Поняття та види обставин що виключають злочинність діяння

Поняття та види обставин, що виключають

злочинність діяння.

Під обставинами, що виключають злочинність діяння розуміють такі обставини, які виключають суспільну небезпечність і протиправ- ність діяння, яке за своїми зовнішніми ознаками схоже зі злочинним. Тобто в силу того, що відсутня суспільна небезпека діяння, воно не є злочином. Розкриваючи інші сторони діяння, ці обставини дають змогу отримати більш повне уявлення про скоєне та правильно оцінити його, а саме побачити правомірність діяння там, де по зовнішнім ознакам складу злочину воно виглядає як злочин. І кримінальний закон повинен до- повнювати обставини, що вказують на злочинність діяння.

В залежності від зв’язку з ознаками складу злочину обставини, що виключають злочинність діяння поділяють на дві групи: першу групу утворюють обставини, передбачені діючим КК: необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, воєнна необхідність та інші. До другої групи належать обставини, передбачені іншим законодав –ством: закон України “Про службу безпеки України”, “Про міліцію” та інші. Такими обставинами можуть бути: виконання службового обов’яз- ку, застосування сили або зброї при його виконанні.

Всі ці обставини характеризуються за певними ознаками. Так перша з них полягає в тому, що всі вони є свідомими вчинками людини, виявленими у формі дії або бездіяльності. Але обов’язкова наявність підстав, які б обгрунтовували необхідність скоєння вчинків, пов’язаних із заподіянням шкоди.

Другою ознакою обставин, що виключають злочинність діяння є те, що вони носять незлочинний характер, заподіяння шкоди є правомір -ним. Ця правомірність пояснюється тим, що здійснені вчинки відпові -дають чинному КК, а саме статтям 15 та 16.

Третя ознака – це зовнішня схожість видимих ознак здійсненого вчинку та злочину, передбаченого особливою частиною КК. Так, у ст.16 КК вказано, що не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані крайньої необхідності

Четверертою ознакою є кримінально-правові наслідки даних обставин, які полягають в тому, що їх спричинення, якщо воно відпові-

3

дає приписам закону, виключає крімінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду.

Необхідна оборона

Згідно із ст.15 КК України кожна особа має право на необхідну оборону, незалежно від можливості уникнення посягання або зверну- тися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Захист інтересів, які охороняються законом, може бути здійснено різними засобами і діями, в тому числі із застосуванням зброї у визначених законом випадках. За наслідки, які настали від дій в стані необхідної оборони, особа відповідальності не несе, оскільки її дії є суспільно корисними і правомірними.

Необхідна оборона – суб’єктивне право громадянина, який шляхом акту необхідної оборони може захищати владу, державну власність та

інші громадські інтереси від злочинних посягань. Громадянин має право вдатися до необхідної оборони в усіх випадках загрози інтересам, які охороняються законом, навіть тоді, коли ця загроза може бути усунена іншими особами.

Існують обставини, при яких необхідна оборона стає не правом, а обов’язком громадян. В першу чергу це стосується певної категорії осіб і полягає в обов’язку захищати інтереси інших осіб, суспільства і держави в силу посадового становища. До них відносяться, наприк- лад, працівники міліції, які зобов’язані активно протидіяти будь-яким злочинам. Такий обов’язок встановлений також для робітників окремих контролюючих служб, а саме таких, як митні органи, органи податкової поліції та інспекції та інші. Ухилення таких осіб від

протидії посяганням утворює порушення службових обов’язків у виді бездіяльності влади, яка може викликати кримінальну відповідальність.

Необхідна оборона здійснюється шляхом спричинення шкоди

тому, хто посягає. Як правило, засобом спричинення шкоди є вчинення дії, хоча можливий захист і шляхом бездіяльності.

Право на необхідну оборону можливе лише за наявності відпо- відної підстави, а саме – наявності суспільно небезпечного посягання і необхідності в його негайному відверненні чи припиненні.

