Бугай Марія Василівна. Історична згадка

Бугай Марія Василівна. Історична згадка

Реферат

План

Вступ

1. Соціально – економічне становище

2. Перша більшовицька окупація

3. Німецька окупація

4. Друга більшовицька окупація

5. Село під час колгоспу

Висновки

Вступ

Щепанів – звичайне галицьке село Козівського району Тернопільської області. Разташоване сім кілометрів від Козови, межує з селами Кальне, Мирним, Літятиним і Кривим. Неподалік села проходить дорога зі Львова до Підгаєць і Монастириськ.

Щепанів – старовинне поселення, що підтверджують рештки згарищ, кераміки. Колись воно було розташоване у долині Стежерів поруч села Літятин. Після знищення татарами цієї осілості люди розбудували нове поселення у глибокому яру.

Село Щепанів розташоване біля витоків річки Масівки- притоки річки Коропець.

Існує версія, що назва села походить від прізвища Щепан чи Щепанський. Можливо, це нащадок власників нашого села.

Тут на даний час проживає Бугай Марія Василівна 1925 року народження, яка погодилася розказати про події у селі, що відбувалися у період з 1939 – 1953р.

1. Соціально – економічне становище

Проживала Марія Василівна у глиняній хаті з двома кімнатами і невеличким коридором. Підлоги у кімнатах не було, а землю мазали глиною. Стеля була також глиняною. У кімнатах було дві скрині, лавка,пічка, ліжко.

До складу родини входили: дідусь Яків, тато Василь, мама Ганна, брати Федір і Йосип, сестра Анастасія. Палили у пічці дровами, які привозили з лісу возом чи саньми. Найчастіше цю роботу виконували тато з старшим братом Федором. У господарстві було два коні, дві корови, свині, кури, поле. Батько Марії Василівни брав участь у Першій світовій війні, був поранений ( без ока) і отримував гроші. За гроші він старався докупити землі для родини. З посуду у хаті були молошники і глиняні миски. Пізніше були вже розмальовані тарілки, які розставляли на полицях.

Одяг шили з грубого полотна. Нитки отримували з конопель, які сіяли у кожному господарстві. Коноплі вибирали, мочили на криниці і у річці Масівка. Потім їх сушили і оббивали тверду частину, а залишалося волокно. Волокно розчісували і пряли з нього нитки веретеном. Нитки віддавали до людей, які мали ткацькі верстати і ткати полотно. Полотно вибілювали: мочили і прали праниками на криниці, тоді сушили на сонці, розстеливши на траві. Від сушіння на сонці воно ставало біліше. Тоді його знову мочили, прали і сушили і так кілька разів. З нього шили одяг. Літом ходили без взуття або плели з кори липи лапті. Взимку чоботи були роблені шевцем. Шкіру з телят вмів виправляти батько Марії Василівни. У мами був кожух пошитий зі шкірок.

Харчувалася родина тим, що вирощували на городі. Варили капусту, борщ, квасолю, картоплю, голубці з тертої картоплі, вареники. Муку на вареники отримували з пшениці розтертої на жорнах. Вона була темною.

Працювала вся родина на полі: сіяли, орали, збирали урожай, заготовляли корми для худоби. Молотили пшеницю ціпами, потім її млинкували( відвіювали від соломинок ) і зсипали в мішки.

Була в селі школа. Вона знаходилася в тому будинку, де зараз розташована сільська рада. Навчалися діти чотири роки. Тут вчилася також Марія Василівна. Її вчителем був Василь Зодорожний. З іншого боку був другий вхід до кімнати,де він проживав. У 1944 році вчитель Задорожний В виїхав в Німеччину, а пізніше – а Канаду. Він пропрацював в селі більше 14 років, займався освітянською роботою, був активним членом « Просвіти», сформував сільську бібліотеку. У 1944 році до школи приїхало працювати три молодих вчительки.

