Ленінська доба і преса

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ГУРТОК МОЛОДИХ ЖУРНАЛІСТІВ

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

ЛЕНІНСЬКА ДОБА ІСТОРІЇ ПРЕСИ

Досвід партійно-радянської преси України - величезне історичне полотно, на якому, незалежно від точки зору спостерігача, знайшлося місце і для величі незаперечних перемог, і для трагедії непоправних поразок.

В компартійних газетах цього часу слід відмітити винахідливість ще не дуже досвідчених журналістів політичної преси, котрі проводили несподівані навіть для нашого часу акції. Надзвичайно важкий та сповнений протиріч час підказував їм нові форми роботи. Наприклад, висвітлення голоду на Україні в 1920 р. Це був суворий екзамен для преси того часу на правдивість та гуманізм. І газетярі не опустилися до замовчування або до простої фактографічності або смакування підробиць. Газети брали участь у конкретних акціях. Вони не тільки змальовували крайню ступінь злиднів та здичавіння в голодних районах, але й друкували, що треба робити, навіть самі брали участь у конкретних акціях. Так, наприклад, редакція Конотопської районної газети випустила 1 травня 1922 р. одноденну газету на користь голодних дітей, весь прибуток від якої пішов на приготування їжі. Є й ще кілька подібних прикладів. “Луганская правда” опублікувала норму голодної пайки - 22,5 фунта борошна. “Известия Харьковского совета рабочих и крестьянских депутатов” організували акцію “Рабочее население сдает свои пайки в пользу голодающих”.

Важливою акцією радянської преси була участь у відродженні вугільної промисловості Донбасу. Місцева преса щономера привертала увагу до неї. Газетою “Киевский пролетарий. Газета киевского рабочего” в кінці 1920 р. було проведено акцію: “По республике организовывали сбор пожертвований для рабочих шахт и заводов этого края”.

Про результати вжитих заходів, наприклад, в газеті “Луганская правда” в січні 1922 р. повідомляється: “Трехмесячный продовольственный запас, создавшийся к этому времени, позволял уже думать о новом изменении программы в сторону повышения добычи угля”.

Але ніде й ніколи в компартійній пресі не знайти критики на адресу ЦК чи в цілому партії за її історичні провини перед народом, зокрема, перед тими ж пролетарями, які постраждали не менше від інших верств населення через “власну” революцію.

Зерно загибелі цієї преси, як і всього ладу, містилося в протиріччі між ідеєю і дією, між словом і вчинком тих осіб, які приймали рішення - і перш за все малочисельної групи партійних вождів країни. Бездоганно логічні словесні споруди на практиці перетворювалися на власну жахливу протилежність.

Чільне гасло більшовиків - “Мир народам!”, завдяки якому вони, власне, й отримали масову підтримку восени 1917 року - привело їх до війни проти частини свого народу. Під гаслом “Вся влада Радам!” вони перебрали реальну владу у Рад, перетворивши їх на підручних власної безмежної і неконтрольованої диктатури. Гасло “Фабрики - робітникам” дуже скоро перетворилося на пустий звук, адже робітники залишилися найманими працівниками, а власником виробничих потужностей лишилася держава, яка спекулятивно (внаслідок відчуження робітників від власності) продовжувала називати себе пролетарською.

“Геть експлуатацію людини людиною!” - найпоширеніше з газетних гасел та найлицемірніше з них, адже воно виявилося насправді ширмою надексплуатації людини, стало вдосконаленням, подальшим розвитком ідеї пограбування трудящих, адже єдиним експлуататором стала держава. А оскільки всі роки радянської влади малося на увазі, що держава - це партія, тобто її верхівка, то саме ця верхівка й несе головну історичну відповідальність за скоєне протягом десятиліть. Компартійна преса мала до цього безпосереднє відношення, адже була одним з головних “гвинтиків” величезного механізму втілення в життя (а фактично перекручення) власних привабливих гасел.

Порівняймо з реальністю чудову ідею одного з перших документів нової, соціалістичної влади, а саме “Декларации прав трудящегося и эсплуатируемого народа” від 18 листопада 1917 року:

“Власть должна принадлежать целиком и исключительно трудящимся массам и их полномочному правительству - Советам Рабочих, Солдатских и Крестьянских депутатов”. (“Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам”, т. 1, С 30).

Чудове гасло, розтиражоване пресою - але насправді влада “цілком і виключно” належала партійній верхівці, яка перетворила парламент на театр, вибори на фарс.

“Мир народам!” - завдяки цьому гаслу, в кінцевому рахунку, більшовики й притягли до себе симпатії в змученій довгою світовою війною країні. Але через кілька місяців після Жовтневої революції розпочалася громадянська війна, відповідальність за яку лежить не тільки на силах реставрації (білій гвардії тощо), націоналах-сепаратистах чи інших, а, у першу чергу, на більшовиках як на правлячій партії. В її надзвичайних умовах реальну владу перебрав партапарат, верхівка центрального комітету та комітетів на місцях. Згодом ця практика призвела до появи культу особи, ще пізніше до неосталінізму, який, власне, й довершив остаточно відрив влади від народу - внаслідок чого народ відмовив КПРС у владі.

Головним питанням кожної революції є питання про владу, тобто про власність. Його більшовики вирішили мимохідь, легко (чи, може, бездумно?) націоналізувавши банки, фабрики й заводи, а, через короткий проміжок “соціалізації”, - і землю. Тому в роки революції та громадянської війни головною “мирною” темою газет все-таки була проблема продовольства, власне - методів і шляхів постачання хліба до промислових центрів.

Преса тих часів, навіть небільшовицька, показує, що ця надзвичайно важлива проблема виникла до Жовтневої революції. Власне, одним з поштовхів до лютневої 1917 р. революції в Петрограді, за багатьма свідоцтвами, стала раптова нестача хліба в столиці. Навесні, влітку та восени 1917 року ця тема вже широко обговорювалася в газетах (див., наприклад, рубрику “Продовольственное дело” в газеті “Известия Московского Совета Рабочих депутатов” за 8, 13, 21, 23 вересня 1917 року). 14 жовтня, коли минув лише тиждень після взяття влади більшовиками, ця газета повідомляла:

“Городским продовольственным комитетом получены следующие сообщения от его уполномоченных на местах.

Из Тамбова. Никаких запасов хлеба нет. Полное отсутствие подвоза...

Из Тюмени. Выполнять наряды для Москвы в настоящее время не представляется возможным.

Из Симферополя. Вследствие расстройства транспорта, отсутствия запасов и слабого подвоза хлеба по ноябрьскому плану предполагается выполнить 50%”.

Але земельна політика більшовиків до краю загострила існуючі труднощі, протиставивши із зброєю в руках місто і село, робітників і селян. Відмова протягом січня-липня 1918 року від зрозумілого селянам та “запозиченого” у есерів гасла “Землю - селянам”, прагнення монополізувати хлібну торгівлю та швидко перейти до сільськогосподарських комун, нехтування особливостями тогочасної України призвели до найстрашнішої з воєн - громадянської, до масового голоду та політичної кризи нової влади у 1921-1922 роках.

Преса більшовиків всіляко виправдовувала дії центральної та місцевих органів влади, наголошувала на вимушеному й тимчасовому характері політики “воєнного комунізму”, при якій продовольчі загони забирали у селян-виробників увесь хліб, так звані “надлишки”, за винятком того (31 фунт на місяць на людину), який необхідний, щоб не вмерти з голоду. Подекуди газети навіть вихваляли економічну ефективність такого способу “господарювання”. В усякому разі, публікації прагнули відвести від партії відповідальність за кризовий стан країни. І робили це досить невміло. Ось приклад з харківських “Известий...” за 6 березня 1919 року. Під заголовком “Большевики виноваты?” газета доводить, що “еще при гетьманщине цены полезли вверх”. Висновок:

“Большевикам досталась... разоренная в промышленном отношении страна... Промышленная разруха не дает возможности сразу начать правильный товарообмен с деревней”.

А без цього, веде далі автор, “мы выкачаем хлеб из деревни только с неимоверными трудностями”.

Ця публикація з’явилася в березні 1919 року, але в ній не згадано про те, що громадянська війна почалася за рік до того почасти з тієї причини, що три декрети Рад поступово, за весну й літо 1918 року, відібрали у селян землю, яку дали їм в жовтні 1917 року. Тому й виник заколот лівих есерів у Москві в червні 1918 р., що партія соціалістів-революціонерів завжди обстоювала інтереси селян. Залишившись без власного хліба, Москва мусила шукати інші резерви “рятування революції”. Найближчий з них був на Україні.

Все нібито вірно - але поза контекстом у процитованій публікації лишається відповідальність більшовиків за розв'язування громадянської війни. Лишається додати, що публікація з’явилася ще до “визвольного походу” Добрармії Денікіна, до війни з білополяками, до нових судом виснаження “півдня Росії”, тобто саме України, викликаних війною з Врангелем за Крим та й до війни з селянською повстанською армією під проводом Н. Махно, тобто до нових нищівних хвиль бойових дій, розрухи, голоду і безвладдя.

Їх наслідки, точніше, той стан, з якого почалося відновлення мирного життя вже підрадянської України, також правдиво й об’єктивно висвітлювали місцеві журналісти у поданнях до московського часопису:

“В Киевской губернии на местах царит полная дезорганизация. В Полтавской губернии политические осложнения и авантюра Григорьева внесли полную дезорганизацию на местах: сношение с уездаами прекратилось, поступление зерна ничтожно” (“Известия Народного Комиссариата по продовольствию”, 1919, ? 17-20).

У повідомленні з Херсону розповідалося навіть про випадки людожерства серед мирного населення - однак, зауважимо, йшлося про стан справ у місті, тільки-но перебраному від ворога.

Політика воєнного комунізму залишила помітний слід в історії української партійно-радянської преси. Але й перехід до непу мало що змінив у справі партійного керівництва пресою.

Від перших років це керівництво мало вигляд суворої опіки й всебічного контролю.

