Історія українських племен у працях М.С.Грушевского

«Історія українських племен у працях М.С.Грушевского» Виконав Студент групи СІ-09-1 Ковтунов Андрій Ігорович Кіровоград 2009 План Загальні риси української історії. Розселення українських племен. Згідно М.С.Грушевського, на час написання твору «Очерк истории украинского народа», територія поселення українців в основній масі займає північне узбережжя

Чорного моря між 44 º та 53º північної широти та 38-62 º східної довготи ( довгота вказана від першого меридіана, що відповідає 20-44 º по Грінвічу). Вона обіймає гірський регіон з обох боків Карпат від Магури до Трансільванських гір, та по нижньому Подунав'ю, обгорнувши басейни Дністра та Південного

Бугу, верхню та середню течію Західного Бугу, ділянки середньої та нижньої течії Дніпра, басейн ріки Донець до середньої течії Дона, також значні частини басейнів Кубані, Куми та Манича, заходячи в гірські регіони Кавказу та прикаспійський степ. Північною межею приблизно є лінія ріки Прип’ять, за яку територія України виходить двома виступами: в басейні

Західного Бугу вона простирається до р.Нарев, в басейні Десни – до регіону ріки Судости. Ці поріччя складають обрис української території на півночі. Південну межу створюють береги Чорного та Азовського морів. Східна межа визначена доволі умовно – Грушевський розглядає територію середньої Куми, де українське населення складає більшість – 54%, але

інші дослідники вважають крайньою межею Каспійське узбережжя. В політичному відношенні ця територія входить до складу Росії, Австрії та Угорщини. В Австрії – Східна Галіція, гірська підкарпатська область Західної Галіції та північно-західна частина Буковини; в Угорщині – сусідню з українською територією Галіції гірську область к півдню від

Карпат; в Росії – губернії: Волинську, Київську, Подільську, значну частину Бессарабської, Херсонську, Полтавську, Харківську, велику частину Чернігівської, південно-західні регіони Курської, східну частину Вороніжської губернії та Донську область, значні частини Кубанської та Чорноморської (Новоросійської) та Ставропольської губерній.

Для встановлення достовірного регіону, де українське населення має перевагу, потрібні були точні та об’єктивні дані, яких на час написання книги Грушевським було замало. Приблизно встановлена і чисельність українців на межі 19-20 століть – 35 мільйонів. На українській території однорідним складом населення з перевагою українців вирізняється середнє Подніпров'є (губернія Полтавська, південна частина

Чернігівської, східна Київської), де українське населення складає не менш 90%. В західній частині воно розріджено поляками та євреями, мадярами та румунами, та складає біля 70%. Також розріджене українське населення Причорномор’я та східної околиці. В цілому можна вважати українське населення 80-90% в центральних регіонах та 50-70% на околицях. На більшій частині вказаних територій українське населення

є корінним, від південної групи східнослов’янських племен, що за 12-13 століть свого існування понесли деякі втрати на заході, але розширили межі на сході та південному сході. Історія українського народу губиться в темряві часів, починаючи з початкових стадій відокремлення і формування народності в окрему географічно-етнографічну, а потім і національну особину. Порогом історичних часів для українського народу можна вважати

ІV століття нашої ери. До цього часу про українські племена можна казати як про частину слов’янської групи племен. Розселювання українських племен на їх теперішній території співпадає з початком їх історичного життя. Прабатьківщину індоєвропейських племен потрібно шукати в Східній Європі, звідки в ІІ тисячолітті до нашої ери, відокремлені групи почали розселятися на захід, південь та південний схід. Литовська та східно-слов'янська групи племен, близькі між собою поміж

інших індоєвропейських племен,довгий час співіснували в близькому сусідстві і спілкуванні безперечно у Східній Європі. Остаточно слов’яни сформувалися в середині І тисячоліття до нашої ери у Вісло-Одерському межиріччі. З рухом германських племен на захід позначилася західна межа цих литовсько-слов'янських поселень – в басейні Вісли. Південна межа позначалася з розселювання

іранських племен в чорноморському степу: з історичних джерел ми бачимо, що кочове скіфсько-сарматсько-аланське населення степу не виходило за межі області нижнього Дніпра, Південного Бугу і Дністра, і далі на північ припускаємо колонізацію слов’янську. На південному заході в ІІ столітті до нашої ери Карпатське підгір’я заселяє германська (або кельтсько-германська) колонізація бастарнов; перед їх приходом, а також після ослаблення

