Фізичні особи 3

Пошукова робота:

Фізичніособи

Правовий статус громадян (фізичних осіб) як суб'єктів ци­вільного права. Цивільне право має за мету упорядкувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відно­синах, забезпечити їм можливість автономно вирішувати приватні суспільне значимі питання.

Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли лю­дина з її інтересами буде в центрі уваги законодавця, коли всі галузі права будуть спрямовані на захист грома­дянина як особи, як суб'єкта права.

Варто усвідомити, що суб'єктом права громадянин є не тільки тому, що дозвіл на це йому надала держава в спеціальних законодавчих приписах, а й внаслідок виро­блених суспільством традицій, звичаїв.

Правовий статус громадянина як суб'єкта цивільного права характеризується не лише свободою і незалежніс­тю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обме­женими. Адже якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до громадянина, поважали її честь і гід­ність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні угод або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зу­мовлювати недійсність таких угод (навіть у тому випад­ку, якщо в законі не передбачено подібної підстави при­пинення правовідносин) або призводити до інших нега­тивних для порушника наслідків.

На правовий статус особи впливають як природні, так і суспільні, в тому числі й правові фактори.

До правових факторів відносяться цивільна правозда­тність і цивільна дієздатність.

Цивільна правоздатність - це здатність громадянина мати цивільні права і обов'язки.

Термін «правоздатність» застосовується в широко­му і вузькому значенні. У широкому значенні під пра­воздатністю розуміють здатність громадянина мати права і обов'язки, що стосуються всіх галузей права (державного, адміністративного, трудового, сімейного тощо),

У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов'язки в сфері дії цивільного права. Саме в такому значенні термін «правоздатність* застосовується в Цивільному кодексі та інших цивільно-правових актах. Але це не означає, що цивільна правоздатність не по­в'язана з іншими галузями права. Чисельні норми конс­титуційного права є базовими для розвитку цивільного законодавства, в тому числі й норм, що регулюють від­носини, пов'язані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та адміністративного права громадянина можна обмежити в правоздатності.

Цивільна правоздатність визнається однаковою мі­рою за всіма громадянами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів.

Цивільна правоздатність виникає в момент наро­дження. Це означає, що ще до народження людини сус­пільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав лю­диною.

З цього випливає, що для визнання громадянина правоздатним потрібно, щоб він народився живим. Чин­не законодавство України не встановлює якогось міні­мального строку, який має прожити новонароджений, а пов'язує його правоздатність з моментом його наро­дження.

На перший погляд, таке твердження закону досить повно охороняє права громадян, але воно деякою мірою розходиться із судовою практикою. Так, Пленум Верхо­вного суду України в постанові «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» в ч. 2 п. 5 звер­нув увагу судів на те, що особи, які померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не спадкують один після другого. Припустимо, що одразу ж після на­родження дитини її мати померла, а через 10 годин того ж дня померла й сама дитина. Чи набула вона право спадкоємства? А потім, коли дитина померла, чи відкри­вається спадщина? (Мати дитини перебувала у незареєстрованому шлюбі з чоловіком, який визнає себе батьком померлої дитини).

Керуючись зазначеною постановою Пленуму Верхо­вного суду, потрібно дати негативну відповідь. А якщо так, то виникає запитання: яке практичне значення має вказівка закону про те, що правоздатність виникає з мо­менту народження? Можливо, має рацію законодавець Іспанії, який у ст. 30 цивільного кодексу закріпив пра­вило, згідно з яким дитина не вважається народженою, якщо вона природно помре в перші 24 години свого життя.

Потрібно враховувати також і те, що здатність мати певні цивільні права виникає у громадянина з моменту досягнення ним визначеного законом віку (право на за­няття підприємницькою діяльністю, вибір місця прожи­вання тощо).

Зміст цивільної правоздатності громадян. Під змістом правоздатності громадян розуміють перелік цивільних прав і обов'язків, які можуть належати громадянинові. На підставі ЦК України, «Закону про власність» та ін­ших законодавчих актів, громадяни можуть: мати майно на праві власності; займатися підприємницькою та ін­шою, не забороненою законодавчими актами, діяльніс­тю; самостійно або разом з іншими громадянами і орга­нізаціями утворювати юридичні особи; укладати незаборонені законом угоди і брати участь у зобов'язаннях; обирати місце проживання; мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та ін­шого результату інтелектуальної діяльності; мати інші майнові і особисті немайнові права і обов'язки.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й ви­значається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова громадянина від належних йому прав не тягне за собою факту припи­нення цих прав, за винятком випадків, коли така відмо­ва допускається законом.

