Формування людини сучасного фізичного типу

План

1.
Загальна характеристика процесу формування Homo sapiens'a

2. Африка

3. Європа

4. Азія

5.
Фізичний тип людей верхнього палеоліту (неоантропів)

Удосконалення фізичного типу представників роду Homo відбувалося протягом
четвертинного періоду (розпочався приблизно 2 мільйони років тому). В цей час тривало
загальне похолодання, що розпочалося ще у третинному періоді. Різкі зміни природно-кліматичних
умов супроводжувалися, з одного боку, наступами льодовиків у північних широтах Європи,
Азії й Америки, а з іншого - їхніми відступами, тобто міжльодовиковими періодами.
Під час найбільшого зледеніння, датованого приблизно 100 - 250 тисячами років тому,
потужний шар суцільної криги вкривав майже.30 % поверхні земної кулі, опустившись
у Східній Європі до широти сучасного Дніпродзержинська. Згідно з найпоширенішою
схемою зледенінь розрізняються чотири послідовні льодовикові епохи, виділені у Швейцарських
Альпах: Гюнц, Міндель, Рисе, Вюрм. Коли льодовик наступав, у прилеглих до нього
зонах утворювалися заболочені рівнини й тундри, а на південь від кригового фронту-холодні
ліси й лісостепи. В помірних широтах Європи та Азії з'являлися арктичні тварини:
мамонти, шерстисті носороги, північні
олені, печерні ведмеді та інші, а в тропічних районах Африки й Азії спостерігалася
аридизація клімату.

Неодноразові зміни природних умов наприкінці третинного і протягом четвертинного
періодів відігравали важливу роль у процесі вдосконалення фізичної будови первісних
людей, прискоренні їхнього соціального й культурного розвитку. Залежно від еволюції
знарядь праці в археології вживається така періодизація раннього палеоліту, тобто
давньокам'яного віку: олдувайська епоха (приблизно 1,5 - 2,5 мільйона років тому),
ашельська епоха (від 150 тисяч до 1,5 мільйона років тому), мустьєрська епоха (35-40
- 150 тисяч років тому). Іноді останню називають ще середнім палеолітом.

Якщо творцями олдувайської культури були габіліси, то ангельську культуру
пов'язують з архантропами (найдавнішими людьми), віднесеними до виду Homo
erectus - людина прямоходяча (виділений Б. Кембеллом у 1962 p.). Цей вид включав
східно-африканських архантропів, кісткові рештки котрих виявлені в Танзанії,
Кенії, Ефіопії; атлантропів, що мешкали на території Північної Африки (Алжир, Марокко);
деяких ранніх гомінідів Європи; пітекантропів Індонезії, синантропів Китаю та близькі
до них форми.

У порівнянні з габілісами архантропи характеризувалися значно більшими розмірами
тіла (середній зріст особин чоловічої статі - 160-170 см і вище) й об'ємом мозку, індивідуальні варіації котрого становили 727-1225 см3 (середнє значення
- 1029 см3). Коефіцієнт церебралізації трохи нижчий, ніж у сучасних людей, - 2-2,2.
Череп масивний, із спадистим лобом, сильно розвинутими надочним валиком і потиличним
рельєфом, прогнатним обличчям із плоскими носовими кістками й важкою нижньою щелепою
з великими зубами (підборідковий виступ відсутній).

Визначальною рисою ангельської культури, створеної архантропами, є поширення
кам'яного рубила із двобічною оббивкою (рис.1) та деяких інших форм знарядь
(також кам'яних): кліверів - сокироподібних рубил із прямим чи вигнутим лезом, скребел,
скребків, свердел тощо. На деяких ашельських
пам'ятках виявлені й залишки дерев'яних знарядь. На цій підставі висловлювалося
припущення про існування в пітекантропів "бамбукової культури". Проводячи
стадний спосіб життя, архантропи займалися полюванням і збиральництвом. Вірогідно,
в них уже з'явилися зачатки мови.

Приблизно 250-300 тисяч років тому на історичну арену вийшли й широко розселилися
в різних регіонах Старого Світу палеоантропа (давні люди). За об'ємом мозку
вони не поступалися сучасним людям, хоч ще й зберігали у своїй фізичній будові чимало
архаїчних рис (морфологічні типи різних груп палеоантропів описуватимуться далі).