їх слов’янська колонізація, можливо, розширилася до Карпат, в басейнах верхнього Дністра, Сана і Вісли, іноді і далі на південний захід. Гірську область Карпат займала група дрібних народів невиразного, можливо фракійського, походження. Все це були народи індоєвропейської сім’ї. Тільки по межі, що перетинала

Східноєвропейську рівнину з північного заходу на південний схід, кордони слав'яно-литовської колонізації зустрічались із зовсім сторонньою – фінською колонізацією. В цьому трикутнику( лінія Вісли на заході, Балтійське море на півночі, на півдні області середнього Дніпра і Дністра, а на сході басейн Дніпра) з найбільшою правдоподібністю треба шукати слов'янсько-литовську територію до розселювання. Литовська група займала

її північну частину, у сусідстві з Балтійським узбережжям, також землі між Двіною та Неманом; слов’янська – решту простору від Карпатського підгір’я до Валдайської височини і басейну Волги, поступово розширюючись в зв’язку із тим, як рухалися на захід та південний схід сусідські групи: іранці, фракійці, германці. Південно-східна, українська група племен вже тоді була спроможна займати

північну та північно-східну частину своєї пізнішої території, розширившись потім лише на південь та захід. На вказаній території слов’янські племена в тісному сусідстві прожили кілька століть, досягнувши високого рівня культури. Відбувалася племенна діфференціація – зародки відмінностей в мові та складі життя, що витікає з однакових назв у різних слов’янських племен. Бачимо у них доволі розвинуте землеробство, зародки городництва та садівництва, широке коло ремесел,

обробку металів та ін. Якщо потім в період свого розселювання слов’яни зображувались своїми більш культурними сусідами як населення малокультурне, з преобладанням пастухування та полювання, то це пояснюється виключно умовами, в яких проходили ці міжнародні стикання, тобто треба мати на увазі тимчасове падіння культури внаслідок пересування та експансії. Розселення слов’ян почалося не пізніше ІІІ століття нашої ери. За рухом германських племен повинен був піти слідом рух слов’ян на захід.

Ослаблення іранських орд Чорномор'я відкривало шлях на південь, гуни, що зруйнували залишки іранської колонізації та погнали на захід готські племена Чорномор’я, остаточно відкрили ці землі для слов’янської колонізації. Просування на південь східнослов’янських племен південної української групи дає про себе знати появою в Чорномор’ї антів – племен, які склалися в ІV в. В басейні

Дона, поблизу Азовського моря, вони з’явилися в VI в в той же час також і на лівому березі нижнього Дністра. В VII в. відійшли остаточно за Дунай південні слов’яни ( попередники балканських племен), і східнослов’янські племена займають землі до північного берега Дуная. Більш докладні відомості про українську групу маємо у вступній частині до стародавнього київського

літопису Нестора, хоча вона складена в другій половині ХІ ст та дає свідчення відносно більш ранніх часів до тих подій, до яких призвів в другій половині Х ст. рух Печенізької орди. Північна група. На підставі цього літопису, а також археологічного матеріалу, східнослов’янська колонізація представлена в наступному вигляді: області верхнього Дніпра, верхів’я Західної Двини та Волги займають племена північної групи – кривичі, дреговичі, радимичі,

в’ятичі, предки теперішніх білорусів та великоросів. Вони розподілені послідовно на схід, колонізуючи фінські землі, де зростають потім тогочасні центри великоруського племені. В другій чверті VII в. аварська держава вже упадає. В третій чверті болгарські орди переходять з чорноморських степів за Дунай. Сильна хозарська держава боронить степи від находу нових орд зі сходу.

Отже від другої половини VII в. і майже до середини IX — до міграції Угрів і приходу Печенігів з-за Дону, був час, коли обставини найбільше сприяли розвою слов’янської колонізації, коли в степах не було тяжких ворогів осевої культури. Був се власне час, коли слов’янська колонізація могла прийти тут до найбільшого свого розвою. При кінці VI в. „Словени“ ще займають лівий берег нижнього

Дунаю. Тільки з закінченням колонізації балканських земель, з переходом болгарських орд за Дунай могли Анти опанувати дунайський берег. Вони покривають тут останки словенської колонізації і пізніше (в IX — Х в.) була тут східно-слов'янська людність. На заході інтенсивний рух полуднево-західнього Слов’янства на полудень і захід полишила в другій половині VI і першій половині

VII в. українській колонізації прикарпатські землі. В другій половині VII в. українська колонізація могла в головнішім уже опанувати свою територію (кажу — в головнішім, бо етнографічні границі не від разу міцно уставили ся, мусили перейти через певні вагання, а особливо колонізація гірських карпатських країв Русинами мусила йти поволі й закінчила ся, певно, значно пізніше).