Вчинення діяння, що не є суспільно небезпечним, не може

4

породжувати право на необхідну оборону. Так, громадянин не має права застосовувати необхідну оборону у разі застосування до нього правомірного насильства з боку працівника міліціїї, який виконує наказ або законно заарештовує.

Також підставу необхідної оборони характеризує наявність у того, хто обороняєтьбся, потреби в негайному відверненні чи припиненні суспільно небезпечного посягання. Ця вимога пояснюється тим, що не будь-яке посягання є підставою для заподіяння шкоди посягаючому. Так, необхідна оборона неможлива при вчиненні, наприклад, вимаганя хабара обмані покупців та інших злочинів. Тому право на необхідну оборону обмежується законом наявністю потреби в негайному відверненні чи припиненні суспільно небезпечного посягання. Така потреба означає, що прогаяння часу з боку того, хто захищається, загрожує негайною і непоправною шкодою для правоохоронюваних інтересів.

Заподіяння шкоди тому, хто посягає, за відсутності названих підстав або хоча б однієї з них свідчить про неправомірність заподіяної шкоди, тому що не мав місця стан необхідної оборони. Відповідаль -ність за заподіяння такої шкоди настає на загальних підставах.

Ознаки необхідної оборони характеризують:

мету оборони;

заподіяння шкоди тому, хто посягає;

характер дй того, хто обороняється;

своєчасність необхідної оборони;

розмірність оборони.

Мета необхідної оборони проявляється у трьох видах: 1) найближ- ча – заподіяння шкоди тому, хто посягає; 2) проміжна – відвернення або

припинення посягання; 3) кінцева – захист інтересів, які охороняються

законом. Ці види мети пов’язані між собою таким чином, що досягнення попередньої є засобом досягнення наступної. Для визнання оборони правомірною досить, щоб той, хто обороняється переслідував ці дві мети, але зовсім необов’язково, щоб вони були фактично досягнуті

Шкода при необхідній обороні повинна бути завдана тому, хто посягає. Якщо осіб, які посягають, декілька, то той, хто обороняється може завдати шкоду як одному з них, так і кожному окремо.

5

Заподіяння шкоди при захасті від суспільно небезпечного посягання не тому, хто посягає, а сторонній особі не підпадає під ознаки необхідної оборони, а може розглядатися за правилами крайньої необхідності або тягне відповідальність на загальних підставах.

Характер дій того, хто обороняється при необхідній обороні виражається лише в активній поведінці, тобто у фізичних зусиллях того, хто обороняється. Таикми діями можуть бути, наприклад, нанесен- ня удару, тримання того, хто посягає тощо. Тому відштовхування нападника, ухилення від його ударів та подібні дії, не пов’язані з відверненням посягання, не є необхідною обороною і не мають кримінально-правового значення.

Ознака своєчасності необхідної оборони означає, що дії того, хто обороняється, по заподіянню шкоди тому, хто посягає, визнаються правомірними лише в тому разі, якщо вони були вчинені протягом всього часу існування посягання. Отже, заподіяння шкоди до виник- нення такого стану визнається “передчасною обороною”, відповідаль -ність за яку настає на загальних підставах. У випадку продовження оборони, коли посягання вже закінчене має місце “запізніла оборона”.

Розмірність необхідної оборони характеризує її межі. Оборона повинна визнаватися розмірною, якщо завдана тому, хто посягає тяжка шкода відповідає таким двом чинникам: 1) небезпечності посягання та 2) обстановці захисту. Вирішальним є ступінь суспільної небезпечності посягання, який і визначає межі шкоди, що допускаються при необхідній обороні. Тобто чим небезпечніше посягання, тим ширше межі, в яких діє особа при захисті від такого посягання.

Завдана посягаючому шкода повинна бути також розмірною обстановці захисту, яка визначається реальними можливостями і засобами того, хто обороняється, для відвернення чи припинення посягання.

