Крошово-кредитна система

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ПЕРЕПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ

К О Н Т Р О Л Ь Н А Р О Б О Т А

по дисципліні « Грошово-кредитна система »

Вариант – № 8

Слухач : ........................……………..................Сидоркевич Дмитро Іванович

Спеціальність, група : .........................ЗФ – 02 ( фінанси )

Керівник : ..........................................................Гордієнко Людмила Анатоліївна

Результат, дата:

Реєстраційний номер, дата:

м. Черкаси

2002 р.

З М І С Т

1. Становлення грошової системи України ...............................................................- 3

2. Комерційні та кооперативні банки ............................................................................- 7

3. Межі кредиту........................................................................................................................................- 11

Література .............................................................................................................................................- 19

1. Становлення грошової системи України.

Розпад Радянського Союзу, чому сприяли, зокрема, прийняття Верхов­ною Радою України в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою, відкрив нову сторінку в розвитку вітчизняної банківської сис­теми. 20 березня 1991 року Верховна Рада прийняла перший банківський За­кон України “Про банки і банківську діяльність”. Згідно з ним на базі Ук­раїнської республіканської контори Державного банку СРСР створено Національний банк України. З перших днів його діяльність спрямована на зміцнення державності України, він проводить єдину державну політику у сфері грошового обігу, кредитування та забезпечення стабільності національної грошової одиниці. 2001 року банківська система України свят­кувала своє десятиліття.

Декларація про державний сувере­нітет України та Закон “Про еко­номічну самостійність Української РСР”, які законодавче закріпили за на­шою державою право на самостійне формування власної банківської систе­ми, стали фундаментом для появи ук­раїнських комерційних банків. Упро­довж 1989—1991 років у Москві було зареєстровано близько шістдесяти ук­раїнських банків.

Формування сучасної банківської си­стеми України відбувалося в кілька етапів.

І етап (1991-1992рр.) процеси перереєстрації та реорганізації:

2 жовтня 1991 року Національний банк почав перереєстровувати комер­ційні банки України, зареєстровані ще Держбанком СРСР. У цей період “мі­ністерський” капітал, тобто вкладення у комерційні банки різних державних установ, поступово витісняється рин­ковим капіталом спільних та малих під­приємств, акціонерних товариств. Дер­жавні Промінвестбанк, Агропромбанк, Укрсоцбанк акціонуються під тиском головних менеджерів та основних клієн­тів. На цьому етапі за станом на 1 січня 1992 року зареєстровано 77 банків.

II етап (1992-1993 роки) поява банків “другої хвилі”:

На засадах різних бюджетних та по­забюджетних фондів, диверсифікації пасивів у діючих банках та внесків підприємств (шляхом прихованих кре­дитів) виникає ціла низка нових ко­мерційних банків. Протягом 1992 року зареєстровано ще 60 банків; 3 банки вилучено з реєстру. За станом на 1 січня 1993 року в Україні налічувалося вже 134 комерційні банки.

На цьому етапі відповідно до Поста­нови Кабінету Міністрів “Про переда­чу міністерських пакетів акцій на уп­равління до Міністерства фінансів Ук­раїни” у комерційних банках дедалі зменшувалася частка “міністерського” капіталу. Постановою передбачалося, що Мінфін України буде одержувачем дивідендів за акціями, що належать іншим міністерствам, братиме участь в управлінні банків. Зрозуміло, це не влаштовувало колишніх власників ак­цій, і вони поспішили вилучити свої кошти із комерційних банків та інших акціонерних товариств. На цьому ж етапі спостерігалося ма­сове утворення дрібних малопотужних “кишенькових” банків із капіталом, який часто не перевищував вартості трикімнатної квартири. Ці банки непо­гано зростали на гіперінфляції, примі­тивно експлуатуючи цей зовнішній, не­залежний від них фактор.

III етап (1994-1996 роки) перші банкрутства:

Активна побудова Національним банком України чіткої системи регулювання діяльності комерційних банків збіглася в часі із призупиненням інфля­ційних процесів, що стали, як уже зазначалося, основним джерелом безбід­ного існування цілої низки комерційних банків. Не готові до жорсткого конт­ролю з боку НБУ, до зміни кон’юнкту­ри фінансового ринку, до управління банківськими процесами зсередини, ці банки опинилися на межі банкрутства. Багатьом із них не вдалося втриматися на плаву: 1994 року ліквідовано 11 збанкрутілих банків; 1995 року — 20, серед яких і найбільші (“Інко”, “Відроджен­ня”, Економбанк, Лісбанк); 1996 року прямими банкрутами стали 45 банків та 60 опинилися у стані прихованого банкрутства і ще протягом багатьох років виборюватимуть право на існу­вання. Зрозуміло, це не могло не внести певних додаткових ускладнень у функ­ціонування всієї банківської системи.

У цей період на структуру вітчизня­ної банківської системи істотно вплива­ли й інші процеси. Так, на кредитно-фінансовому ринку України почали працювати іноземні банки та їхні пред­ставництва — всього їх було зареєстро­вано 14. З’явилися також ще 5 нових ук­раїнських комерційних банків.

