Початк граматичної традиції

Вступ

Після поділу Польші у 1772р Галичина потрапляє у склад Австро-Угорської імперії, маючи такі культурні показники: українські шляхта і міщанство (вищий прошарок) асимільовані польською культурою, духовенство (середній стан) і слеянство–українці за національністю і греко-католики за віросповіданням, а культурноосвіченою є лише одна українська верства–священники. Не дивно, що все культурне життя українців Галичини того часу зосереджуються навколо Ваиліанського чину. Саме ченці–василіанці стають ініціаторами нових шкіл; маючи власні лрукарні в Почаєві та Києві, видають книги церковнослов'янською українською або майже чистою українською мовами" 1) . Так, після 1772р у Галичині з'являються твори духовного і зрідка світнього змісту, як-от: "Народо віщаніє" або "Слово к народу католіческому" (1778р), "Бесіди парахіяльні" (1789р), "Книжиця для господарства" (1788р), "Політика свідка" (1790р). Досліники вважають, що твори написані мовою, хоч і не чистою українською, але [1]
вже наближеною до неї.

Однак прихильникосвіченого абсолютизму цісар Йосип II закриває більшість греко-католицьких церков і монастирів, вважаючи, що церква повинна підлягати державі і цому, цісареві. Звідси зменшується і культурна праця ченців-василіан.

Нова надія на духовний розвій у галичан з'являється з відкриттям у 1787р при Львівському університеті українського відділу, богословні та та філософські науки. У цей час виникають спроби читати лекції не тільки латинською мовою, але й тодішньою книжною українською. Правда, вся наукова традиція викладачів написана–таки іноземними мовами (латинською німецькою і польською). В університеті працюють вчені, які в тій чи іншій мірі актуалізували деяку форму літературного викладу, а саме: Петро Лодій (до 1801), Модест Гриневецький (1758-1823), викладач богословія; Арсеній радкевич (1759-1821), викладач схдних мов; єпископ Микола Скородинський (1757-1805), О. Гарасевич (1763-1830). Наскільки це було проблематичним, засвідчують рукописні матеріали Я.Головацького про П.Лодія, теоретичної і практичної філософії, викладача математики і нумізматики. За часів його діяльності "въ школахъ усюди вчили класичної латинської мови, а народних мов не допускали до практики викладання", однак П.Лодій тільки маттематику читає польською мовою, інші ж дисципліни —тогочасною книжною українською: Языкъ той був нэ словяньский церковный, нэ руский народный, але книжный, злотеный из обох"[2]
.Зрозуміло, що П.Лодій, започавши таку мовленнєву практику у вищій школі стоїть перед фактом і термінотворення, і перекладу. Ці проблеми йому приходиться вирішувати самостійно, однак його діяльність стає зразком для інших, майбутніх, літературної форми української мови.Очевидно, в своєму імпліцитному вияві і починається теоретичне пізнання цієї форми і досвід такого авторитета, яким був у науці П.Лодій для галичан, дає для інших зразок компромісного, як на наш час, але цілком вмотивованого в пору Лодія шлях побудови літературної форми "из обох"—книжної і народної.

Позитивну роль П.Лодія у формуванні літературної мови в Галичині у свій час підкреслює М.Возняк: "Як ся мова якою писав Лодій, була би вдерталася у школах, від неї легко було перейти до народної мови"[3]

На жаль,український відділ при Львівському університеті проіснував лише до 1809р., так і не зреалізувавши свого внеску у витворення літературної форми української мови. Через німецьку, польську та чеську літературу в Галичину приходять ідеї романтизму. Вони проявлялися в зацікавленні народною мовою, піснями, народним життям, старовиною. Саме серед св'ященників і виникає увага доживої української народної мови, української творчості.

Чи не найшвидше ці ідеї зреалзувались у проповідях українською мовою, причому навіть не в Галичині, а у Відні, актуалізуючи потреби літературного викладу.

Так, перший парох греко-католицької церкви св.Варвариу Відні о.Єронім стрілецький (1733-1833) свої проповіді продовж 20-ти років виголошує українською (у той час як у Галичині тільки польською ). На думку дослідників, саме він укладає першу граматику тодішньої української літературної мови, шо становить перехід від церковнослов'янської до української мови[4]
. Очевидно, це було у 1777р перед цого поїздкою до Відня, граматка має назву „ Grammatyka (ruska) krotkaprzezStreleckiego”(надрукована в Почаєві без вказівки на рік. Вважають, що саме її, ймовірно, мали Снігурський та Пасловський, наступні укладачі граматики руської мови.[5]

І.Лаврівський (1773-1820) — ректор Лвівської греко-католицької семінарії, канонік у Перемишлі— першим у Галичині починає виголошувати проповіді українською мовою, яку вже вважає самостійною і окремою від інших слов’янських мов. Цей дослідник працює над укладенням тлумачного словника української мови, укладає буквар, збирає матеріали до української історії[6]
.

