Азовське козацьке військо

Реферат на тему:

Огляд історії азовського козацького війська

Азовське козацьке військо – вагомий, але малодосліджений фактор в історії України. При тому, що до історії цього формування зверталося багато істориків, на сьогодні немає жодної комплексної праці, присвяченої Азовському війську. Одними із перших досліджень, в яких автори звертаються до історії Азовського формування, є праці А.О.Скальковського,1 Д.І.Яворницького,2 П.П.Короленка.3 Вони започаткували традицію дослідження історії Азовського війська в контексті історії південного регіону та як складової частини Кубанського козацького війська.

Тема Азовського козацтва присутня і в узагальнюючих дослідженнях кінця ХІХ – початку ХХ століття. Слід виділити праці О.Я.Єфименко,4 М.С.Грушевського,5 К.К.Абази.6

Подією в дослідженні історії Азовського козацтва стала праця Ф.А.Щербини “Історія Кубанського козацького війська”, суттєвою відмінністю7 якої є залучення значної кількості документальних матеріалів Катеринодарського крайового архіву. При всьому цьому Ф.Щербина уникає висвітлення суперечливих питань з історії війська: останніх часів існування Задунайської Січі, організації переходу задунайців до Росії. Водночас докладно висвітлюється процес становлення нової військової одиниці, поява та втілення в життя проектів організації задунайців.

Окремі фрагменти історії Азовського козацтва присутні в ювілейних офіційних дослідженнях Військового міністерства8 та біографічних розвідках, присвячених імператору Миколі І.9

Традиція в дослідженні історії Азовського козацького війська певною мірою була продовжена в радянські часи. Серед статей, вміщених в періодичних виданнях і присвячених Азовському козацтву, на особливу увагу заслуговують дослідження О. Рябініна-Скляревського.10

Однак, починаючи з 30-х років, до історії Азовського формування зверталися переважно українські історики-емігранти. Варті уваги праці Д.Дорошенка,11 Н.Полонської-Василенко.12 У своїх синтетичних дослідженнях автори намагалися простежити запорозькі традиції спочатку в середовищі Задунайського козацтва, а потім і в Азовському козацькому війську.

У Радянському Союзі в 30 – 50-ті роки ХХ століття тема Азовського козацтва не досліджувалася через її “шкідливість”, а в 60 – 80-х роках за відсутністю в науковому обігу нових документальних даних історія Азовського козацького війська не викликала особливої зацікавленості.

Початок 90-х років ХХ століття позначився появою нових праць синтетичного характеру, в яких чільне місце відводиться історії Азовського козацького формування. Серед статей та монографій виділяються роботи П.Лавріва,13 А.Бачинського,14 О. Бачинської,15 І.Сапожникова.16 Новітні дослідження звертають на себе увагу введенням до наукового обігу представницького кола джерел і більш поглибленим вивченням історії Азовського козацтва як складової частини історії Південної України. Однак при наявності значної кількості історичних робіт синтетичного характеру, Азовське козацьке військо залишається однією з малодосліджених сторінок вітчизняної історії.

Наявність представницького коло опублікованих і неопублікованих джерел дозволяє комплексно дослідити військову, соціальну та економічну історію Азовського війська і висвітлити місце козацького формування в історичному розвитку України першої половини ХІХ століття.

Азовське козацьке військо – іррегулярне формування військової структури Російської імперії створене іменний указом від 27 травня 1832 року з козаків і райї Задунайської Січі, міщан Петровського посаду, до яких згодом були приєднані казенні селяни Новоспаського селища та малоросійські козаки із Чернігівської губернії. Ядром цього військового з`єднання стало населення козацької вольниці за Дунаєм. На початку російсько-турецької війни 1828 – 1829 років 218 січових козаків та 578 душ “некозацького стану” на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким повернулося до Росії.17 Перехід відбувся всупереч бажанню більшості Задунайського козацтва залишитися в Добруджі. Вихідці із турецьких володінь принесли із собою військову канцелярію, похідну церкву, скарбницю, прапори, атрибути влади – бунчук та булаву. З цим перехід набував силу повернення козацького Коша в межі російської держави. Подія, що сталася, поклала край небезпечної у всіх відношеннях для абсолютистської монархії Задунайської Січі і водночас наразила на смертельну небезпеку українське населення, що залишилося в Подунав`ї.

