Усна народна творчість українців

1. Витоки та еволюція українського фольклору. 2. Народна творчість та писемна література. 3. Дещо про фольклористичну термінологію 4. Характерні особливості усної народної творчості 5. Жанрова система українського фольклору Література 1. Витоки та еволюція українського фольклору Важли¬вою складовою українського народознавства

є наука про народну творчість — фольклористика. Незважаючи на поважний вік, що обіймає понад два століття, вона все ще перебуває у пошуку оптимального наукового трактування багатьох питань, пов'язаних зі становленням та еволюцією предмета, його взаємин із історією, етнографією, літерату¬рою тощо. Та й головна справа в тім, що таке явище, як фольклор, не було незмінним за всіх часів. Відомо, що фольклор виник разом із мовою. Саме у процесі продуктивного розвитку мови

і викристалізову¬вався фольклор. Цей процес тривав так довго, як довго існує мова. Скільки саме — відповісти важко, але минуло багато й багато тисячоліть, перш ніж народи почали кори¬стуватися такою звичною і на перший погляд простою пер¬винною комунікативною системою, як мова. Якщо період становлення і розвитку писемності становить 4—5 тисячо¬літь (у східних слов'ян — тисячоліття), то усна творчість перевищує цей період у 50—60 разів, а деякі дослідники впевнені, що у сто разів.

Що стосується східних слов'ян, то тут всяка цифра буде гіпотетичною, оскільки історики не дали нам цілісної концепції у цьому плані. Зрозуміло, що багато чого здатний прояснювати сам фольклор, у якому можна знайти рудименти матріархату та родового суспільства, однак цей аспект фольклористичних студій розроблений ще недостатньо. Усна народна творчість протягом тисячоліть була чи не

єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народу, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народ¬них ідеалів. У фольклорі знайшли відображення не лише естетичні й етичні ідеали народу, а й його історія, філосо¬фія, психологія, дидактика — тобто все, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням. Навіть норми зви¬чаєвого права, неписані закони фіксувалися в усній формі, запам'ятовувалися вибраними громадою людьми і за потре¬би відтворювалися у незмінному вигляді.

Слово для наших предків мало й магічну силу. За його допомогою, вірили вони, можна домогтися щасливого полювання, викликати дощ, відвернути бурю і град, посуху, вберегти родину від зла і напасті, які підстерігали без¬захисну перед силами природи людину на кожному кроці. Значний період в історії людства взагалі та кожного народу зокрема характеризується культивуванням так зва¬ного міфологічного мислення. Це період анімістичних (коли душею наділяються не тільки люди,

тварини, а й рослини, Йредмети неживої природи), антропоморфних (коли людськими властивостями наділяються тварини, рослини, у людській подобі уявляються боги тощо) віру¬вань, що склали основу як первісних релігій, так і сюжетів, мотивів, образної системи усної творчості. Міфологічні образи, вірування стимулювали народну фантазію і спри¬яли культивуванню фантастичних оповідок, героїчного епосу, календарно-обрядової поезії.

Але з часом міфологічні образи втрачають реальну основу і сприймаються творця¬ми та носіями фольклору як художні образи і символи, в яких народ втілював свої суспільні ідеали, уявлення про добро і зло, ставлення до навколишньої дійсності. Перші писемні пам'ятки східних слов'ян не лише зафік¬сували високорозвинуту міфологічну традицію Київської Русі, а й самі значною мірою збагатилися за рахунок цієї

традиції, стали її органічним продовженням на іншому історичному рівні. На цей час міфологія як система мислення та світоглядна база зазнає трансформації, однак не втрачає остаточно своїх позицій. Це засвідчує хоча б той факт, що літописці відтворювали давню історію Київ¬ської Русі за усними джерелами, у яких народні герої — Кирило (Микита) Кожум'яка, Ілля Муромець, Михайлик,

Микула Селянинович та ворожі їм сили — Соловей Роз¬бійник, Шолудивий Буняка, Ідолище, Змій — ще не стали казковими персонажами. Разом з тим літописи зафіксували найголовніші міфологічні постаті слов'янського Олімпу — бога неба Сварога, богів сонця Хорса і Дажбога, грому і бурі — Перуна, вогню — Сварожича, худоби — Велеса (Волоса), вітру —

Стрибога, зими — Коляди, Марени, вес¬ни — Ярила, літа — Купала та ін. Трансформація давньої міфології не означає зникнення величезного шару народної культури. Це — поступовий перехід давніх сюжетів і мотивів, образів і світоглядних уявлень у нову систему художньої творчості — фольклор. Колись нерозчленований масив народної міфології став жанровою системою фольклору — казки, легенди,

перекази, оповідання, балади, героїчний епос, обрядовий цикл тощо, що в тій чи іншій формі дійшли до наших днів. У поясненні витоків і становлення українського фольк¬лору слід виходити насамперед із специфіки народної творчості, яку не можна перенести на грунт національної культури подібно до культових споруд в архітектурі або іншомовних джерел, перекладених українською мовою.

