Соціально-економічне становище Галичини в складі Австро-Угорщини

Соціально-економічне
становище Галичини в складі Австро-Угорщини

Територія, що
входила до складу Австро-Угорщини під назвою “коронного краю” – Галичини,
займала простір у 78.501.73 кв.км. [5, c.154], що становило 26,16 %
території всієї Австро-Угорської імперії. Межі Галичини проходили на півночі і сході
з Росією (Царством Польським, Волинською, Подільською і Бессарабською
губерніями), на півдні – з Буковиною і Закарпаттям, на південному заході – з
Сілезією.

За переписом від
31 грудня 1910 року у Галичині проживало 8.025.675 чоловік населення, при густоті
102 чоловіки на 1 кв.км.
[3, c.154].

В
адміністративному відношенні цей край поділявся на 81 повіт [8, c.4-5], з яких 30 становили Західну
Галичину, населену переважно польським населенням і 51 повіт – Східну Галичину,
населену в основному українцями. У той же час населена українцями Буковина була
виділена в окремий адміністративний район, а територія Закарпаття була включена
до складу Угорщини.

Територія Східної
Галичини становила 55.335.032 кв.км. [4, c.5].

Кордон між Східною і Західною Галичиною проходив по
західній лінії Сяноцького, Березовського, Перемишльського і Ярославського
повітів. До повітів Східної Галичини відносились: Бережани, Березів, Бібрка,
Богородчани, Борщів, Броди, Бучач, Городенка, Городок, Гусятин, Добромиль,
Долина, Дрогобич, Жидачів, Жовква, Заліщики, Збараж, Зборів, Золочів, Калуш,
Камінка Струмілова, Коломия, Косів, Ліско, Львів, Мостиська, Надвірна,
Перемишль, Перемишляни, Підгайці, Печеніжин, Рава-Руська, Рогатин, Рудки,
Самбір, Скалат, Сколе, Снятин, Сокаль, Станіслав, Старий Самбір, Стрий, Сянок,
Теребовля, Тернопіль, Товмач, Турка, Чесанів, Чортків, Яворів і Ярослав.

У 1910 році
Східна Галичина налічувала 5317158 мешканців [8, c.27], причому населення її становило 66,5
% від загальної кількості краю.

За даними
офіційної статистики населення Східної Галичини в 1910 році поділялося за
національною ознакою таким чином: українців – 3132233 чоловік, або 58,9 %,
поляків – 2114792 чоловік, або 39,8 %, німців – 64845 чоловік, або 1,2 %, інших
– 5288 чоловік, або 1,1 %. Варто, однак, зазначити, що ці дані не відповідали
дійсності, оскільки до польської національності були віднесені і євреї, а
кількість українського населення була явно применшена.

Статистичні дані
про віросповідування дають можливість дещо уточнити розподіл населення Східної
Галичини за національною ознакою. Так, греко- католиків було 3293073 чоловік,
або 61,72 %, римо-католиків – 1349626 чоловік, або 12,35 %, інших – 34000
чоловік, або 0,64 % [9, c.4]. Однак і ці дані теж применшували
кількість українців та збільшували кількість поляків.

Корективи в дані
про національний склад населення Східної Галичини були внесені ще в 1900 році
В. Охримовичем, котрий встановлював кількість українців у 64,5 %, поляків – у
21 %, євреїв – у 12,8 %, німців – у 1,2 % та інших – у 0,5 % [14, c.84], що необхідно мати на увазі
і для визначення процентного співвідношення населення Східної Галичини в 1910
році.

Розподіл
населення за національним складом по окремих повітах Східної Галичини давав
таку картину: повіти, розташовані на південному сході (Надвірна, Коломия,
Печеніжин, Снятин, Товмач, Городенка, Заліщики і Борщів), нараховували від 66
до 88 % українців, від 4 до 18 % поляків і від 8 до 20 % євреїв; прикарпатські
повіти (Богородчани, Калуш, Долина, Рогатин, Бібрка, Жидачів, Стрий, Сколе,
Дрогобич, Турка, Старий Самбір і Ліско) – від 64 до 86 % українців, від 5 до 20
% поляків і від 8 до 18 % євреїв; повіти північної частини Східної Галичини
(Яворів, Рава-Руська, Жовква і Сокаль) – від 66 до 80 % українців, від 13 до 18
% поляків і від 8 до 15 % євреїв; повіти галицького Поділля (Гусятин, Чортків,
Скалат, Теребовля, Тернопіль, Збараж, Броди, Камінка Струмілова, Зборів,
Золочів, Перемишляни, Бережани, Підгайці, Бучач і Станіслав) – від 55 до 72 %
українців, від 18 до 34 % поляків, від 8 до 18 % євреїв; повіти середньої
Галичини (Львів, Городок, Рудки, Самбір, Добромиль, Мостиська, Чесанів,
Перемишль і Ярослав) нараховували від 40 до 66 % українців, від 20 до 50 % –
поляків і від 8 до 20 % – євреїв; у повітах Лемківщини (Сянок, Березів) українське
населення було в меншості, однак, проживало компактно в південній гірській
смузі вздовж угорського кордону [8, c.61-82].