 Головними причинами переходу задунайського населення в межі Російської імперії були причини соціально-економічного характеру, які визначили кризу Задунайської Січі, що проявилася в еволюції козацьких традицій та звичаїв. Утвердження капіталістичних елементів у всіх галузях козацького господарства, широке застосування найманої праці, подальший розвиток товарно-грошових відносин призвели до майнового розшарування задунайського населення і сприяли соціальній диференціації козацького товариства та мирного населення. Саме тому на початку 20-х років XIX століття на Задунайській Січі чітко простежуються дві непримиренні групи задунайців, інтереси яких розходяться як в економічному, так і в політичному плані. З одного боку, це заможна верхівка козацтва та райї – “дуки”, “срібляники”, з другого – “старі” козаки-бурлаки та сірома – “голоколінчики”, “безштаньки”. Перші мріяли повернутися на батьківщину та скористатися всіма тими правами і привілеями, які були обіцяні російським урядом, а голота та старе козацтво бажали залишитися за Дунаєм, бо не вірили обіцянкам російських чиновників і боялися втратити єдине, що мали, – волю.

Водночас причини соціально-економічного характеру тісно перепліталися із політичними причинами повернення задунайського населення на батьківщину. Дві держави – Росія та Туреччина, в умовах підготовки війни між собою намагалися різними засобами (мирними і немирними) підпорядкувати собі козаків. Не витримавши політичного тиску великих імперій, задунайці схилилися до союзу з російською державою. Поява на політичній арені Й.Гладкого підштовхнула хід подій на Січі і сприяла швидкому переходу задунайського населення в межі Російської імперії.

Із задунайців, які перейшли на бік російської армії, було сформоване Окреме Запорозьке військо (1828 – 1832 рр.). Воно було утворене під час війни, поза планом Військового міністерства і тому відрізнялося від усіх інших військових формувань Російської імперії тим, що зберігало традиційний поділ на курені та право внутрішнього самоуправління. Створення Окремого Запорозького війська було зумовлене намаганням російського уряду використати бойовий досвід задунайських запорожців під час військових кампаній проти Туреччини, сприяти поверненню колишніх російських підданих в межі держави, зміцнити кордони і міжнародний авторитет Російської імперії.

Бойовою одиницею новоствореного козацького формування став п`ятисотенний піший полк, сформований із здатних до військової служби задунайських козаків. Іменним указом від 4 квітня 1829 року він був названий Дунайським і прикомандировувався до Дунайської флотилії.18 Козацький полк Окремого Запорозького війська брав участь в облозі і взятті Сілістрії. Потім був відряджений корпусним командиром Красовським на територію Задунайської Січі для боротьби з чумою. Після її ліквідації у 1830 році полк повернувся через Сатуновський карантин в межі російської держави і до 24 листопада 1831 року служив при Дунайській флотилії.19

Неслужиле задунайське населення Окремого Запорозького війська після карантинного терміну було передане у відомство головного попечителя колоністів Південного краю генерал-лейтенанта І.М.Інзова і мешкало спочатку в Добруджі, а згодом було переведене на тимчасові військові квартири у Таврійську та Катеринославську губернії. На 1830 рік Окреме Запорозьке військо – Дунайський козацький полк і неслужиле задунайське населення, нараховувало 2336 осіб (1649 душ чоловічої і 687 душ жіночої статі).20

Оскільки військова структура Російської імперії об`єктивно не потребувала нового іррегулярного формування, то Окреме Запорозьке військо протягом п`яти років залишалося без конкретного місця поселення, чітко визначених військових функцій, статусу. Після закінчення російсько-турецької війни 1828 – 1829 років Військове міністерство запропонувало перевести задунайське козацтво в західну частину Кавказького хребта. Однак вкрай напружена обстановка на Кавказі, відсутність вільних, відвойованих в ході військових операцій, земель та той резонанс, який виник внаслідок повернення “невірних” запорожців на батьківщину, не дозволили здійснити цей намір. Задунайське козацтво було залишене на півдні України і Новоросійський та Бесарабський генерал-губернатор з наказу імператора зайнявся пошуком вільних земель для їх поселення.

Тривалий пошук місцевості для поселення задунайців увінчався успіхом у 1831 році. Вихідцям із турецьких володінь було запропоновано оселитися на Бердянській пустоші, що в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. Саме сюди на початку 1832 року було переведене Окреме Запорозьке військо і згідно “Положення про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї” було реорганізоване за зразком інших іррегулярних козацьких формувань Російської імперії. З оселенням на узбережжі Азовського моря воно отримало назву – Азовське, і мало керуватися статутами та положеннями вже існуючих козацьких військ. 21

Новостворене військо, як військово-адміністративний елемент держаної системи, не могло вимагати для себе створення окремої специфічної системи управління. Тому воно було приречене мати встановлену в Російській імперії систему підпорядкування вищій державній владі. Перед урядом по відношенню до війська стояло завдання створити таку систему військово-адміністративного управління, яка б без зайвих суперечностей влилася в уже існуючий державний механізм. Однак адміністративно-територіальний устрій Азовського формування мав свої особливості. На початку становлення козацького війська він був підпорядкований земельному питанню. Надані за “Положенням” 1832 року землі для поселення азовців не могли задовольнити потреб всіх козаків у земельних ділянках. У поземельних відносинах Азовське козацьке військо користувалося статутами та положеннями про поземельне довольство Донського козацького війська. В ході розподілу військових земель виявилося, що близько однієї третини азовців через відсутність наявної землі не можуть отримати визначених положеннями наділів землі розміром у 30 десятин. Тільки після змін, внесених до правил в поземельне довольство, коли були зменшені розміри козацьких паїв вдвічі, вдалося наділити всіх азовських козаків ділянками землі. Після вирішення земельного питання в Азовському козацькому війську остаточно встановився і адміністративний устрій.