Характер такої обстановки залежить від реального співввідношення сил, можливостей і засобів того, хто обороняється, і того, хто посягає. Для встановлення наявності або відсутності ознак перевищення меж необхідної оборони, повинна ураховуватись не тільки відповідність чи невідповідність засобів захисту і оборони, а й характер небезпечності, що загрожує тому, хто обороняється, а також обставини, які вплинули

6

на реальне співвідношення сил нападаючих, і тих, хто захищається, а саме: місце і час, несподіваність нападу, підготовленість для його відбиття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, іх фізичні дані та інші обставини справи.

Важливим моментом, при визначенні розмірності необхідної оборони, є врахування суб’єктивного стану того, хто обороняється під час захисту. Очевидно, що останній не завжди може точно розмірити свої дії з небезпечністю посягання внаслідок хвилювання, збудження, страху, переляку тощо. В такому разі при оцінці правомірності завданої шкоди посягаючому слід виходити з суб’єктивного уявлення того, хто обороняється, про небезпечність посягання і обстановку захисту. Відповідно до ч.3 ст.15 КК нерозмірна необхідна оборона, вчинена внаслідок сильного душевного хвилювання або переляку не розглядається як злочин.

З розмірністю оборони тісно пов’язане поняття перевищення меж необхідної оборони, тобто заподіяння тому, хто посягає, смерті або тяжких тілесних ушкоджень – тяжкої шкоди, явно нерозмірної з небезпечністю посягання або явно невідповідної обстановці захисту.

Межі необхідної оборони перевищуються тоді, коли нападаючому заподіяна шкода зайва, непотрібна, в якій не було ніякої необхідності. Перевищення меж необхідної оборони, як свідчить слідча та судова практика, буває двох видів:

при нападі, не загрожуючому тяжкими наслідками, нападаючому була заподіяна занадто тяжка шкода;

Явна невідповідність знарядь і засобів захисту знаряддям і засобам нападу.

Згідно з ч.4 ст.15 КК перевищення межі необхідної оборони, тобто заподіяння нападаючому такої шкоди, яка явно не відповідає небезпеч- ності нападу чи обстановці захисту, тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом.

Чинне кримінальне законодавство України передбачає кримінальну відповідальність за перевищення меж необхідної оборони в ст.97 КК – вбивство при перевищенні меж необхідної оборони і в ст.104 КК – заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони.

7

Відповідно до ч.3 ст.15 КК “не є злоином застосування зброї або будь-яких інших предметів та засобів, незалежно від наслідків, якщо воно здійснено для зазисту від нападу озброєної особи або нападу

групи осіб або для відбиття протиправного насильницького проник -нення в житло чи інше приміщення”. Таким чином закон передбачає

три винятки із загального правила про те, що при необхідній обороні той, хто обороняється, повинен дотримуватися певних меж, заподіюючи шкоду тому, хто посягає.

Підставою такої оборони є наявність будь-якого з таких посягань:

напад озброєної особи; 2) напад групи осіб; 3) спроба протиправного

насильницького проникнення в житло чи інше приміщення. Шкода, заподіяна в цих випадках нічим необмежена.

Уявна оборона. На практиці може мати місце вчинення захисних дій за наявності помилки особи, щодо наявності, дійсності і реальності самого суспільно небезпечного посягання: 1) правомірна поведінка іншої особи у певних конкретних умовах розцінюється як суспільно небезпечне посягання; 2) при фактичному припиненні суспільно небезпеного посягання особа вважає, що посягання триває. В першому випадку має місце уявна, мнима оборона, а в другому – запізніла. Таку назву отримали захисні дії щодо посягання, яке існує лише в уяві особи, а в дійсності взагалі відсутнє або вже скінчилося.

