Османська Імперія

I.         
Вступ.

II.       
Крах Сельджуцького
султанату в Малій Азії. Виникнення держави турків-османів

III.     
Середньовічний турецький
(османський) етнос

IV.     
Формування Османської
військово-експансіоністської держави. Турецькі завоювання XIV ст.

V.       
Навала Тимура та її
наслідки. Розпад Османської держави

VI.     
Відбудова Османської
держави

VII.    
Падіння Константинополя.
Створення Османської Імперії

VIII.   Османська імперія в епоху розквіту

IX.     
Ослаблення й занепад
турецької могутності

X.       
Висновки.

I.       
Вступ

         Занепад великосельджуцької
могутності після смерті Мелік-шаха та Нізама аль-Мука (1092) прискорив розпад
єдиного Сельджуцького султанату на цілий ряд незалежних держав, у яких тюрські
завойовники залишилися панівним прошарком населення. Одною з таких держав -
уламків колишньой великої суннітської імперії став
Конійський (Румський) султанат у Центральній Антанолій. Саме на руїнах цієї держави утворився зародок май
бутньої Оманської Імперії.

II.        
Крах Сельджуцького
султанату в Малій Азії. Виникнення держави турків-османів.

З 1116 р. столицею автономного сельджуцького султанату
Малої Азії стала Конья (звідси походить і назва Кенійського султанату).
Територіальне ця тюркська держава охопила переважну частину півострова та
частину Вірменського нагір'я.

Протягом
XI-XII ст. в Анатолію переселилися від 0,5 до 1,1 млн. тюркських кочовиків, що
дало поштовх масованій тюркізації півострова. Але, залишившись скотарями, завойовники знайшли свою, вільну до того
екологічну нішу регіону (гірські пасовиська), що гарантувало їм відносно мирне
співіснування з підкореними народами: греками (виноградарями й ремісниками),
вірменами (торговцями й землеробами), лазами (рибалками й мореплавцями) тощо.
Лише з курдами (також тваринниками гір) відносини залишались напруженими, хоч
нелегкий синтез відбувався й тут.

Незважаючи на терор
нізаритів, хрестоносну агресію, війни з Візантією та ворожими тюркськими ролами
Дзиишменідів (які контролювали ігіаніч Анатолії), Кенійський, або Рурський ,
султанат досить довго залишався могутньою державою регіону. І кати в 1176 р.
розпутний візантійський Імператор Мануіл І Комнін (1143-1180) спробував
повернути собі контроль над Малою Азією, авантюра скінчилася для греків
катастрофою при Міріокефалокі (1176). Заманивши «ромеів» у вузьку ущелину
Цивріца, сельджуки з луків розстріляли ворога з двох боків майже впритул. Дно
Цивріці було забито трупами, а Конійський султанат став незаперечним хазяїном
Анатолії.

Апогею
могутності сельджуцький Рум досяг за часів царювання султана Ала ад-діна
Кейкубада І (1219-1237). Його влада поширилася на всю Малу Азію й частину Криму
(де Сельджукіди окупували багатий порт Сугдею - суч. Судак), та через п'ять
років після смерті великого кенійського султана на півострів удерлися могутні
монголи, з якими пов'язаний крах Кенійського султанату.

Вирішальна
битва сталася навесні 1243 р. біля тори Кьоседак (північний схід Малої Азії).
Султан Гіяс ад-дін Кейхосров П (1237-1245) мобілізував колосальну армію (180
тис. вояків), до якої, крім тюрків, влилися тисячі найманців-професіоналів
(греків, арабів, «франків», вірмен, курдів), але жах перед «непереможністю
монголів» паралізував волю
сельджуків до опору, і 30-тисячний експедиційний корпус Бачу-нойона за
підтримки кількох грузинських та вірменських князів розтрощив строкате
сельджукідське військо. Султанат розпався
на півтора десятки дрібних «князівств» (бейліків), володарі яких
покірливо визнавали сюзеренітет монгольських Хулагуїдів.

Останньою спробою возз’єднання загально
анатолійської тюркської державності стало повстання Джимрі
(«Простолюдина»), народне військо якого в 1277 р. здобуло Конью та оголосило
свого ватажка султаном, але князі уділів не захотіли жертвувати своїми
«суверенітетами»: в 1278 р. «бунт» потопили в крові, Джимрі захопили в полон і
з живого зідрали шкіру. А коли в 1307 р. останнього представника династії
Великих Сельджукідіа Руму (Гіяса ад-діна Месуда III) задушили монголи,
Кенійський султанат утратив будь-які сподівання на відродження.

Серед бейліків, на які розпався Кенійський султанат, було декілька
відносно великих (Герміян, Караман, Кастамону, Ментеше, Карасі, Сарухан), але
зародком нової могутньої імперії став невеликий Османський бейлік, розташований
у північно-західній західній кінцівці півострова (столиця м.Сьогют). Його
виникнення пов’язують із діяльністю вождя огузького племені кайн Ертогрула
(?-1281/88), який, рятуючи своє невелике плем’я (400-500 шатрів) від
монгольського геноциду, вивів його в малодоступну для тільного ока Хулагуїдів
окраїну Анатолії. Ці землі Ертогрул дістав на правах ікта від одного з
сельджуцьких князьків. але поступово, позбувшись обтяжливого сюзеренітету,
здобув певну автономію й назвався еміром. Помер Ертогрул у віці не менше за 90
років, а його наступником і спадкоємцем став «пізній син» Осман (1258-1326),
від імені якого пішла й назва могутньої у майбутньому імперії, й найменування
нового тюркського етносу - турків-османів.

III.      
Середньовічний турецький
(османський) етнос.

 Виникнення
турецько-османського етносу стало результатом складного синтезу багатьох
етноантропологічних субстратів, але початковими, складовими його етногенезу
були два основних компоненти: частина огузо-туркменських кочових тюрків (які в
антропологічному плані належали до індосередземно-морської гілки великої
європеоїдної раси) і місцеві, завойовані сельджуками в Анатолії, народи (європеоїдні
греки, вірмени, лази, курди тощо).

Пізніше через Балкани до
Малої Азії прибули залишки гузів й печенігів (із степів Південної України), а
внаслідок масштабних турецьких завоювань XIV-XVI ст. суттєву роль в етнічній
історії турків відіграли українці, росіяни, болгари, серби, чорногорці,
албанці, румуни, угри, молдавани, інші поневолені народи, а також певна
кількість арабів, коптів, ефіопів і негрів.

З Їхнього синтезу склався строкатий етнічний симбіоз, в якому панівним
антропологічним типом став середньоазіатський варіант балкано-кавказької гілки
великої європеоїдної раси.

Мовою науки її діловодства в
тюрків-мусульман спочатку була арабська або фарсі, але за османських часів
неподільно запанувала старотурецька (староосманська) мова, яка, зберігаючи тюркську
лексичну основу та відносно просту тюркську граматичну структуру (6 відмінків,
2 числа, З часи й 5 станів тощо), увібрала велику кількість арабо-перських
елементів. Писемність базувалася на арабській в’язі.

Основу
соціальної структури османів становила базована на загальноісламських канонах
патріархальна полігамна родина, в якій жінка мала принижений статус. Шлях до
шлюбу з турчинкою відкривав тільки калим (наречений купував собі дружину
в її батьків), але в османських гаремах абсолютну більшість складали іноземні
наложниці (рабині, полонянки тощо), причому діти від усіх (і дружин, і
одалісок) вважалися за батьком-турком повноправними й рівними османами.

Це гарантувало високий
приріст турецького населення і з лишком покривало демографічні втрати від
нескінченних воєн, епідемій та усобиць, забезпечувало стабільне зростання
середньовічного османського етносу. В гаремах процвітали жахливий інститут
євнухів і лесбіянство, а на сторожі суспільної моралі, крім мусульманського
права, стояв звичай кривавої помсти.

В господарстві продуктивно співіснували орне землеробство й садівництво
(пшениця, ячмінь, овес, бобові, цитрусові, бавовник, маслини, фрукти, виноград,
баштанні), кочове й відгінне скотарство (коні, кози, вівці, верблюди), торгівля
(особливо транзит та работоргівля) й ремесла (насамперед ткацтво, виробництво
килимів і зброї).

У
традиційній турецькій їжі переважали страви борошняні (коржі, каші, плов),
молочні (сир, бринза) та м’ясні (шашлик, кавурма, кебаб - переважно з
баранини), а також «у широкому асортименті» овочі, фрукти, юшки (як на
бульйоні, так і на молоці) та ласощі. Серед напоїв найпопулярнішими залишалися
чай, кава, шербет і кисломолочні айран та йогурт.

Одяг
чоловіків складався із штанів, сорочки, пояса (кушак), короткого жилета й
куртки, їх завершували чоботи або туфлі із загнутими носками на ногах та феска
або тюрбан на голові. Жіночий одяг передбачав наявність шальвар, широкої
сорочки, широкої довгої сукні й великої хустини на готові, а на вулиці все це
обов’язково покривала чадра.