Важливим аспектом діяльності бан­ківської системи на цьому етапі була зміна складу акціонерів, власників ба­гатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу та перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків. Вони переходять із рук одних акціонерів до інших, мов естафетна паличка.

IV етап (1996-1998рр.) стабілізація банків та впровадження національної валюти - гривні:

Цей ключовий етап становлення віт­чизняної банківської системи потребує детальнішого розгляду. Можемо підби­ти певні підсумки роботи банківської системи. Позаду роки гіперінфляції та повної розбалансованості економіки. Протягом перших п’яти років існуван­ня незалежної держави в Україні:

• створено основи дворівневої бан­ківської системи, валютного ринку та первинного ринку цінних паперів (вторинний так і не запрацював);

• пройдено перший етап реформу­вання грошової системи країни, введе­но проміжну валюту — український кар­бованець;

• створено національну платіжну си­стему, запроваджено нові прогресивні технології перерахування коштів на ос­нові електронних платежів, що дало змогу досягти світового рівня обробки інформації у сфері міжбанківських роз­рахунків, значно підвищити їхню на­дійність, обмежити ризик створення фальшивих грошей в обігу та скороти­ти до мінімуму термін проходження платежів. Систему визнано найшвидкіснішою в Європі;

• введено в дію потужності з друку­вання банкнот та карбування монет;

• розпочато реформування бухгал­терського обліку та звітності у банках;

• НБУ напрацьовано нормативну базу для здійснення монетарної політи­ки та банківського нагляду; вдосконале­но інструменти регулювання банківської системи;

• завдяки зусиллям НБУ, його моне­тарній політиці подолано гіперінфляцію, керованими стали інфляційні процеси.

Цілями реформування банківської системи України на цьому етапі стали:

1. Забезпечення розбудови банків­ської системи, здатної ефективно та адекватно діяти в умовах ринкової еко­номіки.

2. Вдосконалення нагляду за діяль­ністю комерційних банків.

3. Встановлення клімату довіри до банківської системи.

4. Створення умов для ефективної грошової реформи з уведенням в обіг національної валюти — гривні.

5. Посилення мобілізації заощаджень, тобто сприяння розвитку економіки шляхом інвестицій.

6. Розвиток фінансових інструментів, поліпшення грошово-кредитного регулювання шляхом впровадження рин­кових відносин, а не за рахунок дирек­тивного розподілу кредитів.

7. Поліпшення розподілу ресурсів — на користь конкурентоспроможних підприємств.

8. Передача контролю за фінансо­вим станом підприємств механізмам ринку (банки мають відігравати актив­ну роль в ініціації реструктуризації під­приємств, брати участь в оздоровленні їх фінансового стану, а в разі не­обхідності — в ліквідації неплатоспро­можних підприємств).

9. Розв’язання проблеми неплатежів та запобігання їх виникненню.

10. Подальше вдосконалення та підви­щення ефективності платіжної системи.

11. Послаблення державного тиску на кредитну діяльність великих банків.

Отже, банківська система України вже має свою історію. Вона налічує майже десять років, але багата вельми інтенсивними процесами: українським банкам за півроку-рік випадало пройти шлях, на який аналогічні закордонні установи витрачали кілька років, а то й десятиліття. Слід також враховувати, що банківська система в нашій країні формувалася, зазнаючи впливу негатив­них чинників, які не лише не сприяли розвитку, а навпаки — гальмували його.

Йдеться про:

1. Макроекономічні чинники, які зменшують попит на фінансові послуги:

• кількарічну тенденцію до знижен­ня ВВП;

• доларизацію економіки;

• низьку купівельну спроможність фізичних осіб;

• бартеризацію взаєморозрахунків між суб’єктами підприємницької діяль­ності.

2. Економічні чинники:

• інфляцію, спад виробництва та спричинене ними “звуження” кола клієнтів;

• повільний розвиток приватного сектора в економіці, а отже, й невели­ку частку приватного капіталу в бан­ках;

• податковий прес, який із часом не тільки не слабшає, а посилюється вна­слідок розширення бази оподаткування.

3. Законодавчі та нормативні чин­ники:

• законодавчу неврегульованість ба­гатьох напрямів роботи;

• відсутність чітких правил роботи, викликану частими змінами законодав­чих і нормативних документів та супе­речностями в них;

• не передбачену нормативами про­зорість балансів банків, простір для пе­регрупувань, маніпуляцій, зловживань, захаращеність банківських “вішалок” — рахунків обліку дебіторської та кре­диторської заборгованості, — що при­зводить до появи штучних балансів, які демонструють уявну ліквідність капіта­лу банку.

