До проблеми воєнного стану у Польщі

(грудень 1981 – червень 1983 рр.)

Після Другої світової війни Польща пережила кілька суспільно-політичних криз ( 1956, 1968, 1970, 1976 рр.), які мали свої джерела і причини. На початку 80-х років головною опозицією існуючому політичному режиму виступила незалежна самоврядна профспілка “Солідарність”, яку очолив електрик судноверфі міста Гданськ Лех Валенса. Керівництвом “Солідарності” на всій території Польщі у воєводствах, у містах і селах були створені осередки профоб’єднання. Фінансову і моральну допомогу “Солідарності” надавав Захід.

Спроба примирення опозиції та влади після серпневих страйків 1980 року була невдалою. Невдовзі після підписання угод кожна із сторін узялася за звинувачення іншої у зриві домовле­ностей. Відновилися страйки, поглиблювалася суспільно-політична криза.

До середини 1981 року протистояння “Солідарності” і державного керівництва в центрі й особливо у деяких воєводствах, на підприємствах, у навчальних закладах і в селі значно посилилося. “Солідарність” почала підготовку до свого першого з’їзду. В цей час посилився вплив її радикального крила. Характер і зміст дискусії на І з’їзді профоб’єднання були, очевидно, останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння керівництва ПОРП і країни та підштовхнула його до прийняття найбільш драматичного рішення в післявоєнній історії Польщі, яким, безумовно, стало введення воєнного стану. Уже 16 вересня Польська об’єднана робітнича партія (ПОРП) прийняла заяву про те, що “хід проведення і рішення першої частини з’їзду піднесли до рангу офіційної програми цілої організації авантюристичні тенденції і явища, які були присутні в “Солідарності”, хоча видавалось лише за крайні явища” [5, 170]. “Солідарність” була звинувачена в односторонньо­му зриві угод, прийнятих у Гданську, Щецині, Ястшембі і створенні програми політичної опозиції, спрямованої проти інтересів польського суспільства.

Подальші події в країні розвивались з калейдоскопічною швидкістю. 15 жовтня розпочалася нова хвиля страйків та акцій протесту. Різке погіршення політичної та економічної ситуації в Польщі спричинило чергову заміну вищого керівництва ПОРП. 16 жовтня почав роботу четвертий пленум ЦК ПОРП, на якому першим секретарем ЦК партії було обрано В.Ярузельського. 24 жовтня, виходячи з рішень пленуму, уряд видав указ про організацію та повноваження військових оперативних угрупувань на території країни, спрямований проти можливих виступів опозиції. 28 жовтня на заклик “Солідарності” “в зв’язку із загрозою профоб’єднанню та суспільству” пройшов всепольський годинний страйк.

4 листопада у Варшаві відбулася зустріч В.Ярузельського, Л.Валенси і примаса Польщі кардинала Ю.Глемпа, під час якої йшлося про шляхи подолання кризи, а також про можливість створення Фронту національної злагоди з метою діалогу та консультацій між політичними та громадськими силами. Вона на деякий час вселяла в поляків надію на досягнення компромісу. Але вже 17 листопада, коли в черговий раз безрезультатно завершилися переговори уряду з делегацією “Солідарності”, оскільки платформа останньої мала ультимативний характер, стало зрозуміло, що цим надіям не судилося збутися.

“Солідарність” повела наступ на владу. 19 листопада її керівництво звинуватило керівні органи держави та партії у свідомій фальсифікації діяльності опозиції і закликало населення бойкотувати державне телебачення. Після того, як 2 грудня були арештовані страйкуючі слухачі Вищої пожежної школи, “Солідарність” звернулася до поляків із закликом провести 17 грудня загальнонаціональний страйк протесту проти свавілля властей. Генеральна репетиція до таких подій була проведена 11 листопада. В цей день на вулиці польських міст були виведені тисячі людей. “Солідарність” обрала так званий “угорський варіант” (події в Угорщині восени 1956 року почалися саме з великих вуличних маніфестацій). Профоб’єднання висунуло також вимогу проведення референдуму відносно питання про нові вибори до сейму та необхідності зміни влади.

Шансів на досягнення порозуміння між владою та опозицією ставало все менше. Керівництво держави опинилося перед вибором: або компроміс, що приведе до втрати ПОРП керівної ролі в суспільстві, або застосування сили.

