Правова держава її ознаки

З дисципліни:

На тему:

“ Правова держава, її ознаки “

Кантемира Євгена Володимировича

Перевірив:

Коломия 2001

Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства , здійснюваний шляхом утвердження гідності кожної особи , нації , а також політично плюралізму як найвищих суспільних цінностей.

Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни “ демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні виходять з бажання підкреслити , що , проголосивши себе суверенною і незалежною , Україна стала й демократичною правовою державою , а інші – з прагнення довести , що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.

Насамперед дамо коротке тлумачення терміна “ правова держава “ .Це поняття з’явилося в 19 столітті , коли внаслідок Великої Французької революції 1789 року монархічний , абсолютистський режим було замінено режимом законності , що стало подією не лише дяля Франції , а й для усього людства.З цього моменту практично розпочався поділ влади ,народилася ідея правової держави. До того ж часу влада правителя над підданними була безмежною .Про це , зокрема , свідчить й відома формула Людовіка 14 : “Держава – це я “.

Взагалі ж , як ідея , концепція , теорія , а потім і практика поняття правової держави бере свій початок ще з античних часів . Воно виникло як контрбаланс автократії та свавіллю. Ще Платон зазначав , що він передбачає близьку загибель держави , де закон не має сили і перебуває у чиїсь владі. Панування ж закону над владарями – це шлях рятування держави. Цю ж ідею поділяв і розвинув Арістотель , який зазначав , що там , де немає влади закону , немає місця для жодної форми державного режиму і що закон має панувати над усім.

З часом подібні ідеї дістали розвиток у працях Ш.Монтеск’є , Дж.Локка , І.Канта та інших філософів. І.Кант сформулював філософські основи теорії правової держави ; суть цієї концепції зводиться до кількох основних положень. “ Кожний громадянин повинен бути паном сам собі “. “ Чого народ не може вирішити відносно себе , того і законодавець не може вирішити відносно народу “ . В цих положеннях йдеться по суті про юридичне закріплення прав і свобод людини. Ш.Монтеск’є обгрунтував в своєму творі “ Про дух законів “ головний стрижень законності – відому формулу поділу влади . Він вважав , що в державі існують три гілки влади – законодавча , виконавча і юридична . Політична свобода може мати місце лише в тих державах , де ці гілки не сконцентровані в одних руках.

З 18 століття ідея правової держави становить головну гарантію прав і свобод громадян . Філософська , а потім і юридична доктрина про “ Природні і невід’ємні права людини “ ( як зазначено в статті 2 програмного документа Великої Французької революції – Декларації прав людини і громадянина ) являє собою головне джерело принципів правової держави. Особливо стисло обриси останньої були представлені у німецькій доктрині другої половини 19 століття.

Принципи, на яких грунтується правова держава , найбільш повно охарактеризовані в політології. У теоретико- методологічному плані вони являють собою найважливішу частину концепції правової держави.Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим ,що вона концентрує, втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій сфері. Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення і розвитку сучасної демократичної держави ;спрямовує відповідним чином основні напрямки діяльності різноманітних державних органів. Цією концепцією можуть послуговуватися громадяни як ідеологічним джерелом своїх очікувань і сподівань стосовно держави , для обгрунтування своїх побажань , рекомендацій , вимог щодо її політики . До поняття і концепції правової держави звертаються і у таких ситуаціях :

-при організації політичних партій , інших громадських об’єднань , при формулюванні їхніх політичних вимог , розробці програмних документів ;

-при проведенні публічних політичних акцій- виборів , мітингів , демонстрацій , заснуванні друкованих органів тощо ;

-при виданні та застосуванні законів .

Приоритетна роль в концепції правової держави належить принципуверховенства закону в усіх сферах життєдіяльності держави і суспільства .