Закон допускає два види обмеження цивільної право­здатності - добровільний і примусовий.

Одним із прикладів добровільного обмеження циві­льної правоздатності може бути випадок, коли громадя­нин, який став ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. У зв'язку з тим, що законом не заборонено вступ до культової установи (монастиря), то фактично дозволяється і самообмеження цивільних прав.

Прикладом добровільного обмеження цивільної пра­воздатності є також закріплена в законодавчих актах за­борона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов'язані з підприємницькою діяльністю. Так, обіймаю­чи посаду державного службовця, громадянин мусить бути обізнаний з такою забороною і добровільно з нею погодитись. Застосовуючи таке обмеження, держава по­винна компенсувати його пільгами соціального та ін­шого характеру.

Примусове обмеження цивільної правоздатності до­пустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов'язковим переліком випадків і встановленням по­рядку такого обмеження (ст. 12 ЦК України). Ця норма носить бланкетний (відсильний) характер, але не містить переліку правових актів, на підставі яких можна було б обмежити громадянина в цивільній правоздатності. Пев­но, саме це призвело до того, що в літературі панує дум­ка, згідно з якою обмеження цивільної правоздатності можливе лише на підставі КК України шляхом застосу­вання деяких видів покарань. Наприклад, вважається, що передбачене ст. 23 КК України позбавлення грома­дянина права займати окремі посади або займатися пев­ною діяльністю є обмеженням його цивільної правоздат­ності, інші ж види основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і не обмежують.

На нашу думку, таке розуміння природи обмеження правоздатності громадян не відповідає ст. 12 ЦК Украї­ни і призначенню інституту обмеження цивільної право­здатності взагалі.

Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вважати обмеження, яке:

- здійснюється у випадках, передбачених законом (позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення во­лі, позбавлення права займати окремі посади або займа­тися певною діяльністю, адміністративний нагляд, по­збавлення права управляти транспортним засобом то­що);

- застосовується компетентним органом (судом, начальником органу внутрішніх справ), органами охо­рони здоров'я (здійснення спеціальних заходів профі­лактики та лікування соціальне небезпечних захворю­вань);

- є реакцією на протиправну поведінку громадянина, або є заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворю­вання, СНІД, лепра, хронічні алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захворювання 2);

- не перевершує строків, передбачених законом, або необхідних для лікування (позбавлення волі не може пе­ревершувати 20 років);

- виконується під контролем спеціальних державних органів.

У цьому зв'язку виникає запитання: чи можна вважа­ти вирок суду про застосування виняткової міри пока­рання - смертної кари - рішенням суду про припинення (позбавлення) цивільної правоздатності? Справа в тому, що в цивілістичній літературі не звертається увага на цю міру покарання і не дається її оцінка стосовно цивільної правоздатності.

Укладачі «Науково-практичного коментаря Кримінального кодексу України» вважають, що смертна кара не входить в систему кримінальних покарань і не є ак­том відплати за вчинений злочин. Вона переслідує мету загального та спеціального попередження інших злочи­нів 3, Не аналізуючи цього твердження, підкреслимо, що смертна кара - найтяжча міра покарання. На підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним - і її правоздатність.

Через це в країнах, в яких смертна кара передбачена законодавством, визнається примусове припинення пра­воздатності.

Інша справа, що не можна позбавити цивільної пра­воздатності, не застосовуючи смертної кари. Законодавс­тво України не знає такої міри покарання, як позбав­лення прав, або застосування громадянської (політичної) смерті, яка передбачала б припинення всіх цивільних прав. І саме в цьому значенні можна стверджувати, що в Україні ніхто не може бути позбавлений правоздат­ності .

Від правоздатності (здатності мати права і обов'язки на щось взагалі) слід відрізняти суб'єктивне цивільне право. Правоздатність - це передумова виникнення суб'єктивного цивільного права. Якщо громадянин фак­тично використає те чи інше умовно гарантоване право, то в нього виникне суб'єктивне (реальне) право. Напри­клад, кожний громадянин має право бути автором твору літератури, науки, мистецтва, але в нього виникне су­б'єктивне право авторства лише після того, як він ство­рить такий твір, втілить його в якусь форму.

