Турецька Республіка й Іран після Другої світової війни

Особливості внутрішньополітичного розвитку Туреччини у другій половині ХХ ст.

Туреччина (площа – 780,5 тис. кв. км, населення – 66 млн. чол. на 2000 р.), котра не брала участі в Другій світовій війні й лише формально оголосила в лютому 1945р. війну фашистській Німеччині, тим не менше, перебувала після завершення війни у важкій ситуації. На межі краху була перенапружена під час війни економіка, надзвичайні закони, прийняті під приводом військової загрози, викликали масове незадоволення. Різку критику опозиції викликала однопартійна система. Крім того, в середовищі правлячої НРП намітився розкол. Уряд змушений був дати дозвіл на створення опозиційних політичних організацій.

Однією з них стала заснована у січні 1946 р. Демократична партія (ДП), яку очолив колишній прем'єр країни Джеляль Баяр. Заручившись підтримкою фінансових та промислових кіл, він включив до партійної програми вимоги надати права вільного розвитку приватному капіталу, а також відмінити обмеження в інвестиційній політиці. Тоді ж почалося зближення між Туреччиною та США, які підписали з Анкарою 12 липня 1947 р. угоду про надання останній військово-технічної допомоги. Туреччина отримала 100 млн. доларів допомоги, в країні з'явилися американські військові місії та радники, почалися поставки сучасного озброєння. Зовнішньополітичні орієнтації змусили президента Ісмета Іненю та парламент розпочати лібералізацію внутрішнього режиму в країні.

Ситуація загострилася після викриття зловживань та корупції у верхніх ешелонах влади. Упродовж 1949-1950 років при владі у Туреччині змінилося 3 урядові кабінети, але жоден з них не зміг вивести суспільство зі стану перманентної кризи. В умовах жорстокої політичної боротьби в країні 14 травня 1950 р. відбулися парламентські вибори, на яких перемогла ДП, що отримала 396 місць. Таким чином завершився 27-річний період одноосібного правління НРП. Парламент обрав президентом Д.Баяра, прем'єр-міністром став великий землевласник Аднан Мендерес. Він задекларував намір обмежити державний капіталізм і провести приватизацію промисловості. Залучалися зарубіжні інвестиції, створювалися нові підприємства зі змішаним та приватним капіталом. Загалом у 1948-1959 роках лише від США Туреччина отримала допомогу на 2,9 млрд. доларів. Урядові заходи були успішними, за той же період середньорічний приріст промислової продукції становив у середньому 8%.

У внутрішній політиці найбільші послаблення було зроблено для партій релігійного спрямування. Політика поступок клерикальним колам полягала у відкритті шкіл імамів та мулл, відновленні старих та будівництві нових, мечетей, уведенні обов'язкового навчання релігії в середніх школах. Уряд ДП продовжив практику державного протегування націоналістичним організаціям, водночас активна боротьба проводилася з комуністичним рухом. ВНЗТ закон про пресу й закон про демонстрації та зібрання різко обмежили демократичні свободи мешканців Туреччини. Бажаючи продемонструвати лояльність до США, уряд А. Мендереса в липні 1950 р. без санкції парламенту вислав до Кореї турецьку бригаду. Туреччина стала єдиною країною Близького та Середнього Сходу, що взяла участь у війні на Корейському півострові. У жовтні 1951 р. Туреччина вступила до НАТО, а в 1954-1955 роках підписала угоди про співпрацю з Пакистаном та Іраком. Під патронатом США та Англії в листопаді 1955 р. в Багдаді на нараді прем'єр-міністрів Туреччини, Іраку, Ірану, Пакистану та Британії було оформлено військовий блок — Багдадський пакт. У січні 1959 року після виходу з пакту Іраку штаб-квартиру реорганізованого в Організацію центрального договору (СЕНТО) блоку перенесено до Анкари.

Супутнє ринковим реформам зубожіння частини населення країни, інфляція, ріст цін та податків викликали зростання напруження в турецькому суспільстві. Незадоволення населення викликала відмова від етатиських заходів соціального захисту на тлі відкритого протегування закордонному капіталу. Зростання суспільного напруження правляча ДП спробувала погасити репресивними заходами, закрито опозиційні газети, арештовано лідерів студентського руху. Обурені масовими репресіями, студенти Стамбульського університету 29 квітня 1960 р. розпочали серію молодіжних мітингів, що поширилися на інші міста країни. Ситуація в країні вийшла з-під контролю уряду, тоді на світанку 27 травня 1960 р. підрозділи анкарського та стамбульського гарнізонів зайняли урядові об'єкти й арештували лідерів ДП, уряд та президента Д. Баяра. До відповідальності було притягнуто 592 особи, 461 з яких після тривалого процесу було засуджено до тюремного ув'язнення, а трьох, разом із А. Мендересом - повішено.

