Національний  Державний

Одеський Університет

ім. І. І. Мечнікова

Реферат

з історії України на тему:

“Нестор Махно: історично – політичний портрет”

Виконала: студентка
110групи

Полєжаєва Н.В.

                                                                   
Перевірив: Міхеєв С.П.

Миколаїв

2001

План

   Вступ

І Розділ. Народження та початок
революційної діяльності Махна.

ІІ Розділ. Дії Махна під час
окупації.

ІІІ Розділ. Перший
союз Махна з радянською владою.

Заключна частин

Додатки

Список літератури

ВСТУП

            Радянський режим хотів переробити його ім’я.
Радянська історична наука характеризувала махновщину, як “кулацкое
контрреволюционное анархистское  движение, за которым стояли две – три тысячи
ограниченных людей: мародеров, убийц, боровшихся против пролетарского 
государства”[1].
О махновщині згадувати заборонялося, вивчати – тим більш. Маленьким істеричним
злим чоловіком зображували Нестера Махна[2]
у книгах та кіно про громадянську війну. Розмови про його жорстокість та
патологічний садизм – вигадка. Будеш жорстоко відноситися до людей, вони до
тебе не підуть. Сила махновщини базувалася на масовій підтримці. Хоча
жорстокість була, революції без крові не буває. Нестера Махно селяни слухали з
зацікавленістю, він говорив їх мовою, дуже емоційно. Є не освіченою людиною,
Махно мав талант, був хоробрим. Антисемітизм, який вони чинили робивши
єврейські погроми – неправда. Серед командирів було багато євреїв. За
проявлення антисемітизму Махно розстрілював. Сила Махна була в тому, що він
відстоював інтереси селян. Наділення землею, правом вільної торгівлі, в
політичному розумінні – за свободу думок.

            Махновщина до тепер є, мабуть, наймасштабнішою “білою
плямою” на карті історії України періоду революції та громадянської війни. І
безперечно, залишається сповненою загадки протиріч фігура Н. І. Махно. В
багатьох статях, з’явившихся у пресі, з’являється бажання не
стільки шукати правду, скільки підняти наступний поштовх сенсаційного
повторення однієї з легенд, якими так багата тема. Більшість матеріалів раніше
було недоступним не тільки масовому читачу, але й історику. У нових джерелах
з’явилася можливість вивчати особистість Махна об’єктивно, без будь – якого
ідеологічного диктата. А вивчати є що. Тому автор даної роботи спробує
проаналізувати життєвий шлях цієї неординарної особистості в поданої історії.
Працюючи над темою автор стикнувся з такими проблемами: одна подія, але в
різних книгах датована по різному. Багато літератури, але написано одне і теж
саме, тому вибирати було важко.

     Махно наділений в народній уяві фантастичними
рисами і якостями, а в офіційній історіографії радянського періоду – це постать
ворога, політичного авантюриста, бандита. Обидва підходи створюють спотворений
образ не лише однієї людини, а й такою соціального явища, як
махновщина.          

І Розділ

             Різні джерела подають
різні дати народження Н.Г.Махно. На похоронній плиті Парижанського  кладовища
строк життя Махно обмежений числами 1889-1934. В запису № 217 в метричній реєстраційній книзі
Хресто-Воздвиженської церкви міста Гуляйполе, зафіксовано, що Нестор Махно
народився 26 жовтня 1889 року. Походив з родини колишнього селянина, був
молодшим, п ятою за рахунком дитиною. Сім я рано втратила батька. Нестатки,
недоїдання були постійною супутниками його невеселого дитинства. Він навчався у
церковно-приходській школі. До другого класу ходив з пів-року - вигнали. З семи
років ходив у підпасках, наймитував. Потім працював на Гуляй польському
механічному заводі. Спочатку працював у фарбувальній майстерні, а потім у
літієвому цеху.Там він стає членом групи “Союз бедних хлеборобов”. 26 серпня
1908 року пристав Караченцев заарештував Махна “за причетність до зграї розбійників
і здіснення кількох розбійницьких нападів та вбивство селянина Гури”.

           У в язниці він на відміну від багатьох своїх товаришів по
організації тримався стійко і з гідністю, відкидаючи всі пред явлені йому
звинувачення. Махно не падав духом і мріяв про втечу з в’язниці.
Невдовзі до рук тюремників потрапила записка, яку Махно спробував передати на
волю. Тюремне начальство розцінило її як спробу організувати втечу і посилило
охорону в’язнів. З 22 по 26 березня 1910 року обивателі
Катеринослава уважно слідкували за ходом судового процесу над
“анархістами-комуністами”. Вирок, винесений Одеським військово-окружним
судом Махну, був суворий -
смертна кара. П’ятдесят два дні з жахом чекав він страти, але як
неповнолітній був помилуваний.