Питання про відповідальність при уявній обороні залежить від виду допущеної помилки, тобто є вона допустимою чи ні. Якщо особа помилилася в обстановці, яка реально дає підстави вважати, що наявне суспільно небезпечне посягання, і впевнена, що діє правильно, то в її діях присутня уявна оборона без злісного використання становища. Можлива й недопустима помилка з боку особи, яка захищалася, тобто, при прояві більшої обачності, уважності, вона реально могла усвідомити те, що суспільно небезпечного посягання не існує або воно вже скінчено.

В Постанові Пленуму Верховного Суду від 28 червня 1991 р. №4 вказано, що якщо особа, перебуваючи в стані мнимої оборони, з урахуванням конкретних обставин не повинна була чи не могла усвідомлювати відсутність реального посягання, а заподіяна нею шкода не перевищувала тієї, яка б могла бути допустимою в умовах

8

реального посягання, її дії повинні розглядатись як вчинені без вини і прирівнюватись до необхідної оборони. Також в постанові зазначено, що особа, яка могла і повинна була усвідомлювати факт відсутності реального посягання, але не усвідомлювала його, буде відповідати за заподіяння шкоди з необережності.

Якщо ж особа, перебуваючи в стані мнимої оборони, заподіяла шкоду, яка явно не відповідає тій, що була б допустимою в умовах реального посягання, буде відповідати за скоєння злочину з перевищен- ням меж необхідної оборони.

Тобто лише добросовісне переконання особи в тому, що наявне реальне суспільно небезпечне посягання, дає підстави для того, щоб кваліфікувати її дії як уявну оборону, яка прирівнюється до необхід -ної оборони.

Відповідно до ч.5 ст.15 КК дії потерпілого та інших осіб безпо-середньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, і доставлення її відповідним органам влади, як правомірні, прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання і обстановці затримання злочинця.

Слід розрізняти дії по затриманню особи, яка вчинила суспільно-небезпечне посягання від необхідної оборони, а саме за такими ознаками:

метою необхідної оборони є припинення наявного посягання, а метою затримання злочинця, - доставлення її органам влади після здійсненого нею посягання – ознака мети вчинюваного діяння;

необхідна оборона допускається щодо реального суспільно небезпечного посягання під час його здійснення, а дії по затриманню особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, можуть бути вчинені після його закінчення – ознака часу;

за колом осіб, якими вони можуть бути вчинені – необхідну оборону може здійснювати будь-яка особа для захисту від посягання на будь-які інтереси, що охороняються законом, а дії по затриманню злочинця, є виконанням професійних чи службових

9

функцій особами, на яких покладено такі обов’язки, і умови їх правомірності мають визначатися відповідно до умов правомірності зазначеної обставини;

за колом осіб, щодо яких можуть застосовуватись насильницькі дії – необхідна оборона допустима щодо будь-якої особи, котра здійснила будь-яке об’єктивно суспільно небезпечне посягання, в тому числі і щодо неосудних осіб та осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, а при затриманні злочинця, насильство може застосовуватися лише щодо особи, яка вчинила посягання у формі нападу;

за розміром шкоди, що може бути заподіяна – при необхідній обороні заподіяна шкода може значно перевищувати відвернену, зокрема за наявності підстав, передбачених ч.3 ст.15 КК, а при затриманні особи, яка вчинила таке посягання, заподіяна їй шкода має бути мінімально допустимою, необхідною за умов обстановки затримання.

За своїм змістом затримання особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, виявляється, перш за все, у позбавленні її особистої свободи на час, необхідний для доставлення її відповідним органам влади. Час, на який особа позбавляєтьбся свободи, не повиненн перевищувати необхідного, можливого і достатнього за даних конкретних умов для того, щоб доставити особу до відповідних органів влади. Умисне позбавлення свободи на більш тривалий час, не зумовлене необхідністю обстановки затримання, має розглядатись

як проротиправне діяння, оскільки затримання як правомірний акт переростає в насильство як акт помсти, самочинної розправи.

Крайня необхідність.

