Стародавньосхідні деспотії

Реферат на тему:

“Стародавньосхідні деспотії”

1. Державний устрій країн Стародавнього Сходу.

2. Суспільний лад.

1.
На Сході перехід від первісності до цивілізації супроводжувався розвитком іригаційного землеробства. Створення іригаційних систем вимагало організації колективної праці великого числа людей, зусиль усієї країни в цілому. Складно було і підтримувати в порядку систему каналів. Усі ці роботи неможливо було здійснити без твердої організації, без сильної централізованої влади. У результаті у всіх древніх східних цивілізаціях склалася особлива форма держави – деспотія.

Деспотія – у перекладі з грецького – «необмежена влада»; форма самодержавної влади.

У різних цивілізаціях вона могла мати деякі розходження, але суть її була єдиною: на чолі держави стояв правитель, що володів усією повнотою влади і вважався власником усієї землі. Такий тип влади реалізувався за рахунок розгалуженої адміністративної системи, тобто апарата чиновників, що охоплював усю країну. Чиновники не тільки стягували податки з населення, але й організовували спільні сільськогосподарські роботи, будівництво, стежили за станом каналів. Набирали рекрутів для військових походів, здійснювали суд.

Такий державний устрій були дуже довговічним і стійким: навіть коли великі імперії розпадалися на частини, кожна з них відтворювала деспотію в мініатюрі.

Чи була влада царів у дійсності настільки безмежної, як це випливає із самого визначення деспотії? Звичайно, реальне положення справ було набагато складніше. У древніх суспільствах були сили, що претендували на владу і намагалися впливати на політику царів, навіть визначати її. Ступінь централізації теж була далеко не завжди однаково високою: у всіх цивілізаціях були періоди, коли величезні імперії розпадалися і на їхніх місцях з'являлися цілком самостійні правителі.

Така ситуація не раз виникала в Єгипті, де влада фараонів, здавалося б, була найбільш непорушною. Це відбулося в другій половині III тисячоріччя до н.е., а потім повторювалося неодноразово в I тисячоріччі до н.е., в епоху ослаблення цивілізації Єгипту, що знаходиться на передодні завоювання Олександром Македонським.

У періоди роздробленості країна розпадалася на області (номи), де правила родова знать, що не бажала вважатися з волею фараонів, що створювала деспотії в мініатюрі. Відсутність централізації, утім, відразу позначалося на економічному стані країни: нерегульована сильною єдиноначальною владою, приходила в запустіння складна іригаційна система, починався голод і безладдя, а це, відповідно, знову викликало гостру необхідність у централізації. Саме часи централізованого керування країною збігалися в Єгипті з періодами його найвищого розквіту і благополуччя. У ці періоди повертався колишній порядок речей: приборкані правителі номів уже не могли вважати довірені їм області своїми маленькими царствами. У XVI – XII ст. до н.е., коли централізація в Єгипті була особливо сильна, поняття «особистий будинок», тобто особисте земельне володіння вельмож, взагалі не вживалося.

Була й інша сила, що заперечувала влади у фараонів, - жрецтво. Положення жреців особливо підсилилося в II тисячоріччі до н.е.: у цей час жреці різних храмів являли собою досить споєну силу. На чолі їх стояв верховний жрець храму бога Амона у Фивах – столиці Єгипту.

Жреці активно брали участь у палацевих інтригах і політичній боротьбі, все більше зміцнюючи свої позиції. Фараони, побоюючись сили і впливи світської аристократії – родової знаті, піддобрювали жреців щедрими дарунками, віддавали у власність землі і навіть міста. У результаті вплив і могутність жрецтва зростали ще більше.

Ситуація, що склалася в Єгипті була досить типова для всіх східних цивілізацій. У Китаї сильна централізована держава (вона називалася Західне Чжоу), що утворилося в 1122 р. до н.е., стало розпадатися вже в IX – VIII ст. до н.е.: правителі різних областей, свого роду адміністратори-намісники, зміцніли і набрали таку силу, що вже не бажали вважатися з волею імператора. Однак, тенденція до єдності країни не вгасала, як і в Єгипті. До III століття до н.е. роздробленість початку переборюватися.

