Свічки у святах громадських об єднань на Західному Поліссі кінець ХІХ - перша половина ХХ столі

Свічки у святах громадських об’єднань на Західному Поліссі

(кінець ХІХ – перша половина ХХ століття)

В обрядах і звичаях українців використовувалося багато атрибутів (рослини, вода, хліб, зерно, каша, окремі елементи одягу тощо), які несли певне символічне навантаження. Важливу роль серед них відігравала воскова свічка, яка була одним з визначальних символів сакрально-ритуальної культури українців. Найважливіша прикмета означеного символу полягає в тому, що він супроводжував людину від народження до смерті: при запаленій свічці народжувалися, одружувалися і йшли в небуття. Без воскових свічок не обходилося жодне важливе обрядодійство.

Виготовленню свічок відводилося значне місце в традиційно-побутовій культурі українців. Вважалося, що робити їх можуть лише люди старшого віку. Особливого значення надавали богоявленській, громничній, страсній свічкам та свічці-трійці: вони обереги від усього злого, “нечистого”. Основні семіотичні характеристики свічки моделювалися через систему звичаїв та обрядів, у яких вона використовувалася. У родильній обрядовості воскова свічка виступала оберегом матері та новонародженого. У весільній обрядовості вона була символом щастя, благополуччя, добробуту, міцності й довговічності подружнього єднання. У поховальних обрядах свічку використовували для того, щоб “освітити шлях душі” вмираючого і вберегтися від недобрих сил. У поминальній обрядовості свічки невід’ємні атрибути тризни, жертва предкам, яка віддавалася за чітко встановленим обрядом, що символізувало духовну єдність і незгаслу пам’ять про тих, хто відійшов у небуття. В повсякденному житті воскові свічки була оберегом, а в календарній обрядовості мали символічну очищувальну, відроджувальну силу. Виготовлення свічок було невід’ємним елементом і низки свят громадських об’єднань, що існували на Західному Поліссі.

Українське суспільство базувалося на системі традиційних зв’язків та громадських спільнот (громад), які об’єднувалися за політичними, конфесійними, віковими чи іншими ознаками (сільська громада, пастуша громада, церковні братства, ремісничі цехи, молодіжні (парубочі й дівочі) громади тощо). Громадські об’єднання періодично влаштовували свята, серед яких потрібно назвати братчину – традиційне зібрання членів цехових корпорацій та сільських громад, храмові свята – день ушанування святого, на честь якого названо місцеву церкву тощо. Свята громадських об’єднань супроводжувалися приготуванням питного меду і виготовленням громадської свічки. Так, характерною ознакою храмових свят Східного (Лівобережного) Полісся було справляння звичаю “Свіча”, пов’язаного із виготовленням і збереженням великої громадської свічки як символу єдності громади й уособлення пошанування її покровителя. На Західному Поліссі громадські обрядодії зі свічкою найбільший розвиток отримали в урочистостях на честь покровителів цехових та церковних братств та в молодіжному обрядодійстві “Свічки”, що проводилося під час різдвяно-новорічних свят.

Важливим компонентом святково-обрядової культури українців епохи середньовіччя є звичаєвість цехових ремісників та церковних братств. За свідченням Ф.Кудринського, залишки цехових і церковних братств до кінця ХІХ ст. зберігалися в багатьох містечках Волинської губернії, але в м. Степані на Рівненщині вони “...збереглися не у формі віджилої традиції..., а у формі все ще живих, діючих общин, які наполегливо підтримуються міщанами” [7, 88].

