Феномен української політики - Юлія Тимошенко

Реферат на тему:

Феномен української політики –

Юлія Тимошенка

Кар'єра “газової принцеси” дійсно подібна на казку про Попелюшку. Юлія Тимошенко стала чудовою ілюстрацією до “української мрії” – вона показала, як можна за короткий час завдяки наполегливій праці і добре обдуманим ходам, а у першу чергу – завдяки вдало створеній і підібраній команді – досягти надзвичайних висот у політиці і бізнесі. Нині ім'я Юлії Тимошенко відоме кожному українцеві, а також далеко за межами України. Вона стала символом українських реформ, не будучи реформатором за духом. Вона чудово вписується в уряд Віктора Ющенка і закликає вести нещадну боротьба з олігархами, сама будучи за своєю суттю жінкою-олігархом. Її природня краса обеззброює опонентів. Її тактовність і витримка дають підстави для того, аби нею захоплювалися. Народ ладен пробачити Юлії Володимирівні все – навіть якщо виявиться, що її зарахують до числа “ворогів народу”, як свого часу її колишнього соратника Павла Лазаренка.

Юлія Володимирівна Тимошенко народилася 27 листопада 1960 року у Дніпропетровську і належить до представників третього покоління “дніпропетровського клану” – таких, як, скажімо, Віктор Пінчук, Олександр Турчинов, Геннадій Балашов чи Сергій Тигипко. У дитинстві Юля виховувалася лише мамою – батько залишив сім'ю, коли Юля була ще зовсім малою. Тому про надзвичайні статки чи добробут сім'ї говорити не доводилося. Юля мусила пізнати у своєму житті все і пройти всіма сходинами суспільного буття. Вона неохоче (зі зрозумілих причин) згадує своє дитинство, і навіть для того, аби дізнатися про її дівоче прізвище, мені довелося докласти чимало зусиль.

Після закінчення школи Юлія поступила на економічний факультет Дніпропетровського державного університету. Під час навчання у вузі стався випадок, який згодом змінив усе її життя. Як згадувала сама Юлія Володимирівна, якось увечері задзвенів телефонний дзвінок. Якийсь юнак випадково помилився номером. Але між двома молодими людьми зав'язалася телефонна розмова, юнак запропонував побачення. Так Юля познайомилася з Сашею Тимошенком. Невдовзі 18-річний Сашко і 19-річна Юля поставили батьків перед фактом: вони одружуються. Наступного року (у 1980 році) у подружжя народилася донька Євгенія, яка нині навчається у Великобританії.

Батьки Саші належали до дніпропетровської еліти. Геннадій Панасович Тимошенко свого часу закінчив Львівський державний університет ім.І.Франка, захистив дисертацію на здобуття наукового ступеню кандидата історичних наук, спеціалізувався на нацистських злочинах в Україні у роки війни. Згодом його запросили на партійно-ідеологічну роботу (зокрема у його розпорядженні перебувала мережа кінопрокату Дніпропетровської області, яка наприкінці 80-их років почала приносити чималі прибутки – завдяки відкриттю відеосалонів), а відтак – на роботу у радах. На початку 90-их років він очолював Кіровський райвиконком міста Дніпропетровська.

Після закінчення університету Юлія Тимошенко протягом п'яти років працювала інженером-економістом на Дніпропетровському машинобудівному заводі ім.В.І.Леніна. Можливо, вона би так і продовжувала б виробничу кар'єру, живучи з чоловіком у кооперативній квартирі загальною площею 32,1 кв.м по вулиці Карла Маркса, 26 міста Дніпропетровська. Але настала перебудова. Настали зміни. Поступово почала завойовувати нові позиції ринкова економіка. У 1988 році Юлія і Олександр Тимошенки беруть у знайомих позику і створюють кооператив, який займався наданням послуг населенню. Наступного року Юлія Тимошенко очолила молодіжний центр “Термінал”, створений не без підтримки місцевих органів комсомолу (подейкують, що одним з ініціаторів створення подібного центру був давній приятель сім'ї Тимошенків, 25-річний завідувач відділу пропаганди і агітації при Дніпропетровському обкомі комсомолу Олександр Турчинов). “Термінал” став одним із перших великих проектів Юлії Тимошенко, адже на розвиток молодіжних ініціатив у той час виділялися значні кошти.

У травні 1991 році було формально об'єднано капітал двох сімей – Тимошенків-старших і Тимошенків-молодших. Оскільки Юлія виявляла більш активну діяльність у бізнесовій сфері і мала більш міцну “хватку”, то основним рушієм сімейного бізнесу стала саме вона. Геннадій Тимошенко став своєрідним “мозком клану”. Функції Олександра Тимошенка наразі нез'ясовані – принаймні, він перебуває у постійній тіні і про нього згадують переважно тоді, коли мова заходить про сімейний стан Юлії Володимирівни. Відомо, що він – першокласний спортсмен, людина романтичної натури, у вільний час любить малювати. Також відомо, що він очолює корпорацію “Транспорт”, яка входить до складу “Єдиних енергетичних систем України”. “З чоловіком і донькою “бачимося” в основному по телефону”, — говорила Юлія Тимошенко в інтерв'ю журналу “Money Maker”. Цікаво, що своїм основним “іміджмейкером” Юлія Володимирівна вважає свою маму (“Це іміджмейкер, який постійно плаче, бо переживає за мене”).

Об'єднана фірма вирішила зайнятися продуктами нафтопереробки і таким чином утворилася Корпорація “Український бензин” (КУБ), в якій Юлія Тимошенко виконувала роль спочатку комерційного директора, а згодом – генерального директора. Цікаво, що “КУБ” було зареєстровано як українсько-кіпрське спільне підприємство. 85% акцій “КУБ” належали фірмі “Somolli Enterprises Ltd.”, у особі О.Гравця – довголітнього партнера і фінансового “вчителя” Юлії Тимошенко. Нині О.Гравець, за деякими даними, мешкає в Ізраїлі. Юлія Тимошенко у “КУБ” мала 5% акцій. Стільки ж мав і її чоловік. У 1992 році корпорація перетворюється на монополіста у забезпеченні агропромислового комплексу Дніпропетровщини нафтопродуктами.

Паралельно утворюється ще одна структура – міжнародний концерн “Сіаль”, генеральним директором якого став Геннадій Тимошенко. “Сіаль” мав свої філії у Донецьку та Черкасах і спеціалізувався на видобутку природнього каменю. Враховуючи потребу загалу в облицювальних плитах, мармурових та гранітних блоках, меморіальних пам'ятниках, варто погодитися, що дана справа була також досить прибутковою. За деякими даними, “Сіаль” приватизував кілька кар'єрів. Зокрема сім'я Тимошенків, за інформацією газети “Свобода”, володіють 25% акцій Токовського родовища червоного граніту – єдиного у світі. Продуктивність цього кар'єру – 12 тис. кубометрів щорічно. Вартість одного кубометру граніту сягає 7 тис. дол.