В той час випробовувалася й складалася на практиці теорія компартійної преси як колективного пропагандиста, агітатора й організатора мас для забезпечення потреб будівництва соціалістичного суспільства. Діяльність преси базувалася на прямих вказівках Леніна: “Именно теперь следует позаботиться о том, чтобы масса необыкновенно ценного материала, который имеется на лицо в виде опыта новой организации производства в отдельных городах, в отдельных предприятиях, в отдельных деревенских общинах, чтобы этот опыт стал достоянием всех”. Ця, в принципі, конструктивна ідея лишається провідною на довгі десятиліття. Але, як це завжди траплялося в більшовицькі часи, привабливі в теорії ідеї - на практиці, у вирі класової боротьби моментально перекручувалися на злочинницькі дії. Так, газети почали розповсюджувати досвід експропріації під гаслом “Грабуй награбоване”. “Досвід” цей не був засуджений газетярами, бо відповідав загальній політичній лінії ЦК на класове насильство та на встановлення диктатури пролетаріату (а під його ширмою - диктатури партапарату)..

Ленін у листі до відомого публіциста Осинського писав: “Самое худое у нас - чрезмерное обилие общих рассуждений в прессе и политической трескотни при крайнем недостатке изучения местного опыта. И на местах и вверху могучие тенденции борются против правдивого оглашения, правдивой оценки, боятся выносить сор из избы, боятся голой правды, отмахиваются от нее”.

Перед партійною пресою Ленін ставив завдання: “Еще более и еще более конкретности в изучении местного опыта, деталей, мелочей, практики, делового опыта, углубления в настоящую жизнь, уездную, волостную, сельскую, разбор того, где, кому и почему, какими приемами удается, несмотря на бездну нищеты и разорения, достигать действительного, хотя и небольшого улучшения, не бояться вскрывать ошибки и неумения, популяризировать и рекламировать изо всех сил всякого, сколько-нибудь выдающегося местного работника, ставить его в образец. Чем больше будет такой работы - тем успешнее пойдет улучшение и нашей прессы и всего нашего строительства”.

Всі ці настанови повинні були приймалися до незаперечного виконання в силу партійної дисципліни. Але на ділі зрушення на краще давалися ціною надзвичайно великих зусиль.

Ось неповний перелік тих рішень центральних органів партії, прийнятих у дуже стислому терміні часу, якими мали керуватися у своїх діях всі працівники партійно-радянських газет, в тому числі й на Україні:

4 квітня 1921 р. - “О программе местных газет”. Циркуляр ЦК РКП(б);

8 листопада 1921 р. - “Об обращении серьезного внимания на периодическую печать”. Письмо ЦК РКП(б);

27-29 грудня 1921 р. - “Об усилении местной периодической печати”. Резолюция совещания секретарей обкомов, оббюро и губкомов РКП(б);

20 лютого 1922 р. - “О периодической печати”. Циркуляр ЦК РКП(б);

1 грудня 1924 р. - “О типе рабочих и крестьянских газет”. Постановление Оргбюро ЦК РКП(б).

У цей же день було прийнято ще постанови “О рабочей печати”, “О крестьянской печати” та “О формах связи газет с рабочими и крестьянскими читателями”.

Загальний настрій цих численних постанов висловлено в циркулярі від 4 квітня:

“При просмотре губернских и уездных газет можно установить целый ряд недостатков, являющихся общими для многих изданий. В главных своих чертах эти недостатки сводятся к следующим: 1) газеты наполнены общими рассуждениями и мало принимают участия в практическом строительстве местной жизни, 2) газеты мало популярны, помимо преобладания отвлеченного содержания над конкретным, они дают материал в форме длинных статей с запутанными и неясными фразами и 3) газеты не являются трибуной читателей, не имеют связи с крестьянской массой, с организациями и даже местными учреждениями”.

Незважаючи на таку велику кількість постанов, їх масове прийняття, ХІ з’їзд РКП(б) у 1922 р. констатував, що партійно-радянська преса перебуває в стані “тягчайшего кризиса”, а резолюції VIII з’їзду та наступні рішення “в большинстве случаев не проводились в жизнь”. Адміністративно-командна система керування суспільством ще тільки набувала досвіду, ще траплялися її холості оберти.

Ось приклад того, як непрофесійно робили свою справу журналісти перших газет: в 1919 р. в січні харківські “Известия Временного правительства Украины” надрукували такий текст (співробітник газети звертався до посадової особи виконкому): “В беседе с сотрудником газеты тов. Кин, являющийся в настоящее время отделом (! - авт.
) городского хозяйства при исполкоме, поделился сведениями о текущей работе”. На цьому текст закінчувався, і про що саме йшлося під час звіту - лишилося невідомим.

А, оскільки вся українська преса, як на погляд з Кремля, здавалася місцевою, до неї були застосовані всі заходи, передбачені у згаданих директивах.

Політичні цілі партії більшовиків вимагали значного, на кілька порядків, збільшення підтримки в масах. Катастрофічна малочисельність членів партії порівняно з громадянами, якими треба було керувати всупереч їхнім прямим інтересам, звичкам, попередньому життєвому досвіду та їхньої відчуженості щодо комуністичної доктрини, становила величезну загрозу перспективам утримання влади й посилення комуністичних структур. Редакції газет з масовими тиражами становили свого роду форпости партії в масах - впливові осередки, навколо яких повинні були концентруватися десятки й сотні симпатиків, активістів та т. зв. “попутчиков”. Приблизно ту ж роль відігравали на перших етапах становлення нової влади комсомол, профспілки, жіночий рух тощо.

Проголошена комуністами нова форма демократії у вигляді диктатури пролетаріату, тобто квазідемократична модель суспільства (на словах - опора на широкі трудящі маси, на ділі - придушення їх волі задля вирішення вузькопартійних цілей), лишалася голою фразою, поки не вдавалося наповнити цю форму конкретним змістом. Його треба було створювати заново, на абсолютно новій і здебільшого незрозумілій цій самій пролетарській більшості ідеологічній базі. Таким чином, редакції ставали не тільки організаційними, а й ідеологічними форпостами штабу в океані позапартійного і не керованого поки що з центру життя.

Врешті, протиставивши себе масі народу під час здійснення політики воєнного комунізму, партія пошкодила двосторонній інформаційний зв’язок з масами. Брак достовірної інформації з місць заважав виконувати один з обов’язків, які перебрала на себе РКП(б) - знати настрій маси, щоб очолювати її.

Тому на рівні інформаційному тогочасні часописи не приховували надзвичайно важкого стану країни - і в офіційній інформації з центру, і в повідомленнях з місць. Так, стосовно до найважчої проблеми часу - продовольчої - вже згадувана газета “Известия Народного Комиссариата по продовольствию”, що видавалася в Москві, друкувала у вересні-жовтні 1919 року в номерах 17-20 текст телеграми В. Леніна “всем предгубисполкомов, Губпродкомиссарам”, він був на той час не лише головою Раднаркому, а й Народним комісаром по продовольству) такого одчайдушного змісту:

“Республика никогда еще не переживала столь тяжелого продовольственного момента, как текущий... Момент требует крайнего напряжения всех сил и небывалого упорства в работе... Повсеместно... бросьте на прод. работу все советские, партийные и общественные силы... В районах ведите подготовительную работу, разъясняйте значение момента, агитируйте устно и печатно”.

Звернімо увагу на вказівку залучити до справи і пресу - але як на команду до одного з підпорядкованих підрозділів.

Проблема продовольства до 1922 р. була найважчою, поки не почала приносити плоди нова економічна політика. В березні 1918 р. Ленін писав у Харків Антонову й Серго Орджонікідзе: “Ради бога, принимайте самые энергичные и революционные меры для посылки хлеба, хлеба и хлеба!!!”. Він же пише в газеті “Беднота” в 1921 г. (газета видавалась в Петербурзі, але розповсюджувалась і на Україні): “Мы переживаем теперь самую тяжелую весну после голодного года”.

Інший приклад такої відчайдушної правдивості - в тій же харківській газеті у травні 1919 року читаємо:

“Добыча угля в Донбассе к мирному времени упала в 170 раз”.

Водночас у Росії дуже споживацьке ставлення ло знесиленої громадянською війною, німецькою окупацією України демонстрували певні московські часописи. Вже згадувані “Известия Народного Комиссариата по продовольствию” подавали ситуацію так: “Урожай на Украине необыкновенно обильный”. Промосковська газета “Известия Харьковского Совета и Губернского исполкома Совета Рабочих, Крестьянских и Красноармейских депутатов” 6 березня 1919 року підтверджувала цю інформацію: “Украина утопает в хлебе. В деревне сохранились хлебные излишки еще от урожая 1912 года” (1919 р., 6 березня) - і ця ж газета давали більш переконливу картину створення запасів товарів:

“В Сумском уезде разверстка проведена весьма успешно. Декрет о разверстке встретил сочувствие у беднейшего и среднего крестьянства. Крестьяне III категории как бы враждебно отнеслись к разверстке, потому что три четверти разверстки падает на них” (1919, 17 травня).

Ось ще один приклад економічної діяльності більшовиків, яскрава картинка для ілюстрації того, як втілювалося в життя гасло “Грабуй награбоване!”:

“В первые дни Советской власти в Харькове мы провели учет всех товаров. У продавцов мы отбираем в общегосударственный фонд от 30 до 50 процентов товаров”(1919 р., 6 марта).

Ще виразніше така політика проявилася на прикладі вирішення новою владою житлової проблеми - яка була для промислових центрів однією з найгостріших. Відповідаючи на запитання співробітника газети “Известия Временного Рабоче-Крестьянского Правительства Украины и Харьковского Совета Рабочих Депутатов” невдовзі після встановлення в місті радянської влади, керівник міського господарства при виконкомі наголосив:

“Этот вопрос является чуть ли не самым острым... необходимо немедленное предоставление жилья всем, кто его не имеет”.

На рівні констатації проблему поставлено вірно. А ось вирішувати її прагнули в дусі того ж гасла, розпалюючи класову ворожнечу:

“Конечно, если помещений не хватит, предпочтение будет отдано трудящимся, а крупная нетрудовая буржуазия переселится в подвалы” (1919 р., 28 січня).

