Події, при яких до влади в Росії прийшла династія Романових. Характеристика політики її перших представників

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Кафедра історії слов’янських народів

Індивідуальне завдання

на тему:

Події, при яких до влади в Росії прийшла династія Романових. Характеристика політики її перших представників

Виконала

студентка 1-го курсу

група Б

Рипаченко Ніна

Вінниця 2010

План

Вступ

1. Становище Росії до приходу до влади династії Романових. Криза влади

2. Прихід до влади династії Романових. Кінець Смутного часу.

3. Походження Романових

4. Перші Романови

5. Політика перших представників династії Романових

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Історія Росії на рубежі XVI - XVII століть багата подіями. Держава вступила в смугу економічного занепаду, внутрішніх розбратів і військових невдач. Вона стояла на межі розпаду. Вороги загарбали найбільші прикордонні фортеці країни - Смоленськ і Новгород, а потім зайняли Москву. Внутрішній конфлікт підірвав сили величезної держави. Лиха породили широкий народний рух. Держава переживала затяжну і складну морально-політичну та соціально-економічну кризу. Результатом якої стала зміна царських династій в Росії - династія Рюриковичів змінилася династією Романових.Драматичні події, що почалися в 1584 році зі смертю царя Івана Грозного та завершиться лише з обранням нового царя Михайла Романова на Земському соборі 1613 року, отримали в російській історичній літературі назву «Смутного часу».Це був час жорстокої боротьби боярських партій, угруповань духовенства і народу. Лівонська війна і ексцеси опричників розоряли населення. Економічний занепад селянських господарств, доповнювався стихійними лихами, небаченими по масштабами неврожаями, голодом і масовими епідеміями. Росія після смерті Івана Грозного, як після смерті всякого деспота, випросталася, і замість того, щоб отримати благословенне царювання, повільно входила у вир безвладдя. У той же час проявився великий героїзм, самопожертва, неймовірна сила духу російського народу. Тисячі людей, які належали до різних суспільних прошарків, врятували країну від катастрофи, відстояли її незалежність і відновили державної гідність. З приходом до влади Михайла Федоровича Романова країна здобула законного монарха.

1.
Становище Росії до приходу до влади династії Романових. Криза влади

У розвитку Смути дослідники зазвичай виділяють три періоди: династичний, під час якого відбувається боротьба за московський престол між різними претендентами; соціальний - час класової боротьби, ускладненої втручанням у російські справи інших держав; національний - боротьба з іноземними елементами і вибір національного государя:

· династична криза (1598-1605 рр.)
- До кінця XVI століття Московське царство стало потужною централізованою державою, що об'єднала у своєму складі значні території. Його розквіт припадає на роки правління Івана Грозного. Після смерті правителя трон перейшов до його безвольного і психічно хворого сина Федора (1584-1598), який практично не міг управляти державою. Поступово вся влада зосередилася в руках боярина Бориса Годунова (1598-1605). Честолюбний, розумний і тонкий політик, Борис Годунов протягом 10 років очолював уряд царя Федора. За цей час були досягнуті значні успіхи в боротьбі за зміцнення російської централізованої держави і зміцнення її міжнародного становища. У 1591 р. при нез'ясованих обставинах в Угличі помер спадкоємець російського престолу царевич Дмитро, молодший син Івана IV. У 1598р. помирає цар Федір. Він не мав прямих спадкоємців, і, таким чином, з його смертю вичерпалася династія Рюриковичів. Країна опинилася перед обличчям династичного кризи. У Росії обстановка ускладнювалася тривалими неврожаями і голодом. Селяни натовпами тікали від поміщиків. З селян-втікачів формувалися цілі загони, які нападали на купців, дворян. Почалися селянські повстання. Країна поступово скочується в безодню громадянської війни, яка отримала назву «Смутного часу». Криза спробували вирішити небувалим в Росії чином - обрати царя на Земському соборі. Патріарх Йов запропонував кандидатуру Бориса Годунова, як людину, яка вже позитивно зарекомендував себе в якості державного діяча. У 1598 році при великої підтримки служилого дворянства обрання відбулося. Новий цар виявився талановитим політиком. Своє правління він почав обережно: уникав воєн з сусідами, тривало розширення території Росії на сході. Відмінною рисою його правління було широке церковне і кріпосне будівництво. Однак голод 1601-1603 рр. і нездатність влади впоратися з ним викликав невдоволення всіх верств суспільства правлінням Бориса Годунова, якому чутка приписувала вбивство царевича Дмитра і ранню смерть Федора Івановича, що призвели до припинення династії Рюриковичів. Цар, який бажав блага свого народу, став викликати ненависть. Отже, перша спроба російського суспільства подолати Смуту закінчилася невдачею. Народ не зміг змиритися з думкою про обраний царя. Зростання соціальної напруженості в суспільстві породило громадянську війну і була створена загроза російської державності.