Вахтанг Кіпіані у “Киевских ведомостях” пише, що “в середині 90-х років у Тимошенко і Пінчука (Віктора Михайловича, нині - народного депутата України. - Авт
.) був “роман”. Службовий – можна сказати, виробничий. В якийсь момент зусилля керівників кампаній Тимошенко і Пінчука (група “Інтерпайа”) були об'єднані. Дитя назвали корпорацією “Співдружність”. Віктор Михайлович – майстер у винаході нових газових (і не лише) схем і людина, що має високу ділову репутацію. Кажуть, він мусив піти на “взаємовигідну” співпрацю на “прохання” Павла Івановича Лазаренка. Так це чи ні – невідомо. Поінформовані дніпропетровці кажуть, що в ході нетривалої спільної виробничої діяльності Юлія Володимирівна просто вивчила напрацювання Пінчука. Після цього відмовилася від його компанії. В цьому розумінні вона – достойна учениця Лазаренка”. Цю ж версію повторює газета “Свобода”.

У листопаді 1995 року на базі КУБ утворюється закрите акціонерне товариство промислово-фінансова корпорація “Єдині енергетичні системи України”. Щоправда, за місяць до утворення ЄЕСУ, 18 жовтня 1995 року, Тверська філія Московської реєстраційної палати реєструє закрите акціонерне товариство “Об'єднана енергія”, директором якого значиться Тимошенко Ю.В. Не варто забувати, що у Росії саме ставала на ноги компанія “Єдині енергетичні системи Росії”, очолювана А.Чубайсом. Дивним чином піки активності Ю.Тимошенко співпадають з посиленням становища А.Чубайса у Росії. Хоча, цілком можливо, це – лише збіг обставин.

При створенні ЄЕСУ ми бачимо тих же осіб, які творили КУБ. Тобто директора ТОВ “Хімнафт” О.Гравця та директора ЗАТ “Об'єднана енергія” Юлію Тимошенко. А ось закордонний партнер змінюється – тепер вже фігурує нова структура – “United Energy International Ltd.” в особі директора А.Еркюмент. Саме останній структурі належить 85% акцій ЄЕСУ.

Основним напрямом діяльності ЄЕСУ у 1996 – 1997 роках було постачання газу в Донецьку, Дніпропетровську, Черкаську, Сумську, Полтавську, Кіровоградську та Миколаївську області, а також співпраця з РАТ “Газпром” і АТ “Укргазпром” у питаннях здійснення взаєморозрахунків за транспортування газу іноземним споживачам через територію України.

До складу ЄЕСУ увійшли (як говорилося у рекламному буклеті) 20 промислових і комерційних структур, науково-дослідні інститути, венчурні фірми, авіакомпанія “ЄЕС-авіа”, два банки – “Південкомбанк” та “Слов'янський”. У корпорації працювали близько тисячі співробітників, середній вік яких становив 45 років. Геннадій Тимошенко зі сторінок того ж рекламного буклету заявляв: ”Ідеологія ЄЕСУ – це ідеологія прагматиків-патріотів, переконаних прибічників ринкових реформ, що намагаються створити в Україні суспільство забезпечених людей за нормами, прийнятими в усьому цивілізованому світі, що на ділі реалізують головне гасло корпорації – “З енергією і вірою відродимо Україну!”

Генеральним директором ЄЕСУ стала 36-річна Юлія Тимошенко.

“Хресним батьком” нової компанії став Павло Лазаренко – людина, яка у час створення КУБ-у була секретарем Дніпропетровського обкому партії з питань АПК, а згодом – представником Президента України в області. Перейшовши на роботу до Києва, Лазаренко не забув про Юлію Тимошенко і надав новоствореній компанії ЄЕСУ режим найбільшого сприяння. До початку 1997 року (пік владних можливостей Лазаренка) компанія контролювала 25% української економіки. Газета “Известия” вважає ЄЕСУ своєрідною “державою в державі”.

Основні ролі в корпорації відігравали двоє людей – Геннадій Тимошенко та Олександр Гравець. Юлія Тимошенко стала своєрідною “фішкою”, обличчям, символом компанії. Проте дуже скоро тим, хто бажав бачити її у такій ролі, стало зрозуміло: ця жінка далеко піде і на роль “англійської королеви” не погодиться. Природні розум і краса, поєднані з міцною хваткою та з задатками блискучого політика і бізнес-вумен, показували: в Україні з'явився не аналог Єлизавети ІІ, а радше аналог Маргарет Тетчер (якщо вже повністю слідувати англійським паралелям).

Цікавим моментом є те, що до створення ЄЕСУ долучився також і тодішній прем'єр-міністр України Євген Марчук. “До Лазаренка мене підтримував Марчук”, - зізнається згодом Юлія Володимирівна у інтерв'ю газеті “Сегодня”. “Марчук, тоді прем'єр-міністр, таку позицію (щодо регіональних поставок газу – К.Б.) прийняв і схвалив. Прем'єри повинні робити ставки на тих, хто працює чесно і не провалює державну справу”. Більше того, Лазаренко (судячи зі слів Юлії Тимошенко) відігравав у становленні компанії вторинну роль. Мовляв, спочатку компанія зародилася (очевидно, з відома і благословення Євгена Кириловича Марчука), а вже потім інтерес у ній побачив Павло Лазаренко. З цих слів випливає, що ЄЕСУ створювалася і розвивалася у середині 90-х років як проурядова енергетична структура, яка була потрібна будь-якому уряду. І якби не ЄЕСУ, то цю нішу зайняла би будь-яка інша компанія. Тим більше, що вже були прецеденти: попередницею ЄЕСУ у даній економічній ніші була корпорація “Республіка”, очолювана І.Бакаєм та І.Шаровим. ЄЕСУ різко потіснила “Республіку” з ринку газу. Наступна п'ятирічка в енергетичній сфері України пройде під знаком протистояння цих двох кланів – згрубша клану Бакая та клану Тимошенко. Ці дві фігури блокуватимуться у якісь блоки, створюватимуть партії і фракції, відкрито випадатимуть один проти одного. За їхніми спинами стоятимуть впливові політики – часто з-поза меж України. Але про Тимошенко вже не забуватимуть. Вона стане однією з найпопулярніших жінок в Україні.