Типи житла були
різноманітними й залежали від кліматичних та господарських особливостей.

Кочовики жили в шатрах з
козячої вовни, повстяних наметах або юртах, осілі землероби - в глинобитних
будівлях із внутрішнім двориком, а в лісистих місцевостях - у зрубах або
напівземлянках. Обов’язковим був поділ житла на чоловічу (селямлик) і жіночу
(гарем) половини. Внутрішнє начиння складали килими, циновки, низькі статики й
ліжка та скрині для речей, а для опалення й приготування їжі використовували
тандир (вогнище до 1 м завглибшки) і мангал (переносну жаровню).

Бурхлива історія, військово-деспотичний характер влади, постійна
територіальна експансія та переважно вдалі результативні війни виховали в
середньовічних турках войовничість, великотурецьку пихатість, неабиякий потяг
до мирських угіх, надзвичайне чиношанування й підлабузництво, стійкість у боях,
але скромне працелюбство, суннітський корпоративізм і фанатизм та надзвичайно
зверхнє ставлення до всіх «невірних». До цього треба додати повагу й жах перед
будь-якою владою, шанування багатства (особливо здобутого війною або
торгівлею), гордість за імперію, надзвичайний практицизм щодо науки й мистецтва
та сімейственість (і в хорошому, і в поганому сенсі цього слова).

IV.      
Формування
Османської військово-експансіоністської держави. Турецькі завоювання XIV ст.

 Ставши
лідером свого бейліка, Осман потрапив у непросту ситуацію. Номінальне він
вважався васалом кенійського султана Сельджукіда Ала ад-діна Кейкубада III
(1284-1304), який сам, у свою чергу, платив данину монгольським Хулагуїдам; на
заході ставала на ноги відновлена Візантія (де панувало православне
християнство), а всередині країни не всіх влаштовувала кандидатура Османа як
лідера. Проте він виявив себе вкрай жорстоким та обачливим політиком і завдяки
певному везінню досяг значних успіхів.

Спочатку
молодий володар усунув і знищив рідного дядька Дюндара (можливого конкурента в
боротьбі за владу), після чого дістав від сельджуцького султана титул уджбея
(«прикордонного бея»). Потім, розігруючи карту ісламського джихаду, Осман
назвався газі («борцем за віру»), користуючись тим, що з усіх тюркських
князівств Малої Азії лише його володіння мали спільні кордони з християнами.
Тепер невеликий за територією османівський бейлік був щедро забезпечений
людськими ресурсами: сюди тікали тюрки з Ірану й Іраку, неадоволені прямим
монгольським гнобленням; фанатики-мусульмани, що мріяли здобути славу й
багатства у війнах з «невірними». А коли в 1299 р. Сельджукіда Ала ад-діна
Кейкубада III вигнали з Коньї невдоволені піддані, Осман позбувся сюзерена.
Лише далеким Хулагуїдам гордий турок змушений був щорічно висилати невелику
данину, але в офіційних п’ятничних молитвах фігурувало вже тільки Ім’я Османа
(що свідчило про його неприховане прагнення до цілковитої незалежності).

За свого правління
(1281/88-1326) Осман шляхом завоювань поширив владу на азіатське узбережжя
Мармурового моря. Спираючися на підтримку родоплемінної верхівки, подбав про
зміцнення державної централізації, посилюючи ісламо-теократичний аспект влади
(для цього довелося принести в жертву статус племінного вождя кани).
Ісламізації держави сприяло створення з мусульманського духовного чиновництва
(каді) адміністративного апарату (який поступово, делікатно, але невідворотно
перебирав на себе повноваження колишніх спадкових кочових аристократів),
установлення тісних стосунків із суннітськими орденами дервішів (мевлеві,
бекташи), просуинітськими релігійно-цеховими братствами (ахіями) городян -
купців та ремісників, а також масовий приплив зі сходу добровольців-гоз/, не
пов'язаних з місцевою турецькою родоплемінною структурою. В 1326 р.,
перебуваючи на смертному одрі, Осман одержав звістку, що після 10-річної облоги
турки здобули багату, уславлену ремеслами й торгівлею візантійську Брусу (турки
перейменували її на Бурсу), що стала османською столицею. Помер Осман зі
спокійним серцем.

Наступник
Османа Орхан (1326-1362) оголосив нарешті цілковиту незалежність від монголів, наказавши з 1327 р. карбувати в Бурсі
власну срібну монету акче (1,2 г срібла). Себе Орхан почав Іменувати
султаном.

Усе
його правління пройшло під знаком масштабних завоювань, запорукою яких стала тотальна
мілітаризація молодої держави на основі створення військова-адміністративної
тімарної системи. Верховним власником або співвласником усіх земель у
країні вважався османський султан, який жалував у користування (без права
власності) своїм «служакам» земельні наділи на кшталт ісламської ікта
або візантійської пранії. В Туреччині такий привілейований наділ (за
користування, яким служили, але не платили податків) називався тімар,
але й користування ним, і служба (переважно у війську) за нього
були спадковими. Тож тімаріоти швидко перетворилися на військовий службовий
стан (за типом раннього російського дворянства, японського самурайства або
європейського феодального рицарства). Решта підданих платила султанові
ренту-податок, але в разі війни кожен турок міг «підзаробити», бо для
збільшення армії в умовах масштабних бойових дій формували додаткові
ополченські корпуси яя (піхоти) й мюселлем (кінноти), яким на
період війни держава платила жалування (1 акче в день), а в разі перемоги
додатковим матеріальним стимулом ставала воєнна здобич, котру ділили за
ісламськими канонами розподілу ганіми. Останнім актом орханівських військових
реформ стало створення особистої султанської гвардії  - піхотного корпусу
яничарів (єнічері -«нове військо») з числа полонених християн, які
погоджувалися вивчити турецьку мову й прийняти іслам - це була типова рабська
гвардія на зразок гулямів або мамлюків.

Спираючися
на силу, Орхан завершив формування централізованого розгалуженого
бюрократичного апарату на чолі з великим візирем, залишки родоплемінного
сепаратизму остаточно придушили, а турецька держава перетворилася на типову
східну деспотію.

Хижа,
вкрай мілітаризована османська держава швидко стала вічним прокляттям, джерелом
неспокою й агресії для всіх оточуючих. Здобувши тривалою облогою та змором
візантійські Нікею (тур. Ізнік) та Нікомедію (тур. Ізмід), турки вирвалися на
берег Босфору; використавши внутрішні усобиці й війни серед сусідніх тюркських
бейліків, османи об'єднали під своєю владою переважну частішу Західної
Анатолії, а з 1354 р. перенесли агресію в Європу (в 1354 р. внаслідок жахливого
землетрусу розвалилися неприступні форти Галліполі - тур. Геліболу, чим
скористалися турки, легко захопивши беззахисне місто).

За
правління Мурада І (1362-1389) османи здобули неподільну регіональну гегемонію
на стику Європи й Азії. Колосальна воєнна здобич і митні доходи від транзитної
торгівлі озолотили скарбницю. В країні завершили формування управлінських
структур. При султані створили діван (дорадчий орган із представників
нової чиновницької знаті), а країну поділили на повіти й провінції (куди султан
за поданням візира централізовано призначав військово-адміністративних
намісників). Майнове, сімейне й кримінальне судочинство віддали сунітському
духовенству (улеймам), яке судило за шаріатом, а формування державного
права започаткували кануни (світські закони) 13'68 й 1375 рр.

Результати
реформ були вражаючими, а наявність опорного пункту в Європі (Галліполі) дала
туркам можливість перейти до регулярних загарбань на Балканах, чому сприяла
розпорошеність місцевих християнських правителів, які навіть перед османською
загрозою продовжували ворогувати між собою. В 1362 р. турки відібрали у
візантійців Адріанополь (тур. Едірне), куди султан Мурад І переніс свою
столицю. Пізніше заляканий болгарський цар Іван Шишман (1371-1393), щоб
уникнути османської навали, визнав себе султанським васалом (а його сестра
поповнила гарем Мурада І).

Темп турецьких завоювань дещо
загальмували внутрішні османські усобиці. Спочатку в боротьбі за владу Мурад
знищив двох рідних братів, потім (у 1373 р.) змушений був придушити заколот,
очолений його власним сином Сзвджі. Але султан показав, що має залізні нерви й
мертву хватку. Коли бунтівливого сина впіймали, Мурад наказав виколоти Савдзгі
(рідному синові’) очі й відрубати голову. Тепер ніхто не наважувався бунтувати
проти грізного володаря, і той замахнувся на всі Балкани.

В
1386 р. впала Софія, турки вдерлись у Сербію, а 75-го червня 1389 р. долю
Балкан вирішила битва на Косовому полі, де військові Мурада протистояла
союзна армія сербів і боснійців, підтримуваних християнськими добровольцями з
Герцеговини, Албанії, Польщі й Угорщини, на чолі з сербським ^королем Лазарем.
Та султан добре підготувався до війни. Його військо було значно більше за
християнське й краще озброєне (турки вже мали вогнепальну зброю - гармати й
мушкети), тому грандіозна різанина завершилася нищівною перемогою османів.

