Науковий реферат

на тему:

Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний

Петро Сагайдачний, православний шляхтич родом із Самбора, був син Конона (за тодішньою мовою "Конаша") Сагайдачного, звідки й походить його ім"я по батькові, яке вважають, за родове. Про виховання Петра Конашевича відомо тільки те, що він навчався в школі, яка виникла завдяки опіці князя Костянтина Острозького в Острозі на Волині. А школа ця вважалася тоді рідкісною за своїми ученими силами, при ній була навіть друкарня. Чи продовжував далі освіту, ніхто не знає. Але факти його біографії, які дійшли до нас, дають підставу стверджувати, що він належав до надто освічених людей свого часу. Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти на Україні, а також: власноручна праця "Пояснення про унію ", яка названа одним із високоосвічених сучасників литовським канцлером Левом Сапєгою в його листі до полоцького уніатського архієпископа Іосафата Кунцевича, як "прекоштовний твір "На жаль твір цей не дійшов до нашого часу, і згадку про нього маємо лише в листі Сапєги.

З Острога Петро Сагайдачний переїхав спершу в Київ невідомо з якої причини — чи навчатись в Київській школі, а чи шукати собі роботи. Відомо лише, що в Києві він служив домашнім учителем у міського судді Яна Аксака і звідти десь близько 1601 року з якихось причин подався на Січ.

Під час другого гетьманування Самійла Кішки Сагайдачний перебував у всіх його походах, здобув військовий досвід а між: козаками значної слави, бо, як писав поляк Собеський, " був він чоловік великого духу, що сам собі шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був першим, коли ж доводилось відступати — останній; мав жваву вдачу, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив; на нарадах поводився обережно, в розмовах був не балакучий".

Важкі часи переживали Дніпровські козаки наприкінці 16 cm. Внаслідок приєднання українських земель до Польщі актом Люблінської унії 1569 року, польська держава намагається запровадити й поширити на ці землі свої закони й права. Згідно цього, козацтво не могло вміститися в станові межі, що їх виробило польське історичне життя й які стали аномалією. Воно мало перейти до шляхетського або до селянського стану.

Разом з політичним переворотом у другій половині 16 ст. на українських землях стався й інший ще важливіший переворот — економічний, у системі господарства.

До половини 16 ст. на українських землях переважало лісове господарство — полювання на звірів та рибальство. Найприбутковішими угіддями маєтків було бджільництво, боброві гони, рибні озера й заповідники, де розводили звірів. Рільництво стало лише підмогою в господарстві й велося вирубним способом у невеликих розмірах, мало постачати тільки продукти для потреб господаря.

З половини 16 ст. хлібороби найбільше працюють у рільництві та вирощуванні хліба. Цей економічний злам відбився двома явищами в житті краю. Дворяни намагаються полишити лісові маєтки на Поліссі і здобути чорноземні степові простори, які досі належали козацьким громадам, містам і вільним поселенням. Поміщики настирливо, згідно польського закону, нав’язують кріпосне право й знищують вільні відносини, які існували тут між: землевласниками та хліборобами за литовським правом. Шляхта сотнями й тисячами кинулась на землі степової України, показуючи грамоти, які вона випросила на маєтки в короля. Таким чином намагалися закріпачити населення, яке жило в цих краях і зараховувало себе до козацького стану. До цих причин натиску наприкінці 16 cm. додалася ще й третя — релігійна: бажання запровадити на Україні церковну унію. Козацтво, зазнаючи гніту з боку всесильного дворянства, стало чинити збройний опір. Незначну частину козаків сейм визнав вільним станом, але таким, що не має політичних прав у Речі Посполитій. На козаків покладали прикордонну військову службу їх підпорядковували суворому контролю військової адміністративної влади. Тим часом решта козацького й вільного селянського населення краю мала коритися шляхті, впустивши її на свої землі й віддати себе в кріпацтво. Звичайно населення прагну о уникнути долі кріпака, почалися втечі на південь.

