Фашистський геноцид в Бердичеві

Фашистський геноцид в Бердичеві

Звірячий, зоологічний антисемітизм був однією з характерних рис шовіністичного гітлерівського режиму. В своїй програмній книзі «Мояборотьба» Гітлерписав: « Уся людська культура, всі досягнення мистецтва, науки і техніки створені майже без виключення арійцями. Цей факт приводить нас до висновку, що лишеарієць є тим, щоми розуміємо під словом «людина»…». Замість заповіді «Люби ближнього, як самого себе!» Гітлер висунув іншу: «Знищ того, хто не такий, як ти!». Чистота раси і охорона цієї чистоти стали основою з основ політики нацистів. Таким був «новий порядок», який фюрер обіцяв своєму народові.

На своєму канібальському прапорі нацисти написали «Повне винищення єврейського народу». Ворожість до євреїв, що називалась антисемітизмом, існувала в різних злодійських проявах і до Гітлера. Але нацисти перетворили антисемітизм в науку ненависті, початок якої – ворожість, а кінець – вбивство.

В гітлерівській Германії єврей був зручним об’єктом для ненависті тому, що він був беззахисним. Єврея представляли в якості носія комунізму, тобто ворогом германської нації. В той же час єврей був капіталістом – тобто ворогом трудового класу. Єврей був також зручним варіантом для відволікання думки загалу від інших проблем. Офіційні заяви нацистської партії малювали євреїв як ворогів світу і закликали до створення міжнародного союзу проти єврейства.

При підготовці війни проти СССР був розроблений комплекс заходів щодо винищення єврейського і слов’янського населення. Весною 1941 року було створено чотири айнзацгрупи (оперативні групи). В айнзацгрупу входило близько 400 гітлерівських катів, а також 75% з гестапо, інші зі служби безпеки та кримінальної поліції(крипо).

На окупованій території України було створено до п’яти десятків гетто. Деякі з них створювались на декілька тижнів або місяців для збору євреїв в одному місці перед відправленням на страту. Такої тактики дотримувались гітлерівці в більшій частині міст і районів Правобережної України. Протягом вересня – жовтня 1941 року єврейське населення було тут повністю винищено.

В західних областях України, в містах єврейського поселення, були створені гетто. Вони проіснували значно довше, до літа – осені 1942 року, а деякі до літа 1943 року, коли їх мешканці були винищені. Тут, як і в окупованих районах Білорусії та Прибалтики, проводилась політика постійного геноциду євреїв.

Сам процес масової страти єврейського населення являв собою жахливу картину. Світова історія ніколи не знала таких масштабів масових страт, такої безжалісності по відношенню до жертв, якими відмітили дії багатомільйонної германської армії і нацистських служб. Масові звірства: вбивства жінок і дітей, ґвалтування і насилля, найгірші прояви садизму – усе це показувало, який насправді «новий порядок», представляло смертельну загрозу для людства.

Вбивство стало звичайною справою. Після кожної кривавої бійні вбивці ситно їли, курили, спілкувались і знову були готові прикінчити наступну групу жертв, що стояли в черзі.

Німецько-фашистські загарбники вступили в кордони Житомирської області на початку липня 1941 року, а до кінця серпня область була повністю окупована. Гітлерівці встановили жорстокий та кривавий окупаційний режим. Радянські люди жили з постійним страхом бути розстріляними чи кинутими в табір. За даними Житомирської обласної комісії по розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників, ними розстріляно та замучено на території області більше 220 тисяч радянських громадян.

Гітлерівські служби, особливо єврейська секція гестапо, яку очолював Ейхман, ще до нападу на СССР ретельно знайомились з поселенням євреїв по республікам Радянського Союзу. Вони добре вивчили райони проживання євреїв на Україні; їм було відомо, що значна кількість єврейського населення республіки проживає в Житомирській області, її південних районах. Ці райони – Любарський, Чуднівський, Янушпольський, Ружинський, а також міста Житомир, Новоград-Волинський, Коростень, Коростишів стали об’єктом підвищеної уваги служби Ейхмана. Зрозуміло, що особливо гітлерівці відмічали Бердичів, який ще до революції називали «єврейською столицею».