Із палеоантропами пов'язують завершальні етапи ашельської культури й мустьєрську
епоху, яка ознаменувалася подальшим розвитком техніки виготовлення кам'яних знарядь
(лише на території Франції їх відомо не менше 60 типів - гостроконечники, скребла,
проколки та ін.). Основу життєдіяльності колективів палеоантропів становило полювання
на великих звірів: мамонтів, печерних ведмедів, носорогів, гірських цапів. Ці люди
вже вміли будувати довгочасні житла. Значно ускладнилося їхнє соціальне життя. Так,
деякі науковці вважають, що саме в епоху мустьє почало формуватися родове суспільство,
зародилися найдавніші релігійні уявлення, пов'язані з культом печерного
ведмедя, появою поховальних обрядів тощо; уперше виявилася свідома турбота про
немічних одноплемінників.

Сукупність цих фактів і результати новітніх досліджень, які засвідчили високий
рівень фізичної організації палеоантропів, спонукали до перегляду їхнього місця
в системі гомінідів. Ще порівняно недавно палеоантропів відносили до окремого біологічного
виду - неандертальської людини (Ноmо neanderthalensis), уважаючи, що більшість із
них не мали прямого відношення до виникнення людини сучасного фізичного типу. Тепер
же більшість учених розглядають їх як підвид виду Homo sapiens - людини розумної
неандертальської (Н. sapiens neanderthalensis), котра є проміжною "ланкою"
між архантропами й неоантропами (останні з'явилися приблизно 35-40 тисяч років тому).

Дамо опис викопних гомінідів доби раннього палеоліту Старого Світу.

Кісткові рештки плейстоценових гомінідів (архантропів) походять із Півночі,
Сходу та Півдня континенту. Найдавніші знахідки датуються десь 1,5-1,6 мільйона
років тому. Це - череп із місцезнаходження Кообі-Фора в Кенії й майже повний скелет
підлітка зі стоянки Наріокомате III із західного берега озера Туркана. Характерною
рисою згаданого скелета є дуже велика
довжина трубчастих кісток кінцівок. Уважають, що в дорослому віці цей підліток міг
досягти зросту 180 см.

На основі інтенсивних новітніх розкопок у деяких регіонах Африканського континенту
вдалося простежити основні етапи еволюційного розвитку пращурів Homo sapiens'a.
Особливо чітку картину хронологічної її морфологічної спадковості викопних форм
демонструють матеріали робіт міжнародної експедиції в Омо (Ефіопія):

Австралопітек африканський - 2-2,7 мільйона років тому

Австралопітек масивний - 1,1-2,5 - "-

Габі ліс - 1,6-2,0 - "-

Архантроп - близько 1,2 - "-

Палеоантроп - близько 0,1 - "-

Увагу дослідників привернула неоднорідність фізичного типу icтот, що мешкали
тут приблизно 100 тисяч років тому. Так, череп "Омо II", який характеризується
великою місткістю мозкової порожнини - 1435 см3, за рештою ознак нагадує швидше
архантропа. В той же час черепові "Омо І" властиві вже такі сапієнтні
риси, як високе склепіння, помірно розвинутий рельєф, наявність підборідкового виступу
та ін.

Одним із важливих осередків гомінізації була Східна Африка. У другому (нижньоплейстоценовому)
шарі Олдувайської ущелини Л. Лікі виявив череп так званого "олдувайського пітекантропа".
В порівнянні з масивними австралопітеками він відзначався більшою місткістю мозкової
порожнини (близько 1000 см3) і деякими іншими прогресивними ознаками, властивими
архантропам. Ще більш раннім часом і датується відкрита в цьому ж місцезнаходженні
нижня щелепа "№ 730". Вона характеризується наявністю помірної розвинутого
підборідкового виступу - морфологічної особливості неоантропів. Поруч із щелепою
знаходилася досить грацильна стегнова кістка.