             На все життя він запам’ятав  ці страхітливі дні і нерідко сам, коли
став знаменитим ватажком, дарував життя приреченим на смерть.

             2 серпня 1911 року у “столипінському” вагоні його разом з
іншими 11 каторжниками повезли до Москви, яку він уперше побачив через грати
знаменитої Бутирки. Махно просидів у цій відомій своїми жорстокими порядками
в’язниці з 4 серпня 1911 року по 2 березня 1917 року і завдав великого клопоту
тюремному начальству, тому з першого і до останнього дня був закутий у кайдани.
У камері № 5 доля звела його з відомим анархістом П.Аршиновим, який став його
духовним наставником. Махно з його допомогою поновив свою освіту. Він цікавився
російською і українською історією, політичною ідеологією Маркса, Ласаля,
Бакуніна, Кропоткіна. ”В умовах каторги, - писав
П.Аршинов про Махна, -
він нічим особливим не
відрізнявся від інших, жив, як всі
- носив кайдани, сидів по
карцерах, вставав на перевірку. Єдине, що привертало увагу -
це його невгамовність. Він постійно перебував у сварках, в репресіях
і бомбардував тюрму своїми записками. Писав на політичні і революційні теми
було його пристрастю. Крім цього, сидячи в тюрмі, він любив складати вірші і в
цій галузі досяг більшого успіху, ніж у прозі”[3].
Перебуваючи у тюрмі, Махно не втрачав надію втекти на свободу. Спілкувався він
з невеликим колом в’язнів, тому дістав кличку “Скромний”. Ті, хто знав Махно,
відзначали його природну кмітливість і феноменальну пам’ять, завдяки якій він
багато почерпнув з прочитаного і в майбутньому міг легко жонглювати книжковою
термінологією і справляти цим самим сильне враження на неосвічене селянство,
яке потягнулося до революційної боротьби.

           Водночас перебування у тюрмі
негативно позначилося на здоров ї і психіці Махна. Він захворів на туберкульоз
і наслідок цього залишився без однієї легені. З нетерпінням чекав він
відзначенням 300-річчя династії Романових, сподіваючись на амністію, але коли
дізнався, що вона на нього не поширюється, у відчаї ледь не покінчив життя
самогубством. Першу світову війну, на відміну від багатьох інших арештантів,
він зустрів без ентузіазму, розуміючи, що воювати доведеться мільйонам селян, у
тому числі його братам, яких він любив. Знав Махно і те, як негативно може
вплинути на становище  селянських сімей воєнне лихоліття. Адже ще в період
російсько-японської війни 1904-1905 р.р. його брат Савка воював у Маньчжурії і
потрапив у полон. На все життя вкарбувались в його юнацьку пам’ять ті
нескінченні місяці, коли вся сім я з нетерпінням чекала повернення старшого
брата додому. Важко сказати, чим би закінчилося перебування Махна за товстими
мурами Бутирки, якби не Лютнева революція. Вийшовши після повалення
самодержавства з тюрми на вулиці Москви, Махно загубився в людському вертепі і
зрозумів правоту цезаревих слів, що краще бути першим у провінції, ніж другим у
столиці. Після кількох тижнів роботи в анархістській організації, розпрощавшись
з П.Аршиновим, він поїхав на батьківщину.

             Повернувшись 23 березня в Гуляйполе, Махно в очах
односельців постав справжнім героєм. Жадоба діяльності і влади переповнювали
його. Махно почав об’єднувати навколо себе близьких по духу людей, для того щоб
заволодіти землею та займатися вигоном з свого тіла паразитів, які
б’ють байдики та живучи  у розкоші. Він щиро вважав, що своєю боротьбою з
експлуататорами сприяв поваленню самодержавства і заслужив значно більшого, ніж
інші. Тому, об єднавши колишніх “експропріаторів” і молодь, яка прагнула
покінчити з багатіями, він повів боротьбу з тими, хто після Лютневої революції
захопив владу в Гуляйполі. Це були в основному офіцери кулеметної команди 8-го
Сербського полку, який тут дислокувався . Вони створили     “Громадський
комітет” і намагалися втілити в життя політику Тимчасового уряду.    