4. Внутрибанківські (суб’єктивні) чин­ники, які здебільшого можна кваліфіку­вати як слабкий, некомпетентний ме­неджмент:

• невиправдані кредитні, інвести­ційні та валютні ризики;

• недооцінку фактора незалежності банківського менеджменту та перетво­рення банку на “кишеньковий” під впливом акціонерів — “метеликів”;

• гостре прагнення “універсалізації” банку, не супроводжуване побудовою відповідної його інфраструктури;

• відсутність збалансованої політики управління філіями;

Тепер зупинимося на проблемах, що постануть перед грошовою та банківською системою України на початку XXI століття.

Насамперед — про збільшення кон­куренції на ринку. Закінчуються часи, коли банки України були монополіста­ми на вітчизняному фінансовому рин­ку. Незабаром з’явиться багато фінан­сових посередників, які загострять кон­куренцію. По-перше, активізуються іно­земні банки, які мають більше можли­востей та інструментів. По-друге, ве­ликий вплив матимуть небанківські фінансові установи — кредитні спілки, страхові компанії, інвестиційні фонди, ті ж таки кредитно-гарантійні установи, зареєстровані у 1999 році. Виникне ряд кооперативних банків, які працювати­муть на принципах товариств взаємно­го кредиту. Всі ці структури почнуть енергійно боротися за клієнтуру.

Жорсткішим стане регулювання банківської системи. Коли банки пе­рейдуть у режим щоденного контролю, доведеться звикати до постійної при­сутності державного регулюючого орга­ну. Лояльність, яку Національний банк донині виявляє щодо комерційних банків, краще було б залишити в мину­лому столітті. А вони в свою чергу ма­ють усвідомити, що постійна при­сутність НБУ в їхній діяльності — це не­обхідність.

В Україну дуже швидко приходять нові банківські послуги. Попри крихіт­ний розмір цього сегмента ринку за якихось рік-два клієнти вже не визна­ватимуть банків, у арсеналі яких бракує нових технологій. Сьогодні ними займа­ються 10—15 банків. Проблемою номер один є обєднання банків. Хочуть вони цього чи ні, цей абсолютно нормальний, більше того, просто необхідний процес триватиме. Навіть у здорових американських, європейських, японських банківських системах відбувається злиття банків. В Ук­раїні ж половина банків “нездужає”. В результаті вони або будуть приєднані до потужніших структур, або викрес­лені з Реєстру банків. Близько 50 банків зараз потенційно поставлені перед ви­бором: приєднання або ліквідація.

Традиційне уявлен­ня про банки як інститути, що залуча­ють кошти у вигляді депозитів та розміщують їх шляхом кредитування, суттєво змінюється. З появою нефінан­сових банків чи небанківських інсти­тутів, які займаються банківською спра­вою, постає проблема виживання тра­диційних банків у нових умовах.

2. Комерціїні та кооперативні банки.

Комерційні банки — кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств усіх галузей господарства, головним чином — за рахунок гро­шових капіталів і заощаджень, залучених у вигляді внесків. Комерційні банки — головна ланка кредитної системи.

Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кре­дитно-розрахункове та інше банківське обслуговування юри­дичних осіб і громадян шляхом здійснення операцій і вчинен­ням інших банківських послуг.

Комерційні банки відрізняються:

— за призначенням статутного фонду та засобу його фор­мування. В цьому зв'язку вони виступають у формі акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю, за участю іноземного капіталу, іноземні банки та ін.;

— за видами здійснюваних операцій банки бувають універсальні та спеціалізовані;

— за територією діяльності — республіканські, регіональні.

Банки можуть відрізнятися за галузевим призначенням.

Для фінансування республіканських, регіональних та інших програм можуть створюватись спеціальні комерційні банки.

Комерційні банки створюються на акціонерних або пайо­вих засадах. Засновниками комерційних банків можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, за винятком Рад народних депутатів усіх рівнів, їх виконавчих органів, політичних та профспілкових організацій та спеціалізованих громадських фондів.

Частка будь-якого з засновників, акціонерів не повинна бути більшою, ніж 35 % статутного фонду комерційного банку.

Комерційні банки незалежні від виконавчих та розпорядних органів де­ржавної влади та управління під час прийняття ними рішень, зв'язаних з поточною банківською діяльністю. Працівникам органів державної влади та управління забороняється участь, в тому числі шляхом поєднання посад, в органах управління банків.

Комерційні банки можуть створювати союзи та інші об'єднання для ко­ординування власної діяльності та захисту своїх інтересів. Комерційні банки здійснюють свою діяльність на основі ліцензій на здійснення банківських операцій, отримуваних від Національного банку України.

Одночасно з видачею ліцензій на проведення банківських операцій Національний банк України реєструє комерційний банк у книзі реєстрації.

В цілях забезпечення фінансові' міцності та захисту інтересів його клієнтів Комерційні банки повинні дотримуватися еко­номічних нормативів, встановлених Національним банком, а також створювати страхові і резервні фонди.

