Історичний розвиток українського національного відродження

Зміст

Вступ

1.Політика царського уряду в українському питанні другої половини 19 ст.

2.Наслідки революції та громадянської війни

3.М.Драгоманов і Українське національне відродження

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Метою наукового дослідження
є висвітлити особливості українського питання другої половини 19 ст.

Предметом наукового дослідження
є особливості українського питання другої половини 19 ст.

Об
’
єктом наукового дослідження
є українське питання другої половини 19 ст.

Актуальність теми
Аналіз цього питання дозволить акцентувати увагу на певних визначальних сторінках українського державотворення. Слід зазначити, що після поразки Наполеона в Росії 1812 р. в Європі відновилися жорстка реакція абсолютизму, а в Росії — гноблення царизму. Як наслідок, в Україні виникають таємні товариства і формуються на західноєвропейський взірець масонські ложі (нелегальні угруповання, які ставили перед собою передовсім гуманістичні й соціальні завдання, а пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї). Найбільшу масонську ложу було засновано під назвою "Любов до істини" в Полтаві. Членами її були відомий український письменник І. Котляревський та історик В. Лукашевич. Лукашевич намагався утворити Малоросійське товариство з метою боротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа "Об'єднаних слов'ян", членами якої були здебільшого польські поміщики та російські інтелігенти. Менші ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині. Багато членів масонських лож в Україні ввійшли до складу декабристських товариств. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, керівництво яким здійснював полковник П. Пестель. Воно мало свої філії у Кам'янці й Василькові на Київщині.

У 1823 р. в Новгороді-Волинському виникло Товариство об'єднаних слов'ян, засновниками якого були брати Борисови та І. Горбачовський, українці за походженням.

1.Політика царського уряду в українському питанні другої половини 19 ст.

Політика царського уряду в українському питанні другої половини 19 ст. була вкрай жорстокою та нищівною. Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Але їхня діяльність, їхні волелюбні ідеї, відкритий виступ проти самодержавства й кріпацтва, мужність і героїзм стали взірцем для майбутніх поколінь борців за соціальне й національне відродження. Під впливом повстання декабристів на початку 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гурток, членами якого було 20 студентів, службовців, офіцерів. Вони читали і поширювали революційні твори, що закликали до повалення самодержавства. Таємний гурток протягом 1827—1830 pp. діяв також у Ніжинській гімназії вищих наук, членами якого були викладачі та гімназисти, зокрема майбутні письменники М. Гоголь, Є. Гребінка. Але врешті й ці осередки вільнодумства було розгромлено, а їхні учасники потрапили під суворий нагляд поліції і втратили можливість працювати та навчатися. На боротьбу проти самодержавства в 40-х роках XIX ст. стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції, Незадоволені тільки культурно-просвітницькими заходами, вони в ході боротьби проти національного гноблення висували загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України.Зазначені організації вимагали повалення самодержавства, створення республіканського ладу, скасування кріпосного права, запровадження освіти для всіх станів, надання політичних свобод і соціальної рівності всім громадянам. Офіційна влада царського уряду робила все для того, щоб знищити будь-які прояви українського національного духу. У1863 р.
міністр внутрішніх справ П. Валуэв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій Малоросійською «говіркою» дозволялося друкувати лише художні твори. Громади були розлущені. Припинив роботу часопис «Основа»[2,c.512]. Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише на початку 70-х років внаслідок послаблення цензури В.Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх прихильників у Галичині громадівці почали використовувати й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. у Києві відділу Російського географічного товариства. Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м.
Емс (Німеччина)[5,c. 261]. Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М.Костомарова. В.Антонич і П. Митецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б.Грінченко і О.Кониський стояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них не було конкретної програми дій. Таким чином, національна політика царського урядув другій половині XIXст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українського народу прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку. Попри політичні переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.