Фольклор невіддільний від народного світогляду, побуту, історії тощо. Таким чином, народну творчість українців слід вважати прямою спадкоємницею уснопоетичних над¬бань Київської Русі, зокрема тих її регіонів, що співпа¬дають географічне й історично. На відміну від писемної пам'ятки, створюваної здебільшого одним автором на основі писемних (колись — культових) норм, фольклор реалізу¬ється у руслі місцевої традиції.

Його творцем і носієм є весь загал. Лише на етнічних порубіжжях помічаємо різнома¬нітні культурні перехрещення і взаємозапозичення. Дещо своєрідними є ці зв'язки і взаємовпливи в іншомовних та іншонаціональних осередках, розташованих на території України: болгарських, російських, грецьких, чеських, польських, німецьких та ін. 2. Народна творчість та писемна література Соками усної народної творчості живилася писемність.

На її основі створювалися історія і література, зокрема староукраїнські літописи (Густинський, Грабянки, Величка, Самовидця, Острозький, Львівський та ін.), на її грунті будувалася діяльність братських шкіл, Києво-Могилянської академії. Із цього погляду таємниці народної творчості необхідно особливо добре знати філологам та історикам. Без цього немислиме розуміння як давньоукраїнської

історії та куль¬тури, так і витоків творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Лесі Українки, Марка Вовчка, І. Франка, ряду сучасних письменників. Зв'язок їх зі творчістю народу — неминучий. Цей зв'язок розуміли видатні письменники кожної епохи, а найбільше ті, що чер¬пали в народній творчості не лише творчу снагу, а й сюже¬ти та образи, художні

засоби. Народ багатовіковою практикою створив таку систему художніх засобів у фольклорі, які йдуть до створення художнього образу найкоротшим шляхом. Виконавець фольклорного твору не просто .описує факт чи подію, а зображує їх, він ніби все бачить перед собою. Тому його виконання емоційне, виразне, багате на жести і міміку» 205Однією з основоположних особливостей фольклору е одвічне прагнення його творців

і носіїв до ідеалів правди, до безкомпромісної оцінки баченого і пережитого. Створю- • ючи образ ідеального героя, народна пам'ять діє вибір¬ково: відкидає уєе, що могло б принизити його, і гіперболі¬зує ті риси, які звеличують героя, роблять його вчинки гідними для наслідування. Цілком очевидний той факт, що розібратися у лабора¬торії літературної творчості неможливо, не знаючи насам¬перед її першоджерел — усної народної традиції.

Без цього неможливо ^ре тільки осягнути всю складність літератур¬ного процесу, а й заглибитися у творчі витоки літератур¬них напрямів, шкіл, а зрештою й поетики літературних творів. 3. Дещо про фольклористичну термінологію Термін «фольклор» утвердився в науці відносно пізно. З другої половини XIX ст. він вживається паралельно з такими тер¬мінами, як «народна творчість», «народна поезія», «народ¬на словесність», «народна поетична творчість» та

ін. Усі вони близькі за змістом, але неоднозначні. Термін «народна творчість» має ширше значення, ніж «народне мистецтво», оскільки охоплює усі види творчої діяльності людини — естетичну, соціально-політичну і навіть виробничо-побу¬тову. Його використовують спеціалісти різних сфер знань, тому в кожному конкретному випадку виникає необхідність уточнення, про який саме вид народної творчості йтиме мова.

У другій половині XIX ст. набув поширення термін «фольклор» (з англійської — народна мудрість, народні знання). Здавалося б, це поняття має ще ширший зміст, ніж «народна творчість»; зрештою, у зарубіжній науці так воно і є: до нього включаються не лише народне мис¬тецтво в усіх його виявах, а й народний побут, народна медицина, вірування тощо. Таким чином, західноєвропей¬ська й американська фольклористика обіймає практично всі аспекти народознавства. У своїх роздумах про фольклористичну термінологію

Максим Рильський визнавав правомірність користування усіма названими вище термінами, однак закликав не забу¬вати дуже місткого і точного терміну «словесність», що його широко вживали філологи минулого — О. Потебня, П. Куліш, Ф. Колесса та ін. Разом із тим М. Рильський вказував на деяку штучність такого усталеного терміну, як «народнопоетична творчість», оскільки слово «поезія» має свою специфічну сферу вживання, пов'язану з віршу¬ванням.

