Сучасна мовна політика України

Реферат з української мови

Сучасна мовна політика України

студента 104 групи ІТФ

Маркевича А.В.

2010р.

План

Вступ

1. Сучасна мовна ситуація в Україні

2. Конституція України

3. Ратифікація і імплементація Європейської Хартії

4. Механізм здійснення державної мовної політики

5. Цілі і пріоритетні напрямки державної мовної політики

Висновок

Вступ

У англомовній політичній і науковій традиції для позначення статусу мови зазвичай використовується термін "офіційна". Така ж тенденція спостерігається і в багатьох інших країнах світу. Наприклад, в Туреччині одна офіційна мова – турецька, в Сінгапурі чотири офіційні мови – англійська, китайська , малайська і тамільська, в ЮАР 11 офіційних мов. Але в жодній з вказаних країн немає державної мови. З 12 країн Східної Європи лише одна використовує в конституції поняття "державна мова", 9 – "офіційна", а дві формально не встановлювали в своїх конституціях статус мов. У 5 країнах мови меншин мають офіційний статус в регіонах їх компактного проживання.

У пострадянських державах склалася власна логіка формування мовної політики, пов'язана з необхідністю визначити статус в першу чергу російської мови. У державах, що взяли різкий курс на "відокремлення" від радянського минулого, російська мова на офіційному рівні визнається нелегальною і стає об'єктом дискримінаційної політики (країни Прибалтики). Держави, що прагнуть підсилити власні конкурентні переваги, пов'язані з чинниками національної ідентичності, використовують модель єдиної державної (корінної) мови плюс однієї офіційної або мови міжнаціонального спілкування (російської) мови. Проте деякі країни надалі вилучали з національного законодавства положення про статус російської мови (Казахстан, Узбекистан).

Деякі мови національних меншин вводяться як офіційні. Мовна політика даного типу, як правило, вибирається суспільствами, "обтяженими" "Великою традицією", яка є надійним фундаментом для підтримки соціально-культурної і політичної єдності. При цьому мовна політика може орієнтуватися одночасно на обидві мети – "націоналізм" і "державність". Чисті приклади такої політики зустрічаються в Португалії, Ефіопії та ін.

Припускається офіційний статус для мов деяких національних меншин лише на регіональному рівні. Політика цього типу є результатом присутності в соціокультурній і політичній тканині держави одночасно двох або декількох конкуруючих "Великих традицій". Основною проблемою подібних ситуацій стає збалансування загальнонаціонального запиту на сильну "державність" з потребами регіональних і мовних груп в збереженні власної ідентичності. У такій ситуації суперництво еліт, що відстоюють протилежні інтереси, є неминучим. Очевидний перекіс політики на користь інтересів мовної більшості завжди чреватий підйомом сепаратистських настроїв серед меншості.

Спираючись в своїй політиці на переважний розвиток ефективних мов (а це в першу чергу світові мови), держави роблять вибір на користь активнішої і продуктивнішої участі в міжнародних процесах і світовому розподілі праці. В той же час культури з локальним або маргінальним статусом, роблячи ставку на підтримку власної мовної автентичності і жертвуючи конкурентоспроможністю зараз, зберігають за собою право бути носієм культурної альтернативи, яка завжди має шанс стати основою нової моделі конкурентоспроможності в майбутньому.

1. Сучасна мовна ситуація в Україні

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, українці і росіяни представлені серед населення України в пропорції 72,7% до 22,1%. Українську мову назвали рідною 67,5% громадян України, російську – 29,6%. Для 85,2% громадян, що усвідомлюють себе представниками українського етносу, рідною є українська мова, для 14,8% - російська. 95,9% росіян за національністю визнають рідною мовою російську, і 3,9% - українську. Як показує дослідження Інституту соціології НАНУ, проведеного в квітні 2007 року, 28,8% населення України використовують виключно українську мову в своїй сім'ї, 24,1% - в громадських місцях, 22,3% - в професійній сфері. Виключно російською в сім'ї спілкується 28% громадян України, в громадських місцях – 30,7%, в професійній сфері – 30,2%. Відповідно, решта населення обирає мову спілкування залежно від сфери вживання, або використовує "змішану" мову. Таким чином, Україна в цілому складається з трьох приблизно рівних за чисельністю мовних анклавів – україномовного, російськомовного і змішаного.

