Курсова робота з кримінального права

Система

злочинів у КК України

ПЛАН

Вступ.

1.
Система злочинів.

2.
Злочини проти основ національної безпеки України.

3.
Злочини проти життя та здоров'я особи.

4.
Злочини проти волі, честі та гідності особи.

5.
Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи

6. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини й громадянина.

7. Злочини проти сім'ї.

8. Злочини проти власності.

9. Злочини у сфері господарської діяльності.

10. Злочини проти довкілля.

11. Злочини проти екологічної безпеки.

12. Злочини проти громадської безпеки.

13. Злочини проти безпеки виробництва.

14. Злочини у сфері безпеки праці.

15. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини).

Список використаної літератури

Вступ

Тільки діяння, передбачене відповідною статтею, може вважатися злочином. Найважливіший принцип будь-якого цивілізованого права, зокрема кримінального права України: немає злочину без указівки щодо цього у законі (nullum crimen sine lage) — повністю втілюється в Кримінальному Кодексі. Діяння, прямо в ній не передбачене, ні за яких умов не може тягти за собою покарання. Застосування кримінального закону за аналогією тут цілком виключається. підлягають суд зобов'язаний керуватися тільки прямими вказівками того закону, який передбачає відповідальність за цей злочин. Він не має права заповнювати, на свій розсуд, дійсно існуючі чи такі, що здаються існуючими, прогалини.

В КК існує система злочинів. Ця система має такий вигляд:

Розділ І. Злочини проти основ національної безпеки України.

Розділ II. Злочини проти життя та здоров'я особи.

Розділ III. Злочини проти волі, честі та гідності особи.

Розділ IV. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи.

Розділ V. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод

людини й громадянина.

Розділ VI. Злочини проти власності.

Розділ VII. Злочини у сфері господарської діяльності.

Розділ VIII. Злочини проти довкілля.

Розділ IX. Злочини проти громадської безпеки.

Розділ X. Злочини проти безпеки виробництва.

РозділXI. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту

РозділXII. Злочини проти громадського порядку та моральності.

РозділXIII. Психотропних аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення.

Розділ XIV. Злочини у сфері охорони державної таємниці, недо­торканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілі­зації.

Розділ XV. Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян.

РозділXVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислю­вальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж.

Розділ XVII. Злочини у сфері службової діяльності.

РозділXVIII. Злочини проти правосуддя.

Розділ ХІХ Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини).

Розділ ХХ Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Тут і далі в тексті підручника даються посилання (якщо немає іншого застережен­ня) на статті Кримінальною кодексу України, прийнятого сьомою сесією ВР України 5 квітня 2001 р.

Злочини проти основ національної безпеки України

Поняття злочинів проти основ національної безпеки України

Злочини проти основ національної безпеки України є найбільш небезпечними посяганнями на суспільні відносини, які забезпе­чують державну безпеку, обороноздатність, незалежність країни, її конституційний лад. Без належної кримінально-правової охорони цих соціальних цінностей неможливе нормальне функціонування держави та відповідних її інститутів. Без стабільності в суспільстві неможлива й ефективна боротьба зі злочинністю, в тому числі і з та­кими небезпечними злочинами, як вбивства, зґвалтування, розбої та Ін. Тому в КК статті про відповідальність за злочини проти основ національної безпеки України подані в першому розділі Особливої частини.

Родовим об'єктом
злочинів, передбачених у цьому розділі, є суспільні відносини з охорони основ національної безпеки України:

її конституційного ладу, суверенітету, територіальної недоторкан­ності, обороноздатності. Іншими словами, родовим об'єктом цих злочині \\
с суспільні відносини, що забезпечують саме існування Ук­раїни як суисренної, незалежної, демократичної, соціальної і право­вої держави.

З об'єктивної сторони
злочини проти основ національної без­пеки України здійснюються шляхом активної поведінки — дії. При цьому законодавець конструює більшість з них як злочини з фор­мальним складом, тому вони вважаються закінченими з моменту здійснення самого діяння, незалежно від настання фактичної шкоди основам національної безпеки України (наприклад, державна зрада, шпигунство). Деякі з цих злочинів конструюються як усічені склади — момент їх закінчення переноситься на попередні стадії здійснення злочину — готування чи замах. Так, наприклад, змова про вчинення злочину, передбаченого ст. 109 (готування), розглядається як закін­чений злочин; посягання на життя державного чи громадського дія­ча, відповідно до ст. 112 вважається закінченим фактично з момен­ту замаху на вбивство.

Висока небезпека цих злочинів виражається І в їх суб'єктивних ознаках,
всі вони здійснюються умисно І, як правило, з прямим умислом, за якого особа бажає заподіяти шкоду основам національ­ної безпеки України. Характерною є і мета — заподіяння шкоди цьому об'єкту: особа діє з метою зміни чи повалення конституційно­го ладу, захоплення державної влади, заподіяння шкоди сувереніте­ту, обороноздатності України, зміни її території та ін.

Отже, можна визначити, що злочини проти основ національ­ної безпеки України — це передбачені кримінальним законом умисні суспільне небезпечні дії, що посягають на конституцій­ний лад, суверенітет і територіальну недоторканність України.

До їх числа законодавець відносить дії. спрямовані на насиль­ницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110); державну зраду (ст. 111); пося­гання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112); дивер­сію (ст. 113); шпигунство (ст. 114).

Види злочинів проти національної безпеки України

Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади

Правовою підставою криміналізації цих діянь є ч. 2 ст. 5 Конституції України, відповідно до якої право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові І ніхто не може узурпувати державну владу. Безпосереднім об'єктом
злочину, передбаченого ст. 109, є суспільні відносини, що забезпе­чують внутрішню безпеку України, захист конституційного ладу і державної влади в країні.

Конституційний лад —
це устрій держави І суспільства, а та­кож їх інститутів відповідно до конституційно-правових норм. Це цілісна система основних соціально-правових відносин, що визна­чають форми і способи функціонування держави, як єдиного дер­жавно-правового організму. Нормальне функціонування конститу­ційного ладу дозволяє реалізувати прагнення суспільства до справедливого і стабільного соціального порядку на основі поєднан­ня індивідуальних і суспільних інтересів.

Об'єктивна сторона
злочину, передбаченого ст. 109, вира­жається в чотирьох формах: 1) дії, спрямовані на насильницьку змі­ну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; 2) змова про вчинення таких дій; 3) публічні заклики до на­сильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоп­лення державної влади; 4) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій.

Загальною ознакою всіх цих дій є спрямованість їх саме на на­сильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплен­ня державної влади, тобто Із застосуванням фізичного чи психічного насильства до представників державної влади, осіб, що виконують функцію охорони конституційного ладу І державної влади, до інших осіб, які перешкоджають здійсненню цих дій. Злочини вважаються закінченими у разі здійснення будь-якої дії з метою зміни чи пова­лення конституційного ладу чи захоплення державної влади (на­приклад, озброєння групи людей та Інструктаж про дії під час захоп­лення влади).

Змова про вчинення таких дій передбачає умисну угоду двох або більше осіб про спільні насильницькі дії, спрямовані на зміну чи по­валення конституційного ладу або на захоплення державної влади.

Передбачені ч. 2 ст. 109 заклики до насильницької зміни конституційного ладу або до захоплення державної влади мають носити публічний характер, тобто проголошуватися відкрито, п присутності багатьох громадян. Це завжди активний вплив на незліченну кількість людей (проголошення на мітингу, демонстрації, зборок тощо)

Суб'єктивна сторона
всіх зазначених дій — прямий умисел, поєднаний з метою насильницької зміни конституцій­ного ладу або з метою захоплення державної влади.

Суб'єкт злочину —
будь-яка особа, що досягла 16-річного віку. Відповідно до ч.З ст.,

109 кваліфікують як ознаки
діянь, пе­редбачених у ч. 2 ст. 103, є:

1) вчинення їх особою, яка є представником влади, тобто осо­бою, яка перебуває на службі з органи державної влади та наділе­на владними повноваженнями (наприклад, депутат місцевої ради, голова суду, працівник Міліції та Ін.);

2) вчинення цих сам-іх дій повтори), тобто хоча б у другий раз, незалежно від того, чи Сула особа засунена за перший злочин;

3) вчинення їх організованою групою. тобто трьома або більше особами, які попередньо організувалась у стійке об'єднання для вчинення публічних закликів до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу, або на захоплення державної влади, або для розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (див. ч. З ст. 28);

4) здійснення їх з використаннямзасобів масової інформації (на­приклад, виступ по телебаченню, поширення комп'ютерних програм із вказаними матеріалами та Ін.).

Покарання за злочин:
за ч. 1 ст. 109 —
позбавлення волі на строк від п'яти до десята років; за ч. 2 ат. 109 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. З ст. 109 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбав­лення волі на той самий строк.

Злочини проти життя та здоров'я особи

Злочини проти життя

Життя людини, відповідно до ст. З Конституції України, є найви­щою соціальною цінністю, а в ст. 27 Основного Закону наголошуєть­ся, що кожна людина має невід'ємне право на життя І ніхто не може свавільно позбавити людину життя. Тому злочини проти життя ста­новлять велику суспільну небезпеку. До них КК відносить різні види умисних вбивств (статті 115—118), вбивство через необережність (ст. 119), доведення до самогубства (ст. 120), погрозу вбивством (ст. 129).

Поняття вбивства та його види.
У частині 1 ст. 115 дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті Ін­шій людині. Крім того, в ст. 119 передбачена відповідальність за вбивство через необережність. Тому загальне поняття вбивства мо­же бути визначене як умисне або необережне заподіяння смерті ін­шій людині. Заподіяння смерті іншій людині — це позбавлення її життя.

Об'єктом
вбивства є життя людини. Початком життя при цьому слід вважати початок фізіологічних пологів. Посягання на плід людини до початку родового процесу не є посяганням на життя і може призвести до відповідальності за незаконне проведення абор­ту. Кінцевим моментом життя є біологічна смерть.

Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, незалеж­но від її життєздатності, віку, моральних якостей тощо. Вбивство —
це позбавлення життя іншої людини. Самогубство або замах на са­могубство злочином не вважається.

З об'єктивної сторони
вбивство може бути здійснене шляхом дії або бездіяльності. Для позбавлення людини життя може застосо­вуватися як фізичний вплив (удар ножем, задушення, отруєння тощо), так і психічний (заподіяння душевної травми, що викликала смерть, підбурювання до самогубства особи, яка не усвідомлює зна­чення цього акту тощо).

У разі вчинення вбивства шляхом бездіяльності йдеться про вчи­нення винним дій, що запобігли б настанню смерті за умови, що він зобов'язаний був і мав можливість їх вчинити. Наприклад, особа ме­дичного персоналу з метою заподіяння смерті хворому не застосо­вує необхідного лікування.