· соціальна криза (1605-1610 рр.)
- у Польщі з'явився Лжедмитрій I, який в той важкий час, використовуючи ідею «доброго царя» з допомогою польських магнатів вторгається в країну з метою здійснення розділу Росії. В умовах громадянської війни і завдяки зраді йому вдається захопити столицю. Дзвоном зустрічала Москва, як вона вважала, сина Івана Грозного - царевича Дмитрія. Він був вінчаний на престол і став новим царем. Лжедмитрій I царював майже рік (червень 1605 - травень 1606) користуючись підтримкою не тільки поляків, але і певної частини російського народу. Проте своїми антиросійськими діями він викликав загальне невдоволення, привіз із собою з Польщі католицьких священиків. А тепер створилася нечувана ситуація - на престолі виявилися дві царюючі особи - самозванець, в цьому вже ніхто не сумнівався, і іноземка - католичка (Марина Мнішек). Син католички міг стати російським царем. В обстановці загального невдоволення виникла змова, на чолі якої стояв князь Василь Шуйський. У травні 1606 в Москві шумно святкувалося весілля Лжедмитрія I з Мариною Мнішек. На весілля з'їхалося багато шляхтичів. Василь Шуйський на чолі великого загону військових слуг увірвався до Кремля. Самозванець був убитий. З Лобного місця на Червоній площі «був не скажемо обраний, але вигукнутий царем» Василь Шуйський (1606-1610 рр.), Представник самої знатного і родовитого боярського прізвища, що перебувало в дуже тісному спорідненні з Рюриковичами. На відміну від попереднього етапу Смути, який відзначений боротьбою за владу у верхах правлячого класу, у протистояння втягуються самі різні верстви населення: народні низи, дворянство, частина боярства, козаки, селяни, що складають основну рушійну силу повстання Івана Болотнікова (1606-1607 рр. ) - «воєводи царевича Дмитра». Починається громадянська війна. «З осені 1606г. в державі відкрилася кривава смута, в якій взяли участь всі стани московського суспільства, повставши одне на інше». Поява і загибель першого самозванця супроводжувалися сплеском міжнародного інтересу до того, що розгорталося на теренах Росії. Повстання Болотнікова проти «боярського царя» великою популярністю не користувалося. Але саме воно продемонструвало всю глибину кризи суспільства і держави. Придушення народного повстання не зміцнило положення Василя Шуйського. У Польщі виникла авантюра другого самозванця, який також видавав себе за сина Івана Грозного та увійшов у російську історію під ім'ям Лжедмитрій II. Перехопивши біля кордону Марину Мнішек, надіслану після загибелі Лжедмитрія I, її змусили визнати в новій самозванця свого чоловіка. Новий «самодержець», споряджений на польські гроші, в 1608 р. почав похід на Москву, але взяти її не зміг і став табором у 17 км біля села Тушино. За рік існування Тушинського табору в країні виникло дві влади: уряд царя Василя Шуйського в Москві і уряд Лжедмитрія II в Тушино. Законний цар не тільки не зумів припинити громадянську війну, але, штовхнувши країну в ще більший хаос, змушений був звернутися за допомогою до шведів, які погодилися надіслати йому допоміжний загін. На чолі московського війська став у цей час молодий талановитий племінник царя Василя - князь Михайло Скопин-Шуйський. За допомогою шведів і ополчень північних міст, які піднялися проти влади Тушинського уряду йому вдалося очистити від самозванців північ Росії і вирушити до Москви. У березні 1610г. Урядові полки урочисто вступили до столиці. Городяни радісно вітали молодого воєводу і чекали від нього нових подвигів та успіхів у боротьбі проти ворогів, але у квітні Скопин раптово захворів і помер (за чутками від отруєння). У Москві стався палацовий переворот. У липні 1610 бояри і дворяни на чолі з Захаром Ляпуновим повалили Василя Шуйського з престолу, він був насильно пострижений у ченці. Влада перейшла до уряду із семи бояр на чолі з князем Ф.І. Мстиславським - «Семибоярщина». Друга спроба подолати Смуту також закінчилася невдачею.