За встановленою в Російській імперії системою управління Азовське формування безпосередньо підпорядковувалося Новоросійському генерал-губернаторові як в цивільних справах, так і у військових. Через генерал-губернатора козацьке військо підлягало Військовому міністерству. До 1857 року справи Азовського формування розглядав Департамент військових поселень Військового міністерства, а з 1857 року – Управління іррегулярних військ цього ж міністерства. Питання, які не могли бути вирішені Військовим міністерством, передавалися доСенату, а його рішення, апробовані імператором, набували силу закону. Безпосередньо управляла азовцями військова канцелярія на чолі з наказним отаманом. Останній користувався в управлінні правами бригадного командира і призначався урядом. Його рішення щодо справ у війську було вирішальним. В свою чергу військова канцелярія не могла приймати рішення без згоди наказного отамана. При незгоді з рішенням наказного отамана військова канцелярія могла повідомляти про своє розуміння справ Новоросійського генерал-губернатора. Однак до прийняття рішення генерал-губернатором військова канцелярія виконувала накази отамана.

Військова канцелярія, як орган внутрішнього управління військом, відала військовими, цивільними та військово-судовими справами азовців. Цивільні судові справи козацького формування розглядалися Олександрівським повітовим судом на загальних підставах. Обов`язки та напрямки діяльності канцелярії визначили її штат. Вона складалася з голови (наказного отамана), постійного члена штаб-офіцерського чину, 3-х (а з 1852 року 2-х) асесорів обер-офіцерського чину, секретаря, канцелярських службовців. З укомплектуванням штату військової канцелярії формуються і структури, що їй підпорядковуються, – станичні та хутірські управи, медичний персонал, штат військових священиків. До складу військової канцелярії були включені військовий землемір, військовий архітектор та чиновник з особливих доручень. Щоб встановити контроль над Азовським формуванням, до війська були направлені офіцери регулярної армії.22

Військовий устрій Азовського іррегулярного війська визначався за принципом інших козацьких військ Російської імперії. Військова служба азовців поділялася на внутрішню та польову. Польова служба козацьких військ Російської імперії полягала переважно в охороні кордонів держави. Поселення Азовського формування на віддаленій від кордонів і осередків бойових дій території дуже ускладнювало виконання азовцями такого роду служби. Височайшим повелінням від 17 лютого 1837 року була визначена зовнішня служба Азовського війська. Із азовських козаків для охорони східного узбережжя Чорного моря з метою припинення зносин турецьких контрабандистів з гірськими народами Кавказу формується 10 патрульних команд по 20 чоловік у кожній.23 Для патрулювання азовськими морськими командами чорноморського узбережжя були збудовані баркаси особливої конструкції – на зразок мальтійських човнів. Вони будувалися спочатку в Миколаєві, а з 1844 року – в Редут-Кале.24 Поступово кількість азовських баркасів та команд зростають. Причиною цього були спільні операції флоту та сухопутних військ по опануванню східним узбережжям Чорного моря. Кількість азовських човнів збільшилася до 42-х і військо виставило 26 команд. Азовські морські команди базувалися на Сухумській та Костянтинівській станціях.25 Козаки несли службу позмінно: кожна сотня, прослуживши 2 роки, відводилась у військо на пільги, а її місце займала інша сотня. На зовнішній службі козак мав відслужити 25 років. Іменним указом від 14 січня 1845 року була проведена реорганізація азовських команд. Вони були поділені на два відділення і мали патрулювати чітко визначені ділянки східного узбережжя Чорного моря.26 Азовські морські команди несли свою службу на східному узбережжі Чорного моря аж до ліквідації війська.

Внутрішня служба азовських козаків була визначена указом від 2 лютого 1844 року. Згідно з ним для несення служби у військових установах та по війську була сформована команда із урядника, 14 піших і 10 кінних козаків.27

Указом від 27 жовтня 1853 року на території іррегулярного формування була створена учбова команда із офіцера, 2 урядників, 2 приказних, 4 канонірів і 30 козаків. Призначення цієї команди полягало в підготовці молодих козаків для служби на східному березі Чорного моря.28

За наказом Олександра ІІ 5 лютого 1862 року в Азовському війську була сформована специфічна паромна команда, яка крім переправи мала виконувати доручення військового керівництва.