П.Пасловський (1792-1846)– парох церкви св.Варвари у Відні теж виголошує проповіді українською мовою, укладає навіть з них збірник. Пише рукописну граматику української мови.[7]
На думку М.Возняка, саме вона служить основою для першої друкованої української граматики в Галичині– граматики Й. Левицького.

І. Ольшовський (1784-1804)—парох при церкві св.Варвари в одному з листі до Віденськоїконсисторії у 1812р уже підкреслює відмінність живої української мови від мови літературної.[8]

І.Снігурський (1784-1847) як парох при церкві св.Варвари у Відні з 1812р виголошує проповідь українською мовою (до нього це робили І.Стрілецький і І. Ольшовський). Прогресивний діяч свого часу, який ширить ідеї щодо окремішності української мови від інших, її самостійність. Дбає про розвиток української свідомості в представників духовенства Підтримує прогресивні починання серед молодшого духовенства– І.Могильницького, І.Лаврівського, Й.Лозинського, Й.Левицького. Залешились твори в рукописному варанті, серед них і проповіді українською мовою.[9]
Яскравим свідченням года них дослідників до літературної форми є рукописні граматики. Наприклад, П.Паславський залишив „Скорочену руську граматику і збірник проповідей”, які, нажаль, згоріли.[10]
І.Лаврінський почав працювати над своєю граматикою у 1815р; У листі до О.Востокова В 1822 він уже згадує, що праця наближається до завершення, однак і на період 1832р все ще бракувало останньої частини–синтаксису (цікаво, що перша друкована граматика в Галичні Й.Левицького „Grammatikderruthenischeroderklein-russischenspracheinCalizien” (Перемишль, 1834 ) присвячена саме І.Лаврінському). Працював над своєю граматикою і І.Могильницький (1777-1831). Відомо, що митрополит М.Левицький просить дозволу на друк цієї праці в губернатора гр. Тааффевже 18 вересня 1823р. Після клопотань з’являється повідомлення від 10 лютого 1824р, що „друкови рукописи не стоїть нічого на перешкоді .2

Як бачимо завдяки діяльності греко-католицьких священників у галичині починається відлін власної граматичної традиції, яка стає базою у формуванні знання про українську літературну мову. Тому вважаємо, що початок наукового пізнання літературної форми має свої особливості.

По-перше, воно відштовхується від знання церковнослов’янської мови, чого не трапилось у граматичній традиції східної України. Перша граматика української мови О.Павловського (1818р) орієнтується на живу народну мову. З цього часу окреслюється дві традиції наукового пізнання літературної форми. Представники першої, щ найшвидше зароджується в Галичині, зазнали впливу церковнослов’янської мови; на думку М.Драгоманова, „не посміли узяти за основу своїх виводів граматичних малоруську простонародну мову, а намішали з нею у свої граматики и церковних и російських елементів”.Представники другої традиції, що зароджується дещо пізніше, ніж у Галичині, орієнтуються на живу народну мову.

По-друге, печаток наукового пізнання літературної форми зазнає впливу збоку граматичної теорії, яка стає своєрідним орієнтиром у виробленні галицькими дослідниками власої традиції розуміння сучасності літературної мови. Так, починається граматична теорія для галичан від граматики М.Смотрицького і закінчується діяльністю славістівкінця XVIII і початку XIXст, як от: Й.Добровського , В.Копітора, П.Карамзина, М. Греча, Лінде, О.Востокова та ін., у працях, яких знову зачіпалася проблема зв’язку церковно слов’янської мови з національними літературними мовами. Про те в якій мірі фактор зв’язка відіграє свою роль у формуванні граматичних погляідв, засвідчує діяльність І.Лаврінського. Ставши ректором греко-католицької семінарії, він добровільно починає викладати українську мову. Зрозуміло, що постає перед проблемою підручника, оскільки граматика М.Смотрицького для цього непридатна . Очевидно, моделював літературну форму в дусі галицької граматичної традиції, бо як тільки ознайомився з граматикою О.Павловського, приступив до праці над нолвим варіантом свого підручника[11]
. Цей момент виразно ілюструє орієнтирів у теоретичному пізнанні літературної мови

Теоретичне підгрунтя кодифікаторської діяльності галицьких мовознавців.

Мовознавці Галичини починали пізнання літературної форми української мови в умовах мегасоціуму Австро-Угорщини, який об’єднав духовне надбання різних народів— слов’янських і не слов’янських отож дослідники були знайомі з результатами наукових досліджень із культурно-історичного ареалу, що мав центр у Відні. Українці Російської імперії з огляду на економічну, адміністративно-державні і політичні зв’язки, а також звжаючи на російську літературну мову як основний засіб мовноївзаємодії належали вже до іншого культурно-історичного простору.