В Індії ситуація склалася трохи інакше. На відміну від чи Єгипту Китаю періоди повної централізації були тут дуже нетривалими. Наприклад, у середині I тисячоріччя до н.е. у долині Гангу і поблизу від Нілу існувало біля шістнадцяти досить великих держав.

Імперія, що об'єднала майже весь Індостан, існувала не більш двох століть: з IV по II в. до н.е. Її називають імперією Мар’їв, по імені правлячої династії, представники якої зуміли створити велику централізовану державу. Але навіть у цей період влада пануючи поширювалася по всій країні дуже нерівномірно: були області, безпосередньо йому підлеглі, і області, у яких цілком самостійно правила місцева знать, зберігалися навіть міста-республіки.

Влада пануючи, зрозуміло, була обмежена, як і в Єгипті, жрецтвом (брахманами) і родовою знаттю, що входили у вищий орган керування – парішад. Паную належало особливо почитати брахманів як людей найбільш зроблених у релігійному відношенні: «Цар, уставши ранком, нехай ушанує брахманів... мудрих у керуванні, і надходить по їхній [радах]». Влада пануючи, таким чином, була досить сильно обмежена релігійними розпорядженнями; з ними, зокрема, повинні були узгоджуватися закони, що він видавав.

І такий порядок існував не тільки в гігантській імперії Маур’їв, але й у більш дрібних державах, що з'являлися в епохи роздробленості.

Отже, у східних деспотіях боротьба за владу й участь у керуванні державою велася, насамперед, привілейованими шарами, у той час як основна маса населення не мав доступу до влади. На Сході, на відміну від Греції та Риму, не було створено спеціальних політичних органів, через які суспільство могло б впливати на державу і включатися в його діяльність у законному порядку. Самоврядування існувало лише на рівні громади, у її вузьких межах. Правда, у деяких цивілізаціях збереглися органи первісної демократії (народні збори і ради старійшин в Індії, ради громад у Вавилоні). Однак, вони не грали визначальної ролі в політичному житті. У Вавилоні, наприклад, глава общинної ради призначався царем; до ведення цієї ради відносилися тільки рішення споровши про землю і користування водою в громадах, збір податків, підтримка порядку.

Проте, царі займали надзвичайний стан у деспотичній державі. Цар вважався, принаймні формально, єдиним власником усіх земель, під час воєн стояв на чолі армії, був вищою інстанцією в суді, до нього стікалися податки, він організовував іригаційні роботи, був верховним жрецем, присвяченим в усі таїнства. Стабільність деспотій підтримувалася і за рахунок віри в божественність пануючи. У Єгипті, наприклад, фараон іменувався не тільки Владикою Обох Земель, тобто Південного і Північного Єгипту, але і живим утіленням бога Хору, владики небес. Згодом фараон був наділений «сонячним ім'ям» – він став богом Ра. Палац його вважався храмом. Його ім'я заборонялося вимовляти, тому що воно, як вважали, володіло особливою магічною силою, яку не можна витрачати в пусту.

У Китаї імператора називали Сином Неба, верховного божества.

У найдавнішій індійській релігійній книзі Веди було написано, що цар створений з часток тіл різних богів, «і тому він блиском перевершує всіх створених істот... Подібно сонцю, він палить очі і серце, і ніхто на землі не може дивитися на нього. По своєму [надприродному] могутності він є вогонь і вітер, вона – сонце і місяць, вона – владика правосуддя...».

Усі ці пишні титули були не просто квітчастими метафорами, за допомогою яких цар звеличувався над своїми підданими. Не в переносному, а в буквальному значенні для древніх людей цар було богом у людському образі. Це вірування тягнулося ще з часів первісності, до таємничих ритуалів, у яких вождь племені, він же жрець, виконував роль творця, що створює з хаосу світовий порядок. Як і в первісну епоху, у древніх цивілізаціях зберігалася віра в те, що цар (вождь) має магічну силу, від якої залежить благополуччя його народу. Ця сила поширюється на підданих і після смерті пануючи, а точніше, після його переходу в інший світ. Тому при похорон пануючи дуже велике значення надавалося правильному виконанню всіх похоронних загонів. Гігантські піраміди будувалися в Єгипті для того, щоб облаштувати його нове «житло» якнайкраще: адже від загробного блаженства «великого бога» залежало процвітання країни. Ці древні представлення ішли в минуле дуже повільно: поступово зживалося віра в те, що цар є богом (у Китаї вже в I тисячоріччі до н.е. з'явилася ідея про те, що несправедливого царя можна змістити), але віра в те, що царська влада священна, залишиться надовго.