Класовий підхід, прагнення далі розколоти вже роз’єднане на класи суспільство проглядає в таких газетних рядках з “Известий Харьковского Совета Рабочих, Крестьянских и Красноармейских депутатов” за 15 червня 1919 р.:

“Оценка квартир. В президиуме Губисполлкома установлены следующие нормы оплаты квартир для рабочих, переселяемых в муниципализированные (тобто експроприйовані або, в тодішніх термінах, реквізовані - авт.
)
дома: рабочие платят 50% с оценочной стоимости... Лица третьей категории платят пятикратную оценочную стоимость плюс 20% прибавки”

Вочевидь, навіть реалії громадянської війни та політика уряду не допомагали місцевим функціонерам довести цю справу до кінця. Харківські “Известия Временного...” через півроку сигналізували:

“С реквизициями комнат и квартир у нас дело обстоит все еще неладно... Достать (! - авт.
)
комнату или квартиру через жилищно-семейный отдел, надо сознаться, прямо-таки немыслимо. Учет комнат и квартир ведется пока что очень вяло. Остались в своих хоромах, почти всюду, прежние владельцы - буржуа. Рабочие ютятся по-прежнему в старых и холодных подвалах... Надо быстро двинуть вперед переселение рабочих в “буржуйский” фонд” (1919 р., 22 лютого).

Місцеві газети підтримують цю лінію. “Луганская правда” із задоволенням пише в замітці “Общежитие для милиции” про реквізицію будинку Холодиліна, не звертаючи уваги на те, що ця людина доклала дуже багато зусиль для розвитку міста:

“Уисполкомом постановлено представить дом Холодилина для общежития Умилиции, при чем (правопис збережено - авт.
) последней вменяется в обязанность дом этот сохранить и содержать в полной исправности” (1922 р., 2 січня).

Невміння журналістів тих часів добиратися до суті справи висвітлюють і численні приклади публікацій на “житлові” теми. Ось приклад з “Известий Всеукраинского...” за 18 жовтня 1924 р.:

“Дом-коммуна. Удовлетворена просьба Наркомтруда и закреплен за ним дом ? 63 на Чернышевской улице для организации дома-коммуны”.

У чому полягали відмінності будинку-комуни, як пішли там справи, чим все закінчилося - лишається невідомим, та й, здається, не викликає зацікавленості автора замітки та його редакторів. Головне, з їхньої точки зору, вже відбулося: відрапортовано про намір або прийняте рішення. Решта - нецікаве.

З поверненням партії до нової економічної політики свавілля щодо житлової проблеми слабшає, йому на заміну приходить більш виважена тактика:

“Президиум Губисполкома отклонил
проект жилищной секции горсовета об изъятии излишков жилой площади... избрана комиссия для решения вопроса о порядке дальнейшего заселения города” (“Известия Всеукраинского...”, 1924 р., 28 вересня).

Ситуація в нових соціально-економічних та політичних умовах поволі повертає в бік здорового глузду - хоч у цьому, здається, немає внеску преси, яка жодного разу не піддала сумніву попередню політику партії, навіть вихваляючи новий поворот всієї справи:

“Работы по строительству рабочих поселков в Харькове сейчас в таком положении: работы на поселке при ХПЗ выполнены на 75%, около Краснозаводского театра на 60% и около Рабочего дома на 50%” (“Известия Всеукраинского...”, 1924 р., 4 вересня).

“Жилищное дело в городе катастрофическое. Коммунхоз пошел по пути строительства. Об этом свидетельствует строительство рабочих поселков, которые открыты в день седьмой годовщины Октябрьской революции” (Там же, 20 листопада).

“”На жилищное строительство ассигновано Губгоркомхозом около двух миллионов рублей, которые истрачены на постройку рабочих поселков... За прошедший год даны помещения 2000 человек” (Там же, 30 листопада).

Зауважимо хронологічну неузгодженість трьох процитованих публікацій: спочатку всеукраїнська газета сповіщає про успіхи, через півмісяця дає реальну оцінку ситуації, а ще через десять днів подає підсумки проведеної роботи, але безвідносно до кількості тих, хто потребує житла.

Газети інформують читачів про створення й зміцнення житлових кооперативів у великих промислових центрах - Одесі, Миколаєві, Катеринославі, Києві. Звернімо увагу на стислий термін часу, в якому розгортається газетна кампанія щодо зазначених проблем - це теж є ознака вишколеності й дисциплінованості партійних газет. Якщо до них доводилося завдання - вони бралися до роботи, хоч і невміло - але наполегливо.

Вже перші компартійні журналісти добре розуміли, що таке політична кон’юнктура. Там, де перетиналися найгостріші проблеми, там найпомітніше виглядало прагнення дати читачеві лише частину правди, вигідну саме сьогодні. До продовольчого питання додавалося національне, і пропагандистські спекуляції навколо них тривали в інтересах партії, а газети працювали не заради правди як такої чи задля народних потреб, а тільки для партії.

Так, одні газети подавали в Україні таку інформацію:

“Продовольственный вопрос поставлен в порядок дня на Украине... не в плоскости только организации снабжения отсюда продовольствием голодного Севера, но уже как самостоятельный, самодовлеющий вопрос об организации снабжения крупных городских центров Украины... Единственно с чем сравнительно хорошо обстоят дела, так со снабжением нас самих фабрикатами из России. Их получено довольно много” (передова стаття “Острый вопрос” в харківських “Известиях...”, 1919, 23 березня).

Загальновідомо, втім, що з України до Росії вивозилися в ті роки сотні мільйонів пудів зерна (у тому ж 1919 р. - понад 620 млн. пуд., за оцінкою Є. П. Юрійчука), у величезній кількості м’ясо, цукор, сало, олія, дичина тощо.

Водночас інші газети передруковували виступ наркомпрода України Шліхтера на III Всеукраїнському з’їзді КП(б)У, де він так проводив лінію партії:

“На нас с надеждой смотрит голодная, обнищавшая советская Россия, и хлебородная, богатейшая Украина должна прийти на помощь изголодавшимся братьям-рабочим России”.

Як саме це мало відбутися, та ж харківська газета пояснює в номері від 23 березня:

“Над предлагающим твердые цены на хлеб производитель будет смеяться. Отсюда как бы сам собой напрашивается вывод, что нужно в корне, сейчас же пресечь свободную торговлю хлебом...”.

Надзвичайна нелогічність цієї думки ніби сама собою завершується сценарієм подальших подій у контексті політики воєнного комунізму:

“Рабочие ближе всего подойдут к деревне, производящей хлеб. Создав прод. отряды, они отнимут
этот хлеб у кулаков, они купят
этот хлеб у середняка-крестьянина в обмен на товары и деньги, они дадут
деревенскому бедняку и городу”.

Щирий цинізм пронизує такі рядки з газети “Правда” за 23 лютого 1918 р.: ”Україна вже дала нам до 175 вагонів хліба і близько 2-х мільйонів пудів цукру. Крім того, на українських залізницях вантажиться для півночі сіль, м’ясо, сало, дичина, картопля, сухі овочі, мило, молочні продукти, різні солодощі, сода і консерви... Зрозуміло, що те, що вже дала нам Україна і що вона може дати в найближчий час, є невелика частка тієї кількості харчових продуктів, на котру має право (? - авт.

) розраховувати Радянська Росія. Головне продовольче питання, яке стоїть перед Радянською Росією на Україні, далеко ще не вирішене. Треба якнайшвидше і в якнайбільшій кількості одержати з України хліб і м’ясо. До цього питання ми ще тільки приступаємо”. Оскільки газета “Правда” в той час майже не мала аудиторії в Україні, зрозуміло, що ці рядки призначалися для внутрішньоросійського споживання, для заспокоєння населення російських міст, подання їм певних надій перед голодною весною - але тим більше вражає більшовицький підхід до складних і драматичних соціально-політичних проблем.

Загальновідомо, до яких трагічних наслідків приводило подібне доктринерство, нехтування об’єктивними законами економіки. Це трапилося як на початку 1920-х (за висновком Леніна, селянство тоді у масі своїй відсахнулося від радянської влади), так і на початку 1930-х, у період, відомий нині під назвою “голодомор”.

Перше завдання, яке покладалося партією на газети відразу після захоплення влади та початку їх випуску - розповсюдження декретів. За визнанням В. Леніна, “У нас была полоса, когда декреты служили формой пропаганды” (ПСС, т. 45, С. 111). Для цього в Харкові відразу після встановлення нової влади було розпочато випуск тимчасового центрального органу: “Известия Временного Рабоче-Крестьянского Правительства Украины и Харьковского Совета Рабочих Депутатов”
. Саме тут 28 січня 1919 р. було видруковано “Декларацию Временного Рабоче-Крестьянского Правительства Украины”. Шпальти газети були перевантажені розпорядженнями нової адміністрації, і це було виправдано.

Партійно-радянські газети розпочинали своє життя відразу після того, як у міста і села після боїв входили частини Червоної армії, часто перші номери друкували з допомогою військових газет, на дуже поганому папері, саморобною друкарською фарбою. Подібний стан справ відображено в публікації “Положение в Екатеринославе” у згадуваних харківських “Известиях...” за 31 січня 1919 року:

“Все газеты в городе закрыты. Пока выходит только “Набат”, орган анархистов. В скором времени начнут выходить “Известия Совета”.

(Нагадаймо, що до цього тут у 1918 р. виходив “Молот” - “рабочая газета”, “Наша борьба” - “орган губкома и Екатеринославской организации РСДРП (объединенной)”

Ще більш переконливо свідчить про ставлення більшовиків до газет у зайнятих в 1919 р. містах начштабу махновської армії В. Бєлаш: “Насильницька колективізація, виборна система ліквідована, діяльність партій, які стоять на радянській платформі, силою зводиться нанівець, закривають газети” (цит. по: Є. П. Юрійчук. Становлення і характер радянської влади в Україні. Історико-правові аспекти (1917-1922 рр.) - К., ІЗМН, 1998).

Головне, чого бракувало журналістам таких видань - вишколу і досвіду, як компартійного, так і суто професійного. Про це свідчить, наприклад, публікація в газеті “Киевский пролетарий”
, що почала виходити невдовзі після відступу білополяків:

”Эта газета только тогда может оправдывать свое имя, когда она будет:

писать о нуждах рабочих;

кричать о том, что нужно рабочим, а чего не дают” (див. номер від 26 грудня 1920 року).

По-перше, газета налаштовує нових господарів міста на споживацький та навіть наїдницький настрій - але по-друге, цей настрій вступає у протиріччя з сусіднім матеріалом “Заготовка хлеба - дело самих же рабочих” (хоч, зауважимо, справа робітників - працювати на промислових підприємствах, а не заміняти селян чи працівників торгівлі).