Відповідно до ст.16 КК крайня необхідність є обставиною, при якій особа заподіянням шкоди законним правам та інтересам трєтіх осіб усуває небезпеку, що загрожує інтересам держави, громадським

інтересам, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута.

10

Таким чином, законом допускається вимушене, необхідне за даних конкретних умов, заподіяння шкоди одним інтересам, що охороняються

правом, для відвернення шкоди іншим таким інтересам. Таке запо- діяння шкоди, оскільки воно дозволяється законом, має оцінюватись як правомірне, воно у більшості випадків буде суспільно корисним. Проте, лише деякі підстави дають право вважати заподіяння шкоди одним інтересам для відвернення шкоди іншим, вчиненими в стані крайньої необхідності.

Уявляється, що стан крайньої необхідності викликається двома підставами:

небезпекою, яка загрожує правоохоронюваним особистим чи колективним іетересам – правова підстава;

неможливістю усунути цю небезпеку іншими засобами, крім скоєння дії, яка підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом – фактична підстава.

Правовою підставою крайньої необхідності є небезпека, яка загрожує особі або її правам, або правам інших громадян, суспільним або державним інтересам. Під небезпекою розуміється здатність або можливість спричиняти якусь шкоду. Очевидно, що небезпека не існує сама по собі, вона завжди має джерело, в якості якого можуть виступати предмети, явища, процеси і таке інше. Так, до предметів відносиься зброя, бойові припаси, вибухові, радіоактивні речовини та інші предмети, яким властива внутрішня об’єктивна здатність вражати людину, спричиняти їй смерть або тілесні ушкодження, пошкоджувати або знищувати майно чи інші цінності.

Явища, як джерела небезпеки, виступають у вигляді стихійних сил природи (повінь, обвал), нападів тварин і таке інше. Небезпека спричинення шкоди може породжуватися різними процесами: технологічними, виробничими, фізологічними, які діють в організмі людини.

Правоохоронюваними суспільними інтересами, яким загрожує небезпека, можуть бути нормальна діяльність підприємств, установ та

організацій, безпека руху на залізничному, водному, повітряному, міському та іншому транспорті, супільна безпека і порядок та інші.

Також об’єктом небезпеки можуть виступати державні інтереси: зов-

11

нішня безпека, обороноздатність, порядок управління, інтереси право- суддя та інші.

Небезпека, далі, характеризується тим, що вона повинна бути наявною. Якщо небезпека ще не виникла та загроза правоохоронюва- ним інтересам відсутня або, навпаки, вже реалізована спричиненою шкодою, то вона перестає бути правовою підставою крайньої необхідності. .

Іноді суб’єкт може помилково вважати, що небезпека існує, а в дійсності вона відсутня. В таких випадках його дії повинні оцінюва -тись за правилами мнимої крайньої необхідності.

Фактичною підставою крайньої необхідності є відсутність у конкретної особи можливості усунути загрожуючу небезпеку в тій обстановці, що склалася іншими засобами, ніж скоєння діяння, яке підпадає під ознаки злочинного діяння. Обстановка повинна свідчити про те, що особа вимушена спричинити шкоду правоохоронюваним інтересам за відсутності можливості усунути небезпеку іншими засоба- ми.

Якщо обстановка свідчить про те, що особа мала декілька способів усунення небезпеки, в тому числі не пов’язаних зі скоєнням дій, що підпадають під ознаки злочиу, то це означає, що дана особа не перебувала в стані крайньої необхідності, з чого випливає, що її дії не є правомірними.

Бувають випадки, коли обстановка надає особі декілька варіантів усунення шкоди, але всі вони пов’язані зі скоєнням дій, які схожі зі злочинними діяннями. В таких випадках обстановка усунення небезпе- ки для даної особи є варіантом і з цієї точки зору відносно благо- приємною.

Але є і, так звана, інваріантна обстановка, за якої особа має лише один варіант усунення шкоди. Така обстановка є неблагоприємною.