У 1900 році в
Східній Галичині нараховувалось 3773 населених пункти [8, c.60]. Офіційна статистика
розподіляла їх за національним складом таким чином:

з абсолютною більшістю
українського населення............................. 3.003

з відносною
більшістю українського населення ................................. 79

з абсолютною
більшістю польського населення ................................. 477

з відносною
більшістю польського населення .................................... 41

з абсолютною
більшістю єврейського населення ............................... 68

з відносною
більшістю єврейського населення .................................. 47

з абсолютною
більшістю німецького населення ................................ 57

з відносною
більшістю німецького населення ................................... 5

Основна
чисельність українського населення була зосереджена в селах. З усієї кількості
українців землеробством займалося 90,7 % [3, c.2].

У містах Східної
Галичини переважало польське населення. Так, у 1910 році в 19-ти її містах
проживало 408452 чоловік [8, c.35], з них українців – 24,8 %, поляків – 35,5 %, євреїв – 38,5 %, інших –
1,2 %.

Такий низький
відсоток українського населення в містах був наслідком польської
колонізаторської політики, основою якої було намагання до захоплення міст
Східної Галичини як форпостів, через які польські поміщики надіялися повністю
полонізувати українські землі. Чим більше було місто, чим більше політичне і
економічне значення воно мало, тим менше можливостей було для збільшення в
ньому українського населення. Так, наприклад, у 1910 році у Львові з загальної
кількості мешканців з 206113 чоловік [6, c.8] українців нараховувалось лише 39314
чоловік, що становило 19,1 %.

Дещо вищий був
відсоток українського населення в містечках Східної Галичини. Загальна
кількість населення у всіх її містечках становила в 1910 році 441817 чоловік, з
них українців – 31,3 %, поляків – 26,2 %, євреїв – 42 % та інших – 0,5 % [7, c.52].

Загальна ж
кількість міського населення Східної Галичини становила в 1910 році 614569
чоловік, або 11,55 % всього її населення, що було в свою чергу чітким доказом
низького розвитку промисловості.

Незважаючи на те, що Східна Галичина володіла великими
природними багатствами, вона залишалась у економічному відношенні нерозвиненим,
відсталим краєм – придатком до промислових районів Австро-Угорщини.

“Австрія, – писав наприкінці минулого століття Іван
Франко, – систематично душила і розорювала в Галичині зародки промисловості і
фабрик. Австрія свідомо затримувала економічний розвиток і самодіяльність в
Галичині, щоб мати місце для збуту фабричної продукції інших її провінцій”
[11]. Зрештою один з перших губернаторів Галичини граф П. Гесс відверто заявив,
що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної
частини Австрії [13, c.128].

У 1910 році 88,45% всього населення краю займалося
сільським господарством і тільки 11,55% проживало в містах. Що стосується
українського населення, то 91,5 % його було зайнято в сільському господарстві,
2,1 % – у промисловості і 1,4 % – у торгівлі [7, c.49].

У порівнянні з
іншими частинами Австро-Угорщини Галичина була дуже бідна місцевими капіталами.
За даними 1912 року тут існувало лише 9 банків, з них 7 – акціонерних.
Акціонерний капітал галицьких банків дорівнював 41 млн. крон [8, c.24-25], що становило лише 3,3 %
складового капіталу всіх австрійських акціонерних банків, тоді як на частку
Нижньої Австрії припадало 67,7 % всього складового капіталу. І це в той час,
коли Нижня Австрія займала тільки 6,6 %, а Галичина – 26,16 % території
Австро-Угорщини.

З галицьких
банків незначна тільки частина користувалася мнимою незалежністю. Так,
наприклад, галицький промисловий банк, формально крайова установа, був філією Niderosterreichische Escomple Geselschaft у Відні, банк Длугоша був філією Landerbank. І один, і другий були
повністю віддані інтересам західноавстрійської промислововсті.

В епоху
імперіалізму залежність Галичини від австо-угорського капіталу ще більше
посилилась. У той же час з метою забезпечення максимального капіталістичного
прибутку шляхом експлуатації, розорення і зубожіння більшості населення до
найцінніших народних багатств почав простягати руки англо-американський
капітал.

Поряд з
австрійськими, англо-американськими, польськими монополістичними об’єднаннями
виникали також різного роду товариства і об’єднання української буржуазії. Так,
наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття, виникли товариство взаємного кредиту
“Дністер” з оборотним капіталом близько 2 млн. крон, “Народна торгівля” (1883),
оборотний капітал якої становив 2,5 млн. крон, “Крайовий молочний союз” в Стрию
(1907) з оборотним капіталом в 1,5 млн. крон, “Сільський господар” (1911) і
т.д. У Галичині з’явилися й українські капіталісти-мільйонери, як М. Крисько,
К.Левицький, М. Сисак, П. Терлецький та ін.

Капітали
іноземної буржуазії об’єднувалися з капіталами українських капіталістів.