Ряд дослідників дістає висновку, що в українському суспільстві поширена українсько-російська двомовність. Вона має крізний характер, тобто представлена у всіх регіонах країни, у всіх типах поселень, у всіх соціальних і демографічних групах. Існує взаємне поважне ставлення українців і росіян до російської і української мов: за деякими даними, 77% українців вважають за необхідне, щоб їх діти і внуки вивчали російську мову, а 83% росіян виражають відповідні побажання відносно української мови.

Проте, українська мовна ситуація обтяжена наявністю чіткої розділової лінії між географічними зонами переважного використання російської і української мов. За даними дослідження Інституту соціології НАНУ, виключно українською мовою в своєму повсякденному житті користуються 82,2% жителів західних областей України, виключно російською говорять 80,4% жителів Донецького регіону і АР Крим. Причому, як показують результати щорічних національних моніторингових досліджень Інституту соціології НАНУ, мовна ситуація в Україні є стабільною і в цілому не зазнала істотних змін з 90-х років минулого століття.

Спираючись на ці дані, автори вказаних досліджень приходять до висновку про неефективність мовної політики, що реалізовується в Україні, як інструменту експансії української мови у всі сфери життя і діяльності рівномірно в регіональному зрізі. Проте можна запропонувати й іншу інтерпретацію отриманих результатів: мовна політика в Україні не стільки неефективна, скільки неадекватна мовній ситуації, що об'єктивно склалася в Україні, де російська мова стійко відтворюється як внутрішня мова і мова спілкування на великій частині (фактично, половині) території держави.

2. Конституція України

"Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

Базовим законом, регулюючим використання мов в Україні, є також Закон "Про мови в Українській РСР", введений в дію 28 жовтня 1989 року. Закон встановлює права громадян використовувати російську мову (позначену як мова міжнаціонального спілкування) поряд з державною – українською – мовою при зверненні в державні і суспільні заклади, публікації актів найвищих органів державної влади і управління, виготовленні технічної і проектної документації і так далі.

Використання української та інших мов регулюється також Законами України "Про інформацію", "Про телебачення і радіомовлення", "Про рекламу", "Про підприємництво" та іншими (всього понад 40 законів).

14 грудня 1999 року Конституційний Суд України прийняв рішення про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституцій України відносно вживання державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування і використання її в учбовому процесі в учбових установах України, в якому вказав, що під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою наданий правовий статус обов'язкового засобу спілкування в публічних сферах громадського життя.

З 1 вересня 2005 року набрала чинності норма, згідно якої судочинство в Україні повинне здійснюватися виключно на державній мові. 20 грудня 2007 року Конституційний Суд України виніс ухвалу про обов'язковий порядок дублювання, озвучування або субтитрування всіх іноземних фільмів, що транслюються в Україні, лише державною мовою. 26 березня 2008 року Національною радою з питань телебачення і радіомовлення прийняті рекомендації, що передбачають поступове збільшення частини української мови в ефірі телерадіокомпаній щороку на 5 процентних пунктів в 2009-2010 роках і дотримання певної квоти української мови в прайм-тайм. З 1 вересня 2010 року мовлення на регіональних мовах складатиме не більше ніж 15% від загального часу мовлення регіональних телерадіокомпаній.

Щорік в Україні кількість шкіл з російською мовою викладання скорочується майже на півтори сотні. Російська та інші мови активно витісняються з освітньої сфери у зв'язку із змін правил прийому абітурієнтів у вищі учбові заклади України і введенням системи Незалежного зовнішнього оцінювання, здійснюваного лише на державній мові.

Ці і багато інших фактів свідчать про те, що законодавчий процес, що відноситься до мовної політики в Україні, стійко направлений на звуження (а останніми роками – повне усунення) сфер вживання російської та інших мов.

3.Ратифікація і імплементація Європейської Хартії регіональних мов і мов меншин

24 грудня 1999 року Законом України ратифікована Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. 12 липня 2000 року рішенням Конституційного Суду України закон був скасований унаслідок порушення процедури його підписання (Президент України Л. Кучма відмовився підписати ухвалений парламентом закон, і він був обнародуваний за підписом Глави Верховної Ради України).

Повторно Європейська хартія була ратифікована Законом України 15 травня 2003 року. 19 вересня 2005 року документи про ратифікацію були передані в секретаріат Генерального секретаря Ради Європи. З 1 січня 2006 року Європейська Хартія про регіональні мови і мови меншин вступила в дію на території України.

