МУЗИКА І ТЕАТР В УКРАЇНІ XVІ—XVII ст.

Реферат на тему: МУЗИКА І ТЕАТР В УКРАЇНІ XVІ—XVII ст. Виконала: Учениця 8-в класу Спеціалізованої школи №323 Сабліна Юлія Київ - 2004р. У XVІ—XVII ст. певних здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво Вони розвивались у тісному зв’язку з тими змінами, що відбувались в народному побуті та звичаях, а також у діяльності скоморохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець

і театральні вистави. Музиканти, співці, танцюристи як й раніше, об’єднувались навколо монастирів та єпископських кафедр. Вони створювали пісні-хвали на честь бойових подвигів князів і дружинників. Музичну культуру постійно збагачувала усна народна творчість. У цей період продовжували розвиватись народнопісенні жанри, які були пов'язані зі самобутні традиціями східних слов'ян язичеських часів, зокрема пісні якими супроводжувалися народні свята землеробського

циклу Зимовий цикл пісень складався з колядок, і щедрівок, весняний - з веснянок, гаївок, русальних пісень, весняних танців та ігор, що відображали різні трудові процеси. Широко представлений був цикл обжинкових пісень. Поряд з календарними розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень: весільні колискові пісні, похоронні плачі, або, як їх тоді називали, голосіння. В них, як і в піснях землеробського календарного цикли, розвивалися риси,

притаманні українській музиці. У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолючів виникають історичні пісні, які прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією, наприклад українська народна пісня про Байду. Розвиток різних видів інструментальної музики був пов’язаний з мистецтвом скоморохів, у якому тісно переплітались гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні.

У народному середовищі особливою популярністю користувалися такі музичні інструменти, як гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка та інші. В козацькому середовищі перевага надавалась сурмі, бубну, литаврам, бандурі, кобзі, лірі, цимбалам тощо. Широкої популярності в народному побуті набули танцювальні жанри інструментальної музики. Зокрема, гопак і гопачок.

Вони стали відомі багатьом народам і були включені до західноєвропейських збірників органної музики того часу. Центральне місце в українській музичній культурі займали у той час історичні пісні та думи – самобутній епічний вокально-інструментальний жанр, в якому органічно злилися трагедійність з героїчним пафосом і ліризмом, глибина змісту з оригінальністю художньої форми, епічно-оповідальний характер слова з емоційністю

музичного вислову. Характерною особливістю цього жанру є вільна побудова поетичних і музикальних фраз, розгорнутий інструментальний супровід Виконавцями історичних пісень та дум були кобзарі, які мандрували по містах і селах України, оспівували історичне минуле, надихаючи народ на боротьбу за волю України. У процесі становлення української музики важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалась

братськими школами. Саме в цей час виникає так званий партерний спів. Це багатоголосий, гармонійний спів по партіях (за голосами), який в кінці XVI ст. досяг значного професійного рівня. Це дало змогу православній церкві використати його на противагу католицькій, де спів супроводжувався на органі. У ХVI – першій половині XVII ст. виникають такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору

(кант), сольна пісня зі супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти, як і книжна поезія, формувалися в руслі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно-філософські, любовні, жартливо-гумористичні тощо. Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли у Львові, Кам'янець-Подільському, на

Волині. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах, в їх репертуарі були народні пісні та танці, різноманітні марші. Музичні цехи сприяли розвиткові народної професійної інструментальної музики, виникненню самобутніх ансамблів українських національних інструментів. У кінці XVI ст. істотно розширюється сфера театрального мистецтва.

Витоки розвитку українського театру беруть свій початок від народних ігор Київської Русі. У народних іграх, де широко використовувалися фольклорні твори простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балету. Від 1573 р. бере свій початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Дальший розвиток театру був пов'язаний із виступами скоморохів — народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів,

борців, дресирувальників тощо. Скоморохи поділялися на осілих і мандрівних. Осілі виступали головним чином на ігрищах під час свят, на весіллях, а мандрівні об'єднувалися у ватаги і переходили з місця на місце. Комедійні сцени розігрувалися під відкритим небом, на площах і вулицях, на ярмарках. Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Однак вони були не лише виконавцями, але й творцями поезій, музичного

і танцювального фольклору. Народ любив творчість скоморохів за її розважальний естетично-сатиричний та демократичний характер. В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виникає шкільний театр. Спочатку він мав лише навчально-виховне значення, а з кінця XVI—першої половини XVII ст. став використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму.

Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної і великодньої тематики. Одним із ранніх зразків української драми є знайдене І. Франком «Слово о збуренню пекла», яке було створене в Галичині або на Волині у першій половині XVII ст. До першого десятиліття XVII ст. відноситься також початок української побутової драми.

До цього жанру належить унікальне видання віршованої «Трагедії руської», автор якої невідомий. Зміст - твору близький до зразків української народно-поетичної творчості.