Австрійський уряд
і польські поміщики проводили у Східній Галичині яскраво виражену колоніальну
політику. Панівна в Галичині велика поміщицька знать, виходячи зі своїх
соціальних інтересів, не бажала розвитку промисловості краю. Так, наприклад,
великому польському магнату графові А.Потоцькому, що був намісником Галичини,
поставили запитання, чому він не організує на своїх землях, багатих покладами
кам’яного вугілля, добування його, він відверто пояснив: “Не хочу збільшувати
пролетаріату в Галичині” [1, c.10]. Побоюючись зростання революційного пролетаріату, А. Потоцький вважав за
краще одержувати прибутки із своїх обширних земель шляхом експлуатації праці
селян.

Домінуюче
становище в промисловості Східної Галичини займали на початку ХХ століття
кустарні промисли. Промисловий перепис 1902 року дає такі дані про стан промисловості
Східної Галичини [3]:

З таблиці видно,
що промисловість Східної Галичини була в основному дрібною, кустарною.
Кустарних одноосібних підприємств нараховувалося 45,48% ; тут було зайнято
17,14 % працюючих.

Другою основною
групою були дрібні ремісничі підприємства, на яких працювало від 2 до 5
чоловік. Вони становили 49,95 % всіх підприємств, і на них було зайнято 48,57 %
всіх ремісників.

Таким чином, кустарні
– одиночки і дрібні ремісничі підприємства становили 95,43 % всієї
промисловості і охоплювали 65,71 % всіх працюючих.

Великі ремісничі
підприємства були порівняно невеликі. Вони становили лише 3,85 % всіх
підприємств з 13,03 % зайнятих у них осіб.

Фабрична
промисловість знаходилась на стадії зародження і була представлена головним
чином дрібними підприємствами, які нараховували від 20 до 100 робітників. Ці
підприємства займали в промисловості краю дуже незначне місце ( 0,61 %) і
охоплювали лише 9,43 % працюючих.

Середню фабричну
промисловість становили тільки 0,09 % підприємств з 9,31 % зайнятих у них
робітників. Великих підприємств було всього 3; вони становили 0,01 %
підприємств з 2,52 % робітників.

Про низький
розвиток промисловості у Східній Галичині свідчить також наявність великої
кількості так званих “домашніх промислів”, які працювали не на замовлення, а на
посередника, причому ця галузь кустарної промисловості була найбільш відсталою.
За статистикою 1902 року таких “домашніх промислів” нараховувалось 51.583; у
них працювало 60000 чоловік.

Основними
галузями промисловості у Східній Галичині була харчова, яка переробляла
сільськогосподарські продукти, лісова, деревообробна і нафтова. Металургійна і
машинобудівельна промисловість тут зовсім була відсутня.

Ряд дослідників
зверталися до питання про відсталість промисловості у Східній Галичині. Так,
наприклад, Ф. Буяк, співставляючи стан промисловості Галичини і промисловості
центральних районів Австро-Угорщини в 1912 році, констатував, що промисловість
Галичини була розвинена значно слабше. “Становлячи 26 % території держави і 28
% її населення, – пише Ф. Буяк, – Галичина мала всього лише 15,8 % промислових
підприємств, 10,1 % осіб, які працювали в промисловості, і тільки 5,5% парових
кінських сил, що знаходились в промисловості. На 1000 чоловік населення
Галичини припадало 21 промислове підприємство, в Австро-Угорщині – 38, зайнятих
осіб у промисловості Галичини – 44, Австро-Угорщині – 125, 9,3 % парових
кінських сил у Галичині, в Австро-Угорщині – 59” [12, c.241].

Однак, наведені
дані про стан промисловості Східної Галичини, виведені на основі перепису від 3
липня 1902 року, далеко не точно відображають рівень її промислового розвитку,
оскільки згідно цього перепису до числа промислових підприємств зараховувались
і всі торгово-промислові підприємства. Таким чином, рівень промислового
розвитку Східної Галичини був значно нижчий, ніж можна було б зробити висновок
на основі імперського промислового перепису 1902 року.

Уточнення даних
про стан промисловості Галичини було проведено в 1910 році галицьким крайовим
бюро промислової статистики, в результаті якого було відображено стан виключно
виробничих підприємств.

За цими даними, в
Галичині нараховувалось 4096 промислових і гірничих підприємств, в яких
працювало 101808 робітників. З вказаної кількості на долю Східної Галичини
припадало 2524 підприємства з 51737 робітниками.

Про розміри цих
підприємств свідчать такі статистичні дані [5, c.216-217]:

З цієї таблиці
видно, що в Галичині із загальної кількості промислових підприємств було 96,6 %
зовсім дрібних підприємств, середніх було всього 3,0 % і великих та найбільших
– тільки 0,4 %.

Ця таблиця також
свідчить, що в Галичині на всіх підприємствах працювало біля 52 тисяч
промислових робітників. Сюди не включено тих робітників, які працювали на
залізниці і державних підприємствах. Але кількість таких робітників не
перевищувала 6 – 8 тисяч чоловік.

Проте, як видно з
наведених вище даних, на початку ХХ століття в Галичині збільшувалася
концентрація виробництва, загострювалися властиві капіталізму протиріччя.
Капіталізм вступив у свою вищу і останню стадію – імперіалізм.

У 1910 році на її
великих і найбільших підпримствах уже було зайнято 8864 робітники, на кожному з
цих підприємств в середньому працювало по 800 чоловік. 43,3 % робітників
Галичини було зосереджено на 85 середніх, великих і найбільших підприємствах, з
кількістю робітників не менше 100 чол. у кожному.