Виникає запитання: якщо ЄЕСУ розвивалася під теплим крильцем уряду, то чи міг не знати про її існування Президент? Тим більше, що справа йшла про зростання і зміцнення “дніпропетровського клану”, до якого на той час належали і прем'єр-міністр, і Президент, і Міністр Кабінету Міністрів, і Секретар Ради національної безпеки і оборони, і Голова Служби безпеки України, і ще десятки інших чиновників. У бізнесі ж найуспішнішими представниками клану стали Лазаренко, Тимошенко та Тигипко. Нехай третій стояв дещо осторонь основних процесів, але ж Тимошенко і Лазаренко (з “примкнувшим к ним” Турчиновим) – це була неабияка фінансова сила.

Почалася справжня слава Юлії Тимошенко. З'являється злива статтей і відеоматеріалів. З'являється книга, присвячена Юлії Володимирівні. Їй присвячують колекцію одягу “Королева газу”. Бобринецька спортивна команда “Новатор” перейменовується на “Юлія-Новатор”. Водночас Юлія Тимошенко займається благодійною діяльністю та меценатством. Вона виділяє значні кошти на реставрацію храмів (причому не лише православних, а й, скажімо, монастиря оо.Василіан у Галичині). Вона підтримує ансамбль молодих скрипалів “Віоліно” (дійсно чудовий колектив!), спонсорує видання компакт-диску “Ми маємо шанс”, вкладає гроші в проведення фестивалю “Крок назустріч”… Все це сприяє її популярності. Поступово Юлію Володимирівну розрізняють серед числа українських політиків не лише фахівці, а й звичайні бабусі у глухих українських селах. Юлія Тимошенко поступово перетворюється на секс-символ української політики та українського бізнесу. І справжнім апогеєм її слави у цей період стає вручення Юлії Володимирівні ордену Святої Великомучениці Варвари – високої нагороди Української православної церкви. З цим орденом Юлія Тимошенко з'являється на всіх офіційних заходах і на всіх офіційних портретах. Справедливості ради варто зазначити, що УПЦ МП нині штампує ордени і роздає їх надто активно, майже як Брежнєв у пам'ятні всім часи. Нещодавно у Дніпропетровську було нагороджено високими церковними нагородами не лише мера і губернатора, а й, наприклад, директора центрального ринку. Так що нагорода Юлії Володимирівни є радше символічною, хоч її заслуги у справі благодійних акцій на користь Церкви неможливо не помітити..

Наприкінці 1996 року Юлія Тимошенко висуває свою кандидатуру на довиборах по Бобринецькому виборчому округу №229 Кіровоградської області. Попереднім депутатом на цьому окрузі був Василь Васильович Дурдинець – фігура доволі вагома в українському істеблішменті. У 1996 році він перейшов на роботу у виконавчі структури влади. Скористатися вільним округом вирішила “газова принцеса”. Результат виборів виявився більш ніж успішним – Юлія Володимирівна показала один з найкращих результатів і у січні 1997 року отримала депутатський мандат.

Цікавим моментом було те, що Юлія Володимирівна у парламенті увійшла не в пролазаренківську фракцію “Єдність”, а у пропрезидентський “Конституційний Центр”. А.Сек у газеті “Україна молода” вважає, що “там її сприйняли як чужу. Не прийняли. Так посилилися паростки нелюбові до всього, на що розповсюджується вплив Президента”.

Навряд чи саме у цьому криється причина опозиційності Юлії Володимирівни до Президента, що активно проявлялася у 1997 – 1999 роках. Очевидно, що Юлія Тимошенко намагалася закріпитися на загальноукраїнському ринку, але у невигідний час: Леонід Кучма саме вирішив провести розлучення зі своєю дніпропетровською “сім'єю” – на догоду представникам інших регіональних еліт. Поява у Києві ще однієї представниці Дніпропетровська була сприйнята вороже оточенням Президента. Тим більше, що у стосунках із російськими газопостачальниками намітилися також досить цікаві моменти: Леонід Кучма і його оточення були схильними домовлятися радше з “Газпромом”, аніж з тими компаніями, з якими співпрацювала Юлія Тимошенко. Ще один момент: газовий ринок стояв на порозі укрупнення і окремі газотрейдери розгорнули боротьбу між собою за право проковтнути весь пиріг. І у цій боротьбі сили Юлії Володимирівни були не надто вагомими, не зважаючи на потужну імперію за спиною. В українській політиці не діють традиційні правила, згідно з якими той, хто має бульше сил, той має більше прав. В українській політиці більше прав має той, хто ближче стоїть до Президента. А майно – це справа наживна. Сьогодні його більше, скажімо, у Лазаренка; завтра значно більше стане у, припустимо, Волкова.

Варто поглянути на те, з яким захопленням писала преса про ЄЕСУ. Для прикладу, “Киевские ведомости”, 7 липня 1997 року: ”Можна сварити, ненавидіти, заздрити подібним компаніям, але не можна не визнати, що у їх господарів вистачило розуму, компетентності, успіху, зв'язків і зухвальства створити форми і мислення, абсолютно пристосовані до нашої агресивного податкового, фінансового, соціального середовища”. “Рабочая газета”, 30 липня 1997 року: ”Корпорація ЄЕСУ, напевне, єдина в українськійй промисловості структура, яка не на словах, а на ділі не дає стати на коліна вітчизняному товаровиробникові і допомагає йому”. Впливова англомовна “The Wall Street Journal Europe” у той же час писала: ”Менш як за 7 років пані Тимошенко збудувала $11-мільярдну імперію на операціях, які обплутали 13 часових зон. Єдині енергетичні системи України… перетворилися на колоса, що контролює одну п'яту української економіки”.

У квітні 1997 року Тимошенко приїздить до США, де виступає у Школі міжнародних відносин при Університеті Джона Гопкінса. “Я буду настоювати на прийнятті законодавства, яке спрямоване на ринкові реформи, в тому числі і ті, які стосуються приватної власності і залучення інвестицій, які могли б зменшити вплив бюрократії та тіньової економіки на бізнес”, - говорила Юлія Володимирівна під оплески розчулених американців. Захід, переконаний у суцільній корумпованості та у ретроградстві українського істеблішменту, ладен був побачити у цій стрункій, тендітній жінці українську Маргарет Тетчер і Беназір Бхутто у одній особі. 8 квітня 1997 року у газеті “Washington Times” з'являється стаття Юлії Тимошенко, у якій вона намагається прослідкувати плюси і мінуси розвитку України як незалежної держави, її стосунків із Заходом. Стаття засвідчила, що Юлія Тимошенко стоїть на державницьких позиціях і у своєму світобаченні наближається до українських правих. Це вже згодом Тимошенко показала себе блискучим гравцем і довела, що заради стратегічних завдань можна йти на ситуативний блок як з правими, так і з лівими.

Саме після статті Юлії Володимирівни в американському виданні до неї ще більше почали приглядатися політики різного рангу: адже не так і часто українські громадяни мають змогу публікуватися у впливових американських виданнях.