Війна прийшла в Бердичів несподівано. 22 червня 1941 року після тривалої негоди був теплий сонячний день. Вранці на вулицях міста було багато людей. Повідомлення, що о 12 годині виступить по радіо народний комісар іноземних справ В.М.Молотов, всіх здивувало. Після полудня місто було вже іншим…

Трохи більше двох тижнів минуло в Бердичеві від початку війни до фашистської окупації. 22 червня бомбардування міста не було. На зорі наступних днів тремтіло віконне скло, ледь чулися віддалені вибухи – фашистські льотчики бомбили військовий аеродром поблизу хутора Романівка.

В перші дні війни йшла мобілізація в Червону Армію. Чимало молодих і немолодих людей приходили в воєнкомат без повістки, щоб скоріше за власним бажанням піти на фронт. Через Бердичів на захід йшли війська.

Ще в червні в Бердичеві був створений винищувальний батальйон чисельністю в 350 бійців для боротьби з ворожими диверсантами. Необхідний захід переріс в шпигуноманію. Іноді у супроводі міліціонера або спостережливих громадян підозрюваних відводили до міського відділу НКВД. У більшості випадків «шпигунами» виявлялись корінні бердичівляни або добре одягнені заїжджі. Після перевірки їх відпускали, а в цей час агентура ворога діяла безкарно.

В останні дні червня 1941 року в Бердичів почали прибувати на підводах утікачі з західних областей України. Серед утікачів більшістю були єврейські сім’ї , які до початку ІІ Світової війни жили в західних і центральних районах Польщі. З вторгненням германських військ в вересні 1939 року вони тікали на схід, на західноукраїнські землі. На власному досвіді ці люди краще інших розуміли, що несе євреям фашистська окупація. Єврейською мовою, а деякі російською, вони попереджували бердичівлян: «Герман –
зверь! Евреев он не пощадит!»

В перші дні липня 1941 року припинили працювати підприємства, заклади, магазини. Частина власності роздавалась людям, частина знищувалась. Адміністрація не змогла у більшості випадків розрахуватися з працівниками, і лише деякі встигли отримати трудові книжки.

3 липня 1941 року з Бердичева до Козятина відійшли останні поїзди та ешелони. Майже весь автотранспорт підприємств та міських служб був конфіскований для воєнних потреб в перші дні війни. Тому машин для евакуації населення не було.

5 липня мости через річку Гнилопять були підірвані, і мешканці західної частини Бердичева мали переправлятись на східний беріг річки на човнах, щоб виїхати чи піти з міста. Сотні єврейських сімей зібрались на залізничному вокзалі з надією, що буде ешелон на схід. Ввечері 5 липня німецькі літаки знову бомбили Бердичів.

Лише третина єврейського населення Бердичева встигла евакуюватися. Перед німецькою окупацією в місті сконцентрувалась якась частина єврейського населення з найближчих містечок і сіл.

Як відмітив радянський письменник Василь Гроссман, бердичівлянин, один з перших свідків наслідків фашистського геноциду в місті, «населення думало, що знущання й вбивства в перші дні відбувались не по наказу, й намагалось звернутися із скаргами до німецького керівництва, просити допомоги проти самочинних розправ. Представники німецької влади із знущаннями проганяли людей. Нелюдська істина, що євреї поставлені поза законом, що катування, підпали, насилля, вбивства по відношенню до євреїв не вкладалось в голові людей. Жах ввійшов в кожен дім, він став над ліжками тих, хто спав, він вставав з сонцем, він ходив вночі по вулицях. Тисячі дитячих сердець завмирали, коли вночі чувся гуркіт солдатського взуття, гучна німецька мова».

7-9 серпня 1941 року почалось масове виселення євреїв з будинків та квартир, де вони мешкали, в гетто,що знаходилось в єврейській частині старого міста, між міським ринком та річкою Гнилопять. З майна дозволялось взяти лише одяг та постіль. На переселення давався лише один день, а поліція часто скорочувала цей строк до 2-3 годин. Залишені євреями квартири відразу ж грабувалися спочатку зі сторони німецьких солдат, а потім якоюсь частиною міського населення.

Масовий розстріл бердичівських євреїв відбувся 5 вересня 1941 року між селами Бистрик і Хажин поблизу вузькоколійної залізничної дороги. Версії цього злочину дечим відрізняються в матеріалах Бердичівської комісії та статті Гроссмана «Вбивство євреїв в Бердичеві». За даними Комісії, 27 серпня 1941 року каральний загін забрав з гетто більшу партію єврейського населення,нібито на збирання урожаю. Їх тримали в порожніх магазинах і складах міського ринку до тих пір, доки не була набрана певна кількість, а потім вивозили на 7-й кілометр шосе на Хажин, і там розстрілювали. Комісією на цьому місці було знайдено й розкопано дві могили, в яких було знайдено 10 656 людських трупів різного віку, вдягнених в громадянський одяг.