· національна криза (1610-1613 рр.) -
у Росії почався період міжцарів'я. Москва опинилася без уряду, якраз тоді, коли воно їй було потрібно більше всього: з двох сторін наступали вороги.17 липня на Красній площі зібрався натовп - вирішували, кого обрати царем. В обговоренні цього питання брали участь бояри, дворяни, духовенство. Рязанцев за вказівкою свого думного дворянина Прокопія Ляпунова називали князя Василя Васильовича Голіцина. Мстиславський і Салтиков наполягали на обранні польського королевича Владислава. Невелика група вказувала на шведського королевича. Патріарх Гермоген запропонував посадити на трон юного Михайла Федоровича Романова. Патріарх у першу чергу сподівався не стільки на Михайла, скільки на його батька - ростовського митрополита Філарета, вигнаного при Годунові і Лжедмитрії. Романови належали до старовинного боярського роду. Вони були одні з небагатьох в той час, хто не скомпрометував себе за часів Смути зв'язками з іноземцями. Крім того, Михайло був пов'язаний далекою спорідненістю з Рюриковичами. Патріарх не сумнівався, що народ, стільки разів невдало вибирав правителів, візьме Михайла як істинного, спадкового царя. Але все знатні бояри підтримували ідею обрання на російський престол польського королевича. 27 серпня Москва присягнула Владиславу. Таким чином, «Семибоярщина», що не мала опори в країні, пішла на пряму національну зраду; в серпні 1610 бояри впустили до Москви польський гарнізон. Посадивши Владислава на московський престол, бояри віддали Росію у владу поляків, а ті безцеремонно стали розпоряджатися царської скарбницею, грабувати й глумитися над православними реліквіями. Почалася відкрита польсько-литовська інтервенція. По всій Росії почалися виступи проти визнання іноземного царя. Вже на самому початку 1611 міста переписуються між собою, щоб усім прийти у з'єднання, збирати ратних людей і йти на допомогу до Москви. «Головним ініціатором повстання ... був патріарх Гермоген, за помахом якого, в ім'я віри, вставала і збиралася Земля». Створюються загони народного ополчення, на чолі яких: рязанський служива людина Прокопій Ляпунов, князь Дмитро Трубецькой і козачий ватажок Іван Заруцький. Вони переслідують мету - вигнати з Москви поляків і відновити православну монархію. Однак перше ополчення своїх головних завдань не вирішило, спроби взяти Москву закінчилися невдачею, і воно перестало представляти реальну військову силу. Восени 1611 за ініціативою земського старости Кузьми Мініна і князя Дмитра Пожарського було створено друге ополчення в Нижньому Новгороді. У серпні 1612 воно підійшло до Москви і зломило опір польських інтервентів. Наприкінці жовтня 1612 «земської раттю» було взято штурмом Китай-місто, а 26 жовтня капітулював польський гарнізон Кремля. Ополченці урочисто вступили до Кремля. Москва - серце всієї Росії, була звільнена зусиллями народу. Звільненням столиці не завершувалися військові турботи. По всій країні бродили загони польських і литовських шляхтичів і «злодійських» козачих гетьманів, розбишакували на дорогах, грабували села і захоплювали навіть міста, порушуючи нормальне життя країни. Але першочерговим як і раніше стояло питання про відновлення центральної влади, що означало обрання нового царя. Прецедент вже був: обрання «на царство» Бориса Годунова.