В порівнянні з 1999 роком, об'єм і деталізація зобов'язань, узятих Україною по виконанню Хартії регіональних мов і мов меншин, були істотним чином скорочені. Наприклад, Україною майже повністю виключені з ратифікації Стаття 9 (Судова влада) і Стаття 10 (Адміністративні органи і державні служби) Хартії. В основному вихолощений зміст Статей 8 (Освіта) і 11 (Засоби масової інформації).

Ратифікувавши Хартію, Україна зобов'язалася виконувати її положення стосовно таких мов: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, німецької, молдавської, польської, російської, румунської, словацької і угорської. Проте згідно з "Законом про ратифікацію.", ці мови отримали визначення "мов національних меншин" замість "регіональних мов і мов меншин". Подібна термінологічна підміна спричиняє за собою досить серйозні наслідки, що дозволяють державі "втратити" об'єкт, по відношенню до якого узяті зобов'язання. Як показують результати перепису населення і чисельних соціальних досліджень, кордони мовних і національних груп в Україні не співпадають.

Окрім термінологічної плутанини і формалізації зобов'язань існують й інші свідоцтва дискримінації духу і букви Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин в Україні. По-перше, досі в Україні не прийнято жодного законодавчого акту, направленого на практичну реалізацію положень Хартії, законодавчо не закріплені повноваження місцевих органів влади відносно визнання мов "регіональними", не визначена територія використання кожної з тринадцяти регіональних мов. По-друге, в Україні відсутній єдиний державний орган, відповідальний за реалізацію положень Хартії. Сьогодні ця відповідальність розсіяна серед більш ніж 10 органів державної влади різної компетенції і рівнів.

У першій періодичній Доповіді по виконанню положень Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, виданому Міністерством юстиції України 20 квітня 2007 року, заявлено, що координуючим органом по виконанню положень Хартії є Державний комітет України у справах національностей і релігій. Комітет так само є єдиним розпорядником коштів, що виділяються під бюджетну програму "Заходи щодо реалізації Європейської хартії про регіональні мови або мови меншин". Проте доцільність цього більш ніж сумнівна, враховуючи, що в тексті Хартії не сказано жодного слова ані про національності, ані про релігії.

В цілому вміст Доповіді піддався гострій критиці з боку громадських організацій і об'єднань, а проблемні моменти ратифікації і виконання Європейської Хартії регіональних мов в Україні відображено у ряді альтернативних – громадських – звітів, зокрема Доповіді Української асоціації викладачів російської мови і літератури, Звіті Всеукраїнської ради російських співвітчизників (В. Колесніченко), дослідженні "Бігом від Європи. Хто і як протидіє в Україні реалізації Європейській хартії регіональних мов або мов меншин" (В. Алексєєв) та інших. Більшість дослідників погоджуються з єдиною думкою: і об'єм узятих Україною зобов'язань по захисту, і розвитку регіональних мов або мов меншин, і якість їх реалізації органами державної влади абсолютно не відповідає мовним потребам населення України.

4. Механізми здійснення державної мовної політики

Здійснення державної мовної політики забезпечує система органів, яку складають:

1. Національна рада з мовної політики при Президенті України.

2. Урядовий орган з мовної політики, визначений чи сформований Кабінетом у Міністрів України .

3. Національна комісія з питань правопису та мовних норм Національної Академії наук України.

4. Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення.

Національна рада з мовної політики при Президенті України (НРМП)як головний дорадчий орган виконавчої влади, щопівроку на своєму засіданні розглядає, затверджує і подає Президентові України аналітичну доповідь про мовну ситуацію в державі та першочергові заходи для реалізації державної мовної політики. НРМП взаємодіє з органами виконавчої влади, закладами науки, освіти та культури, засобами масової інформації, громадськими організаціями тощо для своєчасного виявлення і різнобічного та об'єктивного висвітлення проблемних питань у галузі мовної політики.

