Український рушник

Вступ. 1. Актуальність. 2. Історичні етапи розвитку вишивання. 3. Функціональне призначення. 4. Народна вишивка. 5. Основні мотиви українського народного орнаменту. 6. Художні особливості, матеріал та техніка виконання. Висновки. Література. Актуальність обраної теми пояснюється тим, що вишитий рушник на стіні – давній

український народний звичай. Не було, здається, жодної на Україні оселі, якої не прикрашали б рушниками. Хоч би як судилося їм убого жити, а все ж естетична принада за всякчас знаходила місце в помешканнях — хай то була одинока хатина вдови чи затісна багатодітна оселя, приземкувата мазанка на півдні України або курна хата поміщика — всюди палахкотіли багатством кольорів рушники.

Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичні смаки, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше — обличчям оселі, відтак і господині. По тому, скільки і які були рушники, створювалася думка про жінку, її дочок. Ніщо, здається, так предметно й точно не характеризувало жіночу вправність, майстерність, зрештою охайність

і працьовитість, ніж ті вимережані рукотвори. Вони завжди були на людях, розкривалися мистецьким багатством, оцінювалися справжніми пошанувачами. Вишитий рушник створював настрій, формував естетичні смаки, був взірцем людської працьовитості. Згадаймо про утилітарне призначення: з рушником, як і хлібом, приходили до породіллі, ушановували появу немовляти в родині, з ним виряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловіка й коханого, шлюбували дітей, зустрічали рідних

і гостей, проводжали людину в останній путь, ним прикривали хліб на столі. Хліб і рушник — одвічні людські символи. Хліб-сіль на вишитому рушникові були високою ознакам гостинності українського народу. Кожному, хто приходив з чистими помислами, підносили цю давню святиню: прийняти рушник, поцілувати хліб символізувало духовну єдність, злагоду, глибоку пошану тим , хто виявив її. Вишитий рушник на Україні - здавна неодмінний атрибут традиційних народних свят.

Важливі події в житті народу ніколи не обходились без рушників. Вишитий рушник завжди був знаком гостинності, на ньому підносили дорогім гостям хліб-сіль; на рушниках приймали новонароджених, а також проводжали людину в останню путь. Під час будівництва нового дому рушниками піднімали сволок, а потім дарували їх будівельникам. Без рушників не обходилось і весілля.

Рушник, на який ставили молодят, був запорукою вірності. Рушником зв'язували руки молодим, бажаючи їм щасливої, міцної сім'ї. Кожна молода дівчина готувала собі придане, вишивала багато рушників, сорочок, бо за їх кількістю, красою і складністю узору оцінювали працьовитість нареченої. Рушник дарувала мати сину в дорогу на щастя в новому житті.

Його берегли як пам'ять про рідний дім, про дитинство. Відколи існує пам’ять народна, українці прикрашали предмети хатнього вжитку орнаментами, які формували естетичні смаки поколінь, були взірцем їхньої рацьовитості та мистецьких здібностей. Ця потреба мала також магічний та релігійний зміст. Бажаючи прихилити до себе богів, люди закликали їх відповідними знаками-символами та оберегами.

Рушник – довгий прямокутний шмат лляного чи конопляного полотна – має на кінцях, а часто і по всьому полю різноманітні вишиті або виткані композиції. Вони відображають світоглядні уявлення наших предків, несуть інформацію про добро, достаток, здоров’я тощо. Рушники є символом матеріальної культури українців, важливою складовою обрядів та ритуалів.

Історичні етапи розвитку вишивання Мабуть, не зможемо сказати напевне, кому першому спало на думку втілити в орнаменти красу оточуючого світу. Археологічні знахідки та літописи підтверджують, що вишивати на Україні власне ніколи не припиняли, тож уся орнаментика, незалежно на якому матеріалі (кераміка) виконана, має спільні риси. Впродовж віків вишивки зазнавали різних етнографічних впливів але асимільовано її так, що українська основа залишалася незмінна, лише постійно збагачувалася.

