Українська національно-демократична революція 1917-1921 рр.. Боротьба за відродження державності України

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

«
Українська національно-демократична революція 1917-1921 рр.. Боротьба за відродження державності України»

Виконала:

Костенко Л.М.

План:

1. Лютнева революція 1917 р. та її вплив на Україну

2. Утворення ЦР. І та ІІ Універсали

3. Більшовицький переворот у Петрограді в жовтні 1917 р. та боротьба за владу в Україні

4. Українська держава гетьмана П.Скоропадського.

5. Директорія її політика і наслідки.

1.
Лютнева революція 1917 р. та її вплив на Україну

27 лютого 1917 р. в Росії перемогла революція. У цей день в Петроградібуло утворено два нових реальних органи влади:

Тимчасовий комітет IVДуми (згодом - Тимчасовий уряд) на чолі з князем Львовим Петроградська рада робітничих, солдатських депутатів на чолі з меншовиком Чхеїдзе

В ніч з 2 на 3 березня Микола IIзрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи і початок виборів до Установчих зборів - вони повинні були вирішити долю Росії, прийняти її конституцію.

Реальна влада в Росії зосереджувалася в руках Тимчасового уряду.

2.
Утворення ЦР. І та ІІ Універсали

Після революції на територію України поширюється як влада центральних міністерств, так і вплив новостворених революційних органів народовладдя. До середини березня 1917 року Ради робітничих депутатів були обрані в Києві, Одесі, Харкові , Сумах , Лебедині та інших містах і містечках України. Окремо від них почали виникати Ради солдатських депутатів, багато яких незабаром об’єднались із Радами робітничих депутатів. Одночасно, а інколи й раніше , поряд із Радами робітничих і солдатських депутатів та призначеними комісарами Тимчасового уряду, на місцях виникали різноманітні представницькі організації , що мали різні назви : комітети громадської безпеки, комітети громадських організацій , комітети народної влади тощо., за якими незабаром закріпилась єдина назва – громадські виконавчі комітети. Наприкінці березня – початку квітня 1917 року в Україні відбулась ціла низка з’їздів, наслідком роботи яких стало відновлення діяльності національних партій. Так 25 – 26 березня один із ініціаторів утворення Центральної Ради – Товариство українських поступовців, реорганізувавшись у Союз автономістів – федералістів, приймає рішення “всіма засобами творити автономія України , вжити всіх заходів, щоб надати їй як найбільшого авторитету”.

На початку квітня 1917 року офіційно сформувалась Українська партія соціалістів – революціонерів. Делегати установчого з’їзду партії визнали “найбільшою потребою українського народу негайне проведення в життя широкої національно-територіальної автономії із забезпеченням прав національних меншостей і негайне скликання Української установчої ради для вироблення основ і форм автономії”. З’їзд також визнав , що єдиною формою устрою Російської держави є федеративно-демократична республіка. Визначивши свій державницький ідеал у формі автономної України , що є складовою Російської федеративної республіки , українські політичні партії в його основу поклали принцип природного права українського народу на створення власної державності. Доречно зазначити , що українські соціал-демократи, виступаючи поборниками робітництва , стояли на класових позиціях. На наш погляд , політичні орієнтири партії не могли сприяти консолідації української спільноти .

Відразу після звістки про події в Петрограді розпочався процес об’єднання національних українських сил. З ініціативи Товариства українських поступовців представники української демократичної інтелігенції соціалістичної спрямованості, створили політично – координаційний центр революційних сил української спільноти – Центральну Раду. З ініціативи Центральної Ради проводились губернські та повітові національні з’їзди, а також всеукраїнські – селянські , військові , робітничі, професійні, громадських організацій.

Виходячи із цього, Центральна Рада поставила перед собою завдання “звернутись до всього українського народу із закликом організуватися та приступити до негайного закладення фундаменту автономного ладу на Україні. Власне це відповідало резолюції 3 ) Національного конгресу, прийнятої до того за дві місяці. Реалізація резолюції відбулась через прийняття Першого Універсалу. Цей акт, проголошений на площі перед Софіївським собором і супроводжений церковним молебнем і військовим парадом , був зустрінутий із величезним піднесенням. Правова основа Універсалу зумовлювалась ідеєю народного суверенітету й принципом природного права української нації на незалежне існування. Автори документа всіляко намагалися політичний авторитет інституції, від імені якої було видано Універсал, її загальнонародний представницький характер, визначити на основі принципу природного права. Це виражалось у необхідності творення нового ладу вільної автономної України. Оголошуючи себе виразником волі “виборних людей” українського народу, Центральна Рада визнавала, що тільки “народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям ” через обрані, на демократичних засадах Всенародні Українські збори (Сейм). Разом із тим , Універсал проголошував, що своє державне життя Україна влаштовує “не одділяючись від усієї Росії”. Таким чином стверджувався федеративний устрій Російської держави, при якому “Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас , на Україні, мають право видавати тільки наші Українські збори”. У той же час, прерогативою Всеросійського парламенту є видання законів “що мають лад давати по всій Російській державі”.

