Театр как коммуникация

Національний Технічний Університет України «Київський політехнічний інститут» Видавничо-поліграфічний інститут Кафедра видавничої справи та редагування Реферат з дисципліни: «Культура мови» на тему: Театр як комунікація Виконала: Скачкова К.М група СР – 22 Викладач: Стехіна В.М. Київ 2007 Зміст: Вступ 1. Сутність театру, його призначення 2.

Театральное мистецтво, його особливості 3. Театр як комунікація Висновок Вступ Ніхто на світі не встановив, та й не встановить точного року народження театру. Час існування театру виміряється небувалою за історичними масштабами мірою - часом існування самого роду людського. День виникнення театру прихований за гірською грядою давно збіглих століть і тисячоріч, у глибинах найдавнішої, найбільш віддаленої від нас епохи

історії людства. Тієї епохи, коли людина, яка вперше взяла у свої руки знаряддя первісної праці, ставала людиною. Праця принесла їй поетичне прозріння: людина стала знаходити в собі поета, естетичну здатність поетичного сприйняття миру. У ті далекі століття в тільки но народженій поезії не було могутніх крил, її ще не торкнувся потужний подих вільного польоту. До якогось строку, до якоїсь пори призначення її зводилося тільки до підлеглого супроводу обрядів

і ритуалів, що затверджувалися в побуті первісної громади. А коли підійшов вже час її зрілості, самостійності поетичного існування, поезія вирвалася на волю, обірвавши пута колишньої неподільності з побутом. І тоді наступив час зближення долі поезії з долею театру. У золоту пору дитинства людства перші поети землі - великі грецькі трагіки

Есхил, Софокл, Єврипид, як добрі генії поезії схилилися над колискою театру. Вони викликали його до життя. І вони обертали його до служіння людям, до прославляння духовної могутності людини, його неприборканої сили, моральної енергії героїзму. За минулі з тієї пори тисячоріччя усе ще не померкло ім'я одного з перших героїв театру. Їм був Прометей

Эсхила - заколотний богоборець, засуджений Зевсом на вічні страждання за служіння людям, за те, що добув для них вогонь, навчив їх ремеслам і наукам. Навічно прикутий до скелі, він гордо славив волю й достоїнство людини. 1. Сутність театру, його призначення Якої тільки зміни не відбувалися на землі - епоха випливала за епохою, одна суспільно-економічна формація поміняла іншу, виникали й зникали держави, країни, імперії, монархії, у глибинах океану зникла

Атлантида, розгніваний Везувій гарячою лавою залив нещасну Помпею, на довгі століття піски занесли на Гиссарликському пагорбі оспівану Гомером Трою але ніщо й ніколи не переривало вічного буття театру. Найдавніший утвір людини, до наших днів зберігає він незмінну притягальну силу, невигубну життєстійкість, той чудодійний еліксир молодості, секрет якого так

і не відкрили алхіміки середньовіччя. В усі попередні епохи, скільки б їх не нарахувати - завжди жила в людині вічна потреба в театрі. Та потреба, що зародилася ніколи на древніх діонисових святах виноградарів на честь міфічного божества земної родючості. Театр потрібний був людині завжди! Десятки тисяч глядачів - чи ледве не все населення міст-республік -добиралися на театральні вистави

в Древній Греції. І понині нагадуванням про тім служать напівзруйновані часом величні амфітеатри, споруджені в нескінченно далекі від нас часи. Як тільки не складалася в минулому доля театру! Він випробував, пережив все, поки не знайшов свого постійного даху - театрального будинку. Театральні вистави давалися всюди - на площах й ярмарках, на церковних папертях, у замках знатних феодалів, у монастирській обителі, у палацовому залі, на постоялому дворі, у маєтку вельможного кріпосника, у

церковній школі, на сільському святі Усяке бувало в його долі Його проклинали, ненавиділи, забороняли, піддавали гонінням і знущанням, покаранням і переслідуванням, відлучали від церкви, грозили батогами й шибеницями, всіма небесними й земними карами. Але в боротьбі з ним програвали його вороги й гонителі - королі, монархи, государі, царі, імператори, неосвічені властолюбці.

Ніякі випробування, ніякі лиха й негоди не зломили вічної життєстійкості театру. В античні часи, ще більше двадцяти століть назад, про таємну суть тієї сили, що так владно тягне людину в театр, міркував грецький комідіограф Аристофан. За що люди люблять театр, за що так цінують його майстрів Вони люблять і цінують, відповідав перший комедіограф людства, за правдиві мови за добру раду й за те, що розумніше й краще роблю громадян рідної землі.