Новій владі була потрібна нова преса, а отже й нові журналісти. Їх, однак, бракувало. Якість роботи наявних сил можна побачити на прикладі статті “Советская медицина” у згадуваних харківських “Известиях...” від 23 лютого 1923 року. Текст її позбавлений будь-яких фактів, прикладів, перевантажений загальними фразами типу “...ставит на очередь дня организацию медицинского дела на советских началах” та пустопорожніми закликами “обратить все силы и средства страны на службу интересам здравоохранения широких народных масс”. Подібно до цього неглибоко, поверхово висвітлюють місцевий досвід, як позитивний, так і негативний, у замітці “Продовольствие в Валковском уезде”:

“Губернская инспекция по продовольствию... сообщает о положении по заготовке хлеба в уезде: “Создан продовольственный отдел, которым командированы агенты для выяснения хлебных излишков в личные экономии и крупно-крестьянские хозяйства. Организованы особые заготовительные комиссии, работами которых руководит Особая инспекторская коллегия. Отделами погружено 22 вагона хлеба и продуктов. В 6 из них в эти дни предполагается погрузка” (“Известия...”, 1919 р., 21 лютого).

У тексті не пояснюється, як саме працювали агенти, в чому суть Особливих комісій та колегій, а головне - як розгортати таку ж роботу в інших повітах? Малося на увазі, що вже сам факт виїзду комісій на місця вже давав достатні підстави для обнадійливих рапортів у пресі.

Інша публікація - “Хлебный кризис” - нібито критикує продовольчі органи, але так само без серйозного аналізу причин їх незадовільної роботи:

“Подотдел Совета Рабочих Депутатов получил за это время, с 12 по 19 мая, всего 40 пудов пшеничной муки. Поэтому подотдел не имеет возможности снабжать хлебом не только рабочих, но и больных в лазаретах и больницах. Губпродком запасов муки тоже не имеет. Ожидается прибытие 2 вагонов зерна, после перемола которого хлебом будут снабжены, в первую очередь, больницы и лазареты, рабочие крупных заводов и милиция” (харківські “Известия...”, 1919 р., 22 травня).

Викликає запитання й така замітка:

“Коллегией губпродотдела постановлено, что в целях проведения в жизнь продовольственной диктатуры предоставить губпродкомиссариату широкие полномочия для этой диктатуры” (“Известия...”, 1919 р., 30 березня).

Зокрема, газета не пояснює, у чому полягали ці повноваження, чим вони були “ширші” від норми.

Відзначимо мимохідь, що в подібних публікаціях практично немає прізвищ тих, хто виконував висвітлювану роботу. Їх замінюють назви установ, що, на думку авторів, мало більше значення.

Наступний етап праці компартійних журналістів - висвітлення проведення в життя видрукованих декретів. Ось приклад з номера від 9 травня 1919 р. (харківські “Известия...”):

“о неудовлетворительной работе Губпродкомов и Упродкомов, причем последние во многих случаях обнаруживают сепаратизм и невыполнение приказов центра (тобто, перекладаючи на зрозумілу мову, чим ближче були “продкоми” безпосередньо до селян, до практичної роботи по вилученню хліба, тим меншими були результати - авт.
).
Предлагается самым решительным образом бороться с этим явлением. Лентяев, сепаратистов - увольнять”.

Особливо вражає площинність, одномірність цієї журналістської роботи, її пропагандизм, що звався “класовістю”, у порівнянні з висвітленням цих же подій у пресі протилежного політичного табору.

Не будемо брати денікінських чи навіть петлюрівських видань, візьмемо публікації з газети під цілком рідною більшовикам назвою “Червоний прапор”, органу Тимчасового комітету УСДРП (незалежних). у квітні 1919 р. вона опублікувала такі сповнені розпачу рядки про реалії продовольчої політики доби воєнного комунізму:

Комуна в очах селянства - це є грабіжництво, безпорядочний вивіз всього, що є перед очима: забирають хліб, сало, забирають останнього кабанця у вдови, забирають увесь фураж, так що й та худоба, що лишається, дохне з голоду; вивозять навіть машини, а обіцяна мануфактура не виходить очевидно далі редакцій комуністичних газет, а у селян одбирається навіть полотно. Комуна в очах мас - це є окупація і панування чужинців”.

А ось ті ж події у висвітленні кам’янець-подільської газети “Селянська громада”, не заангажованої не тільки комуністами, а й соціал-демократами:

“Нашому трудовому народові вже давно урвався терпець зносити надалі московське грабіжництво, котре тупоголові московські комісари звуть “комуною”. Від місяця березня по всій Україні піднялися великі повстання... Доведений до краю катуванням комуністами український трудовий народ вперто боронить своє право на вільне життя, на вільну працю, на право самому господарювати на своїй землі”. (Цит. по: В. Малик. Періодична преса про повстанський антибільшовицький рух в Україні 1919 р. У зб. “Українська періодика: історія і сучасність”).

Підвладність, підкореність преси владі була причиною неадекватного висвітлення газетами реального стану справ на селі. За рік до глибокої економічної та соціально-політичної кризи, до якої привела країну політика більшовиків, ця преса писала про “позитивні наслідки” запровадження воєнного комунізму:

“Августовская заготовка нынешнего года превысила прошлогоднюю заготовку более, чем в два раза... Это говорит о том, что, во-первых, заготовительный аппарат за минувший год заметно вырос, и, во-вторых, Советская власть укрепилась внутри страны” (“Известия Народного Комиссариата по Продовольствию”. 1919 р., вересень-жовтень).

Через кілька місяців у Росії спалахне антонівський заколот, кронштадтське повстання, стане ясно, що хвиля селянського незадоволення може поглинути цих політиків і їхню владу. Але поки що газети мусили підтримувати курс на громадянську війну міста проти села. Преса широко друкувала листи з місць, що показували водночас і важкий стан на “продовольчому фронті”, і непохитну готовність комуністів іти до кінця шляхом партії:

“Мы, представители Валковского продотряда, исполкомы Валковского уезда, выслушав доклады от центра и с мест об отчаянном положении в продовольственном отношении голодающей Красной Армии, и принимая во внимание, что хлеб и фураж имеется в уезде, но прячется кулацкими элементами, вынесли следующую резолюцию: “Беспрекословно выполнить все требования по наряду Упродкома на хлеб и фураж. Мы клеймим позором всех тех, кто так или иначе содействуют сокрытию хлебных запасов и портит дело снабжения доблестной Красной Армии - защитницы угнетенных. Мы заявляем, что будем бороться с подобным элементом и беспощадно преследовать”. (харківські “Известия...”, 1919 р., 14 квітня).

15 березня 1921 року було прийнято резолюцію Х з’їзду РКП (б) “О замене разверстки продовольственным налогом”. По команді з центру газети починають викривати хиби політики “воєнного комунізму” та пропагувати нову економічну політику - неп.

Політика партії рішучо змінилась. Газети, які перед цим показували не тільки вимушений, а й нібито економічно ефективний перебіг політики “воєнного комунізму”, взялися пропагувати ідеї нової політики. Зокрема, публікації порівнювали площі обробленої землі, зростання сівби як доказ того, що партія взяла вірний курс. Продрозверстка та “воєнный комунізм” привели до того, що селяни перестали засівати багато землі, адже “все одно приїдуть з міста більшовики й заберуть”. Такі відносини влади й селян були основною економічною причиною голоду. Тому засів додаткових площ був ознакою відновлення нормального економічного життя на селі, торгівлі тощо. Ця тема була надзвичайно важливою, і пролетарська преса слухняно взялася за відновлення капіталістичних відносин в країні.

Продовжувала своє існування й так звана “ленінська школа публіцистики”. Історичній діяльності В. І. Леніна можна давати будь-які оцінки, але він має бути визнаний одним з найвидатніших публіцистів та редакторів початку століття. Особливо це стосується його робіт часів боротьби з царатом та російською буржуазією. Його стилю, який згодом, до встановлення культу особи на межі 1920-1930-х років, прагнули наслідувати журналісти партійних газет, були притаманні неодмінна політизація висвітлюваних проблем, принципова позиція активного втручання в життєві колізії, постановка гострих соціальних питань, викриття антисоціальних явищ - все в інтересах дальшого розвитку комуністичної революції.

Як приклад з сфери тих самих медичних проблем, наведемо публікацію листа члена робітничої інспекції А.Селезньова під рубрикою “Рабочая жизнь” в газеті “Правда” за 8 серпня 1919 року про крадіжки в одній з лікарень. Автор викриває “механізм” злочинів та відразу політизує свою оцінку:

“А сами врачи что сделали? Они продолжали и продолжают начатый в декабре 1917 года интеллигентский саботаж... Санитарному отделу... не мешало бы положить конец этой вакханалии воровства в больницах”.

У важливій для розуміння актуальних завдань мирного часу ленінській роботі “Первоначальный вариант статьи “Очередные задачи Советской власти” (ПЗТ, т. 36) на стор. 148 - 150 пресі дається така вказівка: необхідно “именно теперь позаботиться о том, чтобы масса необыкновенно ценного материала, который имеется налицо в виде опыта новой организации производства в отдельных городах, в отдельных предприятиях, в отдельных сельских общинах, - чтобы этот опыт стал достоянием всех”.

Одним з видань, що прагнули втілити ці вказівки в життя, була газета “Луганская правда”.
Вмонтована в негнучку систему комуністичної преси, вона розвивалася в умовах свого часу та за його законами. Майже всю свою історію, від 14 червня 1917 р., коли вона виходила під назвою “Донецкий пролетарий”, це було російськомовне видання. (Лише кілька років, у так званий “період українізації”, вона виходила українською мовою, причому, за вимогами правопису 1928 року, з помітним впливом галицького діалекту). Всі етапи розвитку партійно-радянської преси залишили свої сліди на її шпальтах.

З переходом до непу газета з певним запізненням, потрібним для того, щоб отримати вказівку власне від свого засновника, а не від московського центру, розпочала свою участь у русі за новим напрямком. 3 липня 1921 року, тобто три з половиною місяці після прийняття згадуваної резолюції, газета “Луганская правда” надрукувала велику передову статтю “Пора начать” - першу з присвячених непу.