Протягом всього періоду існування козацького формування воно було незначним. На початок переселення азовців на Кубань у війську значилося 36 офіцерів і 1569 чоловік стройових нижніх чинів. Із показаної кількості офіцерів – 1 генерал і 5 обер-офіцерів були зайняті у внутрішньому управлінні. Із 1569 чоловік стройових нижніх чинів урядників було 100 чоловік і рядових козаків 1469 чоловік На зовнішній та внутрішній службі перебувало в азовських командах при Сухумській та Костянтинівській морських станціях 34 урядники і 481 козак; в учбовій команді 2 урядники і 36 козаків; на посадах по війську 22 урядники та 20 козаків. У відпустках на території війська знаходилося 42 урядники та 929 козаків.29 Найбільший військовий склад формування був на 1 січня 1856 року – 1926 козаків та офіцерів.30

Однак малочисельність війська не завадила Азовському козацькому формуванню брати участь майже у всіх війнах, що вела Російська імперія наприкінці 20-х – початку 60-х років ХІХ століття.

Служба Азовського війська була гідно оцінена. За період свого існування воно було нагороджене прапорами та Височайшими грамотами. Першого прапора формування задунайців отримало 6 грудня 1831 року “за хоробрість і завзяття, виявлені при переправі через Дунай 27 травня 1828 року”. 1 липня 1844 року воно було нагороджене прапором “за хоробрість і завзяття при переправі через Дунай російських військ в 1828 році, постійну відданість і відмінну службу”. За Кримську війну Азовське козацьке військо отримало Георгіївський прапор з надписом: “За хоробрість і зразкову службу у війні проти французів, англічан і турків у 1853, 1854, 1855, 1856 роках”.31

Азовське козацьке військо за організацією, комплектуванням, проходженням служби, навчанням, озброєнням та обмундируванням значно відрізнялося від регулярних військових частин. Від одинадцяти іррегулярних військ Російської імперії воно відрізнялося перш за все відмінностями у несенні зовнішньої та внутрішньої військової служби, особливостями господарювання та менталітету.

Обмеженість військових функцій через малу кількість служилого козацтва та невдале розташування обумовили те, що Азовське козацьке військо не повною мірою виправдовувало себе як окреме військове з’єднання і за період свого існування набуло більш господарського та військово-резервного відтінку. Віддаленість від кордонів, поселення на обжитій території серед мирного населення, переважання в ньому “обивательського” елементу над козацьким, сприятливі кліматичні та географічні умови, наближеність до сухопутних та морських шляхів визначили господарські пріоритети азовських козаків.

При поселенні на Бердянській пустоші Азовське формування нараховувало 2319 душ обох статей.32 Така кількість була надто замалою, щоб військо із задунайців могло і надалі існувати як окреме військове з`єднання. Саме тому наказний отаман використовує будь-яку можливість, щоб збільшити чисельність формування. Намагання Й.Гладкого підтримувалися і урядом. Протягом 30 – 40-х років козацьке військо поповнювалося за рахунок приєднаних до війська петровських міщан, новоспаських державних селян, задунайських козаків, що поступово поверталися в межі російської держави із турецьких володінь, липовансько-некрасівського населення із 4-х турецьких аянств, колишніх запорозьких та задунайських козаків з Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній, малоросійських козаків із Чернігівської губернії та природного приросту. Російський уряд, приєднуючи до військових земель вже існуючі населені пункти, заощаджував таким чином державні кошти на створенні нових адміністративних центрів, а, приймаючи вихідців із турецьких володінь, зміцнював авторитет держави як визволительки християнських народів. За 30 – 40-і роки козацьке формування збільшилося більше ніж 5000 цивільних осіб і нараховувало на 1849 рік 8748 душ обох статей.33

В 50-х роках уряд вже не вдавався до штучного збільшення населення Азовського війська. Однак його чисельність невпинно зростає вже в основному за рахунок природного приросту, якому сприяв рівень добробуту азовських козаків. На кінець 50-х років землі козацького формування вважалися найзаселенішими у Катеринославській губернії. Щільність населення становила 14 чоловік на квадратну верству, один населений пункт приходився на 145,17 квадратних верств, на один населений пункт припадало до 354,2 дворів і більше ніж 2095 жителів. Водночас слід зазначити, що тенденція до постійного зростання чисельності азовського населення не вплинула на загальний стан речей. Військо і надалі залишалося одним з найменших козацьких формувань Російської імперії і на початок поетапного переселення азовців на Кубань нараховувало 10911 осіб.34

Соціальний склад Азовського формування протягом всього періоду його існування був досить неоднорідний. До складу козацького війська входили представники майже всіх суспільних станів Російської імперії: офіцери дворянського походження, особи духовного звання, козаки селянського та міщанського походження. На військових землях до самої ліквідації війська проживали: різночинці; дворові люди та селяни-кріпаки – власність офіцерських сімей; відставні солдати та матроси; державні селяни та міщани – родичі азовських козаків. Різноманітний соціальний склад населення Азовського козацького формування пов`язаний як з різним соціальним походженням задунайського населення, що повернулося в межі російської держави, так і заходами уряду щодо штучного збільшення кількості служилого козацтва.