Свідки цього розстрілу А.Сидоренко, В.Мошкарук і Т.Тодосова, що проживали в с. Бистрик, розповіли, що 5 вересня 1941 року зранку почали привозити з Бердичева людей на автомобілях, а також приганяти великими партіями пішим строєм. Їх супроводжували німецькі солдати та офіцери. Приречені приходили до місця розстрілу з речами та цінностями. Всі ці речі здавались німецькому офіцеру. Тих, хто був краще вдягнутий, змушували роздягнутись. Після цього партіями по 10-15 чоловік розстрілювали на краю ям з автоматів. Маленьких дітей кидали і закопували в ями живими. Так як могили-ями схилялись до яру, наступного ранку там утворилось велике озеро крові.

4 вересня 1941 року німці і зрадники-поліцаї запропонували 1500 молодих людей вирушити на сільськогосподарські роботи. Їх вивезли і розстріляли поблизу села Хажин. Цей розстріл був першим кільцем з ланцюга добре продуманих заходів щодо винищення бердичівських євреїв. Ця страта забрала з гетто майже всіх молодих людей, здатних оборонятись.

О четвертій годині ранку 15 вересня кати із зондеркоманди і допоміжної міліції ввірвались в гетто і почали виганяти ще напівсонних людей на базарну площу… ось так малює цю картину «Чорна Книга» : «Багатьох з тих, хто не міг іти – старих та калік, кати вбивали в будинках. Жахливі крики жінок, плач дітей розбудили все місто. На найвіддаленіших вулицях люди просинались, зі страхом вслуховуючись в стони тисяч людей, що злились в один потрясаючий душу звук».

До сходу сонця площа була заповнена євреями. Шеф зондеркоманди, поліцейські верхівки Королюк і Зелінський відбирали з кожної партії людей, яких підводили, декілька чоловік, які вважались кваліфікованими спеціалістами. Хоча відібраним спеціалістам дозволили взяти з собою сім’ю, багато з них не могли відшукати своїх дружин та дітей в натовпі. За свідченнями очевидців, відбувались потрясаючі сцени: люди, намагаючись перекричати з’їхавший з глузду натовп, викрикували імена своїх дружин та дітей, а сотні приречених матерів протягували їм своїх синів та дочок, благали визнати їх своїми і тим врятувати від смерті. Олександру Епельфельду та його тринадцятирічному синові вдалось вижити, а дружину, доньку, тещу в той же день розстріляли разом з іншими євреями Бердичева.

В акті – головному документі Бердичівської міської комісії – події 15 вересня 1941 року названі « найбільшим масовим розстрілом мешканців міста Бердичева», в одному з документів Комісії, в першому розділі, що має заголовок «Масове винищення євреїв» - «найбільшим вбивством, під час якого, за словами німців і поліцаїв, було винищено до 15 тисяч чоловік». Камінщик Міхл Мойсейович Пекелис, 1906 року народження, один з півтора десятки вцілівших євреїв, свідчить: «15 вересня було найбільше масове вбивство євреїв. Для цього розстрілу протягом двох тижнів готувались ями; копали ями 50 військовополонених. Місце розстрілу – хутір Шлемарка біля аеродрому, по Райгородецькому шосе. Поліцаї зганяли людей у ями, і німці з автоматів розстрілювали тих, хто входив в яму. Це тривало майже цілий день.О третій годині приїхали на легковому автомобілі подивитись на цю «картину» голова Бердичівського управа Редер, його замісник Слипченко, секретар Шмідт, начальник поліції Королюк, Машковський. Ями були зариті. Разом з ними були зариті живцем поранені та діти. На ранок уся поверхня землі просочилась кров’ю. аби не було чути криків, весь день над ямами літали німецькі літаки».

Поблизу села Радянське 15 вересня 1941 року відбувався розстріл інших груп єврейського населення Бердичева. Жителька села Радянське Марія Іванівна Іванова засвідчує: «Весь період окупації я проживала в селі Радянське Бердичівського району. В 1941році, восени, місяця я не пам’ятаю, до нашого села о 7 годині ранку почали під’їжджати машини, заповнені мирним населенням єврейської національності, яких супроводжував німецький конвой. Всіх, хто вийшов з автомобіля, партіями по 10-15 чоловік підводили до краю ями і розстрілювали з автоматів. Це звірине винищення громадян єврейської національності тривало з 7 годин ранку до 22 години ночі. Серед розстрілюваних піднімались нелюдські крики, які можна було почути на велику відстань».