На жаль, ми знову не маємо сучасних відомостей про розвій колонізації. З початком VII в. уривають ся візантійські відомості про східних Слов’ян. Се по части залежить від упаду візантійської історіографії, по части від історичних обставин: Візантію окрили нові слов’янські держави на Дунаю, і її безпосередні зносини з задунайськими краями слабнуть.

Новим джерелом для історії колонізації наших країв стає Повість временних літ, передо всім — її етнографічні огляди, але ці огляди писані в часи значно пізніші — в XI в. і тільки небагато можуть нам сказати як проте, виглядало слов’янське розселення перед тими перемінами, які зробив в цій колонізації новий натиск степових орд в IX-XI вв. Деяке доповнення до них дають арабські звістки

IX і X в та візантійські X і XI, але вони взагалі дуже небагаті певними географічними вказівками. Для збагачення скупих відомостей сих джерел історик рад би звернути ся за поміччю до археології й діалектології, але і ці науки в теперішнім стані дуже рідко можуть дати цілком певні вказівки) Відомості Повісти, доповнені іншими фактами, дають в головних рисах такий образ східно-слов'янської колонізації Х-XI в.: Північну частину слов’янської правітчини, за виключенням того, що зайняли під час

загального розселення литовські народи, бачимо залюднену головно одним великим племенем К р и в и ч а м и. Се одвічні сусіди литовських народів, що й досі всіх східних Слов’ян звуть Кревами). Кривичі займають верхів’я Дніпра, Західної Двини й Волги і дуже рано поділяють ся на дві галузи (вже в Х віці бачимо сей поділ): на галузь західню, подвинську, з

Полоцьком на чолі, і східню, пізніше сформовану, де центром був Смоленськ (се властиві Кривичі Повісти). Кривичі-ж, правдоподібно, колонізували басейн р. Великої (центр Ізборськ, потім Псков)). Їх же колонвією уважають ільменських „Словен“ з їх столицею-Новгородом; але для зачислення Новгородців як раз до Кривичів в літописи нема основи, а новгородський діалект значно відріжняють ся

від кривицького), так що могло се бути й осібне плем’я. Спеціалізацію загального імені „Словен“ для сього племені правдоподібно об’ясняють тим, що то була крайня слов’янська колонія. З фактів хорографії, а по части й археології виводять, що кривицька територія мусіла мати колись неслов’янську (головно фінську) людність. Вище я вказував), як не ясно стоїть ся справа. Хореографія не вистудіювана ще докладно, але на загальний

погляд дійсно вказувала-б, що перед, останнім кривицьким і „словенським“ розселенням, як його бачимо в Х-XI в була тут не слов’янська людність — на верхів’ях Дніпра й далі на північ, захід і схід. Потім Кривичі вже на очах історії з властивої своєї території поступали на захід, по Двині (доки не стріли ся тут з німецькою колонізацією лівонських рицарів),

і що більше на схід. З території Кривичів і новгородських Словен слов’янська колонізація йшла неустанно в басейн Волги, в землі фінських народів: Веси (що жила на північних допливах Волги — Тверці, Молозі, Шексні і коло Білого Озера), Мері (в басейні Оки — по Москві, верхній Клязьмі і по самій

Волзі, на схід від Веси) та Муроми (на нижній Оці, на схід від Мери): тут кривицька колонізація стрічалась з вятицьвою. Вже в Х в ся східня колонізація була досить значною, бо з кінцем його чи з початком XI засновують ся руські князівства в центрах цієї колонізації — Ростові та Муромі. Вона була початком сформування наймолодшого, але й найчисленнішого з слов’янських

народів великоросійського. Він витворив ся на фінськім ґрунті сією новгородсько-кривицькою та кривицько-вятицькою колонізацією; асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ся колонізація одначе заховала в нім вповні слов’янський національний тип). На правім боці Дніпра, пізніше Кривичів Повість уміщує Д р е г о в и ч і в: „сіли між Припяттю та Двиною й назвали ся