З перших років існування козацького формування в Приазов`ї задунайська старшина, отримавши офіцерські звання, наділялася значно більшими, ніж козаки, земельними ділянками. Вона зосереджує в своїх руках значну кількість майна та нерухомості. Скориставшись наданим урядом правом переходу до вищих станів, старшина поступово отримує дворянство. Разом з тим незаможним козацьким родинам військова адміністрація надавала матеріальну і грошову допомогу і таким чином сприяла покращанню становища збіднілих азовських родин. Постійне піклування наказного отамана та військової канцелярії про них мало позитивні наслідки – розорених козацьких господарств у війську не було.

Основу війська становили козаки середнього рівня статку. Їх господарства і визначали рівень добробуту козацького формування. Саме вони забезпечували загально-військовий добробут, влаштовували станичне життя, вели прибуткове господарство і були тим середньостатистичним козацтвом, яке й визначало сутність та інтереси війська.

Приєднання до війська нових земель та мешканців сусідніх населених пунктів стимулювало розвиток козацьких господарств. Приєднані до Азовського формування міщани Петровського посаду та селяни Новоспаського селища допомогли задунайцям звернути увагу на переваги місцевості та окремих галузей виробництва. Наближеність військових земель до морських портів, жвава торгівля навколишнього населення переконали азовців в перевагах відведеної їм під поселення території. Місцевість, на якій були поселені задунайці, являла собою відкриту рівнину, що знижувалася до моря і пересікалася в багатьох місцях річками, байраками, балками. Через землі Азовського війська протікали річки Берда, Кальчик, Каратиш, Солона. Грунти в межах формування були різними: на півночі – чорноземи, придатні для хліборобства, на півдні – піщано-кам`янисті грунти, що часто обезводнювалися. Землі Азовського війська вважалися найродючишими серед 9-ти повітів Катеринославської губернії. Саме земля стала основним багатством козаків. Її власником виступало військо. Військова канцелярія була головним розпорядником військових земель. У межах станиці функції контролю земельної власності здійснювала станична управа. Під її наглядом станична громада ділила землі станичного юрту на ріллю, сінокоси та пасовиська; розподіляла окремі ділянки між станичниками, визначала землі для орендування, лісоводства, під хутори та млини. Фактично козаки не були власниками землі. Стосовно війська вони були землекористувачами.

Землі азовці отримали вдвічі менше за установлену законодавством кількість. З часом виявилося, що й цих 15 десятин досить для вправного господаря, щоб отримувати прибутки. Прибутки від використання військової землі становили вагому частину військових громадських сум. Поширеною була оренда землі під різні види сільськогосподарських робіт. Близькість Бердянського та Маріупольського портів підвищувала ціни на землю і стимулювала розвиток товарного виробництва на землях Азовського козацького війська. В першу чергу це стосувалося розвитку хліборобства. Воно стало у війську тим заняттям, якому азовські козаки приділяли найбільше часу, уваги та зусиль. І це не випадково. Зернові культури були основним продуктом споживання азовців, їх худоби, а також одним із головних предметів експорту в країни Західної Європи та Східного Середземномор’я. Основними зерновими культурами, які вирощувалися на землях Азовського козацького війська,були пшениця, жито, овес, просо, гречка. Перевага віддавалася пшениці через її попит на зовнішньому ринку. Жито, овес, просо та інші зернові культури сіяли, в основному, для задоволення власних потреб. Рештки врожаю цих культур продавалися в околицях війська.

Врожаї в Азовському козацькому війську утримувалися на середньому для всієї губернії рівні, а інколи й перевищували цей рівень. Якщо врахувати кількість населення формування (незначну в порівнянні з губернію) і внесок війська в загальногубернський рівень врожайності, то, безперечно, продуктивність господарств азовських козаків була середньогубернською. Успіхи азовців в хліборобстві були визнані не тільки місцевими жителями, а й на найвищому рівні (Радою Імператорського товариства сільського господарства Південної Росії) і, навіть, за кордоном – на Лондонській всесвітній виставці виробів сільського господарства та промисловості в 1851 році.35 При цьому слід врахувати, що козаки змушені були конкурувати з господарствами колоністів, які мали значно ширші можливості у виробництві та реалізації.