В Дмитрівському дитячому будинку кати відібрали 70 дітей-сиріт єврейської національності. Спочатку було організовано їхнє хрещення. В дитячий будинок приїхали навіть гебітскомісар та керуючі Бердичівською управою. Наступного дня всі 70 дітей були розстріляні на Лисій горі, за містом.

В майже пусті після вересневого вбивства гетто протягом наступних тижнів таємно переїжджали євреї з найближчих сіл, хуторів, поселень, де проходило поголівне винищення єврейського населення, сподіваючись тут вціліти. Але вже з другої половини жовтня 1941 року тут і в інших заборонених для євреїв районах проходили облави на тих, хто вижив. Почались нові криваві безчинства. «Маленьким дітям розбивали голови об бруківку, жінкам відрізали груди», - свідчить «Чорна Книга».

За даними збірки «Народовбивці», котру редагував Ілля Еренбург і надрукувало видавництво «Дер Емес», в Бердичеві в період окупації було вбито близько 30 тисяч євреїв. Вціліло лише 10-15 чоловік. За даними Надзвичайної Державної комісії по розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників, за час окупації Бердичева гітлерівці винищили 38 336 чоловік. Бердичівська трагедія вересня 1941 року – перший масовий геноцид єврейського населення в Європі та Радянському Союзі. Перший. З нього почалось загальне винищення євреїв, що залишились в окупованих районах України. Через два тижні слідувала страшна трагедія Бабиного Яру. В тому ж вересні 1941 року страти євреїв окупантами прокотились по містам, містечкам і селам Житомирщини, Поділля, Київщини.

В травні-червні 1942 року в містечках та селах навкруги Бердичева знову проводились облави та вбивства вцілілих євреїв. Близько 700 чоловік єврейської молоді було привезено в Бердичів з Янушполя(Іванополя), Андрушівки, Козятина, Ружина і розміщено в таборі на Лисій горі.

Слідом за вересневою трагедією, в наступні місяці 1941 року було винищено єврейське населення Чернігова і Полтави, Миколаєва і Одеси, Дніпропетровська і Харкова(Дробицький Яр), Запоріжжя і Маріуполя, інших міст і сіл України. В 1942-1943 роках були розстріляні євреї і ліквідовані гетто на території Західної України.

Останні групи євреїв-спеціалістів були розстріляні німцями разом з полоненими інших національностей в жовтні 1943 року і на початку січня 1944 року, напередодні визволення Бердичева радянськими військами.

11-12 квітня 1944 року Комісія судово-медичних експертів під керівництвом лікаря М.Фесюка провела підрахунок трупів жертв німецько – фашистських окупантів в захороненнях на захід від Бердичева, по обидва боки Райгородецького шосе. Акт Комісії проголошує : «В 5 кілометрах від Бердичева виявлено 10 могил. При розкопці 10 могил виявлено людські трупи різної статі і віку… на трупах білі пов’язки з шестикутною зіркою. Всього в 10 могилах виявлено 18 640 людських тіл».

Після визволення Бердичева і у перші післявоєнні роки декілька місць захоронених жертв фашистського терору було обкопано. Пам’ятних знаків не було. До 80-х бюрократичні перепони були сильніші неодноразових ініціатив та спроб.

В 1983 році на 5-му кілометрі шосейної дороги Бердичів-Райгородок був встановлений пам’ятний знак на місці самого масового винищення євреїв міста в 1941 році. Це сталося завдяки зусиллям декількох ентузіастів, а особливо ветерана війни Є.Бернштейна. На чорній плиті пам’ятного знаку вибито : « В цих місцях у вересні 1941 року гітлерівськими загарбниками замучено і розстріляно 18 640 мирних радянських громадян. Вічна пам'ять жертвам фашизму».Пам’ятні знаки на місцях захоронення жертв фашистських катів встановлені також на території колишнього кармелітського собору, поблизу с. Хажин, на Лисій горі, в 1990 році – на Елінгу.

Жили євреї у селі…

У селі Великі Низгірці при царизмі була ціла вулиця, на якій проживали євреї – до 50 хат. Вони мали свою школу і синагогу, суворо дотримувались релігійних обрядів. З місцевим населенням розмовляли українською мовою, а між собою спілкувались своєю рідною.