В системі українських візерунків домінує простота, а також система знаків і символів, розуміння яких, на жаль, частково загублено. Відомо, що в цю систему знаків входили явища природи та речі, якими люди користувалися повсякденно. На початок XIX століття сформувалися найхарактерніші особливості орнаментики різних регіонів України та тільки їм притаманні технічні прийоми. Основною прикметою нашого народного орнаменту

є його ритм, такий же як у пісні. Як правило, один сегмент орнаменту можна повторювати в безконечність або замкнути в єдине обрамлення і так завершити композицію візерунка. Вишиваний рушник донині не втратив свого значення в побуті. І тепер ним прикрашають інтер’єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах. І надалі він залишається атрибутом народних звичаїв та обрядів.

На рушнику несли новонароджену дитину до хресту, на ньому проводжали людину в останню дорогу. Рушники Галичини дещо відрізнялися від тих, що у східних областях, за звичай, були вони коротші. Вишивали смугами геометричних, рідше рослинних орнаментів. На образах їх призбирували посередині складками та зав’язували кольоровою стрічкою. Кінці не спадали з обох боків образу, а ніби розпростерті крила птаха увінчували його горизонтальною

лінією. Рушники як певний декор хати вишивали двома або трьома смугами орнаменту. Дві смуги вишивали «з лиця» полотна, а третю — на зворотнім боці. Такі рушники завішували на спеціальному держаку з планкою, інколи різьбленому так, що всі три смуги орнаменту через певні інтервали доповнювали одна одну. Тим рушником ніхто не витирався, він був своєрідною візитною карткою

господині дому, її працьовитості та почуття краси. У різних регіонах Галичини, зокрема таких, як Надсяння, побутували певні назви держаків, а саме: жердь, жердка, палка, держак, гряда, гредка, греда. Часто держак був різьблений. У лемків греда — то широка планка, з прекрасною, різьбленою головою оленя посередині, прикрашена з боків листям клена або дуба. Палку, на яку завішували рушник, закріплювали під сподом греди.

В гуцулів жердь прикривали багато інкрустованою геометричним орнаментом широкою планкою. На території Надсяння та у Львівській області з початку XX століття держаки почали прикрашати плоским гравірованим геометричним орнаментом, який розмальовували акварельними фарбами. Такі держаки, що імітують вишивку, побутують удеяких домівках і нині. Зберігся також звичай, будуючи хату, останню крокву на завершення даху заносити на рушниках,

потім наймолодший з майстрів має поставити на вершину даху «вінок» — букет з гілок берези або дуба (не сухі гілки, а свіжі, бо може загинути рід), разом з квітами, пов’язані рушничком, якого для цієї мети вишивала майбутня господиня дому. У наш час у деяких районах Галичини його замінюють кольоровою стрічкою, якою пов’язують «віху». Побутували також невеликі за розміром так звані «хлібники» (у лемків з польських

Бескидів та лемків словацьких — «хлібовки»), в які загортали хліб. їх оздоблювали по краях двома невеликими смужками орнаменту. Часом «хлібники» гарно вишивали й посередині, а їх краї завершували вузенькими смужками орнаменту. На рушнику, вишитому світлими, веселими кольорами, без жодного чорного стібка, несли дитину до хрещення. Хресна мати готувала його заздалегідь, а загортаючи в нього немовля, примовляла «красну дорогу» новонародженому,

щоби життєвий шлях був такий же світлий і добрий, як той рушник. Після хресної купелі дити ну знову загортали в рушник, а поверх нього кожен з хресних батьків неодмінно клав «крижмо» — золоту або срібну монету з побажанням добробуту. Цього рушника та «крижма» не можна було нікому пере-даровувати. Вважали, що через «те» зломиться дорога життя. В першій половині

XX століття рушник «крижмо» ЧК замінено на чисте біле полотно, якого має бути непарна кількість метрів. З того полотна цій дитині шили сорочечки чи платтячка і т.п. Тепер новонародженим разом з крижмом при хрещенні дарують цінний подарунок. Важлива функція рушника в обрядах сватання та вінчання. Вдеяких селах Галичини, Надсяння, Лемковини, Холмщини, крім рушників для сватів, дівчина повинна була

вишити ще дванадцять. Дванадцять дружок несли їх перед нею через ціле село, якщо вона переходила жити до хати молодого, а скриню з приданим везли на возі. Якщо парубок ішов у прийми до тещі, то також відбувався урочистий похід через село, щоби всі бачили, яка то молода працьовита і «файна». Ось чому кожну дівчину привчали до вишивання змалку, і в орнаменти вона вкладала своє бачення краси, але при тому старалася зберегти деталі візерунка й