Урядовий орган з мовної політикивідповідає за повсякденне здійснення мовної політики і має наступні функції:

* сприяти вдосконаленню нормативної бази здійснення мовної політики шляхом напрацювання проектів відповідних законів України, указів Президента, постанов Уряду;

• здійснювати мовне планування на близьку й віддалену перспективу і розробляти відповідні державні програми;

• координувати діяльність міністерств і відомств в частині, що стосується питань мови, для забезпечення консолідованої мовної політики та концентрації зусиль на пріоритетних напрямках;

• організаційно забезпечити ухвалення й видання сучасної редакції Українського правопису,його впровадження в офіційно-діловий вжиток, книговидання, практику навчальних закладів, ЗМІ тощо;

• запровадити постійну систему заохочень та інформаційної підтримки активних провідників державної мовної політики (осіб, підприємств, державних та недержавних установ, організацій, навчальних закладів тощо);

• спільно з науковими установами та громадськими організаціями здійснювати моніторинг мовної ситуації в Україні;

• своєчасно виявляти порушення мовного законодавства та запобігати їх поширенню;

• порушувати питання про притягнення до дисциплінарної, адміністративної та судової відповідальності винних у грубих порушеннях законодавства стосовно української мови чи інших мов;

• аналізувати зарубіжний досвід мовної політики та мовного планування та використовувати його раціональні елементи у своїй діяльності;

• спільно з Міністерством закордонних справ України, МОН України та іншими відомствами планувати й координувати заходи щодо захисту мовних прав українців за кордоном, вести пропаганду української мови й культури у світі;

• через ЗМІ інформувати суспільство про мовну ситуацію в країні, висвітлювати актуальні проблеми мовної політики та обговорювати шляхи їх розв'язання.

Урядовий орган з мовної політики взаємодіє з органами місцевої державної влади та органами місцевого самоврядування з питань реалізації мовної політики держави та з метою одержання інформації про мовну ситуацію на місцях і планування мовної політики з урахуванням місцевих особливостей.

Національна комісія з питань правопису та мовних норм (НПКи Національної академії наук України повинна стати постійним органом, діяльність якого триватиме й після затвердження сучасної редакції Українського правопису.

До її компетенції мають бути віднесені такі питання:

• внесення доповнень та змін до українського правопису;

• вироблення та затвердження правил іншомовного відтворення українських власних назв та національних реалій (назв грошової одиниці, одиниць адміністративно-територіального устрою, посад тощо);

• контроль за дотриманням нормативів транслітерації географічних і власних назв України для передачі таких назв латиницею;

• розв'язання спірних питань української наукової та виробничої термінології;

• затвердження нормативних вимог, експертиза якісного рівня мови засобів масової інформації, реклами, інструкцій та інформаційних написів на товарах широкого вжитку тощо.

Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення функціонує відповідно і на основі існуючого законодавства.

5. Цілі і пріоритетні напрямки державної мовної політики

З урахуванням мовної ситуації в Україні і законодавчо визначених функцій української мови і мов національних меншин державна мовна політика скерована на досягнення таких цілей:

1) утвердження української мови як державної (офіційної) у всіх царинах публічної сфери суспільного життя на всій території України і при здійсненні офіційними особами представницьких функцій у міжнародному спілкуванні;

2) посилення функції державної мови як мови громадянства об'єднавчого і консолідуючого чинника в українському суспільстві і засобу зміцнення державної єдності України;

3) утвердження української мови як мови міжетнічного спілкування і порозуміння в Україні, гаранта державної незалежності й національної безпеки;

4) утвердження і підтримку української мови як самобутньої мови титульної нації;

5) сприяння розвитку мов національних меншин із спеціальним наголосом на захисті мов, що опинились під загрозою зникнення;

6) підтримання мовного розмаїття України та міжкультурного діалогу;

7) сприяння підвищенню загальної мовної культури громадян;

8) захист мовного простору України від чужоземної мовно-культурної експансії;

9) запобігання дискримінації за мовною ознакою та запровадження заходів позитивної дискримінації щодо мов, які потребують особливого захисту, зокрема щодо української мови в деяких регіонах України;

10) сприяння у задоволенні мовних потреб українців у країнах поселення.