У січні 1961 р. Комітет національного порятунку передав владу Установчим зборам, які, в свою чергу, 27 травня прийняли нову конституцію країни. Конституція 1961 р. проголосила Туреччину "національною, демократичною, світською та соціально-правовою державою". Але на тлі перманентних урядових криз і спроб військових переворотів додаткові проблеми уряду з другої половини 60-х років створювала активізація підпільних угрупувань ультраправих та ісламських фундаменталістів. У липні 1974 р. до внутрішньополітичних турбот країни долучилася важлива міжнародна проблема. У результаті висадки турецьких військ на Кіпрі, де грецька частина населення вчинила чергову спробу встановити повний контроль над островом і приєднатися до Греції, виникла криза у відносинах між Туреччиною та її партнерами по Н АТО — Грецією й США. У відповідь на турецькі дії США припинили поставки зброї та пригрозили економічними санкціями. Рішуче налаштовані турецькі військові, бажаючи продемонструвати незалежність від заокеанського союзника, віддали наказ встановити контроль над аеродромами та станціями електронної розвідки, збудованими в Туреччині американцями. Кризу в стосунках зі США було врегульовано лише в 1976 р, після підписання нової оборонної угоди.

Поглиблення економічної та урядової кризи схилило турецьких військових до активних дій. У вересні 1980р. начальник Генерального штабу Кенан Еврен здійснив переворот, у результаті якого влада в країні перейшла до рук керованої ним Ради національної безпеки {РНБ). Військові відмінили дію конституції, розпустили парламент, політичні партії та профспілки. Запропоновані РНБ реформи, грунтуючись значною мірою на позаекономічному примусі, дещо загальмували рецесію й стабілізували економічну ситуацію. З іншого боку, постійне порушення прав людини в країні позбавило Туреччину фінансової допомоги з боку ЄС та міжнародних фінансових організацій.

Починаючи з 1983 р. військові поступово почали відновлювати політичні свободи. На парламентських виборах восени 1983 р. перемогла партія "Вітчизна", лідер якої Тургут Озал очолив новий цивільний уряд. Продовживши стабілізаційний курс в економіці, Т. Озал зумів налагодити співпрацю з країнами Заходу і отримати від них необхідні для країни позики. У другій половині 80-х років почалося повільне відновлення турецької економіки, зруйнованої десятиліттями кризи. Пішовши в 1989 р. з поста прем'єр-міністра, Т. Озал був обраний президентом Туреччини. Продовжуючи започатковані реформи, в 1992 р, він добився підписання домовленості про повне скасування, починаючи з 1995 р. усіх торгових обмежень у відносинах із Євросоюзом. Але процеси лібералізації суспільних звичаїв та вестернізації культури, які супроводжували поглиблення економічних контактів із Заходом викликали стійке несприйняття з боку фундаменталістських кіл. На ґрунті незадоволення суспільними процесами відбулося об'єднання консерваторів, що створили Партію добробуту. На виборах у грудні 1995 р. ця партія отримала більшість місць в парламенті, а її лідер Нехметтін Ербакан став прем'єр-міністром. Політичний курс уряду Н.Ербакана позначився більш жорсткою політикою держави щодо опозиції та курдського національного руху, але його сприяння ісламізації освіти й духовної сфери життя країни викликало різке несприйняття військових.

