Этическая философия Г. Сковороды /Укр./

Філософсько-етичні погляди Григорія Сковороди

Вступ

Розвиток духовної культури українського народу нерозривно пов’язаний з іменем великого філософа, педагога, поета і письменника Григорія Сковороди. Його діяльність припадає на другу половину XVIII століття. Внесок митця у суспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти лише у зв’язку з соціально-економічними процесами тієї доби. У цей час посилилася визвольна боротьба закріпаченого селянства. На фоні цих подій формувалися погляди і переконання Григорія Сковороди. Він виступає з протестом проти світу, в якому панують жорстокі порядки, соціальна нерівність, ганебні пристрасті. Сковорода таврував можновладців, пройнятих жадобою наживи та владолюбністю. Світ зла у нього досить конкретизований, його носіями він вважає поміщиків, глитаїв, здирників, панство, духівництво.

Це був поступовий прогрес сходження від простої критики і заперечення існуючого суспільства до складання та вироблення певного філософського вчення, що складалося із систематизованих та всебічно обгрунтованих поглядів і принципів. Від літературних творів у вигляді віршів та епіграм, висміюючих державний лад і притаманні йому недоліки, Сковорода з часом переходить до складання філософських притч, діалогів та творів, де замислюється не над конкретними, а над вселенськими проблемами. Його цікавлять морально-етичні, естетичні принципи, питання педагогіки та виховання всебічно розвиненої і високоморальної особистості. Крім того, Сковорода звертається до питання побудови світу та сенсу людського життя і щастя.

Звичайно, щоб зрозуміти філософсько-педагогічні погляди Григорія Сковороди, необхідно детальніше прослідкувати його життєвий шлях та процес становлення і формування його як великого філософа, літератора та педагога, що залишив помітний слід в історії українського народу.

1. Формування філософсько-етичних поглядів Г. Сковороди

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака. В 1734-1753 роках з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. Протягом кількох років (1741-1744) обдарований юнак був співаком придворної капели в Петербурзі. Залишивши капелу, Сковорода знову повернувся до навчання в Академії.

У 1745 році прослухавши дворічний богословський курс, Сковорода як один із кращих учнів Академії, що “… швидко перевершив ровесників своїх успіхами і похвалами”, був представлений полковнику Г. Вишневському і в складі його комісії по заготівлі вин в Токаї для царського двору відбув до Угорщини, де перебував до 1750 року. На цей час припадають також його подорожі по Австрії, Словаччині, Польщі, Італії.

Повернувшись на Україну, в 1751 році Сковорода деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії.

У своєму курсі лекцій він пропагував думки, які суперечили офіційно-догматичному погляду на поезію, Сковорода рішуче відкинув вимогу наставників семінарії дотримуватися існуючої традиції, заявивши єпископу Н. Срібницькому: “Одна справа пастуша сопілка, інша - пастирський жезл”. Після цього йому довелося залишити семінарію, і він востаннє повернувся до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1753 року.

Як здібного вихованця митрополит Тимофій Щербацький у 1753 році рекомендував Григорія Cковороду домашнім учителем сина багатого поміщика С. Томари. Не бажаючи терпіти образи в родині Томари і маючи свої власні погляди на виховання та проблеми педагогіки, через рік Сковорода залишив це місце і здійснив подорож до Москви. Майже рік він провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення на Україну Сковорода знову посідає місце домашнього вчителя. На цей раз у маєтку С. Томари в селі Ковраях він перебував до 1758 року. Тут почалась його літературна творчість. У Ковраях він написав перші вірші, згодом включені до збірника “Сад божественн?х песней”. Подальше життя письменника пов’язане з Слобожанщиною. Протягом кількох років Сковорода обіймав посаду викладача в Харківському колегіумі, де в 1759/60 навчальному році викладав поетику, а потім – курс синтаксими та грецької мови.

У колегіумі Сковорода познайомився з учнем М. Ковалинським, з яким підтримував дружні зв’язки протягом усього життя. Це спілкування мало творчим наслідком багату латинську епістолярну спадщину Сковороди. Ковалинському українська культура завдячує тим, що він склав біографію свого вчителя.

Через вільнодумство і розбіжність у переконаннях з наставниками колегіуму та через наклепи Сковорода був змушений залишити улюблену педагогічну роботу. У 1768 році його запросили викладати курс етики у додаткових класах при Харківському колегіумі. Але, оскільки просвітительська концепція моралі суперечила офіційно-церковним догмам, його звільнили з посади.

У 60-х роках, працюючи викладачем у Харківському колегіумі, Сковорода написав багато віршів старокнижною українською та латинською мовами.