З огляду на глибоку давнину обох цих знахідок, синхронних описаному вище черепові
"№ 1470", В.В. Бунак висунув гіпотезу, котра кардинально змінює усталені
уявлення про поступове, "плавне" вдосконалення фізичної подоби предків
Homo sapiens'a. За Бунаком, у Східній Африці вже наприкінці третинного періоду,
ймовірно, існувала вихідна: форма, від якої десь на початку четвертинного періоду
відгалузилися принаймні три еволюційні лінії. Одна з них вела до масивних австралопітеків,
друга - до габілісів, третя, репрезентована черепом "№ 1470" та нижньою
щелепою "№ 730", - до ще одного виду роду Homo. Еволюція останнього згодом
завершилася появою неоантропа - людини сучасного фізичного типу. Схожих поглядів
дотримуються також інші фахівці (М. Дей, Л. Лікі, Б. Вуд). За результатами нових
досліджень, у цьому регіоні земної кулі вже в середньому плейстоцені існували гомініди
з деякими "сапієнтними" рисами. Про це, зокрема, свідчить знахідка черепів
із Канжера на південному березі озера Вікторія. Так, черепи №1 та № 4 з цього місцезнаходження
відзначаються великою місткістю (1300-1400 см3), слабким розвитком надочного рельєфу,
невеликими розмірами лицевого скелета. Ще чіткіше сапієнтна лінія простежується
у верхньому плейстоцені: прогресивні риси морфологічної будови властиві черепові з Еліє-Спрінгс (Західна Туркана), датованому
100-200 тисячами років тому, черепові з Летолі, віком приблизно 120 тисяч років
тому, та іншим (Є.Н. Хрисанфова).

Кісткові рештки гомінідів середнього й верхнього плейстоцену відомі також
у Південній Африці. Так із печери Сварткранс (Південно-Африканська Республіка) походять
нижні щелепи "телантропа капського", подібного до яванського пітекантропа.
Дуже своєрідне поєднання різних ознак демонструє череп із місцевості Брокен-Хілл
в Замбії ("родезійська людина"), віднесений до верхнього плейстоцену.
Поряд із високою місткістю мозкової порожнини (1322 см3) він має чимало архаїчних
рис: дуже спадистий лоб, нависаючий над очними орбітами "дахоподібний"
валик (за своїми розмірами й масивністю цей валик не знаходить собі аналогій серед
інших гомінідів), сильний розвиток рельєфу потилиці тощо. Одночасно з "родезійською,
людиною" в Південній Африці існували палеоантропи з виразними сапієнтними рисами.

Чимало палеоантропологічних знахідок зроблено в Пів-нічно-Західній Африці.
У 1954-1955 pp. K. Арамбурі і Р. Хофштеттер розкопали рештки "атлантропа",
який приблизно 115-360 тисяч років тому населяв територію сучасних Алжиру й Марокко
(Терніфіна, Єіді-Абдеррахман, Темара, Рабат та ін.). За місткістю черепної коробки
та розвитком жувального апарату він нагадував деяких ранніх європейських гомінідів,
котрі займали проміжне становище між архантропами й палеоантропами. В Марокко (Джебел-Ірхуд)
відкрили також кістки палеоантропів.

Загалом, повторимо, територія Африки була дуже важливим осередком гомінізації.
Ймовірно, саме тут уперше з'явилися люди, сучасного фізичного типу.

Найдавніші сліди культурної діяльності предків Homo sapiens'a на Європейському
континенті датуються 2-2,5 мільйона років тому, однак у цей час людиноподібні істоти
заходили сюди, мабуть, епізодично. Справжнє заселення Старого Світу, пов'язане з
міграціями колективів гомінідів з Північної Африки, сталося приблизно мільйон років
тому. За даними археології, 200-450 тисяч років тому вони, вже досить широко освоїли
Південь, Центр і Схід Європи. Кісткові рештки гомінідів, датовані середньоплейстоценовим
часом, виявлені в Німеччині (Гейдельберг, Більцингслебен), Франції (Араго, Моптморен),
Греції (Петралона), Іспанії (Атапуерка), Вертешселлеш (Угорщина). Здебільшого вони
характеризуються поєднанням архаїчних і прогресивних рис. Так, двадцятирічному гомінідові
з печери Араго у Східних Піренеях (близько 450 тисяч років тому) були властиві значний розвиток лобового рельєфу
й сильне виступання вперед обличчя (особливості архантропа), з іншого ж боку, в
будові ендокрана - зліпка внутрішньої поверхні черепа - відзначені деякі арогресивні
ознаки розвитку мозку. Уявлення про зовнішній вигляд цієї особини дає скульптурна
реконструкція за черепом (рис.2).

