Слобідське козацтво і Луганщина

Слобідське козацтво мало зовсім інший військовий устрій, ніж запорозьке козацтво. Він був дуже подібний до устрою гетьманських козацьких полків. І це було цілком природно. Адже слобідські полки утворилися і поповнювалися головним чином за рахунок вихідців із гетьманських козацьких полків правого та лівого берегів Дніпра. Варто згадати назви гетьманських козацьких полків. Правобережні полки – Київський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Паволоцький, Звягельський, Браславський, Вінницький та Подільський. Лівобережні полки – Полтавський, Миргородський, Лубенський, Прилуцький, Ніженський, Переяславський, Кропивенський, Гадяцький, Чернігівський та Стародубський. Слобідських же козацьких полків було п’ять: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський і Острогозький. Землі цих полків охоплювали всю сучасну Харківську область, східну частину Сумської, північні частини Донецької та Луганської областей України та південні частини Воронезької, Білгородської і Курської областей Російської Федерації.

Наприкінці 16 ст. та протягом першої половини 17 ст. українське козацтво неодноразово виступало проти поляків. Можна згадати повстання під проводом Грицька Лободи, Северина Наливайка, Івана Сулими, Павла Бута (Павлюка), Дмитра Гуні та Яцька Остряниці. Але всі ці змагання завершувалися поразкою. Багато козаків наклали головами, а деякі з них, аби врятуватися, мусили втікати на татарські землі – у Дике Поле. Важко сказати, коли з’явилися тут перші українські козаки, але вже 1591 року царські воєводи доповідали московському урядові про те, що черкаси [українці – І.С.] не давали їм проїзду з Путивля до гирл річок Айдару та Борової. Значна кількість українських переселенців з’явилася тут зараз же після поразки українських козаків під проводом Северина Наливайка у війні з Польщею в 1596 році. Козаки прийшли у Дике Поле з родинами, бо, як завжди бувало в ті часи у війнах з Польщею, повстанці при відступах мусили забирати і свої родини з огляду на те, що ляхи немилосердно жорстоко їм мстилися. Переселенці намагалися захопити з собою все майно, а те, що взяти не могли, – палили. Козакам удавалося інколи захопити з собою гармати та прапори. Бувало, забирали навіть церкви з усім приладдям і дзвонами. Кількість переселенців у одному гурті складала від кількох десятків до кількох тисяч людей. Так, наприклад, 1638 року разом із гетьманом Яцьком Остряницею в Дике Поле прийшло понад тисячу козаків, які осіли біля впадіння у Донець річки Чугівки (зараз місто Чугуїв Харківської області). 1641 року черкаси стояли куренями біля гирла річки Богучара на Дону.

Цікаві відомості маємо з 1642 року. Навесні того року черкаси з Валуйок, будучи на промислах на Дінці, над річкою Жеребцем, побачили тут велику кількість черкас, які запросили їх до свого становища у гирлі річки Жеребця. Там було понад сімсот козаків на чолі з отаманом Василем Рябухою та полковником Грицьком Торським. Близько того самого часу, може, кілька днів пізніше, але далі на схід сталася пригода з московським посланцем Засєкіним. Коли він переїздив із Валуйок на Дін через степи, на долішньому Дінці, біля Митякинської криниці (зараз станиця Митякинська Ростовської області Російської Федерації) напали на нього черкаси, чоловік зі сто, погромили і побили багато людей, і після того він їхав уже глухим степом, обминаючи ліси донецькі та річки тутешні, бо по тих лісах і річках скрізь були черкаси. Того ж 1642 року до ватаги Василя Рябухи прибув із Війська Запорозького Низового козацький отаман Семен Забузький разом із 230 козаками. Від цього часу Семен Забузький замість Василя Рябухи очолює козаків на Дінці. У листах до царського воєводи, написаних у Торі 7 та 12 червня 1642 року, він називає себе старшим отаманом над тутешніми козаками. Забузький та його козаки господарювали на широкому просторі, від Дінця на півдні Слобожанщині до Дону на її північному сході. (Згодом, 1648 року, Семен Забузький з’явився вже як козацький старшина у війську Богдана Хмельницького). У цей же час проводирем великих козацьких загонів на південній Слобожанщині стає Грицько Торський, який з’явився біля гирла Жеребця 1642 року, маючи звання полковника. Діяльність Торського пов’язана переважно з цією частиною Подінців’я. На Дінці його ватага мала власні судна. 1644 року козаки Грицька Торського розгромили татарський загін на Берецькому перевозі через Донець. Наступного 1645 року, для захисту від нападів татар, у Торі ними була збудована фортеця (згодом сотенне містечко Ізюмського Слобідського козацького полку, зараз місто Слов’янськ Донецької області). У 1647 році Торський їздив до Миргорода, звідки привів на Донець ще дві тисячі козаків.