Шляхті важко було зрозуміти, в який спосіб козаки (а їх ще часто вважали лише кріпаками-втікачами) перетворювалися на виразно сформоване суспільне ціле. Попри властиву їй ворожість до козаків шляхта не могла обходитись без козаків, коли виникала потреба. Урядники, що в мирний час закликали безжалісно винищувати "цю своєвільну голоту" охоче збільшували число реєстрових козаків, пропонуючи їм права, привілеї та плату, коли потрібна була допомога козаків у війнах проти Московії чи Оттаманської Туреччини. Але з відновленням миру ці урядники нерідко зрікалися своїх обіцянок і знову виступали проти козаків. Така непослідовність посилювалась неоднаковим ставленням до козаків, з одного боку, магнатів та старост порубіжжя, які щоденно кофліктували з козаками, а з іншого - королів, котрі вбачали в них джерело досвідченої і водночас дешевої військової сили. Загострення цих суперечностей було лише справою часу.

Перше козацьке повстання вибухнуло в 1591 р. Тоді саме український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський отримав від короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський староста, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський помстився тим, що напав зі своїми козаками на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки і навіть військові на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися за власні кривди. Перелякана шляхта зібрала військо, яке очолив і повів проти двотисячного загону Косинського старший у роді князів Острозьких - Костянтин Костянтинович. У битві на р. П’ятці повстанці зазнали поразки. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання, змусили дати обітницю на вірність королеві.

Згодом вибухнуло ще одне повстання, цього разу ще більше. Очолив його Северин Наливайко. У 1595 р. після вдалого нападу на турків у Молдавії, на чолі 2, 5 тис. війська Наливайко повернувся на Брацлавщину, але незабаром вступив у конфлікт із місцевою знаттю. Козаки знову повстали проти шляхти, й знову їм на підтримку прийшли селяни, а також великої допомоги надали Наливайкові запорожці. Ціллю повстанців було утворення на Україні землі, якою б правили самі козаки.

В той час як запорожці під проводом Г. Лободи та М. Шаули діяли на Київщині та Брацлавщині, Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян. Однак усвідомлюючи перевагу поляк, навесні 1596 р. повстанці об "єднали свої сили і стали відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Вони відбивали атаки поляків аж до травня, але з поширенням голоду та хвороб і зростанням втрат серед них виник розкол. Лободу, що схилявся до переговорів, звинуватили у таємних зносинах із ворогом і вбили. Згодом його прибічники, до яких належали переважно стапшини та заможні козаки, нишком видали Наливайка полякам, а повстанців переконали скласти зброю. Скориставшись безладдям, поляки вдерлися до табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка відвезли до Варшави і згодом стратили.

Поляки вважали, що цією перемогою вони розв’язали козацьку проблему, тим більше, що серед козаків загострювались внутрішні конфлікти. Заможне реєстрове козацтво в містах загалом схилялося до переговорів і співпраці з Річчю Посполитою, сподіваючись забезпечити свій соціальний статус і спокій, необхідний для дальшого накопичення багатств, нерідко значних за розмірами. Проте більшість козацтва, що складалася з немаєтних запорожців та нереєстрованих козаків, над якими постійно нависала загроза повторного закріпачення, вважала, що лише рішучими діями можна завоювати краще становище в суспільстві.

В цей момент події стали розвиватися у сприяпгчивому для козаків напрямі. На початку 17 cm. Річ Посполита у в’язла в майже безперервні війни й знову звернулася до козацтва як випробованого воїнства. У 1601р. двотисячний український загін взяв участь у складній для Польщі Лівонській кампанії. Рідко коли на засіданнях сейму польські політики приймали рішення чи висували проекти, що не передбачали використання військового потенціалу козацтва.

За таких складних політичних обставин серед козаків знайшовся провідник, котрий відповідав висоті свого завдання. Д.І.Яворницький пише, що Петро Конашевич Сагайдачний прославив себе "как военными, так и гражданскими делами, действовавший на Украине за православную веру и народность одинаково искусно как саблей, так и пером." Історики в цілому погоджуються, що Петро Сагайдачний - найвидатніший козацький гетьман за часів до Богдана Хмельницького.

Коли Сагайдачний став гетьманом Війська Запорізького, точно невідомо. Дмитро Бантиш-Каменський та Володимир Антонович твердять, що з року 1606-го, але через сувору розправу Сагайдачного над неслухняними козаками запорожці не раз скидали його з гетьманського уряду, а далі, підчас рішучих подій, знову обирали на гетьмана.

Продовжуючи справу своїх попередників, він насамперед пішов війною на татар і турків, здій снивши цілий ряд дивовижних подвигів.