Цивільна дієздатність. На відміну від правоздатності, яка гарантує громадянинові можливість мати цивільні права і обов'язки незалежно від його волі, цивільна діє­здатність пов'язана з активним волевиявленням. У цивільному законодавстві вона визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки.

Під здатністю набуття цивільних прав і створення цивільних обов'язків розуміють не лише набуття цивіль­них прав і створення обов'язків, а й здатність своїми діями здійснювати належні особі цивільні права і покла­дені цивільні обов'язки, розпоряджатися цими правами, здатність нести цивільно-правову відповідальність за вчинення цивільних правопорушень. Здатність здійсню­вати права і нести обов'язки в зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в мі­ру досягнення громадянином певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоров'я гро­мадянина, його можливість розуміти значення і наслідки своїх дій і здатність керувати ними, протиправність по­ведінки самої особи. За рішенням суду громадянин може бути обмеженим у дієздатності. В зв'язку з цим розріз­няють дієздатність повну і неповну.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які досягай повноліття - вісімнад­цятирічного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, громадянин, який скористав­ся таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

Новий ЦК Російської Федерації (ст. 27) передбачив таке поняття, як емансипація: неповнолітній, який досяг шістнадцяти років, може бути оголошений повністю діє­здатним, якщо він працює за трудовим договором, у то­му числі й за контрактом, або за згодою батьків (усино­вителів) чи піклувальників займається підприємницькою діяльністю.

Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за згодою батьків або осіб, які їх заміню­ють. Без такої згоди спір вирішується судом.

Як бачимо, дієздатність у повному обсязі настає по до­сягненні громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона може наступити й раніше.

Неповною дієздатністю володіють неповнолітні гро­мадяни віком від 15 до 18 років. Вони можуть укладати угоди за згодою своїх батьків або піклувальників. Це за­гальне правило. Але є й виключення з нього. Так, непо­внолітні вправі самостійно учиняти дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, володіти, користуватися і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, бути засновни­ками і членами громадських об'єднань - молодіжних організацій, здійснювати авторські та винахідницькі пра­ва. Вони несуть відповідальність за особисто заподіяну шкоду іншим особам. Порядок притягнення їх до такої відповідальності має деякі особливості у порівнянні з відповідальністю повністю дієздатних.

Слід також підкреслити, що встановлений законом вік (15 років), з досягненням якого громадяни набувають неповної дієздатності, не свідчить про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме такого віку можна пояснити соціальними, політичними, а можливо, й іншими мотивами. Такий висновок можна підтвердити тим, що ЦК Української РСР 1922 р. таким віком визначався вік у 14 років. Новий ЦК Російської Федерації на­стання неповної дієздатності також зв'язує з досягнен­ням 14 років.

Особливу категорію осіб, відповідно до ЦК України, утворюють громадяни віком до 15 років. Угоди від їх імені укладають батьки (усиновителі) або опікуни. Таким чином, цих громадян закон відносить до категорії недієздатних. Проте враховуючи, що перебування в тому чи іншому віці не залежить від волі громадянина та що віковий стан дітей швидко змінюється і з кожним роком вони набувають все більшого життєвого досвіду, який дає їм змогу орієнтува­тися і вірно приймати побутові рішення, законодавець дозволив громадянам віком до 15 років учиняти дрібні по­бутові угоди. Крім того, вони можуть учиняти й деякі інші юридичні дії, наприклад, самостійно вносити на своє ім'я вклади і розпоряджатися ними.

Дієздатність, як і правоздатність, природно припиня­ється із настанням смерті громадянина. Але за життя він може бути обмежений у дієздатності або визнаний недіє­здатним.

Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону громадянинові на підставі рішення суду самостійно укладати угоди по розпорядженню майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він може проводити лише за згодою піклувальника. Об­межений у дієздатності, самостійно може укладати лише дрібні побутові угоди,

Чинне законодавство (ст. 15 ЦК України) встановлює яві необхідні умови для прийняття такого рішення:

а) зловживання спиртними напоями або наркотич­ними засобами;

6) як наслідок цього - тяжке матеріальне становище

самого громадянина та його сім'ї.