1644 року донська старшина у листі до царя доповідає, що на Дону та Дінці є велика кількість черкас, які донських козаків на роз’їздах і всяких інших людей громлять і б’ють. З того ж 1644 року маємо відомості про те, що українські козаки на чолі з отаманом Мацьком Миргородцем у верхів’ї річки Бахмутової погромили півтори сотні татар і відбили у них бранців, яких татари захопили біля Валуйок. Звільнивши бранців, козаки відвезли їх до Святогорського монастиря на Дінці. Взимку з 1644 на 1645 рік донська старшина знову скаржилася московському урядові, що через українських козаків перестали до них на Дон приїздити торгові люди з московських міст і не привозять до них ніяких хлібних запасів. Треба пам’ятати про те, що починаючи від часів царювання московського царя Федора Івановича (1584 – 1598 роки) Військо Донське отримувало царське жалування у грошах, харчах й військових запасах. Особливо потрібен для дончаків був хліб, адже донські козаки хліборобством не займалися. 1645 року воронізький воєвода доповідав про те, що на промислову ватагу на Дону, нижче Богучара, напали черкаси, кінні, піші і ті, що припливли човнами по Дону, кількістю в триста чоловік або й більше. Наступного, 1646 року, знову є згадка про українських козаків, що перебували біля Богучара. Московські воєводи, що були вислані на Дон того року, також скаржились, що черкаси на Дону громлять судна безперестанку. Донські козаки, що їхали 1646 року з Дону, через Дінець на Валуйки, бачили дорогою багато становищ черкас. Московський посланець від воєводи Кондирєва наскочив на черкас над річкою Айдаром, де вони його цілу добу тримали в обозі.

У перші роки війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького з поляками переселення до Слобожанщини майже припинилося. Цьому сприяли великі перемоги над ляхами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями та Зборовом. З’явилася можливість вибороти собі волю і щасливе життя. Але і в ці роки багато що не вдовольняло козаків. Татари, що були спільниками українців у цій війні з поляками, усе ж не припиняли й своєї звичної справи – вони плюндрували українські села, захоплювали бранців. Гетьман Богдан Хмельницький, зважаючи на умови, мусив “заплющувати очі” на ці дії татар. Але просте козацтво, та й багато хто з старшини не розуміли та й не бажали розуміти цих високих міркувань.

Переселення на Слобожанщину дуже збільшилось після поразки козацького війська під Берестечком, що сталася через зраду татар, які у найвідповідальніші хвилини битви несподівано самочинно залишили бойовище. Але найбільше зросло воно після смерті Богдана Хмельницького у часи Руїни. На нових землях Українське козацтво засновувало полкові та сотенні містечка, зберігаючи свій військовий устрій. Села тут називали слободами. Це і дало назву усьому цьому краю. Першим із полкових міст був заснований Острогозьк. У 1652 році з-під Острога на Волині туди з’явився цілий козацький полк з тисячі чоловік із полковником Іваном Зіньківським і усією полковою та сотенною старшиною. Козаки прийшли разом з родинами, худобою і майном. Подібно до цього того ж 1652 року було засноване місто Суми, двома роками пізніше Харків та Охтирка і ще трохи згодом – Ізюм.