Вперше його ім’я стає відоме 1605 року, коли внаслідок морського походу запорожці здобули турецьку фортецю Варну. (В деяких джерелах ця подія датується 1606р.) Надосінь козаки вийшли на чайках, вистежили недалеко від турецького міста Варни десять турецьких галер, несподівано атакували їх уночі, дісталися за допомогою линв на судно й, вирізавши всіх турів, попереносили їхні менші гармати на свої човни, а після того взяли приступом і саму Варну, атакувавши її і з моря, із берега. У Варні козакам дісталися великі скарби, а крім цього вони визволили тут кілька тисяч невільників, як українців, так і угорців, волохів, поляків, німців.

В 1607 році Сагайдачний спустошив два мусульманських міста Очаків та Перекоп.

В 1608 році, коли значна частина Війська Запорізького була із Лжедмитрієм Другим під Москвою, Сагайдачний потай вийшов із Січі, підступив до міцного Перекопу і, виманивши татарське військо у степ, розгромив його, а саме місто спалив.

Подальші роки козаки були захоплені походами в Московщину. Польський уряд заохочував їх до походів і не чинив перешкод до переходу селян у козаки. Через таке становище кількість козаків почала швидко зростати.

Повернувшись з Московщини в Україну, козаки знову повернулись до своїх попередніх походів на Крим і Туреччину. В 1612 році під проводом Сагайдачного козаки пробрались Дніпром і його широким лиманом в Чорне море і провели ряд погромів серед турецького населення, після чого мали намір йти на Волощину. Дізнавшись проще, польський король Сигизмунд НІ направив у 1613 році козакам універсал з вимогою негайно залишити свої задуми і не турбувати своїми набігами ні турків, ні волохів. Однак у 1613 році ще два рази були в Чорному морі і наробили багато "шкод татарам, разорив несколько городов в Херсонесе таврическом ".

На початку 1614 року Сагайдачний прибув до Києва і взявся до спільної праці зі своїми земляками-галичанами: Нлетенецьким, ігуменом Києво-Печерського монастиря, та Борецьким вченим зі Львова. Вони придбали монастирським коштом друкарню Балабанів, де згодом, року 1615-го видрукували в Києві першу книжку, а далі заснували Київське українське братство на зразок Львівського. До того братства почали приписуватися всі свідомі українці, що мали на меті боротьбу з польщизною приписався до братства і Сагайдачний, а слідом за ним-і все Запорозьке Військо, так що братство в Києві, спираючись на козаччину, стало на міцний грунт.

А під осінь 1614 року Сагайдачного знову викликали на Січ, бо там сталася тяжка пригода: січове товариство по весні вийшло в море і попало в сильну бурю. Багато чайок затонуло та порозбивалося об турецькі береги. Щоб врятувати тих козаків, що залишились живими, Сагайдачний спорядив в морський похід 40 чайок і, перепливши з двома тисячами козаків Чорне море впоперек, напав, на турецьке місто Трапезунт. Тут на козаків ніхто не сподівався, бо вже три століття, як туркина південному березі Чорного моря не бачили жодних ворогів. Зруйнувавши Трапезунт, запорожці попливли понад берегом на захід сонця, руйнуючи на шляху всі міста, і скрізь підбираючи захоплених турками в неволю товаришів.

Ті, що прилучалися, показували, як краще нападати на турецькі замки. Так запорожці дійшли до найбагатшого на цьому березі турецького міста Сінопа. Напавши на Сіноп, запорожці здобули замок, спалили турецькі кораблі та галери, що були в затоці, й, забравши на свої чайки великі скарби й багато визволених невольників, попливли до Дніпра.

Звістка про сплюндрування Сінопа розлютила султана. Візир послав кораблі й сандали з яничарами до Очакова, щоб перестріти Отам запорожців. Турецький флот справді встиг туди раніше за козаків, та Сагайдачний довідався про це і, щоб якось вбрати турків у шори, поділив свої чайки надвоє: з однією половиною він пристав до Кінбурнської коси, що проти Очакова, й почав перетягати чайки через прогноїнські озера до лиману; другу половину послав пробиватися в лиман серед ночі повз турецькі кораблі.