Державна мовна політика має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямках:

- приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність із Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України про тлумачення її статті 10, насамперед в частині, що стосується вимог володіння нормативною українською мовою кандидатами в народні депутати та народними депутатами України, державними службовцями усіх рівнів, призначення на посади в системі державної влади та місцевого самоуправління, системі освіти, науки, культури, Збройних Сил, державних засобів масової інформації, а також обов'язкового складання вступних іспитів українською мовою у вищі навчальні заклади та її застосування в роботі шкіл та навчальних закладів України всіх форм власності;

- створення належної нормативної бази підтримки і пільг для українськомовних ЗМІ, книговидання українською мовою, української пісенної продукції, українського кіно і українського театру;

- виховання української мовної свідомості і гідності;

- загального піднесення престижу української мови;

- вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та проявів публічної дискредитації української мови;

- розширення застосування української мови у всіх царинах життєдіяльності в межах всієї України;

- поліпшення якості українського мовлення на українських теле- і радіоканалах України, мовної культури у ЗМІ;

- створення системи дієвого контролю за дотриманням мовного законодавства.

Висновок

Сучасна мовна ситуація в Україні є насамперед результатом тривалої війни проти української мови, української ідентичності та української державності, яку Росія розпочала після 1654 року та яка продовжується і нині у формі мовно-культурної експансії.

Після короткочасного припинення політики асиміляції України внаслідок розпаду Російської імперії у 1917 року її було відновлено комуністичним режимом Радянського Союзу на податку 30-х років XX століття.

На відміну від попереднього періоду насильне зросійщення України здійснювалось інтенсивно, планомірно й системно, у незрівнянно ширших масштабах та із застосуванням найжорсткіших і найвитонченіших методів аж до зумисного знищення мільйонів носіїв української мови, систематичного викорінення української національної еліти та державного втручання у внутрішні закони мови з метою її деукраїнізації шляхом позбавлення її самобутності. Водночас об'єктом русифікації стали і національні меншини України. Напередодні Другої світової війни в Україні було зліквідовано мережу культурно-освітніх закладів, що забезпечували потреби національних меншин. Під час і після війни окремі національні меншини були піддані репресіям і вислані поза межі України.

У повоєнний період в Україні відбулися певні позитивні зрушення у ставленні до національних меншин. Однак політика русифікації українського етносу, особливо у східних регіонах, продовжувалась. Поступово шляхом запровадження російської мови у всіх вищих навчальних закладах в орбіту асиміляції було втягнуто і західні регіони України.

У роки, що передували розпаду Радянського Союзу, за допомогою жорстких адміністративних і дискримінаційних заходів було асимільовано значну частину українського етносу передусім у великих промислових центрах східної, південної і частково центральної України. В умовах помітного скорочення людності у сільських місцевостях України та агресивного здійснення комуністичним режимом політики злиття народів СРСР в єдиний "радянський народ" мовна асиміляція українців набула загрозливих масштабів.

То ж нинішню мовну ситуацію в Україні слід розглядати як результат незавершеного асиміляційного процесу примусового перетворення україномовної спільноти на російськомовну, що здійснювався з метою цілковито розчинити український етнос в російському і знищити українську Україну.

Процес неухильного витіснення української мови із багатьох сфер життєдіяльності та прогресуюче зменшення носіїв української мови не призупинило навіть надання українській мові статусу державної у 1989 р. і подальше закріплення цього статусу, як одного з елементів конституційного ладу країни, в Конституції незалежної України .

Натомість впровадження української мови як державної у публічній сфері не було до кінця послідовним і не супроводжувалось системними заходами, спрямованими на подолання тяжкої спадщини - багатовікової деформації мовного середовища країни.

На існуючу й нині деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української і російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8% людності України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%. Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології ЕАН України, у 2005 році українську мову вважали рідною лише 64,3% населення, російську 34,4%, іншу - 1,5%; мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були: переважно українська - 41,8%, переважно російська - 3 6,4%, обидві мови (залежно від обставин) - 21,6%.

Посилення процесів русифікації України викликано не тільки і не стільки кризою українського села, новими реаліями відкритого суспільства і ринковою конкуренцією, скільки неспроможністю пострадянської влади здійснювати послідовну і системну мовну політику. За минулі роки попередня влада не спромоглася ні схвалити Концепцію державної мовної політики, ні розробити і здійснити ефективної програми мовного планування, ні створити дієвого механізму відродження і підтримки української мови, ні зупинити мовно-культурну експансію Росії чи протидіяти їй. У практичному плані це означало створення сприятливих умов для подальшого утвердження в Україні російської мови за рахунок витіснення з ужитку української.