Урятувати країну спробував
сербський воєвода Мілош Обіліч. Задумавши вбити султана, цей лжеперебіжчик «з
лукавством і облудою сказав, що він прийняв іслам, благаючи прийняти його в
ряди непереможного війська. І коли його допустили поцілувати ногу світлого
володаря (султана Мурада І), замість того, щоб це виконати, безстрашно
спрямував у славне тіло ясновельможного султана отруєний ніж, що заховав у
рукаві, і, завдавши йому тяжкої рани, напоїв його мученицьким шербетом» . Мурад
сконав, Мілоша яничари зарубали на місці, але навіть самовбивчий героїзм не
врятував сербів: їхнє військо було знищене, а Лазар потрапив у полон, де
втратив голову.

Наступним
султаном став старший син Мурада Баязид І Йилдирим («Блискавка»,
1389-1402), який одразу після перемоги далекоглядно наказав задушити рідного
брата, щоб уникнути можливої боротьби за престол.

Вічно
похмурий, украй жорстокий та абсолютно безжалісний Баязид проявив себе
талановитим стратегом і полководцем, кривавим терором проти підданих він
добився абсолютної покірності. Чиновницький апарат, заляканий стратами за
непрофесіоналізм, працював як годинник, армія ж демонструвала фантастичний
героїзм, бо боялася султана більше, ніж ворога. Цілковита централізація й
абсолютний порядок у державі дали Баязидові можливість спокійно продовжити
завоювання, і він остаточно підкорив Сербію, Болгарію та всю Анатолію.
Болгарський цар Іван Шишман потрапив у полон, де був страчений, а на всіх
завойованих балканських землях почалося насильницьке отуречування. Лише гориста
Албанія відбила агресію. В 1396 р. Баязид І розпочав перший похід на
Константинополь, але Візантію врятувала Європа.

Захопивши
Балкани, турки вийшли на кордони Угорщини. Угорський король Сигізмунд
Люксембурзький (Жигмонд, 1387-1437) не мав ілюзій щодо подальших османських
намірів, а тому енергійно зайнявся організацією антитурецького хрестового
походу. З благословення папи римського уірів підтримали загони рицарів із
Франції, Англії, Німеччини, Бургундії, Чехії, Італії, й у 1396 р. «хрестоносці»
вдерлися до турецької Болгарії. Баязид змушений був зняти облогу з
Константинополя й вирушити назустріч армії Сигізмунда.

Католики йшли визволяти
братів-християн від мусульманського ярма, але до православних (болгар, сербів,
греків тощо) вони ставилися не краще, ніж турки. Тому не лише османи, а й їхні
християнські васали (включаючи сербського князя Стефана Лазаревича, сина
загиблого на Косовому полі короля Лазаря) активно виступили проти хрестоносців.
І хоча католицькі союзники назбирали 60-100 тис. вояків, військо султана
виявилося вдвоє більшим.

Грандіозна
битва сталася 25 вересня 1396 р. біля болгарського міста Нікополе. Кривава
різанина тривала цілий день, і лише надвечір настав перелом: Баязид знову
переміг. Сигізмунд утік, але абсолютна більшість хрестоносного війська полягла
на полі бою, а 10 тис. католиків потрапили в полон. Жахливим фіналом битви
стало винищення полонених, яке не припинялося протягом наступної доби. Годинами
хрестоносцям методично рубали голови. Навіть деяким яничарам стало зле від
такої кривавої процедури, й лише Баязид, здавалося, почував себе цілком
комфортно. Проте й він виявився не залізним: надивившися на криваву м'ясорубку,
«Баязид Блискавка впав у тихе божевілля»2.

Султан наказав залишити
живими тільки 300 найродовитіших полонених, яких пізніше обміняв у французького
короля Карпа VI (1380-1422) на колосальний викуп - 200 тис. золотих дукатів
(більше тонни золота!). Разом з полоненими султан вислав французькому монархові
оригінальний подарунок - лук з тятивою з людської шкіри.

V.        
Навала Тимура та її
наслідки. Розпад Османської держави.

 Оторопіла
католицька Європа залишила надалі турків у спокої, їхній сюзеренітет визнала
Валахія, а в 1400 р. Баязид знову взяв в облогу Константинополь. Але, не маючи
належної облогової техніки та могутнього флоту, турки не змогли цього разу
здобути візантійську столицю штурмом, а врятував Константинополь самаркандський
емір Тимур -страхітливий «Залізний Кульгавець».

Мріючи про «світове
панування», Тимур удерся в 1395 р. в Анатолію. Опір жахливому войовникові
очолив син султана Ертогрул, але в бою біля Сіваса його невелика армія
(переважно з вірмен) була розпорошена, а 4 тис. полонених (включаючи сина
Баязида) Тимур наказав зв’язаними кинути в яму, закрити її дошками, а зверху
насипати землю. Смерть полонених була довгою та мученицькою. Довідавшись про
загибель сина, пихатий Баязид переоцінив свої сили й спішно виступив у похід
без належної підготовки. Доля знову пощадила Константинополь.

25
липня 1402 р. в битві біля Ангори турки не витримали тиску «тимурівців» і в
паніці розбіглися, корпус стійких яничарів вирізали поголовне, а Баязид
потрапив у полон, де невдовзі помер (стверджують, що він прийняв отруту). А
потім уся Мала Азія пережила криваво-вогняний погром. «Просуваючись від міста
до міста, він (Тимур) до того спустошив покинуту країну, що тепер уже не чути було
ані собачого гавкоту, ані півнячих співів, ані дитячого плачу. Як рибалка,
витягаючи сітку з глибини на землю, захоплює нею все, що трапиться, так і він
знелюднів усю Азію».

Смерть
Баязида й жахливі спустошення підірвали османську державність. Чотири сини покійного султана розв'язали криваву
боротьбу за престол, а анатолійські намісники перестали коритися центральній
владі. 10 років Туреччина перебувала в безпорадному стані внутрішніх усобиць, а
коли в 1413 р. на османівському престолі закріпився Мехмед І (1413-1421),
турецьку державність до самих основ уразило народне повстання на чолі з шейхом
Бедреддіном Сімаві.

Шейх
Бедреддін був запальним прибічником аскетичного ісламу, ганив майнову
нерівність і пророкував близький прихід махді - ісламського месії, котрий
з’явиться, щоб установити на землі царство справедливості, яке шейх уявляв
суспільством тотальної рівності (на базі спільності землі, худоби, житла,
одягу, продуктів - щоправда, для жінок він робив виняток). Його погляди
поєднували суннітську термінологію, шиїтські очікування месії та елементи
маздакітського егалітаризму. Соціальну опору невдоволених становили туркменські
племена, котрі нещодавно осіли в Анатолії й висловлювали невдоволення зверхнім
ставленням до них з боку турюв-османів, а династичним прапором повстанців став
брат Мехмеда Муса, якого вони ладили на султанський престол.

Повстання
відбулось у 1416 р., а Бедреддін з піднесенням назвався махді. Але піврічний
кривавий морок завершився для «бунтівників» поразкою, а шейха-махді повісили за
вироком суду духовенства.

Соціальний
вибух залили потоками крові, причому жертвами розгнузданих карателів стали не
лише повстанці, а й діячі культури, науки, багатії, яких хотіли розграбувати,
тощо. Навіть найпопулярніший у тогочасній Туреччині поет-пантеїст Несімі
(1369--1417) не уник переслідувань: його теж обвинуватили в єресі й з живого
здерли шкіру.

Лише
в 1420-х роках Туреччина відродилася як єдина держава, а султан Мурад П
(1421-1451) поновив завоювання.

VI.      
Відбудова Османської
держави.

Базою
державного відродження Туреччини знову стала військова реформа, яка насамперед
торкнулася корпусу гвардійців-яничарів.
Раніше «нове військо» набирали з числа християнських рабів і
військовополонених, але із занепадом османської держави після тимурівського погрому
«традиційні» джерела формування «рабської гвардії» зникли, а без яничарів мови
про централізацію в Туреччині не могло бути. Мурад II відродив «нове військо»,
яке стало реальною основою султанської влади. Проте формували добірні частини
головорізів за неординарною системою девширме, тобто шляхом періодичних
рекрутських наборів із молоді (8-20 років) християнських народів - підданих
султанату. Рекрутів виривали з сімей, робили мусульманами й виховували в
цілковитій ізоляції від навколишнього світу як фанатично відданих суннітському
ісламу й особисто султанові вояків. Тих, хто не витримував підготовки, обертали
на звичайних рабів, але решта (найздоровіші фізично, найжорстокіші,
найчестолю-бніші...) ставали елітою турецького війська з усіма відповідними привілеями.
Поряд із гвардійською піхотою (яничарами) створили на тих самих засадах їхній
кінний аналог - сіпахі.