Тільки на цей раз запорожців дуже пильнували і турки, і татари; на тих козаків, що перетягли чайки через Прогноїнські озера, напали татари й засипали їх стрілами. Козакам довелось відбиватись, та все-таки вони хоть втратили кілька десяток товаришів, а таки пробилися до лиману й попливли в напрямі Дніпра. Ті ж запорожці, що йшли водою, хоч і щасливо минули турецькі кораблі, та турки світом їх помітилий, наздогнавши, почали громити з гармат. Все-таки й ці козаки пробилися до Дніпра, туркам пощастило тільки потрощити гарматними кулями одну чайку та взяти з неї в полон двадцять запоржців. Тих знедолених вояків турецький султан послав до Сінопа, і їх було замучено на смерть задля втіхи сінопських турків.

Після нападу запорожців на Сіноп і Трапезунд султан пригрозив королю Жигмонту, що сам піде з військом на Україну та Запорожжя, щоб винищити козацтво. Польський уряд збентежився цими погрозами й почав навіть збирати військ, та запорожці на те не зважали й напровесні року 1615-го знову вийшли із Сагайдачним у Чорне море вже на восьми десятках чайок.

Цим разом маючи під рукою 4000 козаків, Сагайдачний замислив запалити самий Царгород. Несподівано запорожці підпливли до Босфору; діставшись до самого Царгорода, запалили його передмістя Архіокой та Мізовню разом усіма портовими будівлями й почали грабувати заможних турків. Султан, що саме тоді перебував на ловах, своїми очима бачив ту пожежу й чув пальбу запорожзьких мушкетів. Страшенно розгніваний, помчав він верхи у Царгород і звелів вислати на козаків усі свої кораблі й галери наказавши потопити козацькі чайки, а козаків привести до нього бранцями. Султан Осман хотів власноруч мордувати запорожців, та тільки це йому не вдалося, бо налякані козаками яничари не бажали сідати на кораблі, а доки їх позаганяли киями, козаки із здобиччю, пливли вже Чорним морем.

Через кілька днів навпроти Дунайського гирла турецькі галери почали-таки наздоганяти козаків, але те вийшло їм на лихо; побачивши ще здалеку погоню, запорожці весь день налягали на всі весла, чимдуж: поспішали на північ; коли ж увечері сутеніло, вони підпустили турків ближче; а як стало зовсім темно, вони повернули свої чайки на ворогів і, оточивши турецькі галери з усіх боків, пішли на них штурмом. На деякі галери козаки закидали залізні гаки з линвами й лізли по них на судна, інші галери вимащували дьогтем і підпалювали; треті прорубували дірки у боках і топили їх. Врешті дуже мало турецьких галер урятувалося й втекло до Царгорода; останні або ж були потоплені, або попалені запорожцями, а кілька вцілілих галер, що їх захопили козаки, вони пригнали до Очакова і вже там спалили на очах у турків. Усіх яничарів, що перебували на галерах, запорожці повикидали в море або повбивали; пашу ж, що керував флотом, забрали пораненим у бранці, та тільки скоро помер.

Наступної весни року 1616-го турецький султан, сподіваючись нового нападу козаків, завчасно послав під Очаків цілий флот, щоб не пускати запорожців на море. Сагайдачний справді-таки налагодив новий похід. І на цей раз узяв козаків багато, як ніколи, аж 700 на півтораста чайках. З такою великою силою він сміливо напав на турецький флот, і хоч турецького війська на галерах було далеко більше, ніж на чайках козаків, він розгромив турків. Паша турецький Алі з кількома галерами втік, а десятка півтора суден та біля сотні сандалів запорожці захопили.

На цей раз Сагайдачний не звелів ні топити, ні палити галер, а, обсадивши їх запорожцями та визволеними невольниками, прилучив до своїх чайок. Випливши в море, напав на турецьке місто в Криму Кафу (тепер Феодосія).Навкруг того міста стояли міцні замки й фортеці, збудовані ще Італійцями;турки захопивши в них чорноморські міста, ще дужче зміцнили Кафу і обладнали її гарматами.

За часів Сагайдачного Кафа була найголовнішим невольницьким ринком на всі землі, що оточували Чорне й Середземне моря. До цього міста приганяли татари з України, Польщі, Литви, Московщини велику кількість народу, деколи по кілька com тисяч, продавали їх тут у неволю купцям, що приїздили сюди морем із Царгорода та інших міст.