Останні понад 25 років життя Сковорода провів у мандрах по Слобожанській Україні, що давало письменнику-мислителю багатий матеріал для творчості. Саме в цей період були створені його основні філософські твори-трактати, діалоги та притчі. З написаних у різний час віршів він уклав збірник “Сад божественн?х песней”. Створені частково в 60-ті, частково у 70-ті роки байки у 1744 році були об’єднані в збірник “Басни Харьковскія”.

Крім того, у період мандрів по Україні Сковородою були написані такі філософські твори: “Діалог, или розглагол о древнем мире”, “Наркісс. Разговор о том: узнай себе”, “Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни”, “Разговор, називаем?й алфавіт, или Букварь мира”, “Израильский Змій”, “Діалог. Имя ему – Потоп змеін” та інші.

Різностороння творчість Сковороди як філософа-мислителя, письменника, педагога, його суспільно-історичні, етичні й естетичні погляди становлять важливий етап у розвитку вітчизняної наукової і суспільно-політичної думки.

Більшість дослідників творчої спадщини Сковороди підкреслювали його самобутність. Він був “мислителем самобутним, оригінальним. Він не повторював сліпо думки і теорії своїх попередників, а переосмислював їх крізь призму свого світоуявлення і відповідно до самим ним поставлених перед філософією завдань. Він був справжнім сином часу свого і свого народу”.

Головну роль у становленні Сковороди як ученого відіграла Києво-Могилянська Академія. Саме тут майбутній філософ опанував античну спадщину, зокрема ідеї Сократа й Платона, Ціцерона й Лукреція Кара; пізнав вчення великих природознавців Коперніка й Галілея, Бекона й Декарта, сприйняв критичне ставлення до Святого письма, поступово переконувався в безмежних можливостях розкріпаченого розуму вільної людини.

Світогляд Сковороди як просвітителя-демократа формувався також на українській літературній спадщині XVII століття з її гуманістичними традиціями й літературі Нового Часу, пов’язаної з народною творчістю і просвітницькими ідеями.

Учитилями Сковороди в Академії були такі прогресивні професори, прихильники просвітницьких ідей, як Варлаам Лащевський і Гедеон Слонімський, послідовники школи Феофана Прокоповича й Симона Тодорського, Тихін Александрович і Досіфей Галятовський, прихильники новітньої течії в Академії, а також талановитий філософ, просвітник Георгій Кониський. Як свідчать документи, Сковорода з повагою згадував своїх учителів, захоплювався їх творчістю. Філософські курси викладачів Києво-Могилянської академії привертали увагу багатьох учених як джерело вивчення філософської думки в Академії. Дослідження вчених показали, що в основі філософських курсів був не томізм, а вчення Арістотеля, очищене від теологічних догм в період Відродження. Воно несло у собі “ ті ідеї Реформації і світського гуманізму, яких вимагало тогочасне суспільно-економічне життя”

Використовуючи творчу спадщину античних авторів (Арістотеля, Анаксагора, Демокріта, Епікура), професори Академії зверталися також до праць учених-гуманістів Муціона Руфа, Агріколи, Еразма Роттердамського, Яна Амоса Коменського та ін. Пізніше, коли православ’я почало втрачати свою роль як ідеологія національно-визвольної боротьби, вчені Академії починають цікавитись природничими працями та філософськими творами представників Нового Часу. Це – Тихо де Браге, Галілей, Коперник, Бекон, Декарт, Гоббс, Спіноза, Гассенді.

Серед діячів Києво-Могилянської академії XVII – першої половини XVIII століття провідне місце в розвитку філософської думки займали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, С. Явор-ський, а також Й. Кроковський, В. Ясинський, Ф. Прокопович, М. Козачинський, Г. Кониський. В академічних курсах цих представників філософської думки не рідко заперечуються церковні догми як критерій істини, визнається вічність матерії й об’єктивного світу. Природа, на думку І. Гізеля і Й. Кононовича-Горбацького не народжуеться і не зникає, а існує незалежно від людського розуму, не є його витвором. Обидва вчені визнавали основне положення сенсуалізму про те, що пізнання об’єктивного світу починається з досвіду, з відчуття. Богу ж залишалася роль першотворця й першорушія. Так з’являється теорія двох істин, намагання виділити теологію від філософії. Перша повинна була займатися надприродними речами, а філософія – реальними, “що існують самі по собі”.

Зростав інтерес вчених Академії до природничих наук, які грунтувались на довідних знаннях. Це був час поступового виділення природничих наук з філософії. Курси вчених несли в собі елементи астрономії, фізики, біології, медицини, хімії. У своїх лекціях професори Академії часто посилалися на медиків – природознавців Авіценну, Авероеса та ін.

Філософській науці, як і прогресивній суспільно-політичній думці, що формувалася у Київській академії, були близькими ідеї Відродження і Просвітництва. І хоча вітчизняні вчені перебували ще значною мірою під впливом релігійної ідеології, їх боротьба проти томізму, використання досягнень прогресивної думки сприяли вивільненню філософії, як і інших наук, з-під влади теології,перебудові духовного життя на основі науки й освіти.