У кінці ХІХ ст. у м. Степані було 19 церковних братств і цехів, які належали до трьох приходів: троїцького, миколаївського, преображенського і до римо-католицького костелу (частина музикального цеху). Всі цехи і братства мали в церквах свою велику ікону із зображенням того святого чи події, на честь яких влаштовувалися братські свята: старші троїцькі братчики – Введення (21.11); старші троїцькі сестри і миколаївські сестрички – Благовіщення (25.03), якщо Благовіщення випадало на піст, то свято переносилося на другий день Великодня; пречисті сестрички – Івана Богослова (26.09); молодші троїцькі братчики – Миколи (19.12); миколаївські братчики – Зачаття Ганни (9.12); дівочий цех – Варвари (4.12); молодецький – Трійця; хліборобський – Василя (1.01); ткацький – Великдень (свято влаштовували на другий день Великодня); шевський – Кузьма і Дем’ян (1.11); рибацький – Юрія (Георгія) (23.04); кравецький – двічі на рік – Трійця і Різдво; кушнірський і гарбарський – Михайла Архистратига (8.11). Свята млинарського, бджільницького (бортницького) і музикального цехів не вказані.

Кожне братство мало в церкві “ручні” свічки, які тримали під час богослужінь, і великі конусоподібні кольорові свічки-“ставники”, які стояли на спеціальних “п’єдесталах”. Висота деяких свічок перевищувала сажень (понад 2 м), а діаметр біля основи сягав аршина (71 см). Під час церковних відправ братчики, а іноді й сестрички, ставали в церкві рядами: братчики двома рядами по довжині церкви, а сестрички у своїй частині церкви – одним рядом у ширину і тримали “ручні” братські свічки. Коли помирав хтось із братчиків (членів цеху), то в похоронній процесії брали участь усі цехи (братства), які йшли зі своїми свічками, займаючи при цьому строго визначене місце: попереду завжди йшли шевський і ткацький цехи, а за ними всі інші [7, 88-93].

На честь покровителів цехів (братств) щороку влаштовувалися свята, які обов’язково включали обряд урочистого перетоплення цехових (братських) свічок. Віск на свічки збирався шляхом обходу мешканців м. Степані та навколишніх сіл. За декілька тижнів до свята молодші члени цеху – лавники, а іноді й сам цехмістер – ходили від хати до хати і робили рокові збори “на свічку”. Підійшовши до хати, вони стукали у вікно і питали: “А чи не послав часом вам Бог чогось на свічку?” Це було ознакою того, що господарі обов’язково повинні щось пожертвувати для свята. Давали, хто що міг: гроші, мірку-другу зерна, картоплі, борошна, полотна тощо, але обов’язково і шматочок воску. У випадку відмови, лавники ішли до наступної хати, але потім поверталися і приходили до того часу, поки, врешті-решт, не отримували чогось “на свічку”. Відмови були просто неможливі. За наказом цехмістера, збирачі насильно забирали святкову данину або замість неї конфісковували якусь річ у господарстві. Але в кінці ХІХ ст. побори відбувалися не так строго. Одні давали більше, інші – менше, а треті, при всій наполегливості збирачів, іноді нічого не давали, відповідаючи: “Нехай вам Бог дасть”.

Після збору коштів, продуктів і воску відбувався обряд урочистого перетоплення братських свічок (“роблення світла”) – свято на честь нової свічки. Ця церемонія відбувалася увечері напередодні свята на честь покровителя братства (цеху). Вона здійснювалася старшими майстрами (старшими братами). Менш відповідальні операції, наприклад подрібнення воску, проводили молодші майстри. Члени цеху забирали з церкви велику свічку, несли її до хати цехмістера і рубали на шматки. Віск складали в казан, додавали до нього заново зібраний віск і варили. Готову масу добре вимішували і виготовляли нову велику свічку (“ставник”) з новим фітелем і “ручні” свічки для всіх членів цеху (братства). Починаючи виготовляти свічку, промовляли: “Щоб Бог поміг поставити нову свічку на корені”. В результаті щорічного перетоплення, віск втрачав свій природний колір і робився чорним. Тому зверху свічку обкладали новим (жовтим) воском. Після виготовлення нової свічки влаштовувалася спільна учта [7, 94-96]. Братська свіча символізувада єдність цеху та зв’язок зі святим покровителем. На думку дослідника святково-обрядової культури епохи середньовічного міста В.Балушка, витоки культу середньовічних покровителів лежать у первісному суспільстві. Зважаючи на це, можна припустити, що й звичай виготовлення братської свічки має дуже давнє походження.

