Автономність третейської угоди

Реферат

На тему
: «Автономність третейської угоди»

Вступ

Актуальність теми дослідження

обумовлена тим, що важливість проблеми третейського розгляду для суспільного життя, вкрай недостатній ступень її дослідження і виникнення нової правової ситуації в зв’язку з прийняттям Закону України « Про третейські суди» обумовили необхідність комплексного дослідження зазначеної проблеми. Крім того інститути альтернативного вирішення приватно-правових спорів, який забезпечуватиме оперативне, об’єктивне та компетентне вирішення суперечок і розбіжностей, що виникають в динаміці приватно-правових відносин потребують адекватного правового регулювання та вдосконалення.

Науково-теоретичну основу дослідження

становлять праці таких вітчизняних та зарубіжних вчених в галузі теорії держави та права, цивільного права та процесу, міжнародного приватного права та господарського процесу: Алексєєва С.С., Богуславського М.М., Виноградової О.А., Гурвіча М.А., Дзери О.В., Дмітрієвої Г.К., Захарченко Т.Г., Іоффе О.С., Комарова О.С., Лєбєдєва К.К., Лунца Л.А., Нікіфорова В.А., Носирєвої О.І., Побірченка І.Г., Попова М.А., Притики Ю.Д., Суханова Є.О., Тарасова В.М., Трєушникова М.К., Федорова О.Г., Штефана М.Й. та інших.

Третейський розгляд спорів завжди був одним із альтернативних способів вирішення спорів між сторонами напротивагу державному судочинству. Він характеризується більшою гнучкістю, швидкістю та зручністю для сторін. Однак для того, щоб спір був розглянутий у третейському суді необхідна домовленість та згода з боку обох сторін, тобто з боку як позивача так і відповідача врегулювати спір шляхом третейського судочинства. Для оформлення такої домовленості і укладається третейська угода. Одним із досить важливих принципів третейської угоди є її автономність, тобто самостійний по відношенню до інших договорів, що підтверджують наявність спірних правовідносин між сторонами. Концепція автономності арбітражної угоди має багато й інших аспектів. Досить часто автономність третейської (арбітражної) угоди невірно розуміється чи трактується сторонами. Із невірного розуміння сутності автономності третейської угоди випливає чимало проблем та суперечностей на практиці. Крім того слід більш чітко розрізняти укладення третейської угоди про передачу спору на розгляд звичайного третейського суду та укладення арбітражної угоди про вирішення спору у Міжнародному комерційному арбітражному суді. Незважаючи на це, враховуючи переважно однакову правову природу зазначених угод в частині їх автономності, пропонуємо у даній роботі розглядати їх спільно. Загалом же у даній роботі маємо на меті більш детальніше розібратися у концепції автономності третейської та арбітражної угоди та встановити вийнятки із цього правила.

Поняття та зміст третейської угоди

Для того, щоб передати спір на розгляд третейського суду сторонам необхідно укласти третейську угоду.Третейська угода – це угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом, тобто передумовою укладення третейської угоди та однією з підстав звернення до третейського суду є наявність спору. Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі (контракті) або у вигляді окремої письмової угоди. Для звернення до Постійно діючого третейського суду при КТПП необхідно включити в договір (контракт) третейське застереження такого змісту: «Будь-який спір щодо умов цього договору(контракту) або у зв’язку з ним, в разі неможливості вирішення його шляхом переговорів, підлягає передачі на розгляд і остаточне вирішення до Постійно діючого третейського суду при Київській торгово-промисловій палаті у відповідності з його Регламентом». Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує. Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди. Посилання у договорі (контракті) на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору. Недійсність окремих положень договору (контракту), що містить третейське застереження, не тягне за собою недійсність такого третейського застереження. Третейська угода може містити як вказівку про Постійно діючий третейський суд при КТПП, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом. Відповідно до Положення та Регламенту Постійно діючого третейського суду при КТПП у третейській угоді сторони можуть визначити положення про склад третейського суду та мову третейського розгляду. Оформити третейську угоду сторони можуть як до виникнення спору, так і після цього.

Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту У разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною. Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом.

Сутність концепції автономності третейської угоди

Третейське (арбітражне) застереження розглядається як автономна від інших умов основного договору умова. Це означає, що визнання недійсності основного договору не тягне за собою недійсності третейського (арбітражне) застереження, що було умовою цього договору. Третейське застереження, що є частиною договору, має автономний характер та повинно тлумачитися як угода, що не залежить від інших умов договору. Висновок компетентного суду про недійсність договору, не тягне за собою недійсність третейської угоди. Хоча вона може бути визнана недійною у зв’язку із невідповідністю закону, обраного сторонами. Дійсність (чи недійсність) арбітражної угоди може бути розцінена, зокрема, з позиції дотримання вимоги про можливість вирішення відповідного спору в арбітражному суді, форми та змісту арбітражної угоди, право(діє) здатності сторін, наявності їх вільного волевиявлення. Автономність третейської угоди теоретично обґрунтовується дослідниками через концепцію, яка її розглядає як позитивну правову норму вітчизняного законодавства. Автономність означає підпорядкування третейської угоди особливому режиму регулювання, який базується на наступних основних елементах: третейський суд наділений компетенцією на розгляд тих спорів, які сторони зобов’язались передати на його вирішення, в тому числі спорів щодо недійсності основного договору, частиною якого є арбітражне застереження; визнання третейським судом основного договору недійсним уявляє собою рішення по суті майнового спору сторін, а не з приводу компетенції; недійсність основного договору (або окремих його положень), в якому мітиться третейське застереження, не тягне за собою (автоматично) недійсність такого третейського застереження. Слід зважати на те, що автономність третейської угоди не повинна абсолютизуватись, а має свої межі, зокрема вона не поширюється на випадки зміни сторін у зобов’язанні, яке виникло на підставі договору, частиною якого третейське застереження [14].

Автономність третейської угоди обґрунтовується також іноді процесуальною кваліфікацією такої угоди. Таке обґрунтування виходило головним чином від прихильників процесуальної концепції третейського суду, які вважають, що третейські суди здійснюють функції суверенітету і є частиною державної системи правосуддя. Теорія, яка визначає третейський суд в якості інституту змішаної природи, пов’язує автономність третейської угоди із дуалізмом її юридичного характеру [14].

Взагалі, для теоретичного обґрунтування автономності третейських угод як позитивної правової норми слід виходити не з цивільно-процесуальних наслідків, як на цьому наполягають процесуалісти, а із власного предметного змісту третейської угоди. Остання повинна регулюватися спеціальними нормами законодавства про третейський суд. В разі відсутності таких спеціальних норм до третейської угоди можуть застосовуватися лише загальні норми, які стосуються договорів, з врахуванням того, що мова йде про самостійну за своєю природою угоду. Відтак, жодна правова система країн світу не ставить під сумнів можливість застосування до третейських угод загальних норм зобов’язального права, але з врахуванням того, що вони не суперечать спеціальному законодавству про третейський суд. Більше того, судова практика багатьох країн показує, що в разі відсутності спеціальних норм, які регулюють питання третейського розгляду, в порядку аналогії застосовуються загальні норми цивільного права. На кінець, ще одним аргументом на користь автономності третейської угоди є те, що третейська угода може стосуватися спорів, які випливають не тільки із договору, але із інших цивільно-правових відносин, зокрема деліктних. Таким чином в цих випадках третейський запис взагалі є єдиною угодою. Застосування у ст. 13 Закону України «Про третейські суди» терміну третейське застереження в договорі – є не зовсім точним, оскільки в такому випадку наголос робиться на юридичній техніці, що свідчить про єдність третейського застереження з іншими умовами договору [3]. Цей ефект досить вдало названий в юридичній літературі «візуальною оманою». Але виходячи з правил легальної кваліфікації, слід визнати, що, укладаючи договір (контракт), який містить третейське застереження, сторони в дійсності укладають не один, а два договори: основний договір і договір про передачу спору на розгляд третейського суду (третейську угоду), і, таким чином, третейське застереження є договором у договорі [13].