Значну роль в господарстві азовців відігравало скотарство. Ним козаки займалися ще за Дунаєм і мали певний досвід у цій галузі. Худоба цінувалася азовцями. Вона була великою підмогою для козацьких господарств, одним із критеріїв їх майнового благополуччя. Однак товарного напрямку скотарства у війську не було, як і не було громадських табунів. Кожне, або майже кожне господарство мало робочу худобу – волів, коней, а також корів, овець, свиней, кіз. В середньому по війську на одну родину припадало по 4 воли, 2 корови з телицями, 6 штук овець і кінь. Така кількість худоби на родину дозволяла азовцям повноцінно обробляти земельні наділи, самостійно здійснювати перевезення вантажів у межах і поза межами військових земель, задовольняти потреби козацьких сімей в молочно-м`ясних продуктах. Рівень розвитку скотарства в межах військових земель (крім вівчарства) відповідав загальногубернському. Азовці на відміну від загальногубернських тенденцій не займалися вівчарством. Це було пов’язане, в першу чергу, з нестачею робочих рук та обмеженою кількістю пасовиськ через обмеженість земельного фонду Азовського формування.

Азовське козацтво займалися самими найрізноманітнішими промислами: рибальством, виготовленням черепиці та цегли, ремонтом сільськогосподарських знарядь праці та інше. Однак промисли у війську не мали товарного напрямку. Вони були зорієнтовані на задоволення потреб козаків та війська.

Особливе значення для економічного розвитку Азовського формування мала торгівля. Її розвиток був пов`язаний з товарним напрямком сільського господарства, особливо хліборобства. Організаційних форм торгівля у війську набула ще в 30-х роках ХІХ століття. В межах козацького формування велася періодична, стаціонарна та відкупна торгівля. З появою серед азовців досить заможних людей, які в грошах, векселях та товарах мали не менше ніж 1500 крб. сріблом, у війську оформилося Товариство торгових козаків. Вступ козака до цього товариства надавав йому можливість за встановлену плату звільнятися від несення військової служби і повністю присвятити себе торгівлі. Козаки Торгового товариства мали право на рівні з купецтвом вести торгівлю в межах країни.36 Торгових козаків в козацькому формуванні було небагато (в 1861 році їх нараховувалося лише 40 чоловік37). Однак вони досить успішно торгували і приносили значні прибутки війську. Створення у війську Торгового товариства є яскравим прикладом господарських досягнень азовців.

Наявність землі, умови виробництва, форми і методи господарювання, досягнення в хліборобстві дають підстави говорити про прибутковий характер козацьких господарств. Загальний рівень розвитку господарства дозволяв козакам поступово налагоджувати внутрішнє життя війська, збільшувати витрати на медичне обслуговування, освіту, церковні справи, на утримання громадських організацій. Матеріально військо виправдовувало своє існування і не потребувало повного державного утримання. Азовці змогли повернути всі позики надані державою. Рівень господарювання дозволяв це зробити вчасно і в повному обсязі. Позики державі поверталися з військових прибутків, значний вклад до яких робили козаки, їх наполеглива праця. В останні два десятиліття козацьке формування й зовсім перейшло на повне самозабезпечення і не обтяжувало державну казну проханнями надати матеріальну допомогу. У процесі господарювання азовські козаки показали не тільки свою економічну життєздатність, а й створили таке господарство, яке сміливо могло конкурувати із господарствами заможних державних селян та іноземних колоністів.

Добробут азовських козацьких господарств не міг не контрастувати з положенням навколишніх кріпосних селян. А якщо врахувати й те, що серед азовців було багато колишніх кріпаків, які успішно позбулися особистої та економічної залежності від поміщиків, то стає зрозумілим прагнення кріпаків приєднатися до азовців. Вже саме перебування козацького формування на частині колишніх запорозьких земель створило специфічний клімат Запорозьких Вольностей, що розглядався частиною суспільства як взірець вільнолюбивих змагань українського народу. Незадоволення поміщиків перебуванням Азовського війська в регіоні додавали напруженості в краї і переконували вище керівництво в необхідності перевести військо на окраїну держави і з користю для імперії використати військовий і господарський досвід азовців у стратегічно важливому регіоні. Саме фактори соціально-економічного характеру, що створювали особливу специфіку регіону, були однією з головних причин переведення азовців на Кубань.

Не могло не звернути на себе увагу і виконання азовцями набагато менших, у порівнянні з іншими козацькими формуваннями, військових функцій та обов`язків. Малочисельність Азовського з`єднання, невідповідність місця поселення статусу козацького формування, відмінності у несенні зовнішньої та внутрішньої служби значно виділяли Азовське козацьке військо у системі іррегулярних військ Російської імперії. Все це обумовило досить незначне місце Азовського козацтва у військовій структурі Російської держави.

