Державно-правове становище українських земель у 1918-1940 роках

Державна митна служба України

Академія митної служби України

Кафедра державного права та митної політики

Контрольна робота

з дисципліни

Історія держави і права України

на тему:

Державно-правове становище українських земель у 1918-1940 роках

Дніпропетровськ 2003

План

Вступ

1. Окупація західноукраїнських земель та їхнє соціально-політичне становище у складі іноземних держав

1.1 Західна Україна

1.2 Північна Буковина

2. Входження західної України та північної Буковини до СРСР та його юридичне оформлення

2.1 Західна Україна

2.2 Північна Буковина

Висновки

Література

Вступ

Після розпаду Російської імперії І917 р. Україні не вдалося повністю об'єднати всі землі. Народ внаслідок імперіалістичної політики урядів Антанти і Росії та своєї недостатньої організованості не до мігся бажаної свободи і незалежності. Східна Галичина з-під влади австрійських імперіалістів за Ризьким мир ним договором 1921 р. потрапила під владу Польщі. За хідні повіти Волині, що входили раніше до складу Царської Росії, також опинились під польським пануванням. Ці землі дістали в історичній літературі назву Західна Україна.

Ще 12 жовтня 1920 р. у Ризі був підписаний договір про перемир'я і попередні умови миру між РРФСР, УРСР і Польщею. За ним кордон між Польщею і радянськими республіками встановлювався таким чином, що під владою Польщі залишалися Західна Україна і Західна Білорусія.

При підписанні договору з Польщею уряди Росії та України (Білорусія передала повноваження російській делегації) домоглися введення до договору положень, які зобов'язували польський уряд гарантувати права національних меншин — російського, українського і Білорусь кого населення та забезпечити вільний розвиток їхніх культури, мови, віросповідання. Введення цього положення до Ризького мирного договору створювало правову основу захисту життєвих інтересів населення цих національностей у складі Польщі. Однак на практиці польський уряд не виконував зобов'язань. За міжнародними договорами, укладеними 1918—1920 pp., Західна Україна формально і фактично не визнавалася частиною Польської держави. Польща вважалася тільки тимчасовим військовим окупантом, чиє правове становище регулювалося відповідним міжнародним статусом, затвердженим на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. Згідно зі ст. 91 Сен-Жерменського мирного договору, державний суверенітет Східної Галичини належав Антанті.

На Ризькій мирній конференції російсько-українська делегація обнародувала 23 вересня 1920 р. заяву Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету про необхідність розв'язання питання щодо Східної Галичини на основі вільного волевиявлення всіх національностей, які її населяють. Проте 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти у Парижі на вимогу польського уряду узаконила анексію Західної України Польщею. Уряд України ви ступив з офіційним протестом проти цієї акції.

1. Окупація західноукраїнських земель та їхнє соціально-політичне становище у складі іноземних держав

1.1 Західна Україна

Весь український народ, у тому числі населення Західної України, рішуче протестував проти насильницької анексії західноукраїнських земель. Уже 18 березня 1923 р. у Львові відбулася 40-тисячна демонстрація протесту, а пізніше — і в інших містах краю.

Окупаційна влада встановила в Західній Україні режим терору і насилля, намагаючись залякати корінне українське населення, примусити його бути покірним, припинити національно-визвольну боротьбу, визнати владу Польської держави. Великодержавний шовінізм, що насаджувався правлячими колами, після окупації Західної України був розведений у ранг державної політики.

Крім окупаційних військ у Західну Україну повернулися жандарми, поліція, поміщики. Почали діяти над звичайні суди. Шовіністична правляча верхівка на чолі з Ю. Пілсудським мала на меті впродовж кількох десятиліть повністю колонізувати захоплені землі, всіляко викорінювати національну самосвідомість населення, полонізувати його. Цій меті служила розгалужена система політичних, економічних, адміністративних і поліцейських заходів.

Влада в Західній Україні повністю перейшла до командувача військами і генерального делегата польського уряду, а на місцях — урядових комісарів. За розпорядженням генерального делегата з державних установ підлягали звільненню всі службовці, які відмовлялися від присяги на вірність Польській державі. За даними офіційної польської статистики, особи української та біло руської національностей посідали в державному апараті тільки 7,4% другорядних і низькооплачуваних місць.

Розмови про «державний суверенітет», участь народ них мас в управлінні державою, органах самоврядування остаточно втратили будь-який зміст після державного перевороту 1926 р. і введення у дію Конституції 1935 р.

Окупувавши Західну Україну, правлячі кола Польщі поспішили змінити назву цієї споконвічної української землі. Ще в березні 1920 р. Західна Україна офіційно була перейменована польською владою у «Східну Малопольщу», а потім — у Польщу «Б» (на відміну від корінної Польщі «А»). Край був поділений на п'ять воєводств — Волинське, Львівське, Поліське, Сташславсько, Тернопільське, що разом становили 35% території і 30% населення Польської держави.

Польський сейм 26 вересня 1922 р. прийняв закон про воєводську автономію, згідно з яким у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах утворювалися воєводські сеймики та їх виконавчі органи — комітети. До компетенції сеймиків належали різноманітні другорядні питання. Рішення сеймиків здебільшого вимагали санкції Президента держави.