Найбільш вжива¬ним у світовій практиці є термін «фольклор»; через школу, засоби масової комунікації, книги цей термін міцно увійшов у науку і був сприйнятий також самими носіями усної народної творчості. Але в нашій науці він зазнав деякого коригування. Ми цілком приєднуємося до трактування, яке дав відомий учений В. Гусєв: терміном «фольклор» позначається не все народне мистецтво загалом, а та його сфера, в якій

художнє відображення дійсності відбувається в словесно-музично-хореографічних і драматичних формах колективної народної творчості, що виражають світогляд трудящих мас і нерозривно пов'язані з 'їхнім життям та побутом. 4. Характерні особливості усної народної творчості Спинимось на характеристиці найістотніших ознак фольклору, притаманних йому в усі часи. Це, зокрема, усна форма творення

і побутування, роль пам'яті у збереженні та відтворенні фольклору, його варіантність, колективність і традиційність. Людина завжди прагнула до створення оптимальної системи передання досвіду — життєвого та естетичного — від старшого покоління до молодшого. Такою системою стала усна творчість, у якій втілювалися історія «роду-племені», знання людини про себе і навколишнє середо¬вище —

і все це не лише у формі констатації, а в узагаль¬нюючих художніх образах, що виступали як згустки гро¬мадської думки, як її символи. Потреба фіксувати життєві спостереження у пам'яті спонукала до створення певних стереотипів мовлення, досконалих художніх форм, фольк¬лорних жанрів. Як одна із найсуттєвіших ознак народної творчості усність зумовлювала вдосконалення форм пере¬дачі естетичної інформації, з одного боку, та розвиток і вдо¬сконалення людської пам'яті — з другого.

Дослідники одно¬стайно сходяться у тому, що фольклор є мистецтвом пам'яті. Щоб полегшити запам'ятовування великої за обся¬гом інформації, побутовою практикою розроблялися стерео¬типні фольклорні форми, стабільні структури в межах кожного жанру та всередині їх. Значна увага зверталася на формування образної системи, символіки, що переходила із твору в твір, із покоління в покоління, підтримуючи усну традицію тієї чи

іншої місцевості. Ці характерні стереотипи зумовили й обсяг фольклор¬них творів: розповідь чи пісня повинні були вкладатися у реальні межі повсякденного спілкування, товариських бесід, обрядових дійств тощо. Таким чином, усність побу¬тування фольклору детермінувала його жанрову структуру, поетику. Саме завдяки усному побутуванню фольклор володіє значно багатшою палітрою зображальних засобів порівняно з літературою та іншими мистецтвами, пов'яза¬ними зі словом.

Однак справа полягає не тільки у худож¬ніх засобах. Фольклорний стиль домагається ідеального контакту між виконавцем і слухачем — аж до повного їх злиття в народній ліриці, 3 цією метою література вдається до обширних описів, екскурсів, а часом і до прямого запо¬зичення фольклорних засобів, коли письменник вводить у твір образ оповідача з народу

і від його імені веде роз¬повідь. Суттєвою ознакою фольклору є традиційність. Фольклор живе і розвивається тільки в руслі традицій, тільки спираю¬чись на досягнення попередніх поколінь. «Неправильно розуміти під традицією щось косне, відстале, консерватив¬не,— писав відомий теоретик та історик фольклору Б. Путілов.— Головна ознака традиції — не косність, а певний ступінь сталості

і неодмінно міцність спадкових зв'язків у розвитку. Традиційність є специфічна форма народного життя, культури, побуту, форма його руху. Всякий фольк¬лорний процес неминуче набуває характеру руху всередині традиції, еволюції та трансформації традиції. На будь-якому відрізку часу фольклор будь-якого народу стано¬вить собою динамічну систему, певний стан традиції. Ново¬утворення, що при цьому виникають,— це перш за все зсунута

і змінена традиція». Традиція передбачає вироблення стійких форм, стерео-типізацію художніх засобів, створення такої системи жан¬рів, у межах якої може відбуватися творчий процес загалом. Фольклор поповнюється за рахунок тільки тих творів, які відповідають усталеним естетичним нормам і критеріям, Водночас постійно відбувається розхитування традиції, поповнення її новими елементами, які згодом сприймаються всіма

і входять до традиції як її повноцінні складові. Для того щоб новий твір став фольклорним, його основа мусить ґрунтуватися на естетичних досягненнях попередніх поко¬лінь. Отже, традиція є системою, що забезпечує зв'язок сьогодення з минулим, втілює досвід колективу, суспіль¬ства, яке прагне до накопичення історичних, культурних, художніх надбань. Із усністю та традиційністю найтісніше пов'язана така характерна ознака фольклору, як варіантність.

