Історія телебачення

РЕФЕРАТ

на тему:

«ІСТОРІЯ ТЕЛЕБАЧЕННЯ»

Думка про бачення на відстані виникла в людства ще в далекій давнині. Прикладом тому можуть служити киплячі чани жерців і магів, кришталеві кулі чаклунів і провісників, чарівна тарілка з яблуком, яке оберталося, і багато інших казково-міфічних винаходів. Згадування про передачі зображення і звуку на відстані можна зустріти в легендах, міфах, переказах і казках у всіляких народів світу. Однак, своє втілення в реальність подібні уявлення одержали лише тільки через безліч років, коли рівень науково-технічного прогресу досяг необхідно високого рівня.

Поява телебачення нерозривно і прямо зв'язано з винаходом радіо і кінематографа.

Олександр Степанович Попов, скромний викладач фізики, поставив на службу людству електромагнітні коливання, відкриті Г.Герцом і 7 травня 1895 року явив світу свій винахід – радіо.

Апарати Попова були здатні до передачі знаків телеграфної абетки Морзе, але у формі більш-менш тривалих звукових сигналів, а не у формі коротких і довгих рисок (крапок і тире) на паперовій стрічці. Сутність винаходу зовсім точно відбивало його назву — «радіотелеграф». Передати по радіо, власне, що звучить слово вдалося лише в 19 році XX століття.

Винахід кінематографа зв'язують з іменами Огюста і Луї Люм’єр. Сини французького фабриканта, який займався виробництвом фотоприладів, винайшли в 1895 році апарат, який поклав початок розвитку синематографу і кіноіндустрії, зіграв основну роль у появі телебачення.

Радіо і кіно породили сучасне телебачення — спосіб перетворювати радіосигнали, нечутні і невидимі, у звуки і зображення, які рухаються.

Заслуга введення в побут самого терміну «телебачення» належить штабс-капітану російської армії К.Д. Перському. Він першим вжив цей термін у своїй доповіді «Сучасний стан питання про електробачення на відстані (телевізування)», зробленому в Парижі на Всесвітньому конгресі електротехніків у 1900 році.

Ідеї створення електричної системи для передачі рухливого зображення на відстань висловлювалися ще в 70-і роки XIX століття. Ґрунтувалися ці ідеї на чисто теоретичних засновках (можливості фізичних експериментів були в ту пору незначні). Але тільки в середині 20-х років двадцятого сторіччя промислово-технічна база розвилася настільки, що виникла можливість практичної реалізації теоретичних принципів телебачення, висунутих за піввіку до того.

Ідеям і експериментам по передачі на відстань рухливого зображення передували ідеї й експерименти по передачі зображення нерухомого.

Виходячи з принципу «факсимільної телеграми», висунутого шотландцем А. Бейном у 1842 році, який працював у Росії, італієць Д. Козеллі винайшов (у 1862 році) «хімічний телеграф», за допомогою якого можна було передавати по проводах зображення — малюнок або текст. Телеграф цей був випробуваний на лінії зв'язку Петербург — Москва, але не одержав визнання. Щоб передати зображення по «пантотелеграфу Козеллі», малюнок або текст потрібно було витравити на мідній пластинці, потім у приймаючому пункті аналогічну пластинку піддати настільки ж тривалій хімічній обробці. Коротше кажучи, винахід Козеллі виявилося практично безглуздим, тому що між Москвою і Петербургом уже функціонувала залізниця і потяг міг доставити зображення майже за той же час, що для цього було потрібно при використанні «хімічного телеграфу».

У 1880 році росіянин учений Порфирій Іванович Бахметьєв (широко відомий як фізик і біолог) запропонував теоретично цілком можливу телевізійну систему, названу ним «телефотографом». Заслуга Бахметьєва перед наукою полягає в тому, що він хоча і не побудував апарат, але висунув перший з основних принципів телебачення — розкладання зображення на окремі елементи для послідовної їх передачі на відстань. (Незалежно від Бахметьева ідею про розкладання зображення на елементи висловив португалець Адріанові ді Пайва.) Німець Пауль Ніпків запропонував здійснити розкладання (розгорнення) зображення за допомогою обертового диска, що має ряд невеликих отворів, розташованих по спіралі. Запатентований у 1884 році диск Ніпкова довго не знаходив практичного застосування; сам учений вперше побачив свій прилад у дії лише в 1923 році на одній з міжнародних виставок радіоапаратури, встигнувши до цього часу забути про свій винахід, зроблений ще в студентські роки.

У 1888 — 1889 роках професор Московського університету Олександр Григорович Столєтов, вивчивши так називаний «зовнішній фотоефект» (здатність деяких металів під впливом світла випускати електрони), створив фотоелемент. Досягнення Столєтова відкрило принципову можливість безпосереднього перетворення світлової енергії в електричну.