Доктрина автономності третейської угоди не одразу була визнана науковцями та судовою практикою різних країн. Навпаки, на думку багатьох вчених в минулому, третейська угода, особливо третейське застереження, що було включено до контракту розглядалась як одна з умов договору. Можливо саме ця позиція лягла в основу формування думки, згідно якої арбітражна угода є складовою договору. Відповідно до цієї точки зору, в разі визнання договору недійним, а також у випадку закінчення строку його дії третейська угода автоматично втрачала свою юридичну силу. На думку прихильників цієї позиції, усі підстави, що стосувалися договору, наприклад, визнання його недійсним у зв’язку з недодержання форми договору, безпосередньо впливали і на дійсність застереження. Тому, обґрунтовуючи недійсність договору до якого було включено третейське застереження, суди багатьох країн визначали таке застереження не дійсним, а третейський суд не компетентним, так як саме застереження визначало компетенцію третейського суду. Згодом така концепція була переосмислена, проте зустрічаються підходи на підтримку такої концепції і в сучасний період [14].

Арбітражна угода є самостійним договором, незалежно від того, міститься вона в окремому документі чи ж в основному контракті. Принцип автономності (самостійності), який знайшов своє нормативне закріплення в автономності (самостійності), який знайшов своє нормативне закріплення в частині 1 ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», арбітражної угоди має на увазі наступні аспекти:

1) питання про дійсність арбітражної угоди вирішується окремо і незалежно від факту дійсності чи недійсності договору, в якому вона міститься. Якщо одна із сторін посилається на недійсність основного договору з будь-яких причин (недотримання форми або введення в оману тощо), арбітри чи суд будуть розглядати питання про дійсність арбітражної угоди окремо. Недійсність основного договору не тягне автоматично недійсність включеного до нього арбітражного застереження. Якщо в даній ситуації арбітражна угода буде визнана дійсною, то арбітражний суд уповноважений задовольнити вимогу про визнання угоди недійсною;

2) в силу особливого змісту арбітражна угода може регулюватися правом, відмінним від права, що застосовується до суті спору. Сторони в силу автономії волі можуть вказати право, що буде застосовано до їхньої арбітражної угоди. Правом, яке застосовують до арбітражної угоди, регулюється ряд питань, таких як: питання про його дійсність, ефективність, тлумачення і сфери. За рамками права, що застосовується до арбітражної угоди, залишаються питання дієздатності сторін (у даному випадку, крім загальної дієздатності, сторони повинні володіти

«спеціальною» дієздатністю укладати арбітражну угоду) і питання про можливість для даних правовідносин бути предметом арбітражного розгляду. Якщо сторони не визначають право, що застосовується до їхньої арбітражної угоди, то таке право буде визначено судом чи арбітражем. При цьому, в залежності від того, на якій стадії підняте питання про встановлення права, що застосовується до арбітражної угоди, це може бути наступне право:

а) на стадії, коли позов поданий до суду загальної юрисдикції, незважаючи на наявність арбітражної угоди, в силу можливої недійсності арбітражної угоди, суд визначає право на підставі власних колізійних норм, що здебільшого передбачають, що право країни місця проведення арбітражу застосовується до арбітражної угоди. Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. займає подібну, хоча і не ідентичну позицію, закріплюючи положення, що за відсутності вказівки сторін на право, що застосовується до арбітражної угоди, суд застосовує право країни, в якій повинно бути винесене арбітражне рішення, а при неможливості визначити місце винесення арбітражного рішення в момент,