Записувачі фольклору першої половини XIX ст стикаючись із численними варіантами фольклорних творів, вважали це явище наслідком розпаду колись повноцінних зразків. У фольк¬лорних публікаціях вони вдавалися до зведення варіантів, виправлень, заміни слів і фраз, цілих рядків тощо. Лише значно пізніше стало зрозуміло, що фольклор не знає незмінних творів. Навіть обрядові пісні, магічна функція яких вимагала збереження стабільного тексту, змінювали¬ся, доповнювалися,

варіювалися. Інший характер варіювання мають фольклорні твори із розгорнутим сюжетом, у центрі якого — драматичний перебіг подій здебільшого із трагічною розв'язкою. Мова йде про балади і думи. Ще інший характер варіативності мають ліричні пісні, у яких сюжету майже немає, оскільки вони передають почуття героя, його переживання, викли¬кані певними життєвими обставинами.

А що вже казати про народну прозу, структурна стабільність і незмінність якої надто умовні! Отже, варіативність — найскладніша проблема науки про народну творчість, розв'язати яку можна тільки спільними зусиллями. Ясно одне: кожний запис, кожне конкретне виконання є самостійним фольк¬лорним твором, який у сукупності близьких та більш від¬далених зразків складає поняття народної традиції. Тільки низка варіантів певного сюжету створює можливість вести мову про локальні

особливості традиції, про розквіт чи згасання жанру, про витоки образної системи твору, його поетики тощо. Сам факт побутування фольклорного твору у великій кількості варіантів знімає питання про його авторство. Фольклор — мистецтво колективне, навіть у тих випадках, коли той чи інший твір створений відносно недавно і його автора при бажанні можна розшукати. Авторство твору, що увійшов до усної традиції, не

є для народних виконавців важливою річчю. Кожний фольклорний твір сприймається ними як навколишня природа: він прекрасний, потрібний, але нічийний, тобто всезагальний. Але це не значить, що він створювався всім народом і ніким конкретно. Народна творчість тому й має назву народної, що твори¬лась і підтримувалась народом, вірніше, найкращими, найталановитішими його представниками, виразниками естетичних

ідеалів всього загалу. Теорія мистецтва стверджує, що процес творчості за своєю природою індивідуальний. У сфері народного мистецтва маємо органічне поєднання колективного й індивідуального начал творчого процесу. Талановитий виконавець, вихований на традиції, своєю творчістю виконує соціальне замовлення свого колективу, соціальної групи, у якій він виріс, сформувався як митець. Однак не кожний твір, створений навіть у фольклорному колективі, стає надбанням традиції.

Головним і визначаль¬ним показником у цьому плані слід вважати входження твору у народний побут, у репертуар народних виконавців, які б сприймали його в ряду аналогічних зразків. Зрозуміло, що співвідношення колективного та інди¬відуального начал у народній творчості не було завжди однаковим і незмінним. На ранній стадії феодалізму, не кажучи вже про родовий устрій, основною формою словес¬ного мистецтва були імпровізації. Кожний виконавець, виконуючи той чи

інший твір, створював його ніби заново. Подібна форма творчості дійшла до нас у вигляді народних голосінь. Однак цей вид імпровізації був схожим на творчу контамінацію, тобто свідоме використання готових поетич¬них форм, загальних місць, міцно скомпонованих поетич¬них блоків тощо. Імпровізаційність виступає неодмінним елементом на¬самперед української думової традиції. Вона наявна і в таких видах фольклору, як казка, легенда, переказ,

і особ¬ливо в оповіданнях-спогадах, бувальщинах, а також у частівках та коломийках. Останні особливо поширені в регіоні Карпат. Коломийки настільки досконалі у плані дотримання традиційної поетики, що їх можна вважати автономним фольклорним жанром даної місцевості. Дещо інше співвідношення колективного й індивідуаль¬ного, традиційного та новаторського начал спостерігається в сучасній масовій культурі. Завдяки зближенню літерату¬ри

і фольклору, широкому використанню письменниками фольклорних образів і мотивів, фольклорного стилю чимало їхніх творів стають надбанням усної традиції. Процесові влиття авторських пісень у фольклорну традицію найбіль¬шою мірою сприяють художня самодіяльність, засоби масо¬вої комунікації. Далі твір починає жити за законами усної традиції, незалежним від автора життям. 5. Жанрова система українського фольклору Весь фольк¬лор умовно розподіляється на прозовий

і поетичний, або пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два великі масиви: власне художню (казки, анекдоти) і доку¬ментальну, неказкову прозу (легенди, перекази, оповідан¬ня) . Термін «документ» ми вживаємо, орієнтуючись на одну із визначальних функцій неказкової прози — засвідчувати і пояснювати історично вірогідні джерела — та на первісне значення терміна (від лат. досшпепйіт — повчальний

приклад, взірець, доказ). Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових різновидах, як героїко-фантастичні (чарівні) казки, казки про тварин, соціально-побутові казки та неби¬лиці, кумулятивні казки. Казки, як і більшість фольклорних жанрів, сягають своїми витоками стародавньої міфології, тобто періоду, коли власне казкові сюжети сприймалися і трактувалися як реальність, коли художність цих оповідей була підпоряд¬кована завданням інформативно-пізнавальним, релігійним.