Ще своєрідніше поєднання архаїчних і сапієнтних рис спостерігається на кістках
тридцятирічного гомініда з Вертешселлеша поблизу Будапешта (жив приблизно 350 тисяч
років тому), знайдених у кар'єрі в 1965 р. Потилична кістка загалом масивна й має
добре розвинутий валик. У той же час об'єм мозку цілком сучасний - 1350-1400 см3.
Серед фахівців існують значні розбіжності в оцінці таксономічного рангу середньоплейстоценових
гомінідів Європи: одні вчені вважають, що вони ближчі до сапієнтних форм, ніж: до
архантропів, інші розглядають їх як пізніх архантропів, ще інші - як ранніх палеоантропів.

Наступний хронологічний зріз європейських гомінідів представлений знахідками
із Сванскомба (Англія), Штейнгейма (Німеччина), Монтеморена (Франція), датованими
періодом від 200 до 250-300 тисяч років тому. Це - великий фрагмент тім'яних і потиличної
кісток, досить повний череп та окрема нижня щелепа. Вони мають певні сапієнтні риси
(відносно опуклий лоб й округлий контур потилиці, підборідковий виступ на нижній
щелепі тощо), а разом із тим - помірну місткість мозкової порожнини (1150 - 1250
см3) і, добре розвинутий надочний валик та архаїчну будову зубної системи (третій
моляр більший, ніж два перші). Носіїв цих ознак іноді називають "пресапієнсами",
маючи на увазі, що саме вони, а не пізні палеоантропи, були вихідним типом Homo
sapiens'a.

Приблизно 150 тисяч років тому, в період останнього інтергляциалу (міжльодовикової епохи), на території
Європи з'явилися пам'ятки мустьєрської культури, її творцями були неандертальці.
Серед них розрізняють дві групи: ранніх, або "пренеандертальців",
та пізніх - "класичних", або "типових".

Ранні неандертальці репрезентовані кістковими знахідками з Фонтешевада (Франція),
Ерінгсдорфа (Німеччина), Саккопасторе (Італія), датованими приблизно 100 тисячами
років тому. Як і їхні попередники, вони досить химерно сполучали у своїй фізичній
будові прогресивні й архаїчні риси. Наприклад, череп з Ерінгсдорфа, з одного боку,
має велику мозкову коробку (місткість 1450 см3) і досить опуклий, прямий лоб, а
з іншого - сильно розвинутий надочний валик, щелепи, які значно виступають уперед.

Найчисельнішою й найпоширенішою групою палеоантропів Європи були пізні - класичні
- неандертальці (жили близько 35-80 тисяч років тому). Починаючи із середини XIX
ст. їхні кісткові рештки виявляли в Німеччині (Неандерталь), Франції (Ля Шапелль-о-Сен,
Ле Мустьє, Ле Феррасі та ін.), Бельгії (острів Джеррсі, Ля Нолетт, Спі-сюр-ль'Орно),
Іспанії (Баньйолас), Італії (Монте-Черчсо), Україні (Кіїк-Коба, Старосілля, Заскельна
та ін.) та в деяких інших регіонах.

Судячи з географії стоянок, класичні неандертальці мешкали в прильодовиковій
зоні - південніше 50-52° північної широти, де приблизно проводила межа останнього
(вюрмського, або валдайського) льодовика. У зв'язку з цим в їхньому фізичному типі
відзначається багато рис, пов'язаних з адаптацією до суворих кліматичних умов: загальна
масивність кісток, причому не лише в зовнішній, а й у внутрішній структурі, дуже
широкі плечі за помірного зросту (155-156 см), короткі гомілка й передпліччя, вигнута стегнова кістка тощо.