У другій половині XVIII ст. Синод, намагаючись закрити доступ у Київську академію матеріалістичним ідеям французських філософів XVIII ст., заборонив її професорам складати самостійні курси лекцій і наказав читати філософію за системою Лейбніца і Вольфа, за підручником Баумейстера і Пурхоція.

Почесне місце в історії розвитку прогресивної філософської думки, започаткованої в Київській академії, належить її вихованцю Григорію Сковороді.

Роки навчання Г. Сковороди в Києво-Могилянській академії стали періодом формування його як передового мислителя, прямого спадкоємця і продовжувача прогресивної суспільно-історичної і філософської думки кращих представників Академії. А тісний зв’язок з народом, невтомна праця підняли його на вищий щабель порівняно з академічними вчителями.

В умовах жорстокого, всезростаючого соціального і національного гноблення на Україні в другій половині XVIII ст. Сковорода йшов у народ, своєю працею, прикладом свого життя, словом невтомно і наполегливо “сіяв розумне, добре і вічне”. В цьому - вся велич Сковороди - Просвітника, який “з’явився на світ, в якому йому судилося стати світлом”, і таким залишитися в пам’яті народній.

Помер Григорій Савич Сковорода 9 листопада 1794 року в с. Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського району).

Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю вітчизняної культури. Він писав пісні і музику до них, вправно грав на кількох музичних інструментах, малював, а головне - створив численні літературні і філософські твори. Його спадщина належить до визначних надбань вітчизняної прогресивної культури XVIII ст., а його ім’я посідає помітне місце в ряду видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу України. У свідомість сучасників та нащадків він увійшов насамперед як народний вільний мислитель, мандрівний учитель життя, в якому висока освіченість поєднувалася з мудрістю трудящої людини. Мужність Сковороди, зневага до багатих, протест проти несправедливості і зла, засудження наживи, духовна незалежність створили йому в народі добру славу. Вже в XVIII ст. його пісні та “псалми” увійшли до репертуару кобзарів і лірників.

В його вченні, характерні його протесту проти існуючого ладу відбилися переживання і настрої трудового народу, моральна чистота його прагнень, неприйнятя суспільних порядків, що несли нечість духу, занепад духовних цінностей. Тому і в наш час не може не захоплювати велична постать Сковороди, його життєве кредо, послідовність в відстоюванні своїх переконань, безкомпромісність. Все життя письменника-філософа було наочним втіленням його філософського вчення.

2. Вчення Г. Сковороди про три світи і дві натури.

Основною проблемою філософії Сковороди, як уже відзначалося, є проблема людини, її щастя і шляхів досягнення цього щастя. Ця проблема органічно випливає з філософської системи Сковороди, з його вчення про дві натури і три світи. Логічним завершенням філософського вчення були не лише розроблені на його основі етичні принципи, а й власне життя філософа, яке він підпорядкував реалізації цих принципів. В своєму практичному житті він прагнув не відступати від них. Отже, щоб зрозуміти і сенс життя Сковороди, і сутність його філософії, необхідно розкрити зміст його філософської системи.

Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів і двох натур: “Весь мір состоит из двух натур: одна - видимая, другая - невидимая. Видимая натура наз?вается тварь, невидимая - Бог”. Це перший основоположний принцип філософської системи Сковороди, спираючись на який можна стверджувати, що філософська позиція мислителя - об’єктивний ідеалізм.

Сковорода учив, що в усьому треба бачити двоїстість: видиме і невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, тлінне і вічне, твар і Бога, матерію і форму, старе і нове, явне і таємне.

Матеріальний світ існує всюди і не можна знайти жодного місця, де б його не було. Але так само всюди існує і невидимий світ, тобто виидмий і невидимий світи нерозривно пов’язані один з одним.

Думку про те, що основою всіх речей, їх діяльністю і рушійною силою є саме невидима натура (Бог, дух), Сковорода розкриває і поглиблює у філософському творі “Наркісс” (1767). У цій праці мислитель пише, що невидимість “першенствує” в усіх без винятку речах матеріального світу і в самій людині. А Бог є не що інше, як “вічна глава і таємний закон у тварях”.

Закон же цей є “господньою природою”, тобто невидимою натурою, що не підлягає тлінню. Вона всьому є основою, початком, а сама - безпочаткова, не обмежена ні часом, ні місцем, ні статтю.

Отже, у працях Сковороди Бог означає не тільки невидиму натуру чи просто натуру, а й закономірність, що лежить в основі існування матеріального світу.

Поняттям, протилежним за своїм змістом, до прийняття Бог, у творах Сковороди виступає видима натура, або тварь, терміном “тварь” філософ позначав світ речей, все матеріальне.