Обов'язковою ознакою закінченого складу вбивства є настання злочинного наслідку — смерті людини. При цьому необхідно вста­новити причинний зв'язок між діянням винного і настанням смерті потерпілого.

Вбивство — це протиправне позбавлення життя. Тому не є вбивством, наприклад, позбавлення життя людини в стані необхід­ної оборони. Навпаки, згода потерпілого на позбавлення його життя не виключає протиправності діяння.

З суб'єктивної сторони
вбивство може бути вчинене як з умислом (прямим або непрямим), так І через необережність (зло­чинну самовпевненість або злочинну недбалість). Правильна квалі­фікація умисного вбивства передбачає ретельне дослідження його мотивів і мети.

Суб'єкт
вбивства — будь-яка особа, яка досягла 14-ти років за вбивства, передбачені статтями 115—117, і 16-ти років — за вбивства, передбачені статтями 118 І 119.

Види вбивств.
За суб'єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115—118) і вбивства через необережність (ст. 119). У свою чергу умисні вбивства розрізняються за ступенем своєї сус­пільної небезпеки (тяжкості) на три види: так зване просте вбивст­во, тобто вчинене без обтяжуючих чи пом'якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115); вчинене за обтяжуючих обставин, так зване кваліфіковане вбивство (ч. 2 ст. 115) І вчинене за пом'якшуючих обставин, так зване привілейоване вбивство. Цей розподіл має дуже важливе практичне значення, оскільки у разі вчинення умисного вбивства за наявності, як обтяжуючих, так і пом'якшуючих обставин, вчинення належить кваліфікувати як вбивство за пом'якшуючих обставин.

Умисне вбивство без обтяжуючих і пом'якшуючих обставин (просте вбивство) — ч.
1 ст. 115 — має місце в тих випадках, коли у вчиненому відсутні ознаки вбивств, передбачених ч. 2 ст. 115, статтями 116—118. За частиною 1 ст. 115 кваліфікуються вбивства, вчинені в бійці, з помсти, на грунті особистих взаємовідносин, з рев­нощів, зі співчуття (наприклад, за наявності прохання потерпілого) та деякі Інші.

Покарання за таке вбивство передбачене ч. 1 ст. 115 — позбав­лення волі на строк від семи до п'ятнадцяти років,

Умисне вбивство за обтяжуючих обставин (кваліфіковане вбивство) — ч. 2
ст. 115. Обтяжуючі обставини перераховані в пунктах 1—13 ч. 2 ст. 115. Для застосування ст. 115 досить наяв­ності хоча б однієї з указаних в ній обтяжуючих обставин.

Умисне вбивство двох або більше осіб
(п. 1 ч. 2 ст. 115) перед­бачає, що позбавлення життя цих осіб було вчинене одночасно або протягом короткого проміжку часу і охоплювалося єдністю наміру винного. ДІЇ винного не можуть кваліфікуватися за п. 1 ч. 2 ст. 115, якщо не доведено, що його намір був спрямований на позбавлення життя саме двох або більше осіб.

Вбивство однієї людини і замах на життя іншої
не може роз­глядатися як закінчений злочин — вбивство двох або більше осіб. У цих випадках вчинене слід кваліфікувати за ст. 15 та п. 1 ч. 2 ст. 115 або за ч. 1 ст. 115 незалежно від послідовності злочинних дій¹
. Замах на вбивство двох або більше осіб, який не призвів до смертельного наслідку, кваліфікується за ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності
(п. 2 ч. 2 ст. 115), має місце, якщо вбито дитину до 14
років або якщо винному було достовірно відомо про вагітність жінки. Кваліфікація злочину не за­лежить від строку вагітності та життєздатності плоду.

Умисне вбивство заручника
(п. З ч. 2 ст. 115). Заручником є особа, яка захоплена або утримується будь-ким для забезпечення того, щоб родичі, інші особи, органи держави або відповідні органі­зації виконали певні вимоги як умову звільнення заручника. Вбивст­во заручника може мати місце в момент захоплення або протягом часу утримування заручника, тобто позбавлення волі. Вбивство можливе І внаслідок спроби заручника втекти, під час його переве­зення і т. д. Саме захоплення чи утримання заручника є самостій­ним злочином і кваліфікується за ст. 147 або 349.

Див.: Постанова Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» від 1 квітня 1994 р.

Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю
(п. 4 ч. 2 ст, 115). У деяких випадках спосіб позбавлення життя свідчить про особливу жорстокість злочину. Пленум Верховного Суду України в своїй практиці вважає, що до особливо жорстоких можуть бути віднесені, зокрема, випадки, коли перед позбавленням життя або в процесі вчинення вбивства до потерпілого умисне застосову­валися тортури, катування або йому заподіювалися особливі страж­дання шляхом нанесення великої кількості тілесних ушкоджень, або з використанням вогню, струму, отрути, що завдає нестерпного болю.

Судова практика виходить з того, що про ознаку особливої жор­стокості може свідчити також вчинення злочину в присутності близьких потерпілому осіб, якщо винний усвідомлював, що такими діями завдає їм особливих страждань.

Умисне вбивство слід також вважати вчиненим з особливою жорстокістю, якщо воно супроводжувалося глумлінням над трупом, крім випадків його знищення або розтину з метою приховати вбивство.

Умислом винного має охоплюватися особлива жорстокість дій, що ним вчиняються. Визнавши засудженого винним у вбивстві, вчи­неному з особливою жорстокістю, суд має навести у вироку підста­ви та мотиви, згідно з якими він дійшов такого висновку. Встанов­лення особливої жорстокості вбивства не входить до компетенції су­дово-медичної експертизи, оскільки поняття «жорстокість» не є ме­дичним. Вирішення цього питання є прерогативою органів досудового слідства і суду. Експерт лише дає висновок, чи зазнав потерпілий особливо сильних страждань.

Умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб
(п. 5 ч. 2 ст. 115), має місце, якщо, вчиняючи вбивст­во певної особи, винний усвідомлював, що він застосовує такий спо­сіб заподіяння смерті, який небезпечний для життя не тільки однієї людини (наприклад, вбивство шляхом пострілу в натовп людей, під­пал приміщення, у якому крім потерпілого знаходилися інші особи, вчинення аварії автомашини, в якій Їхали кілька осіб). Судова прак­тика випадки вбивства за допомогою різного роду автоматичних пристроїв, що створюють загрозу для життя будь-якої особи, квалі­фікує за п. 5 ч. 2 ст. 115.

Злочини проспи життя та здоров'я особи

умисне заподіяння тілесних ушкоджень. Якщо при вбивстві спосо­бом, небезпечним для життя багатьох людей, вчинено умисне вбивство двох або більше осіб, винний підлягає відповідальності за пунктами 1 і 5 ч. 2 ст. 155.

Умисне вбивство з корисливих мотивів
(п. б ч. 2 ст. 115) здій­снюється з мотивів, спрямованих на отримання будь-якої матеріаль­ної вигоди (грошей, майна, майнових прав, прав на житлову площу тощо) або з наміром позбутися матеріальних витрат (сплати боргу, платежу аліментів та ін.). Корисливим також є вбивство, вчинене за винагороду або з метою зайняти більш високооплачувану посаду.

Для кваліфікації злочину за
п. 6 ч. 2 ст. 115 не має значення, чи вдалося винному реалізувати корисливий мотив. Необхідно лише, щоб корисливі мотиви виникли до вчинення вбивства. Тому не мо­же бути основою для кваліфікації вбивства за п. 6 ч. 2 ст. 115 заволодіння майном вбитого в тих випадках, якщо користь не була мо­тивом вбивства.

Верховний Суд України виходить з того, що умисне вбивство, вчинене при розбійному нападі з метою заволодіння чужим майном, належить кваліфікувати не лише за п. 6 ч. 2 ст. 115, а й за ч. 4 ст. 187, ч. З ст. 308 або ч, 3 ст. 313 як розбій.

Умисне вбивство з хуліганських мотивів
(п. 7 ч. 2 ст. 115) ма­тиме місце лише у випадку, якщо воно вчиняється за явно вираже­ної неповаги до суспільства, зневаги до правил співжиття та норм моралі, без мотиву чи за незначного мотиву як приводу для вбивст­ва та ін. Якщо винний крім вбивства з хуліганських мотивів вчинив інші умисні дії, що грубо порушують громадський порядок і вира­жають явну неповагу до суспільства, то вчинене ним належить кваліфікувати за п. 7 ч. 2 ст. 115 І ст. 296. Хуліганство, що потягло за собою необережне позбавлення життя людини, не містить складу злочину, який розглядається, І має кваліфікуватися за відповідною частиною статей 296 і 119.

При кваліфікації вбивства за п. 7 ч. 2 ст. 115 слід встановити наявність хуліганських мотивів, що визначають поведінку винного. Невстановлення конкретних мотивів вбивства не є підставою для кваліфікації злочину як вчиненого з хуліганських мотивів.

Верховний Суд України в своїй практиці виходить з того, що умисне вбивство, вчинене з ревнощів, помсти чи Інших мотивів, що виникли на грунті особистих відносин, незалежно від місця його здійснення, не повинно кваліфікуватися за п. 7 ч. 2 ст. 115.

Злочини проти волі, честі та гідності особи

Всі злочини, передбачені третім розділом Особливої частини КК, своїм основним безпосереднім об'єктом мають волю честь та гід­ність особи.

Незаконне позбавлення волі або викрадення людини

(ст. 146). З об'єктивної сторони
цей злочин полягає в протиправ­ній забороні людині вибирати за своєю волею місце перебування, або таємному чи відкритому ЇЇ захопленню Позбавлення волі може виразитися в триманні потерпілого в тому місці, де він знаходитись не бажає, або поміщення його в таке місце, яке він не має змоги вільно залишити.

Потерпілим від злочину може бути будь-яка особа, в тому числі малолітній. Незаконне позбавлення волі може бути здійснено шля­хом застосування фізичного насильства (наприклад, потерпілого зв'язують і замикають в підвалі, помішують у заздалегідь підготов­лене місце тощо), а також шляхом психічного насильства (наприклад, під загрозою зброї потерпілого примушують слідувати за викрадачем). Воно може бути вчинене і шляхом обману (наприк­лад, людину заманюють в будь-яке місце і замикають з метою по­збавлення волі). Найнебезпечнішим видом незаконного позбавлен­ня волі є викрадення людини, тобто таємне або відкрите захоплення і утримання дотерпілого викрадачем. Викрадення майже завжди супроводжується фізичним або психічним (погрози) насильством.

За статтею 146 карається лише незаконне позбавлення волі. То­му відповідальність виключається, коли особу було позбавлено волі внаслідок акту необхідної оборони або крайньої необхідності, або в результаті акту правомірного затримання.