            Махно зажадав створення “Селянського союзу”, який мав би
право контролювати дії комітету. Він користувався великою підтримкою не лише
селянства, яке бачило в ньому “страждальника за інтереси трудівників села”, але
й місцевих робітників. Не останню роль відіграв і той факт, що, повернувшись до
Гуляйполя, Махно одразу став працювати маляром на заводі “Богатир”.

         У квітні було створено “Селянський
союз” на чолі з Махно. Крім того, він увійшов до складу “Громадського
комітету”. Добре вивчивши своїх політичних суперників, Махно став справжнім
диктатором у Гуляйполі та окрузі. У серпні 1917 року він очолив Раду робітничих
і селянських депутатів, 4 жовтня був обраний головою профспілки
деревообробників та металістів, керував рядом інших організацій Гуляйполя, що
виникли тоді. Авторитет Махна зростав дуже швидко. Заперечуючи будь-яку владу,
Махно добився ухвалення такої резолюції: “Гуляй польський районний з’їзд Рад
трудящих рішуче засуджує претензії урядів Тимчасового уряду в Петрограді і
Центральної Ради у Києві на управління життям трудящих і закликає Ради на
місцях, усе трудове населення, яке згуртувалося навколо них, ігнорувати
будь-які розпорядження цих урядів. Народ – правитель для себе, у своєму
середовищі. Це його споконвічна мрія і настав час втілити її в життя. Віднині
вся земля, фабрики і заводи повинні належати трудящим. Трудове селянство –
господар землі, робітники – господарі фабрик і заводів”.

         Перемогу Великого жовтня і проголошення Радянської влади на
Україні Махно зустрів схвально. Крім того, революцію підтримували селянські
маси, захищати  інтереси яких він взявся. “Я стверджую з життєвого досвіду
районів, за якими я серйозно слідкував, - писав він згодом, - що у перші два
місяці, а саме у листопаді та грудні, торжество Жовтневого перевороту в Росії
українськими трудівниками  на місці тільки віталося”[4].

ІІ РОЗДІЛ

   Наприкінці січня 1918 року  Центральна Рада,
збройні сили якої були розгромлені  радянськими військами, підписала з
Німеччиною та її союзниками угоду, спрямовану проти першої в історії держави
робітників і селян.      Колізеївська    Німеччина   намагалася,   за  
словами  В.  І.Леніна,

“... задушити російських та українських робітників і
селян, повернути землі поміщикам, фабрики і заводи –банкірам, владу – монархії”[5], виношуючи плани
пограбування і колонізації східних районів, розпочала наступ на величезній
території від Балтики до Чорного моря. На боротьбу проти німецько –
австрійської навали піднялися революційні сили країни. Однак молода Республіка
Рад не могла протистояти інтервентам і змушена була, щоб завоювати необхідний
перепочинок, підписати грабіжницький Брестський мир. Переважаючі сили окупантів
і Центральної Ради, долаючи опір радянських військ, просувалися в глиб України.

               
Махно різко виступив проти
політики Центральної Ради, звинувативши її у зраді інтересів революції, і
одночасно підтримав підписання Брестського миру, вважаючи його одним з найбільш
розумних і тактичних маневрів у тій ситуації селянства, яке отримало землю і
більше думало про весняну сівбу, ніж озброєний опір, не дуже поспішало поповнювати
махновські загони. До того ж українські буржуазні націоналісти розпустили
чутки, нібито німці везуть ешелони мануфактури, інші необхідні в побуті товари,
які будуть дешево розпродувати. Деякі агенти Центральної Ради, навпаки,
залякували селян тим, що австро – німецькі війська спалюють села, мешканці яких
чинять опір окупантам. Махно розумів, що лише маючи численні добре озброєні 
загони, він становитиме реальну силу, тому, крім своїх анархістів, він вербував
солдатів,  що поверталися з фронту. Однак озброїти їх могли тільки радянські
війська, які вели бойові дії проти Центральної Ради та іноземних інтервентів.

           У березні 1918 року, дізнавшись, що в
Пологах перебуває начальник південних резервних радянських військ О.М.
Беленкевич, Махно запросив його до Гуляйполя, розповів про свою нелегку долю
царського в’язня, боротьбу проти поміщиків і колоністів, уміло показав, чого
досяг, а на завершення навіть влаштував парад свого війська. Беленкевич був
вражений побаченим і у запалі вигукнув: ”Гуляйполе –це маленький червоний
Петроград!” Він виділив Махнові 3000 гвинтівок, 2 вагони патронів, 6 гармат і 9
вагонів снарядів.