Череп класичних неандертальців мав видовжену форму, спадистий лоб із великим
надочним валиком, приплюснуту потилицю з добре розвинутим рельєфом. Обличчя високе,
ніс широкий, підборідковий виступ або відсутній, або ледве простежується; зуби з
великою внутрішньою порожниною (тавродонтні). Місткість мозкової коробки дуже велика
- об'єм мозку варіював приблизно від 1350 до 1700 см3 (пересічно-1400-1500 см3).
Всі ці риси надавали неандертальцеві досить своєрідного вигляду (рис.3). Однак сучасні
дослідники відмовились від погляду на нього як на незграбну, згорблену істоту, котра
пересувалася на напівзігнутих колінах. Таке враження склалося на підставі вивчення
скелета з Ля Шапелль-о-Сен, відкритого М. Булем у 1908 p., й лише в наші дні з'ясувалося, що на його будову
вплинули вікові зміни (шапелець прожив близько 50 років), а також наслідки артриту
- хвороби, яка призводить до дистрофії суглобів.

За своїм фізичним типом пізні неандертальці не були однорідними: одночасно
з класичними існували й носії більш сапієнтного комплексу ознак. Про це, зокрема,
свідчать дослідження в так званій "Печері людожерів" поблизу міста Крапіна
(Хорватія), де в 1889-1905 pp. Т. Корянович-Крамбергер виявив під час розкопок до
600 фрагментів кісток у супроводі мустьєрського інвентаря. Через умисну розтрощеність
більшості кісток точну кількість осіб, яким належали ці рештки, визначити не вдалося.
Імовірно, їх було кілька десятків, причому переважали молоді особини (Є.Н. Хрисанфова).

Аналіз палеоантропологічних матеріалів із "Печери людожерів" показав,
що серед них зустрічалися як масивні черепи із сильно розвинутим рельєфом і похилим лобом, так і грацильніщі, з прямим
лобом і підборідковим виступом на нижній щелепі. Значні відміни виявлені і в будові
кісток посткраніального скелета. Щодо їхнього походження існує чимало версій. Сам
автор даного відкриття вважав: в печері співіснували представники двох "рас"
неандертальців: "класичної" й розвинутішої - "власне крапінської".
Поряд із тим значного поширення набула гіпотеза про "битву під Кратною",
згідно з якою в печері стався двобій між неандертальцями і кроманьйонцями - людьми
сучасного фізичного типу. Це питання остаточно ще не вирішене, хоч співіснування
пізніх палеоантропів і ранніх неоантропів протягом якогось проміжку часу видається
дуже вірогідним.

За археологічними матеріалами, перші групи гомінідів з'явилися на цьому континенті
приблизно 2 мільйони років тому. Саме так датується стоянка Убейдіа в Передній Азії
(Ізраїль). Висловлювалися припущення про існування азіатської олдувайської культури,
з якою деякі вчені пов'язують стоянки Дюринг-Юрах (Якутія), Улалінка (Алтай), Азих
(Азербайджан). Однак ця теза викликає серйозні заперечення.

Одним із найдавніших осередків гомінізації на Землі є Південно-Східна Азія,
де починаючи з кінця минулого століття знаходять черепи, окремі нижні щелепи і стегнові
кістки найдавнішої людини. Є. Дюбуа помилково назвав її "пітекантропом",
але нині їй надали рангу Homo ereclus'a. Згідно із сучасними дослідженнями,
ця група архантропів жила приблизно 0,5-1,2 мільйона років тому, а дитячий череп
із Моджокерто (острів Ява; датується ще більш раннім часом - чи не близько 1,7 мільйона
років тому. Характерною рисою пітекантропів як різновиду архантропів є досить високий
зріст (165-175 ом) і загальна масивність черепа з варіаціями місткості від 750 см3
- череп IV із шару Пуканган - до 975 см3 - череп II з шару Кабух (середнє значення
- до 930 см3). На острові Ява цей фізичний тип існував аж до верхнього плейстоцену.
Він властивий також "явантропам" (приблизно 100 тисяч років тому). Щоправда,
в останніх дещо більший об'єм мозку - в середньому 930-1150 см3.