Як для уряду, так і для самих азовців було очевидним, що Азовське формування не виправдовує себе як окреме козацьке військо. Питання про переселення азовців на Кубань не сходило з порядку денного протягом всього періоду існування війська в Приазов`ї. Створені в 1838, 1843, 1844, 1851, 1857 роках проекти передбачали оселення азовців в західній частині Кавказького хребта. Але вони не набули силу закону через складну ситуацію на Кавказі. Згідно з проектами азовці мали сколонізувати територію, що ще частково належала натухайцям. Малочисельність війська, незнання місцевості змусили вище військове керівництво відмовитися від поселення азовських козаків на неповністю контрольованій російськими військами території.

З наближенням до кінця військової кампанії на Кавказі з`являється можливість здійснити переселення азовських козаків на Кубань. В ході цілого ряду успішних військових походів під контроль російської армії підпала значна територія, яку треба було заселити і освоїти. В зв`язку з цим, головнокомандуючий Кавказькою армією князь Барятинський повідомляв Військове міністерство, що з`явилася можливість перевести Азовське козацьке військо на Кубань і оселити його на обіцяній ще Миколою І території. Водночас князь Барятинський зауважував, що доречно було б об`єднати це малочисельне військо з більш чисельним козацьким формуванням, боєздатність якого не викликає сумнівів і випробувана в ході кавказької кампанії. Гостра потреба в нових поселеннях на Кавказі надала можливість розв`язати проблему щодо остаточного місця поселення Азовського формування. Як наслідок – Височайша воля імператора про поетапне переселення азовців на Кубань. Згідно з “Положенням про заселення західної частини Кавказького хребта” 1862 року з Азовського війська мало переселитися в Кубанську область 8 офіцерських і 800 козацьких сімей,38 що становило 33% загальної кількості азовських сімей. На поселення повинні були йти такі сім`ї, що мали не менше одного служилого козака. Був встановлений і віковий бар`єр щодо козаків-переселенців. Від участі в жеребкуванні звільнялися ті козаки, що досягли 45-літнього віку і не мають синів, яким більше 17 років. На 1862 рік у війську вже була значна кількість сімей відставних нижніх чинів та офіцерів. Якщо рахувати тільки сім`ї, що мали одного і більше служилих козаків, то на Кубань повинна була піти майже половина сімей служилого козацтва війська.

Безперечно, починаючи широкомасштабну кампанію по переселенню козацьких формувань із внутрішніх губерній на Кавказ, уряд не міг одразу виселити Азовське козацьке військо у повному складі. Урядовими інстанціями, при прийняті такого рішення, до уваги бралося цілий ряд моментів, як-от: 1) неспроможність війська профінансувати переселення всього особистого складу одразу; 2) селянське походження переважної частини азовських козаків; 3) необхідність несення азовцями постійної патрульної морськоїслужби вздовж східного узбережжя Чорного моря; 4) присутність у війську значної кількості сімей відставних козаків та офіцерів; 5) наявність у війську матеріальних цінностей, нерухомого приватного майна, яким потрібно було належним чином розпорядитися.

Протягом 1862 – 1866 років від Азовського козацького війська в Кубанську область фактично переселилося 1093 сім`ї. В 1862 році на поселення в західну частину Кавказького хребта пішло 208 азовських сімей. Вони були поселені серед інших переселенців на землях Адагумського полку в станицях Анапській, Новоросійській, Благовіщенській та в Анапському селищі.

В 1863 році на Кавказ послідувало 504 сім`ї азовських козаків. Керівництво Кубанської області розпорядилося оселити їх разом з іншими переселенцями в станицях Абинській, Хабльській, Грузинській, Ільській Абинського полку. Під час поселення азовці намагалися відстоювати свої інтереси. Вони вимагали надати їм землі, обіцяні царем Миколою І, і дати змогу заснувати власні станиці. Відмова керівництва Кубанської області виконувати прохання азовських козаків привела до стихійних виступів азовців. З великими труднощами, погрожуючи зброєю, керівникам краю вдалося переконати азовських козаків припинити “неподобства”. Наслідком таких дій керівництва Кавказького краю щодо переселенців була відмова мешканців Азовського війська добровільно переселятися на Кубань. Тільки після того, як кавказьке керівництво зобов`язалося уважніше ставитися до переселенців із Азовського формування і оселити козаків на вибраних їх депутатами землях в окремих станицях, в Кубанську область на поселення послідувало ще 358 азовських сімей.