Фронт наближався стрімко. Почалася евакуація населення. З сільських євреїв пішов на схід лише Хусід, бо йому не можна було залишатись у селі – всі три його сини були командирами Червоної Армії. Невідомо з якої причини не евакуювався Інтерберг. Він повернувся у В. Низгірці до сім'ї.

В липні 1941 у село вдерлися на машинах фашисти і розбрелися по хатах у пошуках їстівного. На це збіглися цікаві до всього діти. Один німець помітив у гурті єврейське хлопченя і з криком «ЮД!» дав чергу з автомата біля його ніг. Це був сигнал євреям, що нічого доброго від фашистів не слід чекати. Так воно і сталося. Сформувавши місцеву адміністрацію і допоміжну поліцію, вони видали наказ – усіх євреїв з села із коштовними речами відправити в Бердичів. розпорядження було виконане швидко.

Лише двом синам конюха Царевського – Міцику і Ривчику – вдалось уникнути розправи. Вони перебули окупацію в селах Андрушівського району. Про свої митарства майже нікому не розповідали. Старший син Царевського в цей час був у ЧА на фронті.

Про винищення євреїв у Бердичеві ґрунтовно розповідав Василь Гроссман. До їх вбивства був причетний тодішній міський голова німець Арнольд Родер, прізвище якого в оповіданні письменника змінене на Редер.

Тепер уже ніщо не нагадує, що по вулиці Корольова жили євреї. На їх обійстях виросли інші будинки. Збереглась лише одна хата, в якій мешкає пенсіонерка. Її батько в 1924 році купив цю хату у єврея, який залишав село. Договір купівлі-продажу цієї хати зберігся дотепер.

Зміст

1. Вступ .

2. «Фур на Бердичів».Роздуми про місцеве єврейство.

3. Фашистський геноцид в Бердичеві.

4. Акт судово-медичної експертизи.

5. «Жили євреї у селі…».

6. В Кодні немає більше євреїв...

7. Бабин яр.

8. Історія Дробицького яру.

9. Єврейські герої Полісся.

10. Висновок .

11. Список використаної літератури.

Список використаної літератури

1.
Бердичівська трагедія. - С.Єлисаветський

2.
Книга пам’яті Дробицького яру. - В.Лебедєв, П.Сокольський

3.
Газета «Земля Бердичівська» 1995,2001рр.

4.
Золоті зірки Полісся

5.
Історія міст і сіл Української РСР.

6.
Весна перемоги. – Ф.Боков

7.
Статті Н.Кузишиної, В.Гроссмана та В.Обозного.

Біренбойм

Яків

Абрамович

Народився 1908 року в Житомирі. Єврей. Член КПРС з 1930 року.

В 1924 році закінчив школу робітничої молоді. Працював на фабриці «Червоний профінтерн».

В 1929 році призвали до Армії. Закінчив Полтавське військово-політехнічне училище.

В Великій Вітчизняній війні воював з червня 1941 року на Західному, Південно-Західному, Донському та І-му Українському фронтах.

За вміле командування полком, розширення плацдарму на Дніпрі та проявлену при цьому сміливість та мужність командир 15-го гвардійського повітряно-десантного полку 4-ї гвардійської дивізії гвардії підполковник Я.А. Біренбойм Наказом Президиума Верховної Ради СССР від 17 жовтня 1943 року нагороджений почесним званням Героя Радянського Союзу посмертно.

Помер від поранень 7 жовтня 1943 року. Похований в місті Остер на Чернігівщині.

Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни ІІ ступеня, Червоної Зірки.

Вайсер

Володимир

Зельманович

Народився 1921 року в Проскурові (нині місто Хмельницький). Єврей. Член ВЛКСМ з 1937 року.

В 1939 році закінчив середню школу.

В 1940 році призвали до Армії. Закінчив танкові курси.

В Великій Вітчизняній війні з червня 1941 року воював на Південно-Західному, Донському та І-му Українському фронтах.

За безкінечну мужність та героїзм командиру танка 2-го танкового батальйону 111-ї Новоград-Волинської бригади 25-го танкового корпусу молодшому лейтенанту В.З. Вайсеру Наказом Президиуму Верховної Ради СССР від 25 серпня 1944 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Загинув в бою біля стан. Чоповичі Житомирської області 20 грудня 1943 року. Похований в Чоповичах.

Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни І ступеня.

Гельман

Поліна

Володимирівна

Народилась 24 жовтня 1919 року в місті Бердичеві Житомирської області в сім'ї робітника. Єврейка. Член КПРС з 1942 року.