Перевищення меж – ексцес крайньої необхідності - в діючому законодавстві не зазначені. Питання ж про вирішення такого ексцесу вирішується різними шляхами. Деякі вчені вважають, що перевищення

меж крайньої необхідності можливе лише при ушкодженні інтереса рівного або більшого ніж врятований інтерес. Є й прибічники такої думки, що ексцес крайньої необхідності має місце не лише при

12

порушенні співвідношення спричиненої та усунотої шкоди, а й при можливості усунути небезпеку іншими засобами. Але на мою думку більш справедливим є визначення ексцесу крайньої необхідності, дотримуючись першої точки зору, тобто двома його видами:

спрчинення шкоди, рівноцінної усуненій шкоді;

спричинення більш значної шкоди, ніж усунена.

Але діюче законодавство не передбачає стану особи, яка опини- лася в екстремальній ситуації, коли іноді дуже важко зорієнтуватися та правильно оцінити характер загрожуючої небезпеки. Тим більше, що особа, опинившись в стані крайньої необхідності, нерідко збуд -жена, налякана та непідготовлена до ситуації, яка потребує швидкого прийняття рішень. Наявність в законі жорсткої вимоги, відповідно до якої необхідно правильно співмірити важливість спричиненої шкоди з усуненою шкодою і при цьому не допустити нанесення не лише більш значної, але й рівнозначної шкоди, обмежує можливості гро- мадян усунути загрожуючу небезпеку.

Питання про суб’єктивну сторону ексцесу крайньої необхідності в теорії кримінального права вирішуються по-різному. Склад вини при ексцесі крайньої необхідності проявляється в усвідомленні особою того, що вона вимушено спричиняє шкоду, рівнозначну або більш значну у порівнянні з усунутою шкодою. Таким чином передбачення та бажання настання надмірної шкоди і свідчать про усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії. Отже, мова може йти лише про вину у формі прямого умислу.

Суб’єктом злочинів при перевищенні меж крайньої необхідності слід вважати особу, для якої усунення загрожуючої небезпеки не є виконанням юридичного обов’язку або службового боргу. Вік суб’єкта залежить від виду скоєного діяння, тобто 16 або 14 років.

Визначаючи відповідальність суб’єкта за ексцес крайньої необхідності, слід мати на увазі, що головною зовнішньою причиною скоєння діяння, пов’язаного із спричиненням надмірної шкоди, є сукупність неординарних факторів: небезпеки, що безпосередньо

загрожує правоохоронюваним інтересам, та обстановки, яка виключає можливість усунути небезпеку інакше, як спричиненням шкоди. Більш того вибір засобів для усунення небезпеки у даної особи досить обме-

13

жений. Таким чином, ексцес крайньої необхідності у всіх випадках повинен розглядатися як привілейований злочин.

Обставини, які виключають злочинність діяння, не

перед бачені кримінальним законом

Фізичний або психічний примус. Бувають випадки, коли людина усвідомлює небезпечність своїх вчинків і передбачає їх шкідливі наслідки, але, перебуваючи під вппливом безумовно переважаючої сили примусу, позбавлена можливості керувати своїми діями і поставлена в необхідність чинити саме так, а не інакше. Тобто, якщо людина поставлена внаслідок насильства в неподолану необхідність заподіяти шкоду правоохоронюваним благам і ця необхідність була створена іншою людиною, подолати яку було неможливо, то вона не відповідає за заподіяну шкоду.

Характерними рисами такого примусу є:

вчинення особою діяння, яке передбачене законом як злочин;

таке діяння було вчинене з примусу з боку іншої особи;

фізичний або психічний примус особи до заподіяння нею шкоди за своєю силою впливу і небезпекою застосування такого примусу позбавляє особу вільної можливості керувати своїми діями. Така особа стає в руках злочинця не більш як знаряддям злочину.