коли заяву про недійсність арбітражного рішення зроблено в суді, суд визначає право, що використовується, відповідно до власних колізійних норм (п. 2 ст. VI Європейської конвенції). Оскільки в більшості законодавчих актів щодо арбітражу підкреслюється, так само, як і в пункті 3 статті 31 Типового закону про Міжнародний комерційний арбітраж, що арбітражне рішення, незалежно від місця його фактичного винесення, вважається винесеним у країні, де проходив арбітраж. Таким чином, два підходи для визначення права, що застосовується на цій стадії в цій стадії в реальності збігаються;

б) на стадії, коли наявність чи дійсність арбітражної угоди оспорюється в арбітражі, арбітражний суд може використати кілька критеріїв (арбітражна практика свідчить про відсутність одностайності у цьому питанні). Найбільш часто зустрічаються варіанти:

– право країни місця проведення арбітражу;

– право, що застосовується до суті спору.

Безпосередньо цей підхід закріплений в Арбітражному регламенті ВОІВ; арбітражного рішення, то положення як Європейської конвенції, так і Типового закону і заснованих на ньому національних актів з арбітражу ведуть до одного і того ж результату: застосовують право країни, до суду якої подано заяву про скасування арбітражного рішення;

в) на стадії подачі вимоги про приведення до виконання арбітражного рішення, застосовують право країни, де рішення було винесене, тобто право країни місця арбітражу (а) п. 1 ст. V Нью-Йоркської конвенції і a) i) п. 1 ст. 36 Типового закону).

Огляд можливих варіантів визначення на різних стадіях арбітражного процесу права, що застосовують до арбітражної угоди, виявляє картину відсутності належної одностайності з приводу цього питання. Проблема може ще більш ускладнитися у випадку, якщо національне законодавство з арбітражу не відповідає зразкам Типового закону чи Європейської конвенції. Навіть при найсприятливішому варіанті, мінімум три різних системи права можуть претендувати на регулювання арбітражної угоди: право країни місця проведення арбітражу, право країни місця винесення арбітражного рішення і право, що застосовується до суті спору. У зв’язку з цим бажано, щоб сторони спеціально обумовили право, що застосовують до арбітражної угоди, оскільки такий вибір однозначно й одностайно підтримується і поважається як національними арбітражними актами, так і міжнародними конвенціями.

Проблеми, пов’язані із автономністю третейської угоди

третейский концепція угода автономність

Оскільки арбітражна угода має договірний характер, дуже актуальною є проблема співвідношення зовнішньоторговельного контракту і арбітражної угоди, що відноситься до нього. Основний зміст цієї проблеми полягає в з’ясуванні того, чи впливає недійсність зовнішньоторговельного контракту на арбітражну угоду. Поряд із цим проблема автономності арбітражної угоди виникає й у випадку закінчення терміну зовнішньоторговельного контракту, розірвання його однією або обома сторонами, унаслідок виконання або неможливості його виконання.

Проблема автономності арбітражної угоди має загальний характер незалежно від того, чи йде мова про арбітражне застереження як фізичну частину зовнішньоторговельного контракту, чи про третейський запис як окрему від контракту угоду. У результаті досить тривалого розвитку арбітражної практики, конвенційного регулювання міжнародного комерційного арбітражу і внутрішнього законодавства в доктрині переважає думка про те, що зовнішньоторговельний контракт і арбітражна угода, що відноситься до нього, є самостійними договорами [14].

В найбільш загальних рисах принцип автономності арбітражної угоди від основного договору полягає у тому, що арбітражна угода та основний договір розглядаються як дві окремі угоди.

У випадку, коли йдеться про технічно відокремлену від основного договору угоду сторін правовідносин про передачу спорів, що виникли або можуть виникнути з цих правовідносин, на розгляд арбітражу, тобто, про так званий «третейський запис» чи «компроміс» [12], то відокремленість арбітражної угоди від основного договору досить очевидна. В цьому разі арбітражна угода, яка міститься в окремому документі, існує окремо, має специфічний об'єкт та може регулюватися іншим правом, аніж основний договір. Така арбітражна угода стосується лише спору між її сторонами та його безпосередньої передачі на розгляд арбітражу. Виконання такої угоди є повністю незалежним від виконання комерційних зобов'язань за основним договором.