Комерційні банки приймають і розміщують грошові вклади, здійснюють розрахунки за дорученням клієнтів та банків-ко­респондентів і їх касове обслуговування. Крім того, вони мо­жуть виконувати всі або деякі з таких операцій:

— ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;

— фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників капіталів, що інвестуються;

— випуск платіжних документів і інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, облігацій тощо);

— купівля, продаж і зберігання державних платіжних до­кументів та інших цінних паперів;

— видача доручень, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

— придбання права вимоги з постачання товарів і надан­ня послуг, прийняття ризиків, виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторінг);

— купівля у організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти;

— купівля і продаж в державі і за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів, а також виробів з них;

— довірчі операції (залучення і розміщення коштів, уп­равління цінними паперами, інше) за дорученням клієнтів.

— надання консультаційних послуг, зв'язаних з банківською діяльністю.

Комерційні банки зобов'язані виконувати операції по касовому вико­нанню бюджету за дорученням Національного банку, їм за­бороняється займатися діяльністю в сфері матеріального ви­робництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також по всіх видах страхування.

Комерційні банки умовах можуть залучати і розміщувати один у одного кошти у формі депозитів, кре­дитів і здійснювати інші взаємні операції.

К.б. самостійно встановлюють процентні ставки по своїх кредитах і комісійну винагороду за послуги.

Стосунки між банками і клієнтами носять договірний характер. Клієнти самостійно обирають банки для кредитне-розрахункового і касовго обслуговування, можуть обслуговува­тись по всіх видах банківських операцій в одному чи кількох банках.

Банкам забороняється використовувати свої союзи та інші об'єднання для досягнення згод, які напрвлені на моно­полізацію ринку банківських операцій в питаннях встанов­лення процентних ставок та розмірів комісійних винагород, на обмеження конкуренції у банківській справі.

К.б. публікують річний баланс та рахунок прибутків і збитків після підтвердження поданих в них відомостей ауди­торською організацією.

Оперативне керівництво роботою банку здійснює правління разом з центральним апаратом.

К.б. та їх установи працюють на принципах комерційного розрахунку. В основі комерційної діяльності банків знаходить­ся прибуток, як спільний показник ефективності праці і голо­вний виток їх розвитку.

Прибутковість банку залежить від ефективності керівництва його власними та позичковими коштами. Рівень доходів можна підняти шляхом зміни структури активних операцій, змінюючи співвідношення між позичковими та інвестиційними операціями на користь більш вигідних. Для підвищення прибутковості комерційний банк має можливість звернутися до регулювання своєї короткострокової заборгова­ності та депозитних рахунків. Ефективним засобом керівництва власними коштами е така політика в галузі дивідендів, яка надає можливість підвищити ринкову вартість акцій банку та реалізувати додаткові акції по більш вільних цінах. Ця політика надає більший ефект, ніж утримання час­тини прибутку для поповнення власного капіталу, за винят­ком тих випадків, коли швидке збільшення суми депозитів та позик спонукає продавати додаткові акції за будь-яку ціну.

Кооперативні банки — спеціальні кредитно-фінансові інститути, що утворюються товаровиробниками на часткових засадах для задовільнення взаємних потреб у кредитах та інших банківських послугах. Кооперативні банки — це фінансово-організаційні центри кооперативних кредитних установ, що поєднуються, як правило, за галузевими або територіальними ознаками. За своїми функціями кооперативні банки в розвинутих країнах наближаються до комерційних банків. Загальні риси кооперативних банків: приватна власність має колективний характер, контроль не може здійснюватись окремими осо­бами, прибуток не ділиться між пайовиками або вкладни­ками, а йде на сплачення процентів за вкладами та на збільшення резервів.

Кооперативний банк створюється в порядку, передбаченому цим Законом України “Про банки та банківську діяльність” від 07.12.2000 року . Законодавство про кооперацію поширюється на кооперативні банки в частині, що не суперечить цьому Закону.

Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки.

Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації.

Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки.

До функцій центрального кооперативного банку, крім передбачених Законом, належать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.

Органами управління кооперативних банків є загальні збори учасників (пайовиків), спостережна рада банку та правління банку.

Органом контролю є ревізійна комісія банку. Органи управління та контролю кооперативного банку створюються та здійснюють свої повноваження відповідно до цього Закону.

Статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї. Рівень мінімального розміру статутного капіталу кооперативного банку встановлюється Національним банком України відповідно до Закону.

Кожний учасник кооперативного банку незалежно від розміру своєї участі у капіталі банку (паю) має право одного голосу.

Прибутки або збитки кооперативного банку за результатами фінансового року розподіляються між учасниками пропорційно розміру їх паю.

Обмеження, встановлені Законом для операцій банку з пов'язаними особами, не поширюються на операції кооперативного банку.

3. Межі кредиту

В умовах формування ринкового середовища, значного спаду промислового та сільськогосподарського виробництва велика увага в організаційній та структурній перебудові економіки приділяється комерційним банкам та банківській системі в цілому.

Провідна роль у вирішенні значних проблем належить саме кредитним відносинам та банкам, що пояснюється не лише збільшенням їхньої ролі в розвитку економіки, але й наявною можливістю швидко і ефективно реагувати на впроваджувані нові механізми господарювання.