Не всі казки набули яскраво вираженої структурної ста¬більності. Це стосується більшою мірою казок про тварин і героїко-фантастичних казок. Кількість казкових сюжетів та образів у кожній національній традиції усталена; вони переходять із покоління до покоління, мало при цьому змі¬нюючись, оскільки виступають символами загальнолюд¬ських моральних цінностей. Кожне наступне покоління успадковує від попереднього готові сюжети, мотиви, образи

і навіть стиль оповіді. Дещо осібно від основного масиву стоять соціально-побутові казки, продуктивний розвиток яких, на відміну від героїко-фантастичних казок та казок про тварин, простежується до нашого часу. Соціально-побутові казки складають, мабуть, найбільший підрозділ казкового масиву завдяки своїй здатності відображати «вічні» суспільні проб¬леми та завдяки певній розкутості структури. Персонажі цих казок відносно заземлені, трактуються в основному з реальних позицій.

Час і простір цих казок можуть бути досить конкретними, чітко визначеними — на відміну від замкненого часу і простору героїко-фантастичних казок. Соціально-побутові казки мають ще назви реалістичних, побутових або новелістичних; у основних своїх виявах вони складають проміжну ланку між власне казками (героїко-фантастичними та казками про тварин) і народною доку-менталістикою (легендами, переказами, оповіданнями). Специфічний підрозділ казок складають небилиці, тобто оповідки про цілком неможливі в реальному житті

речі та випадки. Найбільш поширені мотиви небилиць: людина сама витягає себе з болота або вирубує з дупла, вилазить на небо по дереву, зшиває дві половини коня, пан нагороджує оповідача за брехню тощо. Окремий структурний підрозділ художньої прози скла¬дають кумулятивні казки, побудовані на багаторазовому повторенні того ж самого фрагмента чи ланки,— аж до тих пір, доки створений таким чином ланцюг не перерветься або ж почне рухатися у зворотному порядку. Характер нарощування ланцюга може бути реалізований по-різному:

тут і звичайне нагромадження ланок («Звірі в рукавичці»), і послідовний ряд зустрічей («Колобок»), і безконечно повторювані комічні діалоги («Добре та погано») тощо. Значний масив народної прози складають легенди, пере¬кази та оповідання (не казкова проза, або фольклорна документалістика). Головне, що відрізняє їх від казок,— це установка на вірогідність зображуваного.

Як і казки, вони не тільки виникли на основі давньої міфології, а й донесли рудименти останньої до нашого часу. Завдяки своїм прадавнім витокам, досить великій питомій вазі в духовному житті суспільства легенди і перекази набули досить усталених структурних форм у загальному річищі усних жанрів; вироблених побутовою практикою. Разом із тим вони оперативно вбирають в себе все нові сюжети і мотиви. В українській фольклористиці до легенд і переказів традиційно зараховувалися твори, сюжети

і персонажі яких відбивали християнську міфологію. Оповідання про русалок, лісовиків, мавок, мертвяків, закляті скарби тощо відносились до язичницької міфології. Сюди ж входили оповідання про чортів, перевертнів, відьом, упирів, чарів¬ників, тобто образів народної демонології. Теоретично легенди і перекази язичницької та християнської міфоло¬гії — явища однопорядкові, однак згідно з традицією їх прийнято розмежовувати.

Замикають цей ряд фольклорної прози народні опові¬дання, тобто оповіді-спогади про надзвичайні зустрічі, при¬годи, характерні повчальні історії, випадки з життя. Такі оповіді ведуться здебільшого від першої особи — очевидця чи учасника події, про яку йде мова. Оповідання, як і вся неказкова проза, мають вибірковий характер; у випадках, коли вони викликають зацікавлення слухачів, їх багато¬разова повторюваність зумовлює привнесення елемента вигадки або ж деталей

із життєвого досвіду оповідачів. Таким чином, питома вага домислу в них дедалі зростає і вони наближуються до переказів чи легенд. Одним із найдавніших видів народної творчості, який від початку свого становлення і до занепаду продуктивного розвитку не зазнав суттєвих змін, є замовляння (заговори). До них належать такі поетичні твори, яким у минулому приписувалася чудодійна сила впливу на навколишній світ. У народному побуті значний репертуар замовлянь належав так званим чарівникам,

чаклунам, ворожкам та ворожби¬там, тобто людям, що зналися з «надприродною» силою і з різною метою вдавалися до цих словесних формул. Найдовше в народному побуті збереглися господарські, лікувальні, громадські та приворотні (відворотні) замовляння. Ними користувалися різні верстви сільського насе¬лення ще на початку нинішнього століття. У контексті всього фольклорного фонду розвивалася пареміографія, тобто цикл найкоротших жанрів, які

в об¬разній формі відбивали найсуттєвіші сторони природного середовища, суспільних і родинних взаємин. До паремій¬ного фонду українського народу відносять приказки і прислів'я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, про¬кльони, побажання, афористичні вислови тощо. У процесі вдосконалення усного спілкування створювалися своєрідні образні формули, усталені кліше, які з часом розширюва¬ли своє первісне значення, варіювалися, вдосконалювали¬ся.