Іншим важливим центром формування Homo sapiens'a була Східна Азія. Найдавніші
антропологічні знахідки на її території (рештки так званої юпьнанської та лантьянської
людини) походять з Південного Китаю. Вони репрезентують дуже архаїчних архантропів
із невеликим об'ємом мозку (775-783 см3), що жили приблизно 0,7-1 мільйон років
тому. Прогресивнішою морфологічною будовою відзначався пізніший синантроп, або "китайська людина"
(400 - 500 тисяч років тому). Виявлені в печері Чжоукоудянь поблизу Пекіна кістки
цієї істоти належали десь 40 особинам. За Д. Влеком, Пей Веньчжуном, Ф. Вайденрайхом
та іншими дослідниками, синантропи були менш масивними, ніж пітекантропи. Однак
найбільші відмінності між цими групами гомінідів пов'язані з об'ємом мозку: в
"китайської людини" він значно більший і варіює від 850 до 1220 см3 (у
середньому-1055см3) (рис.4). Риси синантропів простежуються і в пізніших гомінідів,
які населяли територію нинішнього Китаю близько 70-100 тисяч років тому (стоянки
Сунцзіяо, Далі, Дінцун).

фізичний культура первісна людина

У Середній Азії, за археологічними даними, першолюди з'явилися в ранньому
палеоліті, однак масове залюднення цього регіону сталося в мустьєрську епоху. На
одній зі стоянок цього часу (печера Тешик-Таш на Півдні Узбекистану) О.П. Окладников
розкрив у 1938 р. рештки хлопчика-мустьєрця віком 8-10 років. Більшість сучасних
фахівців погоджуються, що в його морфологічній будові сполучалися типово "неандерталоїдні"
(сильний розвиток надочного рельєфу, виступання вперед середньої частини обличчя)
й сапієнтні (структура ендокрана, кінодонтія, тобто вузька порожнина зубів) риси.
Вважають, що в дорослому віці об'єм його мозку становив би не менше 1600 см3 (В.В.
Бунак). Особливу роль у формуванні Homo sapiens'a відіграла територія Передньої
Азії - своєрідний міст між Африкою, Азією та Європою. Не випадково в цьому регіоні
трапляються пам'ятки практично всіх хронологічних "зрізів" палеоліту,
хоча власне кісткові рештки гомінідів відомі лише з мустьєрських стоянок. Великий
інтерес викликають знахідки з печер Схул і Табун па горі Кармел біля м. Хайфа та
в печері Джебел-Кафзех поблизу м. Назарет (Ізраїль). Тут розкопані черепи й кістки
кінцівок 13 особин верхньоплейстоценового часу (десь 70-100 тисяч років тому). Окремі
черепи (Схул IV, V, Кафзех) позначені виразними сапієнтними рисами: високим склепінням,
помірним розвитком надочного рельєфу, відносно добре розвинутим підборідковим валиком.
Усе це поєднувалося із властивою всім палеоантропам великою місткістю мозкової коробки
(1550 - 1600 см3). Крім того, носії даного комплексу ознак мали високий зріст (180-182 см у чоловіків) і "тропічні" пропорції тіла (відносна видовженість гомілки й передпліччя
стосовно стегна і плеча), що їх пов'язують із доброю координацією рухів, спритністю,
здатністю швидко бігати, далеко й високо стрибати тощо. Зростом і пропорціями тіла
ця частина "палестинських неандертальців" (так їх іноді називають у фаховій
літератур:) нагадує кроманьйонців - представників найбагатолюднішої групи
неоантропів, поширеної в Західній Європі у верхньому палеоліті. Інша ж, чисельніша,
група схожа на класичних неандертальців.

Із цього приводу було висловлено кілька гіпотез. За однією з них, пізнім мустьєрцям
Передньої Азії властиве "мозаїчне" переплетення архаїчних і прогресивних
рис, па зміну якому в результаті еволюційного розвитку прийшов сучасний морфологічний
комплекс. За іншою гіпотезою, наявність двох морфологічних варіантів у печерах Схул
і Кафзех пояснюється метисацією (змішуванням) місцевих популяцій класичних неандертальців
та прийшлих із глибин Африканського континенту груп неоантропів. Імовірність таких
міграцій не викликає сумніву, оскільки під час наступу льодовика в північних широтах
знижувався рівень Світового океану й між Африкою та Південно-Західною (Передньою)
Азією виникали суходільні шляхи.

Незалежно від того, як вирішуватиметься це питання в майбутньому, вже тепер
ясно: передньоазіатські мустьєрці були важливою ланкою в еволюційному ланцюзі, який
з'єднує палеоантропів і неоанропів.