Дреговичі, каже вона. Назва їх означає „люде з болот“, від слова дрегва, дреговина, — багно, мочари по українські та білоруські. З літописного тексту виходило б, що вони займали велику просторінь від Припятті до Двини. Одначе північна частина території між Припяттю й Двиною — землі по р. Березині належали не до припетських городів — Турова й Пінська, а до Полоцької землі (князівство

Мінське). Се привело деяких учених до гадки, що дреговицька територія обмежилась басейном Припятті, з центральними містами Туровом і Пінськом, а басейн Березини займали Кривичі). Розуміється, слова літописи не так виразні, щоб на їх підставі напевно зачисляти до Дреговичів землі до самої Двини. Але й гадка, що басейн Березини не належав вже до

Дреговичів, не має за собою нічого більше крім тої політичної приналежності, а ся не може бути рішучим аргументом. На заході дреговицька колонізація не виходила за басейн Припятті, межуючи з побужською людністю Дулібів). На німанськім вододілі Дреговичі стикали ся з литовськими народами. Докладну етнографічну границю і тут уставити трудно; ані хорографічних ані археологічних фактів не стає ще на се.

Подібно як і з Фінами, й тут можна помітити розширення слов’янської території на не користь литовської, і безперечно, що се розширення йде далеко в давнину. Але сей процес дуже мало висліджено). Поки не роз’яснені границі дреговицької території на північ — чи обмежилась вона землями по Припятті, чи сягала до Двини, не вповні ясним зістаєть ся й те, до котрої з східно-словянських груп належали з початку

Дреговичі. Тепер дреговицька територія належить до української території тільки своєю західною частиною — Пінщиною, краєм верхньої Припятті; по за тим на північ від Припятті живе людність білоруська, а подекуди переходить і на її правий бік. Можна се собі толкувати так, що з початку Дреговичі належали до одної групи з Кривичами (білоруської), а

Пінщину асимілювала полуднева українська людність; або навпаки — решту Дреговичів можна уважати за асимільовану Білорусинами пізнійше. Перше об'яснення мало б за собою більше певності, коли б знати, що басейн Березини мав також дреговицьку людність. Бо в поріччю Припятті були занадто сильні зміни і хвилювання — з полудня на північ

і з півночі на полудень, аби можна було орієнтуватись просто сучасною білоруською більшістю). На лівім боці Дніпра в басейні Сожа Повість уміщає Р а д и м и ч і в — плем’я очевидно невелике, або слабке, аморфне, що не грало ніколи скільки не будь замітної політичної або культурної ролі, а служило предметом різних глузувань, мабуть через своє глухе малокультурне житнє (в роді записаної літописцем звістки, що „Русь корятся

Радимичемъ, глаголюще: „Пищанци волчья хвоста бЂгаютъ“) ). Вище згадано було про літописну записку, яка виводить їх „от рода Ляховъ“, мабуть через якесь непорозуміння). Головні міста Радимичів були: Гомъи, теп. Гомель, і Чичерськ на Сожі; верхів'я Сожа належало вже до кривицького

Смоленська, і можливо, що було й залюднене Кривичами. Територія ся увійшла в склад білоруського племені. Натомість близші сусіди й одноплемінники Радимичів-як їх представляє Повість, В я т и ч і належать уже до Великоросів як і вся дальша слов’янська колонізація в басейні

Оки і на верхів’ях Дона, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери — волость Муромсько-Рязанська). Самі В’ятичі теж можуть бути такою-ж слов’янською кольонізацією на фінськім ґрунті. По словам „Повісти“ вони займали поріччя Оки — себ то й верхів’я і поріччя її верхніх притоків, як звичайно приймають. Від них же виводила ся, вповні правдоподібно, колонізація середньої

Оки — землі Муромо-рязанської, як дальший етап того ж кольонізаційного поступу східного Слов’янства в фінські землі). Менше має за собою недавно висловлений здогад, що В’ятичі займали також поріччя Дону) — на се нема ніяких доказів. Південна група. Племена південної (української) групи розташовуються в басейні середнього та нижнього Дніпра, сягаючи на захід до регіону Карпат, на схід – в область

Дона. У центрі української колонізації на правому березі Дніпра, околу Києва, розташувалося плем’я полян. В кінці Х та в ХІ ст. воно займає невеликий трикутник поміж річками Дніпром, Ірпенем та Россю. Можливо раніше, ще до тиску печенігів, регіон розселення полян простягався далі на південь, за Рось, де у більш відкритих, безлісних площинах чистого поля (звідти

і назва – поляни), а пізніше були відтиснуті у північний кут своєї території – вкриті лісом та пагористі окіл Києва. Цей невеликий трикутник являє собою не лише географічний, але й історичний осередок українських племен, на протязі декількох століть він був політичним та культурним центорм всієї Східної Європи. Мабуть, звідси і виникла назва Русі, тобто вона пов’язана з Полянською землею. У сусідстві з полянами на заході жили древляни.