Цих невільників і прибув визволяти Сагайдачний. Добуті біля Очакова турецькі галери з гарматами були використані в штурмі й за допомогою них запорожці за кілька днів здобули Кафу, побили й вигукнули 14000 бусурманів, визволили й забрали на галери й чайки велику кількість невільників зі всіх земель, і всяких скарбів, щасливо вернулися на Січ.

Велика радість була по всій Україні й по сусідніх землях, коли до рідних осель повернулися батьки, сини і дочки що були вже оплакані; слава про Сагайдачного розійшлася по всьому світу.

Енергійний козацький гетьман і після цього не сидів довго на Січі, а як тільки минули ясні та гарячі ночі, знову опинився із Запорожцями на Чорному морі. І почав вдруге руйнувати малоазіатський берег. Налетіло тоді на козаків шість великих турецьких галер і чимало менших, та Сагайдачний їх розбив, а три великих галери потопив. Довідавшись ще від турецьких бранців, що султан послав увесь свій флот до Очакова, щоб там перестріти запорожців, Сагайдачний повернув із Трапезунта на необоротний Царгород і, наробивши там шкоди і нагнавши на турків страху, повів козаків додому не повз Очаків а морем на Тамань а звідти перейшов Азовське море й піднявшись у степ чи річкою Бердою чи Молочною, перетяг чайки на Кінські Води й виїхав до Великого Лугу.

Тут козакам трапилась несподіванка. Турецький паша Ібрагім, якого послав султан під Очаків стерегти козаків, очікуючи від султана кари за те, що не вловив їх, піднявся на сандалах та човнах угору Дніпром аж до Запорозької Січі, тобто до острова Базавлуцького. На Січі тоді було біля трьохсот козаків, придатних гармат на Січі теж не було, їх забрали на чайки. Запорожці, не маючи чим обороняти ся, засіли в плавнях. Паша Ібрагім без перешкоди зайшов у табір спалив курені й церкву.

Зруйнувавши Січ, Ібрагім, побоюючись зустрітися із Сагайдачним на Дніпрі й надумавши

повернутись до Очакова через Крим, поплив у Кінські Води, та біля Великого Лугу якраз і натрапив на запорожців, що верталися із Сагайдачним на Січ. Зчинилася кривава битва, яка скінчилася тим, що козаки оточили турків з усіх боків і винищили всіх до одного.

Наблизившись до Січі й побачивши, що вона зруйнована, Сагайдачний не захотів наново будуватися на Базавлуцькому острові, бо він був невеликий і щодалі дужче змивався Чортомликом. Січі було так тісно, що під час великих негод козаки му сіли переїздити на берег.

За згодою товариства Січ перейшла на острів Хортицю, де було просторіше для козаків. Однак пробула Запорізька Січ на Хортиці недовго, всього сім або вісім років, бо коли після смерті Сагайдачного почалися війни з Польщею і кількість Війська Запорізького зменшилася, воно перейшло Січчю на стародавнє своє місце-захований лиманами та плавнями острів Буцький або Томаківку.

Славні походи Сагайдачного на турків і татар високо піднесли славу козацтва. Чутка про запорожців, що вдалися в самісіньке серце бусурманського світу - Стамбул, тоді коли інші народи Європи з їхніми військами і флотами не насмілювалися вже про те й гадати, полинула з краю в край, і спілки з козаками почали шукати не тільки близькі його сусіди-Московія й Молдова, а й далекі - італійці, німці, шведи.

Але такий розвиток козацького руху на Україні не влаштовував польський уряд. З одного боку походи Сагайдачного на Чорне море дратували турецького султана, й він, маючи Польщу за зверхника козаків, погрожував королю Жигмонду війною; з другого ж, польські пани й магнати, власники українських земель, вимагали від короля, щоб той вгамував козаччину, бо їхні селяни-кріпаки під впливом козаків не хотіли коритися й бунтували або втікали на Запоріжжя. Король Жигмон, захоплений розповсюдженням католицтва, і сам ненавидів козаків як оборонців православної віри й під впливом панських домагань вислав на Україну комісарів разом із польським військом, щоб вгамувати національне пробудження. Вони вимагали від козацької старшини й Сагайдачного вирядити з військом усіх новоприбулих козаків і зменшити кількість козаків до однієї тисячі й заборонити їм воювати з турками.