Воєвода як представник уряду міг призупиняти будь-яке рішення сеймику, що не вимагало санкції Президента, а також будь-яке рішення воєводського комітету. Щоправда, ст. 21 закону забороняла державним органам проводити на території цих воєводств колонізаторську політику, а ст. 24 обіцяла навіть «заснувати український університет». Насправді ж закон про воєводську автономію ніколи не був втілений у життя.

На посади воєвод і старост у повітах приймалися, як правило, особи польської національності. У 1924 р. виданий закон про заборону української мови в усіх держав них і муніципальних установах, у тому числі сільських.

У грудні 1920 р. польський сейм прийняв закон про військову колонізацію Західної України, згідно з яким солдати й офіцери польської армії, що брали участь у війні проти більшовиків, безплатно отримували в Гали чині земельні наділи у розмірі 45 га. З 1919 р. до 1929 р. у Західній Україні між осадниками було розподілено 600284 га кращих земель, а за 20 років польської окупації тільки у сільські місцевості краю переселено з Польщі близько 200 тис. поляків-осадників. Осадники брали активну участь у придушенні національно-визвольного руху українського і білоруського народів. Великий поліцейський апарат, відділи безпеки (дефензива), органи прокуратури, система звичайних і надзвичайних судів — все це ланки величезного бюрократичного військово-поліцейського апарату, що вірно служив інтересам уряду Польщі.

Репресивний апарат жорстоко розправлявся з будь-якими виступами народних мас за соціальне і національне визволення. Весь світ сколихнули криваві події восени 1930 р. під час пацифікації, коли вбивали без суду і слідства. Пацифікація супроводжувалася масовою забороною і закриттям українських читалень, клубів, різних товариств, газет, журналів, спаленням книг тощо. Ці розправи схвилювали громадськість. Навіть група депутатів англійського парламенту направила спеціальну петицію протесту в Лігу Націй. Декретом Президента Польщі 17 червня 1934 р. для осіб, які загрожували безпеці та публічному порядкові, за фашистським зразком був створений концентраційний табір у Березі Картузькій (нині Брестської обл. Білорусії). За даними офіційної польської статистики, на початку 1936 р. в цьому таборі знаходилося 725 осіб, а до вересня 1939 р. їх кількість зросла до 6500 (40—50% українців, 15% євреїв та ін).

Тяжке економічне становище, соціальне і національне гноблення, політичне безправ'я спричинили посилення революційно-визвольної боротьби народних мас Західної України, які ніколи не визнавали влади іноземних загарбників. Тільки 1934—1938 pp. народні маси організували 1118 страйків.

У 1938—1939 pp. на західноукраїнських землях про котилася нова хвиля могутніх антифашистських, антивоєнних та антиурядових демонстрацій, мітингів і страйків. Ці події супроводжувалися зовнішніми факторами, і зупинити їх Польська держава не була спроможна.

1.2 Північна Буковина

Восени 1918 p., коли Австро-Угорська монархія почала розпадатися, у багатьох містах і селах відбувалися масові віча, на яких люди вимагали приєднання Північної Буковини до України, розподілу поміщицьких і монастирських земель. Утворювалися селянські комітети, озброєні дружини тощо.

Як уже зазначалося, 16 жовтня 1918 р. імператор Австро-Угорщини видав маніфест про перебудову держави на федеративних засадах, з утворенням окремими націями своїх національних держав. У Львові 18 жовтня, як уже зазначалося, був утворений державний орган — Українська національна рада та проголошено утворення Української держави — тимчасово у межах монархії Габсбургів. Рада створила для Буковини репрезентатив ний орган — так звану Буковинську делегацію у Чернівцях, яку очолив О. Попович. Делегація мала займатися організацією української влади у Північній Буковині. Прибувши до Чернівців, делегація почала переговори з румунськими послами австрійського парламенту і буковинського сейму про поділ Буковини. Українці домагалися виділення всієї української частини краю. Румуни спочатку планували віддати тільки чотири повіти — Кіцманський, Заставнівський, Вашковецький та Вижпицький, а потім не погодилися й на це. У Чернівцях була утворена Румунська національна рада, сформований «буковинський уряд» з 42 осіб на чолі з Я. Фльондором. Рада, проголосивши себе верховною законодавчою владою у всій Буковині, тут же звернулася до румунського уряду з проханням про допомогу.

У Чернівцях 3 листопада 1918 р. відбулися велике українське віче та маніфестація. Туди з'їхалося близько 40 тис. людей з усього краю. Присутні одноголосно вимагали об'єднання з усім українським народом. Було ухвалено злучитися з Галичиною, визнати Українську Національну Раду як повноважний представницький орган українського населення і домагатись якнайшвидшого возз'єднання з усією Україною.