Така назва пішла від лісової місцини, на півночі – до Прип’яті та Дніпра на північному сході. На заході сусідами полян, за Дніпром, були сіверяни – одне з найбільших українських племен – вони займали регіони Десни, Сейма та Сули. Яке плем’я заселяло землі далі на північний схід, в літопису не з’ясовано. В той час узбережжя Сули спорожніло під атакою тюркських орд, але раніше, до другої половини

Х ст слов’яни займали басейн Дону до Азовського моря. Свідчення тому – нариси арабських географів ІХ та Х ст котрі називали Дон, а іноді і нижню Волгу «слов’янською рікою». На правому березі Дніпра мешкало плем’я улічів (або углічів). Пізніше, під тиском печенігів в середині Х ст вони пересунулись далі на захід до

Південного Бугу. В той же час залишили вони і Чорноморське узбережжя. Західні сусіди уличів – тиверці – займали землі по Дністру та далі до Дуная. Під тиском тюркських орд вони відійшли на північ та північний захід, залишивши на Чорноморському узбережжі свої слабкі рештки. На північ від тиверців, на захід від древлян жило плем’я дулібів. Ця старовинна назва потім була витиснута іншими, більш політичними термінами, що виникли від

політичних центрів: волинян (від міста Волинь) та бужан (від міста Бужськ). В літопису сказано, що мешкали вони вздовж Буга (західного). Далі на захід, на території Галіції, сумнівно існувало плем’я хорватів. Розглянуте вище первісне розселення українських племен зазнало низку змін внаслідок руху турецько-фінських кочових орд, що явили собою справжню

історичну виразку українського народу, гальма його економічного та культурного розвитку. Гунська орда була авангардом змішаного турецько-фінського потоку, що рухався за нею. В період розселення українських племен проходять крізь чорноморський степ орди болгар і аварів. По їх сліду землі нижнього Дону займають хазари, орда нез’ясованого етнографічного складу. Вона не мала руйнівної сили інших кочових орд і навіть була корисним фактором, що стримував потік турецьких

орд Передньої Азії. Більш важким для осілого населення Чорномор’я був рух мадярів (угрів), що перейшли крізь чорноморський степ в ІХ ст. В кінці цього століття їх потіснили печеніги. На відміну від фінсько-турецьких орд, справжня турецька міграція, яку відкрили печеніги, не виходила з чорноморського степу і мала найбільш тяжкі наслідки для українського життя.

Печеніги прорвалися із-за Волги в 70-80-х роках ІХ ст та оволодівають чорноморським степом від Дона до Дуная. Сусідство цієї хижої, чисельної, войовничої орди змусило українські племена відійти на північ та північний захід, деякі племена – як уличі та тиверці – зникли зовсім під час цієї міграції. В другій половині Х ст. печеніги почали нападати і на землі середнього Подніпров’я, що були відкриті для них після відступу чорноморського населення.

Місцевість довкола Києва в кінці Х ст. Зазнавала постійних нападів. Внаслідок землі на південь від Києва були спустошені, тому Володимир Великий був змушений улаштовувати нову оборонну лінію по річкам Стугна, Остр, Трубеж, будувати нові укріплені міста та заселювати їх колоністами з інших земель. Лише повний занепад

Печенізької орди в другій чверті ХІ ст. зупинив цей відступ українського населення за межу лісу, куди не проходили кочівники. Коли загинула під тиском Святослава Хазарська орда в 960-х роках, рух тюрків в чорноморський степ збільшився. Попереду йшла орда тюрків (узов), за нею – більш сильна орда кипчаків, або половців. Після поразки узів в 1060р. від південних князів, чорноморський степ більш ніж на півтора століття

перейшов у неподільне володіння половців. Половці завершили процес витісняння української колонізації з чорноморського степу. Лише над морем, на великих торгових шляхах, тримались поселення із слов’янським та змішаним населенням, як Тмутаракань, «Руський порт» в гирлі Дона та ін. В степу та на Чорноморському узбережжі зустрічаються юрби промисловців та піратів, попередники пізніших козаків – бродників, берладників, галицьких рибалок.