Спираючись на це відкриття, викладач петербурзького Технологічного інституту Борис Львович Розінг у 1907 році запропонував (і запатентував у Росії і за кордоном) ідею, що без принципових змін збережена в діючих і зараз телевізорах. Ідея ця полягала в тому, щоб використовувати для перетворення електричних сигналів у світлові точки видимого зображення катодну (електронно-променеву) трубку, створену англійцем В. Круксом і вдосконалену німецьким ученим К. Брауном. Катодна трубка, відповідно видозмінена, постаченою безліччю складних і тонких пристроїв, — основа сучасних телевізорів: нинішній телеекран — не що інше, як сплюснений торець катодної трубки.

Б.Л. Розинг сконструював трубку, у якій потік електронів (катодний промінь), викликаний фотоефектом, «бомбардує» торець, покритий зсередини шаром речовини, здатного під впливом катодного променя світитися. Телевізійне зображення (градації світла і тіні) виникає як результат більшого чи меншого по інтенсивності світіння визначених ділянок екрана. Відзначимо, що в розробці Розинга аналіз зображення здійснювався за допомогою оптико-механічного (дзеркально-барабанного) пристрою, а синтез (розгорнення) зображення здійснювалося без використання оптико-механічного пристрою, як це стало неодмінним для електронних телевізійних систем лише до середини 30-х років.

9 (22) травня 1911 року Розинг продемонстрував на скляному екрані електронно-променевої трубки телевізійне зображення. Передавалося зображення решітки, поміщеної перед об'єктивом передавача. Це був найбільш сприятливий, з погляду передачі, варіант.

Відзначаючи заслуги вченого в області електричної телескопії (як тоді було прийнято називати передачу зображення на відстань), російське технічне товариство присудило йому в 1912 році золоту медаль і премію імені почесного члена товариства К.Ф. Сименса.

Перша світова війна змінила характер роботи Розинга — йому довелося переключитися на виконання завдань військового відомства. Лише після закінчення громадянської війни він відновив свої дослідження в Ленінградській експериментальній електротехнічній лабораторії й у 1922 році одержав державний патент на «радіотелескоп», на додаток до отриманого ним у 1911 році «Привілею № 18076» на перший у світі електронний телевізор.

У 1926 році в першому номері журналу «Наука і техніка» Розинг опублікував роботу «Електрична телескопія (бачення на відстані). Найближчі задачі і досягнення». У цій статті автор у всіх подробицях описав усі ті досягнення і функції, якими володіє телебачення наших днів.

Б.Л. Розинга по справедливості варто вважати батьком електронного телебачення. Але в телебачення немає єдиного винахідника: багато хто і багато вчених і інженери повинні були об'єднати свої зусилля, повинні були успадковувати один одному, повинні були обмінюватися ідеями і відкриттями, для того щоб телебачення через десятиліття після дослідів Розинга стало тим, що воно є.

Після 1920 року в країні приділялося багато уваги розвитку телебачення. Не проходило місяця, щоб центральні газети не повідомляли про більш-менш плідні спроби передачі зображення на відстань.

16 грудня 1925 року, що на V з'їзді радянських фізиків Л.С. Термен зробив доповідь «Бачення на далеку відстань» і продемонстрував на екрані зображення живої руки, що рухається.

Однак система дальнобачення Лева Сергійовича Термена відразу ж була засекречена в зв'язку з планами використання її в прикордонних військах. Попередньо її приймач установили в кабінеті наркомвоєнмора К.Е.Ворошилова, а передавач — у дворі наркомату. Пізніше маршал С.М.Будьонний згадував, як вони з Ворошиловим майже безпомилково впізнавали людей, на яких була спрямована телекамера. І хоча подальшого практичного розвитку ця робота Термена не одержала, сучасники високо її оцінили.

Також істотну роль у розвиток телебачення вніс і ташкентський винахідник Борис Павлович Грабовський. Його винахід «телефот» міг здійснювати передачу низькоякісного зображення на кілька метрів, а потім і на велику дистанцію. Однак, до 1929 року, до ідеї електронного ТВ у Москві охолонули — на новний хід йшла підготовка до віщання малорядкового, «далекобійного», доступного «пролетарям усіх країн» механічного ТВ із диском Ніпкова. Радіоаматори СРСР приймали з-за кордону саме такі передачі. Сліди роботи ташкентського ентузіаста загубилися в бюрократичних архівах...

На жаль, винаходи Грабовського і Термена не вплинули скільки-небудь істотно на хід розвитку вітчизняної телевізійної техніки. Наставав час колективних, добре організованих і спрямованих досліджень, що спиралися б на могутню технічну базу.