2.
Прихід до влади династії Романових. Кінець Смутного часу

Відразу ж після звільнення Москви тимчасовий уряд Дмитра Трубецького і Дмитра Пожарського приступив до підготовки Виборчого Земського Собору. Вже в перших числах листопада по містах і областях Росії були розіслані повістки з закликом, відправити до Москви по десять «кращих, міцних і розумних» людей від кожного міста «для земського ради і для державного обрання». Поступово кількість вибірників, представників всіх станів - від посадських людей до духовенства - досягло півтисячі. У Кандидатів на російський трон було багато, і депутатів розривали між собою прихильники різних партій. Організаторам належало вирішити досить непросте завдання. До складу Земського собору традиційно входила Боярська дума. В умовах, коли в 1611-1612 роках багато хто з бояр співпрацював з іноземцями, домогтися їх участі в роботі Земського собору було вельми проблематично. Шляхом переговорів вдалося досягти компромісу. Сторони погодилися на включення до списку кандидатів на царське обрання пропорційно як діячів Семибоярщини (князів Федора Івановича Мстиславського та Івана Михайловича Воротинського, Івана Микитовича Романова, Федора Івановича Шереметьєва), так і керівників Земського ополчення - князів Дмитра Тимофійовича Трубецького і Дмитра Михайловича Пожарського, Івана Борисовича Черкаського, Петра Івановича Пронського. Дума дала згоду на скликання собору, а Трубецькой і Пожарський відправили у провінцію окружні грамоти, в яких стверджувалося, що бояри нібито силою утримувалися поляками в Москві. Щоб уникнути можливих ексцесів Мстиславський «з товаришами» відправилися по російських монастирях «на прощу». Іншою проблемою влади була наявність в об'єднаному ополченні фактичного двовладдя: двох вищих органів влади - Ради всієї землі і Козачого кола, відносини між якими були аж ніяк не безхмарними. Влітку 1611 раптово спалахнув між Радою і козаками конфлікт, який коштував життя одному з вождів руху ополчень Прокопію Ляпунову. Опорою земського руху 1611-1612 років була провінція, яка створилась з виборних повітових людей Рада всієї землі - найвищий орган державної влади під час відсутності царя, Боярської думи і Земського собору. Тому князі Дмитро Трубецькой і Дмитро Пожарський постаралися домогтися як можна більш широкого представництва повітових чинів на виборчому соборі. З цією метою вони відклали термін початку роботи собору на місяць, тому що не всі земські представники прибули до Москви до призначеного терміну 6 грудня 1612 року. Після визволення столиці та від'їзду більшої частини дворян і боярських дітей політична вага Козачого кола різко зросла. Козаки були переконані, що тільки обрання нового царя допоможе їм вирішити всі проблеми, і, на відміну від дворян і дітей боярських, навідріз відмовлялися покинути столицю. Всі спроби керівників ополчення відправити їх з Москви під приводом боротьби з отаманом Іваном Заруцьким успіху не мали.

Земський собор почав свою роботу 6 січня 1613. Перші три дні представники присвятили посту і молитві в Успенському соборі Кремля біля трун московських угодників. На четвертий день вони анулювали рішення попереднього собору про обрання на російський престол королевича Владислава й постановили: «Іноземні принців і татарських царевичів на російський престол не запрошувати». Слідом за цим було оголошено список восьми московських бояр, з яких належало обрати царя. Керівництво Земського ополчення, судячи з усього, не мало сумніву, що колишні члени Семибоярщини, як служили чужинцям (князь Федір Мстиславський, Іван Романов), які так і відмовилися співпрацювати з ними (князь Іван Воротинського, Федір Шереметьєв), будуть відкинуті членами Земського собору - і не помилилися у своїх розрахунках. Вони, ймовірно, були впевнені, що в сформованій ситуації кандидати-ополченці отримають значні переваги. Було вирішено організувати акцію на підтримку головного кандидата від ополчень - князя Дмитра Трубецького. Земським представникам у подяку за керівництво ополченнями 1611-1612 років запропонували пожалувати князю Трубецькому Двінську волость Вагу, яка, як зауважив Р.Г. Скринніков, в той час була своєрідною сходинкою до вищої влади. Підписання жалуваної грамоти членами Земського собору, за задумом організаторів пожалування, повинно було перерости в обрання Трубецького царем. Рядових членів Земського собору навідріз відмовилися ставити свої підписи під соборною грамотою. Вони надто добре знали, з ким мають справу і хто реально керував визвольним рухом. В результаті ні одна із запропонованих кандидатур собором не набрала необхідної більшості голосів, і продуманий, здавалося, до дрібниць план царського обрання провалився. Негайно на соборі почали з'являтися і відхилятися нові претенденти на престол: Михайло Романов, князь Дмитро Черкаський, князь Іван Голіцин. Козаки в січні 1613 ще не визначилися, якого кандидата підтримувати. Пожарський та інші кандидати ополчення відмовилися від підтримки князя Трубецького і почали діяти «кожен за себе».