Цікавим є і наступний факт. 31 березня 1997 року журнал “Time” повідомив, що Білл Клінтон напередодні зустрічі з президентом Росії Борисом Єльциним у Гельсінкі, отримав листа від Юлії Тимошенко. У листі Юлія Володимирівна настійливо рекомендувала президентові США у розмові зі своїм російським колегою порушити питання щодо обмеження влади російської компанії “Газпром” – однієї з найбільших у світі енергетичних монополій. Юлія Тимошенко навела чимало аргументів на користь того, що “розукрупнення російської енергетичної монополії є саме матеріалом для самміту”. Газета “День”, коментуючи подію, писала: ”Певно, що ділові інтереси компанії “Єдині енергетичні системи України”, котра постачає на ринок України природний газ саме з Росії, перебувають у певній залежності від доброї чи злої волі РАТ “Газпром”, яке не має конкурентів у своїй країні і монопольно встановлює ціни на газ. Відомо також, що питання, котре ставить Юлія Тимошенко, непокоїть вище керівництво України. Не можна виключати, що український комерсант Ю.Тимошенко звернулася за допомогою до Клінтона за власної ініціативи, захищаючи ділові інтереси компанії. Можна, однак, припустити, що лист отримав санкцію вищих посадових осіб держави. А це, в свою чергу, може бути свідченням того, що перманентні переговори України з керівництвом “Газпрому” розвиваються в украй неприємному для України контексті, що ускладнюється відсутністю особистого контакту між впливовими покровителями двох газових компаній. Лист також можна розцінити як приховане прохання України про втручання третьої сторони – могутніх США – у діалог із “Газпромом”.

Між тим конфлікт із РАТ “Газпром” виявився не по зубам українській “газовій принцесі”. Рем В'яхірєв, голова “Газпрому”, пообіцяв розібратися і вжити заходів (справедливості ради варто відмітити дипломатичний хист Юлії Тимошенко – вона зуміла полагодити конфлікт з всемогутнім В'яхірєвим і навіть, за інформацією “Независимой газеты”, зберегти з ним у подальшому дружні стосунки). Очевидно, що тиск на Юлію Тимошенко розпочався через керівництво України. У часі цей тиск співпав з черговою хвилею чисток у президентському оточенні. Цього разу у немилість до Президента потрапив увесь ”дніпропетровський клан”. Один за одним дніпропетровці позбувалися своїх крісел. Відомий анекдот про те, що історія ділиться на “допетровську, петровську і дніпропетровську”, переставав бути актуальним. Саме у цей час наближений до сімейства Тимошенків народний депутат Олександр Турчинов активізує діяльність створеної ще у 1993 році невеликої і мало кому відомої партії “Громада”. У 1994 році “Громада”, що налічувала трохи більше 1 тис. чоловік, активно підтримала кандидата у Президенти Леоніда Кучму. Згодом партія “залягла на дно”, і про її існування було відомо лише фахівцям-політологам. Юлія Тимошенко у середині 1997 року оформлює членство в “Громаді”, чим суттєво підвищує рейтинг цієї партії. Невдовзі осередки “Громади” з'являються у всіх областях України. На Юлію Тимошенко починають дивитися як на людину, що невдовзі може очолити партію. Привабливий імідж Юлії Володимирівни автоматично переноситься і на її партію.

Для того, аби зрозуміти – навіщо Юлії Тимошенко була “Громада”, варто згадати і події, що склалися довкола корпорації ЄЕСУ. Отже, з коротким проміжком у часі відбуваються гучні відставки патрона Юлії Володимирівни, прем'єр-міністра України Павла Лазаренка, генерального прокурора Геннадія Ворсінова, міністра енергетики та електрифікації Юрія Бочкарьова. На колишнього першого зама Павла Лазаренко по Дніпропетровській області Едуарда Дубініна заводять кримінальну справу. “Єдиним енергетичним системам України” повертають заставу за пакет акцій Харцизького трубного заводу. Розглядалося питання про позбавлення корпорації прав на приватизовані на пільгових умовах підприємства – численні заводи і фабрики планувалося розпродати, і на отримані гроші провести розрахунки з Росією за газ по контрактах, підписаних ЄЕСУ. На довершення всього проти Юлії Тимошенко було порушено кримінальну справу – за фактом приховування великої суми валюти під час перетину кордону (нібито Юлія Володимирівна, проходячи митний догляд у аеропорту, “забула” вказати у декларації $23 тис.).

Цілком зрозуміло, що в таких умовах Юлія Тимошенко вирішила діяти не лише в економічній, а й у політичні площині. Як слушно зауважив тодішній голова Адміністрації Президента України Євген Кушнарьов, корпорація зайнялася створенням політичного “даху” і під ним мали об'єднатися не лише ті, хто мав відношення до цієї бізнес-структури, а й ті, хто співчували Павлові Лазаренку.

“Громада” була побудована на трьох складових – популізмі, значних фінансових вливаннях та опозиційній риториці. Своїми моральними попередниками партія вважала численні дореволюційні “Громади”, біля витоків яких стояли Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Михайло Старицький. Головну мету своєї діяльності оновлена “Громада” вбачала у тому, аби стати “на заваді тоталітарній політиці Президента Кучми, запобігти розвиткові подій в Україні за білоруським сценарієм”. Партія заявляла, що активно співпрацюватиме з усіма колишніми прем'єрами України (насправді тісні стосунки склалися лише з П.Лазаренком). Деякий час “Громада” входила до передвиборчого блоку “Вперед, Україно!”.

Юлія Тимошенко вирішила взяти на озброєння наступальну тактику. Саме тому невдовзі об'єктами її критики стали і Президент (для якого вона вимагала імпічменту), і прем'єр-міністр Валерій Пустовойтенко (Тимошенко вважала, що відправляти Пустовойтенка у відставку лише на підставі справи про палац “Україна” – надто дрібно; необхідно було акцентувати на значно більших гріхах), і “партія влади” НДП (якій “газова принцеса” обіцяла “шизофренію у гострій формі”) і навіть політиків-чоловіків (у інтерв'ю “Киевским ведомостям” Ю.В. заявила: ”Проблема не в тому, що у нас мало жінок політиків, а у тому, що немає політиків-чоловіків”). Юлія Володимирівна намагалася епатувати загал, причарувати його “наївним” популізмом. Загалу це подобалося.