Набагато більш цікавим є застосування принципу автономії у випадку, якщо арбітражна угода є частиною основного договору. Оскільки предметом арбітражного спору сторін договору часто стає питання про те, чи був договір укладений, чи він існує, чи є дійсним, а також питання порушення умов договору, то було б абсурдним вважати достатньою підставою для втрати юридичної сили арбітражною угодою порушення договору чи вимогу про його визнання недійсним, неукладеним або припиненим. Саме в таких ситуаціях арбітражна угода є найбільш потрібною, оскільки вона надає арбітражу компетенцію на розгляд відповідних спорів. Якби принцип автономності не застосовувався, то статус арбітражної угоди прямо залежав би від статусу основного договору, і у спорах, в яких присутня вимога визнання основного договору недійсним, неукладеним, припиненим тощо, арбітри щоразу заходили би у глухий кут. Для того, аби визначити, чи склад арбітражу має компетенцію розглядати спір, арбітри мусили би не лише досліджувати арбітражну угоду на предмет її існування, дійсності та відповідності вимогам застосовуваного права, але й розглядати одразу статус основного договору. Висновок арбітрів про недійсність, неукладеність, припинення основного договору автоматично означав би відсутність у них компетенції на розгляд спору, оскільки арбітражна угода без застосування принципу автономії поділяла би статус основного договору. В результаті сторони, висловивши у арбітражній угоді намір передати на арбітражний розгляд спори, що виникли чи могли виникнути із правовідносин між ними, були би позбавлені можливості вирішення своїх спорів арбітражем і змушені звертатися з метою їх розгляду до державних судів. Окрім невідповідності такого розвитку подій первинному наміру сторін, останні можуть стикнутися із визнанням судом за заявою зацікавленої особи чи ex officioсебе некомпетентним розглядати спір у зв'язку із існуванням арбітражної угоди [11], оскільки, у відповідності до ч. 3 статті ІІ Конвенції про визнання та звернення до виконання іноземних арбітражних рішень, суд «[…] якщо до нього надходить позов з питання, з якого сторони уклали арбітражну угоду […], повинен, на прохання однієї із сторін, направити сторони до арбітражу, якщо не вирішить, що така арбітражна угода недійсна, втратила силу чи не може бути виконана «[7]. Отже, спір буде вирішено або не тим органом, про який первинно домовлялися сторони, або взагалі буде залишено без вирішення. Втрачається ефективність арбітражного вирішення спорів, порушується принцип свободи договору.

У ряді законодавств питання про автономність арбітражної угоди вирішується спеціально. Так, згідно зі ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, у тому числі щодо будь-яких заперечень наявності або дійсності арбітражної угоди. З цією метою арбітражне застереження, що є частиною договору, має трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Ухвалення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою недійсності арбітражної угоди [4].

У Регламенті ЮНСІТРАЛ закладена ідея самостійності арбітражної угоди. Так, у п. 2 ст. 21 Регламенту передбачено, що арбітражний суд компетентний установлювати наявність або дійсність договору, частиною якого є арбітражне застереження. Арбітражне застереження, що є частиною договору і передбачає арбітражний розгляд відповідно до Регламенту, має розглядатися як угода, що не залежить від інших умов цього договору. Визнання арбітражним судом нікчемності договору не тягне за собою автоматично недійсність арбітражного застереження [6].