Події досягли кульмінації з початком зими, коли 3 грудня 1981 року у місті Радомі відбулося засідання президії загальнопольської комісії і керівників регіональних організацій “Солідарності”. На ньому була прийнята резолюція, де зазначалося: “Розмови про національну згоду використо­вуються урядом як ширма, що прикриває приготування для атаки на профоб’єднання. В цій ситуації подальші переговори щодо національної згоди стають безпредметними” [5, 170].

Відмовляючись від маскування, керівництво “Солідарності” висловилося за конфронтацію і захоплення влади. Тоді Л.Валенса заявив: “Конфронтація буде. Необхідно, щоб люди це уже усвідомлювали… Ми розуміємо, що ми руйнуємо систему” [1, 46].

Керівництво “Солідарності” ухвалило рішення розпочати підготовку загального референдуму “Про форми і принципи здійснення влади” та “Про вибори до представницьких органів різних ступенів”. Слід відзначити, що “Солідарність” повністю не виключала можливості укладення угоди з властями і навіть запропонувала перелік “мінімальних умов”, необхідних для цього. До них належали вимоги, якими завершувався радомський документ: терпимість до діяльності активістів профоб’єднання і відмова від репресивної політики щодо профспілок; негайне повне самоврядування підприємств; встановлення самостійного і незалежного профспілкового контролю над усіма галу­зями народного господарства, особливо над продовольчими ресурсами, і утворення незалежно від уряду і сейму так званої громадської ради народного господарства, яка б здійснювала контроль над соціально-економічною політикою держави; гарантування “Солідарності”, церкві та іншим суспільним силам можливості публічно висловити свою думку на радіо і телебаченні; подання у сейм узгодженого із “Солідарністю” закону про профспілки та інші [1, 46].

Із врахуванням політичної ситуації в Польщі в той час ці вимоги, по суті, були ультимативними і навіть їх часткова реалізація була дуже проблематичною.

Слід також відзначити, що з вересня 1981 року в керівництві “Солідарності” йшла жорстока боротьба між прихильниками рішучих, радикальних дій і так званими “поміркованими”, яка закінчилася на користь перших. У цілому ж “Солідарність” уже давно не відповідала своєму статусу незалежної профспілки, а являла собою опозиційний суспільно-політичний рух. Вона відкрито вимагала у властей своєї участі в керівництві країною, у вирішенні економічних і політичних питань.

Лідери “Солідарності” – Валенса, Мочульський, Куронь, Мілевський, Міхнік, Рулевський, Гвязда, Буяк та ін. – вели переговори з іноземними державами від імені уряду, який ще не був сформований. До 13 грудня 1981 року 50 офіційних делегацій “Солідарності” виїхали в 30 західних держав. Більше 300 діячів профоб’єднання під виглядом туристів відвідали Італію, Францію, Шве­цію, США і Швейцарію [3, 98]. Вони зондували можливості надання допомоги Польщі у випадку повалення комуністичного уряду і приходу “Солідарності” до влади.

Ситуація в країні загострювалася з кожним днем. 7 грудня 1981 року президія “Солідарності” прийняла рішення про створення власної “робітничої варти” – загонів самозахисту та охорони, а Л.Валенса заявив, що профоб’єднання переходить до нових форм боротьби із владою.

11-12 грудня у Гданську відбулося засідання Всепольської комісії “Солідарності”, на якому була прийнята резолюція, що закликала поляків до відкритої конфронтації з комуністичною владою, а також було прийняте рішення провести в країні до 15 лютого 1982 року загальний референдум з метою оцінки і перевірки діяльності офіційних властей, місцевих державних і господарських органів управління, а також обмеження на певний час їх дії чи корінного оновлення. На засіданні було призначено на 17 грудня масові вуличні маніфестації по всій країні. Було також оголошено, що у випадку репресій проти профоб’єднання страйк повинен відбутися навіть “при відсутності керівниц­тва профспілки” [7, 7]. Ця заява, яка виправдається дуже швидко, була викликана чутками про незрозуміле пересування військ.

Випереджаючи небажаний розвиток подій, у ніч на 13 грудня 1981 року Державна Рада ПНР прийняла рішення про введення на всій території країни воєнного стану.