“Надо, чтобы каждый крестьянин твердо знал, что у него берут и что оставляют, и чем отличается продналог от продразверстки. Надо, чтобы каждый крестьянин легко понимал все преимущества, которые ему дает наше новое законодательство. Тогда он сознательно и доброжелательно пойдет наввстречу Советской власти... Если же крестьянин не получит заблаговременно от Советской власти разъяснения, если он будет исходить из простого факта, что в этом году у него так же берут хлеб, как и в прошлом, тогда нам придется рассчитывать и на саботаж, и на скрывание хлебных припасов, и может быть на активное вооруженное сопротивление, оживление бандитизма”.

Невдовзі тут з’являється постійна рубрика “На путях новой экономической политики”. Редакція організовує цілий господарський лікнеп для селян, починаючи з передовиці “Единый натуральный налог”, де оголошує:

“В ближайшие дни ми вернемся к разбору каждого пункта декрета о едином натуральном налоге, чтобы дать возможность крестьянству широко ознакомиться с новым положением”(1922 р., 6 травня).

В наступних номерах газета виконує обіцяне, публікує цикл матеріалів, у яких детально висвітлено суть нової економічної політики на селі.

Ось кілька заголовків та рядків з матеріалів, вміщених тут: “Посевная кампания проходит отлично” (1921 р., 3 липня), передова стаття “Первые итоги сбора продналога” - “Сбор продналога проходил таким быстрым темпом, что он превзошел наши ожидания” (1921 р., 28 вересня), “Нэп показал свои целебные свойства” (1922 р., 2 січня) та інші. Втім, наслідком аграрної політики уряду стало нове погіршення ситуації: навесні та на початку літа 1922 р. знову стався голод.

Минув рік нової економічної політики, село почало підніматися силою відновленої матеріальної зацікавленості трударів, і газета сповістила про це читачів 3 липня 1922 р.:

“В прошлом году мы имели половину старого довоенного урожая, в промышленности производили в 7 раз меньше довоенных норм...В Донецком бассейне засевают землю выше нормы 1916 года на 20 процентов. Это только начало работы”.

Те, що в світі називається напівправдою, в партійно-радянській пресі мало ім’я пропаганди. Скоординованість всіх газет навколо однієї ідеї створювала ілюзію одностайності думок і оцінок у суспільстві.

Але саме “Луганская правда” дозволяла собі, всупереч новим вимогам, відтворювати життя, яким воно є. Так, всупереч загальній лінії вихваляти нову економічну політику партії, ця газета у номері за 2 січня 1922 року стверджувала у передовій статті “Второй год жизни гиганта. Донбасс в 1921 году”:

“Переход от продразверстки к продналогу вызвал резкое падение заготовок и сильное ухудшение снабжения продовольствием по всей Украине”.

Тим більше важлива така репліка газети, що в її розпорядженні були факти про те, що неп реально піднімав економіку

країни, а отже, можна було й не заглиблюватися у проблеми:

“Трехмесячный запас, создавшийся к тому времени(літо 1921 р. - авт.
), позволял уже думать о новом изменении программы в сторону поыгения добычи (вугля - авт.
)... К концу октября подъем в каменноугольной промышленности оказался стихийным - добыча дошла до 40 миллионов пудов при задании в 20 миллионов” (“Луганская правда”, 1922 р., 2 січня).

Місцеві журналісти, знаходячись безпосередньо поруч з читачем, брали участь у подоланні голоду, що вразив Україну. Газети не тільки віддзеркалювали крайню ступінь злиднів та зубожіння в окремих районах, а й брали участь у конкретних акціях по наданню допомоги тим, хто голодував:

“На Украине рабочее население должно дать164000 голодных пайков, а нетрудовое население должно дать 458000”.

Зазначимо з приводу наведеної цитати, що в компартійній пресі не тільки того часу, а й наступних періодів вважалося за інформацію навіть прийняття рішення - хоч його виконання, тобто власне події, могло й не статися. Формалізм, звітувальщина, рапортування задля начальства виявилися не тимчасовою “дитячою хворобою”, а родовими ознаками надмірно централізованого суспільства.

Найбільш повно ці вади помітні у висвітленні болючих соціальних проблем, де від преси вимагалося і ходом справ, і рішеннями ЦК зовсім інше. Наприклад, ось як висвітлювалося відновлення вугільної промисловості Донбасу:

“Ввиду особой важности промышленности Донецкого бассейна... Донбасс в смысле снабжения поставлен вне всяких категорий. Проддобассу предоставлены широкие полномочия по закупке и перевозке продуктов, мануфактуры, обуви и т.п. для нужд рабочих Донбасса”.

Прийняття рішення є подією лише для збюрократизованого мислення - а для дійсного плину життя потрібні реальні зрушення, фактична діяльність та її наслідки.

Ось під заголовком “Подарки рабочим Донбасса” газета “Киевский пролетарий” висвітлює одну з таких кампаній:

“Центральный комитет горнорабочих образовал особую комиссию по Донбассу и направляет в Донецкий бассейн специальный поезд с подарками для щахтеров. Комиссия обратилась в различные учреждения, в том числе и с предложением жертвовать необходимые вещи для шахтеров. Военное ведомство дает 2000 кожаных курток, 1000 курток и 8000 брюк уже отпущено... Поезд будет отправлен в Донбасс в ближайшее время” (1920 р., 26 грудня).

Звернімо увагу на те, як непрофесійно складено процитовану інформацію та як послідовно з неї зникає саме заявлене спочатку повідомлення: врешті виявляється, що, власне, нічого з наміченого не зроблено. Замітка відображає лише одне - прагнення новоутвореної бюрократичної структури видати балачки за виконану роботу та хоч про що-небудь звітувати.

Мінялася ситуація в країні - мінялися партійна установки, і саме внаслідок змін партійних оцінок (а не життя як такого) мінявся зміст партійної преси.

Приблизно у той же часцентральна московська “Правда” писала, передруковуючи резолюцію ХІІ з’їзду РКП(б) “О промышленности”:

“Оздоровляющее влияние новой экономической политики на хозяйственную жизнь бесспорно. Оно нашло свое выражение в оживлении промышленной деятельности... в несомненном и очень значительном улучшении положения рабочих”.

Аграрний сектор в умовах нової економічної політики поволі виводив переважно селянську країну з багаторічної скрути. Це позначилося й на загальному тоні газет. У 1923 році закінчився період воєнного комунізму не тільки в економіці, а й в історії партійно-радянської журналістики. Починався період непу, який можна ще назвати ленінським - на протилежність сталінському, що наступив усередині 1929 року і тривав, зазнаючи несуттєвих змін, до 1956 року, до короткочасного періоду певної лібералізації суспільного життя, відомого під назвою “хрущовська відлига”. Власне кажучи, якщо брати до уваги головні типологічні ознаки партійно-радянської преси, можна вважати, що цей період протягся навіть до кінця 1980-х років, до початку реальних змін у суспільстві в контексті горбачовської перебудови.

Характерною ознакою ленінського періоду стало не обіцяне у 1917 році вождем мирового пролетаріату визволення некомуністичних органів преси, а деяке послаблення диктатури однієї галузі комуністичної ідеології в межах тієї практики, що вже існувала. Втім, і це відбувалося переважно у центральних газетах, де більшу свободу легше було контролювати. Центральна “Правда” дозволяла собі друкувати різні політичні думки щодо шляхів подальшого розвитку суспільства. Подекуди на її перших сторінках з’являлися навіть елементи політичних дискусій між прибічниками більшовизму, тобто й критика на адресу тодішніх вождів, траплялися навіть доброзичливі карикатури на Леніна, Троцького та інших партійних лідерів і керівників радянської держави У сталінські часи подібне “свавілля” було вже неможливе, і справа була не стільки в неминучому покаранні, скільки в зміні менталітету тих, хто залишився працювати у редакціях після численних хвиль “чисток” та репресій. Після 1929 року критиці не могла бути піддана політика партії або її наслідки. Дозволялося, за узгодженням з партійними комітетами, критикувати окремих партійних працівників низових ланок.

Місцева преса подібних “привілеїв” не мала, а отже продовжувала друкувати матеріали про зміцнення радянської влади в країні, зокрема, про хід весняних робіт, відновлення роботи промисловості, необхідність зниження цін тощо.

У короткому ленінському періоді бере витоки ще одне потужне громадське явище - робсількорівський рух. Спираючись на заповіт вождя мати в кожній редакції на 5 штатних працівників 50 або 500 дописувачів з числа робітників і селян, редакції почали не просто надавати можливість читачам друкуватися в газетах (зрозуміло, під пильним наглядом редакторів та в жорстко визначених межах), а й всіляко заохочувати їх до цього. На відміну від так званих “буржуазних” газет, де коло авторів було дуже вузьким (професійні журналісти високого ґатунку, політики, інтеліґенція тощо) в партійно-радянській пресі редакції були зобов’язані віддавати щонайменше 60 процентів газетної площі саме під публікації робітничих і селянських кореспондентів.

До 1922 року партійні газети просто друкували у великій кількості листи до редакцій від робітників, червоноармійців з фронтів, селян. Подекуди в них містилися сувора критика на адресу окремих місцевих діячів і, згідно з прийнятим на той час порядком, невдовзі з’являлися відповіді тих, хто був розкритикований. При цьому в реальний стан справ (наприклад, з повторним контролем з боку журналістів щодо правдивості надісланих відповідей) редакції не заглиблювалися. В підшивках тих років дуже важко знайти приклади повернення газет до попередніх публікацій - навіть у центральній “Правді”, яка завжди задавала тон діяльності місцевої преси. Чого не було в центральному органі партії, того не могло були і в інших виданнях.

Але вже з кінця 1923 року справу з робсількорами редакції почали піднімати на новий організаційний рівень. Так, у газеті “Вісти Всеукраїнського Виконавчого Комітету Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів та Губвиконкому Харківщини” стає постійною рубрика “Нам пишуть”. В цілому листи визначає досить точне бачення місцевих проблем, відвертість в їх постановці, щире бажання якомога швидше їх вирішити з допомогою преси. Втім, дуже глибоких узагальнень ті листи мати не могли, а тим більше не могли вони містити “контрреволюційних” думок, що відрізнялися б від проголошеної лінії партії.