мову знаків, які передавали з роду в рід. Орнаменти на весільних рушниках вишивали геометричними або рослинними мотивами, часто із зображенням голубів, які в народних обрядах були символом любові, чесності, щирості та вірності молодят. Саме їх щедро прикрашали. Коли дівчина виходила юною заміж і ще не надбала тради-ці й н их два-над-ц я т и рушників, тоді допомагали їх вишивати всі жінки роду аби не було осуду, що дівчина лінива.

Згаданий похіддружокдотеп-ними ритуальними піснями та приказками супроводжували дружби, свашки та молодь. Найкращого рушника перші дружби стелили молодим під ноги під час вінчання в церкві, щоби їхнє подружнє життя було щасливе, а ще вірили — хто перший стане на рушника, той верховодитиме в сім’ї (звичай зберігся). Молодих, які після вінчання поверталися додому, на порозі хати зустрічали батьки з короваєм на вишиваному рушнику та добрими побажаннями.

Коровай прикрашали голубками,колоссям, квітками. Рушник, на якому ставали до шлюбу, завішували над образами або на видному місці в світлиці. Одними з етнічних регіонів західних земель України були землі Надсяння, Лемковини та Холмщини. Після переселення українців на територію колишнього Радянського Союзу та на північ Польщі дуже багато творів народного мистецтва безповоротно втрачено.

Але те, що збереглося, дає нам змогу розглянути певні, дуже характерні для цих око-л и ц ь візе-рунки. В орнаментах втілено мотиви й сюжети усної поетичної творчості, образи народної лірики й календарної поезії. Рушник із села Торки біля Перемишля короткий, з широкою смугою вишивки посередині. Орнамент вишиваний чорними, або темно-вишневими нитками з вкрапленням червоного або синього кольорів. Елементи орнаменту — безконечник та місяченько. Символ місяця у всіх фазах, а саме: ріжок, півмісяць,

повня символізував безконечне життя на землі. А ще в основі цього орнаменту народний місяцелік — коло (повні). Основні свята землеробства поділено відмітками на частини місяця (пори року), вказують час сіяння, збирання врожаю, а також ворожби на врожай. Орнамент з обох сторін «місяченька» завершено смугами «безконечника», як безконечним є життя. В селах поблизу Перемишля орнаменти в «місяці» називали календарем.

Цікавий орнамент із села Негрибки поблизу Перемишля. Чіткий геометричний візерунок складається з вузької центральної частини, основним компонентом якої є «п є р і ж к и» Покрайниці складаються з половини квіток. У цілому творять неповторний ритм орнаменту. Рідкісний орнамент з села М’якиш Новий (повіт Ярослав), Центральна смуга — буряк

із гичкою, обрамлений з боків меншими смугами рослинно-геометризованого зображення чорнобривців. Не менш цікавий орнамент рушника з села Лагівців, Холм-щина. Це оспіване в піснях і легендах дерево розмарину. Ідучи до вінця, дівчата прикрашали волосся, вінок гілками розмарину, а хлопець припинав розмаринову гілоч-ку до одягу біля серця. її вважали символом любові.

Орнамент «гейсики» на малому рушнику, очевидно робочому, якого дружина вишила чоловікові, котрий йшов на заробітки. В шахтах Зверху над орнаментом цікаво закомпоновано свіч-ники-трійники, адже Бог перебуває в трійці. Ось так, з далеких часів від предків шйшов до нас оцей полотняний лист. Орнамент з Жидачева Львівської області — ромб у квадраті — символ засіяного гіоля, покрайниці — баранці говорять, що врожай зійшов, поле заколосилося, а навколо зтоять обереги.