Жителі села у переважній більшості українці і сповідують греко-католицьку віру. Старенька церква, яка зберігається у селі, побудована в 1755році. Це вже третя церква. В цю церкву ходила родина Марії Василівни. Священником був тоді Павло Штокалко. У нього був син Зіновій, він добре грав на бандурі. Після війни в селі церкву переводять на православну.

2. Перша більшовицька окупація

Радянські війська прийшли в село на початку осені 1939 року зі сторони села Кальне. Танки проїхали біля вулиці Масівка в напрямі дороги Бережани – Підгайці. По цій дорозі безперервним потоком рухалися колони поляків – втікачів. Вже з вершини кордону Кальне- Щепанів танки почали обстрілювати поляків на цій дорозі. Через деякий час в селі появилася кіннота.

Наступного дня військові організували в селі мітинг, говорили про велике щастя визволення Західної України від польських окупантів, про необхідність організації груп самооборони і самоврядування, збирання зброї.

Кілька хлопців зібралися збирати зброю. Біля дороги Бережани – Підгайці броневик розстріляв двох. Почувши постріли біля дороги, солдати зчинили стрілянину в селі. Вони стріляли з вулиці Бережанської по людях хто проходив вулицею Хом’яківкою. Коли хлопці від дороги наблизилися до села, їх схопили і поставили до розстрілу «під стіну». Жінки з села прибігли і врятували їх від загибелі. Тоді ж хотіли розстріляти інших чоловіків, яких під час перестрілки повиводили з хат.

Радість визволення від польських окупантів в селі закінчилася вже на третій день появи нових окупантів: убиті невинні хлопці, інші побували «під стіною». З’явилися перші паростки жорстокості нових окупантів. Ейфорія визволення змінилася ейфорією страху та пригніченості.

Нова влада встановила нові порядки. Районним центром стала Козова. Туди приїхало багато урядовців. В кожне село прислали уповноваженого. У селі Щепанів їх було три. Вони вивідували все, що робилося і робиться. Особливо їх цікавило питання організації українських націоналістів (ОУН).

У селі закрили « Просвіту» і знищили бібліотеку. Із крамниці зникали товари. Часто проводяться зібрання, уповноважені агітують проти ворогів комунізму, за радянський спосіб життя.

Взимку 1940 року більшовики вивозять з села в Сибір польські родини (приблизно 40). Цей день був страшним видовищем: сильний мороз, плач дітей, команди і крики конвоїрів в будьонівках … На сім’ю давали одні сани, час збирання до години. Вже в другій половині дня всі депортовані сім’ї були завантажені на станції Потутори в холодні товарні вагони і відправлені в різні області Сибіру. Через декілька днів все залишене цінне майно було відправлено в районний центр. а худоба – на заготівельні пункти.

3. Німецька окупація

22 червня 1941 року – початок війни фашистської Німеччини і СРСР.

Цього ранку над селом появилися німецькі літаки, які на низькій висоті бомбили і розстрілювали військові частини Радянської армії біля залізниці Криве – Потутори, а також у лісі біля села Криве. Приблизно через тиждень на хаті – читальні появився синьо – жовтий прапор, але відступаючі частини Червоної армії зірвали його. Піхота і кавалерія рухалася в напрямі річки Масівка. В цей час почалися сильні дощі, кілька машин не могли проїхати, їх залишили за селом і спалили. Слякота не дала можливості німецькій авіації виявити ці відступаючі маси солдат, це врятувало не тільки солдат, а і село від бомбардування.

Через декілька днів зриви артилерійських снарядів було вже чути на сході, в напрямі міста Тернопіль.

В липні, згадує Марія Василівна, кілька сільських хлопців ходили в Криве дивитися на німців, які розмістилися в панському саду. Вони дозволяли спілкуватися з ними, було чути там музику, німецькі солдати милися, доносився запах парфумів. Склалося таке враження, що вони виїхали на прогулянку і їдуть на розваги.