Звикнувши до чорноморського степу, половці у 80-х роках ХІ ст. все частіше скоюють набіги на землі середньої течії Дніпра та знову руйнують поселення південної Київщини та Переяславщини, котрі були відновлені під час нетривалого затишшя. Ці страшні спустошення викликали відсіч – за ініціативою переяславського князя

Володимира Мономаха південні князі об’єднують зусилля та здійснюють походи в глиб половецьких кочів’їв, що підірвало сили Половецької орди в першій чверті ХІІ ст. та послабили її агресивність. Задля оборони прикордонних земель від половців, князі заселювали їх залишками печенігів, тюрків та інших племен, що добровільно переходили під владу українських князів під загальною назвою чорних шапок. Пізніше, під час монгольської навали в

ХІІІ ст. Тюркська колонізація Русі повернулася в степи, не встигнувши асимілюватись з українським населенням та не залишивши значних слідів в українському етнічному типі. Культура та побут. Період розселювання слов’янських племен супроводжувався тимчасовим зниженням культурного рівня, та пізніше, в епоху становлення державної організації, настав час інтенсивного культурного розвитку (ІХ-Хст.). Землеробство – головна стаття господарства.

Скотарство, полювання та риболовля відійшли на другий план. В лісовій місцевості з малородючими землями велике значення набуло бджільництво у вигляді бортництва. Із ремесел розвинулась обробка шкіри, дерева, гончарство, обробка металів – ковальство, особливо на землях полян та северян. Їжа – хліб, каші варені овочі та м’ясо, напої – мед, пиво та квас. Одежа – сорочка, штани, свитка, шкіряні чоботи, на голові – шкіряна або в’язана шапка.

Багаті будинки складались з двох поверхів, одні з кімнат опалювались, інші були холодні. Будинок оточували господарські будівлі. Будівельним матеріалом слугувала деревина, а в степових місцинах – мазанки з глини. За вдачею слов’яни взагалі та українські племена зокрема, з одного боку були привітні, щирі, а з іншого – войовничі, волелюбні, мали відсутність солідарності та громадської дисципліни, хоча сімейні

стосунки тримались на суворій дисципліні – вірності слов’янських дружин - що, тим не менше, не виключало легкі розлучення та вільність чоловіків). Привітності та щирості відповідали такі риси характеру, як поетичність, любов до веселощів, розваг, любов до пісні та музики. В прадавньому літопису засвідчено, що поляни – «обычай имяху тих и кроток», причому про військові дружини Русі у іноземних письменників говориться, що вони жорстокі та нещадні.

Що стосується релігіозних поглядів дохристиянських часів, то вони мали в своїй основі культ природи доволі примітивній формі. В літопису Прокопія засвідчено про слов’ян та антів, тобто про племена південнослов’янської та української групи, що вони шанували одного бога - Перуна, властителя всесвіту, поряд з ним – другорядні божества – Даждьбог-Хорс, Сварожич, та різноманітні надприродні

істоти – мавки, домовики та ін. Прихильність богів попередники теперішніх українців здобували за допомогою молитов та принесенням жертв (у вигляді їжі). Молитви здійснювали в тій місцині, де відчували віяння таємничої сили – в лісі, біля річок, болот. Храмів тоді не існувало, як і жреців – молитви та жертви приносили князі, старці та голови сімей, що відповідає слабому розвитку релігії. У слов’ян існувало своє уявлення про загробне життя, самостійне

існування души незалежно від тіла, культ предків, вірування про перехід душі після смерті до нових істот та ін. На лівому березі Дніпра померлих спалювали, на землях полян та древлян ховали разом з речами побуту та зброї. Основою суспільних відносин був «рід», родина, в сенсі більш широкому та складному, ніж просто сім’я. Зі всіх слов’янських народів така архаїчна родина збереглася у сербів. В гірських околах Галичини збереглися місцями великі сім’ї (до 25 душ), що володіли неподільним майном

під керуванням «ґазди», яким є старший в родині. В інших регіонах України такі родини рідкісні, але до 18 ст. зустрічались частіше. З такої прадавньої складної родини розвинулись форми, в основі котрих є Список літератури: 1. Грушевський М.С. «Історія України-Русі»; 2. Грушевський М.С. «Очерк Історії українського народу».