Того ж дня делегація УНР взяла владу у Чернівцях і українській частині краю. Однак з румунами до згоди так і не дійшли. У Чернівцях 8 листопада була розклеєна прокламація командира 8-ї румунської дивізії генерала Я. Задіка з повідомленням про те, що він одержав від короля наказ захистити румунське населення Буковини і «припинити анархію і безпорядки». Делегація УНР ви слала йому протест проти таких дій, зазначивши, що ніяких насильств і анархії у краї немає. Це справді було так, але румуни, підтримані французькими політиками і військовою місією Франції у Яссах, яка одержувала вказівки від маршала Ф. Фоша, діяли рішуче, їх війська 11 листопада зайняли Чернівці, а впродовж наступних днів — всю Буковину. Нечисленні українські відділи, що почали створюватися, ніякого реального опору румунським військам вчинити не могли. Натомість війська ЗУНР, інтегрованою частиною якої стала Північна Буковина, були втягнуті у кровопролитну війну з Польщею, тому і не змогли падати допомоги українському населенню краю. Влада ЗУНР скерувала до Паризької мирної конференції ноту протесту з приводу дій Румунії. Ще одну ноту Антанті 18 березня 1919 р. скерувала об'єднана українська дипломатична місія у Парижі, вимагаючи звільнення українських земель Буковини Румунією і встановлення кордонів аби хоч би тимчасової демаркаційної лінії між Україною та Румунією. Проте Антанта залишила ці ноти без відповіді.

Події у захопленій румунськими військами Буковині розгорталися блискавично. Так, 28 листопада 1918 р. прорумунські сили зібрали у Чернівцях так званий генеральний конгрес, який прийняв «від імені народу» рішення про приєднання Буковини до Румунії.

Румунський король 18 грудня 1918 р. підписав декрет про приєднання Буковини до Румунії. Українське населення краю не тільки рішуче протестувало проти насильницького приєднання до чужої держави, а й взялося ЗЕ зброю. У багатьох населених пунктах утворилися загони самооборони, які вступали у бої. Так було, зокрема, у Старій Жучці (передмістя Чернівців), Лужанах, Кліводині, Неполоківцях, Динівцях тощо. Застосовувалася партизанська тактика боротьби. Але сили були надто нерівні.

Рішуче протестував проти такого акту уряд Центральної Ради, заявивши, що він не визнає поневолення Буковини і твердо захищатиме право населення краю на національне самовизначення.

Румунію підтримувала Антанта. Згідно з Сен-Жерменським (вересень 1919 р.) та Севрським (серпень 1920 р.) мирними договорами вся Буковина і Бессарабія були остаточно передані Румунії. Характерно, що за рахунок загарбань територія Румунії після першої світової війни збільшилася з 137908 до 316132 км2, а населення відповідно зросло з 7904 тис. до 17 343 тис.

Румунія встановила на Буковині режим управління, який нічим не відрізнявся від австрійського. З перших днів владу тут взяли військові коменданти, а на території Північної Буковини за наказом командувач аокупаційни ми військами генерала Я. Задіка 26 січня 1919 р. був запроваджений стан облоги (офіційно він існував до 1928 p., а фактично ліквідований тільки у 1940 p., після звільнення краю з-під влади Румунії). Знову почався період терору, грабунків, арештів. Щоправда, військове управління незабаром змінилося цивільним, але це не при несло суттєвих змін. Румунія* була конституційною монархією зі значно обмеженою роллю парламенту, що скла дався, згідно з Конституцією 1866 p., з двох палат — палати депутатів і сенату. Верховна влада належала королю, який скликав і розпускав парламент, санкціонував і обнародував прийняті парламентом закони тощо. Без його санкції жоден закон не мав юридичної сили. Він був главою виконавчої влади і збройних сил. Виборча система до парламенту ґрунтувалася на високому майновому цензі, практично усуваючи широкі народні маси від ви борів. Майже нічого не змінилось і з прийняттям 1923 р. нової Конституції. Зберігалася монархія з великою владою короля. Однак було демократизовано виборчу систему, право голосу мали румуни — чоловіки не молодші21-го року, з піврічним цензом осілості. Вибори стали прямі, голосування — таємним на основі пропорційного представництва. Усе це стосувалося нижчої палати — па лати депутатів. Сенат обирався інакше: одну частину сенаторів обирали члени торговельних, промислових і сільськогосподарських палат, професори університету до іншої входили сенатори з права. Це було вище духовенство, особи, призначені королем.

Уряд здійснював владу від імені короля, який призначав І звільняв міністрів, хоч формально ніс відповідальність перед парламентом. Вимушені маневрувати і йти на поступки народові, законодавці закріпили у Конституції деякі права і свободи, зокрема свободу слова, друку зборів, особи, а також недоторканість житла тощо Надавалися вони тільки повноправним громадянам, тобто румунам, та національними меншостями ніяких окремих прав — на користування рідною мовою, відкриття своїх шкіл, видання книг, газет тощо — не закріплювалося

Згідно з Конституцією і законом про адміністративну уніфікацію 14 червня 1925 р. країна розділялася на повіти, волості, комуни (общини). На чолі повітів стоя їй призначені урядом і затверджені королем префекти які були тут представниками центральних властей Префекти призначали преторів у волостях, а прима рів — у міських і сільських общинах. Це була бюрократична та антинаціональна щодо українського й іншого не румунського населення політична система, що стояла над виборними повітовими І комунальними радами, які виконували роль місцевого самоврядування, але насправді мали тільки дуже вузькі повноваження в господарському управлінні Уряд за рекомендацією префектів міг розпускати місцеві виборні органи і скасовувати їх рішення.