В той же час однією з проблем здійсненні реформування та становлення фінансово – кредитного механізму, а отже і розвитку банківської системи в цілому, є досить висока ризикованість кредитних операцій. Зазначимо, що першопричинами є : теоретична недосконалість питання захисту інтересів кредитора від кредитних ризиків, незадовільний фінансово-господарський стан суб’єктів підприємництва, невисока кадрова підготовка працівників банківської системи тощо.

Проведений об’ємний аналіз ситуації, яка склалася в банківській сфері, свідчить, що банки зазнають фінансового краху в зв’язку з надзвичайно ризикованою кредитною політикою.

Основна причина банківських банкрутств – неповернення раніше виданих кредитів. За наявними даними більше половини виданих сум неповністю чи невчасно повертаються позичальникам. Усі зусилля банку щодо повернення кредитів зводяться нанівець через недосконалість нашого законодавства. Тому застосовувані в даний час і рекомендовані заходи щодо запобігання кредитних ризиків зводяться до того, щоб не допустити неповернення позички. Через це доцільно контролювати якість роботи конкретного кредиту ще на стадії його використання, постійно перевіряти здатність позичальника повернути кредит, а також перевіряти забезпечення позички чи гарантії її повернення третьою особою. З огляду на економічну та політичну нестабільність в Україні, найкращою гарантією повернення кредиту є його забезпечення оскільки при виникненні негативних явищ, єдиним джерелом повернення кредиту для банку є реалізація заставленого майна. Використання кожної окремої форми забезпечення повернення кредиту залежить від різних обставин, серед яких можна виділити такі проблемні для банку як : перевірка платоспроможності гарантів та поручителів, прийняття в якості застави неліквідного майна, звернення стягнення на заставу, можливість погашення боргу страховою компанією з огляду на нерозвиненість страхового бізнесу в Україні та його слабку економічну базу тощо.

І все ж необхідність забезпечення повернення наданих кредитів змушує кредитні установи звертатися до такої форми, як застава. Останнім часом саме застава стала найбільш популярною формою забезпечення зобов’язань, але через малий досвід роботи з нею та недосконалість законодавства змушують ставитись до неї досить обережно, тобто приймати тільки те майно позичальника, яке відповідає вимогам ринкових відносин. Для цього потрібно також враховувати те, що вартість майна постійно змінюється, тому на цьому етапі важливо якомога точніше визначити його вартість в майбутньому.

Визначення кредитоспроможності позичальника, віднесення його до відповідного класу надійності , а отже і формування банком резерву покриття на можливі втрати за позиками є ще однією проблемою на шляху здійснення кредитних операцій.

Цим пояснюється потреба у всебічному вивченні вітчизняного та частково іноземного досвіду щодо надання кредитів, застосування ефективних форм забезпечення, повернення управління кредитним портфелем банку, дослідження сучасного стану по даній темі, висвітлення нових методів, концептуальних підходів, науково-методичних рекомендацій з питання проблем оцінки заставленого майна, страхування ризиків неповернення кредиту та удосконалення законодавства в області кредитування.

Між тим ,до теперішнього часу в Україні комплексного визначення видів кредитних ризиків, джерел їх виникнення, аналізу впливу на прибутковість – збитковість кредитних операцій в умовах переходу до ринку не проводилося. Таке становище пояснюється передусім обмеженим використанням товарно-грошових відносин протягом тривалого часу, а також характерними в минулому адміністративними методами управління. Це виключало необхідність забезпечення гарантії повернення виданих позик, оцінки кредитоспроможності позичальника та відповідно і страхування кредитів.

Кредит виник на певному етапі розвитку людського суспільства, як явище випадкове, зумовлене особливими взаємовідносинами між товаровироб-никами – коли продавцю потрібно було продати товар, а в покупця не було грошей, щоб його купити. Тому й виникла потреба у передачі продавцем покупцеві товару з відстрочкою платежу, тобто – у кредит.

Згідно положення про кредитування, кредит – це економічні відносини між юридичними та фізичними особами і державами з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою відсотка.

У кредитних відносинах беруть участь дві сторони : позичальник і кредитор. Ці сторони називаються суб’єктами кредитної угоди, а ті грошові чи матеріальні цінності, затрати чи проекти, стосовно яких укладена угода позички, є об’єктами кредиту.

Операції з наданням кредитів належать до активних операцій банку. Кредитні операції здійснюються у формі надання позичок під зобов’язання позичальників повернути кошти та заплатити проценти у встановлені строки. Це ключовий вид активних операцій банків, вони забезпечують переважну частину доходів у багатьох банків. Позички банків – важливе джерело грошових коштів для бізнесового та споживчого секторів економіки. В процесі проведення кредитних операцій банки зустрічаються з кредитним ризиком, тобто з ризиком несплати позичальником в установлений строк наданої банком позички та процентів, належних кредитору.

