РЕФЕРАТ

на тему:

Утворення
держави Пржемисловичів

VIX ст. слов'янське населення на тери­торії Чехії франкські джерела називали "богемами " їх поділяли на декілька пле­мен: чехів, лужичан, лемухів, літомерійців, пшованів, хорватів, дулібів. Саме тоді у цих племен роз­падається родовий лад і формуються феодальні відносини. Внаслідок відмінностей у внутрішньому розвитку та впливу зовнішніх подій відбувалася диференціація племінних об'єд­нань. Водночас відбувалося об'єднання дрібних територіаль­них та етнічних утворень. Пржемисловичі — князі племені че­хів — поступово підкорили собі сусідні племена. Виникнення че­ської держави стало результатом досить тривалого процесу взаємодії економічних, політичних і соціальних чинників.

До наших днів дійшли легенди про те, що плем'я чехів привів на терени Центральної Європи "праотець Чех", який побачив з пагорба Ржип красу цієї землі й тому обрав тутешні краї для розселення одноплемінників. Історичні хроніки по­відомляють, що у 845 р. чотирнадцять чеських вождів зі сво­їми дружинами прибули до Регенсбурга, щоб заприсягнутися королю Східнофранкської держави. Цей акт супроводжував­ся прийняттям християнства.

Першим з династії Пржемисловичів хроніки згадують у 872 р. князя Боржівоя. У 885 р., намагаючись зміцнити свою владу, він прийняв від архієпископа Мефодія християнство. У 895 р. Чеське князівство на чолі з Спитичгнівом вийшло зі складу Великої Моравії і перейшло під заступництво франкської династії Каролінгів. Саме в цей період, що характеризувався посиленням чеського князя, зросло значення Празького града як стратегічного та економічного центру.

Після доби нестабільності, викликаної чварами серед місцевих князів, влада чеських правителів стабілізувалася, особливо за князювання Вацлава (921—935). Він мусив воювати на два фронти — проти мадярських загарбників і проти Саксонської династії, яка набирала силу, її засновник, Генріх І (919-936), зламав опір, окремих князів і можновладців Східнофранкської імперії. Насамперед він намагався убезпечити східні кордони від мадярських наскоків. Завдяки успішному походу проти чехів у 929 р., Генріх І домігся від Вацлава обіцянки на вірність та зобов'язання сплачувати данину. Князь запроваджував у своїх землях християнство, збирав податки, організовував збройні акції проти непокірливих. Однак його честолюбні плани, а також політика у сфері культури викликали невдоволення найближчого оточення. Врешті-решт Вацлава підступно вбили змовники, яких найняв його рідний брат Болеслав.

Образ Вашіава як правителя набув певних героїчних і романтичних рис. В очах нащадків він постав мучеником, про якого легенди розповідали як про видатного християнського державця. Від XI ст.. разом зі зростанням могутності династії Пржемисловичів, чия влада ототожнювалася з більшою частиною чеських земель, серед народу поширився культ князя як мудрого й сильного фундатора чеської держави. Водночас Вашіав досить успішно розв'язав проблему відносин Богемії з папою Римським і Священною Римською імперією, що зміцнило авторитет Чехії у Європі.

Цієї політики намагалися дотримуватися й наступні правителі з династії Пржемисловичів. Католицька церква проголосила Вацлава святим заступником Чехії, а згодом канонізувала. Від XI ст. святовацлавська традиція перетворюється на ключову складову чеської державницької ідеології, а згодом і на символ чеського державного права взагалі. Через традицію Святого Вацлава ідея земної держави трансформувалася пізніше в містичну концепцію вічного "царства святого Вацлава ", увійшовши до свідомості середньовічних чехів.

Наступний чеський князь — Болеслав І (935—967) — спершу намагався скористатися з непевної ситуації на німецькому

Чехія та Словаччина в X—XIII ст.

1 — землі Чеського (Празького) князівства Пржемисловичів до 967 р. (за Болеслава І); 2 — землі Либицького (Зличанського) князівства Славниковичів, об'єднані з Празьким князівством наприкінці X ст.; З — кордони Чеського королівства у XII ст.; 4 — територія, приєднана до Чехії в період правління Пржемисла II Отокара (1253-1278); 5 — напрям походів монголо-татарів у XIII ст.; 6 — кордони Чеського королівства, об'єднаного з Польським королівством у 1300—1306 рр.