Проте всупереч загальному переконанню, Юлія Тимошенко на з'їзді партії у жовтні 1997 року не очолила “Громаду” – вона поступилася місцем голови партії Павлові Лазаренку. Лазаренко, навіть втративши владу в державі, мав абсолютний авторитет на Дніпропетровщині – базовій області для “Громади”. У нього був стійкий імідж господарника. Тим більше, він його намагався підкріплювати конкретними справами, нехай також з популістським присмаком. Скажімо, він виплатив коштом “Громади” пенсії пенсіонерам Дніпропетровської області, а також пообіцяв підвищити пенсії, стипендії і зарплати у рідній області. Міф про “доброго Лазаренка”, який намагався протистояти “поганому Кучмі”, мав відгук у серцях тисяч знедолених.

Юлія Тимошенко очолила тіньовий Кабінет Міністрів, створений за ініціативою “Громади”. У цьому Кабінеті працювало чимало яскравих політиків, таких, як Лариса Скорик, Олег Білорус, Леонід Косаківський, Іван Салій та інші. Реально тіньовий Кабмін мав нульову віддачу. Проте його діяльність мала величезне пропагандивне значення. “Ми працюватимемо так, аби кожного тижня у парламенті з'являвся резонансний законопроект, поданий тіньовим Кабінетом Міністрів”, - заявляв у Львові один із лідерів “Громади” Сергій Лилик.

Під час виборів 1998 року Юлія Тимошенко висунула свою кандидатуру по 99-му виборчому округу у Кіровоградській області. Тут їй протистояли такі серйозні суперники, як член КПУ, голова правління ВАТ “Новоукраїнка-агротехсервіс” В.Круценко; член НДП, директор Кіровоградського представництва банку “Аваль” О.Спінко та один із лідерів Руху А.Ніцой. Водночас Юлія Тимошенко обіймала шосту сходинку у виборчому списку партії “Громада”. Результат виборів показав, що Юлія Володимирівна користується авторитетом: за неї віддали 38,5% голосів (за її найближчого конкурента – Круценка – 24,6%). Цей результат був результатом саме Юлії Володимирівни, а не партії: за “Громаду” у цьому окрузі віддали свої голоси вдвічі менша кількість виборців, аніж за Юлію Тимошенко (19,4%).

Юлія Тимошенко на виборах-98 апробувала свій маневр, який згодом стане її коронним ударом. Вона з легкістю поступилася місцем лідера Павлові Лазаренкові, аби дозволити йому виснажитися у боротьбі – виснажитися політично, морально, фінансово. Сама ж Юлія Володимирівна зберегла сили і, завдяки перемозі у одномандатному окрузі, навіть дещо унезалежнилася від “Громади”.

У новому парламенті вона очолила Комітет з питань бюджету. У своєрідному звіті про пророблену роботу на сторінках газети ”Днепровская правда” у вересні 1998 року Юлія Тимошенко писала: “Аналізуючи документи, можна побачити в концентрованому фінансовому вигляді все життя нашої країни. Я можу зробити висновок, що за відсутності програми дій уряду в кінцевому підсумку в Україні все-таки втілюється конкретна програма. Це програма переродження нашої держави в поліцейську. Із перших днів перебування Леоніда Даниловича Кучми біля влади у нас стали змінюватися статті видатків на соціальні сфери, охорону здоров'я, освіту, культуру. У нас незмінно скорочуються видатки на виробництво інвестиційних проектів. Але у нас з якоюсь впертістю збільшуються витрати на утримання всіх силових структур, зокрема Міністерства внутрішніх справ… Документи Кабміну і Міністерства фінансів, подані в Комітет з питань бюджету, вимагали від Верховної Ради скоротити практично всі життєво важливі статті бюджету-98. Я відхилила ці проекти. Але, доки Верховна Рада перебувала на канікулах, Президент своїм указом все-таки прийняв секвестр бюджету. По суті справи, він затвердив новий бюджет держави, порушивши при цьому 6 статтей Конституції України”.

Поступово в оточенні Юлії Володимирівни з'являлися нові люди. Скажімо, молодий банкір Олександр Єльяшкевич, депутат Верховноїх Ради України та член “Громади” або підприємець Микола Сивульський. Водночас Юлія Володимирівна не відштовхувала від себе старих друзів, зокрема Олександра Турчинова (останній, маючи тісні контакти з протестантськими колами, зробив шалену рекламу Юлії Тимошенко на Заході).

Вистачало і ворогів. Опозиційність Юлії Володимирівни не могла пройти повз увагу Президента. І ось у тому таки 1998 році Леонід Данилович вирішує провести перерозподіл газового ринку в Україні. В результаті утворюється потужна структура “Нафтогаз України”, яка усунула від посередницьких функцій на ринку газу такі комерційні структури, як, скажімо, ЄЕСУ чи “ОЛГаз”. Юлія Тимошенко опинилася, здавалося б, біля розбитого корита, оскільки, за словами голови “Нафтогазу” Ігора Бакая, “всі заможні люди в Україні зробили свій капітал на російському газі”. У інтерв'ю російській “Независимой газете” Юлія Тимошенко плакалася, що ЄЕСУ усунули від прибуткового бізнесу, у той час, як корпорація змогла “створити нетривку рівновагу у взаємних інтересах Росії та України по взаємозаліках за газ”. На довершення всього Податкова адміністрація висунула позов щодо ЄЕСУ на суму 1,4 млрд. грн. (Юлія Вололдимирівна, щоправда, заявила, що виплатить суму, яку вимагала ДПА). Антипрезидентська риторика не могла зарадити у цій справі. Як кажуть араби, “якби за допомогою крику можна було би збудувати будинок, то осел побудував би ціле місто”. Тому Юлія Тимошенко вирішує піти на примирення з Кучмою

І зроблено це було восени 1998 року. На початку листопада Юлія Володимирівна дала зрозуміти, що у ряді питань вона може піти на поступки нині діючій владі. Влада миттєво відреагувала, і Президент запросив Юлію Тимошенко на горнятко чаю. Бесіда закінчилася несподіванкою: Юлія Тимошенко увійшла у кабінет Кучми ворогом, вийшла з нього – союзником. Як там у Редьярда Кіплінга? “Я за воргом гнався сьогодні всю ніч – повернувся із другом назад”. Важливо, що у Леоніда Кучми у цей час був надзвичайно низький рейтинг. Суспільно-політична та економічна ситуація в державі призвели до того, що народ озлобився стосовно нинішнього режиму. Багато хто покинув табір друзів Кучми, вважаючи, що при рейтингу в менш, аніж 8% сподіватися на перемогу неможливо. Юлія Тимошенко прийшла до Кучми у ту хвилину, коли йому були потрібні друзі. І у такий час можна пробачити навіть найбільш лютого ворога.