З суб'єктивної сторони
цей злочин вчиняється лише з прямим умислом І може характеризуватися різними мотивами (користь, помста та Ін.).

Суб'єктом
незаконного позбавлення волі, передбаченого ст. 146, є лише приватна особа. Службові особи за подібного роду дії несуть відповідальність за перевищення влади, тобто за ст. 365.

Частина 2 ст. 146 вважає кваліфікуючими ознаками
цього зло­чину незаконне позбавлення волі або викрадення людини, вчинені щодо малолітнього чи з корисливих мотивів, щодо двох або більше осіб, за попередньою змовою групою осіб, або способом, небезпеч­ним для життя чи здоров'я потерпілого (наприклад, утримання в си­рому, холодному або темному приміщенні), або такі, що супрово­джувалися заподіянням йому фізичних страждань (наприклад, по­збавлення волі без надання потерпілому їжі), або із застосуванням зброї (якщо на цю зброю не був встановлений дозвіл — діяння ви­магає додаткової кваліфікації за ст. 263), або здійснювані протягом тривалого часу.

У частині 3 ст. 146 КК передбачені особливо кваліфікуючі обста­вини цього злочину: вчинення його організованою групою, або спри­чинення внаслідок позбавлення волі або викрадення тяжких наслід­ків (смерті, самогубства потерпілого, тяжких тілесних ушкоджень тощо).

Покарання за злочин:
за ч. 1 ст. 146 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 146 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбав­лення волі на той самий строк; за ч. З ст. 146 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років.

Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо переда­чі людини
(ст. 149) — злочин досить поширений, особливо щодо молодих жінок і дівчат, які вербуються для роботи за кордоном і там використовуються злочинцями в своїх корисливих інтересах.

Крім волі людини — основного безпосереднього об'єкта —
до­датковим безпосереднім об'єктом цього злочину, залежно від мети використання потерпілого, можуть виступати різні його блага: ста­тева недоторканність, честь і гідність, трудові та інші права грома­дянина.

З об'єктивної сторони —
це продаж людини (що передбачає її купівлю), інша сплатна передача (наприклад, передача людини в ра­хунок боргу) або здійснення щодо людини будь-якої іншої незакон­ної угоди (наприклад, угоди про вербування або Інше залучення жі­нок для подальшого використання в порнобізнесі та ін.). До того ж ці дії мають обов'язково пов'язуватись із законним або незаконним переміщенням потерпілого через державний кордон України. Згода або, навпаки, її відсутність з боку потерпілого на таке переміщення, значення для кваліфікації злочину не має. Продаж, Інша сплатна пе­редача людини, вчинена щодо неї інша операція, проводяться для подальшого продажу або іншої передачі потерпілого іншій особі або особам.

Суб'єктивна сторона
цього
злочину — тільки прямий умисел, що пов'язаний з певною метою. Ця мета, виходячи з тексту ст. 149, може бути найближчою і віддаленою (первинною і кінцевою). Най­ближчою метою винного є продаж потерпілого, Інша сплатна пере­дача його Іншій особі або особам. Вочевидь,
що така мета пов'язана з корисливими мотивами, прагненням отримати злочинний прибу­ток від операції. Однак для складу злочину слід встановити і відда­лену (кінцеву) мету. Перелік різних цілей вичерпно визначений у ст. 149. Це — використання потерпілого з метою сексуальної екс­плуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяль­ність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в ко­мерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуата­ція праці потерпілого. Для складу злочину досить встановити хоча б одну з цих цілей.

Важливо зазначити, що закон не вимагає, щоб конкретна кінце­ва мета була досягнута. Для складу злочину досить, якщо винний переслідував цю мету. Тому злочин вважається закінченим вже з моменту продажу потерпілого, його іншої сплатної передачі, або ін­шої угоди щодо людини, пов'язаної з переміщенням потерпілого че­рез державний кордон України.

Суб'єкт
цього злочину — будь-яка особа, причому відповідаль­ності підлягають всі учасники злочинної операції, звичайно, крім по­терпілого. Це покупець і продавець, посередники операцій і будь-яка інша особа, яка бере участь в здійсненні дій, вказаних у ст. 149.

У частині 2 ст. 149 вказані кваліфікуючі ознаки
цього злочину: здійснення злочину щодо неповнолітнього, кількох осіб (хоч би двох), повторно, за попередньою змовою групою осіб, з використан­ням суб'єктом свого службового становища або особою, від якої по­терпілий був у матеріальній або іншій залежності (в цих випадках злочин здійснюється спеціальними суб'єктами).

Частина 3 ст. 149 передбачає особливо кваліфікований вид цього злочину. Це вчинення його організованою групою або якщо він пов'язаний з незаконним вивезенням дітей за кордон чи непо­верненням їх в Україну, або з метою вилучення у потерпілого орга­нів чи тканин для трансплантації чи насильницького донорства, або якщо такі дії спричинили тяжкі наслідки (наприклад, самогубство, тяжку хворобу потерпілого, залишення потерпілого після викорис­тання напризволяще тощо).

Покарання за злочин:
за ч. 1 ст. 149 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років; за ч. 2 ст. 149 — позбавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої; за ч. З ст. 149 — позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна.

Експлуатація дітей
(ст. 150). З об'єктивної сторони
цей зло­чин полягає в експлуатації дітей або підлітків, які не досягай віку, з якого дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку. Це, наприклад, використання праці підлітків підприємцем в своїй майстерні без належної оплати або використання особою групи підлітків для миття автомашин, що знаходяться на стоянці, з вилученням у них повністю або в більшій частині отриманої від клієнтів винагороди.

Суб'єктивна сторона
злочину — прямий умисел, пов'язаний з корисливою метою — отримання від праці потерпілих прибутку.

Суб'єкт
злочину — будь-яка особа, в тому числі службова.

Частина 2 ст. 150 передбачає кваліфікований склад цього злочи­ну, коли він вчинюється щодо кількох дітей або якщо він спричинює Істотну шкоду для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини, або поєднаний з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві.

Покарання за злочин:
за ч. 1 ст. 150 — арешт на строк до шес­ти місяців або обмеження волі на строк до трьох років, з позбавлен­ням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років, за ч. 2 ст. 150 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Незаконне поміщення в психіатричний заклад
(ст. 151) являє собою спеціальний вид незаконного позбавлення волі.

З об'єктивної сторони
цей злочин полягає в поміщенні (оселенні) в психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи. Для складу злочину не має значення, в який саме заклад поміщено потерпілого: Із звичайним, посиленим або навіть суворим наглядом. Однак ця обставина може враховуватися при призначенні покаран­ня. Злочин вважається закінченим з моменту поміщення потерпіло­го в психіатричний заклад. З суб'єктивної сторони
цей злочин здійснюється з прямим умислом, за якого винний усвідомлює, що помішує в психіатричний заклад завідомо психічно здорову людину і бажає цього. Мотиви цього злочину можуть бути різними (прагнення отримати матеріаль­ну вигоду, заволодіти житлом потерпілого, бажання позбутися лю­дини тощо) І на кваліфікацію злочину не впливають. Вони можуть враховуватися при призначенні покарання.

Суб'єкт
злочину спеціальний — лікар-психіатр, член комісії лікарів-психіатрів, головний психіатр. Якщо таким суб'єктом виступає службова особа (завідуючий відділенням, головний психіатр тощо) вчинене утворює сукупність злочинів І кваліфікується за статтями 151 і 365 (перевищення влади). Частина 2 ст. 151 передбачає кваліфікований склад цього злочи­ну, якщо він спричинив тяжкі наслідки (тяжку хворобу, самогуб­ство потерпілого тощо).

Покарання за злочин:
за ч. 1 ст. 151 — арешт на строк від трьох до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 151 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займа­тися певною діяльністю на строк до трьох років.

Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи

Статеві злочини мають своїм об'єктом статеву свободу особис­тості (зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, примушування до вступу в статевий зв'язок) або статеву недоторканість неповнолітніх (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, і розбещення неповно­літніх).

Зґвалтування
(ст. 152). Цей злочин визначається законом як статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози йо­го застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Безпосереднім об'єктом
зґвалтування є статева свобода, а як­що потерпіла особа не досягла статевої зрілості — її статева недо­торканість. Причому ні моральне обличчя потерпілої особи, ні га­небний спосіб життя, ні аморальна поведінка, ні характер відносин з тим, хто притягується до відповідальності за її зґвалтування (по­дружні стосунки, наявність попереднього зґвалтування або добро­вільного статевого зв'язку тощо) не виключають, за доведеності ін­ших ознак складу цього злочину, відповідальності за ст. 152. Віктимна поведінка потерпілої особи за жодних умов не може звільни­ти винного від відповідальності за ст. 152, проте може бути врахована при визначенні покарання насильнику.

Роз'яснюючи поняття погрози при зґвалтуванні, Пленум Верхов­ного Суду України ще в постанові «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 березня 1992 р. ре­комендував розуміти її як залякування потерпілої особи висловлю­ванням, жестами й іншими діями, які виражають намір негайного застосування фізичного насильства до самої потерпілої особи або її родичів (наприклад, до дитини). Тому погроза, наприклад, вбити або покалічити немовля, якщо його мати негайно не поступається дома­ганням винного, яка відбувалася в такій ситуації, коли мати опини­лася в безвихідному становищі, подібному до стану крайньої необ­хідності, не може виключати відповідальності за зґвалтування або замах на нього.

Використання безпорадного стану потерпілої особи
при зґвалтуванні полягає у вчиненні статевого акту, за якого, наприк­лад, жінка не могла розуміти характеру і значення дій, що чиняться над нею, або хоча і розуміла, що відбувається, але не мала можли­вості чинити опір насильникові.

При використанні безпорадного стану немає потреби застосову­вати насильство або погрози, тому що опору жінки тут немає.

Варто розрізняти психічну безпорадність, при якій потерпіла особа не розуміє значення того, що вчинюється статевий акт (пси­хічна хвороба, непритомний стан, малолітній вік) і фізичну безпо­радність, коли потерпіла особа хоч і розуміє характер дій, що відбу­ваються, але не в змозі чинити опір насильникові (хвороба, не пов'язана з психічним захворюванням, фізичні хиби, похилий вік, безпорадність, що сталася внаслідок автоаварії та ін.).

Велике значення має питання щодо наявності безпорадного ста­ну внаслідок алкогольного або наркотичного сп'яніння чи викорис­тання одурманюючих речовин. У судовій практиці визнається, що самі по собі статеві зносини з жінкою, яка перебуває у стані сп'янін­ня, без застосування фізичного насильства і погроз, ще не є підста­вою для розгляду цього діяння як злочинного. Для такої оцінки вчи­неного необхідно, щоб ступінь сп'яніння характеризував стан потер­пілої особи як безпорадний, який позбавляє можливо позбавляє можливості навколишнє оточення, розуміти значення дій, що вчинюються винним, або чинити йому опір. Саме такий ступінь сп'яніння свід­чить, що потерпіла особа перебувала у безпорадному стані.