Розміщення Галичини на межі цих двох ареалів— західноєвропейського та східноєвропейського —уможливлювало досту п до наукової практики різних вчених. Тому граматичні праці І.Могильницького містять посилання на твори Й.Добровського, В.Копітара, П.Шафарика, М.Лооносова, М.Ггеча, О.Павловського, О.Востокова. Й.Лозинський у своїх працях апелює до поглядів Й.Добровського, П.Шафарика, В.Копітара, П.Павловського, О.Бодякського, Я.Грімма. Як засвідчують праці Я.Головацького, Вінг теж звертається до творів Й.Добровзького, В.Копітара, П.Шафарика, О.Востокова, М.Надеждіна, М.Максимовича, М.Крамзина, Бандтне, В.Даля, М.Цертелева, Й.Гердера.

Цілком логічно рпипустити, Взаємозв’яязок між Європейським науковим контекстом був значно глибшим, ніж це може відобразити система пояснень у мовознавчих дослідженнях. І як підтверження цього маємо міркування О.Маковея про одну із причин виступу Й.Лозинського із статею про правописну тему „O uprowadzeniu alecadta polskiego go pisminnictwa rusciego”– орієнтацію на правописну практику у південних слов’ян на початку XIX ст. А це ознучає, що Й.Лозинський зважає а) на критику В.Клпітаром основ російської азбуки у „Grammatik der Slarishen Sprache in Krain, Kдrnthen and Steyermark” (1808р); б)на ідею укладання латинської азбуки для усіх слов’н, яку випустив А.Пухмаєр, за що його критикував Й.домбровський; в) на зреформований Вуком Каджичем сербський правопис у праці „Wuk’s Stephanowithsch Kleine serbische Grammatyk, verdeutscht und mit einer Vorrede von Jacob Grimm”(Leipzig und Berlin 1826); г) на міркування П.Шафарика у праці Geschichte der Slavichen Sprache und Literatur (Ofen,1826). Тобто ідеюю Й.Лаврінського про латину в письменній практиці можна несподівано побачити в іншому контексті правопису, який би тільки сприяв єдності слов’янських мов.

Знання праць Й.Домбровського. Завдяки працям цього вченого Європа дізнається про славістику як науку. Діяльність дослідника відбувається на переломі двох епох – раціоналізму і романтизму. „У своїх творах він вказував … на красу й досконалість церковнослов’янської мови та на ті користи, що їх церковно слов’янські мови можуть з цеї високо культивованої мови найстаршогописменства більшости Слов’ян.”[12]
Такі думки протистояли полокофільогічним настроям української інтелігенції в Галичині і скеровували їхні міркування про літературну форму в нове русло: з одного боку, разом з пошаною до церковнослов’янською мови повертали пошану і любов до рідного слова (так вони бачили, що Й.Домбровський знає староукраїнські літературні пам’ятки); з другого боку, вони культивували і потребу в Галичині книжної мови; а з третього – вони були тим грунтом, на якому виростали вже власні погляди галицьких мовознавців. Щодо останього то показовими є погляди І.Могильницького про самостійність і окремленість української мови від інших, до яких так і не прийщов Й.Домбровський.

Й.Домбровський виступає прихильником об’єднання слов’янських діалектів з допомогою однієї літературної мови. Тому „виступив проти роздроблення слов’янського світу на багато літературних мов”; розвиток слов’янських мов видавався йому занепадом „старих досконалих форм і тому він закликав, щоби при творенні літературної мови спірати її на традиціях старої слов’янської кулатури”[13]
. Не дивно, що саме під впливом таких думок у галичан формується ідея мовної культури і мовної свідомості, яка їх прив’язувала до пам’яток старого письменства; звідси ідея літературної мови на народній основі ще не мала перспективи не тільки розвитку, але й навіть появи.