2.Наслідки революції та громадянської війни

Тривала революція та громадянська війна негативно вплинула на стан промисловості, сільського господарства, транспорту. Промислові підприємства закривались, обсяг промислового виробництва скоротився на 50 відсотків, а в деяких галузях виробництва навіть більше ніж на 75 відсотків.Значно скоротились обсяги зовнішньої торгівлі. Перестали працювати великі чорноморські порти — Одеса, Херсон, Миколаїв. Залізниці ледь справлялись з військовими перевозками. Заводи та фабрики випускали переважно військову продукцію, предмети широкого вжитку практично не вироблялись. Ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію і товари першої необхідності швидко зростали при різкому зниженні купівельної спроможності населення. Ринок стрімко руйнувався. За роки війни національне багатство Росії та України скоротилось на 60 відсотків, в порівнянні з довоєнним 1913 роком[4,c.329].

Стало очевидним, що до затяжної війни ні царський уряд, ні російська армія не були готові. На фронті відчувалась нестача гармат, гвинтівок, боєприпасів. Промисловість не могла задовольнити потреби фронту. В країні не вистачало вугілля, металу. Царська армія змушена була відступити з Галичини, Польщі, Прибалтики. Кінець 1916 — початок 1917 років характеризувався різким спадом видобутку вугілля на Донбасі, дезорганізацією роботи транспорту, поглибленням кризи в усіх галузях виробництва. До цього ще додалась гостра продовольча криза, що була викликана скороченням сільськогосподарського виробництва. Село гостро відчувало нестачу робочої сили, результатом якої було різке скорочення посівних площ. Підірвали виробничі сили селянського господарства й військові реквізиції, перш за все худоби. Економічна криза тяжким ярмом лягла на плечі робітників, селян, інших верств населення. Знижувався життєвий рівень, погіршилось становище простого народу.

3.
М.
Драгоманов і
у
країнське національне відродження

У другій половині XIX ст. активізувався визвольній рух в Україні, який в увійшов в історію як Українське національне відродження. Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В. БІлозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасники якого - В.Антонович, Б. Познанський, Ф. Панченко, Т.Рильський, А.Свидницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення.

Внаслідок репресій та арештів1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» перестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М. Драгомановим, І. Касяненком, братами Синьогубами й П. Чубинським створили нове таємне товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, І.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Коштом заможних українців В. Тарнавського і Г. Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню.У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував твори українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка, «Граматика» II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українського народу.У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства[6,c.89].

На початку 1870 року з'явилася програма братства - «Декларація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бути справжньою українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти винятково українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які почали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю егідою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.

Висновки

українське національне відродження драгоманов

Виникнення та поширення в Європі, у тому числі і в Україні, нових ідей пов'язано з появою нової категорії людей, які ці ідеї пропагували. У Східній Європі їх називали інтелектуалами, або інтелігенцією. Вони походили здебільшого з міщан, а також з дрібної шляхти, козаків і селян. Інтелігенцію об'єднувала вища освіта. Тому цілком зрозуміло, що вона виникла в містах — насамперед у тих, де були вищі навчальні заклади. Саме в І пол. XIX ст. на українських землях почали діяти перші університети — у Харкові (1805 р.) і Києві (1834 р.) (Львівський університет було відкрито раніше — 1661 p.). Вони стали не просто науково-освітніми центрами регіонів, а й провідниками української історії та культури. Не пов'язана вже з дворянством, нова інтелігенція дедалі більше переконувалася, що влада має належати не панству-старшині, а представникам простого народу. Саме серед народу інтелігенція шукала джерела свідомості та національної сили. Однією з найбільш захоплюючих концепцій, які висували інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідомості). Адже в цей час починає формуватися нове поняття спільності людей, яке спирається на територіальну цілісність більшості земель, на економічні зрушення II пол. XIX ст., на зміни в регіонально-кількісному й соціальному складі населення, на спільність мови та культури. У цих умовах важливого значення набуває славнозвісний принцип: кожній нації — (своя) держава, а боротьба за національні права водночас стає боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість.

Список використаних джерел

1. Довідник з історії України. Т.1-2. – К., 1993, 1995.

2. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.1-2. – К., 1991.

3. Історія України / За ред. Ю. Зайцева. – Львів, 1996.

4. Історія України / За ред. Б.Н. Лановика. – К., 1999.

5. Історія України / За ред. В.А. Смолія. – К., 2002.

6. Українське державотворення. Невитребуваний потенціал. Словник-довідник. – К., 1997.

7. Універсальний словник-енциклопедія. – К., 1999.

8. Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки неписаної історії. – К., 1993.