Редакції прагнуть всіляко розширити авторський актив, а оскільки в їхньому розпорядженні є багатотисячні тиражі, це використовується досить ефективно: наприклад, в центрі сторінок згадуваних “Вістей...”, складених саме з листів, набирали великими літерами заклик: “Прочитали? Напишіть і ви про себе”. З цією ж метою редакції підтримують відкрито сміливі виступи активістів. Наприклад, у статті “Увагу до робсількорівського слова” засуджено діяльність директора - затискувача критики.

Згодом редакції переходять до більш складної форми співробітництва з робсількорами: починають давати їм редакційні завдання, причому всеукраїнська компартійна преса ставить їх в широкому аспекті:

“Справа громадського харчування, яке з кожним днем набуває все більшої гостроти,... є справою громадського характеру, громадським повинен бути й характер його організації... Справа ця дуже важлива і дуже бажано було б, щоби наша рабкорія й уся робітнича громадськість прийняли найактивнішу участь у обговоренні її на сторінках нашої преси “ (“Вісти...”, 1924 р., 3 квітня).

Ще більш красномовний приклад ускладнення форм і методів роботи з робсількорами - проведення, згідно з оголошенням в газеті, показового “суду” над трьома робкорами на сцені одного з театрів.

Якісно новий етап цього руху почався тоді, коли поширилася практика друкування листів під псевдонімами: “Рабкор Хмара”, “Жгучий”, або просто “Рабкор” (Вісти...”, 1924 р., 17 грудня). Це, з одного боку, дозволило редакціям збільшити гостроту публікацій - але, з другого, посилило безвідповідальність авторів листів. Конфлікти між ними та “героями” їхніх виступів переросли з рівня конкретних ситуацій на рівень політичної проблеми. Про це свідчить суперечка, що виникла під час Всеукраїнської наради про роботу на селі:

“Щодо роботи сількорів, яка викликала багато дискусій серед делегатів, тов. Холявський (зав. Оргінстром ЦК КП(б)У - авт.
) зазначає, що думкою в його тезах про керівництво роботою сількорів не є обмеження їхньої роботи, як зрозуміли кілька делегатів, а саме керівництво. Сількори - це передовики сільського суспільства і треба, щоби своєю роботою вони дарма не дискредитували радянський апарат на селі. треба керувати сількорами так, щоби вони працювали на користь партії”. (Вісти...”, 1924 р., 5 грудня).

З даної невеличкої цитати можна зробити принаймні три важливих висновки. По-перше, сількорівський рух відчував опір не лише серед дійсних класових ворогів, а й серед нової радянської бюрократії - а отже, він ставав реальною силою.

Справа в тому, що рішення VIII з’їзду РКП(б) містять надзвичайно важливе положення, що дошкуляло як ворогам, так і партбюрократам: ”Лица или учреждения, о действиях которых говорится в печати, обязаны в кратчайший срок дать на страницах той же газеты деловое фактическое опровержение или же указать об исправленных недостатках и ошибках. В случае, если такое опровержение или указание не появится, Революционный трибунал возбуждает дела против названных лиц или учреждений”. Для місцевої влади, яку Ленін не любив і називав “худшим средостением между трудящимися и советской властью”, це положення ставало дуже обтяжливим саме з бурхливим розвитком навкологазетної активності. Виникала проблема керівництва: з чийого боку, на яких засадах, в чиїх інтересах? Відповідь давалася така: треба керувати на користь саме партії, а не місцевої верхівки. а інакше кажучи, місцевий радянський апарат не можна було дискредитувати “даром”, а тільки для користі справи усієї партії.

По-друге, в самому сількорівському рухові не все було беззаперечно, і проти нього велася обгрунтована критика. Інколи робсількори без дозволу партії дошкуляли тим, кого критикувати було не можна. Інколи друкували “недостатньо обгрунтовані” замітки. Поставало питання про підвищення рівня підготовки їх матеріалів. Дуже цікаво те, що проблема “заавторства”, яка з початком використання псевдонімів набула додаткових стимулів, ніяк не висвітлювалася в тогочасній компартійній пресі. Але про неї писали за кордоном, що свідчить про широке розповсюдження цієї ганебної як для вільної преси практики. Дещо в іншому часовому відтинку, в перші роки після ІІ світової війни, публіцист О. Горновий писав у емігрантській пресі:

“В совєтській пресі постійно роїться від усяких звернень, листів, телеграм, що їх, буцім, складають самі працюючі. Всім нам добре відома техніка складання і підписування таких звернень і листів. Привозять їх більшовицькі чиновники готовими з району і примушують підписувати на мітингах під прямим чи посереднім терором”.

Визначити кількісно, яка частина робсількорів дійсно писала свої матеріали до редакцій, а яка підписувала готовий текст “за автора”, нині вже не видається можливим.

По-третє, не все лишалося в порядку і в тому, що стосувалося “ідейної чистоти”: тут комуністам теж треба було пильнувати, адже сількори, як бачимо, навіть на партійних нарадах прагнули більшої волі для себе, а це могло бути й небезпечним: вихід з-під партійного контролю був одним з найнебезпечніших політичних злочинів тих і наступних часів.

Врешті значне збільшення кількості робсількорів почало вимагати вдосконалення організаційних форм і методів роботи. Та ж всеукраїнська газета ставить завдання на посилення цієї роботи: “Треба організувати робкорів і сількорів” - та пропонує конкретні форми: організуватися не навколо парткомів, а навколо своїх газет (Вісти...”, 1924 р., 14 грудня).

Вже наприкінці 1924 року редакція всеукраїнської газети мала підстави рапортувати про результати проведеної роботи:

“Наша преса стала дійсно масовою пресою, в ній беруть участь десятки тисяч робітників і селян. Якщо не так давно наші газети були агітаторами й пропагандистами переважно, то тепер вони стають справжніми “колективними організаторами”, адже десятки тисяч робітничих і сільських кореспондентів, робітничих і сільських читачів втручаються у наше будівництво” (“Вісти...”, 1924 р., 14 грудня).

Із зростанням кількісних показників рух зазнавав певних якісних змін. Головною з них слід вважати перехід від “сигналізування” до реальної політичної боротьби. По-перше, реорганізується робота редакцій у напрямку досягнення дієвості виступів робсількорів. У харківських “Вістях...” з’являється нова постійна рубрика “Отклики на статьи и заметки “Вістей”. В 1924 році такої рубрики тут не було, а в 1925-1927 роках вона вже з’являється раз на тиждень і навіть частіше, а зміст відгуків на критику, в тому числі й на сигнали робсількорів, носять конкретний, конструктивний характер (див., наприклад, “Вісти...”, 1927 р., 29 березня, 1 квітня і далі). Нічого подібного за цілеспрямованістю так звана “буржуазна” преса того часу не дала і, внаслідок роз’єднаності редакцій, непідпорядкованості їх одному центру, зробити була не в змозі, та й не вважала за потрібне. Вище понять дієвості й масовості тут ставилося поняття творчої свободи та незалежності.

По-друге, зміст виступів партійно-радянських газет все більше повертав у бік посилення класової боротьби. Замість вирішення проблем розбудови суспільства, у якому більшість населення була б економічно заможною та політично згуртованою саме на цьому підгрунті, курс партії все більше повертав на розпалення класової ненависті, цькування однієї частини народу на другу, на те, щоб утримувати населення в рівній злиденності. Робсількори, маса яких була саме пролетарями та незаможниками, з ентузіазмом взялися до знайомої справи викриття “класового ворога”. Один з тематичних напрямків - висвітлення тяжкого стану бідняків:

“Тяжко лише бідняку, незаможнику, який через відсутність худоби й спорядження мусить звертатися до більш багатих селян, а інколи й до глитая за допомогою. Звісно, завжди у виграшу в такій справі лишається глитай, якому потім бідняк відробляє дуже дорогою ціною - власною працею”(“Вісти...”, 1927 р., 14 жовтня).

Другий тематичний напрямок - розпалення нової хвилі класової боротьби, соціальної заздрості, жадоби експропріації - замість пошуку ефективних шляхів загального заможного господарювання:

“Димівські куркулі вже могли сказати, що й при Радянській владі їм можна жити. Біднота придушена, тероризована вже скаржиться на Радянську владу, що про неї ніби забули”.

(Зазначимо мимохідь, щодо питання про професійну майстерність журналістів тих часів: з процитованої фрази лишається незрозумілим, про кого ніби забули - про бідноту чи про радянську владу?)

Третій напрямок - традиційний для комуністів заклик до єднання пролетарів, але в багатьох випадках без вказання на те, яким чином воно має відбуватися, без висвітлення економічного механізму, питань власності, розподілу прибутку тощо. Під рубрикою “Письма рабкоров” читаємо у “Вістях...”:

“Незаможники хутора Целуйків вирішили колективно вступити членами кооперації... провести обробку землі так, як навчила їх за 7 років Радянська влада... і тим самим підняти міць своєї сільської кооперації”(1924 р., 18 листопада).

Як саме навчила це робити нова влада за роки, протягом яких тричі кардинально змінювалася аграрна політика правлячої партії - лишається невідомим. Подібна ж політична балаканина без аналізу і досвіду “розкручується” в іншому матеріалі:

“Комуна незаможних у селі Юровка... ще в 1919 році заклала колективне господарство... У 1921 демобілізовані товариші повернулися додому й знову заснували колектив”,

Внаслідок чого до них прийшов успіх, а з ним і добробут? За що від Всеукраїнського з’їзду Рад їм було вручено червоний прапор та оголошено “щиру подяку”, як про сказано в замітці? Всі запитання зостаються без відповіді. (“Вісти...”, 1924 р., 30 грудня). За оцінкою газети, все чудово - лишається, втім, невідомим, чому ж подібний досконалий досвід не був негайно запроваджений в безлічі інших хуторів і сіл, чому вдячні селяни в масі своїй його не сприйняли і чому взагалі вони чинили такий опір суцільній колективізації сільського господарства.

Подібна неприхована пропаганда міститься в такій публікації:

“Помітно, що селянство дуже охоче віддає податки - багато селян прагнуть віддати відразу весь обсяг податку, хоча останній строк призначено на 1 квітня 1925 року”(“Вісти...”, 1924 р., 2 жовтня).