Саме у цей час, 10 листопада 1998 року, Юлія Володимирівна виступила на прес-конференції (широко трансльованій офіційними ЗМІ), де заявила, що, оскільки не вдається провести питання імпічменту Президента і відставки уряду, то потрібно цю владу використовувати, йти з нею на зближення і на співпрацю. “Юля спеклася” – з різними інтонаціями, які віддзеркалюють різне ставлення до факту, оцінили парламентські кулуари метаморфозу яскравої опозиціонерки, котра спочатку кинула рукавичку Президенту, а згодом заявила, що “тільки Леонід Кучма може сьогодні зіграти вирішальну роль у подоланні кризових явищ”, - писала на сторінках газети “День” відома журналістка Тетяна Коробова. “Не братимемо до уваги колись нищівну критику Юлією Тимошенко уряду і Президента – ця нелюбов завжди була ситуативною, а не ідеологічною, тим більше – класовою”, - відверто заявляв “ПіК”.

Цілком можливо, що посередником у справі примирення Юлії Тимошенко з Президентом став відомий політолог Дмитро Видрін. Свого часу Дмитро Гнатович досить тісно співпрацював із Президентом (був радником із питань внутрішньої політики). Згодом через конфлікт із Дмитром Табачником покинув президентську Адміністрацію і гучно грюкнув дверима (разом із Олександром Разумковим). Тоді ж почали говорити про те, ніби Видрін і Разумков себе ще покажуть і що нібито обидвоє готуються до запуску нових “надпроектів” у сфері політики. Петро Василів у журналі “ПіК” припустив, що Дмитро Видрін координує діяльність групи іміджмейкерів Юлії Тимошенко (журналіста Віталія Чепиноги, соціолога Віктора Небоженка, психолога Олега Покальчука та поліграфіста Петра Якобчука). Тимошенко і Видрін часто разом з'являлися на прийомах і банкетах, скажімо на урочистостях з нагоди ювілею газети “Зеркало недели” (тоді це викликало справжній фурор і купу пліток). В'ячеслав Піховшек був куди відвертішим, заявивши, що Видрін настільки захоплений Юлією Володимирівною, що “готовий пити з її черевичка – вино? горілку? віскі? боржомі?”

Тимошенко пішла й далі – практично, завдяки чітко розіграному спектаклю у стінах парламенту було прийнято той проект Держбюджету, який був вигідний саме Президенту і Пустовойтенку. Окремі депутати потім у своїх коментарях висловлювали впевненість, що без Юлії Тимошенко цей проект бюджету не пройшов би. Як результат – Кучма мав усі підстави заявити, що “опозиції в Україні немає”. Основна опозиційна сила – “Громада” – через дії Юлії Тимошенко виявилася розбалансованою.

Така ситуація призводить до конфлікту всередині “Громади”. Було зрозуміло, що карта Павла Лазаренка – бита. Його було заарештовано в Швейцарії. Цьому передував замах на його життя – другий за рахунком – на самий Новий рік (коли автомобіль екс-прем'єра перевернувся на рівній дорозі). Потім розголосу набула історія з панамським паспортом та дачею Лазаренка… І все ж Лазаренко на січневій конференції “Громади” у Дніпропетровську заявив про необхідність розпуску опозиційного кабінету міністрів. Політрада “Громади” вважала, що опозиційний Кабмін ставить під удар цілу партію: ”Весь репресивний аппарат влади був кинутий проти партії “Громада”, а керівники опозиційного уряду використовували ситуацію для сепаратних переговорів з владою”. На знак протесту Юлія Тимошенко подала заяву про звільнення з поста першого заступника голови партії. Олександр Турчинов також вийшов із керівництва партії. Хоча ще пару місяців перед цими подіями в інтерв'ю Ю.Тимошенко заявляла: ”Мені здається, що “Громада” буде жити і розвиватися. Вона мені дуже дорога. Я ніколи її не покину, але не відмовлюся від боротьби за нормальний демократичний розвиток партії, навіть якщо з цього приводу виникнуть суперечності з лідером партії”.

У іншому інтерв'ю, вже після виходу з керівних структур “Громади”, Юлія Тимошенко знову наголосила: “Я ніколи не буду виступати в ролі розкольника партії. Якби я ставила перед собою таке завдання, то діяла б сьогодні за іншим сценарієм. Ініціювала б створення паралельних первинних організацій, організовувала б паралельні з'їзди… А я цього не ролю і робити не буду”.

Водночас Юлія Тимошенко робить заяву, яка охолодила тих, хто бачив у цій жінці кандидата на пост Президента України. На самому початку 1999 року Юлія Володимирівна заявила, що не збирається балотуватися на найвищу державну посаду в Україні. Майже одночасно з нею подібні заяви роблять ще двоє людей – Віктор Ющенко та Олександр Ткаченко. Проте перед самими виборами останній зрадить своїй обіцянці. Тимошенко ж і Ющенко продемонструють, що вони можуть дотримуватися взятих на себе обіцянок. Газета “Україна молода” з приводу заяви Тимошенко зітхнула, що, на жаль, розвіюється значна частина ореолу інтриги. “Принцеса з претензіями стала простішою, скромнішою бізнес-леді”, - констатувала газета.

Проте у березні 1999 року Юлія Тимошенко продемонструвала справедливість тези про те, що коли жінка каже “Ні”, це означає “Може бути”. Всі розмови про те, що вона ніколи не покине “Громаду”, закінчилися виходом Юлії Володимирівни з фракції “Громади” у Верховній Раді. Натомість було заявлено про створення нової фракції під гучною назвою “Батьківщина”. Разом із Тимошенко в нову фракцію пішли близько 20 старих “громадівців”, серед них – Олександр Тучинов, Олег Білорус, Олег Блохін, Олександр Пухкал, Микола Габер та інші. До нової фракції приєдналася також доволі потужна фінансова група Валерія Бабича, що досі займала нейтралітет і не підтримувала у парламенті жодну політичну силу (очевидно, Валерію Георгієвичу була також потрібна підтримка і на виборах мера столиці, у яких він вирішив взяти участь). Поговорювали і про можливість подальшого блокування з костенківським Рухом. Нова фракція нараховувала 23 депутати і в парламенті Юлія Володимирівна вміло розіграла правило “золотої акції”, дістаючи найбільше вигоди при голосуванні. Без “Батьківщини” і її голосів, як правило, будь-яке питання могло бути приречене на провал у сесійній залі. “В “Батьківщину” прийшли реалісти, а романтики залишилися у “Громаді”, — сказала згодом Юлія Тимошенко в інтерв'ю газеті “Сегодня”. Серед “романтиків” залишився і давній соратник Юлії Тимошенко Олександр Єльяшкевич (“Напевне, Олександрові Сергійовичу приємно безрезультатно доводити те, в що сам він мало вірить”, —стверджувала Тимошенко).