Матерію Сковорода називав “видимостью, внешностью, наружностью”, бо світ речей, на його думку, залежить від невидимості. Оскільки видимість минуща, вона може бути істинною, бо істинне, за Сковородою, тільки те, що вічне.

На думку філософа, з того, що в усьому існує два єства - невидиме (Боже) і видиме (речовинне), випливає неможливість зникнення, загибелі чого-небудь. Загинути ніщо не може, воно тільки втрачає свою тінь.

Викладаючи свою концепцію двох натур, Сковорода, хоч і визнавав невидиму натуру більш важливою, однак неодноразово підкреслював її тісний зв’язок з натурою видимою. Наголошував на їх єдності.

Важливе місце у вченні філософа займає питання співвідношення між сутністю і явищем, формою і матерією: сутність - невидима, явище - видиме.

Під поняттям “явище” Сковорода розумів матеріальний світ, об’єктивно існуючий, який чуттєво сприймається, тобто видиму натуру. Явище являє собою світ речей, в противагу якому сутність - духовна натура. Потрібно відзначити, що Сковорода проповідував об’єктивний ідеалізм, був спадкоємцем філософських ідей Платона.

Відносно співвідношення матерії і форми філософ стверджував, що матерія (або “вещество”) - світ речей, “твар”, видима натура. Протилежність матерії - форма - “нематеріальне у предметах”, “невидиме у предметах”.

За твердженням Сковороди, Всесвіт складається з двох “естеств” - матерії і форми. Матерія не постійна, рухлива, мінлива і, в цьому розумінні, - минуща; вона є зовнішнім, видимим , тлінним. Форма ж - це бож’є єстество, внутрішнє у предметах, невидиме, вічне.

Концепція трьох світів Григорія Сковороди стверджує, що існують світи:

1) великий або макрокосмос (“Обителбн?й мир”, Всесвіт);

2) малий або мікрокосмос (людина);

3) символічний (біблія, міфологія, тощо).

Поділ світу на його різновиди, як і поділ його на видиму і невидиму натури, сягає в античну філософію. Там була висловлена думка про тотожність людини з всесвітньо-космічною субстанцією. В цій концепції єдності людини і Всесвіту людина - малий світ, мікрокосмос, що зосереджує в собі всі особливості Всесвіту макрокосмосу. Тобто людина - це модель великого світу, його копія у зменшеному розмірі.

Що ж являє собою великий світ? За вченням Сковороди, він є весь світ речей, Всесвіт. Розглядається як безконечний і безмежний. Особливо необхідно зазначити, що Всесвіт складається з багатьох світів, яких існує безконечна кількість.

В основі всіх матеріальних речей, за твердженням Сковороди, лежить єдність чотирьох елементів - вогню, повітря, води і землі. У цьому вбачається наслідування Сковородою вчення Арістотеля, що першим винайшов це. Переносячи дану концепцію на мікрокосмос, тобто людину, Сковорода впевнений, що тілесне здоров’я людини є нещо інше, як рівновага цих чотирьох елементів.

Позитивним моментом пантеїстичного світогляду Григорія Сковороди є насиченість його вчення діалектикою. Всі речі у великому світі, за його твердженням, зіткані з протилежностей і знаходяться у постійному русі.

Виходячи з розуміння Сковородою природи великого світу, його погляди в цілому можна охарактеризувати як ідеалістичний пантеїзм у своєрідній формі. Специфіка полягає в тому, що він історично є перехідною формою від теїзму через об’єктивний ідеалізм до матеріалізму.

В розумінні матеріального світу Сковородою поряд з ідеалістичними поглядами важливо визначити такі прогресивні положення:

- твердження про вічну зміну і рух матеріального світу;

- визнання суперечливої природи світу речей та нерозривного зв’язку протилежностей;

- проголошення існування безлічі світів, вічності та безконечності матерії;

- послідовний антиклерикалізм і відхід від офіційного вчення православної церкви.

Друим різновидом є малий світ, або мікрокосмос. Під цим Сковорода розумів людину. Він пояснює її сутність, виходячи із своєї концепції двох натур: усі світи, в тому числі і малий світ, складається із видимої і невидимої натур. Отже, і в людині є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне. Якщо людина вмирає, то вона втрачає видиме, тілесне, свою тінь. А духовне, невидиме зостається, бо воно вічне.

За вченням Сковороди, створення справжньої людини відбувається не тоді, коли з’являється тілесна людина з її чуттєвими властивостями. Тілесна людина - несправжня: вона-тінь і ніщо. Справжня людина виникає тоді, коли вона осягає невидимість.

У творах мандрівного філософа людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж пізнати великий і символічний світи, людина повинна пізнати саму себе.