Проблема автономності арбітражної угоди позитивно вирішується в регламентах окремих арбітражів і арбітражних центрів. Так, в Арбітражному регламенті Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торговельної палати передбачається, що коли одна зі сторін висуває одну або кілька претензій щодо існування або дійсності арбітражної угоди і Міжнародний арбітражний суд переконується в існуванні такої угоди, суд може, не вирішуючи питання про допустимість або обґрунтованість претензії (або претензій), прийняти справу до арбітражного провадження. У такому випадку будь-яке рішення, як-от про компетентність арбітра, приймається самим арбітром (ст. 8 п. 3). Якщо не передбачено інше, арбітр не припиняє провадження у справі у зв’язку з твердженнями про те, що контракт є недійсним або неіснуючим за умови, що він уважає дійсною арбітражну угоду. Він продовжує провадження, якщо навіть контракт є неіснуючим або недійсним, щоб визначити відповідні права сторін і ухвалити рішення за їхнім позовом на підставі вимог ст. 8 (п. 8). Як очевидно, Арбітражний регламент Міжнародного арбітражного суду, на відміну від Регламенту ЮНСІТРАЛ, визнаючи автономність арбітражної угоди як фундаментальний принцип, вкладає в нього ширший зміст, тому що передбачає компетентність арбітражу не тільки відносно недійсності, а й неіснування контракту [6].

З метою запобігання різноманітним підходам і у зв’язку з відсутністю спеціальної регламентації в тій або іншій країні автономність арбітражної угоди обов’язково забезпечується. Міжнародні організації, арбітражі й арбітражні центри пішли шляхом розроблення типових арбітражних угод, що передбачають право арбітражу вирішувати питання про їх дійсність і дійсність основного контракту. Наприклад, типова арбітражна угода, рекомендована ЮНСІТРАЛ [6].

Слід зазначити, що на користь автономності арбітражної угоди свідчить і особливий режим колізійного регулювання, що не завжди підпорядковується правопорядку, який застосовується до зовнішньоторговельного контракту. Так, Нью-Йоркська конвенція 1958 р. передбачає, що у визнанні і виконанні іноземного арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо сторони арбітражної угоди були за застосованим до них закону недієздатні або ця угода недійсна за законом, якому сторони цю угоду підпорядковували, а в разі відсутності такої вказівки – за законом країни, де рішення було ухвалено (п. 1 «а» ст. V).

Деякі проблеми викликає питання про «автономності» третейського застереження, тобто те, що воно є незалежним від інших умов договору, в якому воно міститься. На перший погляд, це питання вичерпно вирішено правилом, що визнання недійсним договору не тягне за собою недійсності третейського застереження, що в ньому міститься. Тобто, третейське застереження розглядається як угода сторін не залежна від інших умов договору, як договір в договорі. Адже, на відміну від інших умов договору регулюють в основному матеріально-правові відносини сторін, третейська угода це перш за все угоду з процесуальних питань.

Отже, принцип «автономності» третейського застереження закріплений законодавчо. Але це зовсім не означає, що третейське застереження ніколи не поділяє юридичну долю договору, в якому вона міститься. Адже законом встановлені різні підстави недійсності угод, у тому числі і такі, на підставі яких третейського застереження може бути визнана недійсною при збереженні дійсності інших умов договору, недійсною разом з договором, дійсною, незважаючи на недійсність іншої частини договору.

Наприклад, за відсутності в особи яка підписала третейський угоду права на передачу справи в третейський суд третейська угода може бути визнана недійсною при дійсності договору. Окремо необхідно відзначити випадок нікчемності третейського застереження за загальними підставах. У цьому випадку також можлива недійсність третейського застереження при дійсності договору в цілому. Як приклад можна навести випадок, укладення угоди про реструктуризацію заборгованості перед бюджетом. Оскільки така угода не є цивільно-правової угодою, то передача спору по ній на розгляд третейського суду суперечить законодавству. У випадках удаваної угоди, угоди вчиненої недієздатним, малолітнім третейське застереження, що міститься в договорі є недійсним (нікчемним) разом із договором. У більшості інших випадків, наприклад недійсності угод на підставах передбаченим ЦК України, третейське застереження мабуть слід визнати дійсною, незважаючи на недійсність договору.