Несподівано для влади на перший план почала висуватися кандидатура Михайла Романова. У середовищі прихильників Михайла Романова опинилися люди, які в минулому грали помітні, але далеко не перші ролі в різноманітних боярських угрупованнях, які зазнали поразки в ході боротьби за владу в Смуту. У російських людей того часу ідеальний православний цар повинен був володіти трьома якостями: «любов’ю до Бога», «розумом у правлінні» і «військовими доблестями». Михайло Романов, на відміну від батька, не володів всіма достоїнствами православного государя. Він не мав ніякого досвіду в державних і військових справах. Млявий, хворобливий юнак виріс в умовах постійного страху за своє життя і життя близьких. Він відрізнявся надзвичайною побожністю і цим сильно нагадував свого дядька - Федора Івановича. В хід пішли старі легенди, про те що Федір Іванович перед смертю нібито заповідав царство Філарету, який перебуває нині у польському полоні і тепер трон необхідно віддати його синові і єдиному спадкоємцеві. Прихильники Михайла Романова за допомогою козаків посилили тиск на Земський собор: 2 лютого 1613 року собор постановив відправити до Сигізмунд III гінця з вимогою відпустити з полону російських послів - перш за все Філарета. Що стосується бояр, вони не заперечували кандидатуру Михайла, тому що сподівалися зберегти владу і вплив при молодому цареві. В.О. Ключевський зауважив із цього приводу: «Хотіли вибрати не здатного, а більш зручного».

Отже, тривала виборча кампанія закінчилася повною перемогою прихильників Михайла Романова. Частина бояр, дворян і земців навіть після закінчення роботи Собору відмовлялася визнати результати виборів.

3.
Походження Романових

Рід Романових належить до числа древніх сімей московського боярства. Перший відомий нам за літописами представник цього прізвища - Андрій Іванович, який мав прізвисько Кобила, в 1347 році знаходився на службі у Великого Володимирського і Московського князя Семена Івановича Гордого, він мав 5 синів. Нащадки його до початку XVI ст. іменувалися Кошкіни, до кінця ХVI ст. - Захар'їни. Потім Захар'їни розділилися на дві гілки: Захар'їна - Яковлєва і Захар'їна - Юр'єва. Від останніх пішли Романови. Романови перебували в тісному спорідненні з Рюриковичами. Микита Романович був братом першої дружини Івана Грозного Анастасії Романівни. Син Анастасії Федір був останнім російським царем з династії Рюриковичів.

При Борисі Годунові рід Романових був звинувачений в чаклунстві. Чотири сини Микити Романовича були піддані опалі. Один з синів - Федір Микитович - був насильно пострижений у ченці під ім'ям Філарет.

4.
Перші Романови

До перших Романовим історики відносять Михайла Федоровича (1613 - 1645 рр..) Та його сина Олексія Михайловича (1645 - 1676 рр.).

Михайло Федорович
зійшов на престол юнаком неповних 17 років. Вельможі, наближені до царя, порівнювали Михайла Федоровича з царем Федором Івановичем, через його боязкість, кволе здоров'я, доброту і простоту. Звідси їх розрахунки на його неспроможність керувати державою. Але така думка існувала до повернення царевого батька з польського полону в 1619 р. Розумний, владний, обдарований Філарет, який став патріархом, правив не тільки своїм духовним відомством, а й разом з сином всією державою. Його офіційно називали, як і царя, "великим государем", в грамотах імена царя і патріарха стояли поруч. Справами з управління державою, крім царя і патріарха, займалися, як здавна велося, угодні ним особи з бояр та інших вельмож - родичі, свояки, фаворити. Це - ті ж Романови, Шереметєви, Черкаські та інші.

Цар випробував особисті потрясіння. Коли йому виповнилося 20 років, він на огляді наречених вибрав М.І. Хлопову, дочка незнатного дворянина, в яку він закохався. Але матушка, стариця Марфа (у дівоцтві - Ксенія Іванівна Шестова, дочка костромського дворянина, теж незнатного), не дала йому благословення. У вересні 1624 р. він одружився з княжною М.В. Долгорукою, неохоче, втім, - його почуття до першої обраниці не охололо. Але молода цариця невдовзі захворіла і три з половиною роки по тому померла. Рік по тому монарх вступив у другий шлюб - з Є.Л. Стрешневою; від неї мав сина Олексія, майбутнього царя, і дочок Ірину, Анну, Тетяну, у ранньому віці померли сини Іван і Василь, доньки Пелагея, Марфа, Софія і Євдокію. Помер Михайло Федорович у ніч на 13 липня 1645 у віці 49 років. Михайлу Федоровичу дісталася зовсім розорена країна. У Новгороді сиділи шведи. Поляки зайняли 20 російських міст. Татари без перерви грабували південні руські землі. По країні бродили натовпи жебраків, зграї розбійників. У царській казні не було ні рубля. Поляки не визнавали вибори Земського собору 1613 дійсними. У 1617 р. польський королевич Владислав організував похід на Москву, став біля стін Кремля і вимагав, щоб росіяни його обрали свої царем. А юний цар сидів у Кремлі. У нього не було навіть стільки війська, щоб вийти з Кремля і битися з Владиславом. Допомогти йому в справах правління міг би батько митрополит Філарет, досвідчений політик, але він був у польському полоні. Положення Михайла на престолі був відчайдушний. Але суспільство, яке втомилося від лих Смутного часу, об'єдналося навколо свого юного царя і надавало йому всіляку допомогу. Спочатку велику роль в управлінні країною грали мати царя та її родичі, Боярська дума. Перші 10 років правління Земські собори засідали безперервно. У 1619 р. з польського полону повернувся батько царя. У Москві він був проголошений патріархом. Виходячи з інтересів держави, Філарет віддалив від престолу дружину і всіх її родичів. Розумний, владний, досвідчений, він разом із сином впевнено став правити країною аж до своєї смерті в 1633 р. Після Михайло сам досить успішно справлявся зі справами державного правління.