Разом з тим, кредитні операції несуть в собі найбільшу загрозу для банків – ризик неповернення позичок. Таким чином, кожний банк розробляє і здійснює свою кредитну політику, що складається під впливом поточних та перспективних задач банку, а також економічної кон’юнктури і повинна бути спрямована на зменшення кредитного ринку. Тому банки при наданні кредитів повинні вдавати заходів щодо запобігання кредитних ризиків. До цих заходів належать :

• перевірка здатності позичальника повернути позичку;

• перевірка забезпечення позички, чи гарантії її повернення третьою особою (банком, страховою компанією);

• створювання резервного фонду, тощо.

Нижче наведена таблиця 3.1 класифікації кредитів.

Таблиця 3.1. Класифікація кредитів.

Наведена класифікація не є вичерпною, тому що можна кредити класифікувати і за іншими параметрами і ознаками, але по суті така класифікація зумовлена великою кількістю видів критеріїв, а також умовами гарантування, і дає підтвердження тому, що кредит – це складна економічна категорія, до якої потрібно ставитися дуже уважно. Тому банки працюють зі своїми позичальниками в щільній взаємодії від подання заяви на отримання кредиту до повного повернення кредиту і відсотків за ним. Банки співпрацюють лише з фінансово-сталими підприємствами, які мають постійні надходження коштів на розрахунковий рахунок, або з тими підприємствами та організаціями, які в цей нелегкий час, долаючи труднощі, мають в майбутньому перспективи свого розвитку. Найбільш поширеними видами кредиту, що застосовується українськими банками, є кредитування по системі овердрафт, кредитування по відкритій кредитній лінії та кредитування фізичних осіб під заклад дорогоцінних металів.

Процентна ставка встановлюється диференційно в залежності від строків кредитування. Укладенню договору повинно передувати вивчення працівниками банку платоспроможності позичальника, його надходження на розрахунковий рахунок. Формою забезпечення кредиту являються щоденні обігові кошти на розрахунковому рахунку позичальника, крім того в забезпечення кредиту приймається додаткове забезпечення у вигляді застави, що оформлюється договором.

Акціонерно-комерційні банки, керуючись статутом банку, Законом України “Про банки і банківську діяльність “, нормативними документами НБУ та іншими законодавчими нормами надає короткострокові і довгострокові кредити платоспроможнім підприємствам, організаціям і іншим господарським структурам, які мають самостійний баланс і власні кошти. [1].

Умови кредитної угоди визначаються для кожного позичальника індивідуально, при цьому ступінь ризику кредитуємого заходу повинен бути мінімальним. У разі, якщо кредит надається не під заставу майна, нерухомості та цінностей, що мають реальну ринкову вартість, розмір власних коштів позичальника, як правило, не повинен бути нижчим 30% його потреби в кредитних коштах.

Кредитування позичальника здійснюється згідно принципів кредитування. Принципи кредитування – це правила поведінки банку і позичальника в процесі здійснення кредитових операцій. Отже, банківське кредитування здійснюється на умовах платності, терміновості, гарантованості поверненням, цільового і ефективного використання позичок на основі кредитної угоди. Дотримання принципу цільового кредитування допомагає комерційному банку приймати більш зважене рішення про можливість та обгрунтованість надання позик, служить до певної міри гарантією забезпечення їх повернення.

Принцип строковості – уявляє собою необхідну форму досягнення повернення кредиту. Принцип означає, що позичка повинна бути повернена в строго визначений строк, який обумовлений в кредитній угоді.

Потрібно зазначити, що кредити за строками поділяються на :

• короткострокові – термін видачі до 1 року;

• довгострокові – більше одного року.

Економічною основою строковості кредиту, що надається позичальнику на цілі основної виробничої діяльності, є тривалість кругообігу оборотного капіталу. Граничний термін кредитування позичальника на такі цілі не більше 12 місяців, тобто формування обігового капіталу підприємств здійснюється за допомогою короткострокового кредиту.

Кредити на нове будівництво, технічне переозброєння та розширення діючих підприємств і їх реконструкцію, тобто на створення та відтворення основного капіталу, надається в строки, що обумовлені нормативними строками будівництва, освоєння та окупності об’єктів. Ці строки, як правило, перевищують 12 місяців. Іншими словами, формування основного капіталу підприємства здійснюється за допомогою середньострокових та довгострокових кредитів.

Строки кредитування встановлюються в залежності від терміну обертання матеріальних цінностей, що кредитуються та окупності витрат, але не вище нормативних.

Можна зробити висновок, що від дотримання принципу строковості кредиту залежить можливість банку надавати нові кредити, оскільки одним із джерел кредитування є повернуті позички.

З принципом строковості (терміновості) щільно пов’язані такі принципи кредитування, як диференціювання та забезпеченості.

Диференційність – означає, що кредит повинен надаватися тільки тим суб’єктам, які в змозі його своєчасно повернути. Диференціація здійснюється на основі аналізу та балансу на ліквідність, забезпеченість господарства власними джерелами, рівень рентабельності на поточний момент і в перспективі. Це дає змогу підстрахувати себе від ризику несвоєчасного повернення кредиту і пов’язаних з цим для банків збитків.