Джерелом пареміографічних жанрів було не тільки реальне життя, а й влучні образи пісень, казок, легенд і переказів, притч, анекдотів, а згодом — писемної твор¬чості. Пареміологічні звороти здебільшого реалізуються в контексті різних усних жанрів і виступають їх структур¬ними компонентами, своєрідним орнаментом, підкреслю¬ють смислові акценти тощо. Проміжною ланкою між народною прозою і пісенною творчістю можна вважати народне віршування.

На жаль, ця форма досі мало вивчена, хоча багато записувачів здавна фіксували чимало віршованих казкових, легендар¬них та побутових сюжетів. У окремих регіонах існував, наприклад, оригінальний жанр народної публіцистики, так звані «протоколи», складені на місцевому матеріалі у формі віршів. Народні вірші записували П. Гнєдич, А. Димінський, О. Роздольський, С. Тобілевич,

В. Гнатюк та інші фольклористи; «найбільше їх опубліковано у «Записках наукового товариства їм. Т. Г. Шевченка» у Львові, що засвідчує популярність цього виду народної творчості. Поетичний масив українського фольклору складають пісні, голосіння та думи. Протягом більш ніж трьохсот¬літнього періоду записано мільйони зразків українських пісень. Лише невелика частина їх видана, інші все ще чекають на своїх дослідників.

Необхідність глибокого вивчення української пісенності зумовлюється багатьма важливими причинами. Насам¬перед, це величезне значення народної пісні у суспільному і естетичному житті українців. Народна пісня чи не най¬яскравіше за усі види фольклору здатна передавати спе¬цифіку художнього мислення своїх творців і носіїв. Пісня супроводжує все свідоме життя людини — від колиски до гробової дошки.

Вона й донині перебуває в стані актив¬ного побутування, отже, підтримує формування націо¬нальної самосвідомості українців. І в наш час пісня залишається одним Із невичерпних джерел національної куль¬тури. Згідно з історико-естетичною концепцією, прийнятою в нашій фольклористиці, українська пісенність розподіляє¬ться на чотири великих підрозділи, кожний з яких об'єд¬нує кілька жанрів, тематичних груп і циклів. Генетичне найдавнішим вважається ліро-епічний під¬розділ, до якого входять переважно обрядові

пісні (трудові пісні, колядки і щедрівки, веснянки, купальські і петрівчані, обжинкові, грєбовецькі, весільні, ігрові, хороводні пісні), замовляння, «дитячі пісні. Активне творення трудових пісень, які супроводжували процес колективної праці з метою її полегшення, припадає на період первіснообщинних відносин. Тому й зафіксовані ці пісні у народів, які стадіальне стояли на відповідному щаблі розвитку.

В українській народній творчості маємо лише рудименти трудових пісень, трансформованих у зраз¬ках переважно обрядового характеру. При цьому слід відрізняти власне трудові пісні від будь-яких інших, які можуть виконуватися під час роботи. Виключне значення у формуванні всієї української пісенності мають календарно-обрядові пісні, які творилися і побутували у тісному зв'язку з трудовою діяльністю людей, супроводжуючи річний цикл сільськогосподарських робіт.

Для розуміння суті цих пісень важливим є те, що з часу свого становлення домінантною їх функцією була магічна, спрямована на умилостивлення сил природи. На цій стадії календарні пісні супроводжувалися драматич¬ними діями, замовляннями. Протягом багатьох століть тексти цих пісень залишалися стабільними. Лише з набут¬тям значних раціональних знань про навколишній світ,

із розповсюдженням писемності й освіти (нагадаємо, що вже у XVII ст. 80 % українців володіли письмом!) кален¬дарна поезія зазнає змін: її сакральна функція поступає¬ться естетичній. У час широкого записування фольклору (з початку XIX ст.) календарні пісні стають переважно супутниками молодіжних свят і розваг. Те ж стосується і весільної пісенності, з тою тільки різницею, що остання в основних своїх

формах дійшла до нашого часу і зафіксована у численних варіантах та ло¬кально-регіональних виявах. Найдавніший пласт весільних пісень генетичне пов'язаний з обрядами і розкриває їхню символіку та семантику. Згодом цей пласт почав доповню¬ватися зразками, що відбивали індивідуальну психологію, тобто настрій присутніх під час тієї чи іншої весільної дії. З кінця XIX — початку XX ст. на весіллі все частіше викокувались ліричні або жартівливі