Як вже
зазначалося вище, економічна відсталість Галичини була наслідком того, що
економічна політика австрійського уряду і польської шляхти в Галичині зводилася
до хижацької експлуатації її природних багатств і мала яскраво виражений
колоніальний характер. Волею австрійських правителів цей край з багатими
природними ресурсами був перетворений у ринок збуту для західноавстрійської та
німецької промисловості. “Вся система господарювання австро-угорської монархії,
– говорив Д. Мануїльський на нараді вчителів західних областей України в 1945
році, – була побудована на тому, щоб тримати Галичину в стані економічної
відсталості й перетворити її на аграрний придаток до промислових австрійців і
угорців, як панівних націй. Економічні стосунки між Австрією та Угорщиною, з
одного боку, і Галичиною, з другого, були на ділі стосунками між промислово
розвиненою метрополією і відсталою та нерозвиненою колонією, з якої метрополія
висмоктувала всі соки. Відень і Будапешт жили за рахунок Галичини, так само, як
потім Варшава і Берлін” [4, c. 6-7].

Така економічна
політика Австро-Угорської монархії по відношенню до Галичини відповідала не
тільки інтересам австрійських, але й інтересам польських експлуататорів.

Тримаючи Галичину
на становищі аграрно-сировинного придатка промислових центрів Австро-Угорщини,
австрійські правлячі кола заохочували хижацьку експлуатацію невичерпних
багатств українських земель і всіма засобами затримували розвиток
промисловості, зокрема машинобудівної. Вони спрямовували розвиток Галичини так,
щоб вона завжди була на прив’язі у метрополії.

Колоніальна
політика Австро-Угорської монархії в розвитку промисловості Галичини яскраво
проявилася в основній її галузі – нафтодобувній промисловості.

Нафта добувалася
і вивозилася з Галичини, головним чином, як сирий продукт. Переробіток її був
зосереджений в основному у внутрішніх районах Австро-Угорщини [2, c.152], що позбавляло край
можливості мати на місці нафтопереробну промисловість. Це було характерним і
для інших галузей промисловості Галичини, зокрема гірничої, лісової, шкіряної
та ін.

У кінці ХІХ
століття в нафтодобувну промисловість Галичини посилився приплив
західноєвропейських капіталістів, які спрямовувалися на розширення експлуатації
дрогобицько-бориславських нафтових джерел.

Хижацька
експлуатація робітників і пограбування галицьких нафтових багатств давали
австрійським, німецьким, французьким та іншим капіталістам казкові прибутки.
Іноземні капіталісти простягали свої хижацькі руки до багатств Галичини, вони
створювали свої об’єднання по добуванню, транспортуванню і реалізації галицької
нафти. Так, в 1895 році в м.Відні було створено “Карпатське акційне товариство”
для добування галицької нафти, яке мало капітали в 10 мільйонів крон, а в 1914
році його капітал уже становив 18 мільйонів.

Найбільш могутнім
у Галичині було нафтове акціонерне товариство “Галіція”, в яке входили
австрійські, німецькі, англійські та інші капіталісти. Воно утворилося у
м.Відні в 1904 році з капіталом у 6 мільйонів крон. За короткий проміжок часу
капітал цього акціонерного товариства зріс більш як у три рази.

У 1918 році його
капітал становив уже 20 мільйонів 400 тисяч крон. Тут варто зазначити, що з
загальної кількості 56 акціонерних товариств тільки 16 знаходились у Галичині,
всі ж решта були розташовані за кордоном [9, c.180].

Американські
нафтові королі, намагаючись прибрати галицьку нафту до своїх рук, відкрили тут
філію свого нафтового концерну “Вакуум ойл компані”, щоб з його допомогою
позбутися конкурентів на світовому ринку.

Поряд з цим у
нафтовій промисловості йшов процес синдикування. У 1913 році вже весь продаж
нафти був сконцентрований у синдикаті “Петролеа”. Галицька нафта вивозилася до
Німеччини, Франції, Швейцарії, Італії. Експортом її займалося віденське
акціоненрне товариство “Олекс”.

Іноземний капітал, що експлуатував нафтові джерела
Галичини, виходив цілком не з інтересів дальшого розвитку нафтових промислів
краю, а виключно з бажання одержати великі прибутки, маючи можливість за
безцінь наймати робітників і жорстоко їх експлуатувати. Для цього він
скорочував видобуток нафти, одночасно добиваючись підвищення цін на неї.

Про це свідчить
така таблиця, складена на основі офіційних даних [5, c.207]:

Ці дані вказують, що 1909 рік був рекордним по
видобутку нафти, однак продажна ціна її значно зменшилась у порівнянні з
попередніми роками. Це привело до того, що в 1910-1911 роках продукція нафти
різко знизилася і в 1911 році становила лише 71,7 % продукції 1909 року. А
втім, це зовсім не відобразилося на прибутках промисловців, оскільки ринкові
ціни на нафту зросли більше як вдвоє в порівнянні з 1909 роком, а в зв’язку з
цим, незважаючи на зниження продукції на 28,3 %, промисловці одержали за
зменшений видобуток на 14773899 крон більше, що дало збільшення виручки на 45,9
%.