Гвардійці перебували на
повному державному утриманні, корилися тільки султанові, мали свій суд, жили в
казармах і не одружувалися. Вони останніми вступали в бій, першими ділили
ганіму, а в разі перемоги їм «для розваг» передавали на поталу найкращих
полонянок. Це була грізна сила, чудово навчена й оснащена найновішою зброєю
(вогнепальною). Саме спираючись на неї султан знову став султаном («владою»).

Свій
шлях до влади Мурад II розчистив в османських традиціях: знищив рідного
дядька-конкурента, а далі... Турки швидко повернули собі колишній вплив на
Балканах, а в середині 1420-х років відновили контроль султана над усією Малою
Азією. Непереможні яничари змели вогнем непокірних, бунтівливих намісників
вирізали, а Мурад II довершив формування налагодженої військово-бюрократичної
машини османської держави.

Яничарів виховували білі
євнухи та дервіші суннітського ордену бекташи, за гаремом стежили чорні євнухи,
а головний гаремний наглядач (ага) ще й керував вакфними землями (що становили
близько 1/3 аграрного фонду країни) та відав придворним церемоніалом. Державою
та армією (окрім яничарів) керував діван («рада») на чолі з великим візиром, а
конкретне виконання наказів забезпечувала безліч канцелярій, управлінь,
департаментів та інших адміністративних одиниць. (В одному фінансовому
відомстві передбачалося функціонування 25 відділів!) У кожній провінції
(еялеті) цю систему дублювали провінційні бейлербеї (намісники) зі своїми
діванами, яким підпорядковувались керівники санджаків («знамен» - повітів), а
фундаментом турецької військово-бюрократичної системи залишався інститут
тімарів. Проте серед державної верхівки абсолютну більшість становили євнухи
(бо вони не могли створити конкуруючу династію), причому турки кастрували
полонених у дитинстві, щоб гарантувати цілковиту Імпотенцію - тоді євнухи не
могли диктувати свою волю нудьгуючим наложницям.

Для
зміцнення релігійно-політичного авторитету влади Мурад II спробував у 1422 р.
захопити Константинополь, але й третя атака турків на «оплот східного
християнства» провалилася. Візантію врятували міцні мури, героїзм городян
(включаючи жінок і дітей, які теж билися на стінах) і відсутність у турків
достатньої кількості облогової техніки.

Султан Мурад II був хитрим,
розважливим і далекоглядним політиком, тому не став битися головою в мур, а
зайнявся іншими сусідами, тим паче що католицька Європа зосередилася на війнах
з гуситами, і їй було не до османів. Тільки коли турки захопили Фессалоніку та
Епір, європейські володарі й папа римський знову стурбовано звернули погляд на
Балкани.

В 1439 р. на прохання Візантії Флорентійський Собор проголосив
возз’єднання православної й латинської церков у єдину греко-католицьку церкву
на засадах унії (уніатська церква) і виголосив новий хрестовий похід проти
османів. У 1442 р. угро-чеське військо на
чолі зі славетним угорським полководцем Яношем Хуньяді перемогло турків у битві
біля Возага, причому переможці захопили 5 тис. полонених. Але в 1444 р.
мусульмани впевнено взяли реванш під Варною.

Напередодні битви угро-чеське
військо поповнили загони поляків, а туркам допомогли флотом генуезці, які
ворогували з Венецією за контроль над торговельними шляхами і мріяли
використати союз з османами у своїх купецьких інтересах.

Турки
зосередили в Болгарії вдвоє більше вояків, ніж християни, і битва завершилась
катастрофічне для «хрестоносців». Яноша Хуньяді врятував чудовий кінь, але
військо, яким формально керував угорський король Владислав Ягел-лон
(1440-1444), було знищене, а король -загинув.

У 1448 р. Янош Хуньяді ще раз
спробував зупинити османську експансію, та його військо турки розтрощили в
3-денній битві на горезвісному для християн Косовому полі. Лише Албанія знову
вдало відбила два турецьких походи (1449, 1450) та відстояла незалежність.

Міць
Туреччини стала незаперечною, і природно, що наступною її жертвою був
приречений Константинополь. Але Мурадові II (якому держава османів завдячує
своїм відродженням) не судилося втілити давно плекану мрію в життя. У 1451 р.
старезний султан помер, і новим турецьким володарем став його енергійний,
високоосвічений та абсолютно безжалісний син Мехмед II (1451-1481), прозваний Фатіх
(«Завойовник»), який спав і бачив себе підкорювачем Константинополя.

VII.     
Падіння Константинополя. Створення Османської
Імперії.

Останній уламок Римської
Імперії переживав тоді далеко не кращі часи своєї історії. Після жахливої
епідемії чуми 1347 р. (від якої вимерла третина візантійців) так і не
відтворилося населення країни. Кількість мешканців візантійської сталиш скоротилася за два останні століття з 1
млн. до 100 тис. городян, а фінансова скрута змусила константинопольських
василевсів продати імператорські коштовності. Навіть під час коронації одяг
імператора та його дружини замість справжніх прикрас оздоблювала скляна
біжутерія. У 1369 р. василевс Йоанн V (1347-1376) уклав о Римом церковну унію,
але православні піддані імператора категорично її не сприйняли, а пали Риму так
і не змогли організувати загальноєвропейський хрестовий похід проти османів на
належному рівні. Угрів турки побили, а єдиновірну «ромеям» Валахію (що
звільнилася від турецького впливу після тимурівської навали) знесилили
внутрішні усобиці та одіозні господарі («володарі»)'. Що ж до поневолених
османами балкансьюк народів,доводя болгар, греків і сербів до опору була
паралізована перманентними репресіями, масовим терором і «кривавою даниною»
девширме, яка виснажувала завойовані етноси (бо в яничари й гареми брали цвіт
нації - її найздоровішу молодь). До цього треба додати зловживання й сваволю
мусульманських чиновників, шалені податки та жах перед непереможністю турецьких
орд.

Лише 2 тис. католиків-добровольців, очолені славетним генуезьким
авантюристом-кондотьєром Джустініані, прибули морем на допомогу братам-християнам
проти османської навали. Практично в 1453 р. безсила Візантійська імперія
залишилася сам на сам із турками.

Султан Мехмед II (1451-1481) був
людиною, для якої не існувало понять «гуманність» і «неможливо». На шляху до
влади він знищив двох старших братів ( і це в 11 років!). Під пильним наглядом
армії репетиторів (на чолі з курдом Ахмедом Курані) царевич блискуче опанував
філософію й літературу, знав шість мов (турецьку, грецьку, арабську, латинську,
перську, іврит), та коли його батько Мурад помер, Мехмед наказав утопити свого
брата-малюка Ахмеда, щоб позбутися будь-яких конкурентів. «Манери нового
султана були шляхетними й стриманими, за вшіятком тих випадків, коли він багато
випивав: він мав спадкову надмірну схильність до алкоголю». Утримуючи великий
гарем, Мехмед II полюбляв займатися сексом із хлопчиками , а запальність,
жорстокість, хтопам'ятність та впертість штовхали султана до реалізації «ідеї
фікс», що гризла його з дитинства - стати володарем Константинополя.

Четверта й остання навала турків на Константинополь
почалась у квітні 1453 р.
Проти 7 тис. захисників султан виставив 100-тисячне військо, 80 бойових
кораблів і найкращу в Європі артилерію, причому найбільша з гармат (автор -
угорський майстер Урбан) мала калібр 12 долонь, а й кам’яні ядра важили ЗО
пудів (0,5 т). Місто було приречене, але мужній імператор Костянтин XII
Палеолог відмовився здатися, і протягом 53 днів жменька захисників відбивала
штурм за штурмом.

За свідченням очевидця, «від гуркоту стріляючих гармат і пищалей, від дзвонів
і галасу людей, що билися, від ...блискавок, які спалахували від зброї, від
плачу й голосіння городян, жінок і дітей здавалося, шр небо й земля з’єдналися
та захиталися. Не можна було чути одне одного: лемент, плач і голосіння людей
злились із шумом битви й дзвонами в єдиний звук, схожий на сильний грім. Від
безлічі вогнів і стрілянини з гармат і пищалей густий дим укрив місто й
війська; люди не могли бачити одне одного; багато хто задихнувся від порохового
диму». Захисники спалили «грецьким вогнем» більшу частину ворожого флоту,
зруйнували під час удалої вилазки жахливу «гармату Урбана», висадили в повітря
підземні ходи разом з османськими саперами, знищили десятки тисяч нападаючих,
але Мехмед невблаганно кидав своїх вояків на штурм, і 29 травня 1453 р. (у
вівторок) турки прорвались у місто. Імператор Костянтин мужньо загинув у
бою, тяжко пораненого Джустініані вивезли на кораблі, але він невдовзі помер
від ран, а сам Константинополь турки піддали нищівному розгрому. Мехмед II
заявив, що йому потрібне тільки місто, а всі його багатства він віддає своїм
солдатам, і османи показали, на що вони здатні.