В Аристофанових словах, що не потьмяніли за тривалу низку минулих сторіч, пізнається вище естетично-моральне, духовне, суспільне призначення театру. Призначення його - бути для людей школою життя! Театр - школа життя. Так говорили про нього зі століття в століття. Говорили всюди: у Росії, у Франції, Італії, Англії, Німеччині, Іспанії Увесь світ, весь всесвіт з усім

їхньою розмаїтістю й пишнотою бачив у театрі Бєлінський. Він бачив у ньому самовладного владаря почуттів, здатного потрясати всі струни душі, будити сильний рух у розумах і серцях, освіжати душу потужними враженнями. Він бачив у театрі якусь непереможну, фантастичну принадність для суспільства. 2. Театральне мистецтво, його особливості Людина звертається до театру як до відбиття своєї совісті,

душі своєї - він довідається в театрі самого себе, свій час і життя свою. Театр відкриває перед ним дивні можливості духовно-морального самопізнання І нехай театр, за естетичною природою своєю, мистецтво умовне, як й інші мистецтва, на сцені виникає перед глядачем не сама реальна дійсність, а тільки її художнє відбиття. Але у відбитті тім стільки правди, що вона сприймається у всій своїй безумовності,

як саме справжнє, щире життя. Глядач визнає вищу реальність існування сценічних героїв. Викликував же великий Ґете: "Що може бути більш природнім, ніж люди Шекспіра!" Чи не цьому й прихована чудодійна духовна, емоційна енергія театру, неповторне своєрідність його впливу на наші душі У театрі, у жвавому співтоваристві людей, тих, що зібралися на сценічну виставу, можливо

все: сміх і сльози, горе й радість, неприховане обурення й буйний захват, сум і щастя, іронія й недовіра, презирство й співчуття, насторожена тиша й гучне схвалення словом, всі багатства емоційних проявів і потрясінь душі людської. Чи не тому й не порівнянно ні з чим настільки безпосереднє, душевно відкрите сприйняття театральної дії? Його не можна порівняти із творчістю письменника. Його книга - вже закінчений літературний твір,

і приймати його треба таким, яким він є, яким вийшов з-під пера автора, незважаючи на століття. Воно незрівняне й із творчістю художника. Його картина, його гравюра або акварель - теж уже за кінчений процес творчості. Художник може експонувати їх на виставці, у картинній галереї, художньому музеї, може продавати їх і дарує або зберігати в себе в майстерні. У відмінність же від літератури, від живопису, скульптури глядач, що прийшов у театр, стає не творцем

уже створеного, а безпосереднім співучасником творчості. Він активно залучений театром живий і хвилюючий процес самого створення сценічного добутку - спектаклю. Адже спектакль починає жити тільки з тієї самої миті, коли розкривається перед глядачем театральна завіса й перестає існувати, коли завіса закривається коли порожніє зал для глядачів і потухають театральні вогні. Гарний спектакль надовго зберігається в театральному репертуарі.

Але щораз , при кожної новій зустрічі із глядачем він заново виникає, заново народжується. А потім його не стане: артисти розійдуться по домівках, зі сцени заберуть декорації віднесуть реквізит і бутафорію, і на спустілих сцен від спектаклю, що тільки що так хвилював і торкав глядача, нічого не залишиться. Але скільки б не пройшло після того часу, день, позначений на театральній афіші, він виникне, як не один раз виникав

і раніше. У наступні дні, тижні й місяці все повториться знову й знову. Але постійно повторюваний спектакль не буде тим самим. Щораз, залежно від сьогоднішнього внутрішнього стану глядачів, від сьогоднішнього щиросердечного настрою акторів і від безлічі інших причин й обставин, здатних підвищувати або ж знижувати емоційний тонус творчості, він чимось буде відрізнятися. Той самий спектакль може йти при дивно гарячому, схвильованому сприйнятті

глядачів, при святковій насназі акторів, імпровізаційному блиску їхньої майстерності. І він же може похмуро, при несподіваній глядацькій байдужості, без усякого підйому, немов хтось підмінив акторів, тільки ще вчора з такою наснагою виступаючих у тім же самому спектаклі, у тих же самих ролях. 3. Театр як комунікація Природа мистецтва театру синтетична, адже її художній образ виникає завдя¬ки синтезу драматургії, музики, архітектури, живо¬пису, скульптури,

майстерності актора. Основним засобом сценічної мови в театрі стає гра актора: тут і конфлікт, і характери, і атмосфера людських стосунків. Саме актор може порушити міру умовності, що притаманна мистецтву театру. Проте створити повноцінний образ здатний тільки справжній актор, який володіє засо¬бами акторської майстерності: системою зображувально-виражаль¬них прийомів (міміка, дикція,

інтонація, пластика, рух тощо), фантазією, вмінням імпровізувати, до того ж вмінням співати тощо. Це дає можливість акторові встановити емоційний контакт з глядачем, примусити останнього співпереживати дії, що розгортаються на сцені. Вистава розглядається як своєрідний канал зв'язку, як знакова система, що несе інформацію. При цьому інформаційні можливості художньої мови виявляються значно ширшими, мова мистецтва

більш зрозуміла, метафорична, емоційно сильніша, ніж розмовна. Мистецтво театру впливає комплексно і на розум, і на душу людини, формує цілісну особистість. Воно впливає на особистість через естетичний ідеал, який виявляється як в позитивних, так і в негативних образах. Театр дозволяє людині пережити інші життя як свої, збагатитися чужим досвідом. Цей досвід виступає як художньо організований, узагальнений,