Найважливішим для людини Сковорода вважав щастя. Щастя повинно бути побудоване на непохитній основі, яку складає невидимість. Воно не залежить ні від землі, ні від небес. Наше щастя - світ душевний, пізнання самого себе. У кожної людини є своя природа. Її можна пізнати і обрати собі заняття у “сродності” з цією природою. Тобто сродна праця - та, що відповідає природі людини.

З’ясування своєрідності філософського вчення Сковороди пов’язане також з його ставленням до таких джерел, як Біблія та міфологія. Розглядаючи “символічний світ” та його місце в системі поглядів філософа, звичайно говорять лише про Біблію, оскільки про неї найчастіше згадував сам Сковорода. Тим часом його твори свідчать, що в цьому “символічному світі” він відводить чимало місця також язичницькій міфології.

У ставленні до Біблії, у виробленні принципів її алегорично-символічного витлумачення Сковорода також спирався на традиції пізньоеллінистичної філософії, середньовічних і ренесансних авторів. Міфологія його цікавить перед усім як засіб розпізнання людиною внутрішніх законів, що керують буттям. Це урівняння Біблії з міфологією, розгляд біблійних сюжетів як своєрідних притч, що узагальнюють нагромаджений людством пізнавальний та моральний досвід, характерна риса світосприймання і світорозуміння українського філософа.

Щодо релігії Сковорода виходив з визнання закономірності розвитку природи, можливості пізнання світу і людини. В цьому яскраво виявилась матеріалістична тенденція його вчення, пов’язаного з традиціями гуманізму та прсвітництва. Інша річ, що мислитель визнавав можливість алегоричного витлумачення легенд і міфів. Вони стали одним із важливих засобів самопізнання людиною свого справжнього єства - “сродної” натури, не пізнавши яку неможливо знайти своє природнє покликання і ствердитися в сфері діяльності, яка приносить насолоду людині і користь суспільству.

Дослідник спадщини Сковороди В. Шинкарук у своїй статті “ Великий селянський просвітитель” так пояснює ставлення філософа до Біблії: “Істинний смисл Біблії, за Сковородою, полягає в прихованій за символічною формою ідеї рівності всіх людей, любові і спільності всього... Як і багато інших ідеологів плебейських мас, Сковорода намагався своєю теоретизацією Біблії відродити бунтарський дух ранньго християнства. І навчав він не Біблії, а ідеям рівності, братерства, свободи, ідеям неприйняття ганебної соціальної дійсності”.

Філософ визнавав лише алегоричний зміст Біблії, за допомогою якої він прагнув намалювати утопічну картину ідеального з погляду моральності світу, в якому стверджується істинно людський спосіб життя.

Необхідно зазначити, що вивчаючи всі три різновиди світу, найбільшу увагу він приділяв людині.

Григорій Сковорода здобув освіту, як відзначалося у Києво-Могилянській академії, де мав можливість засвоїти всі найважливіші ідеї, які викладалися в її лекційних курсах. Крім того, в процесі самоосвіти він багато надолужував з того, чого не знайшов в академії. Саме це дало змогу філософу усвідомити світоглядне значення вчення М. Коперника, виразно побачити успіхи людства в науці і техніці, в пізнанні Всесвіту.

Однак інтереси Сковороди зосереджуються не на природознавстві, а на людинознавстві, на проблемі людини і людського щастя. Тому, наприклад, при безперечній і зрозумілій спільності певних рис світогляду Сковороди з поглядами його сучасників, які спиралися насамперед на узагальнення досвіду природознавства, не можна не помітити, що тут ми маємо справу з двома різними напрямами просвітництва XVII-XVIII століть.

У світогляді Сковороди зустрічається несподіване сусідство наукових знань про природу і запозичених із середньовічних збірників “Фізіолог” чи “Бестіарій” та відомостей про тваринний і рослинний світ, пов’язаних з фантастичними уявленнями, які тлумачилися алегорично.

Захоплення науково достовірними фактами у нього мириться з міфологічними та фантастичними уявленнями, нереальності яких він не заперечує, але зрештою визнає їх морально-практичну функцію, здатність бути засобом пізнання людиною внутрішнього змісту речей.

Спираючись на розроблену концепцію трьох світів і двох натур, Григорій Сковорода створив філософське вчення, центром якого стала людина і проблеми досягнення нею щастя.

3. Педагогічні і морально-етичні принципи Григорія Сковороди.

Письменник-мислитель Г. Сковорода не міг не бачити, що боротьба селянства за свободу, прагнення людей праці до справедливого перерозподілу соціальних благ у ті часи (XVII-XVIII ст.) оберталися ще більшим посиленням експлуатації та гнобленням трудящих. Усвідомлення цього, а також спостереження над зростанням несправедливості та злочинів, занепадом духовних цінностей, обожненням тлінного багатства спонукали Сковороду виробити вчення, в якому вістря критики суспільних відносин та боротьби за їх докорінну перебудову переноситься у сферу моралі.