Закінчила середню школу в місті Гомель, 3 курси Московського держуніверситету ім.. Ломоносова.

В жовтні 1941 року призвали до Армії. В 1942 році закінчила курси штурманів в місті Енгельс.

В Великій Вітчизняній війні з травня 1942 року воювала на Північно-Кавказькому, 2-му Білоруському фронтах.

Наказом Президиума Верховної Ради СССР від 15 травня 1946 року начальнику зв’язку – штурману 46-го гвардійського Таманського Краснознаменного, ордену Суворова нічного бомбардувального авіаційного полку 325-ї бомбардувальної авіаційної дивізії 4-ї повітряної армії гвардії старшому лейтенанту П.В.Гельман присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

В 1951 році закінчила інститут іноземних мов. Жила в Москві.

Нагороджена орденом Леніна, двума орденами Червоного Прапору, Вітчизняної війни ІІ ступеня, двума орденами Червоної Зірки, медалями.

Гопник

Володимир

Мойсеєвич

Народився 5 травня 1917 року в Житомирі в сімї військового. Єврей. Член КПРС з 1943 року. В 1937 році закінчив середню школу.

В серпні 1937 року призвали до Армії. В 1940 році закінчив Чугуївську школу пілотів. В Великій Вітчизняній війні з березня 1943 року воював на Брянському, 1-му і 2-му Прибалтійському, 3-му Білоруському та 1-му Українському фронтах.

За відвагу та сміливість, проявленими в боях з німецько-фашистськими загарбниками, штурману 948-го штурмового авіаційного полку 308-ї штурмової авіаційної дивізії 3-го штурмового авіаційного корпусу майору В.М.Гопнику Наказом Президиума Верховної Ради СССР від 27 червня 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після війни служив в армії. В 1960 році закінчив Краснодарську вищу авіаційну школу штурманів. З 1960 року полковник запасу. Жив у Львові.

Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапору, орденом Олександра Невського, двома орденами Червоної Зірки, медалями.

Очерет

Михайло

Йосифович

Народився в 1926 році в Житомирі. Єврей. Член ВЛКСМ з 1944 року.

Закінчив 7 класів школи № 23 міста Житомира. На початку війни разом з сім’єю переїхав в місто Пугачів Саратовської області, де і закінчив середню школу.

В 1943 році за власним бажанням вступив до Армії.

В Великій Вітчизняній війні з 1943 року воював на 1-му Білоруському фронті. Пройшов з боями дорогу від Дніпра до Одера.

За подвиг, скоєний на одеському плацдармі, стрілку 990-го стрілкового полку 230-ї стрілкової дивізії 1-го Білоруського фронту єфрейтору М.Й.Очерету Наказом Президиуму Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Загинув в бою 8 лютого 1945 року. Похований в селі Ньой-Левін.

Історія Дробицького яру

У грудні 1941 року в окупованому фашистами Харкові був розклеєний наказ німецького військового коменданта, за яким усі євреї протягом двох днів мали залишити свої квартири і переселитися в бараки так званого 10-го району на східній околиці міста. За невиконання наказу – розстріл…

Ось і в Харкові величезна людська ріка два дні – 15 і 16 грудня – текла Московським проспектом на «Тракторний». То були принижені, пограбовані, вигнані із своїх домівок євреї, переважно жінки, старі і діти.

…У наскрізь промерзлі бараки верстатобудівного заводу і 8-го тресту гітлерівці зігнали тисячі родин. По суті на території 10-го району фашисти створили гетто, мешканці якого були на становищі в’язнів. Першої ночі всі, хто дійшов, могли тільки стояти, тісно притискаючись один до одного. Деякі і помирали в цьому спресованому натовпі, поруч із живими…

По суті, планомірне винищування в’язнів почалося вже з перших днів їхнього перебування в гетто. І першими жертвами фашистських бузувірів стали інваліди, старі люди, ті, хто від усього пережитого втратив розум. Інших партіями по 300-500 чоловік вели і везли до відлюдного Дробицького яру неподалік від Чугуївського шосе і там безжалісно розстрілювали в двох заздалегідь виритих котлованах. Ще кілька днів після чергової кривавої акції гітлерівців чулися стогони і ворушилася земля… Розстріляли тут німці і дванадцятьох жителів ближнього від яру села Мала Рогань, Які стали мимовільними свідками їхніх злочинів.