Щоб не розв’язувати війни з Польщею, Сагайдачний дав обіцянку комісарам, що підпише згоду на їхні вимоги, та тільки не на всі й поїде просити короля про зміну деяких пунктів і, таким чином відтягав справу, сподіваючись, що тим часом виникне якась війна й козаки знову будуть потрібні Польщі

На цей раз так і сталося. В 1617 ( 1618) році польський королевич Владислав зважився на війну з Москвою, щоб здобути обіцяну йому від боярів московську корону. Москва не виявляла охоти додержати обіцянки і єдиним виходом для Владислава була війна. Навесні 1618 року Владислав уже знаходився під Вязьмою і очікував там на обіцяну від польського сейму допомогу. Та сейм грошей на війну не давав. Через це король змушений був звернутися до Сагайдачного, щоб не тільки не зменшував козацтво, а навпаки, збільшив його та повів на підмогу королевичу.

Маючи надію, що за послугу козаків польський уряд залишить запорожцям всі їхні права, Сагайдачний почав скликати козаків дібравши їх біля 20000, і літом 1618 року рушив під Москву.

Польське військо стояло під Вязьмою далі. 2 липня 1618 року нерішуче рушило вперед і стало облягати місто Можайськ. Там стояло до серпня, не починаючи ніяких акцій. Під Можайсъком Владислав дістав нарешті поміч від сейму, так що війська в нього було десь біля 25000 чоловік. Та все ж королевич не почувався в силі, щоб йти далі на Москву і стояв на місці. Тому звістка про вирушення в похід українського війська у польському таборі " сповнила душі радістю незвичайною ".

Польський табір залишив Можайськ якого не зміг здобути, і не стрічаючи ніякого опору, став під Звенигородом. Там Владислав отримав звістку від козаків. Сагайдачний прислав послів, полковників Михайла Дорошенка і Богдана Коншу. Рішили, що українське й польське війська зустрінуться в Тушині під Москвою. На визначене місце поляки прибули З жовтня.

Характеризуючи польську військову акцію, слід відмітити, що ціла кампанія відзначалася браком віри у власні сили, неясністю цілі, тактичною нерішучістю і безплановістю, браком віри в успіх. Ознаками цього були довгі вичікування української помочі, непевнірухи вперед, облога Можайська без волі здобути його.

При такій пасивності польського війська Сагайдачний перейняв ініціативу в свої руки і повів за своїми планами. Прибувши під Москву і з’єднавшись із польським військом, Сагайдачний сприяв тому, що Московський уряд згодився на деякі домагання поляків і змирився з королем.

Повернувшись з походу, Сагайдачний вирядив запорожців на Січ, городових козаків розпустив по домівках, а сам, передавши булаву, поїхав у Київ служити Україні тим чином який мав за найкращий.

На той час закінчили будівлю Братського монастиря на Подолі та стала працювати при тому монастирі школа Сагайдачний разом із Плетенецьким та Борецьким узявся до подальшої боротьби проти латинства та спольщення українського народу. В першу чергу він поставив відновлення на Україні православних владик. По смерті Балабана (1607) у Львові Копистянського (1610) у Перемишлі король Жигмонд віддавав владицтва тільки уніатам і до року 1619-го на всю Україну лишався тільки один православний владика Тисаровський, тай той здобув сан тільки через те, що обіцяв королеві прийняти унію, хоча й не зробив того.

Почувши, що через Україну має вертатися з Москви в Туреччину єрусалимський патріарх Феофан, Сагайдачний закликав його до Києва на престольне свято Печерського монастиря; разом з іншими православними діячами почав просити його, щоб висвятив для України митрополита і владик. Проте патріарх Феофан, остерігаючись польського короля та єзуєтів, а також не маючи на те дозволу константинопольського патріарха, котрому віддавна була підпорядкована Київська митрополія, довго вагався. Однак тодішні події в Польщі допомогли Сагайдачному схилити на свій бік патріарха і здійснити свої наміри. Саме в той час супроти поляків виступили турки під орудою Скиндерпаші. Гетьман Сагайдачний не взяв участі в цій боротьбі Турки посунули на місто Цицерону в Молдавії, до річки Прут. Проти мусульман виступив гетьман Станіслав Жолкевський із багатьма знатними польськими панами. У битві під Цецорою проте, поляки зазнали нищівної поразки. Салі гетьман загинув, а з ним було вбито чимало поляків. Сагайдачний не спішив допомогти полякам, і його відсутність обернулася для них трагедією. Після цього акції Сагайдачного зросли, а козацтво набуло ще більшої ваги. "Тепер козаки оволоділи всією Києвською Украйною, вони владарюють у всьому придніпровському краї; що хочуть те й роблять ;мешканці сіл і місту басейні річок Тетерева та Ірпеня утворили козацькі сотні і визнали себе складовою частиною південно-руського козацтва ".Для Сагайдачного це був дуже сприятливий час і він ним повністю скористасвся, щоб прихилити патріарха Феофана до висвячення митрополита в місті Києві. Крім того Феофан висвятив за осіньї620 року та зиму п’ятьох православних єпископів на українські та білоруські землі, для єпархій, ієрархи яких підписали унію.