Доказами по справах цієї категорії можуть бути слу­жбові акти працівників міліції, інших органів, що підт­верджують факти зловживання спиртними напоями і наркотичними засобами, а також дані про матеріальне становище сім'ї алкоголіка або наркомана Враховується також матеріальне становище його самого.

До компетенції суду входить лише прийняття рішен­ня про обмеження дієздатності або про відмову в задо­воленні заявлених про це вимог. Вирішення інших пи­тань, що пов'язані з обмеженням дієздатності (наприк­лад, про призначення піклувальника), до компетенції суду не входить. Ці питання вирішують органи опіки та піклування після набрання судовим рішенням чинності.

Як бачимо, чинний в Україні інститут обмеження дієздатності, крім того, що відіграє роль захисту прав і законних інтересів громадян, також спрямований на бо­ротьбу з пияцтвом та зловживанням наркотичними ре­човинами Свого часу цьому інститутові надавалося ве­лике значення для запобігання порушень громадського парядку та виховання громадян у дусі свідомого став­лення до праці, сім'ї, дотримання правил соціалістич­ного співжиття.

Виникає запитання: чи досягнуто тієї мети, яку ста­вив законодавець, вводячи цей інститут у такому вигля­ді, як це передбачено в ст. 15 ЦК України?

Можна з упевненістю сказати, шо такої мети не до­сягнуто. Сьогодні це проявляється особливо виразно. На рівні держави з пияцтвом вже не боряться. Йде масовий розпродаж спиртних напоїв, причому їх вибір необме­жений. Не йдеться також і про виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім'ї, додержання правил співжиття. А якщо так, то чи доцільна в ЦК України ст. 15?

В існуючій редакції недоцільна. Привнесення в циві­льний кодекс публічного інституту боротьби з пияцтвом та наркоманією не відповідає цивільному праву як при­ватному праву. Боротися з цим злом треба з допомогою інших галузей права (адміністративного, кримінального). Що ж до обмеження дієздатності громадян, то вона повинна мати місце І застосовуватися на підставі рішен­ня суду в усіх випадках, коли буде доведена наявність систематичного невиконання громадянином обов'язків стосовно людей, про яких він зобов'язаний турбуватися й матеріально їх забезпечувати.

Як член суспільства, громадянин має не лише права, а й обов'язки. Обов'язки можуть виникати як внаслідок угод або інших цивільно-правових зобов'язань, так і на підставі закону. Наприклад, батьки зобов'язані утриму­вати своїх малолітніх і непрацездатних дітей, діти - не­працездатних батьків; які потребують цього; один із по­дружжя, якщо він працездатний, повинен матеріально допомагати непрацездатному. Інколи буває так, що цих обов'язків громадянин не дотримується. Заробітну плату в сім'ю не приносить, витрачає її на придбання спирт­них напоїв, наркотичних .засобів, програє у карти або використовує на інші цілі, не пов'язані з утриманням і забезпеченням добробуту сім'ї. Іншими словами, займа­ється надмірним марнотратством, від чого страждають його близькі, про яких він зобов'язаний турбуватися. Буває часто й так, що й сам марнотратник потерпає від матеріальної незабезпеченості.

На нашу думку, підставою для обмеження дієздатно­сті мусить бути будь-яке систематичне надмірне марно­тратство, внаслідок якого громадянин ставить себе або непрацездатних членів своєї сім'ї в тяжке матеріальне становище.

Звертатися до суду із заявою про обмеження грома­дянина в дієздатності можуть дієздатні члени його сім'ї, профспілкові та інші громадські організації, психіатрич­ні лікарні, прокурор. Заява подається в суд за місцем проживання громадянина, а якщо він перебуває на ліку­ванні, то за місцем знаходження лікувально - профілак­тичного закладу.

Дієздатність обмежується також у випадках засу­дження громадянина до позбавлення волі. Під час від­буття покарання засуджений не може самостійно уклада­ти угоди, які потребують його особистої участі. Він не може бути учасником договору підряду та деяких інших договорів.

Визнання громадянина недієздатним передусім по­в'язане з його здоров'ям. При цьому закон враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості грома­дянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захворювань закон відносить душевну хворобу і недоумство. Внаслідок цих хвороб громадянин може поставити себе в тяжке матеріальне становище шляхом участі в укладанні угод. Реєстрація шлюбу з таким гро­мадянином може призвести до непередбачуваних наслід­ків. Можуть виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в цивільно-правових відносинах.