Не довго жив і його син і наступник цар Олексій Михайлович
(народився 19 березня 1629 р., помер 29 січня 1676). Отримавши трон по праву успадкування, він сповідував віру в богообраність царя, його влади. Відрізняючись, як і батько, м'якістю, лагідністю характеру, він міг проявляти і запальність. Сучасники малюють його зовнішність: повнота, навіть огрядність фігури, низький лоб і біле обличчя, пухкі й рум'яні щоки, русяве волосся і красива борода; нарешті, м'який погляд. У перші роки його правління велику роль в державних справах грав його "дядько" (вихователь) боярин Б. І. Морозов, який став свояком царя (вони були одружені на рідних сестрах), і родичі по першій дружині - Милославській. Олексій Михайлович пережив бурхливу епоху "бунтів" і воєн, зближення і розлад з патріархом Никоном. При ньому розширюються володіння Росії і на сході, в Сибіру, і на заході. Проводиться активна дипломатична діяльність. Чимало було зроблено і в галузі внутрішньої політики. Проводився курс на централізацію управління, зміцнення самодержавства. Відсталість країни диктувала запрошення іноземних фахівців з мануфактурного виробництва, військової справи, перші досліди, спроби перетворень (заклад шкіл, полки нового ладу та ін.) У своїх палацових володіннях цар був дбайливим господарем, суворо стежив за тим, щоб його кріпосні селяни справно виконували свої обов'язки, вносили всякі платежі. Від першої дружини М. І. Милославської Олексій Михайлович мав 13 дітей; від другої - Н. К. Наришкіної - трьох дітей. Багато хто з них рано вмирали. Троє його синів стали царями (Федір, Іван і Петро), дочка Софія - регентшею при малолітніх царях-братів (Івана і Петра).

5.
Політика перших представників династії Романових

Під час правління перших царів Романових – Михайла Федоровича і Олексія Михайловича в Росії стався ряд подій, що залишили яскравий слід в історії країни.

Романови відстояли незалежність країни
. Сил воювати з супротивниками у Михайла не було. Треба було миритися з тими, з ким це було можливо. Зі шведами домовитися було неважко. Їм не потрібні були болотисті російські землі на півночі країни. Їх метою було - відрізати Росію від Балтійського моря. У 1617 р. зі Швецією був укладений Столбовський мир. Швеція повертала Новгород, але залишала за собою узбережжі Балтійського моря. Поляки були стомлені довгою війною і пішли на перемир'я. У 1618 р. на 14,5 років було укладено Деулінське. Поляки повернули росіянам батька царя митрополита Філарета та інших бояр, але залишили за собою Смоленськ - найважливішу російську фортецю на західному кордоні і інші російські міста. Таким чином, Росія втратила значні території, але незалежність Росії Романови відстояли.

Романови покінчили зі злочинністю в країні
, застосувавши найжорстокіші заходи. Так, велику небезпеку для царя Михайла Федоровича представляли загони козаків отамана Івана Заруцького. Загін І. Заруцького бродив по країні і не визнавав Михайла Романова царем. Романови стали переслідувати І. Заруцького. Яїцькі козаки видали І. Заруцького і Марину Мнішек (яка приєдналася до І. Заруцького) московській владі. І. Заруцький був повішений в Москві, а Марина Мнішек була заточена в Коломні, де й померла.