У результаті Україна опинилась під потужним чужоземним інформаційно-культурним тиском. За даними Державного комітету телебачення і радіомовлення України близько 80 % ефірного часу теле- і радіостанцій заповнено не україномовним продуктом. Обмеженою є присутність у телерадіоефірі україномовних програм. Не на користь Україні склалося і використання частотного ресурсу. Більшість прикордонних районів мають значно кращі умови для прийому іноземних програм, ніж вітчизняних. Подекуди вітчизняне мовлення там відсутнє.

За браком відповідної державної мовної політики негативні тенденції стали домінуючими на ринку друкованих ЗМІ та у царині вітчизняного книговидавництва. Річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 році склав 28 % від загальної кількості, тоді як ще в 1995 р. складав 70 % (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18% до 64%).

На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком в Росії.

Україна стала стихійним ринком неконтрольованого збуту низькопробної іноземної кіноіндустрії та маскультної продукції російського шоу-бізнесу, що агресивно витісняє українську пісню - традиційну берегиню української мови і історичної пам'яті народу.

Засилля в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної продукції призвело не лише до різкого скорочення українського мовного простору, але й призводить до руйнації способу думання і деформації ментальності громадян України, прищеплення їм чужих стереотипів те, навіювання їм почуття упослідженості та меншовартості. Внаслідок цього відбувається ерозія ідентичності української нації, так і духовий нищення людського резерву, з якого формується українська еліта. Особливо небезпечною є
мовно-культурна експансія Росії, яка супроводжується потоками ненависті і зневаги до української мови, української нації, української державності і має на меті виплекати з українського громадянина російськомовного українофоба.

Співвідношення української і російської мов в інформаційно-культурній сфері не відповідає реальному поділові населення за етнічною ознакою і порушує права його україномовної частини. При цьому нехтується факт психологічної готовності значної частини російськомовних українців до зміни мовної ситуації на користь державної мови. Цей факт періодично засвідчують соціолінгвістичні опитування.

Стан фактичної дискримінації українців у їх власній країні створює напруженість у міжмовних відносинах, яка посилюється через необгрунтовані домагання окремих політиків надати російській мові статус другої державної мови нарівні з українською, і, таким чином, вибороти для чиновника право не опановувати і не використовувати українську мову в офіційному вжитку. Ці домагання спрямовані не на захист мовних прав росіян і російської мови, якій в Україні ніщо не загрожує, вони працюють проти відродження української мови.

В умовах існуючої в Україні деформованої мовної ситуації спроби надання російській мові статусу державної (офіційної) носять дискримінаційний характер. А надання такого статусу здатне різко підвищити потужність цього конфліктогенного чинника, який буде використовуватися антиукраїнськими силами для перманентного провокування міжетнічних конфліктів, дестабілізації політичної ситуації та розхитування підвалин української державності.

Нинішній мовний розвиток України і без надання російській мові статусу державної є потенційно небезпечним для майбутнього української мови, а, відповідно, для майбутнього української нації і державної незалежності України.

Оскільки, поширення двох мов в одній країні завжди є станом нестійкої рівноваги, що має тенденцію до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою.

В зв'язку з тим, що процес витіснення української мови є керованим і набув системного характеру, українська держава має діяти відповідно, вживаючи рішучих заходів підтримки української мови як мови титульної нації і державної мови. Такі заходи не спрямовані проти мовних прав осіб, що належать до національних меншин, вони є лише засобом утвердити українську мову, захистити мовні права українців і зберегти Україну як незалежну державу із своїм самобутнім обличчям. Успіх відродження національних мов і культур, що пережили тривалий період пригнічення, залежить від поєднання двох чинників: колективної волі до незалежності і свідомих зусиль національної еліти, яка впроваджує в державі мовну політику протекціонізму своїй культурі. Солідарність суспільства формує передусім масове усвідомлення громадянами країни приналежності до єдиного мовно-культурного простору. Тому поширення в унітарній державі однієї державної мови є запорукою її політичної стабільності.

Використана література

1. Кадомцева Л., Білодід О. Мова, екологія, етнодидактика // Мова і духовність нації: Тези доповідей регіональної наукової конференції. — Львів, 1989. — С. 4

2.Стрельников Ю. О различиях в плаче новорожденных разной национальности и пола // Экспериментально-фонетический анализ речи.— Л., 1984 (пр.),— Вып. 1.

3.Розенталь. Д., Теленкова М. Словарь-справочник лингвистических терминов.— М., 1985.— С. 271.