Визнання громадянина недієздатним можливе лише на підставі рішення суду.

Громадянин, визнаний недієздатним, не має права укладати будь-які угоди. Від його імені угоди укладає його опікун.

Слід звернути увагу також на те, що чинне законо­давство України не враховує специфіки перебігу душев­ної хвороби. Адже відомі випадки, коли душевно хворий У певні періоди може розуміти наслідки своїх дій, стави­тися до них так, як це притаманно здоровій людині. В такі періоди він міг би укласти заповіт, інші угоди, але законом це ігнорується. Такі хворі або зовсім не визнаю­ться недієздатними, або суд не враховує такого їх стану.

Громадянин вважається недієздатним з часу набран­ня чинності рішенням суду про визнання його недієздат­ним.

Разом з тим Пленум Верховного суду УРСР в поста­нові від 20 березня 1972 р. «Про судову практику в спра­вах про визнання громадянина обмежено дієздатним і недієздатним» передбачив виключення з цього положен­ня. У випадках, коли від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, суд, на прохання осіб, які беруть участь у справі, з урахуванням висновку судо­во-психіатричної експертизи та інших даних щодо пси­хічного стану громадянина, може зазначити у рішенні -з якого часу громадянин є недієздатним.

У разі видужання або значного поліпшення здоров'я громадянина, визнаного недієздатним, суп поновлює його в дієздатності.

Місце проживання. Визнання громадянина безвісно від­сутнім або оголошення його померлим. Місцем проживан­ня закон визнає те місце, де громадянин постійно або переважно проживає (ст. 17 ЦК України).

При виборі місця проживання виявляється воля діє­здатної особи, але при цьому слід мати на увазі, що за­конодавство України визнає за громадянином лише одне місце проживання. Держава не визначає місця прожи­вання громадянина, він сам його обирає. Як виняток з цього правила є вказівка закону про те, що місцем про­живання неповнолітніх, які не досягли п'ятнадцяти ро­ків, або громадян, які перебувають під опікою, визнаєть­ся місце проживання їх батьків або опікунів (ч. 2 ст. 17 ЦК України). Громадянин, засуджений до позбавлення волі, також не може самостійно обирати місце прожи­вання.

Точне визначення місця проживання має велике зна­чення для стійкості цивільних правовідносин, для нале­жного захисту цивільних прав.

З місцем проживання закон пов'язує місце виконан­ня зобов'язань. Так, згідно ст. 167 ЦК України, якщо місце виконання зобов'язань не визначене, виконання повинно бути проведено:

1) по зобов'язанню передачі будівлі - за місцем зна­ходження будівлі;

2) по грошових зобов'язаннях (крім грошових зо­бов'язань державних, кооперативних та інших громадських організацій) - за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор під час виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, - то в новому місці прожи­вання кредитора з віднесенням на рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця;

3) по всіх інших зобов'язаннях - за місцем прожи­вання боржника, а якщо боржник є юридичною осо­бою - за місцем її знаходження.

За місцем проживання спадкодавця, як правило, від­кривається спадщина (ст. 526 ЦК України).

Неабиякого значення набуває місце проживання для визначення підсудності по спорах з цивільного права. Підсудність цивільних справ за загальним правилом ви­значається за місцем проживання відповідача. Справи, що виникають у зв'язку із стягненням аліментів, від­шкодуванням шкоди, заподіяної смертю або тілесними ушкодженнями, та деякі інші справи можуть розглядати­ся за місцем проживання позивача.

Як бачимо, з місцем проживання закон зв'язує ви­никнення і припинення багатьох юридичних фактів, що можуть тим чи іншим чином впливати на майновий та інший стан громадян.

Слід також звернути увагу на те, що трапляються ви­падки, коли громадянин тривалий час відсутній у місці постійного проживання, не повідомляє про своє місце знаходження, а заходи по встановленню його місця зна­ходження не дають позитивних наслідків.

Виникає невизначеність у правовідносинах за участю відсутнього. Якщо ця невизначеність тягне за собою юридичне значимі наслідки, то зацікавлена особа може захистити свої права за допомогою двох цивільно-пра­вових інститутів: «Визнання громадянина безвісно відсу­тнім* і «Оголошення громадянина померлим».