З тих часів маємо згадку про виникнення Біловодська. Його заснували козаки з Гетьманщини, а саме з Полтавського та Чернігівського полків. 1686 року вони оселилися тут у найзручнішому і найбезпечнішому місці. З одного боку їх захищала крейдяна гора, на якій стояв густий гай, а з іншого боку – річка Деркул. З-під цієї гори били джерела з чистою, здоровою та смачною водою. Вода з цих джерел стікала до річки з білим, крейдяним дном і сама ставала наче трохи білуватою. Тому черкаси назвали свою слободу Біловодськом.

Кожен полк становив окрему військову та територіально-господарчу одиницю і поділявся на сотні. На чолі полку стояв полковник разом із полковою старшиною, яку складали полковий обозний, суддя, осавул, хорунжий та два писарі. Кожна сотня мала ще сотника й сотенну старшину. Полковник та полкова старшина мешкали в полковому місті. Полковник керував своєю округою у військових та цивільних справах, командував полком під час походів, роздавав вільні військові землі у спадщину своїм підвладним та затверджував судові постанови. Він мав знаки влади: пірнач, прапор і печатку. Під началом обозного були всі фортеці та гармаші з гарматами. Він також заміняв полковника, коли той був хворий або у від’їзді. Суддя відав судовими цивільними справами у полковій ратуші. Осавул був помічником полковника у суто військових справах. Хорунжий отаманував над хорунжевими козаками й оберігав полковий прапор. Полкові писарі були секретарями у ратуші, один у військових, а другий – у цивільних справах. Уся полкова старшина збиралася у військових справах на полкову Раду, на чолі котрої стояв полковник, а обозний порядкував ділами. Полковник мав на цій Раді два голоси, а решта старшин – по одному. Судові справи вирішувалися в полковій ратуші тією ж старшиною, але впорядником там був уже суддя. Сотенна старшина складалася з сотника, отамана, осавула, писаря й хорунжого. Сотня порядкувалася сотником. Була і сотенна Ратуша, де отаман, суддя, і писар порядкували цивільними справами, а осавул і хорунжий допомагали сотнику у військових. Хорунжий мав сотенний прапор, на якому визначалися полк і сотня.

Усі слобідські козаки поділялися на козаків “виборних” і козаків “підпомічників”. Виборні козаки складали головну військову силу слобідських полків. Вони ходили у походи й несли охоронну службу. Головним завданням підпомічників була допомога виборним козакам грошима й харчами. Крім цього, підпомічники несли охоронну службу, виконували земляні та будівельні роботи, нерідко брали участь і у походах. Загальна кількість їх була у 5–6 разів більшою за кількість виборних козаків. За рахунок підпомічників поповнювався і склад виборних козаків. Цей штучний поділ козаків на виборних та підпомічників був запроваджений 1732 року за наказом російського уряду. Особистою зброєю слобідських козаків були рушниці, списи, пістолі, шаблі та чингали. Усі слобідські козаки, так само, як і гетьманські, на відміну від січового товариства, могли вільно взяти шлюб, мати жінку, дітей та власне господарство. Опріч козаків, у полкових, сотенних містечках та по слободах мешкали також міщани й селяни. Міщани промишляли ремеслами та хліборобством. Селяни селилися і працювали на землях козацької старшини й заможних козаків.