Зміст цього принципу охоплює дві сторони . Перша полягає в тому , що дозволено все , що не заборонено законом . Дія цієї сторони насамперед поширюється на відносини держави з особою , яка стає найвищою цінністю . Ці відносини мають визначатися тенденцією до самообмеження влади держави над особою , пріоритетом її інтересів перед усіма іншими цінностями .

Друга сторона верховенства закону полягає в тому , що в правовій державі найвищим принципом є безумовне підкорення усього і всіх закону . Логічним продовженням цієї мети стає принцип , згідно з яким держава , її органи і посадові особи зобов’язані діяти у повній відповідності з законом . Відступ від приписів закону має тягнути за собою як визнання нечинними правових рішень або вчинених дій , так і персональну відповідальність винних у цьому , застосування юридичних санкцій .

Для правової держави характерна кардинальна зміна відносин між нею і особою , громадянином . Зміст цього принципу охоплює такі складові : непорушність прав і свобод людини , широка система їх гарантій , соціально-правова захищеність особи , усіх її цінностей , реальність судового захисту прав та інтересів людини .

Отже , найголовнішою рисою правової держави є справжнє забезпечення верховенства закону . Ні державний орган , ні офіційна особа , ні організація , ні людина не звільняються від обов’язку підкорятися закону . Громадяни несуть відповідальність перед державою , а державна влада – перед громадянами . Права громадян надійно захищені від будь-якого свавілля влади та її представників . Тільки держава , яка здатна максимальною мірою реалізувати задачу захисту прав людини і зробити це своєю основною функцією, може називатися правовою . Отже , правова держава – це держава , в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення , охорона і захист основних прав людини . Саме така держава є одним з найвизначніших загально-людських політико-юридичних ідеалів .

Концепція правової держави спирається також на теоретичне розрізнення права і закону . Існують два типи праворозуміння – позитивістський , або легістський , і непозитивістський , або юридичний . Позитивісти вважають , що правом є будь-які закони , адміністративні акти , судові рішення і взагалі будь-які накази державної влади незалежно від їх змісту . Така позиція називається ототожненням права і закону . Мається на увазі закон в широкому розумінні – будь-який владний акт , виданий компетентним органом влади з дотриманням встановленої процедури , тобто акт , правильний за формою .

Протилежний тип праворозуміння – юридичний - містить в собі різні напрями правової думки , в яких наводиться розрізнення права і закона , пояснюється пріорітет права над законом . Право істинне не тому , що воно записано в законі і існує в офіційній формі , а через свій зміст . Закони повинні бути правовими , містити правові норми , але насправді закони можуть бути і неправовими . З давніх часів в розумінні людей та в різних теоріях існує представлення про справедливе природнє право , яке передує законові . Одні вважають , що природнє право іде від Бога або витікає з природи людини , природи речей , інші – що воно міститься в об’єктивних дозаконотворчих і позазаконотворчих суспільних відносинах . Природнє право , тобто сукупність дозаконотворчих і позазаконотворчих принципів , норм , потреб і закономірностей , називають по-різному : ідея права , природні права людини і , нарешті , просто право .

Легісти не признають ніякого природнього права і взагалі ніякого права поза законом . Вони визнають закон правом незалежно від того , як оцінюється його зміст з моральної , етичної , релігійної , теоретико-пізнавальної або якоїсь іншої позиції . Але якщо вважати , що право являє собою лише ті норми , які записані в законі , то виходить ,що право- це виключно продукт діяльності державного законодавця . Саме він , законодавець , робить норми правовими . Інакше кажучи , право – це те , що хоче законодавець ,влада. Але в такому випадку , що таке свавілля і чим воно відрізніється від права?