Відповідним був і політичний режим. Для Північної Буковини створювалася видимість автономії. Для цього вводилися два міністри у складі уряду — один міністр — .делегат уряду о місцеперебуванням у Чернівцях (Я Фльондор), Інший - у Бухаресті (І. Ністор). На чолі з делегованим міністром при крайовому правлінні у Чернівцях створювалася служба управління у складі дев'яти секто рів: внутрішнього, судового, фінансів та ін. Іноземними справами, безпекою, армією, залізницями, поштою телеграфом, фінансами, митом і позикою відала центральна влада Бухареста. У 1924-1928 pp., скориставшись частковою економічною стабілізацією і зміцненням своєї влади, правлячі кола Румунії перейшли в наступ У 1914 р. був виданий так званий закон Мирзеску який надавав владі право заарештовувати всіх, хто критикував існуючий лад, пропагував демократичні ідеї. Створення профспілок і надання їм статусу юридичних осіб зумовлювалося встановленням над ними контролю адміністративної та поліцейської влад, їхня діяльність не могла протирічити «державному порядкові». Згідно із законом 1926 p., партія, що одержала на виборах не менше 40% голосів, мала право на абсолютну більшість мандатів. Після 1926 р. жодні вибори у Румунії не обходилися без введення стану облоги, під час якого всі демократичні права і свободи, записані у Конституції, припиняли дію, а військово-поліційний апарат ставав всевладним. Наприклад, коли 1927 р. проходили вибори до парламенту, навколо деяких сіл у Північній Буковині зосереджувалися війська, виставлялися для залякування гар мати і кулемети. Не маючи змоги обирати своїх депутатів, українське населення попри терор і насилля поліції та вояччини, часто бойкотувало вибори. Так, 1937 р. 86% буковинців не взяли у них участі, будучи з різних причин позбавленими права голосу.

Дуже мало зробила румунська влада для відбудови господарства краю. Буковина була для Румунії тільки джерелом дешевої сировини і робочої сили. Навіть традиційні галузі промисловості краю — харчова, лісова і текстильна — почали занепадати. Підприємства залишалися дрібними, напівкустарними, із застарілою технікою, без перспектив на розширення чи реконструкцію. Якщо у перші роки Румунія в- економіку краю вкладала тільки 1,3% загального акціонерного капіталу, то 1936 р. ще менше — 0,7%. Вироблені товари були дорогими, не витримували конкуренції, підприємства закривались. Якщо 1922 р. тут налічувалося 617 діючих підприємств і май стерень, то 1929 р. — 532, а 1935 р. — 276. Робочий день тривав 11—14 год. Постійно знижувався життєвий рівень робітників і службовців. Якщо індекс зарплати 1923 р. підвищився у 18 разів, а 1928 р. — у 28 разів порівняно з 1914 р., то індекс вартості життя зріс за той же період у 42 рази. Безробіття 1930 р. охопило 20% промислових робітників.

У стані глибокої кризи перебувало й сільське господарство. Вже наприкінці першої світової війни селянство Північної Буковини значно посилило боротьбу за землю. Румунська влада змушена була 1918—1927 pp. видати серію аграрних законів. Вони зберігали у країні поміщицьке землеволодіння. Розміри поміщицької власності визначалися у 250—275 га на кожного члена сім'ї. Решта земель підлягала розподілу серед селян за високий викуп (він забезпечував поміщикам ті ж прибутки, які вони мали до реформи). Поміщики залишали за собою значно більше землі, ніж передбачалося законодавством. Навіть міністр земельних справ Констатинеску був змушений ви знати, що у земельних комісіях панує безладдя, і віддав до суду багатьох службовців. На судовому процесі у Сучаві 1925 р. стало зрозумілим, що члени комісій залишали поміщикам більші та родючіші землі, вимагали від селян хабарі, не хотіли наділяти землю українцям.

Внаслідок цього у Буковині від великих власників було відібрано лише 75,5 тис. га землі, або 12,3%. У 235 поміщиків залишалося 346,3 тис. га землі, у Буковинської митрополії — 239,2 тис. га. Селяни, які дістали земельні наділи, повинні були викупити їх упродовж 20 років. Але для 90% безземельних і малоземельних селян викупні платежі виявилися недоступними. Закон враховував це і встановив: якщо селянин упродовж двох років не буде справно вносити платежі, то позбавиться землі.

Вартість 1 га землі на Буковині була нижчою, ніж у Румунії. Уряд навмисне зробив так, щоб притягнути якнайбільше колоністів на буковинські землі. їм землі продавались у першу чергу. Окрім цього, коли середній розмір наділу для не румунів становив 0,56 га, то для колоністів-осадників — не менше 5 га. У Чернівцях на зборах румунських колоністів у квітні 1925 р. королівський міністр Буковини Ністор так пояснив завдання колонізації осадникам: «Своєю працею і добрим прикладом ви мусите навчити селян Північної Буковини румунської мови і зробити їх добрими румунськими патріота ми». Таким чином, серед тих, хто отримав землю, румуни становили 62,1%, українці — 23,3, інші —- 14,6%. Чимало селян-українців. щоб отримати землю, зрікалися своєї на ції, мови, народу, оголосивши себе румунами. У 30-х роках у краї 47 934 селянські господарства мали до 5 га кожне, 8352 — до 2,5 га, 12408 — до 1 га, 31 692 — до 0,5 га, а 72 543 були безземельні.