Головним промислом слобожан було рільництво. Ним займалися не лише мешканці слобід, але й міст та містечок. Зважаючи на постійну небезпеку з боку татар, козакам доводилося виходити працювати в поле зі зброєю. Вирощували вони жито, пшеницю, овес, гречку та ячмінь. На баштанах росли кавуни, дині та гарбузи. З городини слобожани садили буряки, моркву, капусту, редьку, картоплю, горох, часник, цибулю та огірки. Не забували вони і про тютюн. Садівництвом потроху займалися більшість козаків, але були й великі яблуневі, грушеві та виноградні сади при козацьких монастирях у Охтирці, Змієві, Святогорську та Сумах. Добре було розвинуте на Слобожанщині й тваринництво. У великій кількості козаки мали коней, волів, корів, овець, свиней та кіз. Майже на всіх річках козаки мали млини. Багато слобожан тримало пасіки. Переважно це були заможні козаки. Мед і віск збували головним чином до Московщини, бо в сусідніх із Слобожанщиною Запорожжі та Гетьманщині своїх меду та воску було доволі. На великих та малих річках Слобожанщини козаки виловлювали багато червоної та білої риби. Найбільші річки, на яких вони рибалили, – це Дон, Донець, Оскіл, Айдар, Псьол, Ворскла. Способи рибної ловлі були подібні до тих, які мали запорожці. Промишляли слобідські козаки і мисливством. Вони полювали лисиць, вовків, кабанів, харсунів, диких кіз, куріпок і навіть ведмедів.

Слобідські міста, як полкові, так і сотенні, мали фортеці. Міцнішими фортеці були в полкових містах та у тих сотенних містечках, які були розташовані у найнебезпечніших місцях. Невеличкі фортеці мали навіть деякі слободи. Великі фортеці мали міцні мури з обломами, вежами, гаківницями та гарматами. Довкола мурів були рови. Кожне полкове і сотенне містечко мало своїх вартових. Їх висилали на ті шляхи, звідки можна було чекати нападу татар. В окремих місцях слобідські козаки влаштовували сигнальні вежі на зразок тих, які мали запорожці вздовж своїх кордонів.

Отож слобідські полки мали повне внутрішнє самоврядування, і їхній устрій майже нічим не відрізнявся від того, який мали гетьманські козацькі полки. Але всі слобідські полки підпорядковувалися не гетьману, а російському урядові. До того ж, слобідські козаки не мали центральної козацької влади однієї особи з-поміж українців. Звертаючись до кожного слобідського полку окремо, царський уряд діяв за своїм давнім гаслом: “Розділяй та володарюй!”.

Північна частина нинішньої Луганської області належала до Ізюмського та Острогозького слобідських козацьких полків.