Він приходить до висновку, що своє щастя людина повинна знайти в “сродній” праці (праця, що відповідає природнім здібностям, нахилам та уподобанням людини). Тим часом у світі панують відносини, які грунтуються на несправедливому розподілі праці. В цьому філософ вбачає головне джерело нещасть і страждань людей, їх постійного невдоволення долею. Він виступає проти породженого таким станом речей поневолення людини, наруги над її гідністю.

Утопізм уявлень і сподівань Сковороди полягав у тому, що в тому суспільстві обрання “сродної” праці обмежується соціальним, класовим становищем усіх і кожного, що поділ праці зовні нав’язується індивідам - стихійною силою.

За цих умов домінуючою була саме “несродна” відчужена праця. Щоб ліквідувати цю відчуженість, потрібне не самопізнання, а й революційна перебудова суспільних відносин і віповідний рівень розвитку продуктивних сил суспільства.

Його ідею “втечі” від світу аж ніяк не слід розглядати як проповідь бездіяльності, як втечу від боротьби зі злом. Однак було б не правильно розуміти заклик Сковороди до боротьби зі світом і як ознаку революційності його поглядів. Історична обмеженість його світогляду виявляється у нерозумінні суспільної природи людини. Він вважав, що сили, які протистоять злу, сили добра знаходяться в самій людині, дані їй від природи, їх треба відкрити, пізнати і привести в дію. Щоб подолати зло, на його думку, треба вести спосіб життя, справді гідний людини. На цій основі і побудоване його просвітительське, утопічне вчення, його суспільний ідеал.

Сковорода сприйняв ідеали філософії гуманізму і просвітництва, віру у всемогутність людського розуму, в неменучість торжества правди й справедливості. Важливу роль в цьому відіграло його навчання в Києво-Могилянській академії, де значного впливу набули просвітницькі традиції. Сковорода вважав, що ідеал суспільства, де кожен реалізує свої природні обдарування у “сродній” праці і дістає насолоду від цього, можна втілити в життя за допомогою освіти, самопізнання. Звідси проголошення самопізнання універсальним засобом моральної перебудови світу. Щастя ж, за твердженням філософа, доступне всім і кожному, бо нікого природа не обділила. Варто лише відвернути увагу від згубних “плотських” жадань та інтересів і пізнати в собі “справжню людину”, щоб знайти своє покликання і щастя в “сродній” праці, яка зробить “нужноє нетрудн?м, а трудноє - ненужн?м”.

У Сковороди визріває переконання, що справедливе суспільство виникає на грунті освіти, пізнання людьми себе. Матеріальні відносини та стосунки між людьми регулюються додержанням моральних принципів. Основою моральності і справедливості він вважає “споріднену” працю, яка є корисною для всього суспільства, оскільки вже сам процес виконання її приносить насолоду.

Сковорода належить до тих мислителів, вчення яких перебуває у повній гармонії з їхнім житям. Однак цієї гармонії не слід перебільшувати, бо його гаряче прагнення знайти “гармонійну рівновагу” духу в умовах панування зла і несправедливості залишилося недосяжною мрією.

Філософська творчість Григорія Сковороди розвивалась під впливом багатьох чинників, що й зумовило її складний характер. Окрім багатого життєвого досвіду, тогочасних соціально-економічних факторів, на філософських поглядах Сковороди позначився вплив принаймні трьох ідейно-теоретичних джерел. Це:

- філософські вчення античності, Середньовіччя і Відродження;

- вітчизняне просвітництво;

- народна мудрість.

У творах Сковороди є чимало посилань на грецьких та римських філософів. Найчастіше він використовує висловлювання з морально-етичних питань представників таких філософських шкіл, як піфагорійці, кініки, кіненаїки, стоїки. В розв’язанні морально-етичних проблем для українського філософа авторитетами є Піфагор, Діоген, Сократ, Епікур, Сенека. Сковорода часто посилається на Платона і Арістотеля. Добра обізнаність з античною філософією і критичне її використання при створенні власного вчення свідчать, що це вчення виникло не осторонь світової філософії. Осмислюючи проблеми і завдання своєї епохи, український філософ спирається на надбання людської думки минулого, які він вважає істинним. Проте слід зауважити, що порівняно з античною філософією інтерес до надбань філософії Нового Часу у нього значно менший. У центрі уваги Сковороди знаходиться етико-гуманістична проблематика, тоді як у новій філософії переважала тенденція до розв’язання логіко-гносеологічних проблем. З пізніших філософів Сковорода добре знав твори ареопагітиків і насамперед Діонісія Ареопагіта (V ст.).