Зниження
видобутку нафти спостерігалось і в подальшому. Так, у 1912 році було видобуто
вже тільки 11441332 центнери нафти, тобто на 3437089 центнерів менше, ніж у
1911 році. Однак вказане скорочення продукції (на 21,3% у порівнянні з 1911
роком) не відобразилося на виручці промисловців, яка становила 57234546 крон,
що в порівнянні з попереднім роком дало збільшення на 10240153 крони, або на
21,79% [8, c.344].

Низький розвиток
нафтової промисловості у Галичині підтверджують і такі дані. У 1902 році тут
діяло 292 нафтові свердловини, на яких було зайнято 5889 робітників. У 1910
році свердловин було 332, але кількість робітників на них зменшилася до 5000
чоловік. Таким чином, незважаючи на збільшення загальної кількості свердловин
на 13,0 %, кількість робітників зменшилась на 6,0 % [39, c.160].

Скорочувався в
Галичині і видобуток озокериту (земляного воску), що підтверджується такими
даними [5, c.207]:

Характерно, що за
продукцію озокериту в кількості 26548 центнерів промисловці одержали в 1902
році 2922362 крони, а за продукцію в 19403 центнери в 1911 році – 2614472
крони. Таким чином, при скороченні видобутку в 1911 році на 26,93 % у
порівнянні з 1902 роком промисловці одержали за зменшену продукцію озокериту
майже таку ж суму грошей.

Слід зазначити,
що в 1912 році продукція озокериту знову зменшилась ( у порівнянні з 1911 роком
на 5572 центнери, або на 13,26 % ) і становила 16831 центнери [9, c.344].

У галузі
видобутку озокериту також спостерігалось різке скорочення як кількості
підприємств, так і кількості зайнятих у них робітників. Якщо в 1902 році в
Галичині було 11 шахт по видобутку озокериту, на яких було зайнято 2610
робітників, то в 1910 році діяло вже лише 7 шахт, на яких працювало 1165
чоловік, що становило зменшення підприємств на 37,0 %, а кількості робітників –
на 55,0 % [3, c.165].

Східна Галичина
була багата і родовищами солі, але і соляний промисел був розвинений у ній дуже
слабо.

В Австро-Угорщині
існувала монополія на видобуток і продаж солі, яка приносила державі великі
прибутки. З загальної суми прибутків від солі в 49602830 крон (1913 рік)
Галичина дала 18095700 крон, що становило 36,5 % всіх прибутків Австро-Угорщини
по соляній монополії [37, c.298]. Однак Східна Галичина, яка мала соляні копальні в Ляцьку, Стебнику,
Дрогобичі, Болехові, Долині, Калуші, Ланчині, Делятині і Косові, дала в рахунок
цієї суми небагато більше 25,0 %.

Це пояснюється
тим, що основний видобуток солі проводився в Західній Галичині, а соляні
копальні Східної Галичини розроблювалися дуже слабо, не були механізовані, і
майже вся робота тут проводилась кустарним способом, вручну.

Річний видобуток
солі у Східній Галичині становив 589618 центнерів, розділяючись по окремих
копальнях таким чином [5, c.164-165]:

Всього в соляних
копальнях Східної Галичини було зайнято в 1912 році 1439 робітників [1, c.19].

Східна Галичина
мала також великі поклади бурого вугілля (в Коломийському, Снятинському,
Жовківському, Золочівському, Рава-Руському та інших повітах). Однак, видобуток
проводився лише в Джурові і Ново- Селищах (біля Косова), і в Потиличах (біля
Рава-Руської). У загальному видобутку бурого вугілля по Австро-Угорщині
видобуток Галичини займав незначне місце, в той час як в інших австрійських
землях він був досить високий.

Наведена нижче
таблиця дає уявлення про видобуток бурого вугілля в Галичині у першому
десятиріччі ХХ століття і показує її процентне відношення до видобутку цього
виду вугілля по всій Австро-Угорщині в цілому [9, c.166-167]:

Таким чином, за
десятиріччя середньорічний видобуток бурого вугілля дорівнював у Галичині
410220 центнерам, що становило лише 0,16 % видобутку бурого вугілля по всій
Австро-Угорщині. І це в той час, коли поклади бурого вугілля в Галичині своїми
розмірами та якістю значно перевищували поклади в інших районах
Австро-Угорщини.

Крім того,
видобуток бурого вугілля в Галичині з року в рік неухильно скорочувався. Так,
якщо в 1902 році в експлуатації знаходилось 7 шахт, на яких працювало 583
робітники, то в 1910 році залишалось вже 4 діючі шахти, на яких працювало 441
чоловік. Таким чином, за вісім років кількість шахт по видобутку бурого вугілля
скоротилась на 42,0 %, а кількість робітників у них – на 24,0 % [9, c.160].

Східна Галичина
була багата і великими покладами високоякісного торфу, який за коефіцієнтом
теплових калорій нічим не поступався деревині. Незважаючи на це, розробка
торф’яних покладів тут зовсім не проводилася, якщо не брати до уваги того, що в
окремих місцевостях населення добувало торф вручну для своїх домашніх потреб.