           Навесні 1918 року Махно боявся сам
командувати військом, адже жодного дня не був на військовій службі. Тому
довірив цю справу офіцерам. Проте, коли до Гуляйполя наблизилися німці, ті,
вирішили видати Махно окупантам. Його встиг попередити про наміри зрадників
В.Шаховський[6], 
завдяки чому йому вдалося втекти. Свого рятівника Махно згодом призначив
командиром артилерії. Приставши до одного з червоногвардійських загонів, що
відступали на схід, Махно рушив у напрямку Таганрогу. Відтоді він ніколи
недовіряв офіцерам і завжди жорстоко з ними розправлявся. Так описали втечу
Махна з Гуляйполя  О.Чуєнко та Н.Зуйченко. Саме він стверджував, що у той час, 
коли готувалася оборона села, його викликав командуючий  1-ю революційною
армією, яка вела бої з німецькими військами в районі Нікополь-Олександрівськ,
П.В.Єгоров. З командармом у селі Федорівні Мелітопольського повіту, де
розміщувався його штаб, Махно не зустрівся, оскільки той переїхав до Волновахи.
Тут Махно і дізнався, що гуляй польці без бою здали село німцям і гайдамакам.
Махно залишив загін і подався до Москви. Зазнали краху усі здійснені ним і його
поплічниками перетворення. В маєтки повернулися поміщики і колоністи, які за
допомогою окупантів відібрали у селян землю,  вчинили криваву розправу над
ними. Кінець квітня і травня Махно подорожував по містах Південної Росії і
Поволжя. Скрізь намагався встановити зв’язок з місцевими анархістами, видаючи
себе  за політкаторжанина, активного борця проти тих, хто хотів задушити
революцію і реставрувати монархію. В Саратові Махно дізнався про те, що 28
квітня німці розігнали збанкрутілу Центральну Раду і поставили на чолі
української держави гетьмана Скоропадського. З одного боку, Махна порадувала ця
звістка, бо ніби підтвердила правильність його боротьби  проти Центральної
Ради, а з іншого, - він розумів, що відродження гетьманщини є кроком до
відновлення монархічних порядків.

           Поїзд, в якому їхав Махно, через
відсутність палива на кілька днів зупинився у Тамбові. Махно уважно прислухався
до розмов про життя у столиці. Дізнавшись, що її населення голодує, він накупив
для себе повну валізу білого хлібу. З таким багажем і револьвером за пазухою
він з’явився  у перших числах червня в Москві.

           Першопрестольна за 1 рік різко змінило своє
обличчя. Зсередини березня 1918 року вона стала столицею Радянської Росії.
Махно зустрівся зі своїм старим товаришем П.Аршиновим і дізнався про розгром у
квітні органами ЧК анархістів у Москві та Петрограді. Протягом певного часу
Радянська влада не переслідувала так званих “ідейних анархістів”, революції
виступали проти Тимчасового Уряду, заявляючи, що борються за інтереси трудящих.
Однак у міру зміцнення робітничо–селянської влади анархісти розпочали кампанію
наклепів на більшовиків, повели шалену пропаганду за руйнування основ
державного устрою, заперечення будь–якої влади, стали на шлях розбою і
насильства. До своїх лав вони почали залучати не лише карних злочинців, але й
запеклих ворогів революції. За таких обставин ЧК на чолі з Ф.Е. дзержинським
провела ряд операцій по знешкодженню анархістів, які, по суті перейшли у табір
затятих ворогів соціальної революції. Махно обурювався діями Радянської влади
хоча в глибині душі вважав міських анархістів зрадниками великої ідеї, бо був
твердо переконаний, що справжній анархіст мусить не відсиджуватися в столиці, а
йти на село і піднімати селянські маси на революційну боротьбу.

           П. Аршинов організував зустріч Махна з
Кропоткіним, яка відіграла важливу роль у долі  гуляйпільського анархіста –
можливо, вперше він відчув себе особою, здатної вершити історичної ваги справи.
Побував він і в залі засідань Всеросійського з’їзду профспілки текстильників,
який проходив під головуванням М. Горького, слухав виступи лідерів лівих есерів
М.Спиридонової і Б. Камкова.

           Махнові не можна відмовити у певній
політичній прозорливості. Коли 6 липня у Москві під час роботи V Всеросійському з’їзді Рад спалахнув лівоесерівський заколот, свідком
якого він став, Махно заявив, що “більшовики розіб’ють їх одним авторитетом
Леніна і Троцького”[7].