Функції держави полягали не тільки в придушенні і гнобленні – вони були набагато ширше і складніше. Створюючи закони, державу забезпечувало всі шари населення, хоча і не рівною мірою, визначеними гарантіями. Без цього неможлива було би життя суспільства. Закони упорядковували відносини між людьми, покладали на них відповідальність за свої вчинки, уселяли, що в них є права, нехай навіть мінімальні, реалізації яких можна вимагати. Особливо послідовно праві особистості захищалися в законах Хамурапі.

Так поступово починав формуватися рівень цивілізованості суспільства. Звичайно, цей рівень був ще досить низьким. Поняття справедливості мало зовсім не той зміст, що вкладає в нього сучасна людина. Розходження в положенні соціальних шарів були неймовірно великі. Але не будемо забувати, що це була лише перша ступінь довгого шляху людства до розуміння того, що держава повинна відбивати інтереси усіх рівною мірою, і спробам реалізувати такий принцип.

2.
Суспільство в древніх цивілізаціях на відміну від первісності було неоднорідним, у ньому з'явилися різні соціальні прошарки. Це було зв'язано, з одного боку, з тим, що утворилася держава, що вимагало спеціального апарата для керування.

З іншого боку, у цивілізованому суспільстві підсилювалися професійні, функціональні розходження (ремесло відокремлювалося від землеробства, виникла торгівля і т.д.), росло майнове розшарування. Вже в стародавності стала складатися складна структура суспільства, що згодом ставала усе більш диференційованої і розгалуженою.

Особливістю Східних суспільств була їхній стругаючи ієрархічність: кожен соціальний шар займав своє, чітко визначене місце і відрізнявся від інших своєю соціальною значимістю, а також обов'язками, правами, і привілеями.

Суспільство в древніх цивілізаціях часто зображують у виді піраміди. На вершині її коштує цар, далі йде вищий шар знаті, що складає з жреців, родової і військової аристократії. Це були самі привілейовані шари в суспільстві. Представники знаті займали високі державні посади, у їхньому розпорядженні були величезні землі. Ці землі могли бути відняті в громад, а найчастіше вони дарувалися чи царем завойовувалися під час воєн.

Високе положення в суспільстві займав і численний апарат чиновників, тому вченість приносила великі практичні вигоди.

Особливий прошарок складали купці, яких підтримували державу, зацікавлена в постачанні іноземних і рідких товарів. Завдяки купцям здійснювався економічний зв'язок, поки ще дуже слабка, між окремими районами.

Окрему категорію населення складали воїни. Знаходячись на службі в постійній армії, вони одержували постачання від держави. Після вдалих походів улаштовувалася роздача земель, рабів, крім того, воїни жили за рахунок розгарбування захоплених земель. У мирний час їх часто залучали до важких робіт: наприклад, у Єгипті воїни трудилися на каменоломнях.

Досить численними були ремісники, здебільшого вони жили в містах, але були і ремісники (очевидно, залежні), що працювали в майстернях, що належать храмам, чи царю знаті, під батогом доглядачів.

Основну частину суспільства складали вільні общинники-селяни. Сільська громада й у древніх цивілізаціях, і в епоху середньовіччя, аж до індустріальної революції, була основним виробничим осередком. Вона іде коренями в далеке минуле, в епоху первісності, а потім у сусідські громади. На основі первісної сусідської громади сформувалася громада сільська. Утім, у ній могли зберігатися і сімейні, родинні зв'язки.

Основною господарською одиницею в громаді була велика патріархальна родина, що мала свій будинок, майно, іноді рабів, присадибна ділянка. Від громади вона одержувала наділ землі і користалася врожаєм з його, але такі наділи вважалися власністю всієї громади.

Усі члени громади були зв'язані круговою порукою: це означало і взаємодопомогу, і відповідальність за зроблені ким-небудь з її членів злочину. Громада, наприклад, повинна була компенсувати збитки від злодійства, платити штрафи за провинених, якщо вони самі не могли цього зробити.