Існує лібертарна концепція розрізнення права і закону , яка пояснює , що право – особливий соціальний регулятор , який діє поряд з моральними , етичними , релігійними , політичними та іншими соціальними нормами . За своєю суттю право – історично обумовлена форма , загальна і рівна міра свободи . Правові норми і вимоги описують свободу людей , ступінь , кількість їх свободи . Тому вони повинні формулюватися в законі , закріплюватися його силою , оберігатися державою . Закон повинен служити свободі , праву . Держава і її закони необхідні для права . Але якщо закони не захищають свободи , якщо влада встановлює їх свавільно , то такі закони не є правовими , правом . Сутність права – свобода , а не насилля . Примус в суспільстві необхідний заради захисту прав від порушень , а не для придушення свободи . І закони є правом не тому , що це формально коректні акти , а тому , що вони містять правовий зміст , гарантують свободу людей . Звідси , верховенство , або господство , права передбачає державу , яка дає потрібні гарантії свободи , безпеки і власності , гарантії від свавілля , зокрема , публічно-владного .

Розмірковування про правову державу неможливі з позиції легістського праворозуміння . Позитивісти не визнають природні і невід’ємні права людини і говорять лише про даровані основні права і свободи громадян . Тому для них поняття правової держави виявляється безглуздним : влада , що дарує права , не може бути обмежена ціми правами .

На думку кандидата юридичних наук , старшого наукового співробітника Інституту держави і права РАН Четверніна В.О. ідеальна правовадержава – це держава ліберальна , або “ держава – нічний сторож “ . Її протилежність – авторитарна , або поліцейська , держава .

В будь-якому ліберальному варіанті розрізняються дві відносно самостійні сфери суспільного життя – держава і громадянське суспільство . Останнє являє собою сферу вільної активності , в якій людина виступає як автономний індивід , що переслідує свої автономні цілі і інтереси . У відносинах суб’єктів громадянського суспільства діє принцип : “ що не заборонено правом – дозволено “ . В ідеалі ліберальна держава може лише мінімально втручатися в сферу громадянського суспільства , наприклад в економіку , - в разі порушення правових заборон .

Ідеальна поліцейська держава , навпаки , повинна максимально контролювати вільну соціальну активність громадян – регулювати , ліцензувати, квотувати , а також “ допомагати “ громадянському суспільству вирішувати його проблеми . Поліцейська держава обмежує права і свободи людини законами , прийнятими з міркувань спільного блага , економічної доцільності , моралі , соціальної справедливості , боротьби з злочинністю , охорони державної таємниці , державної безпеки тощо .

Насправді , як зазначає далі Четвернін , не існує ні ідеальної правової (ліберальної) , ні ідеальної поліцейської держави (остання перетворилась би в тоталітарну , що знищує всілякі прояви свободи ) . Реальні держави або ближче до правової , або до поліцейської .

Виходячи з усього вище сказаного , зрозуміло , що суттєвою рисою правової демократичної держави , покликаної виконати свою загально-людську місію , є безумовність свободи особи . Здається , нарешті людство повністю усвідомило актуальність положень Загальної декларації прав людини про те , що ігнорування і нехтування правами людини призвели до актів варварства , які збуджують людську свідомість , і що визнання гідності , притаманної всім членам дюдської сім’ї , їх рівних і невід’ємних прав становить основу свободи , справедливості та миру на землі .

Така зміна позиції відображає мудру переоцінку ролі та місця людини в суспільстві , визнання її права на життя , свободу і пошуки щастя як природного і невід’ємного .

Важливо , щоб права і свободи людини були не тільки проголошені , а й надіцно захищені . Паризька Хартія для нової Європи ( 1991 рік ) , визначаючи обов’язки держав і урядів щодо прав людини , встановила , що їх захист і підтримка є найголовнішим обов’язком урядів , додержання цих прав – це істотна гарантія недопущення зловживань владою , основа свободи , справедливості та миру .

Досвід засвідчив , що демократична правова держава може бути створена на основі принципу відокремлення державної законодавчої влади від виконавчої та судової . З точки зору логіки правової держави перевага має віддаватися законодавчій владі , оскільки саме вона формулює стандарти права та юридичні норми життя держави і суспільства , визначає основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики .

Однак зверхність заканодавчої влади не має абсолютного характеру . Законодавець обмежений правовими конституційними принципами , а також правами людини . До того ж він перебуває під контролем народу ( демократичні вибори , проведені народом ) . Правова держава передбачає й суворий контроль за конституційністю законів , здійснюваний спеціальним органом - Конституційним Судом , який має забезпечувати реалізацію принципу поділу влади .

Вимоги до виконавчої влади добре відомі . Її функціонування має грунтуватися на законі й обмежуватись законом . Ця влада не має права присвоювати собі повноваження , не передбачені законом , і вимагати від громадян виконання обов’язків , не закріплених у законі .

Гальмом на шляху прагнення до зловживань і ексцесів , що часто виявляється виконавчою владою , є безумовне забезпечення права громадян звертатися зі скаргами на її дії до юридичних інстанцій . Інакше зловживання з боку виконавчої влади , залишаючись безкарними , відкриватимуть шлях до тиранії .

У неухильному забезпеченні вказаного права полягає одне з найвищих призначень третьої , судової влади . А щоб виконати таку місію , судові установи повинні бути незалежними . На цьому постулаті грунтується одна з основних гарантій забезпечення прав і свобод громадян – існування правової держави . Необхідність же додержання принципу поділу влади є першочерговою й основною умовою забезпечення незалежності судової владжи у правовії державі . Без цього судова інстанція обов’язково буде відчувати тиск з боку інших двох гілок влади . А без її незалежності не може бути й мови про зверхність права .

Такий зв’язок випливає з ролі арбітра , яку судова інстанція відіграє в суспільстві . Існування такої ролі визначається тим , що судова влада не тільки застосовує закони , а й активно , у різних формах бере участь у їх створенні . До того ж вона часто вдається до їх інтерпретації , грунтуючи свої рішення на дусі закону , а не тільки на його букві . Тому незалежність дозволяє судовій владі вирішувати деякі справи , виходячи зі змісту , смислу закону , якщо законодавцем ті або інші правові відносини не врегульовані .

Однак головне полягає в тому , щоб судова інстанція не перетворилась на інструмент реакції та зловживань .

Враховуючи все вище сказане можна чітко визначити ознаки правової держави , які , до речі , можна розділити на дві групи : соціально-змістовні і формальні . Причому обидві групи настільки тісно пов’язані між собою , що утворюють певну цілісність , розчленувати яку можна у чистому вигляді лише теоретично , в абстракції .

Отже , соціально-змістовними ознаками правової держави є:

Закріплення в Конституції та інших законах основних прав людини;

Верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами , політичною і фізичною силою держави і її органів;

Панування у суспільному і державному житті законів , які виражають волю більшості або всього населення країни , втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали;

Урегулювання відносин між особою і державою на основі загально-дозволеного підходу , принципу “ громадянину дозволено робити все,

що не заборонено законом , а державі і її чиновникам – лише те , що дозволено;

Взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;

Притаманна усім громадянам висока культура права, зокрема їх обізнаність з життєво необхідними юридичними законами , а також уміння і навички їх використання у практичному житті .

Формальні ознаки правової держави:

Чіткий розподіл функціональних повноважень між певними

спеціалізованими системами її органів – законодавчої , виконавчої ,

судової на основі підпорядкуванню саме закону як волевиявленню

народу або вищого представницького органу державної влади;

Юридичне закріплення основних прав і свобод людини , юридична захищеність особи;

Високозначуще становище у суспільстві і державному житті судових органів як , у певному розумінні , вирішальної , найбільш надійної юридичної гарантії прав людини;

Неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних актів усіма учасниками суспільного життя , насамперед державними та громадськими органами .

Наша держава , Україна , теж встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави . В зв’язку з цим перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичноі розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства .

Важливим критерієм якості теоретичного підгрунття реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і станом науки , яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії , а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати “ дійсність . Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє , а майбутнє в основному визначається минулим , то підходи до створення української моделі правової держави , визначення шляхів до її утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому .

Світовий досвід практичного розв’язання проблем , пов’язанихіз державно-правовим будівництвом , показує , що не існує якогось єдиного , усталеного , класичного зразка правової держави . Натомість функціонують її історично посталі – національні чи регіональні – моделі. Але , незважаючи на цю обставину , аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної моделі корисний тим , що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію , з якою доцільно зіставляти реалії державного буття , визначаючи відмінність між бажаним та реально досягнутим , причини розбіжностей та шляхи їх усунення . До того ж , порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межах одного історичногоперіоду .

Таким чином , об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності . Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах ( притаманна кожному соціуму ментальність , рівень правосвідомості , історичні традиції тощо ) .

Поряд із національно-історичними особливостями , змінами темпів розвитку не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність , визначена І.С. Нарським : “ сукупні результати діяльності людей не збігаються , і при тому суттєво , по-перше , з їх сподіваннями і , по-друге, з деякими “вищими цілями “ історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку історії “. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям , ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіософську концепцію , головна теза якої полягає в тому , що “ в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували , а до результатів несподіваних і небажаних “.

У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження , проявившись у кричущій невідповідності цілей , проголошених Будівничими нового суспільства , і засобів , обраних ними для досягнення цих цілей Ю Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави в ім’я примарного “ світлого майбутнього “.

Щоб уникнути повторення пройденого , слід дотримуватися щонайменше двох важливих засад:

-визначення мети , ідеалу суспільного і державно-правового розвитку , його деталізація мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;

-узгодження та досягення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.

Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже важливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо експерементувати із сучасним і майбутнім.Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того , що в наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить , як засвідчує історія , або до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії , або до насильницького її впровадження “ згори “.

З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності “ як суспільства , так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги слова К.Маркса про те , що теорія втілюється в кожному народові лише настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб.Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно , щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні , варто цілеспрямовано й наполегливо прайювати над правовою освітою , розвитком правової культури населення , не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне.

Висновок

Отже, нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави , для якої головним є захист особи, свободи і прав людини, у тому числі національних меншин,додержання законів і державності.Характер цієї держави мають визначати такі принципи:

верховенство закону в усіх сферах соціального життя;

обов’язковість закону для всіх державних органів,громадських організацій,офіційних осіб і громадян;

захист і гарантії свободи особи, її прав , інтересів, честі й гідності;

взаємна відповідальність особи і держави;

контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших нормативних актів.

Здійснення усіх накреслених заходів,спрямованих на побудову правової держави , стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії , найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.

Використана література:

Рабінович. Основи загальної теорії права та держави. К.,1994

Котюк В.О. Основи держави і права. К.,Вентурі, 1995

Молдаван В.В. Основи держави і права. К.,Юмана, 1996

Лінецький С. Ідея правової держави в сучасній Україні : проблема досвіду.\\ Нова політика.1996 №5

Димитров Ю. Правова держава: перспектива чи сьогоднішній день. \\ Право України. 1995 №5-6

Четвернин В.А. Понятие и термин “ правовое государство “.\\ США: экономика, политика, идеология.1996 №8

Вступ …………………………………………………. с. 2

Історія становлення поняття

“ правова держава “ ………………………………….. с. 2

Поняття концепції правової

держави і її застосування ……………………………. с. 3

Принцип верховенства закону ……………………… с. 4

Два типи праворозуміння ……………………………. с. 5

Ідеальна правова держава

та її протилежність …………………………………… с. 7

Безумовність свободи особи ………………………… с. 8

Принцип поділу влади ……………………………….. с. 8

Соціально-змістовні ознаки

правової держави ……………………………………. . с. 10

Формальні ознаки

правової держави …………………………………….. с. 10

Підходи до створення

правової держави в Україні …………………………. с. 11

Висновок ……………………………………………… с. 14

Використана література ……………………………… с. 16