Звичаї цехових братств, які до кінця ХІХ ст. зберігалися в м. Степані на Рівненщині, дуже подібні до обрядових дійств під назвою “Свічки”, які відбувалися на Волинському Поліссі під час різдвяно-новорічних свят. Навіть період від Різдва до Нового року інакше, як “Свічки”, і не називали: “Як приходили Свічки то вже і не прєли, а тільки все з свічками. Хороше, весело було. А тепер прийдуть Свічки, то тільки в телевізор дивляться” [1]. Обрядодійство “Свічки”, як засвідчують інформатори, не переривалося і в роки війни: “За німця ми тоже збиралися” [3]. На Волинському Поліссі “Свічки” зберігалися до початку 60-х рр. ХХ ст. Так, Карпук Г.А., 1930 р.н., із с. Шацьк розповідала, що “Свічки” влаштовували ще в 1961 р. [5]. На середину ХХ ст. це обрядове дійство найповніше збереглося в селах Шацького району Волинської області.

Починалися “Свічки” від Степана (третій день Різдва). Дівчата, які брали участь в обрядодійстві, називалися “свічковими”. Вони об’єднувалися у групи по 4-6, іноді – 12 осіб, розділялися на пари й вирушали по домівках пасічників не тільки у своєму, а й у сусідніх селах. “Нас шисть дівчєт, більше не ходило. Дві дівчини йде на Мельники, дві – на Плоске, а – дві на Шацьк... Навіть кіньми батьки возили на Лобачі, на Кропивники” [1]. “А перед вуйною... дівчєт дванадцять нас було” [4]. У с. Шацьк, наприклад, було переважно чотири свічкових гурти.

Зайшовши до хати пасічника, дівчата мовчки, не промовивши жодного слова, сідали на лаву – своєрідне побажання аби бджоли в новому літі добре роїлися й осідали тільки на пасіці. “Зайдемо і шукаємо хутчій місця сісти, щоб пчоли садилися, бо як стоїм, то не дуже люблять хазяї. Все приказують: “Садітеся, дивчєта, садітеся”. А то вже ми знаємо, вже нам батьки сказали, як то робити” [1]. “...Бо як сядатимеш, то... рій не полетить далеко, а сядатиме дома. Матері вчили” [5]. Пасічники зустрічали дівчат з радістю і воску не шкодували. Як відзначають колишні учасники свічкових гуртів, “...тиї хазяї були дуже раді, що в них беруть віск для свічки до церкви” [1]; “Віск давали з радістю. То так як дарували. Він [пасічник] мусив дати, бо це ж на церкву. Ой давали. Бо то ж дар для Бога” [6]; “То було за честь. То ж на церкву. Благодать Богові. Дар такий робили” [5].

Прихід дівчат свічкових до хати пасічника був добрим знаком для господаря і бджолосімей. “Нам кажуть: Мусить то свичковиї? Ну, зараз дам воску. Віте першиї прийшли, зараз дам. Багато вас дивчаток? – Ні, тілько шисть, – відповідаємо. Ото саме добре, – каже той хазяїн. Якщо ми перши, дасть нам кружка. І такі ми раді, такі раді. – Щоб вам ті пчоли садилися, щоб мали, що давати, – дєкуємо. – Бувайте здорови! І йдемо додому. Вже й ті дивчєта поприходять. Хто тільки четвертинку несе, хто половинку. Хто скільки може дати” [1]. За воском ходили впродовж трьох днів – 9, 10 і 11 січня, однак одна і та ж пара дівчат ніколи не йшла двічі до одного пасічника.