Держава накладала на громаду ряд обов'язків: стежити за станом іригаційної системи (на своїй ділянці), брати участь в осушувальних роботах, будівництві каналів, поставляти рекрутів у випадку війни. Крім того, кожен общинник повинний був платити податок державі, тобто паную, що формально володів усією землею.

Незважаючи на досить важкі повинності, приналежність до громади була привілеєм: вільні общинники мали набагато великі права, ніж ті, хто позбавився землі. Спосіб життя громади мав свої особливості: вона була замкнута економічно, тобто жила натуральним господарством, сама робила все необхідне для свого існування. Держава втручалася в її життя в основному коли потрібно було збирати чи податки вести війну. Така відособленість громади підкріплювалася правом самоврядування. Спірні питання зважувалися на зборах общинників. Навіть у відношенні релігії громада була цілком самостійна: майже в кожній місцевості були свої особливі божества і культи.

Людина в громаді почував себе, насамперед, частиною колективу, а не окремою особистістю, що може сама, незалежно від інших, будувати своє життя. І тому вигнання з громади розглядалося як суворе покарання.

Існування громади було побудовано на традиційності, неухильному дотриманні древніх, тисячоріччями не мінялися звичаїв. Багато в чому це порозумівалося тим, що найменший відступ від досвіду, виробленого попередніми поколіннями, грозило великими втратами для господарства і навіть загибеллю. У результаті життя громади, і господарська і духовна, була дуже консервативною.

Однак не все селянство належало до громад; багато хто позбавлялися своїх наділів, . к. у громаді йшов, хоча і повільно, процес майнового розшарування. Опинившись поза громадою селяни, як правило, працювали на землях, що знаходилися у володінні храмів, чи знаті самого царя. Вони теж одержували наділ, але вже на інших підставах, як би в оренду; при цьому вони не тільки повинні були платити оброк, але і не мали права піти зі своїх ділянок.

У древніх східних цивілізаціях існувало рабство. Раби, як правило, входили до складу великої патріархальної родини, тому такий вид рабства прийнятий називати домашнім. Праця рабів використовувався також на землях і в майстернях, що належали знаті, у палацевих храмових господарствах, на рудниках і будівництвах.

Рабами ставали в основному військовополонені, але існували і внутрішні джерела. Наприклад, боргове рабство, що росло в міру розшарування громади. Утім, боргове рабство не обов'язкове було довічним: відробивши свій борг, учорашній невільник знову ставав вільною людиною. Чисельність рабів могла бути дуже значної: скажемо, у Китаї в III в. до н.е. работоргівля прийняла такі розміри, що створювалися ринки для продажу невільників. У Єгипті, у II тисячоріччі до н.е. рабів мали навіть люди середнього статку: ремісники, садівники, пастухи.

Праця рабів залишався на Сході доповнюючою по відношенню до праці вільних і залежних селян і ремісників: він не грав визначальної ролі в економічному житті.

Що ж випадало на частку основної частини населення східних деспотій, позбавленого доступу до влади? Який простір для особистої ініціативи відкривався перед «середнім» людиною, що жив в ієрархічному суспільстві?

Звичайно, у такої людини були можливості підвищити свій соціальний стан. У Єгипті
в II тисячоріччі до н.е. у середніх шарах населення з'явилося багато заможних людей, з якими часом не гидували ріднитися і знатні люди. Простолюдин міг перетворитися у вельможу і завдяки вдалому збігу обставин: виявивши хоробрість на війні, завдяки милості пануючи і т.д. Заможний чи селянин ремісник міг віддати сина на навчання, після чого той, як правило, ставав чиновником.

У Китаї
проблема відносин між державою і суспільством була вирішена самим незвичайної для цивілізацій Сходу способом. Починаючи з IX – VII вв. до н.е. тут йде активна боротьба між сильною родовою знаттю, що претендує на владу у своїх областях, і урядом, що прагне до централізації. Ситуація цілком типова, що виникала й в інших цивілізаціях. Але при цьому правлячі кола використовували дуже нетрадиційні міри: вони кликали на допомогу людей незнатних («го жень» – «люди країни») і видавали їм за цю підтримку платня натурою, у виді зерна. Правда, цей період тривав недовго, але сам по собі він дає цікавий приклад того, як влада намагається обпертися на суспільство, домогтися підтримки людей, незалежно від їхнього положення. І, головне, зробити це не звичним шляхом примуса, а на взаємовигідних умовах.