У червні 1997 р. вони добилися відставки про ісламістського уряду а через півроку – заборони партії Н.Ербакана. Туреччина не побажала повторювати печальний досвід таких країн, як Іран, і віддала перевагу прибічникам світських принципів державного будівництва, з квітня 1999 р. при владі перебуває Демократична ліва партія, очолювана ветераном турецької політики Бюлентом Еджевітом. Турецькі війська здійснили кілька військових операцій проти курдського-партизанського руху на території Іраку, а в 1998 р.. погрожуючи війною, зажадали від Сирії припинити підтримку курдського незалежницького руху. На початку 1999 р. турецьким спецслужбам спільно з ЦРУ та "Моссадом" вдалося захопити лідера національно-визвольного руху курдів Мустафу Оджалана. Звинуваченого в організації численних терористичних актів лідера Курдської робітничої партії (КРП) військовий суд засудив до смертної кари. У відповідь курди здійснили низку терористичних актів й пообіцяли розгорнути ще масштабнішу антиурядову діяльність у тому випадку, якщо керівника КРП стратять. Перебуваючи у в'язниці М, Оджалан звернувся до своїх прихильників із закликом припинити підпільну діяльність. У серпні 1999 р. почався вивід збройних формувань курдів за межі території Туреччини. У внутрішній політиці уряд Б.Еджевіта здійснює програму глобальних економічних реформ: упорядкування бюджету, соціальної служби, реорганізацію банківської сфери та масштабний розвиток приватизації.

“Біла революція” Мохамеда Рези і її невдача.

Іран (площа – 1,65 млн. кв. км, населення – 66 млн. чол. на 2000 р.) у другій половині 40-х років став ареною постійних змін урядів, заворушень та спроб державних переворотів. Така ситуація склалася внаслідок суперництва за владу прихильників партії Туде, лівих націоналістів та ісламських екстремістів. Додаткові труднощі іранському уряду створювали інспіровані СРСР національні рухи азербайжанців та курдів. 12 грудня 1945 р. у головному місті радянської зони окупації Тебрізі проголошено Азербайджанську республіку. Озброєні радянською зброєю іранські комуністи захопили владу в північних районах країни, й, орієнтуючись на радянські зразки, розпочали творення власної адміністративної системи. Лише після того, як підтиском СШ А радянські війська залишили Іран, тегеранському урядові вдалося повернути контролі, над населеними азербайжанцями районами. Але й у наступні роки продовжився період політичної нестабільності.

Так тривало до початку 60-х рр., коли, спираючись на фінансування від США, шахський уряд вдався до проведення широкої програми реформ внутрішнього життя країни та швидкої модернізації суспільного устрою, що отримали згодом назву "білої революції". Передусім, шахський уряд здійснив земельну реформу. На початку 1961 р. великі землевласники, серед яких значну частину складало духовенство, в примусовому порядку передали свої наділи державі, яка виплатила їм грошову компенсацію. Згодом ці землі, а також землі, що були власністю шаха, розподілено між селянством. У результаті аграрних перетворень кількість селян, що володіли приватними земельними наділами, зросла з 25 % до 78 %. За підтримки уряду було створено сільськогосподарські кооперативи. Крім розпродажу шахських та державних земель, уряд розробив законопроект про обмеження розмірів земельної власності. Затверджений парламентом закон встановив верхню межу землеволодіння: 600 га богарних земель і 300 га зрошуваних під паром та пасовищами. Зворотною стороною аграрних реформ стала аграрна криза, що охопила в 60-х роках іранське село, її головною причиною стала відсутність у дрібних власників необхідної для ефективного обробітку землі інфраструктури.

Крім земельної реформи, уряд здійснив також низку інших заходів, спрямованих на модернізацію економіки та суспільного устрою країни. Проведено заходи, спрямовані на ліквідацію неписьменності та покращення лікарської допомоги. Навесні 1963 р, почалося створення "корпусу просвітництва" - напіввійськової організації, сформованої з випускників шкіл та вузів. Службовці корпусу замість військової служби на 14 місяців відправлялися в нерозвинені райони країни, де навчали неписьменних і пропагували основи санітарно-гігієнічних норм. У січні 1963 р. уряд зобов'язав підприємців встановити залежність заробітної платні робітників від ефективності праці підприємства. Але приватні власники з незадоволенням сприйняли це розпорядження й вдавалися до його саботажу. Разом з реформами уряд Ірану демонстрував бажання покінчити з традиційними для країни казнокрадством та корупцією. За звинуваченнями в зловживанні службовим становищем і крадіжках державних коштів було арештовано багато військових та цивільних чиновників.

До модернізаційних процесів вороже ставилися ортодоксальні кола шиїтського духовенства. Шах безжалісно придушував усі вияви опозиційності. Створена для боротьби з антидержавними виступами таємна поліція САВАК швидко розрослася до загрозливих розмірів і почала претендувати на всезагальний контроль над суспільним життям країни. У червні 1964 р. у відповідь на надання урядом надзвичайних економічних привілеїв громадянам США шиїтське духовенство закликало народ до повстання. У зіткненнях з поліцією та армією загинуло близько 10000 осіб. Лідер релігійної опозиції аятолла Хомейні змушений був емігрувати.