«Тих, хто мочив про пощаду, турки
грабували й брали в полон, а тих, хто чинив їм опір, убивали; у деяких місцях
від безлічі трупів не було видно землі... Жодне місце не залишилося не
обшуканим і не пограбованим». 60 тис. городян продали в рабство, православні
святині були пограбовані, культурні цінності - знищені або розтаскані, а Храм
Св. Софії (центральний храм православного християнства) перетворили за наказом
султана на грандіозну мусульманську мечеть Айя-Софія.

Падіння Константинополя викликало шок у Європі. Цю подію назвали
«другою смертю Гомера й Платона», французький композитор Гільом Дюфе написав на
падіння Візантії жалібну похоронну пісню, а папа римський Ніколай V висловив
бажання особисто очолити черговий хрестовий похід проти турків. Але далі
співчуття справа не пішла.

Європа жила власними проблемами.
Франція повільно відбудовувалася після Столітньої війни, Англія поринула в хаос
воєн Червоної та Білої Троянд, німецький імператор Фрідріх III давно не мав
реальної влади над своїми васалами, а старий арагонський король Альфонс,
заклопотаний боротьбою за Південну Італію, не захотів розв'язувати нову
масштабну війну.

Лише угорський король Ласло VI Габсбург (1444-1457) і його енергійний
воєвода Янош Хуньяді наважилися в цих обставинах атакувати османів. У 1454 р.
Хуньяді звільнив від мусульман Сербію, а в 1456 р. завдав поразки 100-тисячному
турецькому війську біля Белграда, але в тому ж році славетний угорський
войовник помер від чуми, а на Угорщину
напав поборник православ'я молдавський господар Штефан III Великий (1457-1504).

Скориставшися
ситуацією, турки знову завоювали в 1459 р. Сербію (200 тис. сербів -10 %
населення - погнали в рабство, а вільні землі заселили мусульманськими
колоністами). В 1460 р. Мехмед II захопив Боснію (останньому боснійському
королю Стефану Томашевичу султан власноручно відрубав голову), а на 1463 р.
османи силою зброї підкорили решту християнських князівств Мореї, Пелопоннесу
та Малої Азії.

Із серйозним опором
зіткнулися турки в горах Албанії, де горді горяни, очолені непереможним
полководцем Георгієм Кастріоті (Скандер-бегом), чверть століття (1443-1467)
відбивали всі османські напади, але в 1467 р. гроза турків Скандербег помер, і
на 1479 р. Албанія була завойована. Кастріоті мав в очах турків містичну силу.
Здобувши албанську столицю Крою, вони розламали його склеп і, розірвавши труп
полководця, наробили з його кісток амулети, вірячи, що вони вбережуть від
смерті в бою.

У
1475 р. турецький десант з'явився в Криму, і кримський хан визнав себе
султанським васалом. Того самого року в Месопотамії турки завдали нищівної
поразки тюркському султанові держави Ак-Коюнлу Узун-Хасану. В 1479 р. османи
окупували венеціанські володіння в Егейсь-кому морі, а в 1483 р. захопили
Герцеговину.

Туреччина
перетворліася на імперію, столицю
якої перевели в Стамбул (колишній Константинополь - тур. Істанбул), а
султан Мехмед II дістав титул «султана двох континентів, хана двох морів». До
османських рук потрапили ключі від монопольного контролю над торгівлею Сходу й
Заходу.

Здобуті колосальні політичні
й економічні можливості відкрили туркам шлях “для динамічнішого розвитку
власної науки й культури, але на «культурну Мекку» (якими раніше ставали Дамаск
і Багдад) Стамбул так і не перетворився. Показовою є доля першого османського
науковця-енциклопедиста Люфті Такаді (друга половина XV ст.), який займався
теологією, астрономією, математикою, класифікацією наук, але за те, що вивчав й
використовував праці візантійців (тобто «невірних» християн), був страчений.
Лише наприкінці XV ст. астроном і математик Алі Кушчі зумів відкрити в Стамбулі
першу турецьку математичну школу. Гордістю тогочасної турецької поезії визнаний
Хамді Челебі (XV ст.) - автор шедевра світової літератури поеми «Лейлі та
Меджнун».

VIII.    Османська імперія в епоху розквіту.

 Султани
Туреччини стали всесильними володарями. Лише суннітське духовенство, яке
очолював шейх-уль-іслам (турецько-суннітський патріарх), могло іноді
перечити османському володареві. Невдоволення владним деспотизмом серед
поневолених народів придушували нещадним терором, а життєвий рівень більшості
турків (кількість їх в імперії тепер не перевищувала 20 % населення), здобутий
пограбуванням «невірних», був надзвичайно високим, і за це вони терпіли
будь-який деспотизм. Етнічні турки майже перестали працювати, а весь
османський етнос орієнтувався на війну як на головне джерело доходу.

Навіть
серед християнських підданих імперії спокуса жити чужою працею дала свої сумні
плоди: боснійці масово прийняли іслам (і стали босняками, перетворившись на
жорстоких гнобителів своїх колишніх єдиновірців - сербів, болгар, албанців
тощо). Десятки тисяч юнаків не турецького походження ставали яничарами, але ще
більше християн (болгар, сербів, греків, чорногорців, герцеговинців, валахів
тощо) кидали свій дім і йшли в ряди башибузуків - вояків-добровольців,
які служили виключно за воєнну здобич (бо жалування в турецькому війську
отримували тільки мусульмани). Башибузуки являли собою «чорну кістку»
османської армії, першими йшли в бій, першими гинули, годувалися на свій кошт,
але в разі перемога не було грабіжників і насильників, жахливіших від цих
озброєних люмпенів. Що ж до «невірних», які намагалися мирно працювати під
турецьким ярмом, то з них влада стягувала астрономічні побори - рента-податок
становила до 50 % урожаю. Турки розкошували за рахунок гноблених: «Стамбул був
переповнений продовольством... М'ясо було дешевим і коштувало 2 акче за окка
(1,3 кг), а під час посухи - 4 акче». Султани жили буквально в казковій
розкоші. Проте нікому не побажаєш належати до родини османських імператорів.
Турецька імперія була хижацьким утворенням, тому й порядки «у верхах» тут
більше нагадували звірячі закони кримінального табору, та того, що узаконив Мехмед
II, не знав, мабуть, і злочинний світ.

У
1478 р. султан-«3авойовник» видав «указ» (фірман):

«Той
з моїх синів, хто ступить на престол, має право вбити своїх братів, щоб був
порядок на землі (і)». Вперше в історії за чинним законодавством ставкою в
боротьбі за владу легальне оголосили життя! Проте невтомний войовник явно
недооцінив своїх «діточок»: у 1481 р. за наказом його старшого сина (Баязида
II) власний лікар султана отруїв Мехмеда II, після чого щасливий спадкоємець
вирізав усіх братів і племінників.

Султан
Баязид II (1481-1512) встиг побудувати за допомогою греків та генуезців
могутній флот і почав війну з мамлюками за Сирію, та його сини теж вважали, що
батько засидівся на троні. Не зважаючи на уряд, «діти» розв'язали криваву бійку
за владу ще за життя Баязида II, і тут уперше своє вагоме слово сказали
яничари: вони зажадали султаном Селіма, якого підтримував кримський хан.
Покинутий гвардійцями, а тому безсилий Баязид П погодився віддати владу цьому
синові. Тепер уже Селім І (1512-1520) наказав вирізати всіх брагів і
племінників, а через рік - отруїти й батька.

Селім
І виявив себе чудовим полководцем, невтомним адміністратором і хитрим
політиком, але його людські якості кидають у холодний піт. Навіть серед роду
нащадків Османа він виділявся своєю абсолютною жорстокістю і садизмом, за що
дістав прізвисько Явуз («Грізний, Жорстокий» - і це на тлі таких
попередників!). Звичайно, такий володар не міг жити без війни, тим паче що його
суннітські почуття глибоко вразило створення поруч із східними кордонами Туреччини
могутньої шиїтської імперії Сефевідів.

Війну
з сефевідським шахом Ісмаїлом (1502-1524) султан почав із грандіозної різанини
шиїтів у межах самої Туреччини (вбили 40-45 тис. осіб). Ісмаїл відповів тим
самим (проти суннітів); і лобове зіткнення двох наймогутніших ісламських держав
стало неминучим.

23
серпня 1524 р. в долині Чалдиран (на схід від оз. Урмія) 120-тисячна османська
армія натрапила на 120-тисячне сефевідське військо, та турки мали 300 гармат,
вогню яких шахська кіннота не витримала. Поранений Ісмаїд утік, але розгром
його армії був цілковитим: 50 тис. вояків загинули, десятки тисяч турки
захопили в полон та на очах грізного султана стратили після жахливих тортур.
Селім здобув сефевідську столицю Тебриз, захопив там шахську скарбницю й весь
його гарем, що вважалося найбільшою ганьбою для кожного мусульманського
володаря. Сефевідів урятували мамлюки; з якими османи воювали ще з часів
Баязида II й проти яких Селім І кинув свою непереможну армію.