Є всі підстави говорити про очевидний зв’язок учення Сковороди з ідеями діячів Реформації. Паралелі у них виявляються в орієнтації на суспільно-етичні ідеали раннього християнства, в демократичному тлумаченні Біблії в інтересах народних мас і, нарешті, в запереченні церковної обрядовості та ієрархії. Ця близькість особливо вражає при порівнянні Сковороди, наприклад, з Еразмом Роттердамським, з творчістю якого був добре обізнаний український філософ-письменник.

Філософські погляди і зміст творчості Сковороди позначені також помітним впливом ідей пізнього стоїцизму, виразником якого був голандський філософ Юст Ліпсій.

Не існує безпосередніх доказів знайомства Сковороди з творами Джордано Бруно, Миколи Кузанського, з ідеями Б. Спінози, Хр. Вольфа та інших філософів. Але вчення про двонатурість світу перегукується з відповідними положеннями Спінози, який, як відомо, твердив про наявність двох натур – тієї, що народжує, і народжуваної. Те саме можна сказати й про ставлення Сковороди до ідей Хр. Вольфа, зокрема розуміння філософії як науки про людське щастя.

Умонастрій та ідеї Сковороди не були чужими для тогочасних європейських просвітників. Це помітив уже І. Франко, який писав, що у складній, застарілій формі творів мислителя відбилися “… нові ідеї європейської філософії і етики, ті самі ідеї рівності людей, простоти і натуральних взаємин, які у Франції проповідував Руссо”

Творчість і філософські ідеї Григорія Сковороди співзвучні з ідеями російських мислителів того часу: М. Ломоносова, А. Анічкова, М. Поповського, М. Новикова та Я. Козельського, спадщина якого є спільним надбанням російської та української культур.

Слід вказати і на зв’язок основних етико-гуманістичних ідей Сковороди з ідеями його попередників. Йдеться про ідею самопізнання, заклик до доброчинності, суд жадоби і розкішного життя, проповідь задоволення малим тощо; тобто все те, що становить леймотив проповідей та філософсько-богословських трактатів таких українських письменників, як К. Транквіліон-Ставровецький, П.Могила, І. Гізель, С. Полоцький, Д. Туптало, А. Радивиловський, Ф. Прокопович та його вчителі М. Козачинський, Г. Кониський. Крім, власне, ідейного змісту в їх спадщині, Сковороду приваблювали художньо-стилістичні особливості їхніх творів, регламентовані вимогами стилю барокко. Близькість етичних поглядів М. Козачинського та Г. Кониського і вчення Сковороди виявляється, наприклад, в однаковому позитивному ставленні до етики Епікура, у твердженні про можливість досягнення людиною земного щастя у “сродній праці”.

Крім літературної та філософської спадщини Г. Сковорода був відомий також і як великий педагог. Важливо зазначити, що у цій сфері він був як теоретиком, так і практиком. Працюючи домашнім вчителем, викладачем в Переяславському та Харківському колегіумах, Сковорода наочно зіткнувся з проблелами педагогіки. Але його філософсько-педагогічні погляди неподобалися правлячій верхівці. Через переслідування він повинен був залишити викладацьку діяльність.

У педагогічних поглядах Сковороди відбилися основні напрями передової педагогіки:

- гуманізм;

- демократизм;

- висока моральність;

- любов до батьківщини і народу.

В притчах “Благодарн?й Еродій”, “Убогій жайворонок” та інших Сковорода висміяв дворянсько-аристократичне виховання і протиставив йому позитивний ідеал виховання, мета якого – створення гармонійно розвиненої людини. Головним педагогічним принципом Сковорода вважав розкриття природних здібностей людини.

Великого значення український філософ надавав вихованню любові до праці, самодіяльності учнів. Одним з положень його вчення “сродної” праці було твердження про те, що тільки та наука і те навчання мають сенс, які відповідають природі учня. Тобто, якщо людина має хист і здібності у якісь галузі, то тільки навчання, спрямоване на вдосконалення цих здібностей, може принести користь суспільству і задоволення людині. Якщо ж, наприклад, художника вчити грати на скрипці, то це дасть певні результати, але не зможе іти ні в яке порівняння з результатами вдосконалення його художніх здібностей.

На основі цих педагогічних принципів великого філософа і мислителя Г. Сковороди можна досягти найзаповітнішої мети педагогів – створення гармонійно розвиненої людини. При цьому філософ послідовно відстоював загальнодоступне, безкоштовне навчання для всіх верств населення. Завдяки якому можна було б створити ідеальне, з точки зору Сковороди, суспільство.

