Чинники формування суржику

Суржик (буквально-невисокої якості суміш зерна різних культур – пшениці і жита, а також жита і ячменю, ячменю і вівса тощо; борошно з такої суміші) – поширена в Україні розмовна назва ненормативного індивідуального мовлення певної особи та соціолекту певної групи, що будується на основі змішування елементів двох і більше мов.

Українсько-російський суржик має як спільні, так і відмінні причини виникнення й існування з іншим надзвичайно несприятливим для української мови наслідком її контактування з російською мовою – масовим переходом носіїв української мови на російську мову. Це насамперед загальні умови непоправного соціального функціонування української національної мови під тиском переважання в більшості комунікативних сфер російської мови та відносно повільний процес утвердження української літературної мови Функції авторитетного й обов’язкового засобу спілкування (одним з наслідків чого стає неприщеплюваня з дитинства навичок автоматичного користування нею), а конкретніше: а) дедалі повніше втягнення носіїв української мови в російськомовне середовище – від порівняно немасових явищ 18-1-ї половини 19 ст. контактування з представниками вищих прошарків суспільства та державної адміністрації, впливу православної церкви, школи служби в армії і т. ін. до значного пожвавлення міжстанових і міжетнічних контактів та міграції населення в період утвердження капіталістичних відносин і ще більшою мірою в радянський час, з 30-х, особливо з 60-х рр. 20 ст.; б) неготовність української мови – як мови бездержавного народу, що століттями розвивалась в тіні російської мови, - своєчасно забезпечувати українськомовну частину соціуму відповідати номінативними засобами для позначення нових явищ і сфер соціального, політичного, виробничо0економічного,культурного життя та відповідними стилістичними засобами для мовної поведінки в тих сферах, що виходили за межі традицій побуту й родів занять; в) політичні обмеження з боку як царського, так і радянського режиму щодо повноправного соціального функціонування української літературної мови; г) як наслідок цього, дедалі глибше усвідомлення української мови як соціально непрестижної («простої», «сільської» і т. ін.) та безперспективної, а також небезпеки здобути репутацію «націоналіста» через постійне користування українською літературною мовою (користування суржиком – як «звичайною» мовою простих українців – такої підозри не викликало); ґ) на рівні національної ментальності значної частини українців – усвідомлення історичної, релігійної, психологічної близькості обох народів; д) на власне мовному рівні – фактор генетичної та структурної близькості української і російської мов як сприятливий ґрунт для цих соціальних та психологічних передумов. Але носії суржику (на відміну від тієї частини україномовного соціуму, яка повністю переходить на російську мову як основну для його мовної поведінки) не можуть або не хочуть остаточно поривати зі своєю базовою мовою.

Можна виділити три лінії у формуванні та функціонуванні українсько-російського суржику, які зумовлені різним культурно-освітнім рівнем, різними типами мовної поведінки його носіїв і ступенем їхньої лояльності до тієї чи іншої з контактних умов.

1) Суржик як мова досить спонтанного користування, що реалізується у мовленні осіб з недостатнім культурно-освітнім рівнем, котрі не тільки незадовільно володіють як українською, так і російською мовами, а й не надають особливого значення таким властивостям своєї мовної поведінки. Суржик тут виявляється в загальних рамках функціонування просторіччя в супроводі не тільки інших просторічних та діалектичних одиниць української мови, а й просторічних одиниць російської мови. Основною причиною такого суржику є нездатність мовців реалізувати свого потребу в номінативній діяльності на основі засобів тільки української мови. Його носіями є верстви україномовного населення як сіл, так і міст (не тільки переселенці із сільської місцевості в першому поколінні), причому не лише південно-східних регіонів, де відбуваються масові контакти україномовного населення з російськомовним, а й зокрема Галичини. Наприклад, численні русизми в мові сільського населення Львівської області (записи 1-ї половини 1960-х рр.): ссуда, розщитатися, участувати, принімати участь, потом, все равно, зокрема виробнича і сільськогосподарча лексика: проїзводство, погружчик, питомник, плотник, копка (копання), пропашка, уборка. Просторіччя або говіркова мова з численними русизмами є фактично єдиною формою мовної поведінки цих осіб. При перенесенні ситуації спілкування з розмовно-побутової до виробничої або офіційних сфер кількість таких позанормативних елементів може не набагато зменшуватися на користь літературної мови (української або російської)