Питання про введення воєнного стану у Польщі поставало ще у 1980 році. Вперше воно піднімалося у Москві безпосередньо перед приїздом до неї 30 жовтня 1980 року першого секретаря ЦК ПОРП С.Кані і прем’єра Ю.Піньковського [8, 205]. По мірі загострення ситуації у польському суспільстві до питання про воєнний стан повертались аж до 13 грудня 1981 року. Воно обгово­рювалося кілька разів у колах С.Кані, В.Ярузельського, Ф.Сивицького, посла Радянського Союзу Б.І.Арістова, маршала В.Г.Куликова, заступника голови КДБ В.А.Крючкова [4, 47]. Побоювання викликало питання про те, як поведе себе армія, як відреагує на таку акцію народ, яку позицію займе керівництво “Солідарності”, як зустрінуть воєнний стан церква і віруючі. В обговореннях, не без причини, враховувалося втручання в польські справи Заходу. Але до єдиної думки не приходили. Одного разу після чергової бесіди В.Ярузельський сказав: “Поки йде перетягування канату” [1, 48]. Ні та, ні інша сторона вагомих, обгрунтованих і переконливих аргументів “за” чи “проти” не пропонувала. Хоч уже на початку 1981 року почав розроблятися план уведення воєнного стану.

У роботі над планом брали участь ряд офіцерів та генералів від штабу Об’єднаних збройних сил. Подібного досвіду не мали ні польські, ні радянські офіцери, тому йшли консультації і пошуки найбільш оптимальних рішень по притягненню Війська Польського до виконання завдань уряду на випадок загострення ситуації в країні.

У другій половині 1981 року відбувалися чисельні зустрічі польського і радянського керівництва, наради, телефонні розмови. По всіх каналах відбувався тиск на польське керівництво з вимогою стабілізувати ситуацію введенням у країні воєнного стану.

Безумовно, величезний вплив на рішення польського керівництва мала міжнародна ситуація, яка різко ускладнилася після вводу радянських військ в Афганістан. Вплив Москви постійно відчувався у відкритих листах ЦК КПРС до ЦК ПОРП, підсумкових комюніке після регулярних політичних консультацій і зустрічей на вищому рівні, в яких висловлювалося переконання, що польські комуністи мають можливість і сили для відвернення несприятливого розвитку подій.

13 грудня 1981 року із зверненням до народу по радіо виступив перший секретар ЦК ПОРП, Голова Ради Міністрів ПНР В.Ярузельський. Декретом Державної Ради було утворено Військову раду національного порятунку та призначено військових комісарів-уповноважених, яким надавалося право контролювати діяльність органів державної адміністрації, від міністерств до гмін, в дисциплінарному порядку усувати з посад осіб, які не виконують своїх обов’язків [6, 109].

У Польщі були інтерновані лідери “Солідарності”, а також члени інших опозиційних організа­цій. Ізольовано також групу осіб, на них поклали відповідальність за загострення економічної кризи.

На період воєнного стану заборонено будь-які зібрання (за винятком богослужінь), концерти, вистави. З газет виходили лише орган ЦК ПОРП “Трибуна люду” й орган Міністерства оборони “Жолнеж вольності”. Було обмежено користування громадським транспортом, пересування між містами, заборонено перебувати не в місці свого проживання більше 48 годин, закрито аеродроми, прикордонні пости, заборонено виїзд польських громадян з країни. Тимчасово призупинено діяльність профспілок, Незалежного союзу студентів, Союзу польських журналістів та інших асоціацій [2, 22].

Із уведенням воєнного стану у Польщі починається підпільний етап у діяльності “Солідарності”. Багато її керівників були арештовані чи інтерновані. Але деяким лідерам профоб’єднання вдалося уникнути арештів, і вони продовжували діяльність нелегально: влаштовували збори, випускали окремі номери підпільних видань, виходили в ефір з п’ятихвилинними передачами. Серед керівників підпільної опозиції відбулося розмежування на радикалів, які підтримували ідею одночасного сильного удару по владі, і поміркованих – прихильників концепції “підпільного товариства”.

У квітні 1982 року було утворено Тимчасову координаційну комісію “Солідарності”, а також відділи інформації, по підтримці контактів, по контролю, друку і зв’язку. Важливими програмними документами комісії були “Підпільне товариство” (липень 1982 року) та “Солідарність” сьогодні” (січень 1983 року). У них були визначені основні завдання діяльності опозиції: бойкот існуючих організацій та інститутів, які підтримують функціонування системи, і створення на противагу їм власних незалежних структур, а також боротьба за економічні інтереси населення [7, 114].