Романови наповнили державну казну:
вони обклали податком всі нові категорії населення; уряд різко підвищував ціни на сіль (сіль була найважливішим продуктом харчування, населення купувало її у великих кількостях); карбували мідну монету замість срібної; брали в борг у великих монастирів і не повертали боргів; активно освоювали Сибір - 1/3 всіх прибутків приносила скарбниці продаж за кордон сибірської хутра. Ці основні заходи дозволили Романовим вивести країну з найглибшої політичної та економічної кризи. Наслідки Смути Романови змогли подолати за 30 років.

За правління перших Романових відбулися
найважливіші події російської історії:
прийняття Соборного уложення 1649 р., церковні реформи патріарха Никона 1653 р., возз'єднання України з Росією 1654р.

Прийняття Соборного уложення 1649 року.
Впродовж всього правління царя Олексія Михайловича (1645-1676 р.) країна була охоплена дрібними і великими повстаннями міського населення. Необхідно було зміцнити законодавчу владу країни, і на початку 1649 року був прийнятий новий звід законів - Соборне уложення. Якщо безпосередньою причиною створення Соборного уложення 1649 послужило повстання 1648 р у Москві (Соляний бунт) і загострення класових і станових суперечностей, то глибинні причини лежали в еволюції соціального і політичного ладу Росії та процеси консолідації основних класів - станів того часу: селян, холопів, посадських людей і дворян, - а також, що почався перехід від станово-представницької монархії до абсолютизму. Восени 1948 р. в Москві відкрився Земський собор, а в січні 1649 комісія Н.І. Одоєвського представила собору новий кодекс законів, що отримав найменування Соборного Уложення. Уложення було першим друкованим зведенням законів. Соборне Уложення складалося з 25 глав, що включали в себе 967 статей. У ньому були систематизовані правові норми, що діяли й раніше. Крім того, були й нові правові норми. Для зручності главам передує докладний зміст, що вказує зміст глав і статей. Як кодекс права, Уложення 1649 у багатьох відношеннях відобразило тенденції подальшого процесу розвитку феодального суспільства. У сфері економіки воно закріпило шлях утворення єдиної форми феодальної земельної власності на основі злиття двох її різновидів - помість і вотчин. У соціальній сфері Уложення відобразило процес консолідації основних класів - станів, що призвело певної стабілізації суспільства і в той же час викликало загострення класових протиріч і посилення класової боротьби, на яку безумовно впливало встановлення державної системи кріпосництва.

Церковні реформи патріарха Никона.
Під час правління Олексія Михайловича в 1653 р. патріархом Никоном були проведені церковні реформи. Вони потрясли Російську Церкву. Патріарх Никон (в миру Микита Мінов) був видатною особистістю. Особистий друг і порадник Олексія Михайловича, він у 1652 р. був обраний патріархом. Никон сприйняв ідеї ченця Філофея про Москву як третій Рим. Після унії з римською католицькою церквою, після падіння Візантійської імперії престиж Константинополя, як центру світового православ'я, різко впав. У той же час, після зведення московського митрополита в сан патріарха престиж Російської Церкви на православному Сході різко зріс. І патріарх Никон став розвивати ідеї Філофея - він став прагнути до того, щоб Росія, Російська Православна Церква стала центром світового православ'я. Олексій Михайлович підтримав патріарха, так як в уряду були плани об'єднання православних церков України та Балканських країн з Російською Церквою. Отже, патріарх Никон прагнув до того, щоб Російська Церква відігравала ту роль у православному світі, яку грала Константинопольська. Але для цього було потрібно перейти на грецький церковний статут, привести тексти богослужбових книг у відповідність з грецькими зразками. Книгодрукування давало таку можливість. У 1653 р. Никон почав проводити реформу. Російська Церква стала переходити на грецький церковний статут, богослужбові книги мали відповідність з грецькими. Але реформи викликали різкий протест частини суспільства - боярства, духовенства, народу. Прихильники старих обрядів - старообрядці - відмовлялись визнати реформи Никона і закликали повернутися в дореформені порядки. Головою старообрядців став протопоп Аввакум. В цей же час на країну обрушилися голод і моровиця. Народ порахував ці лиха карою Божою за відступ від віри предків. Тисячі селян, посадських людей втікали на Помор’я, Північ, в Заволжя, на Урал, до Сибіру. Протопоп Аввакум і його прихильники були заслані на Північ у м. Пустозерск. Там в земляній тюрмі у зоні вічної мерзлоти вони провели 14 років. Але від своєї віри Аввакум не зрікся. За це він і його однодумці були спалені на вогнищі. Патріарх Никон також впав у немилість царя. У 1666 р. на церковному соборі він був зміщений з поста патріарха і засланий під Вологди. Після смерті Олексія Михайловича Никона було дозволено повернутися з заслання. У 1681 р. він помер під Ярославлем. З тих пір єдина Російська церква розколота на дві - Руську Православну Церкву (никоніанскую) і Російську Православну Старообрядницьку Церкву.