Для визнання зґвалтування, як вчиненого з використанням без­порадного стану потерпілої особи, причини, що викликали безпорад­ність, значення не мають. Практика Верховного Суду України не виключає відповідальності за цей злочин, як у випадку, коли винний сам довів жінку до такого стану (наприклад, напоїв до безчуттєвого стану, дав наркотики, снотворне тощо), так і коли потерпіла особа знаходилася в такому стані незалежно від його дій (наприклад, була малолітньою, знепритомніла внаслідок нещасного випадку та ін.).

5 суб'єктивної сторони
зґвалтування відбувається лише з пря­мим умислом, за якого винний усвідомлює, що застосовує насиль­ство, погрозу або використовує безпорадний стан потерпілої особи для вступу з нею в статеві зносини і бажає цього. Мотив зґвалту­вання виявляється в прагненні задовольнити статеву пристрасть, тобто це мотив сексуальний. Він може поєднуватися з іншими по­бічними мотивами — хуліганськими спонуканнями, бажанням при­низити потерпілу особу, помстою тощо. Але домінуючими в цьому злочині залишаються сексуальні спонукання.

Суб'єктом
зґвалтування — безпосереднім виконавцем злочи­ну — може бути особа чоловічої статі, яка досягла 14-річного віку. Співучасником може виступати і жінка. Наприклад, якщо вона за­манює потерпілу в глибину парку для того, щоб, користуючись від­сутністю людей, винний вчинив зґвалтування, — така жінка є посіб­ником у злочині.

Як уже зазначалося, за своєю об'єктивною стороною зґвалту­вання — складний злочин, що полягає не тільки у вчиненні стате­вого акту, а й у тому, що цей акт вчинюється шляхом застосування фізичного насильства або погроз. Тому виконавцем злочину визна­ється і той, хто застосовує до потерпілої особи фізичне насильство з метою примусити її вступити в статеві зносини з насильником. У цих випадках субсидіарним (додатковим) виконавцем може бути жінка, яка бере участь, наприклад, у зв'язуванні потерпілої особи для того, щоб винний здійснив з нею насильницький статевий акт, або погрожує потерпілій особі заподіяти каліцтво з цією самою ме­тою. Крім того, безпосереднім виконавцем злочину закон визнає жінку, яка досягла 14-річного віку, коли потерпілою особою від зло­чину є особа чоловічої статі.

У частині 2 ст. 152 передбачена відповідальність за зґвалтуван­ня, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153—155 КК. Повторним воно вважається, якщо йому передувало таке саме діяння, вказане у час­тинах 1—4 ст. 152. Поняття повторності зґвалтування охоплює як фактичну повторність, так І спеціальний рецидив. Тому для визнан­ня зґвалтування повторним не має значення, чи був винний засуджений за раніше вчинений злочин чи усі ці злочини вчинені до за­судження. Для повторності не має також значення, чи були закін­ченими обидва злочини і чи був винний їх співвиконавцем або ін­шим співучасником. Повторність може мати місце, коли потерпіли­ми (у кожному випадку зґвалтування) є різні особи чи одна й та са­ма. Але звалтування не може бути визнано повторним, якщо судимість за раніше вчинений злочин знята або погашена або закін­чилися строки давності.

У частині 3 ст. 152 передбачена відповідальність за зґвалтуван­ня, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітньої чи непов­нолітнього.

Вчинення зґвалтування групою осіб передбачає: а) вчинення злочину кількома виконавцями (двома або більше), які досягай 14-ти років і б) узгодженість дій учасників групи щодо потерпілої особи. При цьому попередня змова між учасниками зґвалтування не є обов'язковою.

Виконавцем зґвалтування визнається як особа, що безпосеред­ньо вчинює статевий акт з потерпілою особою, або що робить замах на такі дії, так і та, яка застосовує до потерпілої фізичне насильство або погрози з метою примусити її вступити в статевий акт з будь-яким з учасників групи. У цьому випадку дії співвиконавців кваліфі­куються за ч. З ст. 152 без посилання на ст. 27.

Групове зґвалтування може мати місце як щодо однієї, так і щодо кількох потерпілих осіб. Причому таким визнається зґвалту­вання, коли винні, вчинюючи узгоджено і застосовуючи фізичне на­сильство або погрозу стосовно кількох потерпілих, потім вчинюють статеві акти кожний з однією з них.

Зґвалтування неповнолітньої особи має місце тоді, коли воно вчинюється щодо потерпілих осіб, які знаходяться у віці від 14 до 18 років. Зґвалтування особи до 14-ти років кваліфікується за ч. 4 ст. 152 як зґвалтування малолітньої чи малолітнього. Причому для кваліфікації за ч. З не має значення настання шлюбного віку або статевої зрілості потерпілої особи. Важливо, що вона не досягла повноліття. Для відповідальності необхідно встановити, що насиль­ник знав або допускав, що здійснює насильницький статевий акт з неповнолітньою особою, або міг це передбачити. Якщо ж винний сумлінно помилявся щодо фактичного віку потерпілої, тобто за всіма обставинами справи вважав, що жінка досягла повноліття, дійсне її неповноліття не може бути підставою для застосування ч. З ст. 152.

У
частині 4 ст. 152 передбачена відповідальність за зґвалтуван­ня, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також згвалтування малолітньої чи малолітнього.

Що стосується зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки,
то поняття особливо тяжких наслідків зґвалтування за­кон не розкриває, надаючи це право теорії та судовій практиці. У практиці Верховного Суду України до таких наслідків відносяться:

смерть або самогубство потерпілої, розлад психічної діяльності, що настав внаслідок зґвалтування, зараження вірусом імунодефіциту людини, сифілісом, а також спричинення потерпілій тілесних ушко­джень в процесі зґвалтування або замаху на нього, що призвело до втрати зору, слуху, переривання вагітності або інших наслідків, пе­редбачених ст. 121. Таким чином, особливо тяжкими наслідками ви­знаються лише ті, які заподіюють потерпілій реальну шкоду. Спри­чинення ж потерпілій тяжких тілесних ушкоджень, лише небезпеч­них для життя, не відноситься до особливо тяжких наслідків зґвал­тування, оскільки під ним розуміється не будь-яке зґвалтування, що відрізняється особливо небезпечним характером, а таке, внаслідок якого настали виняткові за своєю тяжкістю наслідки. Тому такі дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів за відповідними час­тинами статей 121 і 152, залежно від наявності чи відсутності інших кваліфікуючих ознак.

Позбавлення невинності (дефлорація) і вагітність потерпілої як можливий (природний) результат зґвалтування не розцінюються як особливо тяжкі наслідки. Зараження венеричною хворобою (крім сифілісу) вважається таким, якщо воно призвело до наслідків, заз­начених у ст. 121 (наприклад до безплідності)

Для відповідальності за зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, необхідно встановлення причинного зв'язку між зґвалтуванням і цими наслідками. Відсутність такого причинного зв'язку виключає можливість кваліфікації зґвалтування за ч 4 ст. 152.

Із суб'єктивної сторони для поставлення у вину особі особливо тяжких наслідків досить встановити наявність до них непрямого умислу або навіть необережної вини.

Згвалтування малолітньої або малолітнього
про яке йдеться у ч. 4 ст. 152, передбачає, що потерпілій особі не виповнилося 14-ти років. Таке зґвалтування підпадає під ознаки ч. 4 ст. 152 лише за умови, що особа усвідомлювала або хоча б могла усвідомлювати, що потерпілому ще немає 14-ти років.

Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрі­лості
(ст. 155), полягають у добровільних природних статевих зно­синах чоловіка або жінки з особою протилежної статі, яка не досяг­ла статевої зрілості. Такі статеві зносини можуть мати місце і вна­слідок фактичного шлюбу. Добровільним визнаються такі статеві зносини, які вчинені без застосування фізичного насильства, погроз його застосування або використання безпорадного стану потерпілої особи. Добровільність статевих зносин повинна визначатися в кож­ному випадку тим, чи могла потерпіла особа внаслідок свого віку І розвитку або психічного стану розуміти характер і значення дій, що вчиняються над нею.

Потерпілими від цього злочину є підлітки як чоловічої, так і (у більшості) жіночої статі, які не досягали статевої зрілості. Такими завжди вважаються особи, які не досягли 14-ти років. Питання про досягнення статевої зрілості потерпілої у віці від 14-ти до 17-ти ро­ків вирішується за допомогою експертизи. Вступ в добровільний ста­тевий зв'язок з жінкою, яка досягла шлюбного віку, не карається.

З суб'єктивної сторони
цей злочин вчиняється лише з прямим умислом.

Суб'єкт
злочину — особа чоловічої або жіночої статі, якій ви­повнилося 16 років. Стать винного завжди протилежна статі потер­пілої особи.

У частині 2 ст. 155 встановлена відповідальність за ті самі дії, вчинені батьком, матір'ю або особою, що їх замінює, або якщо вони спричинили безплідність чи інші тяжкі наслідки (наприклад, само­губство потерпілої особи, тяжку хворобу тощо). Окрім того, ч. 2 ст. 155 вказує також на спеціальний суб'єкт злочину, виходячи з родинних зв'язків з потерпілим.

Покарання за злочин:
за ч. 1 ст. 155 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 155 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років.

Розбещення неповнолітніх
(ст. 156) полягає у вчиненні роз­пусних дій щодо особи, яка не досягла 16-річного віку. Розпусні дії носять сексуальний характер і спрямовані на задоволення статевої пристрасті винного або на збудження статевого інстинкту у потер­пілої особи. Вони, проте, не можуть полягати в природних або не­природних статевих зносинах, відповідальність за які встановлена в статтях 152, 155 і 154. За своїми зовнішніми ознаками розпусні дії можуть бути як фізичними, так і інтелектуальними (наприклад, проведення цинічних розмов з потерпілим на сексуальні теми, ознайом­лення з порнографічними зображеннями, відеофільмами тощо),

Потерпілими від цього злочину є особи чоловічої або жіночої статі, які не досягли 16-річного віку. Відповідальність за ст. 156 не виключається І при згоді потерпілої особи на вчинення розпусних дій з нею. Не має також значення, чи досягла потерпіла особа ста­тевої зрілості, чи ні. Добровільна згода, проте, може мати значення для оцінки неприродних статевих зносин з дівчиною, яка не досягла 16-ти років. Вчинення таких дій підпадає під ознаки ст. 156 лише за наявності добровільної згоди на це потерпілої. За цією самою стат­тею кваліфікується добровільне мужолозтво з особою, яка не досяг­ла Іб-ти років. За відсутності такої згоди винний відповідає за стат­тями 152 чи 153.