2) Суржик як мова достатньо усвідомлюваного користування, що реалізується в мовленні осіб, котрі загалом знають як українську, так і російську літературні мови (зі школи, зі ЗМІ; російську, крім цього, -- насамперед з постійного російськомовного оточення, а українську – останнім часом з офіційного спілкування, діловодства), хоч і не мають навичок мовного автоматизму в користуванні ними, особливо першою. Носії такого суржику відчувають не тільки певний брак відповідних номінатних і стилістичних засобів української літературної мови у своїй мовній компетенції, а й незручність у користуванні нею (за межами її обов’язкового вживання) як не прийнятою, непрестижною в їхньому мовному середовищі. Але з другого боку, ці особи не виявляють прагнення до повного переходу на російську мову (принаймні в усній формі комунікації), також, безперечно, відчуваючи психологічну незручність такого кроку. Вводячи до свого мовлення численні русизми з метою не тільки номінації, а й»піднесення» свого культурно-мовного образу (із заміною, зокрема, й українського діалекту та просторічних одиниць на російські літературні: наприклад, діалект м’ясо на російський літературний м'ясо, а не український літературний м’ясо) і показуючи, т.ч., що вони вже переросли рівень провінціального, «сільського» оточення та перейшли до «культурнішого» міського, ці особи разом з тим продовжують демонструвати етнічно-мовну лояльність щодо свого традиційного середовища. Така мотиваційна основа суржику характерна переважно для україномовного населення загалом російськомовних міст (насамперед, звичайно, вихідців із села), для певних категорій жителів сільської місцевості (зокрема, для осіб на керівних посадах), і, якщо говорити про регіональні відмінності, вона непоказова для Галичини. Мовна поведінка носіїв такого суржику загалом характеризується українсько-російською (з переходом їх у відповідних ситуаціях за межами звичного середовища на спілкування російською мовою) або (тепер дедалі частіше) українською функціонально-стильовою (з переходом на спілкування українською літературною мовою) диглосією.

3) Суржик як мимовільне й більше того - небажане для самого мовця явище при контрольованому користуванні мовою – як базовою ( наприклад, досить частотні русизми в українському мовленні осіб з базовою українською мовою, що загалом володіють її літературною формою і прагнуть спілкуватися нею, або українізми в російському мовленні осіб з базовою російською мовою), так і не базовою, другою (наприклад, русизми в мовленні осіб з базовою російською мовою при переході їх на українську мову спілкування; випадки такого переходу тепер стали досить помітним явищем). На відміну від двох попередніх форм вияву суржику, які не тільки реалізуються в мовленні, а й сформували вже певну нішу в загальних межах українського просторіччя, третя форма функціонує на рівні індивідуального мовлення й визначається тільки рівнем мовної компетенції осіб (хоч певний набір лексично-фразеологічних русизмів є спільним для українко-російського суржику в цілому).

Суржик існує не тільки в усній, а й у писемній (у приватному листуванні, оголошеннях у громадських місцях; останнім часом у зв’язку з розширенням сфер функціонування української мови як державної – і при її службовому використанні: у сфері обслуговування тощо) формах вияву. Елементи суржику простежуються в деяких народних піснях, що побутують у Східній Україні, а також на Кубані та в інших місцях компактного поселення українців у Росії, наприклад: «Ой машина ти желєзна, Куди милого завезла? Ой машина ти, цівочок, Подай милий голосочок. Налий, мати стакан чаю, Бо я їду, уїжжаю. Налий, мати, стакан рому, бо я їду до прийому»; «Правой ручкою обняла Та й поцілувала» («Ой при лужку, при лужку»).