Висновки

Таким чином на підставі всього викладеного вище можна зробити висновки, що третейська (арбітражна) угода є необхідною умовою передачі спору на розгляд третейського суду. Важливе значення має принцип автономності третейської (арбітражної) угоди. Даний принцип виражається у багатьох аспектах. По-перше він означає те, що третейська угода є незалежною від будь-якого договору, з якого, власне, і виник спір, про передачу якого до третейського суду сторони домовились. По-друге у випадку недійсності основного договору третейська (арбітражна) угода як правила зберігає свою дійсність. По-третє в силу особливого змісту арбітражна угода може регулюватися правом, відмінним від права, що застосовується до суті спору. Правильне розуміння автономності третейської угоди має досить велике практичне і теоретичне значення. На практиці часто виникають проблеми, пов’язані із автономністю арбітражної угоди. Так, незважаючи на те, що третейська угода має самостійне значення та не залежить від будь-якого іншого договору з цього правила існують певні вийнятки, які необхідно враховувати. Іноді на практиці виникають ситуації, коли визнання основного договору недійсним може призводити й до недійсності арбітражної угоди. Наприклад у випадку вчинення певного договору малолітньою особою, права на вчинення якого вона не мала. В таких випадках така особа не має права й на укладення третейської угоди. Внаслідок чого такі угоди обидві можуть визнаватись недійсними. Деякі проблеми виникають також при вирішенні питань про автономність арбітражної угоди про передачу спору до Міжнародного комерційного арбітражу від зовнішньоекономічного договору, з якого власне і виник спір. Варто відмітити розбіжності у закріпленні принципу автономії арбітражної угоди у різних міжнародних арбітражних регламентах. З цього правила також існують певні вийнятки, які, безумовно, також слід враховувати. Досі існують як теоретичні розбіжності у тлумаченні принципу автономії, так і практичні відмінності в його застосуванні арбітражами та судами, що пояснюється неоднорідністю правового регулювання цього питання у різних правових системах та відсутністю строго уніфікованого розуміння принципу, закріпленого на рівні міжнародних договорів. Тому вважаємо, що з метою уникнення спірних ситуацій на практиці доцільно внести зміни до чинного Закону України «Про третейські суди», а також арбітражного процесуального права, якими чітко визначити пронцип автономності третейської (арбітражної) угоди, а також можливі вийнятки із цього правила.

Список використаної літератури

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.

2. Господарсько-процесуальний кодекс // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №6. – Ст. 56.

3. Закон України «Про третейські суди» // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №35. – Ст. 412.

4. Закон України від 24 лютого 1994 року «Про міжнародний комерційний арбітраж» // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №25. (21.06.94). – Ст. 198.

5. Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. №04–5/639 «Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України «Про третейські суди» // Вісник господарського судочинства. – 2005. – №3. – С. 23 – 26.

6. Арбитражный регламент ЮНСИТРАЛ 1976 года // Регламенты международных арбитражных судов. – М., 2001.

7. Конвенция о признании и приведении в исполнение иностранных арбитражных решений. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uncitral.org/pdf/russian/texts/arbitration/NY-conv/XXII_1_r.pdf

8. Авсієвич Андрій Арбітражна угода як запорука законного та обґрунтованого вирішення спорів міжнародним комерційним арбітражем // Юридичний журнал «Юстініан». – #5/2005. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://justinian.com.ua/article.php? id=1733

9. Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1998. – 408 с.

10. Дмитреева Г.К. Международный коммерческий арбитраж. Учебно-практическое пособие. – М.: «ПРСПЕКТ», 1997. – 232 с.

11. Лунц Л.А. Курс международного частного права: В 3 т. – М.: Спарк, 2002. – с. 940.

12. Міжнародний комерційний арбітраж: Навч. посіб. – К.: Істина, 2002. – с. 19.

13. Притика Ю.Д. Закон України «Про третейські суди»: Науково-практичний коментар. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. – 193 с.

14. Притика Ю.Д. Теоретичні проблеми захисту прав учасників цивільних правовідносин в третейському суді: Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – КИЇВ, 2006.