осмислений художником. На відміну від кіномистецтва, розрахованого на мільйонні аудиторії та значною мірою пересічного споживача, театр усе ж таки залишається елітарним мистецтвом. Німецький письменник Бертольд Брехт (1898 - 1956) був сміливим новатором у галузі драматургії. Свої погляди на театральне мистецтво він виклав у численних статтях і трактатах: "Про оперу" (1930), "Короткий опис нової техніки акторського мистецтва"

(1940), "Маленький Органон" (1948) та ін. Брехт створив теорію "епічного театру", яка стала результатом його естетичних пошуків і художньої практики. Драматург розрізняв два види театри: драматичний (арістотелівський) та епічний. Він підкреслював свою приналежність до другого. Письменника не задовольняли традиційні принципи античної трагедії, висунуті Аристотелем. Він називав арістотелівський театр фаталістичним, оскільки драматурги

висвітлювали нездоланну владу обставин над людиною. Брехт прагнув до іншого театру - дієвого, активно-письменник вважав, що людина завжди зберігає здатність до вільного вибору й відповідального рішення за найскладніших ситуацій. Він писав: "Завдання "епічного театру" - змусити глядачів відмовитися від ілюзії, начебто кожний на місці героя діяв би так саме".

І Брехт виступав проти того, щоб герої були "рупорами ідей" автора: "На сцені реалістичного театру місце лише живимо людям, з усіма їх суперечностями, пристрастями й вчинками". В "епічному театрі" Брехта змінюється художня організація п'єс Фабула, історія дійових осіб перериваються авторськими коментарями, ліричними відступами, зонгами (піснями)

тощо. Драматург намагається позбавити п'єси неперервного розвитку подій. На його думку, театр - завжди творчість, яка відрізняється від правдоподібності сьогодні недостатньо лише природної поведінки героїв за певний обставин. Брехт зазначав, що правдиве відтворення дійсності не пояснити обмежуватися зображенням суспільних обставин, якими не можна пояснити загальнолюдські категорії.

Тому невипадково автор вдається до міфу, символу, до жанру притчі або п'єси-параболи. Ці форми давали змогу подолати "зовнішнє", зазирнути в глибинну сутність мови. Новаторство письменника виявляється й у тому, що він зумів поєднати традиційні прийоми розкриття естетичного змісту (характери, конфлікти, фабула) з відокремленим рефлексуючим початком. Прийом "відчуження" у Брехта - принцип філософського пізнання світу, позначка якого - викликати

в глядачів аналітичне, критичне ставлення до зображених подій. Він вважав, що драматургія й театр покликані впливати передусім не на почуття, а на інтелект людини ("глядач винний не співпереживати, а сперечатися"), що найважливішим у п'єсі є не змальовані події, а висновки та узагальнення, які випливають з їх. Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його пере¬важно від усіх видів мистецтва, полягає

у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої твор¬чості, спостерігати створення художнього образу власними очима. Висновок Мистецтво театру, на відміну від інших мистецтв, живе мистецтво. Воно виникає лише в годину зустрічі із глядачем. Воно засновано на неодмінному емоційному, духовному контакті сцени й залу для глядачів. Немає цього контакту - виходить, немає й живучого за своїми естетичними закономірностями спектаклю.

Велике страждання для актора виступати перед порожнім залом, без єдиного глядача. Такий стан рівносильний для нього перебуванню в замкнутому від усього миру просторі. У годину спектаклю душу актора спрямована до глядача, точно так само, як душу глядача звернена до актора. Мистецтво театру живе, дихає, хвилює й захоплює глядача в ті щасливі миті, коли по незримим проводам високовольтних передач відбувається активний обмін двох духовних енергій від актора до глядача, від

глядача до актора. Читаючи книгу, коштуючи перед мальовничим полотном, читач, глядач не бачать письменника, живописця. І тільки в театрі людина очі в очі зустрічається з художником, що творить, зустрічається з ним у момент творчості. Він угадує виникнення й рух його серця, разом з ним живе всіма подіями, що відбувалися на сцені. Таке співпереживання - висока радість, дарується людині театром. Якраз це й має у собі ту владну, магнетичну силу, що споконвіків тягне людину в театр.

Читач на самоті, наодинці із заповітною книгою, може пережити хвилюючі, щасливі миті. А театр не залишає свого глядача на самоті. У театрі все ґрунтується на активному емоційному взаємоспілкуванні тих, хто створює в цей вечір на сцені художній твір, і тих, для кого воно створюється. Глядач приходить на театральне подання не як сторонній спостерігач. Він не може не виражати свого відношення до того, що відбувається на сцені.

Вибух схвальних оплесків, веселий сміх, напружена тиша, безмовне обурення - у найбагатшому різноманітті проявляється глядацька співучасть у процесі сценічної дії. У театрі виникає святкова атмосфера, коли така співучасть таке співпереживання досягають найвищого розпалу Література: 1. В.И. Немирович - Данченко “Рождение Театра” - Москва 1989 год 2. Ю.И. Кагарлицкий - “Театр на века” -

Москва 1987 год 3. Сорочкин Б.Ю. “Театр между прошлым и будущим” - Москва 1989 год