Король Жигмонд, почувши про висвячення владик, звелів усіх їх захопити та кинути до в’язниці. Проте Сагайдачний не допустив із козаками не допустили цього злодійства й переховували владик у різних монастирях. Усі вони згодом стали великими борцями за православну віру й руський народ.

При висвяченні митрополита і єпископів їм було повернуто багато православних церков, монастирів та земель, одібраних раніше у православних уніатами й католиками.

Відтоді козацтво і стало опорою православия і народності в Україні, відтоді український народ свідомо розпочав боротьбу за віру й народність не лише з католиками й уніатами, а і з ополяченими, окатолеченими, обуніаченими українськими панами й підпанками.

У той час, коли на Україні сталася така важлива подія, турки, розгромивши поляків під Цецорою, на цьому не зупинилися : вони зібрали нові, ще грізніші сили, щоб вдруге рушити на Польщу. У свою чергу, і польський уряд вирішив підготуватися до відсічі, для чого зібрав раду у Варшаві, куди було запрошено також "великого і доброго справцю Сагайдачного ", як називає його польський літописець Йоахим Єрлич.

Але гетьман не зразу погодився їхати до Варшави. Він розумів все вигоду свого становища і спершу ухилився від будь-якої допомоги полякам. Тоді вони почали діяти через Феофана, котрий на той час ще перебував у Києві. Патріарх переконав Сагайдачного аби він "з усіх своїх сил чинив кривавий напад на ворога Божого і християнського "

Тільки після цього Сагайдачний зголосився допомогти полякам, та й то за умови, якщо патріарх Феофан і королівський посол Бартоломей Обілковський гарантуватимуть, що король підтримуватиме новоосвячених православних митрополита і єпископів.

І коли король зголосився задовольнити вимогу Сагайдачного, тоді й він із свого боку погодився їхати до Варшави.

Там Сагайдачному виявили велику шану і прислухалися до його порад. Сам король звернувся до гетьмана із словами : "Я посилаю сина під Хотин і вручаю його тобі".

Проте гетьман не задовільнився лише одним люб’язним прийомом короля і висунув перед поляками вимоги, які просив розглянути тут же, у Варшаві, в його присутності. Ці умови такі: 1) скасування посади козацького стар­шого, назначуваного над козаками польським урядом;!) офіційне визнання влади українського гетьмана над Україною;3) скасування неприйнятних розпоряджень щодо козацтва; 4) надання населенню України свободи віросповідання.

Коли всі ці умови були прийняті й затверджені, лише тоді Сагайдачний поспішив до Києва, і звідти відпустив в Єрусалим Патріарха Феофана.

Після проводів у Києві остаточне прощання з патріархом відбулося на кордоні землі Руської, в Буші.

Тим часом гроза, яка насувалася на Польщу, вилилася нарешті в те, що проти Речі Посполитої пішов сам турецький султан Осман 11. Султан вів із собою триста тисяч турків і сто тисяч татар.

Проти полчищ мусульман поляки могли виставити всього вісімдесят сім тисяч власного війська та сорок тисяч козацького, які й рушили до турецької фортеці Хотин. Командувачем хотинської війни було оголошено королевича Владислава. Великі надії покладалися на Сагайдачного. Цього разу гетьман зустрівся з королевичем, а пізніше і королем у Львові.

Тим часом, 22 липня 1621 року королевич Владислав і гетьман Ходкевич перейшли Дністер і незабаром розташувалися біля Хотина.