У час німецької окупації село входило в Бережанський округ, всі державні установи знаходилися в Бережанах. Вже в 1941 році село було обложене податками. За здачу хліба (контингенту) селяни одержували мізерну плату і талони на промислові товари.

В 1942 році з села німці забрали багато молоді до Німеччини на роботу. Деякі з них повернулися, а інші залишилися жити по різних країнах: США, Канаді, Англії, Австрії, Німеччині, Австралії.

У 1942 році померла мама Марії Василівни і вся жіноча робота по господарству лягла на її плечі. Сестра в цей час вже вийшла заміж і проживала окремо.

У селі було дві єврейські родини, яких німці забрали до Козови на знищення. З цих родин громада села заховала від німців двох – Герцога Зіся і Ханну Ліпне, які залишилися живими і проживали в селі.

На початку 1944 року фронт наблизився до села, йшли бої за Тернопіль. В наше село вступила німецька військова частина. У кожному господарстві було поселено декілька німців, а у кого була велика стодола, то там розміщувалися до 30 – 40 солдат. Ця військова частина пробула в селі більше трьох місяців – до середини літа. Селяни жили своїм життям: орали, сіяли, заготовляли корми, а німці – своїм: навчання і стрільби в полі, наведення порядку, написання листів. Слід відмітити, що за цей час між селянами і німецькими солдатами не було ніякого інциденту. Правда, солдати скрито від офіцерів інколи міняли одежу на яйця, масло, сметану. У німецькій армії була сувора дисципліна, якої всі дотримувалися. Листи отримували солдати в той день, коли вони були написані. Кожен день з Німеччини прилітав літак біля шостої години вечора, який привозив листи і забирав зворотну пошту.

У травні в селі була велика облава, зловили багатьох хлопців і чоловіків від 14 до 40 років для відправлення в Німеччину. При виїзді з села частина їх втекла.

За три-чотири дні перед наступом радянських військ німецька частина, яка знаходилася в селі, перебралася в ліс.

4. Друга більшовицька окупація

Війна після війни

У липні 1944 року радянські війська без боїв ввійшли в село. Передові частини військ мали жалюгідний вигляд: в напівцивільній одежі, деякі на звичайних селянських конях і всі просили їсти. Більшість з них були з Хмельницької та Вінницької областей. За ними на конях,гарно вдягнені, в синіх кашкетах йшли загони НКВД.

Через два – три дні із районного центру Козова прибули представники радянської влади. Вони відновили радянську владу в селі: головою сільської ради зобов’язали бути Стельмаха М., а секретарем – Дяківського. Основні завдання – організація і здача державі сільськогосподарських продуктів, підготовка списків селян, особливо мужчин для мобілізації в армію. Чоловіків в селі залишилось небагато. Знаючи жорстокі репресії і дії НКВД, значна частина молоді села свідомо не хотіла знову потрапити в катівні і подалася на Захід. Друга частина поповнила ряди УПА, які вели збройну боротьбу проти загарбників – спочатку проти німців, а пізніше – проти московських. Багато із старших чоловіків працювали на ремонті залізниці і вони не призивалися в армію.

На людей накладали величезні податки: треба було здавати «хлібопоставки», значно більші ніж під час німецької окупації, платити за хату та інші будівлі. за кожний вулик, дерево, що росло на подвір’ї, люди здавали м’ясо, яйця, молоко, масло, овочі, шерсть… Найбільші податки накладали на тих, кого вважали куркулями, чи « неблагонадійними».

Якщо люди виконували хлібоздачу, то на них накладали ще й додатковий план. Тих, хто не виконав цього, засуджували або вони були кандидатами на вивезення в Сибір.

Великим лихом для народу була так звана державна позика – це страшне безсоромне здирство грошей з бідних людей. В селі підпис на «добровільну» позику в більшості випадків проводився так. Від хати до хати проходила група районних представників і місцевої влади (5-10 чоловік ). Двоє – троє заходило в хату і пропонували господарям добровільно підписатися на державну позику. В цей час решта представників розходилися по подвір’ю, господарських будівлях і шукали «компромату» - може є щось таке, яке не вписано до оподаткування (вулики, корова, вівці, кози тощо). Після того, як «компромат» знайдений, складали акт і господар або підписував зобов’язання на державну позику на велику суму, або акт направляли в слідчі органи.