Офіційною
статистикою відзначалося лише два місця торфодобування у Східній Галичині –
Броди і Рудки, причому Рудки позначались як місце, де добування торфу вже не
проводиться, а в Бродах на цьому промислі було зайнято 17 чоловік [4, c.5].

Не краще
виглядала справа і з використанням природного газу, який цілком не
застосовувався ні для промислових цілей, ні для побутових потреб.

Загальне
відставання Східної Галичини відображалось і на розвитку в ній залізничного
транспорту. Так, якщо в 1911 році в Австро-Угорщині було 22749 км. залізничних
шляхів, з них на долю Галичини припадало лише 4120 км., або 18,11 % [37, c.252], у той час, як територія її
становила 26,16 % території Австро-Угорщини. Один кілометр залізничних шляхів
припадав в Австро- Угорщині на 13,19 кв.км. території, а в Галичині – на 19,05
кв.км. [7, c.252].

Колоніальне
становище Галичини в складі Австро-Угорщини підтверджує і стан у ній бурякового
господарства і цукрової промисловості.

Східна Галичина
мала всі дані для розвитку цієї галузі господарства. Однак, і в даному випадку
гальмом для розвитку цукрової промисловості була колоніальна політика
австрійського уряду, який розглядав Галичину тільки як ринок збуту.

У 1911 році в
Австро-Угорщині було зайнято під посівом цукрового буряка 249000 га землі. З
цієї кількості на долю Галичини припадало лише 6233 га землі, з них у Східній
Галичині – 5053 га [3, c.183], що становило 2,03 % від загальної
площі посіву цукрового буряка в Австро-Угорщині.

Така незначна
площа під посівом цукрового буряка в Галичині не була характерною лише для 1911
року. Статистичні дані про посів цукрового буряка за попереднє десятиріччя
свідчать про те, що площа під посівом цукрового буряка була майже незмінною на
протязі цього десятиріччя [7, c.179].

Таким чином,
середньорічна посівна площа цукрового буряка у Східній Галичині в першому
десятиріччі ХХ ст. обчислювалась у 5520 га, що становило тільки 0,2 % у
відношенні до всієї посівної площі Галичини.

У 1911 році в
Австро-Угорщині було зібрано 42500000 центнерів цукрового буряка, в Галичині –
тільки 1376715 центнерів, з них у Східній Галичині – 1091338 центнерів [3, c.185].

У 1912-1913 роках
в Австро-Угорщині було 186 діючих цукрових заводів [9, c.530], у яких було вироблено 10
мільйонів центнерів цукру. Кількість робітників у цих заводах становила 70907
чоловік. У Західній Галичині був тільки один цукровий завод з кількістю 1037
робітників [9, c.53], в
якому було вироблено 149000 центнерів цукру, або 1,49 % всієї продукції. У
Східній Галичині в цей час не було ні одного заводу, і тільки в 1913 році був
побудований цукрозавод у Ходорові.

І це в той час, коли
врожайність цукрового буряка не поступалась врожайності цієї культури в інших регіонах Австро-Угорщини. Так, за статистичними даними за 1911 рік
середня врожайність цукрового буряка дорівнювала 220 центнерам з гектара, а в
середньому на протязі десятиріччя (1901-1910 рр.) – 200 центнерам, тобто не
була нижча, ніж в інших регіонах
Австро-Угорщини, де бурякосіяння всіляко стимулювалося.

У першому десятиріччі ХХ ст. середній
врожай цукрового буряка з гектара був в Австро-Угорщині такий (у центнерах):

Нижня Австрія....................... 185,5

Чехія........................................ 265,0

Моравія.................................. 247,0

Сілезія..................................... 205,0

На застій в розвитку
бурякового господарства і цукрової промисловості в Галичині вказував у свій час
дослідник цього питання Ю. Павловський, який відзначав, що в Галичині під
посівом цукрового буряка зайнято лише 3,0% придатної для цієї культури
земельної площі. За підрахунком Ю.
Павловського, придатна під посів цукрового буряка площа визначалась у 225 тис.
га, причому врожай з цієї площі дав би можливість забезпечити безперебійну
роботу 40 цукрових заводів [1, c.160].

Необхідно зазначити, що ці висновки Ю. Павловського є правильними і
підтверджуються даними про стан цукрової промисловості Галичини в середині ХІХ
ст.; з яких видно, що в цей час Галичина
мала досить розвинену цукрову промисловість, яка деградувала в результаті колоніальної
політики австрійського уряду.

Так, в 20-тих роках ХІХ
ст. в Галичині працювало 3 цукрових заводи. В 1839 році тут
було вже 9 таких заводів (з 56 у всій
Австро-Угорщині), а до середини ХІХ ст. кількість їх досягла 21 [5, c.7].

Падіння цукрового виробництва
пояснюється тим, що в 1849 році був введений високий акцизний податок: 1,40
золотих ринських від одного центнера нерафінованого цукру і 2 золоті – від
одного центнера рафінованого [4, c.8-9]. У результаті введення такого високого акцизного податку на
цукрове виробництво вже в 1882 році всі існуючі до цього часу 18 цукрових
заводів Східної Галичини припинили своє існування.