Таким чином, Універсал визначив пріоритети і напрямки державотворчих процесів пов’язаних із встановленням автономного устрою в Україні. Звернення відобразило новий підхід правлячих кіл Росії до українського питання. Якщо до цього центральна влада вважала недоцільним розв’язання українського питання до скликання Всеросійських Установчих зборів, то після проголошення І Універсалу, який засвідчив прагнення української революційної демократії до створення правових основ національно-територіальної автономії України , зрештою змусило владу вдатись до певних заходів. Опираючись на досягнуті домовленості з Тимчасовим урядом, Центральна Рада 3 липня 1917 року оприлюднила текст ІІ Універсалу. Цим актом Рада оголошувала своє прагнення поповнити свій склад представниками національностей, що проживали в Україні. Новий склад Центральної Ради, у свою чергу , повинен був створити відповідальний перед нею орган – новий Генеральний Секретаріат, що мав стати носієм вищої крайовою влади Тимчасового уряду в Україні. Повідомлялося також про підготовку Центральною Радою, за згодою з представниками національних меншостей , проекту автономного устрою України , який мав бути внесений на затвердження Всеросійськими Установчими зборами.

Поряд із тим, в Універсалі зазначалося, що Центральна Рада , будучи противником відокремлення від Росії, виступає проти самочинного “здійснення автономії України до Всеросійських Установчих зборів”. Зміст ІІ Універсалу змусив лідерів Центральної Ради зосередити свою увагу на правових аспектах управління, тобто освоювати нове для себе поле діяльності. Але ця зміна відносин розвитку революції становила для Центральної Ради величезні труднощі. У першу чергу вони були зумовлені тим , що процес консолідації української нації, чітке усвідомлення політичних і правових пріоритетів революції , основним із яких було утвердження власної державності, не був завершений. Іншою важливою проблемою, яка визначала зміст протиріч революційних процесів, залишались відносини з центральною владою.

3.
Більшовицький переворот у Петрограді в жовтні 1917 р. та боротьба за владу в Україні

В кінцевому підсумку , органам державної влади Російської республіки не вдалося вплинути на перебіг подій. Використовуючи невдоволення трудящих мас своїм соціально-економічним становищем, більшовицька партія наприкінці жовтня 1917 року , в результаті успішного збройного повстання, домоглася від ІІ Всеросійського з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів проголошення радянської влади в країні. Із перемогою більшовиків відбувається докорінна зміна форми і змісту революційних процесів. Адже Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, як орган тимчасового представництва краю , що досі належав до складу Російської держави , визнавали Тимчасовий уряд за вищий орган державного управління. Основні засади нового державно-правового становища України визначились ІІІ Універсалом.

Проголосивши утворення Української Народної Республіки (УНР), відносини якої з Росією повинні були будуватись на засадах федералізму, Універсал надавав Центральній Раді функцій вищого законодавчого органу влади. Обов’язки виконавчої влади покладались на Генеральний Секретаріат. Ствердивши своє бажання на творення незалежної української держави, Центральна Рада , враховуючи досвід боротьби за незалежність, характер революційних процесів у Росії , висловила сумніви щодо доцільності участі української спільноти у виборах до Всеросійських Установчих зборів. Характерною особливістю ІІІ Універсалу , порівняно з двома попередніми, було те , що в ньому декларувалася програма соціально-економічних перетворень, направлених на задоволення потреб знедоленої частини українського суспільства. Це дає нам підстави зробити висновок про те , що серед лідерів Української революції завершився процес трансформації поглядів у напрямку домінування соціально-економічних альтернатив розвитку революції над національно-державними.

І Всеукраїнський з’їзд рад , що відбувся у Києві, підтримав Центральну Раду . Тому група делегатів – більшовиків прибула до Харкова, де 11-13 грудня було інсценовано альтернативний з’їзд Рад. З’їзд вітав повстання у Петрограді , політику Раднаркому, проголосив встановлення радянської влади на Україні, обрав Центральний виконавчий комітет Рад України. Останній, у свою чергу, створив Народний Секретаріат – радянський уряд України.

З другої половини січня розпочався наступ радянських військ на Київ. 25 січня члени Малої ради та Ради міністрів (таку назву дістав Генеральний Секретаріат після проголошення ІV Універсалу ) залишили Київ. Ситуація склалася так , що доля Центральної Ради залежала від допомоги іноземних держав.