           Махно регулярно читав пресу, де все частіше
з’являлися повідомлення про кривавий терор калізерівських окупантів і
гетьманців на Україні та про опір, який чинили загарбникам їх посібникам
українські робітники та селяни. Особливо пильно слідкував він за повідомленням
про селянські повстання.

ІІІ Розділ

            4 січня 1919 року Реввійськрада республіки 
видала наказ про створення  українського фронту командуючим його було
призначено одного з військових керівників Жовтневого повстання 1917 року у
Петрограді В. Антонова –Овсієнка. Починався новий етап визволення України від
петлюрівців, денікінців, Антанти. Фронту підпорядковано лише 12 тисяч багнетів
і шабель з 20 гарматами, - кількість вкрай недостатня для ведення активних
бойових дій. Отож, серйозний розрахунок робився на взаємодію з
повстансько-партизанськими загонами, кількість яких постійно зростала. Зірка
Махна швидко сходила на кривому небосхилі громадянської війни з осені 1918
року. Своїми діями партизанський загін Махна протягом вересня – грудня 1918
року завдав багато неприємностей як гетьманській варті, так  окупантам. На
початку січня на станції Пологи зібралася нарада представників окремих повстанських
загонів, що діяли на суміжних з махновською територіях. У нараді взяло участь
близько 40 делегатів, якими було запропоновано об’єднати дії повстанців під
керівництвом оперативного штабу. З’їзд ініціативу підтримав: на 8 січня було
призначено наступ. Розрізнені загони зливалися у 5 полків загальною кількістю в
200 чоловік. Полки діставали порядкові номери і ім’я  батька Махна. Оперативний
штаб визначив 4 ділянки, на яких розгорталися бойові дії. Територія, де діяли
повстанці – махновці, була досить великою. Фронт становив 150 верст. Наступ
розгортався успішно. Силоміць мобілізовані ворогом селяни масово переходили на
бік повсталих у ході перших сутичок. На 20 січня у махновців налічувалося на
озброєнні близько 15 тисяч багнетів, 1000 шабель і до 40 кулеметів, а лінія
фронту зросла до 225 верст. Саме на об’єднані з цією значною повстанською силою
орієнтувався Антонов – Овсієнко в наказі від 17 січня 1919 року свого
підлеглого В. Аусеема. Щодо Махна завдання було сформульоване так: “В
південному напрямі поки що обмежитися прочищенням дороги до Махна”[8]. Безпосередньо завдання
“прочищення дороги до Махна було покладено на окремий загін під командуванням
П. Дибенка[9].

         Отже, 21 січня загін на чолі з Дибенко захопив станцію
Синельникове. По це дізналися махновці, які також шукали контактів з Червоною
Армією. Ще начальнішою стала  потреба в такому союзі для махновців після 20
січня. Несподівано становище на фронті для них ускладнилося. На підмогу 
білогвардійським загонам і німцям – колоністам з Кавказу в Приазов’я почали
прибувати частини Добровільної армії. В напрямку Гуляйполя вирушило близько 20
тисяч білогвардійців. Гуляйполе в запеклих боях переходило з рук в руки.
Врешті-решт довелося здати його. Становище було настільки критичним, що
залишалося сподіватися лише на допомогу Червоної Армії.

          26 січня виконуючи завдання Махна, Чубенко зустрівся у
Нижньодніпровську, під Катеринославом, з Дибенком. О.Чубенко  не приховував
критичного становища повстанців. Їм украй потрібні були зброя і боєприпаси.
Дибенко виявив жвавий інтерес до Махновців і обіцяв після взяття Катеринославу
одразу ж приїхати до Гуляйполя.

          Союз із Червоної Армії допоміг повстанцям знову визволити
район Гуляйполя, поповнити запаси зброї, боєкомплектів.

           2 лютого штаб Дибенка уклав угоду про входження до складу
його групи частин отамана Н.Григор’єва. Тоді Укрфронт прийняв рішення про
перетворення бригади Дибенка у 9 –ту полкову задніпровську дивізію у складі 3 –
х бригад. “З 19–го і 20–го полків, - говорилося в наказі, підписаному 19
лютого, - утворити 3 – ю бригаду під командою Махна, у складі якої організувати
7 – й, 8 – й і 9 – й Задніпровські піхотні стрілецькі полки”[10]. З цього приводу
Дибенко приїжджав у Пологи, де й повідомив Нестеру Махнові про його призначення
командиром. Довіра, з якою поставилося до повстанців і безпосередньо до самого
Махна командування Червоної Армії, справила на нього велике враження.