Полковим містом Ізюмського полку, який складався з 17 сотень, був Ізюм (місто Ізюм Харківської області). На землях Луганщини, які належали до Ізюмського Слобідського козацького полку (по річках Жеребцю, Красній та Боровій), було два сотенних містечка: Сватова Лучка (нині м.Сватове) і Кремінське (м.Кремінна), а також слободи Кабаннє (с.Красноріченське Кремінського р-ну), Боровеньки (с.Боровеньки Кремінського р-ну), Михайлівка (с.Михайлівка Кремінського р-ну), Гузівка (с.Нова Астрахань Кремінського р-ну), Пристін (с.Пристін Кремінського р-ну), Варварівка (с.Варварівка Кремінського р-ну), Містки (с.Містки Сватівського р-ну), Мілуватка (с.Мілуватка Сватівського р-ну), Гончарівка (с.Гончарівка Сватівського р-ну), Коломийчиха (с.Коломийчиха Сватівського р-ну), Куземівка (с.Куземівка Сватівського р-ну), Нижня Дуванка (с.Нижня Дуванка Сватівського р-ну), Верхня Дуванка (с.Верхня Дуванка Сватівського р-ну), Райгородка (с.Райгородка Сватівського р-ну), Преображенне (с.Преображенне Сватівського р-ну), Маньківка (с.Маньківка Сватівського р-ну), Тарасівка (с.Тарасівка Троїцького р-ну), Новочервоне (с.Новочервоне Троїцького р-ну), Верхнє та Лисичий Байрак (м.Лисичанськ), Привільне (м.Привільне Попаснянського р-ну), Білогорівка (с.Білогорівка Попаснянського р-ну)ю. Полковим містом Острогозького полку, який складався з 18 сотень, був Острогозьк (м.Острогозьк Воронезької області). Острогозький Слобідський козацький полк мав у межах сучасної Луганської області (по р.Айдару, Євсугу та Деркулу) чотири сотенних містечка: Осинове (с.Осинове Новопсковського р-ну), Закотне (с.Закотне Новопсковського р-ну), Білолуцьк (с.Білолуцьк Новопсковського р-ну), Стара Біла (м.Старобільськ), а також слободи: Закам’янка (с.Новопсков), Заайдарівка (с.Заайдарівка Новопсковського р-ну), Іванівська Лука (с.Булавинівка Новопсковського р-ну), Писарівка (с.Писарівка Новопсковського р-ну), Кам’янка (с.Кам’янка Новопсковського р-ну), Павленкове (с.Павленкове Новопсковського р-ну), Танюшівка (с.Танюшівка Новопсковського р-ну), Нещеретове (с.Нещеретове Білокуракинського р-ну), Олексіївка (с.Олексіївка Білокуракинського р-ну), Тарабанівка (с.Павлівка Білокуракинського р-ну), Лиман (с.Лиман Старобільського р-ну), Підгорівка (с.Підгорівка Старобільського р-ну), Половинкине (с.Половинкине Старобільського р-ну), Шульгинка (с.Шульгинка Старобільського р-ну), Марківка (с.Марківка), Курячівка (с.Курячівка Марківського р-ну), Кабичівка (с.Кабичівка Марківського р-ну), Кризьке (с.Кризьке Марківського р-ну), Лимарівка (с.Лимарівка Марківського р-ну), Тишківка (с.Тишківка Марківського р-ну), Зориківка (с.Зориківка Міловського р-ну), Морозівка (с.Морозівка Міловського р-ну), Великий Луг (с.Микольське Міловського р-ну), Біловодськ (с.Біловодськ), Городище (с.Городище Біловодського р-ну), Кононівка (с.Кононівка Біловодського р-ну), Євсуг (с.Євсуг Біловодського р-ну), Бараниківка (с.Бараниківка Біловодського р-ну), Данилівка (с.Данилівка Біловодського р-ну), Литвинівка (с.Литвинівка Біловодського р-ну), Колядівка (с.Колядівка Новоайдарського р-ну), Олексіївка (с.Олексіївка Новоайдарського р-ну), Дмитрівка (с.Дмитрівка Новоайдарського р-ну).

Слобідське козацтво як українське козацьке військо протягом усього часу свого існування служило, як це не прикро, не своєму народові, а іншій державі. Як військо воно жодного разу не брало участі в державницьких змаганнях українського народу. Це робили лише окремі слобідські козаки, перейшовши до Війська Запорозького Низового або до Гетьманських козацьких полків. Найвидатнішим серед цих козаків був кошовий отаман Війська Запорозького Іван Сірко. До речі, під його проводом відбулося мало не єдине на Слобожанщині повстання супроти Московщини. 1668 року запорозьке й гетьманське козацтво на чолі з гетьманом Іваном Брюховецьким виступило проти Москви. Повстання Брюховецького захопило значну частину Слобожанщини: Цареборисів, Маяцьк, Зміїв, Валки і Мурахва пристали до Брюховецького або, краще сказати, до його спільника Івана Сірка. Повстанці повбивали московських воєвод, попалили свої міста і пішли з Сірком до Брюховецького. А 1670 року козаки Острогозького полку на чолі зі своїм полковником Іваном Зіньківським підтримали повстання Донського козацтва під проводом Степана Разіна проти царату. Повстало населення більшості містечок та слобід Острогозького полку. Але це повстання острогозьких черкасів було придушене, коли 29-го вересня 1670 року козаки зазнали поразки у бою з царським військом. Полковника Зіньківського, його дружину Євдокію, писаря Марка Жуковця, обозного Миколу Волнянку та іншу козацьку старшину страчено на майдані міста Острогозька. Можна ще згадати 1677 – 1678 роки, коли козаки Сумського й Охтирського полків брали участь в обороні Чигирина, який тоді був обложений турками та татарами. Але робили це козаки не з бажання допомогти давній гетьманській столиці, а за наказом царя Федора Олексійовича.