Шлях
туркам спробували заступити 60 тис. мамлюків (на чолі з єгипетським султаном
Ашрафом аль-Гурі, 1501- 1516), але чудова мамлюцька кіннота не вистояла проти
вогняних жерл найкращої турецької артилерії. 24 серпня 1516 р. в районі Алеппо
(Халебу) єгипетське військо було знищене разом із султаном, а в 1517 р. впав
Каїр. Останнього єгипетського султана й 800 родовитих мамлюцьких беїв
османи повісили, 50 тис. каїрців вирізали, решта мамлюків пішла служити в
турецьку армію, а їхні володіння (Єгипет, Сирія, Палестина, Ліван та Хіджаз зі
святими містами ісламу - Меккою й Мединою) влилися до складу Османської
імперії. Покидаючи Єгипет, Селім «вивіз із собою 1000 верблюдів, навантажених
золотом та сріблом, і це не рахуючи здобичі, яку становили зброя, порцеляна,
бронза, коні, мули й верблюди тощо, не кажучи вже про чудовий мармур».

Завоювання
мамлюцької держави мало значний політико-релігійний резонанс. Мамлюцькі султани
вважалися покровителями аббасидських халіфів - тепер халіфом назвався сам Селім
І, а його контроль над Меккою й Мединою зміцнив цей статус. Османський султан
дістав титули «халіфа всіх правовірних» і «служителя обох священних міст».

Останнім
придбанням Селіма став Алжир, який спочатку (в 1516 р.) захопили турецькі
пірати, а в 1518 р. їхній ватажок страхітливий Хайреддін Барбаросса визнав себе
османським васалом (за що Селім І призначив його своїм бейлербеєм в Алжирі).

Колосальна територіальна
експансія змусила султана приділити увагу розвиткові прикладних наук, зокрема
географії, і з його благословення славетний турецький мореплавець Пірі
Рейс спочатку створив повний морський атлас Середземномор’я, а в 1517 р. склав
і подарував Селімові І карту світу.

За
своє недовге царювання грізний Селім І удвоє збільшив територіальні володіння
османів, на Близькому Сході в турків не залишилося небезпечних конкурентів.
Османи знову зробили основним об'єктом своїх грабіжницько-завойовницьких
операцій Європу, але в 1520 р. 43-річний султан раптово помер від нервової
перевтоми («згорів від власної люті»). На престол ступив його син Сулейман І
Кануні («Законодавець»), правління котрого стало вершиною могутності Османської
імперії, за що в Європі його називали Сулейманом Пишним.

Сулейман Кануні «був твердого
характеру, відважний, робочий, розумний і справедливий, раз даного слова все
вірно додержував. Любив молитву (сам укладав побожні псальми), лови і війну...
Росту був високого, рухи мав поважні, вираз обличчя дивно лагідний, а поведеню
самостійний».

Царювання Сулеймана І (1520-1566) являло собою логічне продовження
нестримної військово-територіальної турецької експансії. Першою жертвою стала Угорщина - старий неспокійний
ворог османів: у 1521 р. після завзятої баталії угрів вибили з Белграда.
Наступний рік ознаменувався грандіозною десантною операцією, в якій взяв участь
увесь турецький флот (300 кораблів). Мусульмани здобули острів Родос, яким
володіли рицарі родоського ордену - релікт епохи хрестових походів. Останні
«хрестоносці» билися несамовито, турки втратили 50 тис. убитими, але в грудні
1522 р. острів упав, а всіх місцевих рицарів стратили.

Війни
потребували коштів, а ганіма з Белграда й Родосу не могла окупити видатки, тому
Сулейман знову посилив податковий тиск на своїх християнських підданих. Побори
межували з грабунком, і в 1525 р. повстали вірмени Кілікії, але Сулейман
пообіцяв амністію та зменшення податків тим, хто добровільно складе зброю, а
решту «непримиренних бунтівників» через рік знищило урядове військо. Султанові
терміново були потрібні переможна війна й воєнна здобич, і в 1526 р.
100-тисячне турецьке військо (300 гармат) удерлося в Угорщину.

Угорський
король Лайош II мав лише 25 тис. вояків та 80 гармат, але мужньо й безглуздо
контратакував ворога біля міста Мохач. Угорські вершники зім'яли башибузуків,
але вогонь яничарських рушниць і гармат став для християн смертельним. Турки
били впритул: угорська армія була поголовне винищена, а король - загинув. У
тому самому році османи захопили й зруйнували угорську столицю Буду, а всю
країну піддали тотальному погрому. Десятки тисяч угрів турки вирізали, а 200
тис. (10 °о населення) обернули на рабів і вивели в Туреччину. Угорщина
знелюдніла, а її наступний король Янош Запольяні визнав себе султанським
васалом.

На
угорський престол претендував також ерцгерцог австрійський Фердінанд Габсбург
(брат імператора Іспанії та «Священної Римської імперії» Карла V), що
спричинило нову війну 1529-1532 рр. Впевнений у своїх силах, Сулейман у 1529 р.
взяв в облогу Відень, але, незважаючи на 6-разову кількісну перевагу, турки не
змогли захопити австрійську столицю.

Битва за Відень, де атаки
120-тисячного османського війська (300 гармат) відбивали 20 тис. християн (70
гармат), тривала майже три тижні (вересень - жовтень 1529 р.), проте міцні
мури, героїзм захисників і початок холодних осінніх дощів перешкодили туркам
захопити місто. Втративши 40 тис. убитими, агресор відступив, полонивши при
виході 10 тис. християн.

Католицький світ зупинив османську експансію, але про розгром імперії
Сулеймана І не могло бути й мови, тим паче що в турків у Європі з’явився
солідний союзник - Франція.

Затиснуте з усіх боків
Габсбургами Французьке королівство змушене було в XVI ст. у нелегких війнах з
арміями «світової імперії» Карла V відстоювати свою незалежність. А коли після
розгромної поразки під Павією французький король Франціск І (1515-1547)
потрапив у полон, він сам став ініціатором франко-турецького
військове,-політичного анти-габсбурзького союзу. Гордий Сулеймаи Кануні
відповів королю натхненним повчанням і обіцянкою перемоги , а коли Франціск І
звільнився, союзники спочатку таємно узгодили спільні воєнні операції проти
Габсбургів, а в 1535 р. «на великий сором усьому християнському світові» був
укладений перший франко-турецький договір, за яким Франція в обмін на
торговельні пільги в Туреччині зобов’язувалася воювати з основними османськими
ворогами в Європі - Австрією та Венецією.

Габсбурги
не мали сил воювати на два фронти, тому, коли в 1532-1533 рр. Сулейман І
чергового разу розорив Угорщину, Карл V запропонував османам вигідний для них
мирний договір, який і підписали в Стамбулі 1533 р. Угорщина була розчленована
на Північно-Західну, що офіційно відійшла до Австрії за умови сплати щорічної
данини султанові, і Східну, де надалі правили турецькі васали. Наступні
австро-турецькі війни (1540-1547, 1551-1562, 1566-1568) ситуацію не змінили.

На
решті фронтів турецька експансія тривала ще успішніше. Османський флот на чолі
з непереможним адміралом-піратом Хайреддіном Барбароссою окупував Тріполітанію,
а у війні з Венецією (1535-1540) завдав венеціанцям кілька відчутних поразок та
відібрав у «морської республіки» Далмацію та 20 середземноморських островів.
Кілька успішних затяжних воєн провели турки з Сефевідами (1533-1538,
1547-1555), і за османами залишилися Месопотамія (з Багдадом і шиїтськими
святинями) та Вірменське нагір'я (яке турки з тих часів називають Східною
Анатолією). Османський васалітет визнали Молдова й Валахія, в 1555- 1557 рр.
турецький експедиційний корпус захопив територію сучасного Судану, а в
1558-1559 рр. османи завоювали африканське узбережжя Червоного моря й відібрали
в ефіопів Північну Еритрею. Лише Мальту завзяті рицарі мальтійського ордену
відстояли, відбивши турецький напад 1565 р. з великими втратами для османів (20
тис. вояків).

Велика
імперія османів розкинулася на трьох континентах, охопивши Анатолію, Балкани,
Східне Середземномор'я, Ірак, більшу частину Аравії, майже всю Північну Африку
(крім Марокко), й досягла апогею могутності.

Вона
включала 21 еялет ^провінцію) з 250 санджаків (повітів),
налічувала 25-35 млн. населення та 6 млн. км² території
(тільки в Стамбулі в XVI ст. було до 0,5 млн. мешканців). Податкові надходження
імперії становили 550 млн. акче на рік (не рахуючи воєнну здобич), а османське
військо було найкращим у світі: 250 тис. кадрових вояків (із них 12 тис. -
яничарів), 300 гармат і 400 бойових кораблів плюс десятки тисяч башибузуюв
(люмпенів-добровольців із «невірних»), турецьке ополчення (яя та мюселіем),
а також армії султанських васалів - кримського хана й алжирських піратів.