Функціональне призначення Рушники - це відбиття культурної пам'яті народу, в їх візерунках збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», «берегині», символіка червоного кольору, які знайшли подальше своєрідне переосмислення й оновлення. В Україні рушникам завжди надавалося важливе образно-символічне значення. Вони - обов'язковий атрибут весільної обрядовості, предмет народного побуту, неодмінна окраса селянського

житла. (Матейко К.М «Український народний одяг», К 1977,с.145. ). У кожному районі склалися локальні особливості, що виявилось у композиції, колірній гамі, засобах шитва. Сучасні майстри, продовжуючи традицію, наповнюють орнаментацію рушників новим змістом і образами, підсилюють їх монументально-декоративне вирішення, розширюють діапазон застосування у громадському інтер'єрі. Вишиті рушники здавна були поширені в Україні як неодмінний атрибут народного побуту, весільної

та святкової обрядовості, як традиційна окраса селянського житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників, які, крім декоративного навантаження, мали великий образно-символічний зміст. У всьому декоративно-прикладному мистецтві немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі стільки різноманітних символічних значень. Рушник супроводжував селянина протягом усього життя

і в радості, і в горі. Він завжди був символом гостинності - на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам. На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь. Особливо значну роль відігравав рушник у весільному обряді як один із найважливіших атрибутів. Рушники дарували старостам, перев'язували через плече, якщо на заручинах

доходили до згоди. Такі рушники називали плечовими. Рушниками зв'язували руки молодим, бажаючи їм щасливого подружнього життя. Почуємо, побачимо, що нам скажуть, Біленьким рушничком рученьки зв'яжуть. На рушнику вінчались. Коли б мені, Боже, неділі діждати, Неділі діждати, на рушничок стати. У народних піснях, легендах

і переказах опоетизовано готування дівчиною рушників до весілля. У вишитих орнаментах вона відтворювала свої думки та почуття, надії та сподівання на щасливу долю. Кожна дівчина готувала значну кількість рушників для свого майбутнього життя. А в коморі сволок, На ньому рушників сорок, Біжіть, внесіть Та бояр прикрасіть. Існували також і подарункові рушники.

Їх використовували в знак побажання щасливої дороги та найшвидшого повернення. Поряд із обрядовим призначенням рушники широко використовувались у побуті. Відповідно до функціонального призначення вони мали назви «стирок» (для посуду), «утиральник» для рук і обличчя. Вишиті рушники - неодмінна окраса кожної селянської хати. У минулому їх вішали над іконами (на «образники», «божнички»), навколо портретів

Т.Г.Шевченка, народних картинок. Рушники вішали на кілок, від чого вони дістали назву «кілкові». У цей час в усіх областях України розповсюджуються як взірці для гаптування друковані картинки з побутовими сценами з народного життя: Несе Галя воду, коромисло гнеться. За нею Іванко, як барвінок, в'ється (“Біля колодязя”) Била жінка мужика, за чуприну взявши Била жінка мужика, била, била

і товкла. (“Била жінка за чуб”) На рушниках, призначених для оздоби хати (на дзеркала, на консолі полиць тощо), вишивають здебільшого ”дерево життя” і теж різні апотропеїчні символи, подібно як на стінах світлиці, тільки в іншій стилізації. Часто гаптували фантастичне дерево з групою пташок, котрі літають над ним. Це являло собою ілюстрацію якоїсь із колядок Коли не було з нащада світа, Тогди не було неба, ні землі, А но лем було синє море,

А серед моря зелений явір, На явороньку три голубоньки, Три голубоньки радоньку радять, Радоньку радять, як світ сновати. На рушниках біля дерева поруч із різними квітками, зірками (“будуть копойки, яко звіздойки, будуть стогойки, яко горойки), сонечками вишиті також різні пташки, і часом, у великій кількості. Дуже можливо, що ці пташки мали б

ілюструвати казкову “жар-птицю” або півнів, котрих уважали за віщих птиць: Ой рано-рано півні запіли, Півні запіли - сонце збудили Але, крім птахів, трапляються ще часом, як окремі елементи орнаменту, риби, сітчасті ромби, дволезі сокирки, дубове листя, спіралі, грецькі хрести й так звані ламані або гачкові хрести тощо. Усі ці символи відомі нам із егейсько-месопотамського культурного кола ще задовго до

Різдва Христового. Тепер зовсім забуто значення цих символів, і ніяка господиня, ні її дочки не можуть їх пояснити, але тільки знають, що для такої-то мети потрібні саме такі орнаменти і, навпаки, не пасують інші. Тут відігравало велику роль християнство, яке хотіло усунути поганські традиції, тому воно давало свої пояснення для одних орнаментів і забороняло інші, через що занепало розуміння старовинної символіки, а деякі символи прийняло за свої,