Єдино розвиненою галуззю промисловості було у Східній Галичині винокуріння, яке
досягнуло справді вражаючих
розмірів.

Про стан цієї галузі
промисловості свідчать такі дані [3, c.226]:

Це зростання продовжувалося далі, і в
1911-1912 роках у Галичині вже було 868 винокурень, з
них у Східній Галичині – 675 [7, c.227-228].

У 1911-1912 роках загальна продукція
винокурних заводів Галичини становила 76808424 гектолітри алкоголю [7, c.231].

У галузі винокуріння Галичина займала
в Австро-Угорщині провідне місце, з
1531 діючих у 1912-1913 роках в Австро-Угорщині
винокурень 889, або 58,07% знаходилось у Галичині.

Такий розвиток
винокурного промислу пояснювався тим, що галицькі поміщики користувались
виключним правом виробляти і продавати горілку, а до того ж звільнялися від
сплати податків і акцизних зборів від виробництва алкоголю. В результаті цього
винокуріння було однією із значних статей
доходу галицьких поміщиків, яка з року в рік збільшувалась за рахунок
систематичного споювання селян.

Як справедливо відзначав
Іван Франко: “Велика власність під час перевороту 1848 року встигла
врятувати ще значні рештки панщинних привілеїв, з них найважливіший і для
всього дальшого розвитку наших сільських відносин майже фатальний – право
пропінації, на основі якого тільки великі землевласники мали право виробляти і
продавати горілку” [6, c.30].

Про те, як споювалось
поміщиками галицьке селянство, чітко свідчить наступна таблиця, яка базується
на матеріалах судової практики по
Львівській окрузі [3, c.350]:

Таким чином, з числа
засуджених за пияцтво по всій Австро-Угорщині
більше 4/5 припадало на Галичину.

Уся територія Галичини була покрита
густою сіткою корчм, часто бувало, що в одному селі було по дві корчми.
Споювання населення мало масовий
характер: “там за горілку хазяї міняли час –
майно, хлопці – добру славу, а дівчата – честь дівочу. Біда велика царювала в
селі, навіть найбагатшим бракувало хліба. В кожний передодень жнив був в селі
голод, весь великий піст жив народ „солодухою” (бовтанка з муки)” [9, c.350].

Про розміри споювання
населення Галичини свідчать і прибутки Австрії від продажу спирто-горілчаних виробів. Так, в 1911 році прибутки
від продажу горілки в Галичині обчислялись в 37324697 крон, що становило 41,94%
всіх доходів від продажу алкоголю в Австро-Угорщині. Поряд з цим прибутки від
продажу цукру в Галичині становили в тому ж році лише 7149831 крону, тобто
всього 4,14% суми доходів від продажу цукру в усій Австро-Угорщині.

Колоніальне становище Галичини в складі Австро-Угорщини
відбилося також і на розмірі заробітної плати робітників. Заробітна плата в Галичині була найнижчою в
порівнянні з оплатою праці в інших австрійських землях. Середня зарплата
робітників по окремих страхових округах виражалась такими цифрами [7, c.290]:

З таблиці видно, що за
рівнем зарплати Львівський округ знаходився на останньому місці. Зарплата
робітників тут була вдвічі нижча, ніж у
Віденському окрузі, і це співвідношення весь час залишалося незмінним. Поряд з
цим ціни на промислову продукцію в Галичині були значно вищі, ніж в інших
частинах Австро-Угорщини. Так, наприклад, у 1912 році центнер бурого вугілля коштував у Бруксі 49
гелерів, а в Станіславі – 1 крону 42 гелери, тоді як оплата робітників у тому ж Бруксі була значно вища, ніж
у Станіславі. Про це свідчать такі
статистичні дані про зарплату за 1912 рік [8, c.96]:

Таким чином, незважаючи на те, що промисловці одержували за
буре вугілля в Станіславі втроє більше, ніж у Бруксі, праця галицьких робітників оплачувалась у 2-2,5 рази
нижче, ніж праця робітників у
Бруксі.

Разом з низькою заробітною платою в Галичині існував і найдовший робочий
день, який коливався в межах від 10 до
12 годин, а в деяких випадках тривав
до 16 годин на добу [9, c.1].

В Австрії існував
насправді фабричний закон, але цей закон не розповсюджувався на її колонію –
Галичину. Тут австрійські, американські, англійські та інші капіталісти “поводяться з робітниками, як з рабами, – писала в той час преса. – Не лише
зневажають їх і лають останніми словами, але б’ють як за давніх панщинних
часів” [11, c.11].

Про незацікавленість
австрійського уряду в промисловому розвитку Галичини свідчить і стан у ній
професійної освіти. Так, наприклад, видатки на промислові і торговельні школи
становили в Австро-Угорщині в 1913 році 1816160 крон, з яких на Галичину припадало лише 132461 крона, тобто
7,29% загальнодержавного бюджету [7, c.180], в той час як територія
Галичини становила, як відомо, 26,16% всієї території Австро-Угорщини.

Низький розвиток промисловості Галичини
викликав застій, а іноді і деградацію в розвитку міст. Результатом цього застою
було також те, що приріст населення в містах Східної Галичини
відбувався надзвичайно повільно.