Тоді ж, у грудні 1943 року, Надзвичайна Державна Комісія з розслідування фашистських злочинів оглянула котловани Дробицького яру і виявила в них від 15 до 17 тисяч трупів. П’ятсот із них було піддано огляду й в усіх виявлено кульові поранення черепа.

18 грудня 1941 року фашисти із зондеркоманди 4-а розстріляли близько 900 радянських громадян, які перебували на лікуванні в Харківській психіатричній лікарні, серед них було двісті євреїв. розправа відбулася вночі в районі села Кірова, у яру, неподалік від місця, де Липецьке шосе перетинається з нинішньою вулицею ім.. Академіка Павлова. Обвинувачений Буланов, учасник цих розстрілів, показав:

« Мені було запропоновано на тритонній машині виїхати в лікарню, що знаходилась на околиці Харкова. Там уже були й інші машини. Гестапівці почали виводити хворих у самій білизні й вантажити їх у кузов машини. У кожну машину вміщувалось до 40 чоловік. Завантаживши свою машину, я відвіз їх до місця розстрілу, яке було оточене гестапівцями. Там хворих витягали і ставили до ями. Наскільки я пам’ятаю, винятковим звірством відзначався перекладач гестапо Берн Ганс і мед фельдшер Алекс. Обидва вони тих, хто опирався, ударами збивали з ніг, скидали в яму, а потім розстрілювали.

Я бачив, як деякі з тих, хто опирався, скинуті в яму, будучи тільки пораненими, закривавлені, намагались підвестися. Їх знову збивали з ніг, а потім за наказом учасників цього злочину – шефа гестапо і перекладача Берга Ганса – закопували ще живими. Серед закопаних у ями живими було багато підлітків і дітей».

З 15 по 18 грудня 1943 року у Харкові проводив засідання Військовий трибунал 4-го Українського фронту під головнокомандуванням генерал-майора юстиції А.Н.М’ясникова. Це був перший у світі, за 705 днів до Нюрнберзького процесу, суд над фашистськими військовими злочинцями. У його роботі брали участь письменники О. Толстой, Ілля Еренбург, М. Рильський, К. Симонов. У ході процесу були розкриті страхітливі злочини гітлерівців у Харкові й області, зокрема й на території Дробицького яру.

Так, Дробицький яр – символ єврейського мучеництва. Його земля рясно полита кров’ю страждальців. Дробицький яр, так само як і Бабин та інші яри, наповнені єврейськими трупами, протягом багатьох десятиліть являв собою занедбану, захаращену місцевість

Бабин Яр

Розстріли, що почалися в Бабиному Яру у вересні 1941 року й тривали до 1943 року, не були найбільшими за кількістю жертв злочинами фашистів. Але Бабин Яр став одним із багатьох символів трагедії єврейського народу. До Бабиного Яру дії з «вирішенням єврейського питання» гітлерівці ще якось маскували. На світову спільноту не таке вже й велике враження справила Ніч битого скла, коли після вбивства німецького дипломата в Парижі в 1938 році було спалено всі синагоги в Німеччині та Австрії, побито вітрини й вікна єврейських помешкань і тисячі людей заарештовано. Світ чув про заснування єврейських гетто в 1939 році в переможеній німцями Польщі, але поки що не знав про табори смерті й газові камери…Бабин Яр – це той момент, коли фашизм остаточно скинув маску упорядника Європи на «нових принципах гуманності» . уже після Києва гітлерівці відкрито 1942 року арештували й відправили в концтабори 30 тисяч паризьких євреїв ( а із загальної кількості – 45 тисяч – залишилося живими тільки 500 душ)… Список безкінечний, лише на території України знаходять нові і нові Бабині Яри.

60 років тому почалися масові розстріли людей в Бабиному Яру – оди із найкривавіших злочинів німецьких фашистів проти єврейського народу. За три роки тут загинуло майже двісті тисяч чоловік. Карателі розстрілювали там не лише мешканців української столиці: тут загинули також десятки тисяч євреїв-біженців із західних областей України, Польщі, навіть Німеччини, які опинилися в Києві на початку війни. Тому вшановувати пам'ять загиблих наприкінці вересня сюди приїздять люди з усього світу..

В Бабиному Яру знищували не лише євреїв, там загинуло багато українців. Письменницю Олену Телігу розстріляли за те, що агітувала людей боротися за визволення України.