А ось що робили слобідські козаки 1709 року, коли гетьманські та запорозькі козаки на чолі з гетьманом Іваном Мазепою виступили проти царя Петра І. Козаки слобідських полків перебували тоді на кордоні своїх земель, які межували з Гетьманщиною та землями Війська Запорозького. Вони мусили спостерігати за запорожцями, аби в разі потреби перешкодити їхнім загонам, які пересувалися біля кордону, вдертися через Слобідську Україну до російських міст.

Головним завданням слобідських козаків була боротьба з набігами татарських орд. Татари рушали або всією ордою, на чолі якої стояв сам хан, або невеличкими загонами. Великих ханських нападів було небагато, але боротися з ними було надзвичайно складно. Такі набіги відбулися 1640, 1643, 1680, 1691, 1711 та 1736 років. Тоді було пограбовано і знищено багато містечок та слобід. Захоплено велику кількість бранців, худоби та всякого майна. Маємо відомості про те, що під час набігу 1643 року татари пограбували і спалили Білолуцьк, який був заснований на початку 17 сторіччя переселенцями з-за Дніпра. Мешканці Білолуцька, які залишились після цього набігу, переселилися на правий, більш високий берег Айдару, зміцнивши своє поселення валом та ровом з водою. Боронитися від дрібних татарських нападів було набагато легше, але здійснювалися вони майже щороку і тому козакам треба було завжди бути напоготові.

Першим закордонним походом, у якому брали участь Слобідські полки, був Азовський похід 1695 року. В 1728 році посилали козаків у Персію, у Гилянський похід. За царювання Анни слобідські козаки ходили в Литву підтримувати Саксонського курфюрста, який домагався польської корони. 1736 року вони ходили у Крим в походи Мініха, де втратили в битві при Чорній Долині багато козаків і старшини. У 1739 році слобідських козаків погнали у Молдавський похід. 1746 року, за царювання Єлизавети Петрівни, їм треба було виступити в похід за кордони Російської імперії, аби взяти участь у боротьбі за австрійську спадщину, підтримуючи право Марії Терезії. Слобідські козаки билися і в 1757 році біля Грос Егернсдорфа проти Фрідріха Пруського, звідки вони поверталися додому ледве не пішки, загубивши через нестачу поживи всіх своїх коней.

Опріч цього, козаків посилали й на всякі земляні роботи вже як простих робітників. З 1719 року їх почали висилати на “канальні роботи” – цебто проводити Ладозький канал. Замість козацької зброї слобожани мусили брати з собою заступи, лопати та сокири. Козаки гинули там від холоду, хвороб та поганого харчування. Канальні роботи велися до 1723 року і знищили слобожан не менше, ніж татарські напади. У 1731 році почалося будівництво Української лінії. На кілька сот верств у степу треба було викопати широкий рів та висипати високий вал, будувати фортеці, редути, копати криниці, прокладати шляхи і мостити мости. Та ще козаки мусили були й боронитися від татар. Будувалася лінія і в 1732, у 1733 роках. Це був найтяжчий відбуток для слобідських козаків, якого вони намагалися спекатися будь-яким чином, бо через нього занепадало їхнє власне господарство. Заможні козаки для цього давали хабарі, а багато бідніших кидали свої оселі й тікали світ за очі.