           З 1–го лютого до початку березня бригада зросла кількісно –
з 4 – х до 7– ми тисяч бійців. Причому вона безперервно перебувала на фронті.
Наприкінці січня – на початку лютого в кровопролитних боях махновці, як уже
відзначалося, визволили Гуляйполе та розташовані поблизу містечка та села.
Відзначалося блискуче керівництво командирів частин на чолі з Махном. Бригада
Махна дедалі більше втягувалася у бойові дії.

            19 лютого командуючий Харківською групою військ А. Скачко
наказав бригаді Махна оволодіти залізнично ділянкою Пологи – Волноваха, що й
було виконано. 15 березня махновці захопили Бердянськ, а 17 – Волноваху. Це був
політичний успіх. 16 березня головком Вацетіс поставив перед Укрфронтом
завдання розвивати операції для оволодіння узбережжям  Азовського моря до
Таганрогу включно.

               Махно енергійно взявся за виконання  поставленого
завдання. Уже в 20 – х числах березня його частини підійшли до Маріуполя і
блокували місто з суші. Бій за Маріуполь тривав 3 дні. Взяття Маріуполя було
славною сторінкою в історії революційного повстанства.

           Трудове
селянство активно виступало до лав махновців, бригада зростала, її чисельність
стримувалася тільки відсутністю достатньої кількості зброї обмундирування.
Швидко зростав і авторитет Махна. Він ставав політичною фігурою серед
командного складу Червоної Армії. Посилився його вплив на маси. На той час він
мав уже кілька поранень, а загалом протягом громадянської війни був поранений
понад 10 разів.

           Бригада Махна продовжувала наступ у напрямку Таганрога. До
Таганрога залишалося 45 верст. Діючі у вузькій смузі вздовж узбережжя
Азовського моря, 3 – я Задніпровська бригада дедалі більше відривалася від
інших частин дивізії. Практична 1–ша дивізія як єдине ціле перестала існувати,
1-ша її бригада на чолі з Григор’євим створила ядро Одеської групи військ, 2-а
–Кримської .Насамперед така ситуація позначилася на постачанні бригада. Ряд
документів, підготовлених політ працівниками у березні 1919 року, свідчать  про
складне і суперечливе становище бригади. Вацетіс запропонував передати її
Південному фронту. Командування Укрфронту не хотіло втрачати цілком боєздатну
одиницю, тому зволікало з виконанням завдання наказу. Командуючий  15–го квітня
включив 3-тю Задніпровську бригаду до створення ним 2-ї Української армії. У
штабі Денікіна досить точно оцінили небезпеку виходу червоних до Таганрогу.
Ворог швидко перегрупував сили, завдав потужного удару в найслабше місце – на
стик Південного і Українських фронтів. Бригада Махна потрапила у скрутну
ситуацію. Був повністю оголений лівий фланг бригади Махна, яка дійшла до
Новомиколаївки. 3-я Задніпровська бригада вимагала негайної підтримки. 9-го
квітня Дибенко видав наказ, яким керівництво бойовими діями в районі прориву
повністю поклав на Махна. Бригада перебувала в епіцентрі бойових дій. 12-го
квітня білогвардійці знову почали поступати, а бригада серйозної допомоги та і
не дістала. Оперативні зведення за 13-29 квітня свідчать, які випробування
випали на долю бригади і як стійко вона їх долала. Квітневі бої, відсутність
рішучої і ефективної допомоги з боку командування Червоної Армії позначилися не
лише на боєздатності бригади, а й значно підірвали в ній дисципліну та морально
– політичний стан. Це неминуче вело до загострення взаємовідносин з місцевими
органами Радянської влади. Коли махновські полки похитнулися, цим вирішив
скористатися начдив розгромленої білими 3-ї дивізії Молчанов. Не маючи змоги
прямо звинуватити Махна у зраді, він 18-го квітня телеграфував в інстанції, що
нібито махновці погано ставляться до червоноармійських частин. Командуючи
Укрфронтом вирішив особисто проінспектувати махновські частини. Приїзд
командуючого фронтом у Гуляйполі оздоровив морально – політичну атмосферу в
бригаді. Бійці пересвідчилися, що командування занепокоєне їхнім становищем.
Конфлікт було вичерпано , і обидві сторони заспокоїлися.