Ісламська Республіка Іран.

Опір іранського суспільства політиці соціальних реформ шаха особливо посилився в середині 70-х років. Головного причиною незадоволення населення була європеїзація країни, наплив іноземців, поширення західної масової культури, які супроводжувалися жорстокими урядовими репресіями. Форсоване проведення економічних та соціальних реформ відбувалося без врахування специфіки традиційного суспільного укладу та канонів мусульманства. Значний опір викликало поширений західної фінансової; системи, яка розоряла дрібних підприємців та сільськогосподарських виробників.

У 1976 р. підтиском США Мохаммед Реза змушений був піти на деяку лібералізацію свого режиму. Шах звернувся до народу з виступом, у якому засудив практику політичних арештів, зловживання в судах та поліційні тортури, про які він нібито не знав. З квітня 1977 р. в Ірані судові процеси стали відкритими, частково ліквідовано цензуру, в країну стали допускати зарубіжних спостерігачів. У грудні 1977 р. під час візиту до Ірану президент США Джиммі Картер підтримав лібералізаційні процеси в країні, пов'язавши їх водночас із наданням американської фінансової підтримки.

Скориставшись наданням обмежених демократичних свобод, роком пізніше організаційно оформилася антишахська опозиція. Карім Санджабі та Шахпур Бахтіяр створили Національний фронт, а Мехді Базарган -- Товариство захисту свободи і прав людини. Духовним лідером опозиції залишався аятолла Хомейні. Створивши в Парижі центр антиурядової пропаганди, духовний лідер іранських шиїтів зумів схилити на свій бік переважну більшість населення Ірану. У своїх відкритих листах до народу аятолла вимагав звільнення політв'язнів, ліквідації урядового репресивного апарату, покарання винних в економічних та політичних зловживаннях, скорочення військових видатків та згортання співпраці з європейськими країнами та США.

У відповідь на образливу статтю, опубліковану 7 січня 1978 р. в урядовій газеті "Еттелаат", що висміювала намагання Хомейні чинити тиск на шахський уряд, релігійно налаштована студентська молодь 9 січня в священному для шиїтів місті Кумі влаштувала велику маніфестацію, розганяючи чотиритисячну демонстрацію, поліція почала стріляти в натовп і вбила близько 100 осіб. Після них подій спалахи антиурядових виступів стали повторюватися через кожні 40 днів. Демонстрантів, які збиралися на поминання убитих, розганяла поліція, з'являлися нові жертви й усе повторювалося. У червні 1978 р. під час розгону маніфестантів у Тебрізі дійшло до вуличних боїв та погромів урядових установ, унаслідок чого загинуло майже 1000 осіб.

Змушений піти на поступки, 8 серпня 1978 р. шах оголосив, що заплановані на червень наступного року вибори до парламенту будуть вільними й опозиція матиме змогу реалізувати своє право на участь в управлінні державою. Однак уже 19 серпня, скориставшись терористичним актом в Абадані, внаслідок якого загинуло 700 осіб, уряд звинуватив релігійну опозицію в незаконній діяльності й заборонив легальні опозиційні партіїта їхню пресу. У відповідь у країні почалися масові акції протесту, що призвели до наступних людських жертв. Спроба запровадити в країні 7 вересня військовий стан призвела до загального страйку. Промисловість, транспорт і комунальні служби Ірану були майже повністю паралізовані. Відчуваючи невпевненість у своїх силах, уряд вдавався до взаємосуперечливих дій: разом з лідерами опозиції арештовувано офіцерів САВАК, розпущено деякі партії й водночас випущено з тюрем політичних в'язнів. Західні інвестори почали вивозити з Ірану свої гроші. В окремі дні з країни за кордон переводилося по 50 млн, доларів.

У січні 1979 р. в Хузистані почалися відкриті збройні зіткнення між армією та антишахськими партизанами. Оскільки армія почала втрачати контроль над ситуацією, а окремі підрозділи відмовлялися виконувати накази головнокомандування, шах змушений був запропонувати очолити уряд лідерові поміркованої опозиції Ш. Бахтіяру. Новий прем'єр одразу ж розпустив САВАК, оголосив про припинення протистояння з народом. 15 січня 1979 р. шах виїхав за кордон на лікування. Бажаючи стабілізувати економіку, Ш. Бахтіяр оголосив про скорочення урядових видатків на 7 млрд, доларів в основному за рахунок відмови від закупок зброї.