У кінці 1864 року уряд держави відмовився від своїх намірів переселити заплановану “Положенням” 1862 року кількість азовських сімей. Рішення мотивувалося майже повністю заселеною західною частиною Кавказького хребта і великою кількістю бажаючих оселитися на Кубані. Урядовці переконалися в недоцільності переселяти в Кубанську область колишніх новоспаських селян та петровських міщан, які за будь-яку ціну намагалися залишитися в Приазов`ї на освоєних ними землях.

В 1865 році переселенців на Кубань від Азовського козацького війська вже не призначалося. Водночас керівництво краю зобов`язалося прийняти азовських козаків, які побажають приєднатися до своїх станичників. В 1866 році в Кубанську область на поселення пішло ще 23 сім`ї із Азовського формування.

У Кубанську область переселилися в повному складі мешканці тих станиць, які були засновані вихідцями із-за Дунаю. Бажання поселитися поруч з Чорноморським козацьким військом підтримувалося серед колишніх задунайських козаків протягом всього періоду існування війська в Приазов`ї. З переселенням на Кубань задунайці та їх нащадки пов`язували надії зберегти право та привілеї козацького стану. На це сподівалися і представники малоросійського козацтва – мешканці Стародубської станиці, переважна частина яких також переселилася на Кубань. В Приазов`ї, на місцях попереднього поселення війська, залишилися колишні новоспаські селяни та петровські міщани. З переселенням у Кубанську область 48% населення Азовського війська (5244 чоловік), козацьке формування із азовців ліквідовувалося. Близько 5000 душ обох статей було переведено до цивільних відомств і зараховано: рядових служилих козаків та їх сім`ї – до розряду державних селян, офіцерів війська – до дворянства Катеринославської губернії. Правами відставних козаків та урядників користувалися ті азовці, які не менше 9 років прослужили на східному березі Чорного моря. 39

А 27 серпня 1866 року закінчила свою роботу і військова канцелярія. З її закриттям перестало існувати одне з останніх козацьких формувань на півдні України.

ЛІТЕРАТУРА

1.  Скальковский А. А. Опыт статистичекого описання Новороссийского края. – Одесса, 1850. – Ч.1.; Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994.

2.  Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – К., 1995.

3.  Короленко П.П. Азовцы // Киевская старина. – 1891. –Т.34. – № 7. – С.53-74; Т.34. – № 9. – С.171-194; Короленко П.П. Двухсотлетие Кубанского казачьего войска. 1696-1896. – Екатеринодар, 1896.

4.  Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1992.

5.  Грушевський С.М. Ілюстрована історія України. – К., 1992.

6.  Абаза К.К. Казаки донцы, уральцы, кубанцы, терцы. – Спб.,1891.

7.  Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1913. –Т.2.

8.  Столетие Военного министерства. 1802-1902. Главное управление казачьих войск. Исторический очерк. – Спб., 1902. – Т.11.– Ч.1.

9.  Шильдер Н.К. ИмператорНиколай 1, его жизнь й царствование. – Спб., 1903. – Т.2.

10.  Рябінін-Скляревський О. З життя Задунайської Січі // Україна. – 1929. – Кн. 34, травень-червень. – С.7-34; Рябінін-Скляревський О. Кінець Задунайської Січі // Україна. – 1929. – Кн. 36, вересень. – С.40-71.

11.  Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – К., 1992. – Т.2.

12.  Полонська-Василенко Н. Д. Історія України. – К., 1992. – Т.2.

13.  Лаврів П.І. Історія Південно-східної України. – Львів, 1992.

14.  Бачинський А. Д. Січ Задунайська. 1775-1828. Історико-документальний нарис. – Одеса, 1994; Бачинський А. Д., Бачинська О.А. Козацтво на Півдні України (1775-1869). – Одеса, 1995.

15.  Бачинська О.А Дунайське козацьке військо.– Одеса, 1998.

16. Сапожников И.В. Материалы по исторической географии дельты Дуная. – Одесса, 1998; Сапожников І.В. Матеріали з історичної географії та етнографії дельти Дунаю. – Одеса, 1998; Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Запорожские и черноморские казаки в Хаджибее и Одессе (1770-1820-е годы). – Одесса, 1998.

17.  ДАОО. – Ф. 1, оп. 214, спр. 7. – Арк.7, 13.

18.  Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе (далі – ПСЗРИ). – Спб., 1830. – Т. ІV. – С.229; Бойко А.В., Маленко Л.М. Матеріали до історії Азовського козачого війська. – Запоріжжя, 1995. – С.50-51.

19.  ДАОО. – Ф. 1, оп. 218, спр. 5. – Арк.100.

20.  ДАОО. – Ф. 1, оп. 214, спр. 7. – Арк.192-193.

21.  ПСЗРИ. – Спб., 1833. – Т. VІІ. – С.336-338; Бойко А.В., Маленко Л.М. Матеріали до історії Азовського козачого війська. – Запоріжжя, 1995. – С.52-56.