           Влітку 1919 року Радянська влада переживала найкритичніший
момент свого існування. На Україні вона була ліквідована, виникла безпосередня
загроза захоплення білими Москви. У цій обстановці керівництво УССР не змогло
виявити справжніх, глибинних причин своїх невдач пішло найлегшим шляхом,
переклавши частину своїх невдач безпосередньо на Махна, звинувативши його в
дезорганізації   фронту – виступи проти Радянської влади. 8-го травня наказом
по військах Укрфронту 2-а Українська Радянська армія у повному складі
передавалася у розпорядження Південного фронту. Вся 2-га Українська Армія
складалася лише з бригади  Махна. Військова інспекція  пропонувала замінити
бригаду на фронті іншими частинами, провести її переформування і надати вигляду
регулярної, Махна від командування усунути і розпочати над ним слідство. Цього
не сталося. Практично з боїв махновці не виходили. Як і в квітні, від них
вимагалося продовжувати наступ на Таганрог. 9 травня кавалер ордена Червоного
прапора  надчив Григор’єв зчинив антирадянський заколот. З
пропозицією об’єднати сили Григор’єв звернувся і до Махна: Григор’єва
оголосити поза законом, а від Махна вимагали чітко заявити про свою позицію.
Махно запевняв, що триматиме фронт, але відмовлявся писати відозву проти Григор’єва
доти, поки надіслана ним особисто до того депутація не з’ясує
причин заколоту і його характер.

             19-го травня денікінці знов розпочали наступ. Махновські
частини, які у квітні зазнали значних втрат, а потім і почали переформування
були явно не готові до серйозних боїв. Штаб Махна доповів: “Згідно з наказом
наші частини перейшли в наступ. Наступ розвивався успішно. Ми свій обов’язок
виконали, але вищі органи затримують постачання армії патронами”. Довелося
відступати. На Україну прибув голова Реввійськради республіки П. Троцький, яким
навесні 1919 року розгорнув запеклу боротьбу з партизанщиною у Червоній Армії.
В поле його зору потрапили й махновські частини. У 20-х числах травня Махно
“бомбардував” Харків і Катеринослав телеграми з вимогами негайно дати зброю і
особливо патрони. По їхніх полках поповзли чутки про зраду повстанців
керівництвом Червоної Армії. Посилилися хитання у селянському середовищі,
викликані політикою “воєнного комунізму”. Махно помагав нейтралізувати їх і
зберегти боєздатність частин. Проте на той час ідеологічні розходження Махна з
більшовиками побудовані на протилежних оцінках “воєнного комунізму” ,не стали
очевидними.

           Члени Ради Оборони, готуючись до розгрому своїх, навіть, не
вчорашніх, а нинішніх союзників, які виявляли готовність боротися зі спільним 
ворогом,  аби лише були патрони і гвинтівки. Одразу ж постало питання, як
рішення Ради Оборони втілити в життя.

           2-8 травня Реввійськрада Південного фронту повідомила штаб
махновців про заборону реорганізації бригади в дивізію. Неважко було
передбачити, що це викличе у Махна бурхливу відповідну реакцію. Через півтори
години після одержання  телеграми з штабу фронту полетіла відповідь: ”Я ніколи
не прагнув до вищого звання... і, залишаючись чесним революціонером ...,
заявляю, що з 2-х годин дня цього 28 травня не вважаю себе начальником дивізії,
а відповідно і командиром бригади. Я більше зроблю у майбутньому в низах народу
для революції – я йду. Батько Махно”[11].
Реакція махновців була швидкою і рішучою. 29-го травня командуванню Південного
і Українського фронтів, штаб першої повстанської дивізії надіслав телеграму, в
якій висловив свою категоричну незгоду з рішенням Південного фронту як
несправедливим щодо “вождя повстанців товариша Махна”.

           Зав’язався телеграфний двобій, оскільки
Реввійськрада Південного фронту була неспроможною на будь – які реальні дії
проти Махна. Телеграф передав, що Реввійськрада Південного фронту визнала дії і
заяву Махна злочином, через що він підлягає арешту  і суду Ревтрибуналу.