У решту передноворічних вечорів дівчата сходилися на вечорниці й ворожили. Найбільшою пошаною користувалося ворожіння зі свічкою. Кожна дівчина виготовляла собі дві маленькі свічечки у воскових мисочках, загадуючи їх на себе та коханого. “В ночовки воду наливаємо, тиї свічечки з чащинками запалимо, по краєві ставимо і по воді ножиком так країмо і приговаруєм: “Любить не любить”. Которий хлопець дівчину любить, то та чащинка обийде, обийде і припливе до теї дівчини. А которий не любить – дівчина за ним, а він кругом... Ну і пускаємо по три рази кожная, а хлопци попид вікна заглєдують. А як впустим хлопців, то й собі так роблять” [5]. Якщо свічечки сходилися разом (“цілувалися”), то означало, що молоді поберуться, коли ж розійдуться, то з цієї пари не буде подружжя. Це ворожіння називалося “колотити свічки”. Іноді дівчата просто лили на воду розтоплений віск і по фігурках, що утворювалися, визначали, за кого вийдуть заміж. Різні варіанти ворожінь із воском та свічками характерні й для свята Андрія. В.Антонович відзначав, що ворожіння з воском вважалося в українців найбільш результативним. У період “Свічок” влаштовували й інші ворожіння, наприклад “крайки палати” [1]. Кожна дівчина виготовляла собі “тасьонку для підперезування” (пояс-крайка), яку мала виткати власноручно. “Тасьонки” скручували у невеликі пучечки і клали в решето, яке енергійно підтрясали: “Чия тасьонка перша з решета вилетить, та дівка і заміж найперше вискочить” [4]. Період ворожінь на Західному Поліссі тривав до “Щедрухи” (Василя).

Збираючись на святкові вечорниці, дівчата не тільки ворожили, але й співали колядки. У багатьох з них згадувались і свічки:

Ой в саду свіча палала,

Святий вечур, свіча палала.

З теї свічейки іскорка впала,

Святий вечур, іскорка впала.

З теї іскорки річейка стала... [2].

Або:

Ой рано, рано кури запіли,

Ой іще раніш молодець устав.

Ой коли вставав, три свічі зсукав.

При одній свічі ніжки обував,

При другій свічі личенько вмивав..,

При третій свічі коника сідлав... [2].

В один з передноворічних днів дівчата йшли до старших жінок або чоловіків і просили виготовити для них свічку. Зробити гарну свічку було не так то й легко, тому й були по селах і хуторах справжні майстри і майстрині, які ніколи не відмовляли, коли дівчата зверталися до них по допомогу. Приступаючи до виготовлення свічки, насамперед запалювали піч і над полум’ям розігрівали зібраний віск, який при цьому ставав м’який, а заодно й очищувався та освячувався через вогонь. Розігрітий віск клали на спеціальну гладеньку дошку і добре виминали: “Віск перед полум’єм м’єли, він робився м’єкшим і м’єкшим” [2]. “І та баба стара казала: “Мніте, дивчєта, виск, мніте” [1]. Коли віск був готовий, майстриня (майстер) сукала свічку. “Робили такого рівчика, туда клали кнота [гнота]. А кнота крутили з льону. Тільки не вельми грубого треба того кнота. Тоді як уставити кнота, розогріти трошку і тоді зліпати, зліпати. Скручувати на дошці гладкій. Руки вмочувати у воду, тоді віск робиться хороший. Хороша тая свичка, гладка” [2]. На запитання, чи виголошувала жінка, яка сукала свічку, якісь магічні слова або читала молитву, старожили відповідали: “Ні. Нічого. А ми стояли і дивилися. Всі ж не вміють такого робити. Ото й покликали таку бабу. Вона й прийшла та й зсукала свічку” [3].

Свічки намагалися робити якомога більшими – на скільки вистачало воску, зібраного у пасічників. “А воску назбираємо багато, то вона [жінка, яка сукала свічку] каже, щоб зоставили на другий рик. А ми кажемо, що як доживемо до другого року, то ще назбираємо. Бо ми ж молоді і нас багато, та й літ нам було по 14-15” [1]. Висота свічок сягала метра, а то й більше [10, 2].