Коли в країні завершився перехід до централізованої держави, вплив «гожень» стало сходити на геть. Але можливість співробітництва держави і суспільства використовувалася і далі.

У середині IV століття до н.е. міністр Шан Ян провів реформи, спрямовані на зміцнення єдиновладдя і підривши позицій аристократії. Крім інших мір, він скасував спадкоємні титули, що існували раніше. Тепер нові ранги знатності скаржилися за особисті заслуги, у першу чергу військові. Тільки це надавало право займати адміністративні посади, володіти землею і рабами. Правда, ранги незабаром почали продаватися, і це, природно, давав більше переваги тільки заможним шарам. Крім того, у Китаї існувала система державних іспитів на учені ступені: з людей, що успішно здала всі іспити, набиралися чиновники.

Можливості змінити свій соціальний стан, звичайно, залишалися дуже скромними: у Китаї панувала віра у святість і непорушність сформованої соціальної ієрархії. Але сам принцип високої оцінки особистих заслуг
направив розвиток цієї цивілізації по зовсім особливому руслу: у ній склався тип держави, у якому сильна експлуатація і ієрархічність сполучалися з установкою на відносну активність низів.

Ми бачимо, що при всіх розходженнях між древніми цивілізаціями простір волі в них дуже обмежено для основної маси людей; між державою і суспільством лежить величезна прірва: суспільство німе, воно не має (чи майже не має)можливості брати участь у керуванні, впливати на рішення держави. Невдоволення виражається в повстаннях і бунтах, тому що іншого засобу «оцінити» державу і виявити своє власне відношення до того, якою вона повинна бути, не було придумано. Держава ж ще не має потреби в активності суспільства – їй потрібно в основному тільки підпорядкування. І в тих рідких випадках, коли державі потрібна «відповідь», підтримка суспільства, ініціатива йде зверху.

В усіх найдавніших цивілізаціях були створені письмові зводи законів. Це було великим кроком вперед у порівнянні з первісним суспільством, де діяли звичаї. Вони складалися поступово, протягом сотень століть, перетворюючи в традицію, який повинні були підкорятися члени роду.

Коли людство вступило в епоху цивілізації і стали утворюватися держави, такі звичаї ще продовжували існувати (звичайне право). Але їх було вже явно недостатньо для того, щоб регулювати життя в державах, де розвивалася соціальна нерівність, де суспільство розшарувалося на безліч груп і в кожної з них були свої інтереси, що не завжди збігалися з інтересами інших чи прямо їм протилежні.

Отже, в усіх країнах Древнього Сходу відбувалися подібні історичні процеси. Найважливіші з них – становлення державності і поява міської цивілізації. У різних куточках світу порівняно невеликі селища за досить короткий час перетворювалися в багатолюдні укріплені міста. За цією наочною зміною сховалися глибокі зміни в життєвому укладі людей. Населення селищ було досить однорідним, тобто не відрізнялося сильно за рівнем заможності; у житті людей усі визначали родинні відносини і зв'язки; керували такою громадою старійшини з найбільш впливових пологів. Влада старійшин спочивала на їхньому особистому авторитеті і на тій підтримці, що їм зобов'язані були робити в разі потреби родичі.

У Древньому Єгипті вважалося, що відносини людей у державі будуються на основі маат,
тобто На основі божественної справедливості і порядку, істини. Затверджують її боги і царі: завдяки законам переборюються хаос і дисгармонія. В одному з давньоєгипетських повчань на честь справедливості вимовляються такі хвалебні слова: «Велика справедливість і перевага (її) непохитна». В іншім повчанні, написаному від імені одного з царів Єгипту, говориться про те, що цар повинний піклуватися про всіх підданих, а не тільки про вельмож, тому що всі люди – «череда бога», «подоби вийшли з його плоті».

Отже, скрізь, у всіх цивілізаціях, поняття «закон» і «справедливість» ототожнювалися, а задачі законодавців відповідали, здавалося б вищим проявом гуманізму.

Закони, створені в найдавніших цивілізаціях, мають цілий ряд загальних рис. І перше, що уражає сучасної людини, - це різниця в покараннях у залежності від соціального стану злочинця.