           Тим часом денікінці продовжували наполегливо атакувати.
Троцький викликав на зв’язок Махна і запропонував йому зайняти своїми
військами фронт, замінений 13-ю армією. Махно почав доводити, що у ньому не має
ні людей, ні зброї. Троцький   наполягав, Махно відмовився. Розмова закінчилася
лайкою. Радянське керівництво кваліфікувало це як контрреволюційний крок. З
наказу Троцького Махно фактично  поставав як ворог. Троцький опублікував статтю
“Махновщина”. Стаття не залишила від махновщини каменя на камені. Гуляйполе
було здано. Агітаційно – пропагандистська анти махновська кампанія набула
широкого розмаху. 6 червня в одному з наказів голови РВРР відверто говорилося
про зраду Махна, а ще через два дні з’явився новий наказ під назвою “Кінець
махновщини”. 19 червня Махно перейшов на правий берег Дніпра. Частково
махновські частини було переформовано, а інші боролися з денікінцями  на
південній Україні влітку 1919 року. 18 червня Троцький  повідомив про розстріл
арештованих Надзвичайним трибуналом членів махновського штабу. Махну вдалося
зберегти життя.

            Таким в окремих найголовніших подробицях  постає перший
період співробітництва махновців із радянською владою. Він був найбільш
тривалим і для обох сторін мав чимало позитивного, однак скінчився безславно.
Іноді зустрічаються твердження: якби, Махно не пішов на конфлікт з Радянською
владою, він зайняв би в історії зовсім інше місце. Хочеться заперечити, однак
історія тим і прекрасна, що кожен займає в ній тільки своє місце.

            Весь 20-й рік Радянська влада воювала з махновщиною. З
Криму йшов Врангель, і Червона Армія знову була змушена звернутися по допомогу
до Махна. Махно пішов на Союз, рахуючи, що в першу чергу він повинен боротися з
контрреволюцією, але прохав випустити з в’язниць усіх анархістів. Радянське
командування не прийняло його умов. Почалася боротьба Махна з Червоною Армією.
Загін на чолі з Махно перетнув Радянсько – румунський кордон. З Румунії Махно
переїхав в Польщу, жив в Німеччині, переїхав до Франції. Вмер 6 червня 1934
року. Поховано на парижському кладовищі Пер – Па –
Шез.                                

ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА

  
Н. Махно цікава особистість. Він
– людина-легенда. Людина – суперечлива, людина про яку ведуться суперечки до
нашого часу. Він зумів поставити на свої чорно – малинові знамена селян України
проти німів, проти більшовиків, проти білогвардійців – за себе, за свою землю і
волю. Нагороджений найвищим більшовицьким орденом – Войового Червоного Прапора.
Махно – вождь народного повстання, яке жахало і білих , і червоних. Він
головнокомандувач Першої  Української повстанської армії, з якими рахувалися, і
якого боялися. Широким українським степом  минула слава про Махно. Полонений
ідеєю свободи, невисокий на зріст, якого змогли вбити ні багаторічна каторга,
ні велика кількість ран. Він притягував людей, наче магніт. Нерідко військо
Махна сягало чверті мільйона чоловік. Махно – це унікальна і складна постать
Української національної історії. Він приніс і славу Українському селянству, і 
завдав колосальних жертв.

             Хочеться вірити, що постать Махна нашими істориками буде
ґрунтовно переосмислена й він зображуватиметься не як авантюрист, а як
представник широких селян. Слід детально вивчити феномен махновщини як
соціального явища. Махно і махновщина не піддаються одномірним оцінкам, це –
суперечливе і трагічне явище в історії громадянської війни.       

ДОДАТКИ

ЛІТЕРАТУРА

1.     
Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Махно: исторические
повествования.-К., 1993.,-592 с.

     2.
Волковинський В.М. Нестор Махно:
проти усіх влад і режимів// У кн.:                                        сторінки історії України: ХХ століття. –К., 1992. – 289 с.     

    3. Гаєв
Ю. “Нестора Махно не может понять ни Ленин, ни Троцкий ни Деникин”:
олегендарном и непонятном и забытом  “батьке” рассказывают сегодня жители
столицы  бунтарской Махновии // факти и коментарии. – 1998. –132 с.   

    4. Голос
України. – 1996. – 3 грудня. -  16 с.    

    5. Кларов
Ю.Побочный сын анархизма: Батька Махно и бесславный конец “махновського
государства”. – В кн.: Переписка на исторические темы/ Сост.В. А. Иванов.- М.: Политиздат, 1989. –  294 с. 

6.       
Краткая биография. Н. Махно //
Социс. – 1991. - №3. – 129 с. 

7.     
Радянська освіта. – 1990.
– 21 вересня

8.     
Турченко Ф. Г. //Новітня історія України. – 10-11 клас. – 1998. – 358 с.

9.     
УІЖ. - 7’89