пісні, які не мали безпо¬середнього зв'язку з традиційною обрядовістю. У класичному українському весіллі маємо досить багату структурну, тематичну й навіть жанрову пісенну палітру. Головне місце в ній посідає родинно-побутова лірика, пісні, що розкривають символіку окремих обрядів — вінкоплетіння, виготовлення короваю. За структурою весільні пісні-замовляння, пісні-величання є досить віддаленими від гумо¬ристично-сатиричних пісень суто дидактичного характеру, тому

їх важко вважати різновидами одного жанру. Однак всі вони органічно вписуються в обряд весілля, розкриваю¬чи найтонші грані цього важливого родинного свята. Замикають ряд родинно-обрядової творчості народні голосіння. Цей жанр — унікальне фольклорне явище. Не дивлячись на те, що в їх творенні брало участь багато людей (в основному жіноцтво), вони зберігають структурну стабільність. Голосіння — жанр епічний, особливо в тій частині, що присвячена возвеличенню добрих справ помер¬лого.

Вислів жалю за покійником має переважно ліричну тональність. Голосіння безпосередньо пов'язані з катего¬рією трагічного і мають ширше семантичне забарвлення, ніж тільки висловлення жалю за померлим. Голосили за батьківською хатою, коли недоля гнала українців у чужі краї в пошуках кращого життя; оплакували батьків, чоло¬віків і синів, які не повернулись додому, загнані завойову¬вати чужі багатства; тужили

за втраченими надіями і спо¬діваннями на краще життя. У поетиці, образній системі голосінь збереглося чимало моментів, що йдуть від міфоло¬гічного сприйняття навколишнього світу. Пізніше ці момен¬ти стали художніми образами і символами, що передавали всю гаму почуттів голосильниць. Близькі до голосінь українські думи. Найбезпосеред-ніший зв'язок між цими жанрами народної епіки спосте¬рігаємо

у циклі невольницьких плачів, тобто в одному з найдавніших пластів думової традиції. Елементи думового стилю дослідники простежують уже в писемних пам'ятках Київської Русі, називаючи, наприклад, «Слово о полку Игореве» думою XII століття. Думи стали прямими про¬довжувачами епічної традиції Київської Русі у XV—XIX ст. на українських землях —

і як велична епопея народно-визвольної боротьби, і за рівнем осмислення історичних подій; за художнім осмисленням останніх вони стали окра¬сою всього масиву героїчних епосів, створених багатьма народами світу. Виконавці дум — кобзарі — відзначалися не лише та¬лантом творення та культивування героїчного епосу, вони були носіями високої культури взагалі. Розквіт думової традиції припадає на XVI — початок

XVII ст. У всякому , разі у другій половині XVII ст. зафіксовано кілька паро¬дійних дум, що свідчить вже про завершальний етап актив¬ного творення жанру. До того ж XVIII—XIX ст. не дали жодного нового сюжету думи. У цей час естафета виконан¬ня дум переходить від козаків-воїнів, учасників козацьких походів до кобзарів-сліпців, які ще довго підтримували думову традицію.

Ліквідація московським царизмом Запо¬різької Січі — основного чинника, що стимулював кобзар¬ство, спричинилася до значної трансформації дум, до пре¬валювання в них моралізаторсько-дидактичних мотивів. Переборюючи переслідування з боку шляхетської Польщі та царської Росії, кобзарі донесли до нащадків думи героїч¬ного характеру, які становлять для українців живе джерело їхньої історії. Ідеї, висловлені в думах, були і залишаються актуальними для українського народу.

До епічних жанрів народної творчості українців нале¬жать балади та історичні пісні. Обидва жанри не мають чітко окреслених дефініцій, тому донині у науці точаться дискусії щодо правомірності віднесення їх до автономних жанрів. За тематикою, образною системою, поетичним втіленням як балади, так і історичні пісні є явищами від¬носно пізнього походження, хоча в них трапляються моти¬ви

і символи міфологічної системи мислення. Якщо історичні пісні ведуть розповідь про конкретних осіб, про значні суспільні події та факти, то предметом зображення балад здебільшого виступає побутова сфера, зокрема повсякденні життєві колізії драматично-трагічного змісту. Історичні пісні — це мовби художній літопис усної історії народу, тоді як балади являють собою своєрідну пропаганду моральних норм шляхом оспівування

зразків чи заперечення різного виду аномалій. Про життєвість цього пласта народної пісенності свідчать нинішнє творення так званих «співанок-хронік», а також популярність серед певної частини населення близьких до балад «жорстоких романсів». Ці явища існують і потребують вивчення. Загального визнання в усьому світі набули українські ліричні пісні. Умовно їх можна розмежувати на такі тема¬тичні групи: пісні про кохання, про родинне життя, суспіль¬но-