як, наприклад, рибу. Ці оздоби й символи вживав український народ, так як і старовинні пісні: колядки, веснянки, купальські, жнивні тощо. Ой що ж то за дідух такий, У котрого чуб, як сонце, золотий? Уживали їх, не питаючи пояснення, лише тому, що “так годиться”. Тільки після докладного аналізу цих гаптованих орнаментів на рушниках

і після порівняння з іншими етнологічними матеріалами стають зрозумілими й значення цих орнаментів, і їх джерела. На сучасному етапі у виготовленні рушників намітилося два напрямки, що існують і розвиваються паралельно. Це, з одного боку, творчість майстрів і художників, що спирається на традиційну спадщину минулого, а з другого - діяльність широкого загалу селянства, яке гаптує для власних потреб, за своїми рисунками та смаками.

Народна вишивка Під руками народних майстринь простий шматок домотканого полотна ставав справжнім витвором мистецтва. А вишиванням займалися всі жінки для потреб своєї родини; його навчалися з дитинства. Це був один з найпоширеніших у селянському середовищі домашній художній промисел. Орнаментовані вишивками рушники, підзори, наволоки, декоративні тканини оживляли інтер'єр традиційного народного житла, входили до складу фольклорно-естетичного контексту селянського

побуту; прикрашений вишивкою одяг був органічним компонентом святково-обрядових дійств. Хіба можна уявити собі українську хату, не заквітчану рушниками? Її багате вишиване вбрання було суттєвою етнічною ознакою. З особливою наочністю це простежувалося в селах із змішаним національним складом. Наприклад, у південних, південно-східних районах України наявність великої кількості декорованих рушників

вирізняла житло українців від житла сусідів-росіян. Мальовничістю і багатством орнаментальних сюжетів вражає традиційний український костюм: прикрашений вишивкою одяг (жіночі та чоловічі сорочки, корсетки, кептарі), головні убори (хустки, стрічки, бавниці тощо), пояси. З давніх-давен жила та традиція серед народу. Її коріння губиться ще в дохристиянських культурах.

Про це свідчать археологічні знахідки, а також символічне значення вишитої тканини та її орнаментики. Так, розміщення вишивки на рукавах жіночої сорочки пов'язане із вшануванням руки як знаряддя праці, побажанням їй сили і вправності. Живучість традиції використання рушників в інтер'єрі житла, в обрядах (рушником підперізували молоду, в нього сповивали немовля) певною мірою пояснюється

її зв'язком з релігійними віруваннями стародавніх слов'ян, за якими рушники виконували охоронну функцію, запобігаючи впливу ворожих людині сил. З плином століть магічне значення вишитої тканини вивітрилося з народної пам'яті і в її використанні стали переважати естетичні й архітектонічні функції: розвішані над вікнами і дверима рушники фіксували конструктивні деталі житла, вишиті на комірі і рукавах орнаменти підкреслювали крій сорочки і т. д.

Кожна господиня дбала, щоб її оселя була затишною, а одяг чепурним. Кількість вишитих тканин у хаті свідчила про достатки родини, а орнаменти на одязі могли розповісти не лише про майстерність вишивальниці, а й про її вік. Та час не владен над художнім образом вишивки. І хоча кожне з поколінь вишивальниць вносить в орнаментику своє світосприймання, але в численних повторах її мотивів збереглися до сьогодні елементи світоглядних

уявлень первісних людей, символіка пізніших землеробських культур Європи. Ромбомеандровий узор, який ми знаходимо в українських вишивках у вигляді ромба, ромба з гаками, подовженими боками, графічно відтворює малюнок дентину на зрізі бивня мамонта. У пізньопалеолітичну добу він був символом мамонта-блага, а далі — в землеробських культурах — символом родючості. У хрестоподібних фігурах, розетках, кругах упредметилися - космогонічні, уявлення стародавніх

людей. У вишивках круг трансформувався у багатогранник, ромб, квадрат, розетку; хрест, запозичений пізніше християнською релігією, став правити за символ православ'я, а розетка в орнаментах XIX ст. сприймалася узагальненим образом квітки. Орнаментальні мотиви українських вишивок сягають своїм корінням у місцеву флору та фауну, в історичну традицію. У давнину основні орнаментальні мотиви відображали елементи символіки різних стародавніх культів.