Однак праці Й.Домбровського – це спроба науквого пояснення проблем класифікації і статусу слов’янських мов взагалі, і проблем, пов’язаних з українською мовою зокрема. Проаналізувавши кореспонденцію Й.Домбровського з різними слов’янськими мовознавцями, взявши до уваги праці Й.Домбровського, К.Чехович висвітлює думку Домбровського про українську мову. 1. Й.Домбровський знає українські землі, хоч там і не був; так, у промові перед цісарем Леопольдом II у 1791р він подає статистичні дані про населення слов’янських країн і про Галичину зокрема; зазначаючи, Що її населення – À 2580769 жителів, означаючи їх терміном „ruзish”– руський; 2. Від польського вченого Бандтневін мав приклади живої української мови з околиць Заліщини та 65 українських пісень з галичини; 3.Цікавиться Буковиною і Великою Україною, має зразки української мови від невідомого харківського кореспондента. 4. Першу граматику української мови О.Павловського отримує тількиу 1826р (Що і позначилось на його міркування про статус української мови). 5. На означення української мови вживає назви Russiaminor (Латинська назва України), RussiaalbamaRussiamagna (про Білорусію і Росію) 6. Термін russisch у Й.Домбровського багатоозначальний: означає або східнослов’янські мови, або ро сійську літературну мову, або кожну східнослов’янську мову зокрема. 7. Термін ruthenisch – синонім до russisch, у листах К.Чехович знаходить ще одну назву – „linguarussica”. 8. Й.Домбровський звертає увагу на різницю між українською та російською мовами К.Чехович припускає, що Й.Домбровський міг бачити мішанину церковнослов’янської, української і польської мов у літературних пам’ятках, тому „очевидно пояснює собі як явище упадкове, яке мало доказуват нездатність української мови до вищого культурного життя”[14]
. 9. Дивиться на українську мову через призму поширених серед російських і німецтких мовознавців поглядів, що українська мова – це лише російський діалект, попсований польськими впливами.

Погляди Й.Добровського на українську мову виникли і під впливом його геополітичного критерію, застосованого до класифікації слов’янських мов: з огляду на розуміння історичної ролі конкретного народу, його історичної сили колись і тепер. Звідси „великі могутні народи, здібні творити власні держави, є для Добровського репрезентантами головних, т. зн. „такуючих”слов’янських мов”(цю думку проповідує в 1792р у першій класифікації слов’янських мов в праці „GeschichtederBцhmischenSpracheundliteratur”)[15]

Крім того в Й.Добровського була ідея можливих переходів між слов’янськими мовами через географічне положення в минулому і сучасному, вона привела його, по-суті, дол ідеї генеалогічного підпорядкування мов. Звідси в Домбровського виникає теорія „про походження кілкох слов’янських мов з однієї спільної прамови, причому для підтримки такої теорії притягаються спільні язикові прикмети”[16]
.

Думки про поділ слов’янських мов на 5 основних (Як зазначає К.Чехович: 1. Russisch, 2. Pohlnisch, 3. Illyrisch, 4. Croatish, 5. Bцhmisch),обгрунтовані в 1792р, через дварокизмінюється. Усіслов’янськімовиподіляєтеперуженадвакласи – східніізахіднімови, акоженкласнадалідиференціює. Досхідних (абопівденнихмов) належать russian і serlica, до західних (або півнвчних) –polonica і bohemica. Крім цих головних мов серед слов’янських Й.Добровський виділяє ще „мови мішані або посередні”, які мають ознаки від обох класів. Саме такою мовою він вважає українську, однак і тут його погляди змінюють, оскільки вважає її промвжною між сербською та російською, а пізніше між російською та польською.[17]

Й.Добровський дає галичанам важливу ідею – ідею плекання мови, яке охоплює її студіювання, аналізу граматичної структури і лексичного багатства, з одного боку, і розуміння літературної мови як засобу вищого культурнолго життя. За цим крилися глибокі думки кодифікації літературної форми і її функціонаьне навантаження у суспільстві. Тому не дивно, що для Й.Добровського лише та слов’янська мова могла мати статус самостійності, яка мала граматику, словник і літературу цією мовою[18]
.

[1]
Олександрович М. Історія нового українського письменства. Станіслав,1938, с 4.

[2]
Возняк М. До характеристики П.Лодія./ ЗНТШ, тCXIII, 1913, кн 1, с 149.

[3]
Там же, с 150.

[4]
Олександрович М. Історія нового українського письменництва. с 12.

[5]
Брик І.Й. Добровський і українознавство. Причинки до історії словянської Фільольогії/

[6]
Олександрович М. Історія нового українського письменництва, с 11.

[7]
Так же, с 12.

[8]
Шурат В. В.Копітар і єп.Ів.снігурський / ЗНТШ, тCXXV, ЗНТШ, тСXLI-CXLIII. Праці фільольо гічної секції у Львові, 1925. с5-6.

[9]
Олександрович М. Історія нового українського письменництва.с10.

[10]
Возняк М. Студії над граматиками XIXв. с 4,9.

[11]
Андрохович А. І.Лаврінський./ЗНТШ, т.CXXVII. Львів, 1919, с 116.

[12]
Чехович К. Іван Могильницький та Йосиф Домбровький./ с 52.

[13]
Др.К.Чехович. Іван Могильницький та Йосиф Добровський. с 55.

[14]
Чехович К. Йосиф Добровський і українська мова / Slavia, IX, 1930. Praha, с 708.

[15]
Чехович К. Йосиф Добровський і українська мова, с 711.

[16]
Там же, с 711.

[17]
Там же, с 713.

[18]
Чехович К. Йосиф Добровський і українська мова. С 716.