В імперії творили видатні поети: Алі
Ашик-паша (?-1522) та Махмуд Абдуль-Баки (1527-1600) - останнього особливо
цінував Сулейман Кануні, дарувавши йому титул «султана поетів». Класиком
османської архітеетури визнаний ісламізований грек Коджа Сінан (1490-1588) -
автор 300 монументальних споруд, серед яких стамбульські мечеті Шахзаде і
Сулейманіє, мавзолеї Сулеймана І та Хайреддіна Барбаросси, мечеть Селіміє в
Едірне. Бурхливо розвивалося під впливом італійських майстрів мистецтво
турецької живописної мініатюри (Насух, перша половина XVI ст.; Осман, друга
половина XVI ст.; Нігярі, 1492-1572). На весь світ славилися пишно орнаментовані
турецькі тканини (особливо з Бурси) та облицьовувальна кераміка з Ізніка (з
підполив'яним розписом). І, звичайно, фантастично високою якістю вирізнялася
холодна турецька зброя, вироблена майстрами Стамбула, Трабзона й Ерзурума.
Зробила Туреччина достойний внесок і а розвиток світової музики, ставши
батьківщиною такого специфічного жанру, як бойовий військовий марш (спочатку
марші писали для оркестрів яничарського корпусу).

У 1567 р. в Стамбулі
відкрилася перша в Туреччині друкарня.

IX.      
Ослаблення й занепад
турецької могутності.

 Тривале правління Сулеймана Пишного стало «золотим віком» Османської
імперії, але воно ж стало її «лебединою піснею»: з другої половини XVI ст.
почався поступовий занепад Оттоманської Порти (як її називали в
європейських дипломатичних документах). З одного боку, далися взнаки
наслідки Великих географічних відкриттів. Прокладення в 1498 р.
португальським піратом Баско да Гамою прямого морського шляху з Європи в Індію
(навколо Африки) зламало монополію османських султанів на посередницьку
торгівлю між Сходом і Заходом. Ще більшими виявилися наслідки відкриття
Колумбом (1492) та пограбування конкістадорами Америки. По-перше, спираючись на
значні фінансові ресурси, католицькі держави Заходу істотно підвищили свій
бойовий потенціал (грошей вистачило й на переозброєння армії найновішою
вогнепальною зброєю, і на наймання десятків тисяч професійних вояків - частково
навіть із колишніх башибузуюв). По-друге, наплив дешевого американського золота
й срібла спричинив «революцію цін» (ціна на коштовні метали впала вчетверо), що
реально зменшило фіксовані доходи яничарів та тімаріогів, а спроба виправи
ситуацію збільшенням податків (особливо з немусульман) довела до «точки
кипіння» невдоволення підданих й остаточно розвалила хвору османську економіку.
До цього додалися вади зацентралізованої та бюрократизованої державності
(хабарництво й здирства), морально-фізичний розклад політичної верхівки та
поразки у війнах.

Наступником Сулеймана Кануні
став його син султан Селім II (1566- 1574), матір’ю якого була українка,
дочка священика Анастасія Лісовська, відома під гаремним прізвиськом Роксолана.
Потрапивши як воєнна здобич до гарему пишного Сулеймана, українська красуня
швидко призвичаїлася до місцевих порядків і, виявивши надзвичайні підступність,
хитрість, жорстокість, жіночий талант та унікальну пристосовуваність, спочатку
причарувала султана своєю красою, а потім почала сама вершити політику. Її вплив на Сулеймана І був тотальним, а жертвою
ставав кожен^ хто опинявся на шляху цієї «залізної леді» українського ґатунку.
Через й інтриги десятки османських генералів і чиновників утратили голови, але
особливо виявила себе Роксолана, коли народила сина - Селіма. Тепер усі свої
сили вона кинула на те, щоб Селім став султаном, і під впливом цієї тонкої хитрості
Сулейман наказав задушити свого дорослого й здібного первородного
сина-спадкоємця Мустафу як «заколотника», хоч вини на принці, звичайно, не
було. Джерела свідчать, що яничари плакали з горя на похованні Мустафи12, але
Селім став офіційним спадкоємцем, а в 1566 р. ступив на османський престол.

З правління Селіма II (1566-1574) починається тотальна криза
колоніальної Османської імперії. До негативних для Туреччини наслідків
«революції цін» і Великих географічних відкриттів додалися негаразди її традиційної
державної структури, обтяжені людськими вадами самого Селіма II, який був
хронічним алкоголіком (за що звався Софт - «П’яниця»). Оттоманська Порта
охоплювала величезну територію і мала відповідно великий внутрішній ринок, але
самі турки остаточно розучилися працювати, звично орієнтуючись лише на війну як
на основне джерело прибутків. Проте здійснювати нові завоювання стало
неможливим, бо сусіди зміцніли, а сил ледь вистачало, щоб тримати в покорі
мільйони вже пригноблених народів. Продуктивна праця стала сприйматися як
заняття ганебне, тому працювали в імперії лише «невірні». Але хижацький
характер держави «з’їдав» сам себе. «Революція цін» підштовхувала владу до
пошуку нових доходів, а втрата транзитної монополії та припинення вдалих
масштабних воєн змусили підвищувати податки, що ініціювало народно-визвольні
заворушення серед поневолених турками етносів.

За традиціями османів методом виходу з фінансово-економічної скрути
Селім II обрав війну, і першою мішенню стала Росія, яка після завоювання
Астраханського ханства активно розширяла свій вплив у районі Каспію та Причорномор'я й намагалася заручитися підтримкою
Сефевідів для спільної боротьби з турками. В 1569 р. московський уряд подарував
шахові Тахмаспу І 100 гармат (!) і 500 рушниць , і в тому ж році спільна
турецько-татарська армія спробувала захопити Астрахань, але невдало: війська
російського князя Серебряного розбили 60-тисячний корпус мусульман ущент. Решту
інтервентів добили донські й гребенські козаки, а на Чорному морі залишки цього
війська потонули від шторму: із 60 тис. уціліло 700. А коли в 1571 р. кримський
хан Девлет-Прей удалим раптовим набігом спалив Москву, його армію при відступі
знищили донські козаки в 1572 р., причому хан -загинув.

У
1570 р. османи відвоювали у венеціанців Кіпр (де влаштували жахливу різанину
християн із десятками тисяч жертв). Відповідаю на новий акт турецької агресії
стало створення масштабної антиосманськоЇ коаліції (Венеція, Австрія, Іспанія,
Генуя, Савойя, Ватикан тощо) під назвою «Священна Ліга», а 7 жовтня 1571 р. її
об'єднаний флот під проводом іспанського принца дона Хуана Австрійського (217
кораблів) атакував і знищив турецький флот Алі-паші (275 кораблів) у битві в
затоці Лепанто (Греція).

Турки втратили 224 кораблі й
40 тис. матросів (із них 15 тис. - полоненими). До рук союзників потрапили 300
трофейних гармат, а їхні втрати становили 15 галер і 18 тис. убитих. Учасник
цієї морської баталії іспанський письменник Сервантес писав: «Зруйнована була
неправильна думка всього світу й усіх народів про непереможність турків на
морі... осоромлена була оттоманська гординя» 4. І хоча Кіпр залишився в
османіа, а в 1574 р. турки окупували Туніс (вибивши звідти іспанців), османська
агресія в Європі захлинулася.

У
1574 р. Селім II Софт безславно «помер з надмірного пияцтва й уживання життя»,
і на османський престол ступив його безвольний і теж схильний до алкоголю син
Мурад III (1566-1595). За його правління туркам ще раз пощастило побити
Сефевідів у війні 1578-1590 рр. і за Стамбульським миром приєднати до Порти
Закавказзя й Азербайджан. На рабських ринках продали 100 тис. полонених
(грузини, вірмени, азербайджанці, перси, курди та ін.), але це був останній
гучний успіх турецької зброї.

Господарство
імперії зазнавало цілковитого розвалу, дефіцит бюджету становив 200 млн. акче
(!), почалося псування монети, а далі вибухнув справжній голодомор із десятками
тисяч жертв, який знелюднів азіатські провінції Отгоманської Порти. Загнаний у
глухий кут, Мурад III розпочав війну з Австрією (1592-1606) і невдовзі помер.

Війна
з Габсбургами завершилась у 1606 р. внічию, але сефевідський Іран після
масштабних реформ Аббаса І (1587-1629) взяв у турків вражаючий реванш. Перси
відвоювали Азербайджан і Східні Грузію, Вірменію та Курдистан (1603-1612). У
самій Туреччині почалися масові бунти голодних і знедолених.

Ще більше заплутав ситуацію
вкрай релігійний султан Ахмед І (1603- 1617), який із міркувань «гуманності»
скасував звичай убивств братів нового султана при його вступі на престол. Тепер
їх тримали в ізоляції в спеціальних клітках, куди не пускали навіть жінок. Але
владу за тюркськими степовими традиціями успадковував найстаріший чоловік роду,
тому надалі османський престол почали переважно посідати не сини, а по черзі
брати колишнього султана, кожен з яких не мав відповідно ніякого досвіду не
лише в державних, а й у звичайних життєвих справах. Перехоплення в султанів
реальної влади візирами й яничарами стало звичайною справою.