П.Р.Адамук із с. Шацьк пригадувала, що вони “одного разу зсукали свічку десь до двох метрів” [1]. Кожен свічковий гурт (шестеро дівчат) найчастіше виготовляв одну велику свічку і свічки менших розмірів для всіх дівчат [1]. В окремих селах велику свічку робили для кожної пари дівчат [10, 2], в інших – “...або одну велику, або скільки нас є, то всім сукали” [4].

У передноворічний вечір, який на Волинському Поліссі називається “Куготами”, дівчата прикрашали свічку. Для цього використовували паперові квіти і барвінок [3]. Велику свічку кожен гурт намагався зробити не тільки якомога більшою, але й гарнішою, щоб потім засвідчити свою першість [7]. “А то кожна старається вбрати якнайхоріше. В кого найхоріше вбрані, то ставив [священик] коло першого престола, з того і того боку” [5].

Хлопці на Куготи мали свої розваги. Вони “...не приходили в хату, де свічки робили... ходили в козарі – “Козу” водили... Дівчата свічки робили, а хлопці “водили Козу” [1].

Новорічного надрання дівчата збирались у когось у хаті і визначали з-поміж себе двох дівчат, які нестимуть до церкви велику гуртову свічку: “Вибирали самі. Саму сміливішу... А для дівчини то було за честь нести свічку” [1]. Інші дівчата брали менші свічки і так парами, із запаленими свічками, заходили до церкви. “Як зайдемо навперід, то вже батюшка в нас возьме ту свічку та подєкує, поблагословить. А вже як зайдем і більше є [інші свічкові гурти], вже треба стояти довше, поки в однеї забере велику ту свічку, а вже тоді малі свічки. Піп як нас побачить, такий радий... Каже, щоб і замуж повиходили, щоб я вас і повінчав, щоб і щастя було. А дівчата відказували: “Дай, Боже!” А вчили нас батьки, як батюшці відказувати. І батькам, і матерям дєкував” [1]. “Священик сам виходив до дівчат. Йому вже повідомляли. Вона ставала скраю, та, що несла свічку. Читав молитву, благословляв, вів аж до овтара, а там забирав і ставив” [7].

Свічки, зсукані на Святі вечори, вважалися “роковими”. Вони цілий рік горіли в церкві під час святкових служб, вінчань. “Та свічка горіла цілий рик. Коли зайдем у церкву, кажем: “Горить наша свічка”. І малиї горіли” [1].

На запитання, для чого сукали свічку, що вона означала, чи мала якусь силу, інформатори відповідали: “Так, в Бога здоров’я просили, щоб він дав, все простив” [5]; “Такого не знаю. Певно, пожертвування в церкву перед Новим роком” [4]; “Не знаю, не пам’ятаю” [3]; “Споконвіку воно так іде, що ходили свічковиї” [1].

Після святкової відправи дівчата збирались у когось у хаті, де влаштовували вечерю в складчину, вперше після посту запрошували музик і святкували Новий рік. “Готуємось наперід. Все готуємо. Ну вже гуляємо, хлопців запрошуємо, музику наймаємо” [4]. “Танцювали цілий день” [3].

Потрібно відзначити, що на Волинському Поліссі в період різдвяно-новорічних свят свічки сукали ще й старші чоловіки, які називалися братчиками [10, 2]. Частину виготовлених свічок вони залишали собі, а переважну більшість віддавали в церкву. Братчиками в Україні називали членів церковних братств (відомих ще під назвою медових братств), які виникли в кінці ХV ст. На Волинському Поліссі, як бачимо, ця назва збереглася до середини ХХ ст. Поліські братчики ще й у ХХ ст. продовжували виконувати одну зі своїх функцій – виготовлення свічок на церкву, а під час церковних відправ вони розносили людям свічки. За свідченням старожилів, у братчики “...такі порядні вибирались. Поважні. Щоб до Бога і до людей” [7].