З перших днів нової окупації комуно-московська репресивна машина розгорнула широкомасштабну боротьбу за знищення ОУН, УПА. Облави в селі, засідки, висилки в Сибір, арешти «ворогів народу», пошуки зрадників, провокації стали нормою життя. Часто у районний центр звозили вбитих українських партизанів, виставляли їх понівечених біля стін тюрми для залякування.

На Покрову, 14 жовтня 1944 року ранком, тільки почало світати, за селом в стороні річки Масівки почули вибухи і кулеметні постріли. Облава! Село оточене військовими. Як виявилося, облавники вислідили підпільників у хаті Івана Капелюха, яка була недалеко річки – кілометр від села. Енкаведисти закидали хату гранатами, але підпільники влучно їх відкидали назад. У хаті їх було чотири: Гуня Петро, Капелюх Петро, Квартнік Павло і один хлопець з села Криве Костів Дмитро. Вони вирішили прорватися, відстрілюючись. Першим біля хати впав Гуня Петро. Другий, поранений в ноги, на відстані 300-400 метрів ввід хати впав поранений Капелюх Петро. Він стріляв і дав можливість втекти і залишитися живим Квартніку Павлу і Костів Дмитру. Дмитра почали наздоганяти енкаведисти він крикнув «Слава Україні» і підірвався гранатою. В селі почалися обшуки, в цей день Був застрелений Набережний Михайло, що гнав пасти козу.

Пригадую одну облаву, коли в село нагрянуло більше сотні енкаведистів. Обшук тривав три дні. У кожному дворі обшук проводили 8-10 чоловік по декілька годин. І за цей час нічого не знайшли, хоча в селі знаходилося багато українських партизанів. Через дорогу від нашого дому в криївці Джульової Марини ховалося 12 чоловік. Криївка була обладнана між двома стінами. Витримка і мужність цієї жінки врятувала життя багатьом підпільникам. Поруч з її домом у Марії Фарини була криївка в хаті, вхід біля печі. В цей час там заховалося три підпільники. Енкаведисти господиню вигнали з хати, а там зробили слідчу кімнату. Сюди приводили підозрілих, знімали слідство і піддавали тортурам. Ці, що знаходилися в криївці, все чули: крики під час тортур, таємні розмови про організацію провокацій і сексотства тощо. Тоді через цю катівню пройшли Шанайда Михайло, Сарахманюк Павло та інші. Після почутого підпільники сказали собі, що краще смерть ніж потрапити в руки енкаведистів.

Якщо у війну фронт прийшов і відійшов, то з липня 1944 року до 1950 р село знаходилося у військовому положенні, в кожну хвилину могла статися збройна сутичка з представниками НКВД зі всіма наслідками: вбивства, пожежі, тюрма, Сибір. Незважаючи на жорстокий терор сітка зв’язків ОУН-УПА діяла. Багато мешканців села, ризикуючи життям, проявляли великий героїзм, переховуючи підпільників і допомагаючи їм.

За селом постійно були закріплені представники НКВД, які в селі проводили обшуки: прочитували все, випитували новини. Особливо жорстоким був один енкаведист. Від його побоїв передчасно померло багато юнаків.

Велика трагічна подія сталася в січні 1946 року. За чиїмось доносом енкаведисти на подвір’ї Марії Бабій викрили криївку, в якій переховувалися Павло Данилюк, Павло Квартнік, Андрій Богай і Павло Магаляс. Представники НКВД примусили Михайла Сташків намовляти хлопці, щоб ті здалися. Вийшов тільки Магаляс П. Інші три помолилися вголос і промовили: « Нема України – хай буде смерть!», і зірвали гранату. Їхні тіла забрали і відвезли в Козову. Місце поховання до сьогодні невідоме. Яке горе пережили родичі цих молодих людей, жаль за рідною кровинкою і страх перед владою, щоб не зізнатися,що вони з їхньої родини! Родина Андрія Богая втекли з села, жили в наймах у чужих людей. Боялися розправи.