Отже, румунська аграрна реформа, як і вся система правління, стала ще одним знаряддям поневолення українського населення Буковини.

З перших днів окупації населення краю було обкладене численними податками: державними, повітовими і сільськими. Стягався податок за проїзд шляхами, в'їзд у місто, наявність, продаж чи забій худоби, користування пасовиськами. Податки забирали більшу частину, або й весь прибуток селянських господарств. Заборгованість буковинських селян банкам і лихварям зростала. Вона, зокрема, була у 3 рази більша, ніж у Добруджі, і в, 10 разів — ніж у Бессарабії. У с. Боянах, наприклад, 775 осіб мали борг на суму понад 234 тис. лей. З різних кінців краю надходило чимало скарг і прохань про допомогу. Становище у містах погіршувалося постійним зростанням квартирної плати, цін на продукти харчування та про мне /ГОБІ товари.

Свавілля румунської влади викликало постійний опір українського населення. Визвольна боротьба проти іноземного поневолення тривала постійно. Найбільшим і найгрізнішим її проявом було Хотинське збройне повстання в січні 1919 р. — у ньому взяло участь понад ЗО тис. повстанців. Активно допомагало повстанцям населення українського Поділля. Але офіційна українська влада у Києві — Директорія — збройної допомоги не наважилась надати, не маючи змоги воювати ще з одним ворогом. Повстання було жорстоко придушене. Понад 50 тис. жителів Хотинщини відійшло на територію України. В листопаді 1919 р. у Чернівцях вибухнуло повстання серед солдатів 113-го полку, який складався переважно з українців. Однак його також було придушено: 149 солдатів віддали до військово-польового суду, з них вісім засудили до смертної кари, а 136 — на каторжні роботи від п'яти до 20 років. У вересні 1924 р. спалахнуло велике Татарбунарське повстання, в якому взяли участь близько 6 тис. людей з Буковини і Бессарабії. Мали місце також численні економічні та політичні страйки і демонстрації, су тички з поліцією, військами. У Чернівцях 1 липня 1926 р. відбулося велике робітничо-селянське віче з представниками усіх повітів. У прийнятій резолюції висловлювався протест проти румунізації українського населення, навчальних закладів, переслідування української мови. Учасники зборів вимагали відновлення української мови, кафедри української мови і літератури у Чернівецькому університеті, закритої окупантами, повернення на роботу українських вчителів. Серед населення краю збиралися підписи під петицією до парламенту з вимогою узаконити українську мову — мову народу, що з давніх-давен про живає на території Буковини. Уряд відповів відмовою.

У 1928 р. Румунію охопила гостра економічна криза. Тільки в Чернівцях налічувалося до 8 тис. безробітних — майже половина робітників міста. Небачених розмірів набуло зубожіння селянства. Заборгованість селян на 1 га становила 21 200 лей проти 6260 у королівстві. У країні посилився вплив реакції. Спираючись на генералітет, король Кароль II 1934—1938 pp. звів нанівець роль парламенту.

Правлячі кола Румунії все більше орієнтувалися на гітлерівську Німеччину. В лютому 1938 р. король скасував Конституцію 1923 р. і встановив відкритий реакційний, про фашистський режим. Проголошувався стан облоги, роз пускалися всі політичні партії та профспілки. Будь-які виступи чи навіть вислови невдоволення існуючим ладом нещадно придушувалися і каралися. Безчинствувала та ємна політична поліція — сигуранца (організована у 1907 p.). Під тиском німецького уряду у вересні 1940 р. король призначив «правителя» держави — великого поміщика, вождя фашистської організації «Залізна гвардія» — генерала й. Антонеску. З цього моменту в країні встановився відвертий фашистський режим.

2. В
ХОДЖЕННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ТА ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ ДО СРСР ТА ЙОГО ЮРИДИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ

2.1 Західна Україна

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. Фашистська Німеччина напала на Польщу, а 17 вересня, коли німецька армія підходила до Бреста і Львова, штурмувала Варшаву, польський уряд фактично-вже не контролював становище в країні і воєнна поразка стала очевидною, уряд СРСР вручив послу Польщі в-. Москві ноту і дав розпорядження військам Червоної армії перейти кордон, взяти під захист життя і майно населення Західної України І Західної Білорусії. Так, принаймні формально, виглядали події.

Факт, що цей процес почався 17 вересня, а не раніше, мотивувався наявністю укладеного між СРСР і Польщею договору, який уряд СРСР в односторонньому порядку не-міг порушувати. Тільки після розпаду Польської держави Москва заявила, що «вважає своїм священним обов'язком подати руку допомоги своїм братам — українцям і білорусам».

Насправді було дещо інакше. Останнім часом з'ясовані політичні передумови такого розвитку подій. Це, зокрема, Договір про ненапад між Радянським Союзом та Німеччиною 23 серпня 1939 р. (Пакт Молотова—Ріббентропа) і таємний протокол до нього. Так, у ст. 2 протоколу зазначено: «У випадку територіальних і політичних пере творень на територіях, що належать Польській державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев—Вісла—Сян. Питання про те, чи бажане в інтересах обох країн збереження незалежної Польської держави, буде остаточно вирішене лише ходом майбутніх політичних подій. У будь-якому випадку обидва уряди вирішать це питання шляхом товариської, згоди».