Брак аргументації, застосування загального “багато” замість точного числа селян принаймні по одному селу дають підстави для сумнівів у правдивості всієї інформації.

Такий непрофесіоналізм журналістів, що, найімовірніше, видали бажане за дійсне, вступає у протиріччя з вказівкою ЦК РКП(б) щодо необхідності висвітлювати життя “широко и полно”, але підтверджує оцінку тієї ж інстанції про те, що газетні публікації пишуться “запутанными и неясными фразами”. Ось приклад з харківських “Вістей...” за 6 вересня 1924 р. у статті з надмірно довгим заголовком “Громадське харчування - спосіб підвищення реальної вартості зарплати”:

“Заробітна платня зараз не абсолютно низька (? - авт.
).
Вона не задовольняє не тому, що робітник отримує, наприклад, 40 а не 80 карбованців, а тому, що за ці сорок карбованців робітник не зможе купити стільки продуктів, щоб задовольнити його потреби”.

Надмірна ускладненість речення, адресованого аудиторії з невисоким рівнем освіти, свідчить про недостатню професійну підготовку газетярів.

Отже, внаслідок запровадження комплексу жорстких і термінових заходів у руслі нової економічної політики у 1923-1924 рр. почалося неупинне підвищення якості та кількості партійних та радянських газет. Це відбувалося шляхом “максимального сближения между нашими газетами и рабоче-крестьянской массой” - спочатку через посилене друкування листів з місць, потім через вилучення постійних авторів з числа дописувачів, і врешті через створення все більшої кількості робітничих та селянських кореспондентів. В кінці 1923 року газета “Вісти Всеукраїнського Виконавчого комітету радянських робітничих, селянських та червоноармійських депутатів та виконкому Харківщини” відзначала:

“Письма с мест отличает точное видение местных проблем, прямота в их постановке, настойчивое стремление с помощью газеты их решить”.

Редакції, виконуючи пряму настанову партії, в цілому пішли шляхом всебічного розширення авторського активу. Яскравий приклад: в газеті “Вісти...” замітки почали закінчувати так: “Прочитали? Напишите и вы о себе”.

Газети дають конкретні завдання своїм добровільним помічникам - а це на той час було нове явище в журналістиці. З”являється навіть, за аналогією з неологізмами ”комсомолія” та “піонерія” термін “робкорія”, тобто маса дописувачів з числа робітників промислових підприємств.

Час відновлення мирного життя після громадянської війни почав змінюватися на період прискореного розвитку СРСР, час масового трудового ентузіазму та надексплуатації людини державою. Одним з найефективніших засобів створення цієї хвилі загального піднесення були саме газети. Партія покладала велику відповідальність за стан справ у містах і районах на обласну й місцеву пресу. А вказаний шлях до виконання цих настанов предбачав створення армії робсількорів. Їх підтримували, почасти через дійсно обгрунтовані виступи на газетних шпальтах з діловими пропозиціями, відвертою критикою - але почасти через острах опинитися серед ретроградів, ворогів народу, які “затискають” пролетарську критику з місць.

Тому повідомлення робсількорів подавалися, часто невиправдано, як неспростовна інформація, зміст якої не підлягав сумнівам чи критиці. Вказані в них факти відразу виносилися на розсуд громадської думки. Дії робкорів партійні комітети координували з діями інших органів пропаганди. Так, у театрах проходили судові засідання над “зажимщиками критики”, їх дошкульно висміювали агітбригади - але історія не зберегла фактів висміювання авторів упереджених або принаймні необ’єктивних заміток в газетах.

Підтримка цього громадського руху була офіційно проголошеною політикою партії, не дотримуватися її було неможливо і навіть небезпечно, адже він означав втілення в життя одного з заповітів Леніна про те, що в будь-якій газеті “на каждые 5 пишущих” має бути 50 або 500 дописувачів з числа робітників і селян.

В такій обстановці фактичної безвідповідальності й безкарності робсількорів - у керівників підприємств, організацій, у широкої аудиторії складалося викривлене розуміння соціальної ролі і завдань преси, надмірний острах перед критикою в газеті, ставлення до друкованого слова, як до “істини в останній інстанції”.

Робкори і надалі нерідко підписували свої статті псевдонімами: “Зоркий глаз”, “Бдительный”. В певних випадках, якщо автор викривав дійсно злочинні або соціально небезпечні факти, це було виправдано - але в подібних викривлених умовах виступи під псевдонімами давали змогу безкарно розправлятися з чесними працівниками. Згодом організоване таким чином надходження інформації навіть наблизилося до масового писання доносів - сумної реалії сталінсько-беріївської епохи.

Рух робкорів, сількорів, юнкорів викликав неоднозначну реакцію суспільства. Те, що будь-який напівписьменний автор критичної замітки ставав, “за класовим принципом”, вище кадрових працівників, ставав хазяїном ситуації, викликало незгоду з боку “зажимщиков критики”, які нерідко були праві по суті - але програвали конфлікт саме “з політичних міркувань”. Здоровий глузд та економічні вимоги відступали перед логікою класової боротьби.

В ході Всеукраїнської партійної наради про роботу на селі питання про сількорів постало несподівано гостро, підняли його і сількори, і ті, хто закликав їх до порядку. Партійним комітетам довелося переконатися, що рух цей може вийти з-під контролю, а цього влада не могла допустити ні за яких обставин.

Розпочалася перебудова робсількорівського руху: від масових, але стихійних виступів партійні комітети та редакції перейшли на початку 1930-х років до створення всеросійських та всеукраїнських організацій робсількорів.

Лишається враження, що організатори цього руху поступово опановували його масштаби та дієвість, а з самого початку не сподівалися на справжню масовість. У кінці 1924 р. “Вісти...” повідомляють: “Наша пресса стала действительно массовой прессой, в ней принимают участие десятки тысяч рабочих и крестьян...”. Через десять років рахунок ітиме на сотні тисяч, а в цілому по СРСР - на мільйони.

Зміцнення позицій робсількорівського руху вимагало, в умовах диктатури пролетаріату, прийняття жорстких рішень партії. Вже згадуване положення, згідно з яким особи або установи про дії яких йшлося у пресі, були зобов’зані у найкоротший термін часу на сторінках тієї ж газети дати ділове фактичне спростування або вже вказати про виправлені недоліки та помилки, а в разі, якщо таке спростування або посилання не з’явиться, революційний трибунал порушує справу проти названих осіб чи установ - було дуже потужним елементом диктатури партії, але воно розбестило партійну пресу почуттям безкарності й захищеності за будь-яких умов, і це перебування “під парасолькою” стало родовою її ознакою на наступні сімдесят років. Лише повалення монопартійної влади на початку 1990-х змусило пресу опинитися віч-на-віч з реальними проблемами суспільного життя, ринкових відносин, політичної боротьби не з уявними “ворогами народу”, а з реальними політичними суперниками.

Фактично спростувань в газетах було дуже мало, і лише в перші роки руху. Ті, кого розкритикували, вважали за краще каятися та давати обіцянки, аніж входити в тяжкі розслідування з авторами, за якими незмінно була підтримка партійного та будь-якого іншого начальства. Тому в газетах з’вляються нові рубрики “Отклики на статьи и заметки”. В 1925-1926 рр. у харківському “Вестнике...” матеріали під такою рубрикою друкувалися приблизно один раз на тиждень.

Особливе становище було у сільських кореспондентів. Рівень грамотності та політичної свідомості на селі був незрівнянно нижчим, аніж у промислових центрах, прошарок членів партії - критично тонким, партійні організації в більшій мірі перебували під впливом місцевих інтересів. Водночас СРСР, як країна на той час переважно аграрна, залежала більше від селян, аніж від пролетарів.

Отже, ці активісти допомагали проводити революційні перетворення на селі. Сількорівський рух був формою класової боротьби. В той час бідняки, при нейтралізації, а згодом при допомозі середняків, повинні були подавити, знищити як клас кулаків-глитаїв. Подекуди ті, кого прирекли на знищення, вбивали сількорів, тоді НКВС та пропаганда починали розкручувати “політичну справу” про озброєний опір ворогів народу.

Сількори в такій ситуації ставали водночас і провідниками політики комуністів у сільській місцевості, і їхніми інформаторами про реальний стан справ та настрої серед селянства. Замітки від них, дещо наївні, погано написані й відредаговані, але сповнені щирого прагнення кращого життя для всіх в його комуністичному розумінні, і нині викликають здебільшого повагу й симпатію. Зрозуміло, що класовим ворогам слова на газетних шпальтах не надавали, а власних видань есерівського типу сільські багатії на той час вже не мали. Такою була політична лінія партії - знищити як клас дрібних експлуататорів селянства, які заважали справі тотальної надексплуатації селян “пролетарською” державою.

Подальший розвиток робсількорівського руху привів до розуміння необхідності його координації та управління ним. В 1930 р. за ініціативою найавторитетнішої партійної газети “Правда” (органу ЦК ВКП(б) відбулася Всесоюзна нарада робсількорів. А в 1931 р. - Всесоюзний конкурс низових газет.

Зрештою, за мілітаризованою стилістикою того часу, “рух” перетворився на “армію”. У відповідь на заклик московської “Правды” республиканська центральна газета “Комуніст”, орган ЦК КП(б)У, випустила тематичну полосу “Прессу и рабселькоровскую армию на борьбу за организационно-хозяйственное укрепление колхозов”. Всі активісти преси були “приписані” до своїх редакцій, до окремих тем, ставали частиною того самого “гвинтика”, ставали абсолютно керованою силою без права писати, як воно є насправді в світі, але з обов’язком писати так, як треба.

За прикладом “Правды”, на сторінках місцевих газет з’явилися “переклички”, “рейды”. Газети створювали спеціальні виїзні бригади, які за листами робсількорів на місцях з’ясовували ситуацію. Їх вирок, як правило, ставав остаточним і не підлягав оскарженню.

