Емський указ 1876 р.

Схоже, ніколи не було і не буде більш облудної тези, ніж твердження про “розквіт українського народу та української культури в єдиній державі з братнім російським народом”.

Государь Император Высочайше повелеть соизволил:


30 травня 1876 року в німецькому курортному місті Емсі імператор Олександр Другий поставив свій найвищий підпис під висновками, спеціально ним таки створеної наради. І ці висновки відтак набули в імперії сили закону.

Формально це не було оформлено як указ, але однак до історії цей документ увійшов під назвою Емського указу, одного з найчорніших актів в історії української мови.

Цей акт було підписано російським імператором, який так само увійшов до історії як майже “ліберал” і безумовно як “реформатор”.

Було б дуже наївним вважати, що Емський указ був випадковим чи поодиноким актом проти української культури та української нації з боку російської влади.

Ось тільки деякі знакові події з-поміж тих, що передували Емському указові з часу приєднання частини українських земель до імперії Романових.

1686 рік. — Ліквідація автономної Церкви, насильницьке приєднання Київської метрополії до Московського патріархату та встановлення Московським патріархатом контролю в Україні над церквою, освітою і культурою.


От у цьому контексті і з‘явився Емський указ.
Розповідає Віталій Пономарьов.

Наприкінці 1874 року до Санкт-Петербурга поступив меморандум помічника попечителя Київського шкільного округу Михайла Юзефовича. Документ містив звинувачення діячів українського руху в тому, що вони прагнуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі».


Емський указ різко змінив перебіг розвитку українства.

На середину 1870-х більшість в багатотисячному українському народництві становили прихильники еволюційного розвитку, поширення освіти, гігієни, ремесел, становлення земського самоврядування тощо.

Після указу, який унеможливив легальну просвітницьку й організаційну діяльність інтелігенції у селянському та міщанському середовищах, бо фактично заборонив українську літературну мову, частина українських народників, які гуртувалися навколо “Громад”, але не тільки навколо них, ця частина відійшла від активної діяльності, частина стала на шлях напівлегальної науково-просвітницької діяльності, а молодь здебільшого пішла у загальноросійський революційний рух, де склала його найрадикальніше крило – організацію “Народна воля”.

Після вбивства народовольцями імператора Олександра Другого його наступник пішов на деякі поступки щодо книгодрукування, але одночасно категорично заборонив український професійний театр.

“Драматические пьесы, сцены и куплеты на малороссийском наречии, дозволенные к представлению в прежнее время драматическою цензурою, а равно и те, которые вновь будут дозволены Главным Управлением по делам печати, могут быть исполняемы на сцене, с особого каждый раз разрешения Генерал-Губернаторов, а в местностях, не подчиненных Генерал-Губернаторам, с разрешения Губернаторов...


З цією забороною було пов’язано низку випадків, які сьогодні можна назвати анекдотичними, аби вони тоді не було насправді трагічними.

Як відомо, опера Миколи Аркаси “Катерина” була заборонена до виконання в Миколаєві, але дозволена у Москві, бо ж то було за межами етнографічних українських земель.

А от в цих українських етнографічних землях в Києві хор студентів Київського університету мусив виконувати пісню “Дощик, дощик крапає дрібненько” по-французькому.

Репресії проти всього українського тривали.

1881 рік. — Заборона на вживання української мови у церковних проповідях.


До цього можна додати такий наче незначний, але дуже показовий факт, що в 1896—1900 роках Київський цензурний комітет щорічно забороняв не менше, ніж 15% українських видань, що суттєво перевищувало його заборони щодо видань на інших мовах, там ці заборони стосувалися 1-2%.

Не випадковими були царські репресії проти Галичини, коли її було зайнято 1914 року російськими військами. Адже після валуєвської заборони 1863 року, а особливо після заборони емської Галичина, яка була в складі значно ліберальнішої Австрійської імперії, стала своєрідним “українським П‘ємонтом”.

Практично всі українські письменники з Наддніпрянщини друкувалися здебільшого тут. Тут існували легальні українські організації, тут міг вільно розвиватися український театр і врешті-решт, що було абсолютно немислимо, українські форми політичного життя. Невипадково чиновники дуже ретельно стежили за тим, аби заборона про перевезення українських видань з Галичини в імперію дотримувалася.

Емська заборона відіграла фатальну роль в українському житті. Невипадково М.Грушевський присвятив її роковинам статтю з промовистою назвою “Ганебної пам’яті”.

Сама наявність емської заборони є прекрасною відповіддю тим, хто й сьогодні намагається вибудовувати ідилічні схеми про благотворний вплив великоруської культури на українців. Українцям було дуже важко вижити за умов такого благотворного впливу.

Але навіть в тій самій царській імперії щойно було дозволено друк українських “Євангелій” в перекладі Морачевського, який був під забороною аж з 1861 року, їх було випродано серед українських селян в кількості понад 125 тисяч примірників. Наклад на той час справді безпрецедентний.

Попри всі царські заборони Україна жила. І Україна прийшла до свого потужного державницького вибуху 1917 року.