З суб'єктивної сторони
цей злочин може бути вчинений лише з прямим умислом.

Суб'єктом
злочину є особа чоловічої або жіночої статі, яка до­сягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 156 встановлена відповідальність за наявності та­ких кваліфікуючих ознак: якщо потерпілий є малолітнім або такі дії вчинені щодо сина або дочки батьком, матір'ю або особою, що їх замінює. В останньому випадку в законі вказаний спеціальний суб'єкт злочину за родинною ознакою.

Покарання за злочин:
за ч. 1 ст. 156 — арешт на строк до шес­ти місяців або обмеження волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 156 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк до трьох років.

Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина

Види злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина

Стаття 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь І гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Закріплені у другому розді­лі Конституції України (статті 21
—62) права та свободи людини і громадянина гарантуються і захищаються чинним законодавством. Однією з таких гарантій є кримінально-правовий захист конститу­ційних прав і свобод від злочинних посягань.

Родовим об'єктом
цих злочинів є суспільні відносини, що за­безпечують конституційні права та свободи людини І громадянина.

Залежно від їх безпосереднього об'єкта, всі злочини, передбаче­ні п'ятим розділом Особливої частини КК, можна поділити на такі види:

1. Злочини проти виборчих прав громадян:
перешкоджання здійсненню виборчого права — ст. 157; неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів — ст. 158; порушення таємниці голосування — ст. 159; порушення законодавства про референдум — ст. 160.

2. Злочини проти трудових прав громадян:
перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій — ст. 170; перешкоджання законній професійній діяльності журналістів — ст. 171; грубе порушення законодавства про працю — ст. 172; грубе порушення угоди про працю — ст. 173;

примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку — ст. 174; невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи Інших, установлених законом виплат — ст. 175.

3. Злочини у сфері охорони права на об'єкти інтелектуаль­ної власності:
порушення авторського права і суміжних прав — ст. 176; порушення прав на об'єкти промислової власності — ст. 177.

4. Злочини, що посягають на інші особисті права і свободи громадян:
порушення рівноправності громадян залежно від їх расо­вої, національної належності або ставлення до релігії — ст. 161; по­рушення недоторканності житла — ст. 162; порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи Іншої кореспонден­ції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер — ст. 163; порушення недоторканності приватного життя — ст- 182;

порушення права на отримання освіти — ст. 183; порушення права на безоплатну медичну допомогу — ст. 184.

5. Злочини проти сім'ї:
ухилення від сплати аліментів на утри­мання дітей — ст. 164; ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків — ст. 165; злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування — ст. 166; зловживання опікунськими правами — ст. 167; розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) — ст. 168; незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) — ст. 169.

6. Злочини проти свободи совісті:
пошкодження релігійних споруд чи культових будинків — ст. 178; незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь — ст. 179; перешко­джання здійсненню релігійного обряду — ст. 180; посягання на здо­ров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів — ст. 181.

Злочини проти виборчих прав громадян

Безпосереднім об'єктом
цих злочинів є передбачене ст. 38 Кон­ституції право громадян України брати участь в управлінні держав­ними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. По суті це є правом громадян на вільне волевиявлення в сфері управління державними справами.

Диспозиції всіх злочинів цієї групи є бланкетними, а тому для більш глибокого аналізу їх складів слід звернутися до таких законів:

«Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р.-;

«Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 р.²
;

«Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, мі­ських голів» від 14 січня 1998 р.³
; «Про вибори президента України» від 5 березня 1999 р.⁴
.

Злочини проти виборчих прав громадян посягають на відносини, врегульовані цими законами.

Перешкоджання здійсненню виборчого права
(ст. 157). Частина 1 цієї статті передбачає відповідальність за перешкоджання насильством, обманом, погрозами, підкупом або Іншим чином віль­ному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним Пре­зидентом України, народним депутатом України, депутатом Верхов­ної Ради автономної Республіки Крим, депутатом місцевої ради або сільським, селищним, міським головою, вести передвиборну агіта­цію.

З об'єктивної сторони
цей злочин виражається в двох само­стійних діях: 1) у перешкоджанні вільному здійсненню громадяни­ном права обирати І бути обраним; 2) у перешкоджанні здійсненню права вести передвиборну агітацію.

Перешкоджання —
це активний вплив на волю особи з метою примусити її відмовитися від участі у виборах або змінити зміст сво­го волевиявлення. Така протидіяя. Така протидія як під час голосу­вання, так І в період всієї виборчої кампанії.

Злочин вважається закінченим з моменту перешкоджання, тоб­то здійснення тиску на волю потерпілої особи, незалежно від того, чи добився винний бажаного результату під час виборів чи ні.

Способи перешкоджання
можуть бути різними — насильство, обман, погрози, підкуп та ін. Насильство полягає у нанесенні побо­їв, спричиненні тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, зв'язуванні тощо. Якщо таке насильство утворює більш тяжкий зло­чин (наприклад, тяжке тілесне ушкодження, незаконне позбавлення волі), кваліфікація настає за сукупністю злочинів — ст. 157 і статей 121 або 146. Обман
передбачає перекручення певних відомостей з метою введення потерпілого в оману щодо обставин, пов'язаних з виборами, наприклад, щодо особистості кандидата в депутати, часу, місця проведення виборів тощо. Погроза —
це залякування засто­суванням фізичного насильства як до потерпілої особи, так І до її близьких, знищенням Їх майна, поширенням ганебних відомостей тощо. Підкуп
являє собою передачу особі грошей, інших цінностей, надання будь-яких вигід, пільг майнового характеру як винагороду за зміну свого волевиявлення в участі у виборах або за відмову в такій участі.

Інший спосіб перешкоджання —
це, наприклад, не надання приміщення для зборів виборців або неповідомлення про зміну часу зустрічі з кандидатом, необгрунтована відмова депутату виступити на телебаченні зі своєю програмою тощо.

Суб'єктивна сторона
цього злочину — прямий умисел.

Суб'єкт
злочину — будь-яка особа, яка досягла 16-ти років.

Частина 2 ст. 157 посилює відповідальність, якщо цей злочин вчинений за попередньою змовою групою осіб або членом виборчої комісії чи іншою службовою особою з використанням влади або службового становища.

НайнебезпечнІшим відповідно до ч. З ст. 157 визнається пере­шкоджання, якщо воно реально вплинуло на результати голосуван­ня або виборів (наприклад, особа не була обрана до відповідного ор­гану влади).

У частинах 2 І 3 ст. 157 передбачена відповідальність спеціаль­них суб'єктів — члена виборчої комісії чи службової особи з вико­ристанням влади або службового становища.

Покарання за злочин,
за ч. 1 ст. 157 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на строк від двох до чотирьох років; за ч. 2 ст. 157 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років; за ч. З ст. 157 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років.

Злочини проти трудових прав громадян

Безпосереднім об'єктом цих злочинів є конституційні права громадян у сфері трудових відносин. Зміст права на працю визначає ст. 43 Конституції України, вказуючи, що «кожний має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується». Тому пору­шення права на працю недопустиме, а найбільш небезпечні пору­шення цих прав тягнуть кримінальну відповідальність.

Перешкоджання законній діяльності професійних спі­лок, політичних партій, громадських організацій
(ст. 170). Безпосереднім об'єктом цього злочину є законна діяльність проф­спілок, політичних партій, громадських організацій або їх органів. Диспозиція ст. 170 є бланкетною, тому при розв'язанні питання про кримінальну відповідальність слід звертатися до відповідних законів і підзаконних актів: розділу XVI Кодексу законів про працю Украї­ни¹
і Закону України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р.²
.

Об'єктивна сторона
злочину виражається в дії або бездіяль­ності, що перешкоджає здійсненню законної діяльності профспілок, політичних партій, громадських організацій або їх органів. Перешко­джання може виражатися в ігноруванні законних рішень проф­спілок або прийнятті рішень без згоди профспілкових органів, якщо така згода необхідна. Щодо політичних партій і громадських органі­зацій перешкоджання може полягати також в забороні провести партійні збори, різні заходи політичного, культурно-масового. Іншо­го характеру. Треба мати на увазі, що перешкоджання повинно по­рушувати лише законну діяльність профспілок, партій, громадських організацій або їх органів.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення діяння, що перешкоджає законній діяльності зазначених організацій.

¹
Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 33. — Ст. 443.№33. — Ст. 443.997. — № 43. — Ст. 280.

³
Там само. - 1998. - № 3-4. - Ст. 15.

⁴
Там само. - 1999. — № 14. - Ст. 81.

Суб'єктивна сторона
злочину — прямий умисел. Мотиви зло­чину можуть бути різні: особисті, помилково зрозумілі інтереси служби та ін., але на кваліфікацію злочину вони не впливають.

Суб'єктом
злочину є, як правило, службова особа, хоч не ви­ключається й відповідальність будь-якої особи.

Покарання за злочин:
за ст. 170 — виправні роботи на строк до двох років або позбавлення волі на строк до трьох років, з по­збавленням права обіймати певні посади чи займатися певною ді­яльністю на строк до трьох років.

Перешкоджання законній професійній діяльності журна­лістів
(ст. 171). Безпосереднім об'єктом
цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують законну професійну діяльність журна­лістів. Гарантією такої діяльності є закріплене в ст. 34 Конституції України право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів І переконань. Потерпілими від цього злочину є журналісти, тобто особи, які знаходяться в трудових або інших договірних відно­синах із засобами масової інформації та які здійснюють збір, редагу­вання і поширення матеріалів для певного засобу масової інфор­мації. Відповідно до ст. 20 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р.¹
під засобами масової інформації слід розуміти пе­ріодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо; разові видання з визначеним тиражем, а також аудіовізуальні засоби: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, вІдеозапис тощо.

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48. — Ст. 650.

Частина 3 ст. 175 встановлює, що особа звільняється від кримі­нальної відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної від­повідальності нею здійснена виплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи Іншої встановленої законом виплати громадянам.

Покарання за злочин:
за ч. 1 ст. 175 — штраф від ста до трьох­сот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 175 — штраф від п'ятисот до тисячі неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк до трьох років.

¹
Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами. — К.: ЮрІнком Інтер,2000.~ С. 86—91

²
Відомості Верховної Ради України. ~ 2001. — № 23. — Ст. 118

Злочини проти інших особистих прав і свобод людини і громадянина

Злочини проти сім’ї

Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей

ст. 164) Безпосереднім об'єктом
цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують захист майнових інтересів неповнолітніх або непра­цездатних дітей, що

потребують допомоги. Обов'язок батьків утри­мувати своїх дітей до їх повноліття закріплений в ст. 51 Конституції України, а також в Кодексі про шлюб та сім'ю.