Не слід робити висновок, що газети були перевантажені робсількорівськими матеріалами про події чи проблеми їхнього рівня компетенції. Інші інформаційні потоки виносили на газетні шпальти матеріали місцевих відповідальних партійних або радянських працівників - у формі інтерв’ю чи за власним підписом функціонера, для якого виступ у газеті був бажаним приводом для демонстрації того, як добре він виконує директиви партії. Такою є, наприклад, бесіда з членом Наркомвнуторга (Народного комісаріата внутрішньої торгівлі) Коломойцевим у “Вістях...” за 14 вересня 1924 року або проблемна стаття про розширення виробництва товарів повсякденного попиту за підписом заступника голови Ради Народних Комісарів України Суховій (там же, 25 жовтня). Про місцевих керівників писали й журналісти. Такою є замітка “Образцовый председатель сельсовета”, в якій йшлося про досвід організації будівництва шкіл на селі (там же, 7 жовтня).

До середини 1920-х років значно змінилася лексика газет у порівнянні з початком десятиліття. Цікавий матеріал для узагальнень дає зміна постійних рубрик. Так, у центральній “Правді” у 1919 році найчастіше, майже щодня, з’являлася рубрика “Борьба с голодом”, а в 1924 році - “Борьба за овладение рынком” (див., наприклад, номер за 11 квітня 1924 р.).

“Вісти...” вживають такі екзотичні для попередньої і наступної партійно-радянської преси словосполучення: “стягти капітал у галузь”, “криза збуту”, “зниження цін, зменшення накладних витрат” (1927 р., 1 квітня).

Дуже добре це помітно в публікаціях щодо житлового будівництва - однієї з провідних тем тогочасної преси. У 1926 році розпочалося різке підвищення темпів зведення житла: цей будівельний сезон був “першим роком великого промислового й житлового будівництва” (“Вісти Всеукраїнського...”, 1927 р., 17 березня). Газети повідомляють про зведення Палацу робітника у Харкові на кошти профспілки залізничників (там же, 14 травня), про зміцнення житлово-будівельних кооперативів (там же,25 червня).

Варто процитувати такі рядки з “Правды” за 1926 р. (підкреслено авт.):

“Для того, чтобы дело жилищного строительства сдвинуть с мертвой точки (! - авт.
)
, нужен кредит
... Но кредита... жилсоюз не дает, так как он не имеет реальных ценностей
” (19 січня).

“Следует коренным образом изменить жилищную политику, отказавшись от собесовского принципа, и перейти на принцип хозрасчетный
” (24 січня).

Змінюється разом з лексикою проблематика виступів преси: звичні теми постачання на село мануфактури або взуття відходять на друге місце перед новими завданнями, що виникли внаслідок бурхливого розвитку у цих галузях. Про це, зокрема, стаття в “Правде” від 22 січня 1926 р., в якій інформаційний підхід до справи будівництва житла відступає перед аналітичним, завдяки чому показані економічні рушійні сили всієї справи. Далі в цій же газеті за 17 березня 1927 року редакція йде вглиб, розкриваючи проблеми розвитку будівельної бази та виробництва будматеріалів у тому ж контексті.

Ось публікація “Чергові завдання місцевої промисловості” (“Вісти...”, 1927 р., 1 квітня): на підприємствах провідних галузей вже досягли межі навантаження, і газета закликає шукати шляхи розширення робіт, переобладнання потужностей.

Певні зрушення спостерігаються під час непу і в жанрах газетних публікацій. Від 1924 року відроджуються репортаж (“День врожаю” в газеті “Вісти...”, 24 вересня), фейлетон (“Пишіть, пишіть” та “Ох і любить райвиконком сількора” (там же, 21 та 17 травня), обидва під псевдонімом “О. Вишня”.

Серед наслідків розвитку газет в умовах непу треба відзначити появу на їхніх сторінках численних повідомлень про заходи, вжиті після опублікування критичних матеріалів (наприклад, “Вісти...”, 1927 р., 19 червня) та зміцнення практики повертання до тем, піднятих раніше. Редакції навіть розпочинають самотужки проводити крупні газетні акції, виявляють наполегливість у розробці актуальних проблем соціалістичного будівництва, добиваються прийняття конкретних заходів по реальній зміні стану справ на краще у його комуністичному розумінні.

Набувають дедалі більшого розмаху масштаби та ускладнення форми висвітлення пресою окремих соціальних проблем.

Показовим є приклад із великою газетною кампанією харківських “Вістей...” щодо розвитку кооперації у сфері рибного промислу. Мета була поставлена редакцією перспективно: пошук додаткових шляхів покращення постачання робітників великих міст продуктами харчування. Зазначимо, що в умовах панування приватної власності, розвиненої ринкової економіки та демократично організованого суспільного життя нічого подібного редакції газет не змогли б, та й не схотіли б виконувати. Але неп все-таки був залишком капіталізму, тимчасово дозволеним комуністами, і в його надрах продовжував визрівати новий тип виробничих відносин - радянський, коли всім до всього було діло, але мало хто конкретно за щось відповідав.

У травні 1927 року ця газета саме так поставила проблему у статті “Рибний промисел у загоні”

Отже, виконуючи вказівку ЦК партії про курс на кооперацію “дрібнобуржуазного виробника”, газета так висвітлює стартову позицію проблеми:

“Погано те, що рибалки темні й неорганізовані, кооперація серед рибалок розвинена слабо... Рибальський ринок знаходиться цілком в руках у приватника”.

Висновок - по суті партійна вказівка:

“
Треба кооперативно-громадським організаціям Маріупольщини виступити єдиним фронтом проти приватника. Треба допомогти рибалкам і тим самим зміцнити рибне господарство. (1927 р., 17 червня).

В журналістиці, відповідальній перед суспільством, а не перед ЦК партії, такий імператив (“треба виступити єдиним фронтом”) звучав би неприродно: газета не може в умовах демократії давати громадянам вказівки, що і як вони мусять робити. Наведений приклад якраз і показує протиріччя в діяльності ЗМІ того часу. З одного боку, пресі була заздалегідь відведена роль “гвинтика” у величезному механізмі партійного керування суспільством. З іншого, оскільки нова влада проголосила своє правління найвищою формою демократії, необхідно було зберігати певні ознаки уваги до волевиявлення трудящих. Врешті формула була знайдена: партія окрім визначеної для неї Марксом у відповідному “Маніфесті” ролі провідника в маси ідей марксизму перебрала на себе роль висловлювача народних сподівань, акумулятора народного досвіду і керманича до мети, яку вона ж сама щоразу визначала. Народові дозволялося в межах проголошеної верхівкою політики виявляти свою ініціативу задля кращого виконання прийнятих за нього рішень.

Але у 1927 році такий баланс ще не було знайдено. Втім, досвід поволі нагромаджувався, у тому числі й у справах газетярських. Відновлена економіка з елементами госпрозрахунку та ринкових відносин вимагала від керівних органів партії постійно і наполегливо вдосконалювати форми і методи роботи - і пресі у цих планах відводилася одна з провідних ролей.

У чому не можна відмовити авторам вказаних матеріалів, як і багатьом їх сучасникам-газетярам, так це у щирості спроб вкласти й свою цеглину у підмурок нового суспільства - царства трудящих, в прагненні зайняти своє місце у робітничих лавах.

Цікаво, як далі харківські “Вісти...” продовжували тему рибальських кооперативів. Через п’ять днів після виходу проблемної статті, 22 червня, тут з’явилася оглядова стаття “Рибна справа на Україні”, в якій було викладено історію питання, висвітлювався досвід успіхів та невдач у попередніх спробах організувати працю рибалок по-новому. Ще три дні пізніше газета надає слово спеціалістам з рибальства та торгівлі нею: “Рибальський кооператив і ринок” (25 червня), а наступного дня подає свіжу інформацію, що підтримує обраний газетою напрямок на розвиток кооперації. Врешті, всі зусилля газети (які не могли бути сепаратними, а включалися в контекст втілення в життя політики партії у цьому питанні) привели до прийняття кардинальних рішень по перебудові роботи, прийнятих на республіканському рівні кооперативними органами.

Інший приклад участі ЗМІ у проведенні в життя політики партії стосується дуже актуальної під час непу проблеми зниження цін на приватному ринку. “Вісти...” піднімали цю тему, наприклад, у номерах за 11, 17, 22, 23, 26 березня, 6, 11 квітня, 11 травня, 15 червня і далі. Як відомо, частиною політики партії з цього питання було роз’яснення населенню причин завищення цін приватниками - та налагодження громадського контролю за необгрунтовано високими цінами на окремі товари.

Зазначимо, що ціла низка згаданих публікацій є, за своєю суттю, пропагандою, тобто напівправдою. Всі матеріали написані з однієї позиції: за негайне створення кооперації. Це нагадує дії недолугого учня, який замість пошуку рішення задачки з арифметики підганяє дії під відповідь у кінці підручника. У даному випадку такою “відповіддю” були вказівки партії - об’єднувати одноосібників, створювати кооперативи, притискати “дрібнобуржуазний елемент” як класового ворога.

Водночас відзначимо у наведеному прикладі й певні риси “кампанійщини” - родової хвороби громадського життя, жорстко контрольованого і керованого з центру. Приходила вказівка - її відробляли. За нею надсилали іншу - всі мобілізувалися на віконання нового завдання, забувши про попереднє. Про це свідчить різке зменшення кількості, та й наступальності згадуваних матеріалів у травні й червні порівняно з березнем.

Показово, що жодного слова з висвітлюваного питання не було надруковано з протилежною думкою: навіть сумнівів у правильності рекомендованих дій не було допущено. А це загалом виходить за межі поняття про демократичне обговорення актуальних проблем розвитку суспільства - адже протилежній стороні не дали слова у цій пресі, і інакомислячі не мали власних газет для відстоювання своїх позицій. Зате логіка подібних дій висвітлює зміцнення в громадській думці тоталітаристського розуміння непогрішимості верховної влади та трактування преси лише як інструмента проведення цієї волі в життя.

Великий поворот 1929 року зробив непохитною цю істину на 60 років. Партійно-радянська преса України стала активним чинником і водночас жертвою створення спочатку тоталітарного суспільства, а потім і культу особи Сталіна.

Один з наслідків цього процесу - за оцінкою А. Животко - “широке розгорнення ліквідації всіх (друкованих - авт.) органів, що крізь совєтську дійсність змагали до збереження чистоти української мови і розвитку української культури, письменства, науки.

Був це час, коли прозвучали постріли Хвильового і Скрипника. А за ним довга низка визначніших журналістів, письменників, наукових робітників та громадських діячів іде до північних концентраційних таборів і на смерть”.