Необхідно визнати, що прихильників силових дій проти властей до початку 1983 року ставало менше, про що свідчить значне зменшення кількості страйків та інших акцій протесту порівняно з 1982 роком. Намітилася тенденція до деякої стабілізації суспільно-політичного життя країни. В цій ситуації на засіданні сейму ПНР 21 липня 1983 року було прийнято рішення про припинення дії в країні воєнного стану, але одночасно передбачалося зберегти ще на 2,5 роки правове регулювання з метою виведення країни з кризи.

Сьогодні події 1980-1981рр. і причини введення воєнного стану розглядаються неоднозначно. Об’єктивно запровадження воєнного стану було альтернативою інтервенції країн Варшавського договору, громадянській війні та економічному хаосу. Проте психологічно суспільство не було готовим до таких крайніх заходів. Фактично це був державний переворот, тому що про цей крок не були заздалегідь повідомлені ні парламентарі, ні урядовці, ні члени політбюро ЦК ПОРП. На думку українського дослідника цієї проблеми В. Струтинського, можна виділити три великі блоки оцінок причин введення воєнного стану [8, 200-201]. Одна група вчених і політиків вважає, що 13 грудня 1981 року було вимушеною відповіддю на радикальні та ультимативні вимоги “Солідарності”, її намагання зміцнити свої позиції в політичній структурі польського суспільства та на можливість уведення на територію Польщі військ країн Варшавського договору. Друга група вважає запровадження воєнного стану наслідком свідомого провокування “Солідарності” з боку владних структур Польщі, третя група – наслідком свідомих дій украй радикальних угрупувань як у керівництві ПОРП та держави, так і в керівництві профоб’єднання [8, 201].

У цілому ж уведення воєнного стану було вигідним не лише для ПОРП та керівництва ПНР (тому що знімався тиск населення та Радянського Союзу і від боротьби за владу усувалася “Солідарність”, яка набирала силу), а й для “Солідарності”, тому що профспілковий рух розростався і через радикалізацію своїх вимог почав виходити з-під контролю. До того ж “Солідарність”, перейшовши у підпілля, ставала незламною жертвою тоталітарного режиму.

Утворення незалежної самоврядної профспілки у 1980 році і дозвіл властей на її легалізацію були першими кроками Польщі на шляху до демократизації, тому що в політичній структурі суспільства з’явилася нова потужна сила – опозиція. “Солідарність” дуже швидко із невеликої профспілки перетворилася у широкий суспільно-політичний рух. До 13 грудня 1981 року профоб’єднання готувало радикальні заходи проти державного устрою в Польщі. Введення воєнного стану лише відтягнуло на певний період крах комуністичного режиму. Ні одна з польських проблем не вирішилася. Сотні людей були кинуті до в’язниць, тисячі втратили роботу, деякі поплатилися життям. Польща була втягнута у період застою. В країні запанувало затишшя. Номенклатура втратила свою керівну роль. Демократичні сили програли свій шанс.

Література

Антонюк С.М., Чистяков О.О. Общественно-политический кризис в Польше и католическая церковь (1980-1981 гг.) // Вопросы новой и новейшей истории. – К., 1989. – Вып. 5. – С. 40-47.

Борецкий Р. Дома и танки помогают? Военное положение в Польше в документах, воспоминаниях и оценках очевидцев //Новое время. – 1991. – № 16. – С. 22-24.

Брониславский Е., Вачнадзе Г. Польский диалог. – Тбилиси: Ганатлеба, 1990. – 640 с.

Грибков А.И. “Доктрина Брежнева” и польский кризис начала 80-х годов. // Военно-исторический журнал. – 1992. – № 9. – С. 46-56.

Денчик В.А. Польская “Солидарность” – этапы развития. //Полис. – 1991. – №4. – С. 167 - 174.

Kowalski Lech. Komisarze stanu wojennego // Zeszyty Historyczne (zeszyt sto dwunasty). – Paryz: Instytut Literacki, 1995. – S. 109-141.

Несломленная Польша на страницах “Русской мысли” (декабрь 1981 – декабрь 1982 гг.). – Париж: Русская мысль, 1984. – 277 с.

Струтинський В. 13 грудня 1981 р. в політичній історії Польщі: міфи та дійсність // Науковий вісник Чернівецького університету. – Чернівці: Рута, 2000. – Вип. 73-74. – С. 199-218.

Jaruzelski W. Stan wojenny. Dla czego... – Warszawa, 1992. – 437 s.

Адреса для листування: Статтю подано до редколегії

Луцьк, вул. Гордіюк, 47/101. 24.09. 2001 р.

Тел. (дом.) 5-27-64.