З об'єктивної сторони
цей злочин виражається в бездіяльнос­ті, з саме: а) у злісному ухиленні від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів); б) у злісному ухиленні батьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на їх утриманні. Під ухиленням від сплати аліментів або ухиленням від утримання дітей
слід розуміти не тільки пря­му відмову від сплати присуджених судом аліментів на дітей, а й приховання винним свого дійсного заробітку, зміни роботи або міс­ця проживання з метою уникнути утримань за виконавчим листом, а також інші дії, що свідчать про ухилення від сплати за рішенням суду коштів на утримання дітей або про ухилення від утримання не­працездатних або неповнолітніх дітей. Необхідною умовою притяг­нення до кримінальної відповідальності за злісну несплату аліментів є наявність рішення суду, що набрало чинності і зобов'язує особу сплачувати аліменти. Злісне ухилення, про яке йдеться в ч. 1 ст. 164 — це тривале, систематичне І наполегливе ухилення від ви­конання цього обов'язку, як от: приховання свого місця проживан­ня, місця роботи, повторне ухилення від сплати аліментів, незва­жаючи на відповідні попередження тощо. Закінченим цей злочин є з моменту злісного ухилення від сплати аліментів, встановлених рі­шенням суду. Злісне ухилення батьків від утримання неповнолітніх (тобто тих, яю не досягай 18-ти років) або непрацездатних (інвалідів 1 і 2 груп, а також тимчасово непрацездатних) дітей, які знаходяться на їх утриманні, має місце у випадках, коли дітям не надаються необ­хідні для їхнього існування кошти, Їжа, одяг, житло або необхідний догляд у разі хвороби тощо.

Суб'єктивна сторона
цього злочину — прямий умисел.

Суб'єкт
злочину спеціальний — тобто особа, записана як матір або батько у свідоцтві про народження дитини, або особи, прирівняні до статусу батьків: усиновлювачі (опікуни), вітчим, мачуха, осо­ба, яка взяла дітей на постійне виховання або на утримання за умо­ви, що обов'язок платежу аліментів покладений на цих осіб рішен­ням суду.

У частині 2 ст. 164 передбачена відповідальність за вчинення цього злочину особою, раніше судимою за такий самий злочин.

Покарання за злочин
за ч. 1 ст. 164 — виправні роботи на строк до одного року або обмеження волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 104 - виправні роботи на строк до двох років.

Злочини проти власності

Поняття і види злочинів проти власності

Об'єктом
злочинів проти власності є суспільні відносини влас­ності, що охороняються кримінальним законом як частина економіч­них відносин, як основа економічної системи держави.

Юридичним вираженням відносин власності є право власності — це, відповідно до п. 1 ст. 2 Закону України «Про власність»¹
, врегу­льовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Цей закон визначає, що власність в Украї­ні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Від­повідно до Конституції України від Імені українського народу права власника на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші при­родні ресурси України здійснюють органи державної влади та орга­ни місцевого самоврядування. Таким чином, суб'єктами права власності
виступають — держава, юридичні та фізичні особи. Стаття 13 Конституції України проголошує рівність усіх суб'єктів права власності перед законом і забезпечення захисту їх прав дер­жавою. Тому кримінальне законодавство також охороняє всі форми власності, що існують в Україні.

Небезпечність злочинів проти власності, важливість її охорони кримінально-правовими засобами визначається тим, що вона є най­важливішою соціальною цінністю: нормальне функціонування відно­син власності забезпечує стабільність всієї економічної системи, підвищення рівня добробуту народу.

Єдність об'єкта — відносин власності — не виключає того, що безпосереднім об'єктом конкретних злочинів може виступати та чи інша форма власності.

Крім об'єкта, злочини проти власності мають також інші загальні об'єктивні і суб'єктивні ознаки.

Особливе значення для цих злочинів має їх предмет.
Ним є приватне, колективне або державне майно.

Майно як предмет злочину має певні ознаки: 1) юридична — право на майно належить певному власнику або особі, якій воно на законній підставі ввірено, знаходиться у її веденні чи під її охоро­ною. Для винного майно є чужим; 2) економічна — майно має пред­ставляти певну матеріальну цінність, мати певну вартість. Іноді цю ознаку називають соціальною, оскільки вона означає, що в майно вкладена праця людини. Цінність, вартість майна якраз і вимірюєть­ся цією працею; 3) фізична — це предмети, речі, які можна вилучи­ти, привласнити, спожити, пошкодити, знищити тощо.

Не відносяться до предметів злочинів проти власності предмети, що знаходяться в природному стані: ліс на корені, риба та інші водні тварини в природних водоймах, звірі у лісі тощо. їх незаконне зни­щення, пошкодження, вилов відносяться до злочинів проти довкілля (статті 246, 248 І 249). Але ці предмети стають предметом злочинів проти власності, якщо вони вже витягнуті з природного стану за до­помогою праці людини, або вирощуються людиною в спеціальних розплідниках, ставках тощо.

¹
Відомості Верховної Ради України. —1991. — № 20. — Ст. 249.

Не є предметом злочинів проти власності вогнепальна зброя, бо­йові припаси, вибухові речовини, радіоактивні матеріали — стат­ті 262—267; наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги та прекурсори — ст. 312 та ін.; військове майно — статті 410, 411

та ін.

Крім майна у деяких злочинах проти власності предметом мо­жуть бути право на майно, а також дії майнового характеру, наприк­лад, при вимаганні (ст. 189) та шахрайстві (ст. 190).

Специфіка об'єкта І предмета визначають і загальні об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочинів проти власності.

З об'єктивної сторони
більшість з них сконструйовані законо­давцем як злочини з матеріальним складом — їх обов'язковою озна­кою є спричинення внаслідок протиправного діяння суспІльно не­безпечних наслідків у вигляді матеріальної шкоди відносинам влас­ності. Тому закінченими вони є з моменту настання цієї шкоди. Од­нак для закінчення таких злочинів як розбій, вимагання, погроза знищення майна не потрібно фактичного настання шкоди (це так звані усічені склади злочинів).

Злочини у сфері господарської діяльності

Поняття і види злочинів у сфері господарської діяльності

Об'єднуючи в самостійний розділ Особливої частини КК (VII розділ) злочини, які вчиняються у сфері господарської діяльності, законодавець виходить Із спільності їх родового об'єкта,
яким є суспільні відносини, що складаються з приводу виробництва, розпо' ділу, обміну та споживання товарів, робіт і послуг.

Безпосереднім об'єктом
цих злочинів виступають конкретні суспільні відносини, що складаються у певній сфері господарської діяльності. Так, наприклад, безпосереднім об'єктом злочину, відпо­відальність за вчинення якого передбачена ст. 202 (порушення по­рядку зайняття господарською та банківською діяльністю), є сус­пільні відносини у сфері підприємницької діяльності. При вчиненні деяких злочинів у сфері господарської діяльності шкода заподіюєть­ся крім основного ще І додатковому безпосередньому об'єкту. Так, наприклад, безпосереднім об'єктом такого злочину, як випуск або реалізація недоброякісної продукції, є суспільні відносини, що забез­печують випуск доброякісної продукції, а додатковим можуть висту­пати життя т^ здоров'я споживача.

Велику частину злочинів у сфері господарської діяльності слід віднести до злочинів з формальним складом. Тому такі злочини не­обхідно вважати закінченими незалежно від настання наслідків, тобто з моменту вчинення вказаних у законі дій. Так, виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Украї­ну з метою збуту чи збут підроблених грошей, державних цінних па­перів або білетів державної лотереї є закінченим з моменту вчинен­ня хоча б однієї з указаних дій, а не з моменту настання негативних наслідків внаслідок цих дій.

Серед злочинів у сфері господарської діяльності є злочини з так щаним матеріальним складом, тобто такі, для об'єктивної сторони яких необхідно встановити не тільки суспільно небезпечне діяння, а ч настання шкідливих наслідків, це, наприклад, приховування стій­кої фінансової неспроможності, доведення до банкрутства.

Відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяль­ності законодавець пов'язує з розміром предмета злочину. Так, від­повідальність за порушення законодавства про бюджетну систему України настає тільки тоді, коли предметом цього злочину були бюджетні кошти у великих розмірах.

Більшість диспозицій статей, що встановлюють відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності, є бланкетними, тому поновлення ознак об'єктивної сторони цих злочинів передбачає звернення до низки законодавчих та інших нормативних актів Ін­шії к галузей права — наприклад, підприємницького, банківського, митного, податкового, валютного тощо.

Суб'єктивна сторона злочинів,
які вчиняються у сфері господарської діяльності, характеризується виключно умисною формою піп ш. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони деяких складів є наявність мотиву та мети. Так, відповідальність за розголошення конфідиційної таємниці настає тільки тоді, коли це діяння вчинене з корисних чи Інших особистих мотивів. Умисні дії, спрямовані на розголошення відомостей, що становлять комерційну таємницю, утворюючи за наявності спеціальної мети — розголошення чи ін­шою використання таких відомостей.

З'ясування зазначених об'єктивних та суб'єктивних ознак до­зволяє сформулювати поняття злочинів у сфері господарської діяль­ності. Це умисне діяння (дія або бездіяльність) у сфері господар­ської діяльності, що заподіює шкоду суспільним відносинам, які складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживан­ня товарів, робіт і послуг.

Залежно від безпосереднього об'єкта посягання, злочини, які вчи­няються у сфері господарської діяльності, можуть бути таких видів:

1. Злочини у сфері кредитно-фінансової, банківської і бюджетної систем України (статті 199, 200, 201, 207, 208, 210, 211, 212, 204, 215 І 216).

2. Злочини у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності господарюючих суб'єктів (статті 202, 203, 205, 206, 209, 213, 214, 228, 229, 230, 231 І 232).

3. Злочини у сфері банкрутства (статті 218, 219, 220 І 221).

4. Злочини у сфері використання фінансових ресурсів та обігу цінних паперів (статті 222, 223 і 224).

5. Злочини у с4)ері обслуговування споживачів (статті 217, 225, 226 і 227).

6. Злочини у сфері приватизації державного та комунального майна (статті 233, 234 і 235).

Злочини у сфері кредитно-фінансової, банківської і бюджетної систем України

Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пе­ресилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут під­роблених грошей, державних цінних паперів чи білетів дер­жавної лотереї
(ст. 199).

Предмети
цього злочину становлять: підроблені національна ва­люта України у вигляді банкнот або металевої монети; іноземна ва­люта; державні цінні папери; білети державної лотереї.

Об'єктивна сторона
цього злочину може виражатися у виго­товленні, зберіганні, придбанні, перевезенні, пересиланні, ввезенні в Україну з метою збуту, а також збуті зазначених предметів.