Сковорода і як письменник, і як педагог, і як мислитель пройшов ідейно-естетичну еволюцію. Його філософські погляди формувалися поступово. У 60-х роках Сковороду цікавлять насамперед питання моральних принципів практичної поведінки. Світоглядні прблеми частково знаходять відображення у віршах, байках і листах. Листи до М. Ковалинського та інших осіб містять багато порад про те, як слід поводитися в певних життєвих обставинах, дають оцінки цих обставин. Сковороду в цей період задовольняв спосіб осмислення тих або інших понять за допомогою художніх образів. Його листи 60-х років являють собою спробу викладу переконань автора. Вони включають в себе ряд латинських віршів та епіграм і є майстерними зразками епістолярного жанру.

Ця літературно-художня форма згодом перестала задовольняти його, оскільки не давала простору для адекванного розкриття тих філософських ідей, до яких він прийшов у кінці 60-х на початку 70-х років.

Перехід від літературно-художніх жанрів до філософських форм - діалогів, трактатів та притч – знаменує новий етап у творчості письменника-філософа. Ця еволюція обумовила зовнішні форми самовиразу, тобто звертання до різних жанрів, узаконених шкільними риториками і поетиками. В ранній період (50 – 60-ті роки) він творить переважно у жанрах вірша (пісні, епіграми), байки та листа. У подальші роки Сковорода обирає жанри філософського діалогу та діалогу-притчі. Такий характер має більшість його творів. В них він від окремих загалом моралістичних ідей переходить до розгортання цілісного етичного вчення, в центрі якого лежить ідея “сродної” праці як основи щастя; водночас він шукає обгрунтування онтологічних та гносеологічних основ свого філософсько-естетичного вчення.

Своєрідність філософських ідей Сковороди зумовлює пошуки відповідної форми і в свою чергу залежить від зворотнього впливу цієї форми на їх зміст. Це робить дуже істотною проблему естетики мислителя. В органічному зв’язку з етико-гуманістичними проблемами у Сковороди перебуває естетична проблематика. Це виявляється в тому, що він ототожнює етичні і естетичні категорії, що в нього збігаються прекрасне з моральним, краса з добром, потворне з аморальним, тощо. Як і добро, краса є для нього атрибутом невидимої матерії, її доцільності та довершеності, тоді як зовнішня краса конечних речей – це лише примарна тінь, що сама по собі не дає насолоди. Cаме тому він схильний визнавати передусім красу нерукотворної, незайманої природи з її ритмами і пропорціями й ідеалістично заперечувати красу природи, перетвореної людиною відповідно до своїх потреб. У людському житті він також вважає прекрасними ті вчинки, які відповідають природним нахилам людини, смішними – прояви несродності.

Досягнення добра, блага є основою всіх людських вчинків, і тому те, що справді корисне для людини, є бажаним для неї, а отже, і прекрасним. Користь з красою, а краса з користю, на думку Сковороди, неподільні; їх єдність і є джерелом людського щастя. Краса органічно пов’язана з добротою, тому, твердить Сковорода, “доброта живе в одній красі”. Це й зумовило ототожнення в його світогляді семантики добра і краси.

Розуміння мистецтва у нього закономірно випливає з теорії “сродності”. Справжня цінність художніх творів, на думку Сковороди, полягає у тому ж, що й цінність життєвих явищ: “Опера, книга, песня и жизнь не от долготи, но от благолепия и доброт? цену свою получает”. Важливою ознакою справжнього мистецтва є почуття любові. На його переконання, ніщо не потребує такої внутрішньої свободи, як мистецтво: неспорідненість вбиває будь-яке “художество”. Для живопису і для музики, як і для всякого іншого мистецтва, необхідні природні здібності. Що ж до навчання і вправ, то вони здатні тільки вдосконалити талант. Якщо ж немає природної основи, покликання, то ніяке навчання не принесе бажаних і сподіваних результатів.

Визначаючи мистецтво з погляду спорідненої праці, Сковорода робить висновок, що справжньому митцеві насолоду приносить не слава, а сама праця над твором, яка солодша за славу.

На думку Сковороди, і філософія, і мистецтво повинні служити справі самопізнання людини. Якщо мистецтво втрачає цю мету і перетворюється на самоціль, то воно втрачає все.

У своїх філософських трактатах Сковорода, насамперед, намагався розкрити трагічні суперечності життя і смерті, добра і зла. У своєму ставленні до світу він спирався не стільки на аналіз соціального середовища, скільки на осмислення гуманістичної сутності суперечностей людини і світу, протилежних начал у самій людині.

Зміст вчення, спосіб мислення і стиль творчості Сковороди багато в чому були залежні від застарілих традицій тогочасної епохи і тому мають риси історичної обмеженості. Це було значною мірою пов’язано з існуючими релігійними традиціями. Але разом з тим він відбиває прогресивні ідеали своєї доби, є засновником нового філософського вчення, також послідовником передових педагогічних поглядів, слідуючи яким можна досягти заповітної мрії філософа - виховання гармонійно розвиненої людини і створення ідеального, з точки зору Сковороди, суспільства.