Протягом багатовікової історії мистецтва вишивання прямий, безпосередній зміст символічних зображень поступово стирався. Однак, хоча орнаментальні форми дійшли до нас дещо трансформованими, можливо, більш абстрактними, символіка їх в основному збереглася завдяки традиції. Основні мотиви українського народного орнаменту За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні).

Геометричні орнаменти притаманні всій слов'янській міфології. Вони дуже прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести (прості й подвійні). Важко судити, який зміст вкладался в ці символи раніше. Сьогодні на основі їх в народній вишивці широко використовуються такі мотиви, як "баранячі роги", "кучери", "кудрявці", "гребінчики" тощо.

В орнаменті подільских вишивок трапляється мотив "кривульки", або "безконечника", який відомий ще з часів трипільскої культури, тобто значно раніше, ніж славнозвісний грецький меандр. Зигзагоподібний меандровий орнамент зустрічається у вишивках західних районів Поділля. До цього виду орнаментальних мотивів належать "сосонки", "хвощ" та "перерви", що набули поширення в південних та західних районах

Поділля. Відомий взір "рожи" (зірки, розетки) представляє собою перехід від геометричного до рослинного орнаменту. Іноді він нагадує зображення сонця. В основі рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу природи. Навіть гранично умовні узори виникли внаслідок спостереження реально існуючих форм у природі. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви, як "виноград"

, "хміль", "дубове листя", "барвинок" тощо. Деяки з них несуть на собі відбиток стародавніх символічних уявлень народу. Так, мотив "барвинку" є символом немеркнучого життя, узор "яблучне коло", поділенний на чотири сектори, з вишиванням протилежних частин в одному кольорі - символом кохання. У сучасній вишивці трапляється й древній символ "дерево життя", який здебільшого зображається

стилізовано у формі листя або гілок. У вишивках зооморфних (тваринних) орнаментів зображуються: кінь, заєць, риба, жаба; з птахів - півень, сова, голуб, зозуля; з комах - муха, метелик, павук, летючі жуки. В багатьох випадках зооморфні орнаменти є своєрідним, властивим саме цій вишивальниці, зображенням, в якому відбивається її індивідуальне бачення узору. У подібних орнаментах виступають у різноманітних часто химерних сплетеннях (однак из збереженням традіційних

вимог до композиції) заячі та вовчі зуби, волове око, коропова луска, баранячі роги тощо. Найпростіші геометричні орнаменти, що часто зустрічаються в орнаментах вишивок східнослов'янських народів, здогадно розшифровуються: пряма горизонтальна лінія — земля, хвиляста — вода, змія; квадрат, поділений на чотири частини, — вінця нового будинку-зруба або засіяне поле. Різноманітність і варіативність геометричних композицій, що

є такими характерними для української народної вишивки, досягаються шляхом простого чергування фігур в орнаментальних рядах або їх розміщенням по горизонталі, вертикалі і діагоналі, змінами ритмів і масштабів малюнка. До того ж, візерунок вишивки завдяки включенню в його ритм просвітів між фігурами, їх чергуванням в орнаментальному ланцюгу часто набуває багатоплановості. Якщо уважно придивитися до поширеного в українських вишивках кінця

XIX — початку XX ст. сюжету барині, селянки з вершниками, квітами, то з-під численних побутових деталей або рослинних мотивів явно проступають давньослов'янські образи «великої богині» (берегині, покровительки життя на землі) і підвладних їй стихій. Історію багатьох рослинних орнаментів також можна простежити з X—XIII ст хоча найбільшого поширення рослинні мотиви набули у XVIII — на початку XX ст. під впливом професійних стилів - бароко, рококо.

Серед них — квіти, зображені в розкритому вигляді, начебто в розрізі, що характерно саме для українського народного образотворчого мистецтва, в'юнкі стеблини, дерева, вазони і букети. Образ квітучої рослини (узагальнений або конкретний — сосни, берези, вишні, калини) в народній вишивці не тільки українців, а й росіян і білорусів, генетично пов'язаний з язичницьким культом дерев. Він символізує вічно живу природу, універсальні закони світобудови.