У 1930 році у Всесоюзному електротехнічному інституті була створена лабораторія телебачення на чолі з Павлом Васильовичем Шмаковим. Вона приступила до розробки і побудови передавального пристрою і приймача (з диском Ніпкова) механічного телебачення. Система давала зображення, розкладене на 30 рядків (1200 елементів). Електричні сигнали, що несуть зображення і звук, передавалися роздільно, отже, для прийому телепередачі були потрібні два радіоприймачі, один із яких мав телевізійну приставку. Тому що електричні сигнали перетворювалися у світлові за посередництвом неонової лампи, що випускає промені червоної частини спектра, екран механічного телевізора світився рожевим світлом (сучасний монохромний телевізор має екран блакитного світіння, а до 40-х років світіння екрана було зеленим).

Велику роль у розвитку техніки телебачення 30-х років зіграли приймаючі діяльну участь у розробці й освоєнні промисловістю приймально-передавальної апаратури інженери і учені В.І. Архангельський, Г.В. Брауде, І.С. Джигіт, І.Е.Горон, Л.А. Кубецький, А.Ф. Шорін, А.П. Констянтинів.

30 квітня 1931 року «Правда» надрукувала повідомлення: «Завтра вперше в СРСР буде зроблена якісна передача телебачення (дальнобачення) по радіо. З короткохвильового передавача РВЕІ-1 Всесоюзного електротехнічного інституту (Москва) на хвилі 56,6 метра буде передаватися зображення живого обличчя і фотографії».

У цій першій публічній телепередачі були показані співробітники лабораторії (зображення, які рухалися) і фотографічні портрети — без звукового супроводу, «німі».

Незабаром почалася підготовка до регулярного віщання. З будинку Всесоюзного електротехнічного інституту передавач був перевезений на Нікольську вулицю, будинок 7, у Московський радіотехнічний вузол.

1 жовтня 1931 року почалися регулярні передачі, які проводилися через радіостанцію МГСПС, що працювала на хвилі 379 метрів (зображення) і 720 метрів (звук).

Незабаром у Москву стали надходити повідомлення про те, що ці передачі приймалися радіоаматорами в Томську, Нижньому Новгороді, Одесі, Смоленську, Ленінграді, Києві, Харкові.

Журнал «Говорить Москва» повідомляв з гордістю, що в столиці працювало більше тридцяти саморобних телевізорів. Промисловість ще не випускала телевізори, хоча і готувалася до цього. (Узагалі, розвиток передавальних станцій у перші роки регулярного телебачення в СРСР обігнало розвиток прийомної мережі.)

Власне, телебачення початку 30-х років і здійснювало рішення тільки цієї задачі — впровадження ідеї телебачення. Телевізійне віщання було ще незручно виконувати ні одну з функцій, яке виконує сьогоднішнє телебачення; воно ще не мало роль ні політико-інформаційної, ні естетичної, ні пізнавальної, не мало соціально-педагогічного значення, але воно впроваджувало ідею телебачення.

15 квітня 1932 року «Правда» повідомила, що Ленінградський завод «Комінтерн» приступив до вироблення перших 20 радянських телевізорів. Це було дуже важливе повідомлення — доти в нашій країні малися тільки саморобні телевізори, виготовлені в лабораторіях чи просто кустарно. У 1933-1936 роках промисловість випустила більш 3 тисяч механічних телевізорів марки «Б-2» з розміром екрана 3x4 см. Телевізор підключався до радіомовного приймача замість гучномовця.

Паралельно з розвитком механічного телебачення інтенсивно велися роботи і по розробці телебачення електронного. У 1931 році Семен Ісидорович Катаєв у здійснення давньої ідеї Розинга сконструював передавальну трубку, названу їм «радіоком». Її відмінна риса — так звана мозаїка, що складається з дрібних світлочутливих осередків, у кожній з який під дією світла накопичується електричний заряд. Мозаїка дає можливість різко збільшити чіткість і внаслідок цього — розмір зображення.

Майже одночасно з Катаєвим аналогічний пристрій («іконоскоп») запатентував у США Владимир Козьмич Зворикін, який навчався в Петербурзі в Б.Л. Розінга.

Досягнення вчених, що домоглися в лабораторних умовах значних успіхів у розробці електронної системи телебачення, привели до того, що передачі механічного телебачення в Москві в грудні 1933 року були припинені. Показалося нераціональним розвивати його далі — століття телебачення електронного рахували вже наставшим. Однак, як з'ясувалося дуже незабаром, промисловості потрібно було ще освоїти виробництво нової апаратури. Тому 11 лютого 1934 року досвідчені передачі механічного телебачення були відновлені, а з 15 листопада 1934-го стали регулярними. Остаточно вони припинилися в Москві лише в квітні 1940 року, коли вже працював новий Московський телецентр на Шаболовці (у Києві механічне телебачення зберігалося до початку війни).

Література

Багіров Е., Кацев І. Телебачення. XX століття. Мистецтво. - М., 1988.

Нариси історії російського телебачення,
Неділя, М., 1999.

Саппак В. Телебачення і ми. Мистецтво, М., 1983.

Юровский Ю.. Телебачення - пошуки і рішення. Мистецтво, М.,1984.