У розпалі політичних баталій Юлія Тимошенко не забувала і про наукову роботу. Зокрема, вона у 1999 році захистила кандидатську дисертацію на тему “Державне керівництво податковою системою”. “Це, в той же час, і концепція Податкового кодексу, який ми збираємося внести на розгляд Верховної Ради”, - хвалилася Юлія Володимирівна. Податкова реформа, на думку Ю.Тимошенко, мала стати основним елементом запропонованої нею ж системи “семи економічних кроків”, що мали лягти в основу “українського економічного дива”. Поруч з іміджем політика, бізнесмена, державника, за Юлією Тимошенко стійко закріпився імідж реформатора. А з легкої руки журналіста Ореста Сохара (“ПіК”) за нею закріпилося нове прізвисько – “Леді Ю.” (за аналогією з принцесою Діаною – “Леді Ді”).

У розпал президентської кампанії раптом виникли припущення, що оточення Юлії Володимирівни причетне до фінансування виборів Олександра Мороза. Тим більше, що й сама Тимошенко давала приводи для таких чуток: всупереч офіційній пропаганді, яка намагалася переконати загал у надзвичайно низькому рейтингу Мороза, Тимошенко дозволяла собі заявляти, ніби Мороз поруч із Кучмою є одним з найвірогідніших кандидатів на пост Президента. Наслідки не забарилися. Леді Ю. натякнули, що, незважаючи на зміну історичних епох і держав, у нас і надалі “Родина слишит, Родина видит”. Під час поїздки в Хмельницьку область влітку 1999 року Леонід Кучма заявив, що про прем'єрство Юлії Тимошенко не може бути і мови, адже її руками проводив усі свої операції Павло Лазаренко (який на цей час вже перебував під арештом у США). Для підсилення слів свого патрона люди, що дуже близько стоять до Леоніда Кучми, почали кампанію переслідувань керівника секретаріату фракції “Батьківщина”, відомого фінансиста з оточення Юлії Тимошенко Микола Сивульського та вжили санкції до контрольованого Юлією Тимошенко банку “Слов'янський”.

Але Юлія Володимирівна відреагувала спокійно: мовляв, надходять тривожні чутки про похолодання наших з Президентом стосунків. Але це не завадить нам сформувати стійкий коаліційний уряд. Тобто, напрям вектору амбіцій Юлії Тимошенко став чітким і зрозумілим – уряд. При цьому навіть, якщо не на пост прем'єр-міністра, то вже точно не нижче міністра палива і енергетики. Хоча ще у квітні того ж року Юлія Володимирівна в інтерв'ю “Україні молодій” на запитання головного редактора Юрія Дорошенка “Якщо б Вам запропонували увійти до уряду, звичайно, на певних умовах, ви б погодилися?”, відповіла: ”Зовсім безперспективна справа. Як я вже говорила, треба ставити цілі, яких можна досягати. Цілі, які ми ставимо, переходячи від одного складу уряду до іншого, досягати не можна”.

Але факт залишається фактом: коли у грудні 1999 року новопризначений прем'єр-міністр Віктор Ющенко запропонував Юлії Тимошенко посаду віце-прем'єра з паливно-енергетичних питань, то до цього кроку були готові і Юлія Володимирівна, і весь український народ. Політологи говорили про те, що Юлія Тимошенко – це чи не найцінніше надбання Уряду. Хоча у цей же час пророкували: вороги Тимошенко (а їх було надто багато) автоматично стануть ворогами Ющенка (майже за середньовічним принципом – “Ворог мого друга – мій ворог”).

Початок урядової діяльності Юлії Тимошенко почався з її візиту до Москви на початку 2000 року. “Независимая газета” повідомляла у дні візиту, що “ у нового вице-прем'єра добрі особисті стосунки з багатьма першими особами “Газпрому”, з мером Москви Юрієм Лужковим”. (Варто зауважити, що у 1987 році Юлія Тимошенко надіслала у Москву шість мармурових панно, які нині прикрашають входи в метро станцій “Пушкинская”, “Тверская”, “Чеховская” з надписами “К 850-летию Москві от ЕЭС Украины”. З цього широкого жесту, нібито, почалася дружба Юлії Тимошенко з московським мером). І хоча до складу урядової делегації окрім Ю.Тимошенко, входили міністр палива і енергетики Сергій Тулуб та заступник голови правління “Нафтогазу України” Ігор Діденко, переговори з Ремом В'яхірєвим велися тет-а-тет. Як наслідок – Юлія Тимошенко визнала незаконний відбір російського газу українськими споживачами, рівно ж як і визнала борг українських споживачів за газ перед Росією у розмірі $ 2,8 млрд. Російська преса у ті дні зі злою іронією писала, що таким чином “Юлія Тимошенко не лише метафорично висікла себе і свою державу, але й отримала можливість нарешті розрахуватися і за борги ЄЕСУ перед Міністерством оборони РФ, які становлять 235 млн. дол.”

В Україні піднялася хвиля невдоволення. Виправдовуватися почав голова “Нафтогазу” Ігор Бакай. Олександр Волков звинуватив Юлію Тимошенко у непатріотизмі. Вкрай вороже сприйняли інформацію, що надійшла з Москвви, у СДПУ(о). Однак Юлія Тимошенко заявила, що борг за газ – це не борг держави, а борг “Нафтогазу України”. В умовах, коли президент Росії Володимир Путін у особистому листі на ім'я Леоніда Кучми пригрозив, що розвалить український ринок газу, а міністр енергетики Росії Віктор Калюжний заявляв про припинення надходжень російського газу в Україну, Юлія Тимошенко вирішила пожертвувати “Нафтогазом” – однією структурою. Тим більше, що у неї були свої порахунки з Ігорем Бакаєм, який свого часу витіснив “клан” Тимошенків з газового ринку України.

Більше того, свій візит в Москві Юлія Тимошенко вважала перемогою української дипломатії. На прес-конференції за результатами візиту вона заявила: ”Досі діяла міжурядова угода між Україною і Росією від 1994 року, у відповідності до якої ціна газу на кордоні становить 80 дол. за 1000 куб.м. Я вважаю, що моя поїздка в росію дала можливість Україні отримати газ за принципово новою ціною – 40 дол. за 1000 куб. м.”. На запитання ж, що Україна має дати за це Росії (оскільки журналісти розуміли, що за “гарні очі” ціна вдвічі не зменшується), тим більше таким прагматичним партнером, як Росія), Юлія Тимошенко відповіла: “Взамін – гроші. Нормальні, чисто грошові стосунки”. І осяяла всіх присутніх чарівною посмішкою – тією посмішкою, яка обоззброювала найбільших ворогів.