Історичні подати факти підтверджують, що зазначені у цьому протоколі плани дуже швидко були реалізовані й відображені у новому радянсько-німецькому Договорі про дружбу і кордон між СРСР та Німеччиною 28 вересня 1939 р. і таємному додатковому протоколі до нього, підписаному знову ж таки Молотовим та Ріббентропом. За цим договором, розмежування між СРСР і Німеччиною було проведене приблизно по так званій лінії Керзона, визначеній країнами Антанти як східний кордон між польським населенням, з одного боку, та українським і біло руським — з іншого. Джордж Ллойд писав восени 1939 р. польському послу в Лондоні, що СРСР зайняв «...території, які не є польськими і які були силою захоплені після І Світової війни... Було б актом злочинного божевілля поставити російське просування на одну дошку з просуванням Німеччини».

У ст. 3 таємного протоколу 23 серпня 1939 р. зазначалося: «Стосовно Південно-Східної Європи радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях».

Не можна не погодитися з думкою українського історика М. Швагуляка про те, що визволення Західної України Червоною армією відповідало корінним інтересам населення краю, яке впродовж століть наполегливо боролося проти національного і соціального поневолення. Щоправда, почуття задоволення від визволення з-під влади панівних верств Польщі невдовзі були затьмарені масовими репресіями проти населення Західної України.

Про наступні наміри правителів СРСР та їх закордонних союзників стало відомо значно пізніше, а тоді факт возз'єднання Західної України з УРСР був сприйнятий населенням як величезна політична подія.

Ще до приходу Червоної армії народні маси Західної України захоплювали владу на місцях і створювали ревкоми. Наприклад, у Бродах, що на Львівщині, зібралися учасники революційного руху, створили ревком і звернулися до старости з заявою про те, що вся влада у повіті переходить до комітету. Ревком роззброїв поліцію та жандармерію і озброїв бродівських робітників, які підтримували порядок у місті. Такі події відбувалися у багатьох містах і селах Західної України.

Після приходу Червоної армії ревкоми були реорганізовані у тимчасові органи народної влади й управління. У зверненні до населення Західної України 29 вересня 1939 p., зокрема, зазначалося, що основою нової влади можуть стати створені на демократичних засадах у містах і повітах краю тимчасові управління, а у волостях і селах — селянські комітети.

Повітові та міські тимчасові управління обиралися представниками цих адміністративних одиниць, а волос ні й сільські селянські комітети — безпосередньо населенням.

Для об'єднання діяльності та керівництва місцевими органами Народної влади Військова рада Українського фронту постановою 3 жовтня 1939 р. утворила в колишніх воєводствах Західної України обласні тимчасові управління в складі чотирьох осіб кожне з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі, Луцьку. Львівське обласне тимчасове управління 4 жовтня) 1939 р. звернулося з відозвою до Станіславського, Тернопільського та Луцького тимчасових управлінь про створення комітету для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України, які б у законодавчому порядку розв'язали питання про суспільний і державний лад краю.

На цю відозву відгукнулися названі тимчасові управління, виділивши на паритетних засадах своїх представників. Комітет був створений у Львові, а склад його затверджений Військовою , радою Українського фронту. Вибори до Народних Зборів призначили на 22 жовтня, а день їх скликання — на 26 жовтня 1939 р. Військова рада затвердила також «Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України», опубліковане у пресі Західної України. В його основу покладено принцип загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активним і пасивним виборчим правом користувалися всі громадяни після досягнення 18 років, незалежно від расової та національної приналежності, віросповідання, статі, освітнього і майнового цензу, соціального становища, цензу осілості тощо.

Були затверджені 1495 виборчих округів, обрані 1484 депутати, серед яких — 28% робітників, 52% селян, 18% інтелігенції.

У приміщенні Львівського оперного театру 26 жовтня 1939 р. в урочистій обстановці відкрилися Народні Збори Західної України. Був затверджений такий порядок ден ний Народних Зборів:

1. Про державну владу в Західній Україні.

2. Про входження Західної України до складу УРСР.

3. Про конфіскацію поміщицьких земель.

4. Про націоналізацію банків і великої промисловості.

Делегатів вітали представники всіх верств населення.

Народні Збори 27 жовтня затвердили Декларацію, в якій зазначалося: «Віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих». Того ж дня Народні Збори обговорили питання про входження Західної України до складу Української PGP. У прийнятій Декларації було записано; «Просити Верховну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і тим з'єднати український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз'єднанню українського народу».

Чільне місце у роботі Народних Зборів належало обговоренню аграрного питання, що завершилося прийняттям Народними Зборами 28 жовтня Декларації про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців. «Віднині вся земля Західної України з її надрами, всі ліси та ріки оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю», — зазначалося у ній.

Делегати Народних Зборів обговорили питання про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України. В одноголосно прийнятій Декларації підкреслювалось: «Українські Народні Збори проголошують націоналізацію банків і великої промисловості на Західній Україні. Віднині всі цінності банків, всі великі фабрики, заводи, всі копальні та залізниці оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю».