Податки
збільшилися в 10-15 разів, і в 1572 р. збунтувалася Молдова, в 1594 р. -
Валахія, в 1596 й 1598 рр. - Болгарія. Протягом 1595-1610 рр. повстання
спалахували в Анатолії, Південній Сербії, Чорногорії, Герцеговині, Мореї,
Далмації, Албанії, а в 1625 р. Османську імперію спустошила жахлива епіделіія
чуми.

Побачивши,
що влада хитається, султани спробували знову спертися на голе насильство,
збільшивши до 100 тис. головорізів свою гвардію (яничари, сіпахі), але це лише
довело до повного спустошення державні фінанси, а грошове утримання вояків
стало жалюгідно мізерним, тому для виживання вони почали займатися торгівлею
або землеробством. Бойовий потенціал такого війська катастрофічне впав, а війни
остаточно перестали бути переможними.

Прокляттям
Туреччини стали криваві набіги українських козаків-запорожців, які звільняли
християнських бранців і жорстоко грабували й знищували мусульман. На своїх
човнах-чайках у 1606 р. запорожці здобули болгарську Варну, в 1614 р.
зруйнували Сіноп і Трапезунд, у 1616 р. оволодіти кримською Кафою (де визволили
до 40 тис. православних рабів), а в 1615 р. потопили турецьку флотилію в гирлі
Дунаю (віявши в полон османського пашу) і вдерлися до Стамбула (!),
розграбувавши й випаливши все столичне передмістя. «Не можна сказати, який тут
був страх великий... 16 кораблів козацьких прийшло сими днями, дійшовши аж до
Помпеєвої кольони на устю Босфору, знищили Карамусол, попалили й пограбили
тутешні села, і такий з того був перестрах...»

Османи
вирішили покарати Річ Посполиту (на теренах якої офіційно розташовувалася
Запорізька Січ) і в 1620 р. розбили польського гетьмана Жолкевського під
Цецорою (Молдова), але в грандіозній битві під Хотином (23-ЗО серпня 1621 р.)
об’єднана 75-тисячна польсько-козацька армія (під проводом польського гетьмана
Ходкевича й українського гетьмана Сагайдачного) завдала відчутної поразки
150-200-тисячному турецько-татарському війську, яким керував сам султан Осман
II (1618-1622). Польсько-турецький мир 1621 р. закріпив існуючий статус-кво.

Що
вже говорити про чиновників, котрі брали й давали хабарі направо й наліво.
Тімарна система розвалилася, а корпус яничарів поповнювали тепер не юнаки через
девширме, а діти яничарів. Традиційні порядки вичерпали в XVI ст. свій ресурс,
але турки вперто не бажали з цим миритися і шукали виходу в межах шаблонів
минулого: здирство, війна, грабунок, залякування, диктат, владний деспотизм, бюрократична
централізація.

Ідеологами
реформ, спрямованих у «щасливе минуле», стали науковці Мустафа Кочібей та Кятіб
Челебі (1609- 1658) і великий візир Кьопрюлю Мехмед-паша (1656- 1662). Метою
реформ оголосили відновлення державної та податкової дисципліни, непорушне
дотримання всіх законів, жорстоку боротьбу з некомпетентністю й корупцією та
відновлення успішних воєн. Методом запровадження «нових старих законів» обрали
терор.

У
перші роки реформ відтяли голови ЗО тисячам недбалих чиновників, військових, дипломатів
і «занадто розумних» гаремних одалісок. Голови страчених везли до Стамбула й
виставляли перед брамою султанського палацу. Для пожвавлення вітчизняного
виробництва ввели «патріотичні» економічні закони: «Народ у нашій країні має
утримуватися від використання дорогах товарів із країн, ворожих Османській
імперії, й у такий спосіб не припускати відпливу монети й товарів. Слід якомога
більше користуватися виробами місцевого виробництва» Спочатку це справді дало
певні плоди. В 1639 р. Туреччина повернула собі Ірак (відвоювавши його в
персів), а в 1676 р. 100-тисячне османське військо вдерлося в Україну.
Результатом двох походів на Чигирин (1677-1678) став Бахчисарайський мир 1681
р., за яким туркам відійшла Правобережна Україна.

Динамічніше почали розвиватися
в XVII ст. турецькі наука й культура, здобутками яких стали
істррико-географічні твори османського мандрівника Евлія Челебі (1611-1679),
політизована сатирична лірика Вейсі (?-1628) та Нефі (1572-1635), а з другої
половини XVII ст. завдяки творчості композитора й виконавця Бухурізаде Мустафи
Ітріефенді турки почали й музику вважати високим мистецтвом. Щоправда, сатира
владі не сподобалася, тому поетів знову обмежили офіційним панегіричним
славослов’ям, а тих, хто не погодився йти проти совісті й таланту (як-от Нефі),
знищили без зайвого галасу.

Криваві стабілізаційні реформи Мехмеда Кьопрюлю та його
наступників-візирів Фазіль-Ахмета Кьопрюлю (1661- 1676) й Кара Мустафи
(1676-1683), прилюдні страти ко-рупціонерів і хапунів, наведення елементарного
порядку в діловодстві дали змогу османам ще на 20 років реанімувати
ефективність традиційних порядків, але наприкінці XVII
ст. останні резерви турецької хижацької державності східного типу вичерпалися.

В
1683 р. турки знову обложили Відень, проте здобути місто штурмом не змогли, а
коли в тил османам ударили гусари польського короля Яна ПІ Собеського,
170-тисячна султанська армія була розтрощена. Турки втратили 20 тис. убитими,
300 гармат і останню ініціативу, а в Європі відродилась антиосманська «Священна
Ліга» (Австрія, Польща, Венеція, Мальта, Росія), яка завдала мусульманам кілька
великих поразок підряд. У 1697 р. австрійська армія Євгена Савойського добила
турків на р. Тиса: тут загинуло ще ЗО тис. османів, причому був убитий великий
візир, а султан Мустафа II (1695-1703) дивом уник полону. Оновлена Європа сама
перейшла до експансії, й за Карловицьким миром 1699 р. Туреччина втратила
Угорщину, Трансільванію, Славонію, Морею, Далмацію, Правобережну Україну,
Поділля та ряд островів грецького архіпелагу.

На
початок XVIII ст. Османська імперія розгубила залишки колишньої могутності й
почала невідворотно перетворюватися на другорядну державу, що перестала
відігравати активну роль у міжнародних справах. Лише крайня мілітаризація й
суннітський фанатизм дали туркам змогу зберегти свою державну незалежність, але
про перевагу над Європою довелося забути. Туреччина прощалась із середньовіччям
в умовах воєнних поразок, загострення міжетнічних та міжрелігійних
суперечностей, занепаду економіки й політичної чехарди навколо султанського
престолу. Східний деспотизм вичерпав свій ресурс, але для впровадження нових
порядків туркам треба було пожертвувати своїм панівним статусом етносу-хижака,
який не працює, а живе пограбуванням «невірних», і почати працювати самим - до
таких «жертв» османи ще «не дозріли».

Турки
вперто продовжували правити старими методами (терор, збільшення податків,
війна, дріб'язкова регламентація, бюрократичний контроль, фальсифікація
монети), але у XVIII ст. ККД цих «заходів» з нульового перетворився на від'ємний,
і замість вступу до Нового часу Османія впала в колапс постсередньовіччя,
агонія якого тривала до XX ст.

X.        
Висновки.

Отже Османська Імперія стала яскравим прикладом вкрай замілітаризованой
держави. Вдалі військові походи та монополія на торгівельні шляхи між Сходом і
Заходом дали можливість туркам розбудувати велику імперію. Достоїнством її
стала одна з наймогутніших армій в Євразії, яка визначалась своєю жорстокістю
та фанатизмом.Військово-деспотичний характер влади виховав в турках
войовничість та стійкість у боях. Однак постійні перемоги у військових походах
привчили турків жити чужею працею. Етнічні турки майже перестали працювати. Сме
це, а також неспроможність влади пристосуватись до змін в світі призвели до
занепаду Османської Імперії. Держава, яка була однією з головних фігур на
міжнародній арені, стала другорядною і перестала впливати на хід справ у світі.

Використана
література

1.   
Степанова В.Е.,
Шевеленко А. Я. История
средних веков (XV- XVII вв.): Хрестоматия: В 2 т. М., 1994. Т.2. С.47.

2.   
Рансимен С. Падение Константинополя в 1453 г. / Пер. с
англ. М., 1993. С.63.

3.   
Рубель В.А. Історія середньовічного сходу : Курс
лекцій / К., ”Либідь” 1997. С.335-364

4.   
Петроса Ю. А. Османская империя: могущество и гибель. М., 1992