Гетьмана Сагайдачного затримали на нараді в короля, тому замість нього козаків повів поки-що Михайло Дорошенко.

Прибувши у призначене місце, польсько-козацькі війська довго чекали Сагайдачного. Тим часом гетьман, поспішаючи на збірний пункт, уже недалеко від нього, наразився на турецький загін і був поранений, але встиг утекти і сховатися в лісовій чаші. Тоді в польському таборі поширилася чутка, ніби Сагайдачний загинув. Поляки замість загиблого козацького гетьмана призначили іншого - Якова Бородавку.

Але Сагайдачний благополучно вибрався з лісу і несподівано в серпні прибув до козацького табору, А коли дізнався про те, що трапилося усунув від гетьманства свого наступника Бородавку.За якусь провину того судили військовим судом і туту же стратили в польському стані. Українські літописці різних часів це пояснюють так:"...затое Бородавка обвинен, что не поспешал з войском своим до главного обозу польского да бавился в дорозе здобічем", тобто грабунками.

Прибувши до козацького табору, гетьман Сагайдачний взяв козаків під свою оруду і поставив їх попереду польського війська. За своїм звичаєм, козаки звели табір, довкола якого поставили вози, обвели їх ровами і укріпили валами й палями.

Навпроти козацько-польського табору стояли турки із самим султаном та великим візирем.

Перша сутичка козаків та поляків з мусульманами відбулася 2 вересня, ще до прибуття в табір королевича Владислава. Але справжній виступ відбувся 8 вересня. Турки й татари з усім шалом східних людей кинулися на козацький табір і обложили його. Козаки добре знаючи бойові прийоми противників, спочатку не чинили їм опору і дали можливість наблизитись до ровів, а потім несподівано вискочили на вали, дали сильний і прицільний залп із мушкетів і відкинули ворога.

Після такого несподіваного успіху козаки перейшли в наступ, увірвалися в турецький обоз, але цілком захопити його не змогли, оскільки коронний гетьман Хоткевич їх своєчасно не підтримав. Це надзвичайно обурило як козаків, так і самого Сагайдачного, котрий очолював військо і був важко поранений. Відмова Ходкевича в допомозі настільки обурила козаків, що вони відкрито обурювалися. Тоді за наказом королевича були призначені депутати для проведення слідства і заспокоєння козаків.

Тим часом військові дії відновилися. Війна тривала п’ять тижнів. Попри нерівність сил все ж перший попросив миру грізний Осман 11, який донедавна погрожував викорінити все немусульманське населення в Польщі.

Мир було укладено 8 жовтня 1621 року.

Гетьман далі лежав хворий.

Хотинським походом гетьман Сагайдачний закінчив свою військову стезю, останні п "ять місяців життя присвятивши внутрішнім справам України.

Він приділив увагу Київському богоявленському братству і вніс кілька тисяч на оновлення Богоявленського монастиря та утримання його школи. Разом з тим гетьман оновив ще деякі церкви, спорудив нову в Києві при Флорівському монастиреві, послав п'ятнадцять тисяч золотих червінців львівській братській школі, залишив кошти іншим монастирям, храмам, школам на Україні.

Помер Сагайдачний 10 квітня 1622 року.

Висновок

Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний - це одна з тих світлих постатей, яка назавжди залишиться у народній пам’яті.

Сагайдачний, людина широкого розуму, добре розуміючи головні проблеми політичного, економічного, релігійного, освітянського та соціального життя своєї епохи, і не лише у себе, на Україні, а і в суміжних країнах.

Крім того, йому був притаманний великий дипломатичний такт, завдяки якому, не оголюючи меча, він зумів домогтися у поляків таких благ для свого народу, про які жоден український гетьман не мріяв.

Він заклав міцні підвалини для подальшого існування українського козацтва і накреслив програму його подальших дій.

Особливо гетьман турбувався про народну освіту і влаштування шкіл. Для цього він не шкодував ні часу, ні зусиль, ні коштів, даючи прийдешнім поколінням живий і безсмертний приклад.

Петро Сагайдачний - взірець справді високого патріотизму великого сина України.

Використана література

1. Чайковський Андрій. Гетьман Сагайдачний..- Коломия: ОКА, 2007.- 288с.

2. Гуржій Олександр Іванович, Корнієнко Вадим Валерійович Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.- К.: Україна, 2004.- 192с.: іл.