На заключному засіданні депутати обрали Повноважну комісію, якій доручили від імені Народних Зборів вручити декларації Верховній Раді СРСР і Верховній Раді УРСР і просити ввести Західну Україну до складу СРСР з входженням її до УРСР.

У Москві 31 жовтня 1939 р. зібралася позачергова п'ята сесія Верховної Ради СРСР і заслухала заяву Повноважної комісії Народних Зборів, де йшлося про приєднання західноукраїнських земель до УРСР. Наступного дня Верховна Рада СРСР ухвалила задовольнити прохання Народних Зборів Західної України. Верховній Раді УРСР було запропоновано прийняти Західну Україну до складу Української РСР.

На позачерговій третій сесії Верховної Ради Української РСР 13—15 листопада 1939 р, було розглянуто заяву Повноважної Комісії Народних Зборів і постановлено: «...прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Відтак на територію Західної України поширилося чинне законодавство СРСР і УРСР.

Указом Президії Верховної Ради СРСР 4 грудня 1939 р. було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР. Указ Президії Верховної Ради УРСР 17 січня 1940 р. повністю скасував старий адміністративний поділ на повіти і волості. Натомість створювалися райони. Всього у західних областях УРСР налічувалося 202 сільські райони і, крім цього, у Львові — чотири міські райони. Адміністративно-територіальний поділ тут завершився наприкінці січня на початку лютого 1940 р. Отже, були організовані 83 міськради, 199 райрад, 89 селищних та 4944 сільських Ради.

Президія Верховної Ради УРСР 9 грудня 1939 р. за твердила склад облвиконкомів усіх західних областей, а останні затвердили склад їх низових органів влади й управління. Справа в тому, що представницькі органи влади на цій території не були організовані. Тільки на 15 грудня 1940 р. були вперше призначені вибори до місцевих Рад депутатів трудящих західних областей УРСР, а з 27 грудня 1940 р. до 8 січня 1941 р. проведені перші сесії першого скликання всіх рівнів Рад. Та ким чином, тільки через рік завершилося формування місцевих Рад.

Наркомюст України 26 грудня 1939 р. видав наказ про початок роботи обласних управлінь НКЮ, обласних та народних судів у західних областях УРСР. Суддівський корпус призначався відповідними виконкомами за рахунок осіб, скерованих Наркомюстом з інших областей УРСР, а народні засідателі обиралися колективами підприємств, установ та організацій.

У січні 1940 р. Наркомюст УРСР призначив в усіх західних областях оргбюро колегій адвокатів у складі п'яти осіб кожне, до складу якого увійшли представники колегій східних областей (50 були відряджені сюди на 2—3 місяці, а 86 — на постійну роботу) та місцеві адвокати. На ці органи покладалося завдання організації колегій адвокатів усіх західних областей. У вересні-жовтні 1940 р. завершалося формування колегій адвокатів. Були проведені їх загальні збори, обрані президії та ревізійні комісії, а також створені органи державного нотаріату, органи міліції, призначені прокурори всіх рівнів тощо.

Отже, процес становлення радянської влади у західних областях УРСР пройшов два періоди: період діяльності тимчасових органів народної влади і період діяльності органів радянської влади, тобто з початку грудня 1939 р.

2.2 Північна Буковина

Встановлення у Румунії 1938 р. королівської диктатури, а у вересні 1940 р. — фашистського режиму, очоленого генералом Антонеску, тяжко відбилося на становищі українського населення Північної Буковини. Арешти, побої, масові звільнення з робо ти, знущання над мовою, релігією, національністю, людською гідністю українців стали тут повсякденним яви щем. Приєднання у вересні 1939 р. значної частини за східноукраїнських земель — Східної Галичини — до України викликало серед населення Північної Буковини нове піднесення, надії на возз'єднання з усім українським народом. Українці втікали з румунської неволі на схід. Тільки з Кіцмані перейшли кордон понад 400 осіб. Подібне мало місце у Вижницькому, Заставнівському, Хотинському повітах. Поширювалася агітація за приєднання краю до України.

Румунська влада відповіла на це новою хвилею репресій. Усі неблагонадійні елементи знаходилися під наглядом поліції, багато з них було ув'язнено. Тільки у Чернівецькому повіті в грудні 1939 р. заарештовано 297 осіб. У Європі в цей час уже палахкотіла друга світова війна, розв'язана гітлерівською Німеччиною. Відбувався переділ сфер впливу, загарбання сильними державами нових земель, нових територій. Згідно зі згаданими договорами і таємними протоколами до них, заключними між Радянським Союзом і Німеччиною, проблеми Прибалтики, Західної України, Білорусії та інших територій «належали» до компетенції Радянського Союзу.