Примус може бути здійснений різними способами:

шляхом фізичного примусу;

шляхом психічного примусу.

При цьому примус за своєю реальністю і небезпечною силою викли -кає у людини, до якої він був застосований, неможливість вільно керувати своїми діями.

Примушування особи може спричинити стан крайньої необхід- ності, якщо така особа під час заподіяння шкоди під дією примусу зберігала можливість вибору між наслідком, з яким пов’язувалвсь погроза, і тією шкодою, яку вимагалося заподіяти. У цьому разі

питання про відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності.

14

Обгрунтований ризик. Вважається, що не є злочином діяння, яке заподіяло шкоду правоохоронюваним об’єктам, якщо це діяння було вчинене в умовах обгрунтованого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

Ризик – це усвідомлення особою допустимості настання небезпеч- них наслідків у процесі її професійної діяльності, здійснюваної з ме -тою досягти значної суспільно корисної мети, за наявності обгрунто- ваного розрахунку щодо запобігання таким наслідкам.

Ризик повинен бути обумовлений такими факторами: 1) наявність соціально значимої мети, яка потребує свого здійснення; 2) наявність ризику, тобто можливості настання небезпечних наслідків; 3) наукове і технічне обгрунтування, що гарантують відвернення передбаченої небезпечної шкоди; 4) особа, яка ризикує, повинна мати високе про- фесійне розуміння наукових розрахунків і бути переконаною, що небезпека не збудеться.

Ризик вважається обгрунтованим, тобто правомірним за наявності таких ознак: 1) особа, яка діє з ризиком, повинна мати для цього професійні знання, уміння вести дослідження, володіти сучасними ме -тодами, які розраховані на запобігання можливим небезпечним нас -лідкам; 2) забороняється вчинення діяння, яке пов’язане зі створенням загрози для життя багатьох людей, або загрози екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій; 3) особа, яка діє в умовах ризику, повинна мати науково обгрунтоване розуміння щодо характеру можли- вої шкоди; 4) ризиковане діяння повинне вчинятися заради досягнення значної суспільно корисної мети; 5) досягнення поставленої мети немо- жливе будь-яким іншим способом, не пов’язаним з ризиком; 6) ризико- вані дії, що спрямовані на досягнення соціально корисної мети, допустимі лише тоді, коли передбачено шкоду та заходи її відвернен- ня. За наявності сукупності цих умов ризик визнається обгрунтованим і тим самим виправданим.

Якщо особа мала можливість досягти суспільно корисної мети іншим способом, не пов’язаним з ризиком, що заподіяв шкоду, і не скористалася цим, то вона, як правило, має відповідати за вчинення

злочину з необережності.

Згода потерпілого на заподіяння шкоди його правам та благам

15

теж відноситься до обставин, що виключають злочинність діяння. Мається на увазі така згода особи на заподіяння шкоди особистим благам та правам, якими вона може без будь-яких обмежень вільно розпоряджатися на свій розсуд. Особистими і невід’ємними благами і правами людини є життя, здоров’я, воля, честь і гідність. Ставлення особи до самої себе не має юридичного характеру. Воно не підлягає регламентації законом. Людина має природне право позбавити себе життя, відторгнути будь-який орган свого тіла, дати згоду на здій- снення хірургічної операції для відвернення загрози її життю чи здоров’ю тощо. Тому не випадково чинний кримінальний закон не містить будь-яких положень з цього приводу. Якщо закон і передба- чає спеціальну відповідпльність за посягяння на своє особисте благо, то лише у разі, коли людина таким шляхом посягає на суспільний правопорядок.