9 січня 1918 року Центральна Рада прийняла ІV Універсал. Його текст був затверджений не на пленарному засіданні Ради , а членами її президії. Ця обставина була зумовлена намаганням лідерів Ради якомога швидше проголосити незалежну , суверенну Українську Народну Республіку .Така поспішність була викликана швидким наступом радянських військ на Київ. ІV Універсал проголошував повну державну незалежність України. Опираючись на здобуття Україною нового державно-правового статусу , Центральна Рада доручала уряду, Раді народних міністрів, завершити розпочаті переговори з країнами Четвертного союзу. Разом із тим, Універсал проголошував необхідність скликання Установчих зборів. Що правда, конкретний термін їх скликання не був визначений. Таким чином, після жовтневого перевороту в Петрограді , політична ситуація як в Росії , так і в Україні, докорінно змінилась. Власне було перервано загальну тенденцію розвитку революції, пов’язану зі скликанням Установчих зборів, основне завдання яких полягало у визначенні державного ладу.

Наступного дня Центральна Рада зібралась на своє чергове засідання , яке стало останнім. Тут було одобрено проект Конституції Української Народної Республіки. Того ж дня Всеукраїнським з’їздом хліборобів було обрано гетьмана України. Ним став нащадок древнього козацького роду П. Скоропадський.

4. Українська держава гетьмана П.Скоропадського

9 квітня І918 р. на хліборобському конгресі (майже 8 тис. делегатів) гетьманом нового державного утворення — Гетьманат «Українська держава» — був проголошений генерал П. Скоропадський. Центральна Рада була розпущена.

Нова держава базувалася на поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад. У галузі зовнішньої політики влада спрямувала свої зусилля на міжнародне визнання України, свідченням чого було встановлення дипломатичних відносин з 12-ма країнами. Був підписаний мирний договір і з Росією.

Характерними рисами внутрішньої політики було скасування таких нововведень Центральної Ради, як націоналізація великих маєтків та культурної автономії, введення окремої категорії громадян — козаків, які фактично були заможними селянами і мали стати соціальною опорою режиму гетьмана.

Уряд Скоропадського вважав земельне питання одним з головних. У жовтні 1918 р. він заснував Вишу Земельну Комісію на чолі з гетьманом. На початку листопада було затверджено проект реформи земель, за яким ці великі земельні маєтки держава мала примусово викупити у поміщиків 1 розподіляти ніж селянами (не більш як по 25 десятин в одні руки). Але все це так і залишилося нездійсненним.

Фактично влада в Україні була в руках німців, що і відвернуло від уряду Скоропадського більшість партій, які підтримували Центральну Раду. Все це наклало свій відбиток на розвиток і хід політичних подій. Характерною їх ознакою було подальше погіршення становища народу. Окупанти підтримувала власників фабрик 1 заводів, поміщиків, що повер­нулися. Селяни «е бажали повертати конфісковані у помі­щиків майно і землю. Почалася підпаяй маєтків, потрави посівів, убивства поміщиків, що, в свою чергу, викликало репре­сивні заходи окупаційної влади. У відповідь озлоблені селяни утворювали партизанські загони, які стали складовою частиною руху опору окупантам. Цей рух намагалися використовувати я своїх інтересах есери і більшовики.

5. Директорія її політика і наслідки

В ніч на 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося таємне засідання представників українських політичних партій, які об'єдналися у Національний союз. Присутні відхилили ідею відновлення Центральної Ради і створили верховний орган УНР — Директорію. Головою її став В. Винниченко, членами—С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко .

В той же час, серед Директорії не було згоди щодо напрямків політичної діяльності. Це ускладнювалося суперництвом між Винниченком та Петлюрою і їхніми прибічниками. Вплив останнього невпинно зростав, проте не скрізь. Умовним вік був у військових структурах, що являли собою напівпартизанські загони. Вони добре воювали неподалік від місць проживання, а за несприятливої обстановки розпадалися. Саме тому Директорія мала на початку свого правління ІОО-тисячну армію, а наприкінці січня, перед здачею Києва більшовикам,— всього 21 тис чоловік.

Нестабільність, армії, придушення робітничих страйків, розгін профспілок, погроми мирного населення та інші дії! стали причинами падіння Директорії.

Вирішили це протиріччя більшовики, які в січні 1919 р розпочали свій другий наступ на Україну, перед цим звівши нанівець переговори з Директорією. В зоні окупації вони розгорнули партизанські дії проти Антанти, а в лютому 1919 р. разом з регулярними радянськими військами розгромили її війська під Вознесенськом.

За цих обставин, не отримавши допомоги від Франції, до якої Директорія вернулася по допомогу, В. Винниченко в середині лютого подав у відставку і виїхав за кордон. С. Петлюра - продовжував боротьбу з більшовиками.