Своєчасність повернення кредиту знаходиться в щільній залежності не тільки від кредитоспроможності позичальників, але і від забезпечення кредиту.

Принцип забезпеченості має на меті захищати інтереси банку та не допускати збитків від неповернення боргу в наслідок неплатоспроможності позичальника. В ролі носіїв гарантії повернення кредиту виступає майно позичальника. Комерційні банки можуть надавати і незабезпечені майном кредити (бланкові), однак вони мають обмежене застосування, оскільки пов’язані з великим ризиком для банку та надається під високий відсоток.

Лімітування – це спосіб встановлення сум граничної заборгованості по позикам конкретному позичальнику. Воно здійснюється шляхом встановлення лімітів кредитування, які являють собою заздалегідь встановлену граничну суму кредиту, яку позичальник має право отримати від банку. Акціонерні комерційні банки використовують таку форму лімітування кредитів як кредитна лінія (овердрафт). Кредитна лінія являє собою юридично оформлене зобов’язання банку перед позичальником надавати йому протягом визначеного угодою строку кредити при тривалому співробітництві банку з позичальником і має ряд переваг як для банку, так і для клієнта. Позичальник отримує можливість точніше оцінювати перспективи розвитку своєї діяльності, зменшити накладні витрати та втрати часу, пов’язані з веденням переговорів та укладенням кожної окремої кредитної угоди. Банк має аналогічні вигоди і може детально ознайомитися з діяльністю позичальника. Відкривши кредитну лінію банк незалежно від ситуації на грошовому ринку, зобов’язується надати кредит.

Дивесифікація позичок, як спосіб захисту від кредитного ризику, являє собою розподіл наданих кредитів між різними суб’єктами. Чим більше позичальників отримає кредит, тим при інших різних умовах, буде меншим ступінь ризику неповернення боргу, оскільки імовірність багатьох позичальників значно менша ніж декількох. Для дотримання цього принципу комерційними банками, НБУ встановив максимальний розмір ризику на одного позичальника, яка не повинна перевищувати 25% власних коштів банку.

Оцінка кредитоспроможності проводиться перед укладанням кредитної угоди, тобто перевіряється здатність своєчасно повернути кредит, вивчаються фактори, що можуть вплинути на цей процес. Оцінюючи персональні якості позичальника, банк зосереджує увагу на таких моментах, як його репутація, чесність, професійні здібності, матеріальна забезпеченість.

Аналіз фінансового стану позичальника грунтується на основі розгляду кредитоспроможності позичальника, який виконується за допомогою коефіцієнтів, аналізу грошового потоку та, як результуюча інформація, виводиться рейтингова оцінка фінансової сталості позичальника.

Для економічної оцінки фінансової діяльності, використовують відповідні показники за даними балансу та звіту про фінансові результати та їх використання. На основі наданої звітності, розраховуються такі показники, як :

• показники платоспроможності;

• показники фінансової стійкості;

• показники “солідності” підприємства.

Успіх кредитної операції значною мірою залежить від правильно встановленого терміну кредитування. Строк кредитування визначається з врахуванням технологічного періоду переробки продукції, а також терміну виконання умов позичальника з постачальниками і покупцями.

Сума позики повинна бути в межах вартості витрат, що кредитуються.

Від структури і якості кредитного портфеля банку в значній мірі залежить стабільність, репутація та фінансовий успіх. Тому банку необхідно аналізувати якість позичок, проводити незалежні експертизи крупних кредитних проектів і заходів, виявляти випадки відхилення від кредитної політики. Потрібно спрямувати зусилля на виявлення в складі кредитного портфеля великих та крупних кредитів, а також проблемних позичок, що потребують підвищеної уваги. Контроль за крупними і проблемними позичками може складатися з повторної перевірки бухгалтерської та фінансової звітності, перевірки документації, якості застави та ін. При контрольній перевірці знову ж таки розглядається питання про відповідність даної позики кредитній політиці банку, оцінюється кредитоспроможність та фінансовий стан позичальника.

Досить активно при наданні позик застосовується застава товарів в обігу. Вартість заставленого майна в цьому випадку може в кілька разів перевищувати суму позики і вимагає постійного контролю з боку банку. Тому найкраще застосовувати заставу товарів в обігу для клієнтів, що зарекомендували себе, як добросовісні позичальники і є першокласними клієнтами банку.

Резервування на випадок неповернення кредиту.

З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту кредиторів і вкладників комерційних банків та відповідно до статті 24 Закону України “Про банки і банківську діяльність” Національний банк України встановлює порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків. [1]

Формування такого резерву відбувається в обов’язковому порядку за всіма наданих кредитів у національній та іноземній валютах, установам, підприємствам, організаціям та фізичним особам, а також за міжбанківськими кредитами здійснюється тільки у період до повного формування комерційним банком суми резерву.