1947 рік. Репресії посилюються. На Східній Україні радянська влада створила новий голод. Ранньою весною 1947 року із східних областей України приїжджали бідні голодні люди і вимінювали свої небагаті пожитки на збіжжя, картоплю, крупу… Кожного ранку, коли до станції Криве приїздив поїзд з Тернополя, до села приходило багато цих нещасних людей. В селі ранком господарі варили більше картоплі для того, щоб нагодувати приїжджих.

Пригадую як із приїжджих дві жінки ходили по полю. Ми подумали, що вони викопують посаджену картоплю. Коли підійшли ближче до них, то зрозуміли, що вони на осінньому картоплищі збирали померзлу картоплю. На станції Криве посадка в поїзд була важкою. Потрапити в вагон було практично неможливо. Люди з багажем ( мішками ) розміщалися на дахах вагонів.

У селі проживала Богай Магдалина. Вона була зв’язковою центрального проводу ОУН. У Львові її було заарештовано, перенесла жорстокі тортури, але нічого не розповіла. Магдалина відбула сибірське заслання, повернулася і дожила до здійснення її мрії – незалежності України.

5. Село під час колгоспу

У лютому 1949 року під шаленим тиском владних структур, особливо НКВД, в Щепанові організували колгосп,,31-річчя Радянської Армії’’. Людей зібрали у школі і примусили письмово дати згоду на вступ до колгоспу. З господарства Марії Василівни забрали коня, віз, плуг, молотарку і також землю. Об’єдналося біля сто господарств. Через сто років у селі було відновлено кріпацтво – колгоспне кріпацтво. Адже кріпацтво було скасоване Австро-Угорською імперією у квітні 1848 року.

Про колгоспну систему люди вже знали, від голодуючих, які приїжджали у 1947 році. Однак, в час організації колгоспів велась брехлива пропаганда про переваги колгоспного ладу. Наголошувалося, що колгосп – це добровільне об’єднання із спільною обробкою землі та розподілу вирощеного врожаю.

Але після першого року роботи колгоспу більшу частину зібраного врожаю здали, як державні поставки. А людям роздали по 200 грамів висівок на трудодень. Районні працівники сумлінно оберігали кожну зернину,щоб хтось не взяв жменю.

Перші роки колгоспного життя були дуже важкими – селяни не вміли красти! Адже злодійство в селі вважалося великим соромом. Крім того за Сталіна існували дуже жорстокі закони проти крадіжок.

У колгоспі праця була важкою: посіяні зернові вручну серпами жали, звозили на тік, там стояла парова молотарка яка молотила пшеницю. Палили в ній дровами і вимолоченими снопами. Цукрові буряки обробляли вручну але найважче було їх збирати восени. Лопатою треба було викопати, почистити потім ящиками вантажити. Садили в колгоспі і картоплю, яку теж треба було викопати лопатами і завантажити на вози. Організовані були ферми, тут вся праця також була нелегкою, крім ручної роздачі кормів також поїли худобу відрами.

У 1952 році у селі скасовують сільську раду, її об’єднають з Кальненською. Відновлено її було у 1990 році.

У 1953 році помер Сталін. В селі всі були стривожені і невизначені. В школі стояв великий його портрет. Пам’ятає Марія Василівна, що вчителька плакала.

село окупація фашистський більшовицький колгосп

Висновки

Як бачимо, багато горя пережила українська нація за час свого становлення. Тому варто замислитися над тим, аби не втратити власної незалежності після довгих років страждань. На нашу думку, слід згадувати минувшину свого народу, щоб не допустити помилок сьогодні та надалі.