6.
Відновлення радянської влади в Україні в 1919 р. Політика “воєнного комунізму”

Після проголошення в Харкові 6 січня 1919 р. Української Соціалістичної Радянської Республіки (УРСР) і остаточного встановлення радянської форми державності України, на III Всеукраїнському з'їзді рад у Харкові (6-10 березня 1919 р._),
другий український уряд протримався близько 7 місяців, проводячи політику, без урахування місцевих обставин – політику “воєнного комунізму”. Вона включала: © диктатура комуністичної партії, утворення надзвичайних органів влади ревкомів і комбідів;

® націоналізація промисловості, фінансів, зв'язку ;

© сувора централізація управління виробництвом і розподілом товарів;

© державна монополія на промислові товари, заборона приватної торгівлі і перехід до прямого товарообміну;

® загальна трудова повинність;

© карткова система, розподіл продуктів за класовою ознакою (робітникам -' більше);

© запровадження продрозкладки, що означало перехід до примусового вилучення у селян необхідного державі продовольства. Для проведення хлібозаготівель створювалися продовольчі загони, які діяли каральними методами;

© "червоний терор " проти реальних і потенційних противників більшовизму. Ф Політика "воєнного комунізму" була викликана не лише надзвичайно складними обставинами, що виникли в ході громадянської війни, а й планами більшовиків швидко здійснити світову революцію і перейти від товарно-грошових відносин до економіки без ринку і грошей.

Свідченням цього був «похід по хліб»; коли 3 .тисячі робітників із Москви й Петрограда відбирали, зерно в українських селян. Помилковою була політика цього уряду і стосовно впровадження колективних господарств, що відвернуло від нього не тільки середняків, а навіть частину бідноти, які і стали соціальною опорою махновського та інших рухів. Ці –селянські рухи виступили проти більшовиків ще й тому, що прихильні до них політичні сили—партії боротьбистів та українських соціал-демократів перестали підтримувати уряд X. Раковського через його помилкове ставлення до української інтелігенції, української культури. (Повністю були проігноровані права української мови як державної). Остаточно дискредитував себе цей уряд, коли для боротьби з «контрреволюцією» в Україні було створено на початку 1919 р. Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУЧК) на чолі з Лацисом, яка діяла особливо жорстоко. Лише в Києві дими «чекістами» було розстріляно 3000 невинних людей. А всього за кілька місяців перебування більшовиків у Києві в 1919 р. загальна кількість загиблих від рук чекістів становить не менше 12900 чоловік. Після приходу більшовиків до Одеси третій раз у 1920 р. було наказано евакуювати всіх галичан. Коли ті зібралися на товарну станцію з дружинами і дітьми, їх стали розстрілювати з кулеметів. У Харкові напередодні приходу денікінців комендант ЧК Саєнко власноручно замучив сотні людей.

У червні 1919 р. Лівобережну Україну затопили війська Денікіна. Одночасно пішла в наступ 35-тисячна армія Петлюри на Правобережжі та 50-тисячна Українська Галицька армія. За наказом Леніна більшовика ліквідували другий український радянський уряд. 30 серпня 1919 р. Київ зайняли війська Петлюри, а 31 серпня — війська Денікіна, які повели себе жорстоко, стали поновлювати поміщицькі землеволодіння.

Така політика Денікіна відштовхнула від нього народні маси і зміцнила знову позиції більшовиків, які на початку липня 1919 р. для керівництва діяльністю підпільних більшовицьких організацій на зайнятій військами Денікіна території створили в Кременчуці зафронтове бюро ЦК КП(б)У.

Великих масштабів досяг і повстансько-партизанський рух, особливо на Катеринославщині, де діяв Н. Махно. Він тричі воював на боці Червоної Армії, але Троцький своїми підступними наказами про передислокацію військ Махна перетворив його із союзника у боротьбі проти Денікіна на ворога. В результаті такої злочинної політики Троцького та його оточення в Україні були пролиті ріки крові, зокрема у боротьбі з Махном, рух якого тривав в Україні аж до серпня 192І р.

Через названі вище причини, денікінці не могли тривалий час володіти Україною і вже у жовтні 1919 р. були розгромлені більшовицькими військами під Кремами, 15 грудням залишили Київ, а на початку 1920р. покинули територію України.

В Україні знову відновилася радянська влада, яка проводила вже більш продуману політику. Про це свідчила резолюція Восьмої Всеросійської партконференції (2—4 грудня 1919 р.) «Про радянську владу на Україні», у першому пункті якої проголошувалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УРСР». Гнучкішою стала аграрна політика, було припинено колективізацію. Опір населення уже не був таким, як раніше, хоча селянський повстанський рух, особливо заможних селян, продовжував боротьбу під проводам Махина та багатьох інших аж до початку 1921р.