Визнання громадянина безвісно відсутнім може мати місце при встановленні таких умов:

а) громадянин протягом року відсутній за місцем постійного проживання;

б) про місцезнаходження громадянина протягом цьо­го ж строку зацікавленим особам нічого не відомо;

в) вжиті заходи для встановлення місця перебування громадянина не дали результатів;

г) питання, заради яких заявник просить визнати громадянина безвісно відсутнім, є юридичне важли­вими і не можуть бути вирішені без такого визнання.

Перебіг річного строку починається з дня одержання останніх відомостей про відсутнього. Якщо неможливо встановити цей день, початком безвісної відсутності вва­жається перше число місяця, що йде за тим, у якому бу­ли одержані останні відомості. Коли ж неможливо вста­новити місяця, в якому були одержані останні відомості про відсутнього, перебіг річного строку починається з першого січня наступного року.

Визнання громадянина безвісно відсутнім здійснює­ться в судовому порядку за місцем його постійного про­живання.

Суд, крім врахування свідчень заявника про розшук безвісно відсутнього, вживає заходів для встановлення точніших відомостей про відсутнього (надсилає запити до органів внутрішніх справ, інших правоохоронних ор­ганів, виконкомів місцевих рад тощо).

Якщо заявник просить визнати безвісно відсутнім громадянина, стосовно якого порушена кримінальна спра­ва і який з місця постійного проживання зник, поруши­вши при цьому підписку про невиїзд, то суд таку заяву повинен прийняти, дослідити всі необхідні умови для визнання цього громадянина безвісно відсутнім і, якщо умови будуть встановлені, — винести рішення по суті. Рішення суду про визнання такого громадянина безвісно відсутнім не повинно впливати на діяльність правоохо­ронних органів по розшуку цієї особи. Те ж саме можна сказати і про оголошення особи померлою.

Які ж правові наслідки визнання громадянина безві­сно відсутнім?

1. Над майном безвісно відсутньої особи встановлює­ться опіка. З цього майна видається утримання громадя­нам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати. За рахунок цього ж майна погашається за­боргованість по інших зобов'язаннях безвісно відсут­нього (ч. 1 ст. 19 ЦК України).

2. Неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, не­працездатні батьки, дружина, незалежно від віку і праце­здатності, якщо вона доглядає дітей безвісно відсутньо­го, які не досягли восьми років, вправі вимагати призна­чення їм пенсій у зв'язку з визнанням годувальника без­вісно відсутнім (ст. 46 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р.).

3. Дружина безвісно відсутнього набуває право розі­рвати шлюб у спрощеному порядку через органи РАГС (ст. 42 КпШС).

4. Припиняються зобов'язання, тісно пов'язані з особою безвісно відсутнього (наприклад, дія доручення, договір підряду).

Якщо після визнання громадянина безвісно відсутнім він з'явиться в місці свого постійного проживання, або буде встановлене його місце перебування, то суд на під­ставі .заяви зацікавлених осіб скасовує рішення про ви­знання цього громадянина безвісно відсутнім.

Всі правові наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім в разі його повернення подальшому виконан­ню не підлягають.

Оголошення громадянина померлим провадиться в су­довому порядку за таких умов:

- громадянин протягом трьох років відсутній за міс­цем свого постійного проживання,

- протягом цього ж строку ніяких відомостей про його місцезнаходження не надійшло;

- вжиті заходи для встановлення місця перебування цього громадянина не дали результатів.

- визнання юридичне поважними причини, заради яких заявник просить визнати громадянина померлим.

Якщо громадянин пропав безвісті за обставин, що загрожували смертю, або є підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку то трирічний строк скорочується до шести місяців Військовослужбов­ці або інші громадяни, які пропали без вісті у зв'язку з воєнними діями, можуть бути в судовому порядку ого­лошені померлими не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій.

Як бачимо, є чимало спільного в діях суду при підго­товці та розгляді справ про визнання громадянина безві­сно відсутнім чи оголошенні громадянина померлим. Але кожний з цих правових інститутів має й певні особ­ливості. Різняться в них правові підстави їх виникнення і деякі юридичні наслідки. Оголошення громадянина по­мерлим призводить до настання фактично таких же пра­вових наслідків, як і при настанні смерті громадянина.