвійне призначення - цивільне і військове: пасажирські, поштові, санітарні, а також розвідувальні і бомбардувальні. Повсюди створювалися антиімпортні бригади, бригади «НІВ» («наздогнати

і випередити»), Вони вивчали імпортні заявки, розглядали можливість їх скорочення як шляхом виробництва того чи іншого обладнання власними силами, так і передачі замовлення вітчизняним підприємствам. Не менше значення мали експортні осередки на підприємствах і експортні комісії у трестах. їх учасники вивчали можливості поширення експорту, що привело до збільшення фонду індустріалізації. Поряд із налагодженням випуску нових вид

ів продукції широко розгорнулося впровадження нових технологій, тобто боротьба за оволодіння технікою для інших перепліталася з опануванням техніки для себе. У машинобудуванні це було впровадження електричного й автоматичного зварювання, заміна клепаних конструкцій зварними. Це приводило до економії металу на 20 - 30%, до прискорення роботи і покращення якості виробів. Створювались зварювальні цехи і дільниці на ХПЗ, ХЕМЗі, заводах «Червоний Жовтень», «

Світло шахтаря». На заводі ім. Т. Шевченка зварювальний цех став експериментальною базою створеного ВРНГ УРСР бюро для перевірки нових методів роботи. У червні 1931 р. Політбюро ЦК КП(б)У заслухало доповідь К. В. Сухомлина і Р. Я. Терехова про розвиток автогенного й електричного зварювання. Ініціатором постановки цього питання був перший секретар Харківського міськкому і другий секретар ЦК Р.

Я. Терехов. Велике значення мали й інші технологічні новинки: пневматичне фарбування виробів і переведення низки деталей із сухого формування на сире, а також застосування формувальних машин на ХПЗ, перехід на міцне сірчане фарбування рослинного волокна, ущільнення тканин на фабриці «Червона нитка» тощо. Так напружена, творча праця дала свої наслідки. Зміни, які відбувалися у промисловості країни, мали як кількісний, так і якісний характер. «Створена в

ласна передова технічна база: СРСР висунувся в перші лави найбільш розвинених у техніко-економічному відношенні країн, зміцнилася техніко-економічна незалежність Радянської країни » - так підбив підсумки п’ятирічки один з керівників радянської економіки, у минулому наш земляк В. І. Межлаук. Промисловий комплекс Харкова робив свій гідний внесок у розв’язання загальнодержавних завдань. Але разом з тим він і сам зазнав докорінних змін. Як уся промисловість країни, Харків змінювався і кіль

кісно, і якісно. Так, у своїй резолюції І Харківська обласна партійна конференція зазначала, що промисловість області виконала п’ятирічний план ще в 1931 р тобто за 3 роки і 3 місяці. Зараз дуже часто лунає теза, що всі п’ятирічні плани, хоч було оголошено про їх виконання, не були виконані. В особистому фонді В. В. Куйбишева в колишньому Центральному партархіві

(зараз це Державний архів соціально-політичної історії Російської Федерації) є текст доповіді В. Куйбишева на січневому (1933 р.) Пленумі ЦК ВКП(б) з виправленими в бік збільшення цифрами. Але ці цифри стосувались головним чином кам’яновугільної, металургійної і хімічної промисловості. Отже, це не дає підстав ставити під сумнів усі підсумки п’ятирічки. Особл

иво це стосується Харкова з його яскраво виявленим машинобудівним характером. Хоча, звичайно, відставання таких базових галузей не могло не позначитися на розвитку всієї економіки, не могло не породити хворобливих явищ. Ще більш негативне значення мала така фальсифікація для соціально-політичного життя. Вона породжувала стандарт перебільшення, привчала до систематичного окозамилювання. У 1932 р. продукція харківської промисловості порівняно з 1927 - 1

928 рр. зросла більш ніж уп’ятеро. Машинобудівна промисловість збільшила випуск майже у сім разів. Якщо в 1927 -1928 рр. металообробка в промисловій продукції Харкова становила 31,6%, то у 1932 р 48%. У звітній доповіді міськкому партії від 11 січня 1934 р. наводяться дещо розбіжні цифри: зростання всієї промислової продукції міста в 1932 р у 4,7 раза, машинобудівної промисловості - в 6,6, харчової - 6,4, швейної - у 4,5, взуттєвої - в

7,5 раза. Кількість робітників у промисловості зросла у 3 рази. Таким чином, початковий період реконструкції, що хронологічно збігся з першою п’ятирічкою, був для Харкова часом подальшого зростання і вдосконалення його промислового комплексу. Саме в цей період Харків інтенсивно формує обличчя свого промислового комплексу головним чином як машинобудівного центру. На межі 20 - 30-х років у Харкові з’являються нові для нього авіаційна, тракторна промисловість, т

урбінобудування, виробництво дизелів тощо. При цьому збереглися і набули подальшого розвитку галузі легкої і харчової промисловості.