Суржик виявляється насамперед у масовому запозиченні лексично-фразеологічних русизмів, переважно в українському фонетичному та морфологічному оформленні: больниця, пойняти (ть), розрішити (ть), щитати (ть), не положено, ніззя, конєшно, уп’ять, пошти «майже», по силі возможності; участувати (ть), оказувати (ть) помощь. Фонетичні (акання, і зам. й пом’якшення приголосних перед е або перехід е після пом’якшених приголосних в і тощо) та морфонологічні, словотвірні й певні морфологічні русизми звичайно лексикалізовані, не поширюються як регулярне явище на однотипні українські лексичні одиниці: хароший, нада, канєшно, спасіба, симпатичний, понімати (ть), дєтський садік, сімдесят, дєнь рождєнія, тілівізор, скільки часов?; уст раювати (ть), при уборці та при уборке (-є, -і) (але звичайно тільки в сорочці й подібні); настройщик, смєнщик, окуліровка; оформлення іменників в іншому граматичному числі (мебель). Власне морфологічні, а також синтаксичні русизми трапляються рідше: наприклад, оформлення іменників в іншому граматичному роді (гірка полинь, сильна біль), відмінкових формах (у родовому відмінку, однина, іменник чоловічого роду на приголосний з флексією -а/-я замінюють -у/-ю: холода, холодца і т.ін.), у формі множини на –а/-я дома, учителя і подібні; синтаксичні зв’язкипри керуванні, що калькулюють російські зразки дякую вас, пробач мене.

Якщо до початку 1990-х слід констатувати постійне наростання українсько-російського суржику у сферах неофіційного спілкування в плані кількісного збільшення в ньому елементів російської мови (порівняйте навіть баб ушка і дєдушка) і розширення його функціонування по території всієї країни та одночасно помірне використання його елементів у художній творчості, то пізніше в ділянках мовної комунікації, що звичайно обслуговувалися суржик, і в мовній поведінці осіб, які звичайно спілкувалися суржиком, окреслюється кілька інших тенденцій розвитку. Зокрема: а) у зв’язку з розширенням сфери соціального функціонування української мови як державної, з одного боку, активізувався перехід носіїв суржику на усне й писемне спілкування українською літературною мовою, а з другого – внаслідок цього ж посилилося засмічення літературної мови на рівні мовлення елементами суржику; б) у зв’язку зі становленням сфери приватної форми власності в установах цього типу в південно-східних і центральних регіонах, включно з Києвом, стало звичайним функціонування цілком літературної російської мови (зовні це особливо помітно в закладах сфери обслуговування); якщо в радянський час в установах подібного профілю звичайно спілкувалися російською літературною мовою в її «південноросійському» варіанті або українсько-російським чи російсько-українським суржиком, то тепер такі ознаки мовлення дедалі більше характеризують перевірку тільки виконавців некваліфікованих робіт; в) у зв’язку з загальною демократизацією суспільного життя і зняттям редакторських обмежень різко активізувалося вживання стилізованої форми суржику в художній творчості, в розмовному жанрі естради (нерідко в утрируваній формі, відсутній у самій живій мові, наприклад у Б. Жолдака: «про ізвращенцьов», «…який, хоч полностью осліпльонний своєю нездоровою страстью, а все таки собрата прекратіть на время отношенія к нівєсті»).

Прогнозуючи майбутнє українсько-російського суржику, є підстави стверджувати, що: а)відбувається поступовий перехід частини носіїв суржику на спілкування українською літературною мовою, і цей процес може бути вже незворотним; б) явище «забруднення» української літературної мови, неминуче при розширенні кола носіїв і сфер використання будь-якої літературної мови, має, звичайно тимчасового характеру; в) хвиля демонстративного захоплення суржиком у художній творчості, втрачаючи свою епатажність, неминуче піде на спад; г) дальша ж доля конкуренції між українською і російською літературними мовами, які заповнюють ніші мовної комунікації, що вивільняються від суржику, залежить уже від загального розвитку мовної ситуації в країні.

Явище українсько російського суржику стало привертати до себе увагу особливо з останньої чверті 19 сторіччя (наприклад особливості мовлення персонажів української драматургії та критика з цього приводу сатиричне виведення М. Старицьким та іншими письменниками носіїв суржику уже як соціальних типів). В. Жаботинський. Констатуючи це явище як « явну хворобу української мови» (1904), доходив висновку про її занепад, умирання. У радянські часи суржик трактували переважно як проблему культури мови (як української, так і російської в Україні), говорилося про «безграмотний суржик», обережніше про «начальствений суржик». З кінця 1980-х рр. суржик вже стали відверто інтерпретувати як неспростовний доказ глибокої русифікації української мови, говорити про «колоніальний суржик». Значно активізувалося творення і вживання похідних цього слова: суржиковий, суржикізація, суржикізм, суржиконосій та інші. Саме визначення суржику щодо змішаної мови відоме з 1920-х рр.