Кісткові рештки верхньопалеолітичної людини походять із території Африки,
Європи, Азії та Австралії.

Серед африканських знахідок слід передусім відзначити жіночий череп, відкритий
в 30-х роках в Асселярі (Сахара). Він має видовжену форму, середні розміри лицевого
скелета, широкий носовий отвір і більше нагадує сучасні південноафриканські (бушменські),
ніж західноафриканські, форми (М. Буль, А. Валуа). Черепи з виразно сапієнтними
рисами виявлено також на Півдні континенту. Серед них досить чітко розрізняються
дві групи: австралоїдна й бойскопська. Перша репрезентована двома частково зруйнованими
черепами з Флорісбада та Кеп-Флетса. Їм властиві доліхокранія, і помірна висота
мозкової коробки, відносно спадистий лоб із досить розвинутим надбрівним рельєфом,
досить високе обличчя. До другої групи входять кілька черепів доброї збереженості
і фрагменти з Фіш-Хука, які відзначаються довгою й низькою мозковою коробкою, прямим
лобом зі слабко розвинутим рельєфом, низьким переніссям і широким носом. За деякими
особливостями будови ендокрана вони нагадують череп "родезійської людини".
Схожі морфологічні варіанти в наші дні представлені в готептотів - споріднених,
із бушменами племен (тепер мешкають у-пустелі Калахарі, а в минулому займали всю
Центральну Африку). Зауважимо, що відмінності між окремими групами верхньопалеолітичної
людності Африки, як і повсюдно, не мали еволюційного характеру: йдеться лише про
окремі різновиди неоантропа.

Це ж стосується й території Європи. Тут, на думку багатьох дослідників, можна
виділити принаймні три морфологічні варіанти. Вони розрізняються між собою за тими
ознаками, які не відіграють істотної ролі в життєдіяльності людей (кроманьйонський,
грімальдійський, брюнський). Перший із них названо за печерою Кро-Маньйон, де в
1868 році були виявлені кістяки у супроводі інвентаря ориньякської культури (Л.
Ларте), Згодом рештки людей близької морфологічної будови відкрили і в інших місцезнаходженнях
Західної Європи.

Кроманьйонці - яскраві носії
сапієнтних рис. Про це свідчить високе видовжене склепіння черепа. Йому притаманні
дуже висока місткість (у людей із ментонських гротів вона варіює від 1715 до 1880
см3), відсутність надбрівного валика, наявність: чітко окресленого підборідкового
виступу. Поряд із цим кроманьйонці мали ряд специфічних особливостей: дуже широке
й низьке обличчя, вузький ніс, що різко виступає з його площини, сильний розвиток
надбрівних дуг (рис.5), а крім того,
дуже високий зріст (у чоловіків, похованих у мептонських гротах, - 185 - 194см).

Грімальдійський тип представлений
скелетами жінки 30-40 років та юнака 16 - 17 років (вважають, Ідо це була мати з
сином), знайденими у Гроті Дітей поблизу Ментони. На відміну від попереднього, цей
тип мал значно менший зріст (155 - 157 см). Деякі особливості будови черепів - наприклад, прогнатизм і широкий носовий отвір - вказували на ймовірність негроїдної
домішки, але після повторної реконструкції цих черепів, здійсненої чеським ученим
Є. Влчком, з'ясувалося, що можна говорити швидше про морфологічні особливості сучасних
південних європейців.

Брюнський тип
виділили на підставі вивчення
окремих черепів, знайдених поблизу міста Брно (німецька назва - Брюнн), Брюкса,
а також 18-ти кістяків із Пржедмосці (Чехія). Вони, безперечно, належать неоантропам,
але мають деякі специфічні особливості - досить спадистий лоб, сильно розвинуте
надбрів'я (яке, однак, не утворює суцільного валика) тощо, що дещо зближують їх
із неандертальцями (М. Матейка).