Рослинна орнаментика, що увібрала в себе все багатство і розмаїття форм рослинного світу, далі розвивалася шляхом наближення до своїх реальних прообразів. Наприкінці XIX — на початку XX ст. цьому посприяла поява різнобарвних фабричних ниток, анілінових барвників. У стримані одно-двоколірні традиційні вишивки (шиті білими нитками по білому полотну, червоні з додаванням чорного або синього кольорів) увійшла поліхромія. Зміст геометричних

і рослинних орнаментів розкривається в термінології узорів, часто пов'язаній з практичною діяльністю людей (наприклад, «сухарці», «грабельки», «гречка» і т. д.), тваринним і рослинним світом («курячі лапи», «павучки», «раки», «хмелик», «барвінок», «рожа» і т. д.). Художні особливості, матеріал та техніка виконання Художні особливості вишивки були завжди тісно пов'язані з технологією

і матеріалом. Геометричні орнаменти виконуються, як правило, набируванням, низзю, занизуванням, гладдю, хрестиком, тобто швами, що пов'язані з рахуванням ниток тканини. Рослинні орнаменти виконуються поверхневими швами: полтавською гладдю, художньою гладдю. Вільно плинуть по поверхні тканини тамбурний та рушниковий шви. Легкість і прозорість вишитих виробів досягається завдяки виколюванню

і вирізуванню, оздобленню мереживом і бахромою. Оці стисло охарактеризовані риси були єдині для традиційної вишивки, яка побутувала по всій території України. Але в кожному історико-етнографічному районі, навіть в окремому селі, їй були властиві свої особливості в орнаментах, кольорових поєднаннях тощо. Так, на Українському Поліссі збереглися найдавніші зразки народної вишивки; в одно двоколірних орнаментах

переважали архаїчні геометричні мотиви, виконані низзю, набируванням. На півночі цього району переважав червоний колір з додаванням чорного, синього, а на півдні — білий (орнамент вишивався білими нитками по небіленому полотну). Волинські вишивки вирізнялися своїми геометризованими рослинними мотивами. Ажурністю, високими художніми якостями відзначаються вишивки на полтавських жіночих сорочках: в'юнкі

гілки вишитих геометризованих рослинних орнаментів (синіх, коричневих, білих), виконаних вирізуванням і лічильною гладдю, піднімаються від манжет до поликів рукавів. У міру просування на південь України орнаменти вишивок поступово втрачають свої вишукані геометричні форми. Їх заступають геометризовані і рослинні, як на Полтавщині, барвисті рослинні узори. Локальна своєрідність вишивок часом полягала в

їх композиційних рішеннях: наприклад, на Поділлі було популярним розміщення геометричних мотивів у шаховому порядку. Їхні рельєфні, густо зашиті переважно низзю орнаменти наче проступають білим контуром тканини крізь чорну, чорну з червоною (іноді з додаванням жовтої) нитку. Різноманітністю, незвичайністю кольорових сполук уславилися вишивки Карпатського регіону. В них виразно відчувається взаємовплив українців та

їхніх західних сусідів і в той же час — певна стабільність традиційно-побутової культури. У традиційних вишивках Прикарпаття переважали поліхромні рослинні орнаменти, виконані гладдю; на Львівщині — геометричні, вишиті набируванням, хрестиком. У гірських районах, на Закарпатті вишивки відрізнялися своєю композиційною будовою; тричасні з широким центральним рядом орнаменти Східного Закарпаття, Івано-

Франківщини; смугасті, подібні до тканих, орнаменти Бойківщини тощо. Їхня локальна своєрідність визначалася кольоровою гамою (від монохромних орнаментів до поліхромних, які складалися з 10—15 кольорів), а також використанням різних матеріалів, ниток, бісера, комбінуванням вишивок з аплікаціями, кольоровим шнуром тощо. Короткий нарис з історії української вишивки свідчить про багатоплановість

і значущість цього компонента народної культури. Опанування учнями її естетичних цінностей, пізнання історичних витоків і закономірностей розвитку у поєднанні з практичними навичками, здобутими на уроках праці та різних позаурочних заняттях, сприятиме збереженню традиційних художніх промислів і їхньому дальшому розвитку. Висновки Українське народне мистецтво набуло широкого визнання у нашій

країні та за кордоном. У його предновічних образах, зручних формах і динамічних мотивах орнаменту міститься символи таємничої, чарівної природи, складні переплети нашої історії, особливості побуту, доброта і щедрість душі українського народу. У кожному регіоні є свій стиль, техніка вишивання. Майже кожному регіону притаманні свої кольори вишивки.