Так, по всіх її 19 містах
він становив [8, c.37]:

Таким чином, середній
приріст населення одного міста в період 1900-1910 років, що характеризувався
розвитком промисловості і міст в інших частинах Австро-Угорщини, становив за
десятиріччя лише 700 чоловік.

Ще більш катастрофічне cтановище було у 83 містечках Східної
Галичини, уповільнений приріст яких показує дана таблиця [8, c.52]:

З таблиці видно, що
приріст населення у вказаних 83 містечках не перевищував за десятиріччя 10,0%.
До того ж у багатьох з них спостерігалось навіть
зменшення населення , як, наприклад, у Бродах на 20,0%, Щирець – 8,7%, Заліщики
– 8,1%, Болехів – 6,6%, Янів – 2,6% і т.д.

Приріст населення, що
спостерігався в містах і містечках Східної Галичини, відбувався на початку ХХ ст. не за рахунок економічного
розвитку міст, а мав характер природного приросту і не перевищував його
середньої норми за десятиріччя в усьому краю [6, c.47].

У тяжкому економічному
становищі знаходилось бідніше селянство Галичини.

Хоч кріпосне право і було
скасоване в Галичині ще в 1848 році, однак залишки кріпосницької системи накладали свій
відбиток на економіку галицького села на протязі дуже довгого періоду.
Збереження в руках поміщиків великої кількості землі, при наявності гострого
селянського малоземелля, дало поміщикам можливість зберегти на протязі більше
півстоліття після аграрної реформи напівкріпосницькі відносини.

Газета “Искра” так оцінювала становище бідного селянства Галичини
після “селянської” реформи: “Галицький селянин був власником
тільки за назвою. Звільнені від кріпосної залежності в 1848 р., галицькі селяни
за величезний викуп одержали саме стільки землі, скільки необхідно було, щоб
гарантувати правильне надходження платежів і податків” [2].

Уся земельна площа Східної Галичини,
за даними перепису 1912 року, становила 5530332 га [9, c.14] і поділялася на табулярну і рустикальну. Табулярні
землеволодіння – це великі поміщицькі маєтки, які були записані в 1870 році в
крайовий табель у Львові, а відтак – в окремі книги, що знаходились в окружних
судах і користувались пільгами. Рустикальні землеволодіння – селянське
землеволодіння, яке не мало ніяких пільг.

З усієї кількості землі на долю табулярного землеволодіння
припадало 2089853 га [3, c.14], що становило 37,8% всієї землі
у Східній Галичині. У багатьох повітах відсоток великої
земельної власності підвищувався до 50%.

Варто зазначити, що велике землеволодіння у Східній Галичині не було виключно інонаціональним.

За даними перепису 1902
року, велике землеволодіння становило у Східній
Галичині 94200 га, з яких поміщицьких земель було 55595 га і землеволодіння
митрополичого капітулу становило
38605 га [8, c.74-75].

Питома вага великого
поміщицького землеволодіння у Східній Галичині залишалась майже незмінною з
часу проведення аграрної реформи 1848 року. Так, за даними 1852 року, поміщикам
належало 2461263 га, що становило 44,4%
всієї землі, в 1889 році – 2328287 га, що становило 42,1% і в 1902 році –
2229469 га, що становило 40,3% всієї землі [6, c.84].

Таким чином, на протязі
більше, ніж 50 років – з 1848 до 1902 року
велике поміщицьке землеволодіння зменшилось лише на 4,1%, а в першому
десятиріччі ХХ ст. – лише на 3,5%, продовжуючи весь час зберігати своє пануюче
становище в галицькому селі. галичина австрія угорщина

ЛІТЕРАТУРА

1. 
Вісник законів державних для королівств і країв,
заступлених в Державній Раді. Річник 1913. –Відень, 1913.- 929с.

2. 
Закон
Речі Посполитої “Про ліквідацію сейму і крайового виділу колишнього Королівства
Галичини і Володимерії з Великим князівством Краківським”// Dziennik ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. – 1920. - № 11. – poz.61.

3. 
Крайовий
статут і сеймова виборча ординація для королівства Галичини і Володимерії з
Великим князівством Краківським.// Zbior ustaw I rozporzadzen administracyjnych. – Lwow, 1884.
–T.1.-S.120-151.

4. 
Книга общих
законов обытельских для всех немецких краев наследственных Австрийской
монархии. – Львов, 1868. – 317с.

5. 
Краткие сведения
о государственном устройстве и управлении Австро- Венгрии и земель австрийской
короны. – СПб., 1914. – 70с.

6. 
Меморіал
галицького сейму міністерству внутрішніх справ від 27 листопада 1848р.

7. 
Областное,
административное и общественное устройство Галиции по австрийскому
законодательству. – Петроград, 1915. – 409с.

8. 
Учреждения
Западной Украины до воссоединения ее в едином Украинском Советском
социалистическом государстве. Справочник. – Львов, 1955. – 180с.

9. 
Черемшина
М. Твори. – К., 1947. – Т.ІІ.

10. 
Чорновол
І. Українська фракція галицького крайового сейму 1861 – 1901рр. – Львів. –
2002.- 288с.

11. 
Шпрингер
Р. Национальная проблема . – С.Пб., 1909.