Неандерталоїдні риси простежуються і в будові деяких черепів із місцезнаходжень
вхідної Європії. Зокрема, вони властиві черепним кришкам, виявленим на р. Підкумка
поблизу П'ятигорська, на березі р. Сходня неподалік від Москви, на Хорошенському
острові на Волзі. Дуже цікаві результати дало вивчення парного поховання дітей зі
стоянки Сунгирь (24-25 тисяч років тому) поблизу Владимира-на-Клязьмі. Кістяки дуже
доброї збереженості супроводжувалися пишним поховальним інвентарем - списами, дротиками,
тисячами намистин із бивнів мамонта та ін. Скелет дівчинки 9-12 років демонстрував
типово кроманьноїдні риси, а в кістяку хлопчика поряд з іншими відзначені також
деякі ознаки палеоантропів (рис.6).

Загалом в Європі виділяють до семи морфологічних варіантів неоантропів, іноді
надаючи їм рангу малих рас.

Проти цього слушно заперечував В.В. Бунак. Він розвивав тезу про поліморфізм
верхньопалеолітичних людей, тобто наявність у них багатьох різновидів одного й того
ж самого типу, який лише згодом під впливом кліматично-географічних умов та інших
чинників розпався на окремі раси. З цим можна погодитись, адже на багатьох стоянках
знаходять кістяки, котрі представляють різні морфологічні варіанти. Саме така ситуація
й була зафіксована в так званій Верхній печері у Чжоукоудяні поблизу Пекіна, де
виявили кісткові рештки близько 10 індивідуумів. Три скелети, знайдені осторонь
від інших, відзначалися доброю збереженістю. Це дало змогу з'ясувати, що один із
них (№ 101) належав чоловікові зрілого віку, а два (№ 102 і № 103) - молодій і старшій
жінкам. У будові їхніх черепів простежувалися різні комбінації ознак. На цій підставі
Ф. Вайденрайх висунув гіпотезу про те, що у Верхній печері поховано членів однієї
колективної родини, голова котрої - чоловік монголоїдної зовнішності - мав двох
дружин: одній із них були властиві меланезійські, а іншій - ескімоські риси. Звісно,
ці міркування є досить умоглядними, однак результати розкопок е ще одним доказом
поліморфізму верхньопалеолітичних людей.

На території Азії виявлені також деякі інші кісткові рештки, датовані верхнім
палеолітом. Серед них - великий фрагмент
лобової кістки й носового відростка зі стоянки Афонтова гора поблизу Красноярська
(Сибір), будова котрих свідчить про сплощення обличчя; череп із печери Міногава
(Японія), що має риси схожості із синантропом, та ін. На особливу увагу заслуговує
череп молодої жінки 15-17 років із печери Ніа на півночі острова Калімантан (Індонезія)
- найбільш рання знахідка кісткових решток неоантропа у світі (38-40 тисяч років
тому). Відзначимо невелику місткість мозкової коробки цієї жінки, мезогнатність
її обличчя з низьким переніссям тощо. За вказаними ознаками вона мала нагадувати
сучасних папуасів. Що ж до черепів із Вадьяка (о. Ява), то в їхній будові - значні
розміри лицевого скелета, сильний розвиток надочного рельєфу, сплощення верхньої
частини обличчя, альвеолярний прогнатизм і т.д. - переважають "нейтральні"
риси, що їх неможливо зв'язати з пізнішими краніологічними варіантами.

Добою верхнього палеоліту датуються також окремі черепи, відкриті на території
Австралії (стоянки Тальгай, Когуна, Кейлор). У них спостерігається поєднання
"нейтральних" та австралоїдних ознак.

Згідно з даними археології, у верхньому палеоліті люди вже освоїли територію
Америки. Деякі американські археологи датують цим часом черепи зі стоянок Лагоа-Санта
і Сантос (Бразилія), Пунін (Еквадор), котрим притаманні високе склепіння, помірний
розвиток рельєфу, прогнатизм. Однак більшість сучасних фахівців уважає ці дати невірогідними.
Отже, питання про фізичний тни найдавнішої людності Американського континенту лишається
відкритим.

Рис.1. Ашельське ручне рубило

Рис.2. Людина з Араго (реконструкція
Т.В. Лебединської)

Рис.3. Неандерталець

Рис.4. Синантроп (реконструкція ml M. Герасимова)

Рис.5. Кроманьйонець (реконструкція М.М. Герасимова)

Рис.6. Кроманьйонці з Сунгиря:
ліворуч - дівчинка (реконструкція T. C. Сурніної); праворуч - хлопчик (реконструкція
Г.В. Лебединської)