Дівоче обрядодійство “Свічки”, на нашу думку, теж пов’язане із середньовічними церковними братствами. Як відомо, крім братств, які об’єднували чоловіків старшого віку, в Україні були парубоцькі й дівочі братства. Факт існування таких братств на Західному Поліссі, як ми вже згадували, відмічений Ф.Кудринським. У кінці ХІХ ст. у м. Степані на Рівненщині з-поміж іших були такі братства: старших троїцьких братчиків, старших троїцьких сестер, молодших братчиків, дівочий цех, молодецький цех, які належали до троїцького приходу; цех миколаївських братчиків, цех миколаївських сестричок – миколаївський приход; цех пречистих сестричок – преображенський приход [7, 88-91]. Про зв’язок обрядодійства “Свічки” із святами церковних братств засвідчує і процедура збирання воску на свічку шляхом обходу мешканців того чи іншого населеного пункту, і жертвування свічки на церкву, де вона горіла цілий рік.

Отже, використання воскових свічок у святах громадських об’єднань на Західному Поліссі найповніше виявилось у святах цехових братств і дівочих громад. Якщо для інших регіонів України характерний звичай “Свіча”, який справляли на другий день храмового свята, то в досліджуваному регіоні він не зафіксований. Локальну специфіку Західного Полісся становить збереження до ХХ ст. братських урочистостей і свят дівочих громад, які супроводжувалися виготовленням великих свічок. Дівоче обрядодійство “Свічки” не зафіксоване в жодному іншому регіоні України. Якщо в родинній і календарній обрядовості свічки виготовляли для особистого використання, то на святах громадських об’єднань вони були даром Богові (горіли в церкві впродовж року) і символізували єдність певного громадського об’єднання.

Виготовлення і широке використання свічок у ритуально-сакральному житті українців пов’язане із культом вогню, якому наші предки приписували очищувальну і відроджувальну силу. На думку дослідника історії та культури Київської Русі Б.Рибакова, культ вогню у давніх слов’ян розвивався одночасно із поклонінням сонцю [8, 262]. Світло свічки було ніби його продовжувачем в оселі. Як відзначає С.Килимник, “вогонь в уяві наших предків – це “праведне сонце”. Українці, як і інші народи, вірили в очисні й оберегові властивості вогню. Вогонь і вода вважалися найбільшими святителями і чистителями. Особливе шанування вогню, на думку В. Харузіної, в народній свідомості було перенесене і на його носіїв [9, 160-161], зокрема на воскову свічку, яка використовувалася в багатьох обрядах сімейного і календарного циклу, у святах громадських об’єднань, у церковних відправах, де вона виступає як жертва Богові, що, на нашу думку, було пов’язане з народними уявленнями про бджолу, як про “Божу мушку”.

Записано в с. Шацьк Шацького району Волинської області від Адамук Параски Романівни, 1920 р. н. у 2000 р.

Записано в с. Шацьк Шацького району Волинської області від Гінайло Ксенії Софронівни, 1913 р. н. у 2000 р.

Записано в с. Шацьк Шацького району Волинської області від Гірич Настасії Никонівни, 1921 р. н. (уродженка с. Плоске Шацького району в 2000 р.

Записано в с. Шацьк Шацького району Волинської області від Данилюк Ганни Корнилівни, 1922 р. н. у 2000 р.

Записано в с. Шацьк Шацького району Волинської області від Карпук Ганни Андріївни, 1930 р. н. у 2000 р.

Записано в м. Луцьк від Сусь Наталії Степанівни, 1923 р. н. (уродженка с. Шацьк Шацького району Волинської області) у 2000 р.

 Кудринский Ф. Цеховые братства в местечке Степани // Киевская старина. – 1890. – Т. ХХХ. – С. 88-104.

Рыбаков Б. Язычество древних славян. – М.: Наука, 1981.

 Харузина В.Н. К вопросу о почитании огня // Этнографическое обозрение. – 1906. – Кн. LXX-LXXI. – № 3-4. – С. 68-205.  

 Цюриць С. Доки горять свічки // Волинь. – 1992. – 14 січня. – С. 2.