Возз'єднання Лівобережної України з Росією.
У 1654 р. відбулася знаменна подія російської історії - Росія приєднала Лівобережну Україну. Україна в середині ХVII опинилася між трьома сильними державами - Річчю Посполитою, Росією, Османською імперією. У той час умов для створення незалежної української держави не було.Б. Хмельницький і запорізькі козаки розуміли, що їм не вижити в кільці настільки сильних держав, що їм потрібно одна з трьох держав в якості союзника. І козаки союзником вирішили вибрати Росію, але за умови, що вона не буде командувати козаками. Прохання про приєднання до Москви надходили з України з 20 - х рр. Але Польща була для Росії дуже сильним супротивником. Росія долала наслідки Смутного часу і відкрито виступити на стороні запорозьких козаків не могла. У 1653 р. прибули до Москви посли від Хмельницького з звісткою, що українці звертаються до московського царя з останньою проханням. На цей раз Олексій Михайлович зволікати не став. У 1654 р. зібрався Земський собор, на якому було вирішено взяти Україну під свій захист. У 1654 р. у м. Переяславі зібралася рада. Проте ця подія стала причиною ще однієї російсько-польської війни. Предметом боротьби були польські володіння на середньому Дніпрі. Війна тривала 10 років (1657-1667) і закінчилася Андрусівським перемир'ям на 13 з половиною років. Цар Олексій повернув Москві Смоленськ і Північні землі, взяті поляками в смутний час, приєднав Лівобережну Україну і на правому березі Дніпра - Київ (Київ уступили полякам на два роки, але залишився за Москвою назавжди). У зв'язку з польською війною перебували й інші війни того часу. Цареві Олексію довелося воювати з шведами, які втрутилися в польські справи. Шведська війна (1656-1659) закінчилася нічим: воюючі сторони залишилися при своїх володіннях. Так само як і шведи, в польські справи втрутилися і турки. Вони погрожували війною за Україну однаково і Польщі, і Москві (1672). Цар боявся сильної Туреччини і робив нагальні приготування до турецького нашестя, чекаючи турків під Києвом. Проте справа обмежилася невеликим зіткненням на лівому березі Дніпра. Мир з турками був укладений вже за його сина, царя Федора.

Возз'єднання України з Росією мало величезне значення для обох держав: звільнило народ України від національного і релігійного гніту, врятувало від поневолення Польщею та Османською імперією, сприяло формуванню української нації; сприяло зміцненню російської державності. Вдалося повернути смоленські й чернігівські землі. Це давало можливість почати боротьбу за Балтійське узбережжя. Крім того, відкривалася перспектива розширення зв'язків Росії з іншими слов'янськими народами і державами Заходу.

Висновок

Історична заслуга бояр Романових полягає в тому, що вони змогли піднятися над своїми інтересами розумінням загальнонаціональних завдань. Вони змогли побачити основні внутрішні та зовнішні проблеми Росії і вирішити їх.В епоху правління перших Романових відбулися такі важливі події, як прийняття першого друкованого законника Росії (Соборне Уложення), була проведена церковна реформа, відбулося возз'єднання України і Росії.Завдяки зусиллям Михайла Федоровича і Олексія Михайловича Романових, до кінця ХVII ст. Росія досягла політичної стабільності, певного економічного добробуту. Перші Романови змогли зміцнитися на престолі, і поклали початок другої правлячої династії в Росії - династії Романових.

Список використаної літератури

1. Преображенский А.А., Морозова Л.Е., Демидова Н.Ф. Первые Романовы на Российском престоле. - М.: ООО "ТИД "Русское слово - РС", 2000.

2. К. Валишевский. "Первые Романовы", Москва, 1993.

3. Соловьев С.М. История России с древнейших времен. М.: Эксмо. 2006 г.

4. Платонов С.Ф. Полный курс лекций по русской истории. С-П.: Кристалл. 1997

5. Морозова Л. Смута: ее герои, участники, жертвы. М.: АСТ Астрель, 2004

6. Иловайский Д. Новая династия. М. Астрель. 2003