До всього того додавалося ще й те, що на слобідські полки поклали обов’язок постачати харчі й поживу коням, а також худобу для кількох полків російського війська. Виконуючи всі царські забаганки, слобідські козаки сподівалися на збереження свого козацького стану і козацького устрою. Проте слобідське козацтво, так само, як гетьманське і запорозьке, могло пишатися тим, що жодного разу не брало участі у приборканні заворушень людності всередині держави. Так само ніколи не виконували жандармських завдань і нащадки запорожців – кубанські козаки. Для цих цілей царат використовував козацькі війська не української національності, найбільше дончаків, які завжди несли цю службу залюбки і з охотою. Першу таку акцію Військо Донське здійснило ще 1705 року, коли за рішенням військового круга понад десять тисяч донських козаків брали участь у придушенні повстання в Астрахані. Повертаючись до походження донського козацтва, треба відзначити те, що у жилах дончаків, безумовно, текла значна частка української крові, зокрема крові запорозьких козаків. Деякі з дончаків уважали себе окремим народом і навіть зверхньо ставились до москалів. Але, незважаючи на це все, донські козаки були москалями за своїм духом, за своїм імперським духом.

На відміну від донського, слобідське козацтво завжди муляло очі царату. Вже цар Петро І 1700 року видав грамоту про те, аби виборні полковники слобідських полків обіймали свої посади до самої смерті. Це було порушенням козацького виборного права. Як уже мовилося, 1732 року, за часів правління цариці Анни Іванівни, був запроваджений поділ слобідських козаків на виборних та підпомічників. Наступний крок у обмеженні козацьких прав був зроблений 1748 року, коли указом цариці Єлизавети слобідським козакам було заборонено вільно переходити до гетьманських козацьких полків, до Війська Запорозького Низового і навіть із одного слобідського полку до іншого. Зрештою, 1765 року слобідські полки були скасовані і замість них було утворено п’ять гусарських полків. На землях слобідських полків була створена Слобідсько-Українська губернія з центром у місті Харкові. (1835 року цю губернію було перейменовано на Харківську). Зараз же по знищенні козацького устрою розпочалося жалування земель Слобідських козацьких полків. Ось один із безлічі прикладів цього жалування. Генерал-поручник князь Кантемир від своїх підлеглих колишніх козаків захопив без жодної плати землі Богучарської сотні Острогозького полку, а згодом перепродав своїй жінці. Подібні до цього події відбувалися і в Ольшанській, Усердській, Євдаківській сотнях Острогозького полку та у Валуйській сотні Ізюмського полку. В 1780 році більша частина земель колишнього Острогозького полку була включена до складу Воронезької губернії. Були відтяті також північні частини земель Сумського, Охтирського та Ізюмського полків.

Література

1. Слюсарський А. “Слобідська Україна”. – Харків, 1954.

2. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Харків, 1918.

3. Дорошенко Д.І. Нарис історії України: У 2-х т. – Варшава, 1922-1923.

4. Левчук Д. Заснування Московії. – Філядельфія, 1979.

5. Енциклопедія українознавства / Гол. ред. Володимир Кубіович.: У 10 т. – Париж – Нью-Йорк, 1955 – 1984.

6. Історія міст і сіл УРСР. Луганська область. – К., 1968.

7. Історія Українського війська. – Львів, 1936.

8. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990.

9. Краеведческие записки. Вып. 1. – Луганск, 1993.

10. Краєзнавчі записки. Вип. 2. – Луганськ, 1993.

11. Аркас М. Історія України-Русі. – Петербург, 1908.

12. Грушевський М. Історія України-Руси. – Львів – Київ, 1909 – 1936.

13. Король Н. Українське козацтво – родоначальник кінного війська Московії – Росії. – Нью Йорк, 1963.

14. Полное собрание русских летописей. – Т. 29. – М., 1965.

15. Радянська енциклопедія історії України. – Т. 1-4. – К., 1969 – 1972.

16. Церковно-приходская летопись Свято-Троицкой церкви слободы Беловодска, Старобельского уезда, Харьковской епархии. – Харьков, 1905.