Однак, релігійні кола не визнали уряду, що отримав владу з рук шаха. 1 лютого 1979 р. майже 4 мільйони іранців зібралися в аеропорту іранської столиці, щоб зустріти літак, на якому з вигнання повертався аятолла Хомейні, 5 лютого Хомейні оголосив прем'єром країни М. Базаргана. У країні почалося двовладдя, оскільки різні міністерства визнавали різних прем'єрів. Криза почалася 9 лютого, після того як підрозділи шахської гвардії "безсмертних" напали на базу ВПС під Тегераном, особовий склад якої активно виявляв підтримку Хомейні. У наступні два дні бої між прихильниками та противниками аятолли поширилися на Тегеран та інші міста. 12 лютого 1979 р. сили, що зберігали вірність шахові припинили опір. Загалом під час подій 9-12 лютого загинуло 964 особи і близько 4000 було поранено, Ш.Бахтіяр змушений був залишити країну. Загалом, число жертв іранської революції, включно з убитими урядовими військами та спецслужбами під час антиурядових демонстрацій 1978-1979 років, сягнуло 15000 осіб.

Після ліквідації уряду Ш. Бахтіяра влада опинилася в руках духовенства, а країну після референдуму 30 березня 1979 р. було проголошено ісламською республікою. Дотримуючись ригористичних норм ісламу, новий уряд одразу ж взявся за реорганізацію суспільного життя. Світське законодавство було замінено нормами шаріату, а шиїзм проголошено державною ідеологією країни. При уряді створено спеціальний трибунал, що розглядав справи членів шахського уряду, офіцерів служб безпеки та інших діячів попереднього режиму. Лише до серпня 1979 р. трибунал виніс 500 смертних вироків. Водночас ісламська влада жорстоко придушила національні виступи курдів, белуджів та азербайджанців.

Зовнішня політика Ірану визначалася запропонованим аятоллою Хомейні гаслом: "Ні Захід, ні Схід, а ісламська республіка". Особливо напруженими були стосунки Ірану зі США, які навіть були оголошені "світовим сатаною". У листопаді 1979 р. студенти Тегеранського університету захопили будинок американського посольства в іранській столиці разом з усім персоналом. Вимагаючи видачі шаха, що виїхав до США, іранці впродовж 444 днів утримували закладників. Президент США Дж. Картер, відмовившись видати Мохаммеда Резу, спробував вчинити фінансовий тиск на Іран, заморозивши в банках СЩА понад 8 млрд. іранських доларів. У відповідь релігійні фундаменталісти вчинили напади на американські посольства в Пакистані, Малайзії, Індії та Туреччині, а в Парижі іранські спецагенти вбили племінника шаха. Спроба американського елітного спецпідрозділу "Дельта" силою повернути ^вкладників у квітні 1980 р. завершилася повним провалом. Втративши літак, два вертольоти та 15 осіб американці змушені були відмовитися від свого задуму. Іран повернув закладників лише в січні 1981р.

Суттєвою складовою і райської зовнішньої політики у 80-х роках стала спроба експорту ісламської революції до інших мусульманських країн регіону. Іранський уряд надавав фінансову та військово -технічну підтримку багатьом терористичним угрупуванням, а також національно-визвольному рухові в Афганістані. Іран довгий час підтримував тісні стосунки з радикальними палестинськими організаціями. Міжнародний скандал викликала фетва (релігійне рішення) аятолли Хомейні. який заочно виніс смертний вирок англійському письменникові індійською походження Салману Рушді, авторові роману "Сатанинські вірші". Іран офіційно встановив грошову винагороду за вбивство письменника, який, на думку іранських богословів, написав образливий для мусульман твір.

Після смерті в червні 1989 р. аятолли Хомейні влада в країні перейшла не до наступника його духовного сану аятолли Хаменеї, а до порівняно поміркованого політика Алі Акбара Хашемі Рафсанджані. Іран продовжив підтримку шиїтських рухів у Лівані, Алжирі та Єгипті, а також з початку 90-х років розпочав налагодження контактів з новими мусульманськими державами колишнього СРСР. Переобраний у травні 2001 р. на другий 4-річний президентський термін Сейед Мохаммед Хатамі прагне зміцнити позиції очолюваної ним поміркованої виконавчої влади у боротьбі з фундаменталістською більшістю меджліса.