На території України до 1941 року поживало близько 1 млн. євреїв. Нацисти практикували різні методи їх винищення. Після Львівського погрому 2-3 липня1941 року, жертвами якого стали 7 тисяч чоловік, вцілівші євреї були зігнані в гетто, де їх чекала повільна смерть – рейхсміністр пропаганди І. Геббельс називав гетто «скринями смерті». 19 вересня було ліквідовано гетто в Житомирі – 18 тисяч загиблих. 12-13 жовтня – розстріл 11 тисяч євреїв в Дніпропетровську. 23-25 жовтня – вбивство 26 тисяч одеських євреїв. 30 грудня – кривава баня в Сімферополі – 10 тисяч жертв. Цей список злочинів не має кінця…

В Кодні немає більше євреїв…

Приблизно в 25 кілометрах від Житомира, в мальовничій місцевості на березі річки Коденки, лежить велике село Кодня.

Більше двохсот років тому тут поселились євреї (в 1775 році – 159 чоловік). В 1897 році чисельність єврейської общини досягла 688 чоловік ( із 2564 жителів). В її розпорядженні була синагога та молитовний дім. Не дивлячись на пережитий в серпні погром, більшість будинків в центрі містечка все ще належала євреям, кількість яких за даними перепису 1926 року містила 744 чоловіки (з 3052 мешканців). Тут була відкрита початкова єврейська школа, а з 1926 року - єврейська сільська рада.

Єврейське населення жило дружно та мирно з українським, російським і польським населенням ближніх сіл. За весь час існування села в ньому не було ніяких національних ексцесів, як при царизмі, так і в часи гетьманської і петлюрівської влади.

8 липня 1941 року Кодню захопили гітлерівські війська. За їх наказом місцеві євреї були зібрані в сараї, звідки їх виводили на розстріл. На правому березі Коденки, була вузькоколійки, в раніше викопаних ямах були розстріляні спочатку старі, а через декілька днів – жінки та діти. Чудом вдалось уникнути цієї участі Вірі Векслер, яку місцеві жителі під виглядом української переселенки переправили в Придніпров’я, велику допомогу їй надала Педик Параскева Фадіївна. Після визволення Віра Векслер повернулась в Кодню і довгі роки працювала там вчителькою.

Синагога та єврейська школа виявились знищеними. Від багато численних надгробків єврейського кладовища по вулиці Східній зберігся лише один врослий в землю пам’ятник, що датується 1912 роком. А від древнього кладовища біля греблі взагалі нічого не залишилось.

Нажаль, досі не увіковічена пам'ять мирного єврейського населення – жертв фашизму, хоча відоме точне місце їх гибелі (з сусіднього села тут намагались брати пісок і наткнулись на останки жертв).

Висновок

Жорстокість, зневага до євреїв як людей нижчої раси були головними рисами системи німецького управління. Військовим чинам, навіть нижчим, надавалося право розстрілу без суду і слідства. Німці встановили на Україні жорстокий окупаційний режим.

Радянський уряд не доклав особливих зусиль, щоб евакуювати єврейське населення України (й замовчував факти його переслідування), більшість євреїв потрапили до рук нацистів, які утворили на Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційних таборів. За кілька місяців окупації нацисти, й насамперед винищувальні групи СС, замордували приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловік, а всього понад 100 тис.

В Бердичеві в період окупації було вбито близько 36 тисяч чоловік. Вціліло лише 10-15 чоловік. Бердичівська трагедія 1941 – перший масовий геноцид єврейського населення в Радянському Союзі та Європі.

Усього за роки окупації в Україні загинуло близько 4 млн. цивільного населення, ¼ з них становили євреї.

Вступ

22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз, до якого входила й Україна. Багато пам’ятників загиблим є у нас на Житомирщині, на землі, политій кров’ю. Тут в 1941 році йшли жорстокі бої радянських військ з гітлерівськими загарбниками. Не шкодуючи свого життя, наш народ боровся з ворогом, захищаючи кожен сантиметр рідної землі.

Та, на жаль, багато невинних людей назавжди відійшло в небуття. Найбільше за роки війни потерпало єврейське населення. За роки війни було вбито понад 4 млн. українського населення, ¼ з них становили євреї.

В Бердичеві лише третя частина єврейського населення встигла евакуюватися, інших – розстрілювали, катували, ґвалтували…

Міністерство освіти та науки України

Бердичівський педагогічний коледж

Наукова робота на тему:

Виконала: студентка І курсу групи А

Січенко Лілія Віталіївна

Керівник: Галів М.В.

Бердичів 2008