Вище зазначене дає зробити висновок, що згода потерпілого може визнаватись обставиною, що виключає злочинність діяння, за наявності таких умов:

згода надається на заподіяння шкоди лише тим правам та інтересам, якими потерпілий може вільно розпоряджатися на свій розсуд;

згода надається в суспільно корисних чи допустимих цілях і не повинна переслідувати соціально шкідливоїї мети;

згода має бути надана особою, яка усвідомлює значення дій, що будуть вчинені;

4) згода має бути добровільною, а не вимушеною внаслідок застосування до потерпілого протизаконного насильства, погроз, чи психічного примусу;

згода має бути надана до чи під час вчинення дій щодо потерпілого. Якщо вона надана після вчинення суспільно небезпечних дій, якими заподіяна шкода його правам та інтересам, тягне відповідальність на загальних підставах.

Виконання професійних чи службових функцій. Аналіз виконання професійних чи службових функцій в теорії кримінального права спочатку зводився до короткої характеристики правомірності лікар-ської діяльності. Але є й інші аспекти правомірного виконання служ –

16

бових функцій: правомірність дій посадової особи, наукового експерименту, виробничого ризику.

Під професією розуміється основний рід занять, трудової діяль- ності. Для робітників і службовців, інших працівників їх рід занять є професією. Щодо військовослужбовців строкової служби та військово- зобов’язаних, призваних на навчальні збори, правильніше говорити про виконання ними службових функцій. Виконанням службових функцій за спеціальним повноваженням буде й діяльність різних предствників громадскості щодо охорони та зміцнення громадського порядку. Такі особи на час виконання відповідних дій наділяються частиною прав та обов’язків посадових осіб. В таких випадках йдеться про виконання не професійних, а посадових функцій за спеціальними повноваженями.

Виконання професійних чи службових функцій вважається самос- тійною загальною обставиною, що виключає злочинність діяння і є правомірною, якщо:

наявна соціальна корисність або допустимість відповідної діяль- ності;

виконуються професійні чи службові функції компетентною особою і в межах її компетенції;

дотримуються правила, які регламентують конкретний вид професійної чи службової діяльності;

особа обирає такі засоби, які б або виключали взагалі можливість заподіяння шкоди інтересам, що охороняються правом, або робили б її мінімально допустимою.

17

Висновок

Значення обставин, які виключають злочинність діяння досить значне та своєрідне. В першу чергу вони дають змогу вирішувати юридичне питання розмежування злочину з діянням, яке ззовні схоже на нього, передбаченим кримінальним законом, але правомірним, і, таким чином, забезпечити справедливість, законність та обгрунтова- ність відповідальності. Встановлення будь-якої з цих обставин означає, що в скоєному особою діянні відсутній склад злочину, що це діяння є правомірним і суспільно корисним. Так як розмежування таких дій представляє певну складність, то воно потребує встановлення дійсного права особи на скоєння даної дії.

Як висновок, потрібно зазначити, що обставини, які виключають злочинність діяння, закріплені в кримінальному законі та сприяють підвищенню правової активності громадян. Але для того, щоб діяти за своїм правом, потрібні юридичні гарантії того, що виконавець не буде відповідати за шкоду, спричинену при здійсненні свого права. Саме такою гарантією і є кримінально-правовий інститут обставин, що виключають злочинність діяння.

А на майбутнє, коли буде прийнято проект нового кримінального кодексу, особи, які справді діяли за обставин, що виключають зло- чинність діяння для досягнення суспільно корисної мети, під впливом фізичного або психічного примусу, або під час виконання наказу, зможуть бути впевнені в тому, що їх дії підлягають захисту за кримінальним законом.

18

Список використаної літератури:

Правові акти.

Уголовный кодекс Украины: научно-практический комментарий. – К.: А.С.К., 1999. – 1088с.

Постанови Пленуму Верховного Суду України / Відп.ред. В.Ф.Бойко. – К.: А.С.К., 2000, т.2, с.29 – 395.

Спеціальна література.

Кримінальне право України / Під. ред. проф. М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація. – Х.: Право, 1997. – 368с.

Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – Х.: Основа, 1991. – 360с.

Матишевський П.С. Кримінальне право україни. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 271с.