Після повернення з Москви Юлія Тимошенко запропонувала Президентові дві програми виходу з енергетичної кризи. Перша з них стосувалася боротьби з корупцією на енергоринку і називалася “Чиста енергія”. Вона покликана перенаправити фінансові потоки від посередників до виробників і постачальників енергоресурсів. Друга передбачала запровадження в Україні на 3 місяці “надзвичайного стану в галузі електроенергетики”.

Забігаючи наперед, варто зауважити, що обидві програми залишилися далекими від втілення. Однак проект “Чиста енергія” і його схвалення прем'єр-міністром та Президентом розв'язав руки Юлії Тимошенко у боротьбі з її колишніми кривдниками.

Першим не втримав Ігор Бакай. У протистоянні з тендітною жінкою він програв і у березні 2000 року добровільно подав у відставку з поста голови “Нафтогазу України”. Наступним став міністр палива і енергетики Сергій Тулуб, який розглядався, як особа, наближена до Григорія Суркіса – запеклого опонента Юлії Тимошенко. У травні 2000 він також іде у відставку. Так само йде у відставку, залишаючи пост міністра економіки, Сергій Тигипко – людина, що на початках розглядалася як союзник Юлії Тимошенко по “блоку реформаторів”. Однак згодом Сергій Тигипко висловив невдоволення пропонованими віце-прем'єром схемами виходу з енергетичної кризи. Нарешті, у червні 2000 року з посади голови НАК “Нафтогаз України” йде Ігор Діденко), згідно з розповсюдженою думкою ,“людина Бакая”.

У результаті, перефразовуючи Маркса і Енгельса, “всі сили старого світу повстали проти неї”. Секретар Ради національної безпеки і оборони України Євген Марчук написав доповідну на ім'я Леоніда Кучми, з якої випливає, ніби перебування Юлії Тимошенко на посту віце-прем'єре шкодить національним інтересам України. Продовжували критикувати енергетичну політику уряду Волков, Суркіс, Медведчук. Зрештою, й сам Президент демонстрував, що він – не в захваті від Юлії Тимошенко.

Відчуваючи слабкість своїх позицій, Юлія Володимирівна спробували здійснити хитрий маневр і розпустила чутки про бажання повторно балотуватися у своєму ж 99-му окрузі на Кіровоградщині. Як результат – на округ було кинуто масу “чорного PR-у”. Скажімо, у окрузі було зареєстровано двох кандидаток з прізвищем Тимошенко – заступника начальника управління статистики м.Кіровограда Аллу Тимошенко та бригадира будівельної бригади “Акме-плюс” Галину Тимошенко. Очевидно, такі “витончені” технології вимагали від недоброзичливців Юлії Володимирівни додаткових матеріальних та інтелектуальних вливань. Але Юлія Тимошенко врешті-решт заявила, що балотуватися не буде.

Очевидно, їй самій стала зрозумілою та роль, яку вона зайняла у оточенні Леоніда Кучми. “Зеркало недели” так охарактеризувало цю роль: “Глава держави свідомо тягне зі звільненням Тимошенко, щоб якомога довше протримати в напрузі лідерів фінансово-політичних груповань, які для нього сьогоні становлять значно більшу небезпеку, ніж, по суті, загнана в “прострілюваний простір” екс-голова ЄЕСУ. Активність і амбіційність Віктора Медведчука, альянс Григорія Суркіса і Євгена Марчука, що намітився, повільне, але впевнене зростання чисельності (і відповідно зростання впливів) фракції “трударів” імені Віктора Пінчука, Ігора Шарова і Андрія Деркача – все це, безумовно, не залишається поза увагою гаранта реформ. Єдина реальна противага могутнім центрам кулуарних впливів – Тимошенко”. І далі наводяться слова одного з “сильних світу цього”: “Я не боюся перспективи мати у ворогах п'ятьох Ющенків – за умови, що поруч не буде Тимошенко”.

18 червня 2000 року сталася подія, яка не залишила байдужим жодного громадянина України. У популярній програмі “Епіцентр” на каналі “1+1” журналіст В'ячеслав Піховшек ризикнув у прямому ефірі зіштовхнути лоб-в-лоб Юлію Тимошенко та Григорія Суркіса – двох давніх опонентів. Гостра і запекла дискусія, у якій обидває учасників вдалися до взаємних звинувачень у незаконних діях, як не дивно принесла чимало додаткових плюсів саме Юліїї Тимошенко (хоча існує думка, скажімо, озвучена екс-президентом Леонідом Кравчуком, що “краще на екрані виглядав Григорій Михайлович”). Георгій Гонгадзе пояснював перемогу Юлії Тимошенко тим, що “багатомісячне цькування Тимошенко через ЗМІ зробило свою справу. Перед ошалілим Піховшеком сиділа не дівчинка для биття, яку йому довелося на одному з “Епіцентрів” “монтувати” і вирізати наші неприємні запитання, а загартований боєць, якому вже нічого губити, окрім власної посади. Стримуючи острах і сльози, вона не дала втягнути себе в “бабську” свару і своєю поведінкою нічого, окрім поваги, не викликала”.

Одразу ж після перемоги на публічних теледебатах Юлія Тимошенко робить ще один крок – і проводить через парламент закон, що регулює процеси в енергетичній галузі, насамперед в галузі обленерго. Найбільш боляче цей закон бив по людям, які тримали у своїх руках акції обленерго. Згодом один із народних депутатів – власників пакету акцій одного з обленерго, бідкався у кулуарах Верховної Ради, що “Юля нас взула на нашому ж полі, зробивши наш бізнес невигідним”.

Протягом перших 7 місяців роботи Юлії Тимошенко на посту віце-прем'єра мінімум 17 разів (!) з'являлася інформація про можливість її близької відставки. “Ходи по лінії найбільшого опору – і ти пізнаєш світ”, - писав Іван Багряний. Юлія Володимирівна вирішала ходити саме по лінії найбільшого опору. І навіть у день, коли вона мала відзначати семиріччя свого перебування у Кабміні, газета “Киевские ведомости” написала, що “деякі експерти прогнозують, що Віктор Ющенко в найближчому майбутньому для зменшення системного ризику всього проекту цілком може відмовитися від послуг ультра-амбітної Юлії Тимошенко, так як має їй достойну заміну в особі голови Мінпаливенерго Сергія Єрмілова”.

Свого часу Юлія Тимошенко запропонувала використовувати як символ партії “Громада” птаха Фенікса, що постає з попелу і продовжує жити. Очевидно, Юлія Тимошенко стане живим уособленням Фенікса, якого неможливо вбити. Як сказав один мій знайомий: “Навіть якби мені завтра на суді довели, що ця жінка пограбувала мене, мою сім'ю і пів-України, я би їй пробачив”.

Ось такий феномен української жінки-політика Юлії Тимошенко. Ось такий феномен українського суспільства.