Резерв використовується тільки для покриття непогашеної кредитної заборгованості за основним боргом. Не здійснюється нарахування за бюджетними кредитами, а також за кредитами та депозитами між установами в системі одного банку. З метою нарахування резерву комерційні банки здійснють класифікацію виданих кредитів та оцінку кредитних ризиків з урахуванням таких критеріїв

• оцінки фінансового стану позичальника;

• погашення позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та відсотків за нею.

Відповідно до критеріїв кредитний портфель банку класифікується за такими групами :

• Стандартні кредити – кредити, незалежно від виду забезпечення, строк погашення яких не настав, за якими своєчасно і в повному обсязі погашується основний борг, включаючи кредити пролонговані у встановленому порядку але не більше двох разів із загальним строком пролонгації не більше 180 днів.

• Кредити під контролем – пролонговані більше ніж 2 рази, або з загальним строком пролонгації більше 180 днів; прострочені до 60 днів забезпечені кредити, а також прострочені до 30 днів недостатньо забезпечені кредити.

• Субстандартні – прострочені до 30 днів незабезпечені кредити; прострочені від 60 до 60 дів недостатньо забезпечені кредити, а також прострочені кредити від 60 до 180 днів забезпечені кредити.

• Сумнівні – прострочені від 30 до 60 днів незабезпечені; прострочені від 60 до 180 недостатньо забезпечені; а також прострочені понад 180 днів забезпечені кредити.

• Безнадійні – прострочені від 60 до 180 днів незабезпечені кредити і недостатньо забезпечені кредити, прострочені понад 180 днів.

На підставі класифікації позик комерційний банк створює резерв щодо кожної групи кредитів. Визначивши загальну суму заборгованості за кожною групою та відповідну суму зменшення, тобто різницю множать на процент ризику за кожною групою кредитів. Цей процент встановлюється НБУ. (таблиця 3.2).

Таблиця 3.2.

З огляду на вище перераховані труднощі визначення ризиків неповернення кредитів для комерційних банків, набувають першочерговості гарантії забезпечення повернення наданих кредитів. Ознайомлення із законодавчою базою України та практичними формами забезпечення дозволило проаналізувати стан справ в даній сфері і зробити певні застереження щодо законодавчої нормативної нерозробленості гарантування повернення позик, у зв’язку з чим значно підвищується ризикованість кредитування малих та середніх підприємств. Основними напрямками забезпечення серед вітчизняних банків залишається застава чи її різновид – заклад та страхування. Але кожен з цих видів має свої суб’єктивні недоліки, які в сукупності можуть повністю зашкодити роботі комерційних банків.

Наприклад, нерозвиненість страхового бізнесу в Україні, недостатній капітал страховиків, стримує використання страхування кредитних ризиків. Аналіз методів захисту від кредитних ризиків показує їх спрямованість на попередження імовірності настання випадку неповернення кредиту до його фактичного надання. Принципу забезпеченості надається дуже велике значення, тому що найкращим показником оцінки ризикованості надання кредиту є розмір забезпечення кредиту, оскільки при виникненні негативних явищ, єдиним джерелом повернення кредиту для банку є реалізація заставного майна.

Недостатньо кваліфікована оцінка реальної вартості заставного майна , як в теперішньому так і в майбутньому , теж негативно впливає на діяльність банків. Через це банк не може реалізувати заставлене майно, якщо стався випадок неповернення кредиту, або в кращому випадку реалізувати його за ціною, меншою від наданого кредиту. Це змушує банки застосовувати крім застави паралельно і додаткові гарантії, які при інших умовах дають можливість зменшити кредитний ризик

До таких форм належать - гарантія і поручительство. Але і вони мають свої недоліки, тому що потрібно постійно перевіряти використання кредиту, а також фінансовий стан гарантів та поручителів. Банківську гарантію приймають в якості забезпечення кредиту значно охотніше, ніж страхові поліси першокласних страхових компаній.

Використання комерційними банками системи резервування втрат від наданих позик сприяє стабілізації фінансового стану банків та попереджає настання загальної банківської кризи в результаті банкрутства одного чи кількох банків пов’язаних між собою.

Література:

1. ЗУ «Про банки та банківську діяльність» - м. Київ, 7 грудня 2000 р.;

2. Закон України «Про заставу», ВР України від 2.10.92р. зі змінами і доповненнями ;

3. Банковское дело /Под ред. Лаврушина О.И. – М. : Финансы и статистика, 1999. – 576с.;

4. Галасюк В., Галасюк В. Незалежна експертна оцінка, як засіб забезпечення необхідного рівня ліквідності об’єктів застави // Вісник НБУ. – 1999. – 2. – с.51-54.;

5. Колодізєв О. Становлення банківської системи України: минуле, світовий досвід, проблеми реформування. // Банківська справа. К. 2000. №2, с.28-29.;

6. Аджевітін С. У переддень десятирічного ювілею: штрихи до історії розвитку вітчизняної банківської системи. // Вісник НБУ. К. 2000, №2, с. 41-45.;

7. Коваленко В.В. Особливості кредитування підприємств і організацій в сучасних умовах // Фінанси України. – 1998. – 10. – с.27 – 30.