побутові (козацькі, чумацькі, антикріпосницькі, наймит¬ські та заробітчанські, емігрантські, рекрутські та солдат¬ські) та пісні літературного походження. Давно відійшли в минуле суспільні явища, що породили названі цикли ліри¬ки, але пісні продовжують активне життя, хвилюють нас втіленими у них загальнолюдськими почуттями, високим моральним пафосом, художньою довершеністю. Без пере¬більшення можна вважати, що українська лірика поряд з думами, голосіннями, баладами

та рядом інших жанрів міцно увійшла у скарбницю світової культури. Цілком автономний вид народної творчості складають жартівливі та сатиричні пісні. Сатира і гумор — невід'ємні риси вдачі українців, вони допомагали їм переборювати най прикріші життєві ситуації, виживати у періоди жор¬сткого протистояння чужоземним загарбникам. Ці риси завжди засвідчували ознаки життєздатності, здорової мора¬лі народу, який навіть

у найскрутніші моменти не впадав у відчай, а сміявся із свого лиха. До великого пласта сати¬ричних і гумористичних пісень тісно прилягають коломий¬ки та частівки відповідного змісту, танцювальні приспівки. Загалом пісні-монострофи, найпоширенішими з яких в Україні є коломийки та частівки, відзначаються універсаль¬ністю функцій, широтою тематичного діапазону

і здатні виражати велику гаму людських почуттів, відбивати най¬складніші моменти суспільного життя. Коломийки і частів¬ки — це своєрідна поетична публіцистика, яка йде попереду інших жанрів в осмисленні сьогочасних життєвих перипетій. Значний пласт усної народної творчості складає дитя¬чий фольклор, який ділиться на два великих підрозділи: пісні, що творяться і виконуються дорослими (колискові, забавлянки тощо) та власне дитячі пісні та

ігри (заклички, примовки, прозивалки, скоромовки, лічилки тощо). До найдавнішого виду народної творчості належить народна драма, яка розвивалася у тісному зв'язку з на¬родним театром. Генетичне цей жанр сягає драматичних дійств первісного суспільства, у яких слово поєднувалось з ритуальною пантомімою, співом. В Україні зафіксовані такі народні драми, як «Коза», «Лодка», «Цар Максиміліан», «Трон». Найвищим досягненням української народної драми по праву вважається вертеп.

Перелік жанрів і жанрових різновидів українського фольклору, наведений вище, охоплює лише най основніші з них і лише частково торкається так званих відчужених пластів народної творчості. На протязі віків із язичницькими віруваннями і фольк¬лором, витвореним на основі цих вірувань, боролася церква. Згодом уже державна влада у тісній спілці з церквою всіляко переслідувала творців та виконавців соціальне гострих творів: антицаристських, антипанських, антикріпосницьких, козацьких, гайдамацьких,

рекрутських і сол¬датських пісень, фольклору опришків. Як і в пору становлення української науки про народну творчість, так І в радянський час через цензурні, ідеологічні утиски й переслі¬дування вкрай було занедбано збирання і дослідження традиційної духовної поезії, лірницьких псалмів, поховаль¬них і поминальних пісень, голосінь, багатої апокрифічної творчості, замовлянь, народної демонології тощо.

Без цих відчужених панівною ідеологією пластів народна творчість трактувалася б однобічно і не відбивала всієї складності та розмаїття предмета. 6. Життєвість фольклорної традиції Система фольклор¬них жанрів, "вироблена і культивована українським наро¬дом упродовж віків, стала тим ґрунтом, на якому зросли професійні мистецтва, пов'язані зі словом,— у першу чергу література

і театр. Сюжетами, темами, образами і стилем народного мистецтва щедро живляться професійна музика, живопис, кіно, телебачення. Сьогодні може створитися враження, ніби не лише за¬знають суттєвих змін традиційні форми побутування фольклору, а й нівелюється вся система народної творчості взагалі. З цим можна погодитися лише частково. Дійсно традиційні форми, жанри та їхні різновиди, створені пат¬ріархальним суспільством та за часів феодалізму, стають певною мірою реліктами

і зберігаються в активному репертуарі завдяки своїй непересічній художній цінності, тобто як естетичні пам'ятки минулого. З другого боку, фольклор живе і розвивається, він виявляє здатність відгукуватися на події, що зачіпають інтереси суспільства, збуджують уяву людей. Ні літерату¬ра, ні інші види мистецтва не здатні замінити усної творчості народу, яка завжди йшла і йтиме в авангарді художнього відображення життя.

Жодне з професійних мистецтв, жодний найдосконаліший технічний засіб не замі¬нить людині радості усного спілкування, у якому найповні¬ше розкриваються творчі можливості людини, у якому роз¬виваються художні елементи нової фольклорної традиції. Народна творчість буде існувати, доки існуватиме усне спілкування, доки існуватиме людство.