Польська держава опинилася під фашистською окупацією. Західна Білорусь, Прибалтика, Східна Галичина були приєднані до Радянського Союзу. Залишилася проблема Буковини та Бессарабії. Радянський уряд, як відомо, свого часу оголосив про невизнання Сен-Жерменської угоди, що «узаконила» загарбання Буковини Румунією. Настала слушна нагода по-новому розв'язати цю справу. Радянський уряд 26 червня 1940 р. надіслав румунському урядові ноту, вимагаючи повернути Бессарабію та Північну Буковину, населення якої зв'язане з Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови й національного складу. Це було правдою. Інша справа, що радянський уряд не стільки думав про долю буковинських українців, скільки про нові територіальні надбання, нові природні ресурси, пересунення своїх кордонів подалі на захід та максимальне їх забезпечення. Доля ж людей сталінський режим цікавила якнайменше. У зв'язку з невизначеною відповіддю Румунії, радянський уряд 28 червня ультимативно запропонував їй звільнити Бессарабію і Північну Буковину. Наступного дня уряд Румунії прийняв ці пропозиції і почав виводити свої війська з цих земель. Населення Північної Буковини, повіривши у справедливість запевнень радянського уряду, радісно вітало Червону армію. Ще до її приходу в містах і селах виникали різні ініціативні комітети, ради. Вони вимагали від румунської влади проводити евакуацію без збитків і руйнувань. Про лихо звісну антинародну суть сталінського режиму українське населення Північної Буковини ще не знало. Хоч деякі тривожні вісті й доходили з Галичини, але більшовики-комуністи переконували людей, що це, мовляв, провокація — там карають тільки «ворогів народу».

Отже, 28—30 червня Червона армія зайняла всю Бессарабію та Північну Буковину. Владу тимчасово взяли робітничі та селянські комітети, що почали створюватись у населених пунктах, бойові дружини, загони й штаби. Організували цей процес політоргани Червоної армії та спеціально прислані агітатори й організатори. Контролювалися дії фабрикантів і заводчиків, встановлювався 8-годинний робочий день, були взяті під охорону посіви, худоба й реманент поміщиків і багатих селян. Проводилися вибори до місцевих органів влади — повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 р. до Москви виїхала делегація «від трудящих» Північної Буковини просити возз'єднати їх край з Україною.

Верховна Рада СРСР 2 серпня прийняла закон «Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР». Решта території Бессарабії відійшла до складу новоутвореної Молдавської РСР. Так, 7 серпня 1940 р. були створені Чернівецька та Ізмаїльська області, замість повітів і волостей — райони. Тоді ж два райони — Бричанський і Липканський, населені переважно молдаванами, ввійшли до складу СРСР. Отже, у Чернівецькій області діяли обласна, три міські, 14 районних, дві селищні та 333 сільські ради депутатів трудящих. Президія Верховної Ради СРСР 15 серпня видала укази «Про націоналізацію землі на території північної частини Буковини» та «Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв'язку північної частини Буковини». Цими указами була ліквідована приватна власність на знаряддя і засоби виробництва: землю, ліси, пасовища, води, фабрики і заводи, шахти, електростанції, трамваї та автобуси, залізничний транспорт, торговельні підприємства, лікарні, аптеки, санаторії, учбові заклади, театри, бібліотеки, музеї тощо. Замість напівкустарних підприємств створювалися технічно оснащені. На селі, однак, насильно насаджувалися колгоспи, радгоспи, хоча швидко зростало їх технічне забезпечення тракторами, комбайнами, автомашинами. Селянам надали кредит — 200 тис. крб — на придбання корів.

Отже, у перший довоєнний рік у Північній Буковині відбулися певні позитивні зрушення, хоча хвиля безпідставних політичних репресій, як і всюди, не поминула цей край.

Висновки

Радикальні зміни у становищі українців відбулися з початком другої світової війни. Падіння Польщі при звело до встановлення на західноукраїнських землях сталінського режиму, а з приходом німецьких окупантів встановився не менш жорстокий — нацистський. Однак по воєнна Україна багато у чому відрізнялася від тієї, якою-вона була раніше. Значно розширилися її кордони, зросла політична й економічна вага, докорінно змінився склад: населення, і (що найважливіше) вперше за багато століть українські землі опинилися у межах однієї держави.

У 1941 р. фашистська Німеччина напала на СРСР. Буковина була окупована румунськими та німецькими військами. Антонеску видав 19 липня 1941 р. «Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівської Румунії» та утворення з Північної й Південної Буковини так званої провінції Буковини, яку очолив румунський губернатор, наділений необмеженими повноваженнями. На Буковині знову запанував фашистський режим кривавого терору і масових репресій. Для його підтримки був створений великий військово-поліцейський адміністративний апарат. За період фашистської окупації в об ласті було заарештовано 64 330 осіб, від рук фашистів загинуло 16280.

У середині жовтня 1944 р. внаслідок наступу радянських військ у Північній Буковині знову відновилася радянська влада. Україна почала відбудову народного господарства.

окупаційний західний україна буковина

Література

1.Бабій Б. М., Бурчак Ф.Г. История государства и права УССР.-К.: Наукова думка.,1976

2.Бодрухін В.М. та ін. Нариси з історії української державності.-Луганськ.:СНУ.,2000

3.Гончаренко В.Г. Історія держави і права України.-К.: Вен турі.,1996

4.Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. -Львів.: Світ.,1996

5.Лащенко Р.М. Лекції по історії українського права.-К.: Україна.,1998

6.Соціально-политическаязакономерность и правовые основы воссоединения западноукраинских земель с УССР.-Львов.,1979

7.Шляхом до щастя. Нариси з історії Закарпаття.-Ужгород.,1973