Виготовлення
полягає у виготовленні повністю фальшивих під­роблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї або в їх частковій підробці (фальсифікації). Наприклад, під­роблення номера, серії облігації, білета державної лотереї, зміна основних реквізитів доларової банкноти тощо. Способи підроблення та кількість виготовлених фальшивок на кваліфікацію діяння не впливають.

Для кваліфікації дій особи за ст. 199 необхідно встановити, що підроблені гроші, державні цінні папери чи білети державної лотереї мають значну зовнішню схожість зі справжніми за формою, розмі­ром, кольором і основними реквізитами. У разі грубого підроблення, що легко виявляється, і обманного способу збуту діяння кваліфіку­ється як шахрайство. Злочин вважається закінченим з моменту ви­готовлення хоча б одного фальшивого примірника для подальшого збуту незалежно від того, чи вдалося вчинити збут підроблених предметів.

Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилан­ня, ввезення в Україну з метою збуту чи збут грошових знаків і дер­жавних цінних паперів, вилучених з обороту (монети старого карбованця, радянські гроші, відмінені грошовими реформами тощо), та і их, що мають лише колекційну цінність, не утворить складу злочи­ну, передбаченого ст. 199. За наявності підстав ці дії мають кваліфікуватися як шахрайство.

Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів
(ст. 212). Безпосередній об'єкт
цього злочину — суспільні відносини у сфері державного регулювання оподаткування І формування прибуткової частини державного бюджету.

Предметом
цього злочину є податки, збори, Інші обов'язкові платежі, що сплачуються як юридичними, так і фізичними особами.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про систему оподаткуван­ня»¹
в редакції від 18 лютого 1997 р., під податком, збором (обов'яз­ковим платежем) слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету від­повідного рівня або державного цільового фонду, який здійснюється платниками у порядку та на умовах, що визначаються законами Ук­раїни про оподаткування. Перелік податків І зборів (обов'язкових платежів) визначений у статтях 13, 14 і 15 Закону України «Про систему оподаткування» І є вичерпним. Ухилення від сплати Інших платежів ст. 212 не охоплюється.

Об'єктивна сторона
цього злочину полягає в ухиленні від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, якщо ці діян­ня призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи держав­них цільових фондів коштів у значних розмірах (ч. 1), у великих розмірах (ч. 2) або в особливо великих розмірах (ч. З ст. 212). Ухи­лення як ознака об'єктивної сторони цього злочину виражене в бездіяльності (наприклад, неподання податкових декларацій і розрахун­ків, незважаючи на те, що таке подання є обов'язковим). Способи ухилення можуть бути різними, наприклад, внесення до поданих по­даткових декларацій, розрахунків завІдомо помилкових відомостей про доходи і видатки, приховання або заниження об'єктів оподатку­вання, просто відмова сплатити податок тощо. Спосіб ухилення від сплати податків на кваліфікацію злочину не впливає. Якщо він утво­рить самостійний злочин (наприклад, фальсифікація документів), кваліфікація настає за сукупністю злочинів.

Під значним розміром коштів слід розуміти суми податків, збо­рів, Інших обов'язкових платежів, які в тисячу і більше разів пере­вищують установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, під великим розміром — суми, які в три тисячі та більше разів перевищують установлений законодавством неоподат­ковуваний мінімум доходів громадян, а під особливо великим розмі­ром — суми, які в п'ять тисяч і більше разів перевищують той са­мий мінімум (примітка до ст. 212).

Злочин вважається закінченим з моменту ненадходження зазна­чених сум до бюджету або цільового фонду.

Суб'єктивна сторона
цього злочину — прямий умисел.

Суб'єкт
злочину — службові особи підприємства, установи, ор­ганізації незалежно від форми власності, на які покладені обов'язки щодо ведення і подання документів, пов'язаних з обчисленням та сплатою обов'язкових платежів до бюджетів І державних цільових фондів, а також фізичні особи, якщо вони мають ознаку платника податків, у тому числі ті, які займаються підприємницькою діяльніс­тю без створення юридичної особи.

У частині 2 ст. 212 передбачена відповідальність за
ті самі діян­ня, вчинені за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони при­звели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних ці­льових фондів коштів у великих розмірах.

Частина 3 ст. 212 передбачає відповідальність за діяння, перед­бачені частинами 1 або 2 цієї статті, вчинені особою, раніше суди­мою за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, або якщо вони призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів в особливо великих розмірах.

Злочини проти довкілля

Поняття і види злочинів проти довкілля

Природа утворює зовнішнє середовище, що оточує людину. Це
сукупність умов, які складають природну основу, сферу існування людства, будучи водночас джерелом життя людини, її благополуччя та процвітання.

Всі природні багатства нашої країни — «земля, її надра, атмос­ферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в ме­жах території України, природні ресурси її континентального шель­фу, виключної (морської) економічної зони — згідно з Конституцією України (ст. 13), є об'єктами права власності Українського

Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 16. — Ст. 119.

наро­ду» Стаття 66 Конституції України зобов'язує кожного громадяни­на не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодову­вати завдані ним збитки²
.

Охорона довкілля є важливою функцією нашої держави. Кримі­нальний кодекс України встановлює відповідальність за найнебез-печнішІ правопорушення в галузі довкілля.

Злочини проти довкілля мають своїм родовим об'єктом
суспіль­ні відносини, що забезпечують охорону довкілля, його наукове об­грунтоване раціональне використання і відтворення природних ре­сурсів, охорону нормального екологічного стану біосфери.

За своїм безпосереднім об'єктом
всі злочини проти довкілля можуть бути поділені на:

1) злочини проти екологічної безпеки (статті 236, 237, 238 і 253),

2) злочини у сфері землевикористання, охорони надр, атмосферного повітря (статті 239, 240, 241 і 254),

3) злочини у сфері охорони водних ресурсів (статті 242, 243 і 244),

4) злочини у сфері лІсовикористання, захисту рослинного І тварин­ного світу (статті 245, 246. 247, 248, 249, 250, 251 І 252).

Злочини проти екологічної безпеки

Порушення правил екологічної безпеки
(ст. 236). Об'єк­тивна сторона
цього злочину проявляється в порушенні (дії або бездіяльності) порядку проведення екологічної експертизи, правил екологічної безпеки під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та Інших об'єктів. Правила проведення такої експертизи встановлені в постанові Кабінету Мі­ністрів України від 27 липня 1995 р.

Ознакою об'єктивної сторони злочину є наявність наслідків — загибелі людей, екологічного забруднення значних територій або Ін­ших тяжких наслідків.

Загибель людей — це смерть хоча б однієї людини.

Екологічне забруднення значних територій може бути пов'язане Із забрудненням землі, водних ресурсів, атмосферного повітря або продуктів харчування в цьому регіоні, радіоактивними, хімічними та іншими речовинами, ідо створюють реальну загрозу життю і здо­ров'ю людей.

Інші тяжкі наслідки — це заподіяння шкоди здоров'ю людей або інший збиток, наприклад, зруйнування або пошкодження заповід­них територій.

Суб'єктивна сторона
цього злочину характеризується склад­ною (подвійною) формою вини: щодо дії (бездіяльності) — умисел або необережність, щодо наслідків — тільки необережність.

Суб'єкт
злочину — службова особа, відповідальна за проведен­ня екологічної експертизи, а так само за порушення вказаних пра­вил проектування, будівництва, експлуатації підприємств, споруд та Інших об'єктів.

Покарання за злочин:
за ст. 236 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні поса­ди чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Злочини проти громадської безпеки

Поняття І види злочинів проти громадської безпеки

Злочини проти громадської безпеки є загальнонебезпечними діяннями, що порушують загальну безпеку, ставлячи ряд цінностей, 'передусім життя та здоров'я невизначеного кола осіб, під загрозу заподіяння їм істотної шкоди.

Об'єктом
цих злочинів є громадська безпека — стан захище­ності суспільства — таких його цінностей, як життя та здоров'я людей, власності, довкілля, нормальної діяльності підприємств, установ та організацій від загальнонебезпечних посягань.

Предметом
багатьох злочинів проти громадської безпеки є зброя, боєприпаси, вибухові речовини, вибухові пристрої, радіоак­тивні матеріали та інші предмети, що становлять підвищену небез­пеку для оточення.

і Об'єктивна сторона
злочинів проти громадської безпеки полягає у суспільно небезпечному, протиправному діянні (дії або бездіяльності), що порушує громадську (загальну) безпеку І створює загальну небезпеку для життя людей чи заподіяння істотної шкоди здоров'ю або власності, довкіллю, нормальній діяльності підпри-ємств, установ та організацій.

більшість злочинів проти громадської безпеки відносяться до і злочинів з формальним складом і можуть бути вчинені лише шляхом дії, а злочини з матеріальним складом (статті 264, 267 і 270) вчиняються як шляхом дії, так і бездіяльності. Засобами вчинення багатьох злочинів проти громадської безпеки є або можуть бути предмети, що становлять підвищену небезпеку для оточення.

Суб'єктивна сторона
багатьох цих злочинів — прямий умисел або змішана форма вини, що передбачає умисел щодо діяння (на­приклад, щодо порушення певних правил) і необережність щодо на­слідку (наприклад, до загибелі людей).

Суб'єкт
злочинів проти громадської безпеки, як правило, — будь-яка особа, а за деякі злочини, наприклад, терористичний акт — особа, яка досягла 14-ти років.

У багатьох випадках кваліфікуючими або особливо кваліфікую­чими ознаками злочинів проти громадської безпеки є загибель лю­дей або настання інших тяжких наслідків. Загибель людей
означає ^;

загибель однієї або кількох осіб. Під іншими тяжкими наслідками
;

необхідно розуміти заподіяння тяжкого тілесного ушкодження одній або кільком особам, середньої тяжкості двом чи більше особам, заподіяння майнової шкоди у великому або в особливо великому роз­мірі тощо.