По кольору ниток ми можемо узнати де вишито той чи інший рушник. Рушник можна порiвняти з пiснею, витканою чи вишитою на полотнi. Без рушника, як i без пiснi, не обходиться народження, одруження людини, ювiлейнi урочистостi. Рушником накривали дiжу пiсля випiкання хлiба, ставлячи її пiд образами на покутi, дарунковими рушниками перев'язували кумiв i гостей, хлiбом-сiллю на рушнику

зустрiчали i зустрiчають зараз дорогих гостей. А ось цiкавий спогад: у перший день огляду озимини йшли в поле гуртом-родом. Попереду батько нiс на рушнику хлiб-сiль; у кошику, накритому рушником, несла рiзне частування мати. На зеленому полi розстеляли рушник, клали їжу. Так робили i в перший день оранки, сiвби та жнив. Пiсля закiнчення жнив господар зустрiчав женцiв з хлiбом-сiллю на рушнику, а тi одягали на господаря

обжинковий вiнок. Як i в пiснi спiвається, за звичаєм, коли син вирушав iз дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб берiг сина вiд лиха. А весiльний рушник кожна дiвчина готувала сама. А вiзерункiв яких тiльки не знайдеш на рушниках: засiяна нива - ромб з крапкою, вазон чи квiтка - свiтове дерево од неба до землi, людськi фiгурки, немов з дитячого малюнка знак берегинi, богинi хатнього вогнища. Скринi повнилися дiвочими рушниками, їх дбайливо оберiгали, хизувалися - гостям i сусiдам показували,

бо то дочка на виданнi готує собi посаг. А вишивати рушники i сорочки матерi навчали дочок змалку. I тут українськi майстринi - неперевершенi. Казкової краси вiзерунками прикрашали сорочки, намiтки, очiпки - прагнули до краси, до самобутностi. Готували дiвчата собi на все життя по 50, 80, а iнодi в по 100 сорочок з тонкого вибiленого полотна. А часом не тiльки вишивали нитками, а ще гаптували срiблом, золотом, бiсером, перлинами, коштовними камiннями, лелiтками прикрашали одяг.

Так що красунею виглядала кожна дiвчина, яка мала бажання, терпiння, старання i хист. Рушник з давніх-давен був своєрідним обличчям оселі, відтак і господині. В тому, скільки і які були рушники, створювалась думка про жінку, її дочок. І завжди цінувалися рушники справжніми пошанувачами. Цi українськi обереги пройшли крiзь вiки i нинi символiзують чистоту почуттiв, глибину безмежної любовi

до своїх дiтей, до всiх, хто не черствiє душею. "Хай стелиться вам доля рушниками!" - кажуть, бажаючи людям щастя, добра, миру, злагоди i любовi. Література 1. Антонович С.А Захарчук-Чугай Р.В Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво” – Львів: Світ, 1999. 2. Василащук Ганна. Альбом. Київ, Мистецтво,

1985. 3. Гасюк Е.О. Художнє вишивання. Альбом. – Київ: Вища школа, 1984. 4. Гурчала Ірина. Народне мистецтва Західних областей України. Київ.: 1966. 5. Кара-Васільєва Т. Українська вишивка. Альбом. – Київ. Мистецтво, 1993. 6. Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу. –

К 1996. 7. Макарчик С.А. Етнографія України Львів: Видавництво “Світ”, 1994. 8. Наулко В.І Артюх Л.Ф Горленко В.Ф. та ін. Культура і побут населення України. – К 1993. 9. Українська минувшина. Ілюстративний етнографічний довідник. – Київ.: Либідь, 1993. 10. http://ukrainaforever.narod.ru, “семантика рушника”.

11. http://www.ostriv.in.ua, “Вплив мистецтва народної вишивки на розвиток українського фольклору”.