престолі, однак після тривалого конфлікту з Оттоном І (936—973) визнав верховенство короля (950). Болеслав чинив опір мадярській експансії. На річці Лех у Баварії 950 р. відбулася битва німецького війська з мадярами, в якій брав участь і загін Болеслава. Унаслідок поразки мадяр їхній наступ углиб Центральної Європи припинився.

У добу правління Болеслава І та його сина Болеслава II (976—999) держава Пржемисловичів сягнула свого апогею. Вона охоплювала більшу частину Моравії, значну частину Сілезії, Словацькі землі та Малопольщу. Болеслав II, хоча й дістав прізвисько Побожний, цілеспрямовано посилював особисту владу, безцеремонне усуваючи противників. У 995 р. за його наказом винищили майже повністю останній незалежний рід Славників, які правили Східною Чехією. Кривавої бані уникнув тільки один Славник — другий празький єпископ Войтех (936-997), який вчасно виїхав з країни і знайшов порятунок у саксонських королів, з котрими мав добрі стосунки. Проте через два роки, під час місіонерського перебування в Пруссії, він був убитий. Католицька церква згодом канонізувала Войтеха (Войцеха) як святого. У польських землях культ Святого Войтеха поширився як культ Вацлава у чехів.

Пржемисловичі в 50—80-ті роки XI ст. проводили активну зовнішню політику. Вони ревно захищали власні права і для зміцнення влади вміло використовували чвари у Священній Римській імперії, шукаючи вигідних союзників. Так, зокрема, князь Вратіслав II (1061—1092) у боротьбі за інвеституру між папою Григорієм VI та імператором Генріхом IV (1056-1106) підтримав цісаря, завдяки чому на тривалий строк дістав не тільки обширні землі в Мішні та Лужице, а й коронувався у Мотучі в 1085 р. Король Владислав II (1140-1173) також підтримував дружні зв'язки з німецьким імператором Фрідріхом І Барбароссою з династії Штауфенів (1152—1190). За послуги, надані німцям під час воєнної кампанії у Північній Італії, він у 1158 р. здобув королівський титул, який став спадковим.

Внутрішньополітичну ситуацію намагався поліпшити князь Бржетіслав. У 1039 р. він видав декрет, у якому кодифікував перші юридичні норми в галузі цивільного та кримінального права. Стабілізації та зміцненню влади Пржемисловичів мав сприяти його Спадковий статут, що з'явився незадовго до смерті Бржетіслава (1055). Ним запроваджувався принцип сеньйорату, згідно з яким трон завжди передавався найстаршому, хоч би скільки він мав родичів. Інші члени династії діставали своєрідну винагороду, в тому числі завдяки новоутвореним моравським уділам в Оломоуці та Брно.

Проте наприкінці XI ст., після того як рід Пржемисловичів дуже розрісся, на даний статут перестали зважати. Не зовсім вдалий поділ Моравії перетворився на джерело численних інтриг. Особливо багато їх було в першій чверті XII ст., згодом пристрасті трохи вгамувалися, однак у 1125-1172 рр. вибухнули знову. За такий короткий строк князівський трон посідали вісім чоловік. У цей період певну роль у згаданих подіях відіграв імператор Фрідріх І Барбаросса. Він передав Моравію, як васальне володіння, Пржемисловичу Конраду Отті. Коли той у 1189-1191 рр. обійняв празький престол, Моравія знову зблизилася з Чехією, проте самостійність у межах держави Пржемисловичів вона зберігала тривалий час.

Так, попри складне економічне становище та політичну нестабільність, Чехія протягом трьох століть перетворилася на центр, потенційна сила якого набагато виразніше виявилася вже в наступному столітті.

ЛІТЕРАТУРА

Великая Моравия. Ее историческое и культурное значение. Москва, 1985.

История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Козьма Пражский. Чешская хроника. Москва, 1962.

Краткая история Чехословакии: С древнейших Бремен до наших дней. Москва, 1988.

Лаптева Л. П. История Чехии периода феодализма (V в. — 1648). Москва, 1993.

Сказанья о начале чешского государства в древнерусской письменности. Москва, 1970.

Тржештик Д., Достал Б. Великая Моравия и зарождение чешского государства // Раннефеодальные государства и народности (южные и западные славяне VI—XII вв.). Москва, 1991.

Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1987. Т. 1.

Хроповский Б. Славяне. Историческое, политическое и культурныє развитие. Прага, 1988.