Злочини проти безпеки виробництва

Поняття і види злочинів проти безпеки виробництва

В сучасних умовах важливе значення має охорона безпеки ви­робництва. Відступи від нормативних приписів вимог безпеки, що еі на підприємствах, шахтах, будовах, в сільському господарстві, запо­діюють серйозну шкоду життю і здоров'ю працівників виробництва,! сторонніх осіб, власності, довкіллю, і

Родовим об'єктом
злочинів проти безпеки виробництва є відносини, що забезпечують безпеку виробництва. Виробництво —
це
складна соціально-

Докладніше див.: Тихий В. П.
Злочини проти суспільної безпеки. — X., 1996

економічна і технічна відносно замкнута система,, в основі функціонування якої лежить праця людини, спрямована на отримання суспільно корисного результату. Складовим елементом такої системи є технічні та правові норми. ;

У ході виробничої діяльності або використання її результатів лю­дина зазнає або може бути піддана небезпечним чи шкідливим' впливам виробничих факторів самого різного характеру і ступеня:! механічним, хімічним, тепловим, електричним, електромагнітним¹
тощо. Наявність на виробництві небезпечних та шкідливих факторів зумовлює потребу в станах (умовах), що необхідні для охорони жит­тя, здоров'я, збереження майна, довкілля. Таким станом на вироб­ництві є його безпека. Безпека виробництва — це такий технічний стан, при якому нейтралізується можливість поражаючого впливу на людей, майно і довкілля небезпечних та шкідливих виробничих факторів. Для забезпечення безпеки виробництва використовують­ся закони та підзаконні акти, що відносяться до різних галузей пра- ва (трудового, природоохоронного, цивільного, господарського, адмі­ністративного, кримінального та Ін.), а також технічні норми.

Безпосередні об'єкти
окремих злочинів проти безпеки вироб­ництва сходять в систему відносин родового об'єкта, хоч і мають своїособливості. Вони залежать, передусім, від видів безпеки виробництва, рівнів безпеки, характеру можливої шкоди та сфер
її по­ширенні.

Необхідною складовою безпеки будь-якого виробництва є безпе­ка пращ яка поділяється на тонічну І санітарну, а за рівнями — на безпеку звичайних І підвищеню небезпечних робіт. Деякі виробни­цтва (як технічне ціле), окремі речовини (що є предметами праці) мають виняткову небезпечність, що вимагає особливих організацій, включаю­чи правове забезпечення. Такими є: вибухонебезпечні виробництва, л закон виробництва, в яких використовуються ядерні та радіоактивні матеріали. Нарешті, ряд виробництв здатний заподіяти шкоду поза виробничим інтересам, у зв'язку з використанням готової про­мислової продукції, її напівфабрикатів, а також експлуатацією збу­дованим будівель та споруд

Основним без посереднім об'єктом
цих злочинів є безпека ок­ремих видів виробництв. злочинів

Потерпілими від цих злочинів можуть бути або тільки працівни­ки виробництва (статті 271 і 272), або І працівники виробництва, і сторони особи (статті 2^3 І 274), або тільки сторонні особи (ст, 270.

З об'єктивної сторони
злочини проти безпеки виробництва ^конструйовані однотипне. Всі вони описані в законі як злочини з так званим матеріальним складом, і тому вимагають встановлення діяння, наслідків і причинного зв'язку.

Суспільне небезпечне діяння як ознака об'єктивної сторони про­являється в порушенні шляхом протиправної дії або бездіяльності вимог безпеки, що містяться в правилах безпеки праці та вироб­ництва. При цьому порушення звичайно виглядає не як одиничний .ікт дії (бездіяльності), а представляє сукупність таких актів, систе­му, де порушується не одна, а різні вимоги безпеки. Під порушенням слід розуміти недотримання або неналежне дотримання вимог

Злочини у сфері безпеки праці

Порушення вимог законодавства про охорону праці її
ст. 271 визначене як: «Порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів про охорону праці службовою особою підприємства, установи, організації або громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності, якщо це порушення заподіяло шкоду здоров'ю потерпілого».

Основним безпосереднім об'єктом
злочину є суспільні відносини, що забезпечують безпеку праці. Згідно зі стандартами — безпе­ка праці це «стан умов праці, при якому виключено вплив на пра­цюючих небезпечних та шкідливих факторів виробництва»¹
.

Потерпілими від злочину можуть бути штатні працівники під­приємства, тимчасові робітники та службовці, учні виробничого навчання, студенти, учні профтехучилищ, які проходять виробничу практику та будь-які Інші особи, діяльність яких пов'язана з цим ви­робництвом. Порушення вимог законодавства про охорону праці, що заподіяло шкоду здоров'ю інших громадян, тягне відповідальність за статтями про злочини у сфері службової діяльності або проти життя та здоров'я особи.

Діяння
визначено в ст. 271 як «Порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів про охорону праці...». Диспози­ція цієї норми є бланкетною і відсилає до законодавчих та Інших нормативно-правових актів (законів, указів, постанов, інструкцій, положень, норм, вказівок, стандартів). ЦІ акти встановлюють прави­ла з охорони праці. За характером вимог, що є в них, та їх галузевої спрямованості розрізнюють загальні та спеціальні правила охорони праці. До загальних відносяться правила, що регулюють питання охорони праці у всіх сферах діяльності виробництва. Це Закон Ук­раїни «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р.²
, а також окремі

Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)

Поняття та види військових злочинів

Конституція України визначає, що захист Вітчизни, незалежнос­ті та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону (ст. 65 Конституції України). Оборона України, захист ЇЇ суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпе­чення державної безпеки і захист державного кордону України по­кладаються на відповідні військові формування та правоохоронні ор­гани держави (ст- 17 Конституції України).

Від стану законності І воєнного правопорядку у Збройних Силах та інших

¹
Див.: ГОСГ
12.0.002-80. Система
стандартов бсзопасности труда. Термины и определения. М., 1980. ~ С. 2.

²
Див.: Охорона праці в Україні // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1999. ~ № 12. — С. 14—32.

військових формуваннях, що діють відповідно до законо­давства України, багато в чому залежить ефективність виконання покладених на них найважливіших державних задач. Окремі зако­ни, військові статути та інші підзаконні нормативні акти чітко і точ­но регламентують усі сфери життя та діяльності Збройних Сил. На військовослужбовців покладається неухильне дотримання Конститу­ції України, законів і підзаконних актів, військової присяги, наказів командирів (начальників). Все це багато в чому зумовлює специфіку суспільних відносин у сфері несення військової служби, а також особливості і суспільну небезпеку їх порушень, у тому числі І зло­чинів. Нормативною базою боротьби з військовими злочинами є роз­діл XIX Особливої частини КК України (статті 401—435).

Військовими злочинами, згідно зі ст. 401, визнаються злочини проти встановленого законодавством порядку несення або прохо­дження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов'язаними під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів.

Родовим об'єктом
військових злочинів є встановлений порядок несення або проходження військової служби, під яким розуміють врегульовані правовими нормами суспільні відносини, що вини­кають та існують при проходженні служби різними категоріями військовослужбовців в процесі їх службової та бойової діяльності. Цей порядок заснований на Конституції України, окремих законах, військових статутах, положеннях військової присяги, наказах мі­ністра оборони України та інших нормативних актах. Конкретні військові злочини посягають на окремі сфери цього порядку, що є безпосередніми об'єктами цих злочинів.

Об'єктивна сторона
військових злочинів полягає у вчиненні суспільне небезпечного діяння, що порушує встановлений порядок несення або проходження військової служби. Такі діяння можуть бути вчинені як шляхом дії (статті 404, 405, 432 тощо), так і без­діяльності (статті 403, 425, 426 тощо), а також дії та бездіяльності (статті 415, 417, 422 тощо). Деякі склади військових злочинів міс­тять в якості необхідної або кваліфікуючої ознаки вказівку на на­стання тяжких наслідків (статті 416, 421 тощо): зрив виконання бо­йового завдання, загибелі людей, заподіяння тілесних ушкоджень, знищення або пошкодження цінного воєнного майна, послаблення боєздатності підрозділу тощо.

Ряд військових злочинів характеризується такими ознаками, як вчинення діяння в умовах воєнного стану, в бойовій обстановці, під час бою, в районі бойових дій. Ці ознаки свідчать про підвищену суспільну небезпеку діяння.

Воєнний стан
— період фактичного знаходження України у стані війни з Іноземною державою. Початком воєнного стану є день І час оголошення стану війни або нападу (агресії) на Україну, Закін­ченням воєнного стану вважається день і час припинення військо­вих дій. Якщо ж військові дії фактично продовжуються після оголо­шення про їх припинення, то закінченням воєнного стану слід вва­жати фактичне закінчення таких дій.

Бойова обстановка —
період знаходження військової частини, підрозділу, окремих військовослужбовців у безпосередньому зіт­кненні з противником, підготовка чи ведення бою (бойової операції).

Військовозобов'язаний —
особа, яка перебуває у запасі військовозобов'язаних, призваних на навчальні чи перевірні спеціальні збори, початком та закінченням служби є відповідний день фактичного перебування на цих зборах І останній цих зборів.

Суб'єктами ряду військових злочинів можуть бути військовополонені ворожої армії, військовослужбовці України під час перебування в полоні у ворога.

Не вважаються суб'єктами військових злочинів співробітники органів внутрішніх справ, робітники та службовці військових установ, учні суворовських та нахімовських училищ.

Підлягають відповідальності за статтями про військові зле (з
посиланням на ст. 27) будь-які особи, які є співучасниками організаторами, підбурювачами, пособниками) цих злочинів.

У деяких випадках особа, яка вчинила військовий злочин, бути звільнена від кримінальної відповідальності Із застосуванням до неї заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України.

Відповідно до безпосереднього об'єкту можуть бути виділені групи військових злочинів: 1) проти порядку підлеглості і військової честі (статті 402—406); 2) проти порядку проходження військової служби (статті 407—409); 3) проти порядку користування вій ним майном і його зберігання (статті 410—414); 4) проти експлуатації військової техніки (статті 415—417); 5) проти по}:

несення бойового чергування та інших спеціальних служб (с 418—421); 6) проти встановленого порядку збереження військової таємниці (ст. 422); 7) військові службові злочини (статті 423— 8) проти порядку несення служби на полі бою і в районі воєнних дій (статті 427—433); 9) злочини, відповідальність за які передбачена міжнародними конвенціями (статті 434—435).

Список використаної літератури

1. В.А. Ломако, В.І. Борисов, В.І. Касинюк ”Суб’єктивна сторона злочину” (методичний посібник для студентів). Харків 1993 р.

2. М.І. Мельник, М.І. Хавронюк ”Науково – практичний коментар Кримінального Кодексу України” Київ 2001 р.

3. М.Й. Коржанський ”Кваліфікація злочинів” Київ 1998 р.

4. ”Право України” 1992 р. № 7,8.

5. Шаргородский М.Д. ”Преступления против жизни” 1984 р.

6. Гавриш С.Б. ”Уголовно – правовая охрана природной среды. Проблемы теории и развития законодательства” Харків 1994 р.

7. Гега П. . ”Правові основи податкової системи, правопорушення, проблеми, рішення” Київ 1996 р.

8. Бажанов М.І. ”Уголовное право Украины. Общая часть: конспект лекций” Дніпропетровськ 1992 р.

9. ”Радянське право” 1971 р.

10. Никифоров А.С. ”Совокупность преступлений” Москва 1965 р.

11. Куринов Б.А. ”Научные основы квалификации преступлений” Москва 1989 р.